и й чуєш: "Здрастуйте" та "Здрастуйте". В школу прийдеш, i там шум-гамiр, дiти не слухаються, з директором непорозумiння. - Жаль, що не я ваш директор. - Ви були б зi мною ласкавiшi? - Так. Замiсть нескiнченних "здрастуйте", один раз сказав би: "Прощайте..." - Нечема ви. Скрушно, як у забуттi, ламали соломинку пальцi її з червоними нiгтиками з напiвоблiзлим лаком. - Талко, пробачте цей невдалий жарт. Я вас не хотiв образити. - Комусь, може, було б i легко тут, а я ж у мiстi виросла. Як не як - перед вами людина цивiлiзована. "В тебе цивiлiзацiя, голубко, на кiнчиках нiгтiв... Та й та облазить", - подумав Баглай. Одначе не хотiв бiльше псувати їй настрiй, сказав: - Все залежить вiд вас. Ну та ще вiд сонця. - Чому вiд сонця? - А хiба невiдомо вам, що самопочуття людини, навiть настрiй її, залежить вiд вибухiв на сонцi? - Я цього не знала. А кохання, як, по-вашому... воно теж пов'язане з сонцем? - Безсумнiвно. З усiх почуттiв це - найсонячнiше, запевняю вас!.. - Нi, я серйозно, а ви смiєтесь... Технократ, прочунявшись, з соломою в чубi, мимрив щось про те, якi його "дрiмки напали" (вислiв однiєї з токових молодиць), i пiсля цього стали вони з'ясовувати з Талкою, як перекласти цi "дрiмки" англiйською мовою. Баглай, розкинувшись на соломi, заплющив очi. "Оленця... Єльця... Єлена... Яке чудове iм'я! Ахейцi за Єлену воювали з Троєю десять рокiв... А я за тебе ладен воювати все життя!" I пiд заплющенiстю очей був iз ним Єльчин образ. Як солодко було викликати її в уявi, бачити усмiшку її, трепет вуст, чути голос грудний, ласкавий... То посмiхнеться, то раптом тiнню набiжить на неї незрозумiла засмута... Чого ти невесела? Як тобi зараз там ведеться на нашiй Зачiплянцi? Бiлими кiньми , колiсницею золотою хотiв би промчати тебе над степами, щоб тiльки засмуту твою розвiяти... Вже бачив той день, коли, налитий любов'ю, без церемонiй, без загсiв приведе Єльку на старе баглаївське подвiр'я. "Мамо, - гукне в садок, - можна вас на хвилинку?" - "Знов на хвилинку?" - усмiхнеться мати, виходячи до них назустрiч, витираючи руки об фартух. Син вкаже їй на Єльку зашарiлу: "Мамо, оця дiвчина буде в нас жити". -"Хто ж вона, така чорнобривка?" - "Вам - невiстка, менi - дружина!" Мати обдивиться уважно: "Як полюбилися, то й живiть. Колись i мене так батько твiй iз Кодакiв привiв, та й у злагодi стiльки лiт прожили. Одначе, дiвчино, ти цим Баглаям не дуже потурай... Цей ось добрий, добрий а тодi як утне що-небудь - тiльки дивись... Ну що ж, гарну привiв невiсточку, сину, де ж ти її взяв? Мабуть, вiдбив у когось?" - "Мамо! Колись за женщину точилися вiйни. То було достойно. А зараз - за що воюють! Буває - за речi, вартi презирства... Менi до душi звичай еллiнiв. Оце вона, мамо, моя Єлена Прекрасна! Оце та, що зробила вашого сина щасливим... Нiхто iнший не мiг би дати йому вищої радостi, нiж вона. Нiхто, нiяка - з усiх жiнок на землi!.." Одного не знав Баглай: пiсля того як попрощались вони коло автобуса, не повернулась Єлька бiльше на Зачiплянку. I Ягоровi розшуки нiчого не дали. Впав у зажуру старий, недобрi думки закрадалися в голову. В дiвчат, кимось покривджених, не раз бувало: з мосту - та в воду... Тiльки б не це. А вiд таких затятих та баламутних всього можна ждати - на Днiпрi високi мости... XX Аж не вiриться Iвановi Баглаєвi, що лише кiлька днiв тому лайнер проносив його над найвищими горами планети, сяяли снiговi вершини та кряжi слiпучi без кiнця, темнiли внизу провалля-безоднi, лайнер iшов на тих висотах, де в надпланетному супокої одвiку панує тiльки слiпучий океан сяйва, океан пiднебесної бiлої вiчностi. I от знову пiд ногами твердi бакаї рiдного призаводдя, зустрiчають тебе акацiї, обважнiлi пiд сажею та пилюкою, виникає назустрiч чавунний Титан iз своїм чавунним свiтильником у випростанiй руцi. З сяючих висот повертаєшся в усталену звичнiсть, у грякоти та грюкоти цехiв. Побував щойно в дирекцiї, у парткомi, з усiма перездоровкався, повiдповiдав на отi численнi: "Ну як там?" - вдома, одне слово. Ще в Iндiї вирiшив був, що як тiльки повернеться, бере одразу Вiруньку i гайда з нею на курорт, на Чорноморське узбережжя абощо. А життя вносить свої корективи. В цеху гарячка, металу не додають, директор кривиться: - Ось трохи розчухаємось з планом, тодi вiзьмеш вiдгул... А зараз чи не мiг би вiн, Баглай, з понедiлка й до мартена стати? Бо з людьми скрута, майстрiв недобiр, одне слово, дуже вчасно тебе Iндiя вiдпустила. Так що бери, Баглаю, свої рукавицi-вачаги, знову надiвай з понедiлка свiй крислатий повстяний капелюх iз синiми окулярами i - до дiла... То хiба ж вiдмовиш? Треба виручати. Впорався з справами, пооформлявся де слiд i тепер чекає на Вiруньку, - вона ще затрималася в цеху. Умовились, що ждатиме її тут, у заводському парrу, "бiля Филимона". Нема вже Филимона-сталiнградця, замiсть нього пивнi автомати стоять. Пофарбованi червоно, як бензоколонки компанiї "Шелл". Пiшла вперед автоматизацiя за час Баглаєвої вiдсутностi. Та все ж iз Филимоном було веселiше. Филимона сюди робiтничий контроль був поставив, чесну людину треба було пiдшукати на такий ковзкуватий пост. I дарма, що руку втратив на фронтi, але й з однiєю робота, було, в нього аж кипить: сам качає, сам наливає, тому здачу дає, з тим жартом перекинеться, а на iншого оком уже накинув, чи не перебрав, чи не пора тобi, друже, закруглятись? Позаштатним дружинником вважали Филимона в штабi. Баглай щиро його шанував, бо хоч iнвалiд i здоров'ям не дев'ятисил який-небудь, а найзапеклiii пияки та п'янчуки перед ким смирнiшали одразу. Що то, як совiсть в людини на мiсцi, скiльки вона сили й авторитету додає! Кому було з пиворiзiв скаже Филимон: "Годi", - то кухля бiльше не пiдставляй, а густо балакатимеш, то свої ж металурги ще й вийти допоможуть. I нiхто на нього не ображався, бо свiй, заводський, не з тих вiн, що на пiнi заробляють. Тепер замiсть вiртуозної Филимонової працi "Жигулiвським" заряджає роботяг автоматика. Тiльки змiна кiнчилась, а коло автоматiв уже товпляться заводчани, точать, та присолюють, та царiв лають: - Проклятi тирани! Триста рокiв царювали, не могли й для нас таранi насушити! Хоч димом закушуй!.. Тiльки зiбрався Баглай i собi жагу погамувати, як знайомий голос десь iз-за спини: - Кого я бачу! Iндiйський гiсть! Володька Лобода, сяючи привiтнiстю, розмахнув руки для обiймiв. Чубчик мiтлицею, на яблуках щiк - дитячий рум'янець, нiяких слiдiв утоми, закирпатiв ще дужче, молоде черевце з'явилось. Трясе Баглая в обiймах, все ж таки ровесник i кум, проте Баглаєвi й при цьому бурхливому виявi почуттiв не зовсiм до речi згадується, що мати чомусь недолюблює Володьки. Здається, пiсля того випадку... Коли вони були ще пiдлiтками i Володька, повернувшись з Уралу, з евакуацiї, вперше прийшов провiдати Iвана, пожартував тодi: "Ну, як тут воювалось на печi з окупантами"? I крiзь жарт пробилася зверхнiсть: "Чим займався, що робив для народу?" Неприємно стало Iвановi тодi. "Жорна робив", - прогув у вiдповiдь. "Якi жорна?" - "А тi, що гудуть, аж у Берлiнi чуть", - сказала мати ображено, i вже згодом Iван показав йому тi маленькi кам'янi жорна, горьовитий винахiд окупацiї. Факт незначний, але мати Баглаєва й досi часом згадує ту розмову, тi жорна, варто їй розсердитись чого-небудь на Володьку. "Оце вiн такий тобi друг... Спробував би сам вiн тих жорен, тих лютих зим, коли люд крiзь завiрюхи з останнiм своїм нажитком пробивався на села, рятуючись вiд голодної смертi..." Та, зрештою, це не повинно затьмарювати стосунки. Адже Володьцi не вiдмовиш у тому, що вiн умiє бути компанiйським, цiнує приятелювання, вiн з такою непiдробною радiстю розглядає давнього свого товариша: ану-бо, чи не дуже пересох знатний наш металург на iндiйських харчах? I, видно, вдоволений оглядинами: не змiнили й тропiки сухорлявого зачiплянського сталевара, такий же витрiшкуватий, з кучмою мiдного дроту на головi, з твердим, маслакуватим обличчям. Але в чомусь невловимому все ж таки не той, з'явилась якась культурна стриманiсть, самоповага, шляхетнiсть, так би мовити... - Ну, як там? Контрасти бачив? - Доводилось. I нiби ще хотiв сказати: "Такi бачив контрасти, що тобi, брате й не снилось". Але не сказав. Володька розплився своїм повним кирпатим лицем: - Вгору йде наша Зачiплянка! У джунглi, за екватор її висуванцiв запрошують, приїздiть, навчiть, дорогi українськi металурги... Досвiд нам, темним, передайте. Навчив їх? Скiльки з поду печi беруть? Баглай не квапився з вiдповiддю. Про Володьчиного батька запитав. Iзот Iванович то ж учитель Iванiв, вiд нього Баглай набирався сталеварської науки. Проводжаючи в Iндiю, суворо напучував його старий Лобода: "Бережи там честь металурга, Iване. Щоб про майстрiв iз Днiпра i там добра слава котилась..." - Як вiн поживає на заслуженому, наш Iзот Iванович? - В Будинку металурга розкошує старий, там хiба ж такий ще козарлюга... Одначе проблеми є. - I з якоюсь набiглою хмаркою Володька пояснює, що роки своє беруть, характер у батi псується. Старе - воно як мале, йому треба годити, а що може нещасний холостяк, перевантажений обов'язками? Заїдає, замордовує текучка. Розiрвись надвоє, скажуть, чому не начетверо? Життя, у нас, друже, це суцiльний iспит. Спробував був сiм'ю збудувати, тодi, може, й старого назад забрав би, але ж братуха твiй так зi мною повiвся - в мене досi оскома. Поперек дороги став!.. Iван уже чув дещо про тi зачiплянськi заручини з несподiваним "хеппi енд"... Видно, бойова степовичка попалася, двоє таких орлiв вийшли за неї на герць, та жоден не втримав, кажуть, чи не на цiлину десь гайнула... Для Iвана є щось веселе в цiй iсторiї, а для Володьки, виявляється, то був удар "у саме сонячне сплетiння", вiн з прискорбом жалiється, як цим хулiганським вчинком всi його життєвi плани порушено. - Тяжко образив мене братуха твiй, ох тяжко, - довiрливим тоном скаржиться Володька "iндiйському гостевi", одначе скарги його чомусь не дуже проймають Iвана, вiн хотiв би iнше до кiнця з'ясувати: "Як же це ти, голубчику, рiдного батька, ветерана працi, на казенний харч вiдправив? Того, хто життя тобi дав, вiд усякого лиха захищав, завдяки кому ти й сам висунувся... А тепер батько став тобi важкий?.." -Не мстивий я, але Миколi цього не прощу, вiдверто кажу тобi. Вiн ще вiдчує, на кого замахнувсь... - Обидва ви, здається, облизня впiймали, так що раджу помиритись, - усмiхнувся Iван i знов завiв мову про Лободу-батька. - Я твого старого в Iндiї згадував не раз. Як тiльки трудно, так i до нього: а як би, думаю, це Iзот Iванович проробив? Що б вiн пiдказав у цiм випадку? - Та знаю, ви з ним - душа в душу. Коли батя одержав вiд тебе листiвку, оту, що з хвилями океану, з пальмами... як дитина, радiв. Здається, й досi при собi носить. Бо в нас, металургiв, коли вже дружба, то мiцнiша за сталь! Але ж тiльки скромняги ми, оце нам у життi заважає. Тихарi, мовчуни! Яку героїчну iсторiю маєм, а дали себе осiдлати!.. Не вмiєм кричати про себе, про свої заслуги й права... Володька, запалюючись, став розповiдати про тих, що Титана заводського врятували пiд час окупацiї. Виявлено ж їх нарештi! I в числi рятiвникiв, уяви собi, фiгуряє Катратий. Отакий! По сутi герой, а мовчав як риба. Iншi теж. Хоч могли б свого часу зареєструватися, перевiрку пройти, ще й партизанськi документи одержали б... - Ну, тепер ми це дiло поправимо, - обiцяв Лобода, - витягнемо цих скромняг на свiт Божий, вони ще в нас у президiях сидiтимуть! - А робота ж у тебе як? - запитав Баглай. - Висувають потроху. То висувають, то засувають. Щоправда, зрушення є: тебе проводжав iнструктором, а зараз сам iнструкторiв ганяю... Тiльки ж знаєш, як воно в нас: сто раз догодиш, а раз проморгав, не вгадав правильно вiдреагувати, i всi твої зусилля - нанiвець. Викличуть, шию намилять, а спробуєш характер показати, то й зовсiм виженуть: доводь тодi, що ти не верблюд. Помiтивши, що Баглай без особливої зацiкавленостi слухає цi нарiкання, Лобода змiнив тон: - Оце хiба сюди коли зайдеш, нашим робочим духом дихнеш, пивка з ким-небудь кухоль перекинеш... Iншi, мовляв, по кабiнетах, на телефонах сидять, але ж вiн не з таких, у ньому зачiплянська закваска. Звик отут на мiсцi, у колишнього Филимона, настрiй маси вивчати. Тут з роботягами побесiдуєш по душах, щось i їм цiкаве пiдкинеш... Iдей хмари! I почав з запалом викладати про кольоретки, про кiмнати щастя та про пошуки нових обрядiв... Баглай, що завжди ставився трохи iронiчно до його бурхливо фонтануючих iдей, не мiг стримати усмiшки. Володьку це одразу насторожило: - Ти не схвалюєш? Не пройде, вважаєш? - Не в тiм рiч. Про саму природу працi я думаю. Я за те, щоб коли вже працювати, то не на холостому ходу... Баглай примовк. Лобода, затиснувши кухоль у руцi, пильно спiдлоба приглядався до нього. Дворiчне перебування в капоточеннi, видно, таки наклало на товариша свiй карб, досить небажаний - це стало ясно Лободi, коли Баглай знову заговорив. Всяке буття є страждання, так схiднi мудрецi вчать. Нiрвана, кажуть. Стану нiрвани, мовляв, треба досягти, ото й буде повне щастя по-нашому. А щоб нiрвана тобi вiдкрилась, мусиш зректися всього земного, подолати в собi жагу життя, звiльнитись вiд усяких бажань та суєти, цiлком вiддатися спогляданню... Однак щодо Баглая, то в нього фiлософiя iнша: труд звеличує людину. Звiсно, не скотячий. Не тiльки ради шлунка. I не пустопорожнiй, не на холостому ходу... Бо такого в нас чи не найбiльше, про декого справдi можна сказати: житимеш довго, але даремно. Лобода в задумi постукував по столику пальцями. - Як тебе послухати, товаришу мислитель, то моя робота нiчого не варта? Твоїй працi честь, її цiнують, а мою? Всi iдеї, iнiцiативи - тiльки показуха, виходить? Метушня пустопорожня? Нi, вибачай: окозамилювачем я нiколи не був. - Був у нас уже Потьомкiн, тобi з ним не рiвнятись, - посмiхнувся Баглай. - Ото перший окозамилювач. Генiй показухи. Висуванець стояв понурений. Завдав йому думок цей новоспечений зачiплянський мислитель. Знав би свою сталь, а то лiзе в якiсь нiрвани... Нiхто досi не пiддавав сумнiвам дiяльнiсть Володимира Лободи. Навпаки, цiнували, пiдтримували. Якщо коли й покритикують, так не до смертi ж! Бо знають, що вiддається роботi, себе не щадить... А цього послухай, то виходить, усе порожняком? Усе на вiтер? По-баглаєвому виходить, що ти й на культурi випадково сидиш, що всi зусилля твої - мильнi бульбашки? Умреш, i нiяка собака за тобою не гавкне? - Завдав, завдав ти менi, Iване, думок своїми нiрванами, - зiтхнув Лобода скрушно. У цей час з'явилась на горизонтi й Вiрунька. Здалеку яснiє усмiхом, величаво несе свої перса, ледь утримуванi новою нейлоновою блузкою. Щойно з-пiд душу: освiжена, причесана, бiле тiло просвiчує крiзь прозорий нейлон, увагу привертає. Але Вiрунька тримається незалежно i не без гордощiв - хай усi бачать, що їй чоловiк з Iндiї привiз! I навiть якщо десь на проспектi буде зуби поскалено мiськими модницями, що вiдстала, мовляв, запiзнилася ця габаритна молодиця iз своїм нейлоном принаймнi рокiв на три, то Вiрунька на це теж нуль уваги, буде вище цього, хай собi поговорять, а їй подобається, i все. Хай де в чому й бракує ще їй смаку та елегантностi, на жаль, i фiгурою розповнiла, зате не бракує сили її рукам, вмiння володiти краном. - Чим ти йому насолив? - кивнула Вiрунька на Лободу, вловивши одразу настрiй обох. - Тiльки зустрiлися i вже понадувались, як сичi. - Вiдбулась розмова на вiльну тему, - коротко пояснив Вiруньчин сталевар. Ас-машинiст теж забажала пива. Приємно ж отак iз своїм законним постояти бiля столика над кухлем, роздмухуючи пiну, i всiм видно, що не безмужня яка-не-будь, а шанована чоловiком заводчанка пiсля роботи вгощається, культурно вiдпочиває. - Вона теж ось бiгала на мене скаржитися в обком, - пожалiвся Iвановi Лобода. - Своя ж, кума! I за що? За той нещасний собор! I коротко переповiв iсторiю сутички. Аж тепер признався, що була розмова "нагорi", дещо втратив пiсля цього в очах начальства, хоча, проте, й досi на своєму стоїть принципово. - А як воно там ще обернеться, - час покаже. - В голосi його з'явилась казенна непривiтнiсть. - Бо на впливове начальство може знайтися ще впливовiше, таке, що правильну позицiю займе. Отже, рано, кумо, тобi та твоїм однодумцям радiти, собор той i сьогоднi залишається ще пiд великим знаком питання. - А кому вiн заважає? - здивувався Баглай. - Навпаки, приїжджим би делегацiям його показувати, як отой їхнiй Тадж-Махал. Я, коли їхнi дива оглядав, i наш собор не раз менi згадувався... Були i на Українi майстри. Були чудодiйцi. Лобода глянув на годинник i, згадавши, що в нього ще справи, з холодною квапливiстю розвiтався з Баглаями. Вiрунька гострим поглядом провела його огрядкувату, сердиту постать. - Ну й кум... Такий компанiйський, з усiма запанiбрата, простолюддя не цурається... Зверху жарти, анекдоти... корзини Шпачисi пiддає... Добрячок. А знаєш, який вiн буває злий? - I, щоб не залишити сумнiву, додала енергiйно: - Злiшого, мабуть, на всю Зачiплянку нема, а ми його ще кумом взяли... I розповiла, як випадково була свiдком такої сцени (це коли за соборну таблицю шум пiднявся). Стоячи якось у садку, бачила, як вiч-на-вiч зустрiлися посеред Веселої двоє: цей висуванець i Хома Романович - учень iз своїм учителем колишнiм. - Щось, видно, дошкульне сказав учитель Володьцi, бо ти бачив би, яке в нього обличчя зробилося... Просто як у розлюченого пацюка! Ошкiрився, аж засичав на старого: "Виходить, рано вас реабiлiтували! Рано! Ото маєте арифметику, то й занишкнiть, якщо не хочете вдруге в тундрi загоряти!" Отак до свого вчителя. Якби його влада, то, мабуть, завтра вiдправив би старого назад у тундру. Недаром його й завкомiвцi декотрi нашi остерiгаються: страшний, пiдступний i мстивий, кажуть, у тебе кум! Нi перед чим не зупиниться... - Хай i страшний, але не кожен тепер його боїться, не тi часи, - заспокоїв Вiруньку Iван. I вона згодилась: так, не тi часи, страх iз людей потроху виходить, менше стає заляканих... - I кумом його давай бiльше не вважати. - Розжалувала? - Раз i назавжди, - твердо сказала Вiрунька. Iван махнув рукою: - Метушняк. Порожнiй дiяч... I бiльше не стали про нього. Тут у павiльйонi гарно. Прохолодний вiтерець тягне з Днiпра, приємно обвiває роботяг пiсля цеху. В парку людей ще мало, кiлька поодиноких пенсiонерiв куняють на лавах перед лiтньою естрадою; чортове колесо ще непорушне; на карусельнiй розмальованiй тачанцi, теж непорушнiй, знайшла собi пристанище безжурна парочка - солдат з дiвчиною: смiючись, їдять бублика, вiдкушують вiд нього по черзi - раз вiн, раз вона, а другий бублик, ще цiлий, дiвчина тримає в руцi про запас... Гурт заводської молодi поспiшає до причалу, серед них двоє пiдручних Баглаєвих - з ними вiн уже бачився сьогоднi; на ходу хлопцi весело помахали своєму майстровi: - На простiр, на острови! Перевiримо, чи на мiсцi вони, чи бюрократ який-небудь не проковтнув!.. I вiддаляючись, знов обмiрковують щось своє, молоде, регочуть, - над гуртом вилунює розгонистий голос довгов'язого Льоньки Бабича: - Ото був би номер! Ох i номер! - Смiшним чимось пообiдали хлопцi, - зауважила Вiрунька i стала потiм дiлитися з Iваном одним iз своїх профспiлкових клопотiв, що, правда, бiльше стосувався Марiї з восьмого крана. Сьогоднi була комiсiя її чоловiковi, вiн у неї без руки з фронту. Весь день Марiя переживала, навiть залiзним рукам крана передавалось, що жiнка в неспокої. А як їй бути спокiйною? Хотiлось би й Вiруньцi в когось допитатися, для чого щороку на перекомiсiю тягти отих безруких та безногих. Невже думають, що в котрогось iз них за цей час рука або нога виросте? - З безглуздям чинуш, Вiрунько, ще нам воювати та воювати, - почула сумовите у вiдповiдь. З'явились на алеї ще якихось троє у синiх спецiвках, зупинились коло сатиричної газети "Гаряча прокатка". Один iз них, важкоплечий, з мiцним загривком, на когось дуже схожий... О, та це ж Таратута! Баглай гукнув йому: - Здоров, Семене! Таратута обернувся зарослим, сiрим обличчям i, побачивши Батлая з дружиною, поважки рушив до них, щось миркнувши перед тим своїм компаньйонам. - Здоров, здоров, Баглаю... Хiндi - русi бхай-бхай... Вирiшив розгулятись на рупiї? Ну, частуй тодi. Бо менi ж ви так i не дали заробити. Iван сам наточив Таратутi пива, посунув кухоль: частуйся, мовляв, на здоров'я... Баглаєвi не хотiлося зараз повертатись до тiєї неприємної iсторiї з Таратутою, котрий теж був на Бхiлаї деякий час, був, та не добув... Рука Таратутина без зайвих припрошень потяглася до кухля - важка, набрякла, з срiбною каблучкою, що аж у тiло врiзалась на товстому пальцi. Вiрунька, не приховуючи цiкавостi, розглядала перстень. - На обручку дивишся? - губи Таратутинi ворухнулись у кривiй усмiшцi, а в пригаслих очах змерехнув хижуватий холодок. - Оце i вся пам'ять про Бхiлаї. Знаєш, якi пiсля того в Союзi на мене нарахування зробили? Збирався "Волгу" купити, та плакала моя "Волга". Даром тiльки на права здавав. - Ти де тепер? - Був на заводi металоконструкцiй. А зараз знов на прокатку вернувся... Ото ж, бачиш, з пляшкою в руках прокатали. Ще й пiдпис який дали: Гуляйгуба. Та я й не ображаюся. Хай покепкують - хоч над своїм роботягою... Отак i тече життя. Розмiнюєм червiнцi лiт на мiдяки буднiв... За час, вiдколи вони не бачились, Таратута помiтно змiнився: пiд очима з'явилися мiхурi, обличчя брезкле, сiра втома на ньому лежить. - З жiнкою помирився, Семене? - З якою? - лукаво той блимнув з-пiд брови спершу на Iвана, потiм на Вiруньку. - Законну маю на увазi. - Розкололи глек остаточно... Рiдня пiшла вiйною. Був Таратута потрiбен, поки рекорди ставив, або рéкорди, як ми там у Бхiлаї говорили. Поки премiї носив. Тодi раднаргоспiвське начальство не соромилось з Таратутою родичатись, у зятi взяло, в Бхiлаї послало. - Свою скаргу вiн адресував зараз бiльше Вiруньцi, яка, здається, слухала його спiвчутливо. - А коли повернувся без лаврiв переможця... Та що там говорити, - Таратута одним духом осушив кухля. - Потовклось по менi життя. А тепер i свої роботяги погрожують викишкати з бригади: уже вони, бачиш, переросли Таратуту, уже вiн їх ганьбить... Справдi ж, видно, нелегко живеться цьому їхньому заводчанину. Стрижена їжаком Семенова голова iскриться потом, давно не мита, бездоглядна. Пiсля роботи й пiд душ не став - якийсь аж мурий увесь. Дивлячись на Таратуту, кинутого, занехаяного, Баглай вiдчув щирий жаль до товариша. Досить iнодi буває отак одного погляду, однiєї якоїсь нотки в голосi, i вже ти простив, вiдiйшов, уже душа наллята добротою прощення. - Хочеш, Семене, до мене в бригаду? Переходь, вiзьму. - До мартена? На переплавку? У вас жарко. Якби десь на воднiй станцiї - той би менi клiмат пiдiйшов. - Туди вас багато охочих, - вкинула Вiрунька невдоволено. - А хто ж метал даватиме? Чи хай жiнки i до мартенiв стають? Таратута надпив iз другого кухля. - Люди гинуть аа метал. Колись гинули за жовтий, а в нас за чорний. Де ще так вичавлюють, як на металургiйному? Скiльки не давай, усе мало, усе женуть, усе штурмiвщина. Давай норму, давай двi, а жити коли? - Кому як, - зауважив Баглай. - Для мене це i є життя. - Знаєм, для тебе життя металурга - це гордiсть, шана, портрети в газетах, а як на мене, то краще вже дрiжджами на базарi з-пiд поли торгувати... або човни заводськi стерегти. Вичавлять тебе, а тодi ще й у вiкно сатири, усiм на посмiх, Гуляйгубою продражнять. А що вони знають про мене? - Таратута скривився в гримасi. - Може, я людина в собi? Може, я не по графiках жити хочу? - Далися тобi тi графiки, - погамував усмiшку Баглай. - Для тебе вони закон, це я знаю. Ти заради графiкiв розбитися ладен... Честь династiї i так далi... - А що? - образилась Вiрунька. - Це ж Баглаї! Потомственi металурги! Честю своєю дорожать, слава їм даром не приходить. -А за мною нiякої слави, нема чим дорожити, - похилив свою немиту голову бесiдник. - Хiба що гуляйпiльська яка-небудь, драна, гольтiпацька. Де тiльки що сталося - так одразу тебе й на пiдозру беруть. Сталось пiд вiадуком убивство, чули, мабуть? Справжнiх слiдiв не вистежать, а Таратутою не забули поцiкавитись: де тiєї ночi був? А вiн цiлу нiч у заводi iшачив! Двоє Таратутиних приятелiв, що ждали його оддалiк, наблизились до столика; один iз них, майже пiдлiток, минувши недобрим поглядом Баглая, звернувся до Таратути: - Вiн усiх тут вгощає? - Хто це вiн? - спохмурнiв Баглай, ображений його тоном. - Ну, ти. В Бхiлаї ж тобi жирно платили? Вiрунька, стежачи за Iваном, бачила, що ось-ось вiн скипить. Поблiд, зуби зцiпились, ще слово - i спалахне, в бiйку полiзе, як не раз траплялося ранiш. Невже цей шмаркач не знає, що перед ним самбiст iз сталевими м'язами та ще й швидкий на кулак, заводиться з пiв-оберта... А шмаркач далi межи очi п'явся: - Ну, вгощай, не шкодуй валюти... "Зараз буде", - з жахом ждала вибуху Вiрунька. Але Iван тримав себе в руках: жовна камiнно застигли пiд шкiрою. Не вiдповiдаючи, дивився на пiдлiтка майже з сумом. - Вiдзнач подiю: на Батькiвщину ж повернувся, - недобрим тоном докинув другий з цiєї компанiї. - На Батькiвщину, але ж не до вас, хамлюги! - Iван ще дужче зблiд, i ластовиння виступило на щоках помiтнiше. - Не ви менi Батькiвщина, ясно? Питаю: вам ясно? - Не зв'язуйся, - Вiрунька, взявши чоловiка пiд руку, мерщiй потягла його, знервованого, з павiльйону. Аж коли вiдiйшли, дружина мовила з полегкiстю: - Вони, здається, з ножами... Боялась я, що ти його вдариш. - Кулак свербiв, - признався Iван. - Але все-таки хочеться бути цивiлiзованим... Думаю iнодi: чого в нас так хамлюг багато? Всюди, скажiмо, з першого ж кроку в аеропорту... Тiльки прилетiли, оформляємо багаж, i там уже якась цвiкавка всю радiсть зустрiчi зiпсувала. Хлопцi до неї з жартом, iз комплiментом, а їм у вiдповiдь - крижаний тон, грубощi, обхамила та особа всiх нас пiдряд i головне - нi за що. "Вас багато, а я одна!" I це на службi. А в трамваях, у магазинi, на поштi... Просто дивно: чому в нас такi люди злi? Звiдки ця злоба, зневага, неприязнь до iнших? Бажання образити, принизити людину, свого ближнього - це, звичайно, патологiя, але чому вона так поширена? Нi, тут не одноденнi профiлакторiї потрiбнi... - Профiлакторiями всьому не зарадиш, - згодилась Вiрунька. - Повезуть його туди автобусом, переночує, виспиться добре... Але ж товариським судам чомусь i пiсля того є робота, та й не лише товариським... Спустилися алеєю вниз, вийшли до Днiпра. Обличчю Вiруньки знову вернулась природна успокоєна гордовитiсть, вираз цей для неї найхарактернiший, бiля неї, такої, Iван i сам легше повертає собi душевну рiвновагу, Не хотiлось уже думати про цю безглузду сутичку з нахабою, - перед очима плескотiла на весь обшир рiдна прекрасна рiка. Дивлячись на неї, Баглай почував у душi хвилювання, якого ранiш за собою тут не помiчав.Не Ганг, а така ж священна для тебе, як важководий Ганг для людей тiєї країни. Рiка батькiв, рiка рiдної iсторiї... Вiльний, заллятий сонцем Славутич, вiн бiльше, нiж небо, свiтить тут людям своїм простором. Лiтають по слiпучiй гладiнi легкi байдарки, гострi, мов щука, човни заводських спортсменiв, мчать недавно завезенi сюди каное, торохкотять моторки. Зблискуючи веслами, iдуть четвiрки, вiсiмки ритмiчно погойдуються смаглюватi тiла, плавко опускаються весла на воду i знову злiтають - червонi, жовтi, оранжевi... Днiпро для тих людей - частка життя. Iван iз Вiрунькою своє одруження завершували на Днiпрi, вперше вiн тодi покатав молоду дружину пiд парусом, - весiлля молодих металургiв часто завершуються такими прогулянками... - Скучив за Днiпром? - всмiхнувшись, питає Вiрунька. Iван рудiє чубом, випрямлений, суворий. - Аж не вiриться, що був я вiд нього так далеко... Де та Iндiя! Дивно спершу почував себе там. Чого я, думаю, опинився тут, у такiй далечизнi? Тiльки тому, що посилали? Цiкавiсть гнала? А повернувся звiдти i бачу, що нi, не проста була наша мiсiя... Не покидьок, не хамлюга, дiло життя вирiшує, Вiрунько. Пiдтримувати один одного - це має бути законом помiж людей. Хай iнше у них життя i звичаї за Гiмалаями iншi, але хiба це перепона для дружби? У Бхiлаї метал їх варити вчимо, i самi теж у них дечого вчимось, мотаємо на вус... Бiля головного причалу багато молодi, сидять, стоять на понтонах, готуються, здається, до якихось змагань. Один з-помiж них зоддалеки дуже схожий на Миколу, Iвановi подумалось: справдi, може, брат повернувся? Загорiлий, як чорт, струнконогий, вибродить з води, на руках виносить невагоме своє каное... Поклав його на берег, пiсля того допомiг дiвчинi причалити i її човника. Пристояли, про щось розмовляють, смiються. Вилитий Микола! Але ж не вiн... Хвилею накотилось тепле почуття до брата, почуття майже батькiвське. Доводилось на руках носити його маленьким, по окопах iз ним та з матiр'ю на вгородах ховавсь. Рано, ще пiдлiтком випало Iвановi вiдчути своє старшинство в сiм'ї, взяти на себе тi обов'язки, що на нього перейшли, коли батька не стало. I жорна робив, i ложки iз кабелю виливав, ходив iз тiтками на села мiняти. По глибоких снiгах, по зав'южених окупацiйних дорогах... Якось захворiв у дорозi: ледь живого тодi, обмерзлого, пiдiбрали його заводчани пiд лiсосмугою, привели до матерi... Якби не вони, в снiгу там би й закоцелiв з торбинкою ячменю... Пiзнiше в ФЗУ пiшов, щоб швидше бути в цеху, щоб приносити iз заводу хлiбнi картки для сiм'ї. Життя склалося так, що з iнститутом розминувся, зате ж хоч Микола тепер став студентом, буде перший у роду iнженер. Непоступливий буває, колючий, а душа славна, чиста... Щоправда, все йому вiршi та рiзнi фантазiї на умi, розмови з друзями до пiвночi про смисл буття, про гуманiзм... А ти скажи менi, брате, як бути гуманiстом з оцими, що хамством та брудом поганять себе i людям отруюють життя? Як вичавити зло з їхнiх душ? Як, як знаходити спiльну мову зi всiма? Давнi мудрецi закликали, кажуть, усiх нас брататись, подолати одвiчну мiж собою ворожнечу, i хiба ж не в тому, люди, наш порятунок? - Баглаю, давай до нас! На Скарбне! - лунає голос десь злiва. Там мiж катерами чадить, гуркає, то дихне, то знову заглухне мотор, прилаштований на розлогiй байдi начальника доменного цеху. Мотор не заводиться, сам господар, габаритний дядечко в майцi, сидить перед ним упрiлий, люто смиче i смиче мотузок, силкуючись будь-що видобути iскру. Бiля нього цiлий гурт заводських з вудками, з саквами, терпляче ждуть тiєї iскри Божої, щоб рушити нарештi в плавбу. - Треба й нам буде спорядитись, - каже Вiрунька. - Дiтей мамi залишимо. Бо нi разу без тебе й на островах не була. Все нiколи. Все клопоти: думаєм, що будемо вiчно жити, що встигнеться все... А лiта летять. Iван розумiє Вiруньчин настрiй. I лiта, i робота. Пiсля цiлого дня в цеху, пiсля клiтi-кабiни крана, де бачиш тiльки гори брухту, шихти, пiднятої куряви, - пiсля того особливо почуваєш потребу дихнути простором, починаєш бачити небо, помiчати блиск води, радує тебе дерево зелене... Чи не це якраз i жене людей у далекi плавнi на поживу комарам? Пiсля тривалої смиканини неслухняний мотор начальника цеху таки скорився, гучно затахкотiв, мотузок кинуто, i компанiя вiдчалює з переможними вигуками кудись, може, й на цiлу нiч. - За щуками! За карасями! Все далi й далi їхня чорна розлога байда з мотором на кормi. Вирвалась на просторе, набирає розгону, високо, задерикувато пiднявши носа з води... "За щуками? Та чи тiльки за ними? - думає, дивлячись услiд їм, Баглай. - Не стiльки щук, як, може, саму себе там шукає людина, шукає дружби з природою, гармонiї з отими водами, з небом, з отим рiдним простором... В Iндiї вперше помiтив, як люди виявляють увагу кожнiй стеблинi чи комашинi, прагнуть бути в близькостi до всього живого... Адже людина доти й людина, допоки не втратила здатнiсть бачити, крiм потворностей життя, i його красу. Той, хто бачить це, може, не так мучитиме себе, гiрко питаючись, хто я i навiщо, звiдки й куди?" Надзахiдне сонце червонiє за мостом. Велике, розпечене. I дедалi бiльшає. Маленькi, мов мишенята, машини, проповзаючи по мосту, перетинають свiтило, без кiнця проходять через його велетенський розжарений диск. XXI Бiлий метал сонця над мiстом. Чавунна постать Титана у горiшньому парку, над заводами. Закiптявiлий вiн, аж сiрий вiд пилюки (давно не було дощiв). Нижче, навпроти Титана, будинок заводоуправлiння i брама заводська. Закурена, давня, з таблицею темної мiдi, яка засвiдчує, що звiдси колись виходили першi червоногвардiйськi загони. Махновськi конi iржали бiля цiєї брами. Доки iржали та били копитами землю по цей бiк муру, по той бiк кувалися бронепоїзди. Сила вiку виходила звiдти- звiдти й легенда виходить. Кликав Махно металургiв до себе. - Вiдчиняйте браму, хлопцi, та давайте до мене, до батька Махна! Пiдемо по степах гуляти. Хiба це життя - сажу ковтати весь вiк? У вас дисциплiна, а в мене свобода. У вас сажа, а нам Україна маками цвiте! Вiдчинилася брама, i вийшов до Махна представник чорного заводського люду. Руки - мов iз залiза кутi. Йде горновий помiж кiньми, вибирає для себе гриваня. Якого за гриву придавить, а той i впаде, i впаде. Так усiх перепробував, i жоден не встояв. - Бачиш, батьку Махно, нема в тебе по менi коня... I вiдтодi пiшли звiдти, iз цього заводу, гуляти по Вкраїнi бронепоїзди. На одному з них був партизан Желєзняк. А на iншому, може, сусiдньому, Баглай-горновий, що сини його й досi на Зачiплянцi живуть. Зранку того дня Єлька браму заводську розглядала. Брама - рiдна для Баглаїв, вона щоранку й Миколу пропускала на завод, у цех. I з цiєї ж брами лягла йому потiм дорога до iнституту. Контрактований студент, вiн пiсля захисту дипломної знову повернеться сюди, звично зайде крiзь цю заводську прохiдну, одягне свою синю iнженерську спецiвку - i то вже, мабуть, на цiле життя. Здiйснюючи ранiше визрiлий намiр, зайшла Єлька того ранку до заводоуправлiння, нервово постукала у те вiконечко, в яке багато хто стукав i до неї, аж лiктями вичовгано карниз. Полив'яний череп за вiконцем побачила, очi сивi... - Примiть! На найтяжчу роботу! Де в протигазах, де з кайлами на рейках... Документiв у мене нема, але я нiкого не вбила, нiчого не вкрала... Дев'ять класiв освiти... Вiзьмiть! Вислухано було уважно її гарячi вмовляння. Потiм почула спокiйне: - У нас, дiвчино, двадцять п'ть тисяч робiтникiв. I жодного щоб просто з вулицi. Щоб справа не була оформлена як належить. Присоромлена, вiдкинулась од вiкна з таким почуттям, нiби когось хотiла обдурити, чи що. Так тобi й треба. За твiй нестерпний характер, за промахи, за непродуманi кроки... Якщо не посмiла сказати правду коханому, то i всi тепер дивитимуться на тебе як на брехуху! Не вiдчиниться перед тобою нiяка брама на свiтi... Один iз мостiв, високий мiст-естакада, перекинутий через територiю заводу у бiк Днiпра. Зiйшла на цей мiст. Розвинулась унизу перед нею вся величезна заводська територiя з домнами, мартенами, аглофабрикою, з горами сирої руди на днiпровому березi. Ще далi в нагiрнiй частинi мiста азотно-туковий випускає iржаво-рудi лисячi хвости, отруює небо. Хiба ще спробувати туди? Кажуть, як iде дощ, отi рудi дими його, змiшуючись з дощовою дистильованою водою, утворюють азотну кислоту, той дощ наскрiзь пропалює на деревах листя зелене... Не лякають нiякi отрута Єльку - бiльше вiдлякує вiкно вiддiлу кадрiв: те, що почула тут, почує i там... Внизу, попiд мостом безлiч колiй, маневрують весь час заводськi паровози, тягають руду, платформи з металом, вiд цих паровозикiв кiптяви найбiльше: бурхоне, завалує чорним димом, пiвнеба застеле. Таємничий свiт труда, що нiколи тут не припиняється, свiт певностi в собi й байдужостi до Єльки. Один випустив дим просто пiд мостом, шугонуло чорним угору, гiркою хмарою окутало Єльку, клапоть сажi впав на бiлу кофтину. Чомусь шкода стало кофтини. До неї ж Микола торкався... Бiльше, мабуть, не доторкнеться... Короткий зблиск щастя, бiль втрати, чуття зайвостi - все змiшалося в душi, гнiтило. Пiти б звiдси, але чомусь не йшла. На блискучi колiї внизу, зачманiвши вiд горя, дивилась. Якби забачили тi паровозики розпластане на колiях пiд мостом знiвечене тiло дiвоче, чи дуже б стурбувало це їх? Чи назавтра вже б усiм i забулось про це? Десь вiд мiського вокзалу ледве чутно долинає музика, грає духовий оркестр. Чого вiн грає? Кого зустрiчає? Кволою, онiмiлою ходою почвалала туди. На перонi повно молодi: проводжають студентiв на цiлину. Музика, рюкзаки, дотепи... I хоч знала, що Миколи тут бути не може, очi мимовiль самi шукали його в юрбi. Казеннi слова якiсь було сказано з iмпровiзованої трибуни. Обiйми неказеннi. I вже з вiкон вагонiв виглядають юнацькi безтурботнi обличчя. Спiвають. Поїхати б i тобi. У безвiсть. Де тебе нiхто б не знав, де не догнали б тебе нiякi плiтки, нiякий поговiр... Зникнути, щезнути! Подалi вiд отих пащек, що десь, може, й сьогоднi, ганьбитимуть Єльку перед її коханим. До пекучого сорому, до вiдчаю уявляла собi все, як це буде там, у Вовчугах, як розлютована бригадирша кляне її перед Миколою, лiпить на неї всяке, де крихти правди змiшаються з найчорнiшою брехнею, а вiн стоїть приголомшений, вражений, так поглумлений у своєму коханнi. У плiтках потоплять, у брутальнощах. Нiхто не в силi спинити потiк - нi голова, нi подруги. Оганьблена, легковажна постане в його очах, найгiрша в селi... I пiсля цього ще сподiватись на зустрiч iз ним? Крiзь землю, мабуть би, провалилась пiд його караючим поглядом!.. "Оце ти така? Отак тобi вiрити?" А вiн чесний, правдивий, вiдкритий - в нього вся душа зверху! Такий вiн, такою i Єльку собi уявив, а вона скритна, зла! Ошуканий нею, приголомшений, осмiяний пащекухами, стоятиме сьогоднi у Вовчугах бiля контори, слухатиме все, почуваючи, може, тiльки бiль кривди, бiль розчарування. Та й хто пiсля почутого повiрив би у щирiсть її справжнього, спалахнутого до нього почуття? Хто не вiдчув би гiркоти, так помилившись у людинi...Болем сходила душа. Бурхлива уява малювала Єльцi одну сцену жахливiшу за iншу, i недумалось уже, що все це могло бути тiльки плодом її фантазiй. Не сягала в своїх припущеннях, що належить до тих екзальтованих натур, для котрих вифантазуване має силу бiльшу, нiж сама реальнiсть. Знову була потiм у скверику, де старi жiнки внукiв своїх повивозили у вiзочках не прогулянку. На однiй з лавок, схилившись на кошик, самотнiй чоловiк куняє, перед ним знiчев'я зупиняється постовий, i вже виникає конфлiкт: - Громадянине, не спiть. - Я не спав. - Ви спали. - Не спав. Тiльки очi заплющив. Що, я не маю права заплющити очi? Сонце б'є... - Не прерiкайтесь. Гордий дуже. Спати треба було в електричцi, сквер - не мiсце для спання. - Не спав я. - То чому ж перехнябивсь? Розвалився... А тут громадяни з дiтьми... - Громадяни, я вас образив? Жiнки (хором): - Нi! - Так чому ж вiн причепився? Може, я задумавсь, очi заплющив... - Задумавсь! Багато задумуються тут. А тодi дихне - як iз винної бочки... - Чого ображаєте? Громадяни!.. I так довго було. Довго i нi про що. Аж поки жiнки, втрутившись, розвели їх, злiквiдували конфлiкт, але настрiй було зiпсовано обом. "Ще й до мене вчепиться", - подумала Єлька i сiла бiля жiнок, на самому краєчку лавки, на бiльше й права нiби не мала. Неквапливу розмову лiтнiх жiнок слухала, теж нiби крадькома, незаконно. Про всячину гомонiли: про хлiб, що до нього тепер гороху домiшують, про пенсiї, що їх нiбито мають пiдвищити заводчанам. Зайшлося ще про якусь дiвчину, що нiбито десь на Скарбному минулого тижня втопилася з нещасливого кохання, їхали туди раз