ок машини на заднiм сидiннi, ще, здається, там додрiмус, доловлює свої невиловлепi за пiч сни. Наївний дитячий живопис не вiдволiкає Заболотного, нiби не iснує для нього, - уважний ведiйський погляд мого друга невiдривне прикутий до автостради. З пiвсутiнi Заболотний вiдкривається менi лиш частково: бачу його карбований профiль, скроню посрiблену, краєчок усмiшки, що час вiд часу з'явиться, змайне, викликана невiдомо чим. - Не хвилюйтесь, Соню-сан, все буде о'кей! - раптом каже вiн, видно, уявивши залишену вдома дружину. Якщо iснує телепатiя, Сонi, звичайно, буде приємно почути таке запевнення. По якiйсь хвилi Заболотний кидає через плече позирк у мiй бiк i, переконавшись, що я не дрiмаю, знов подає голос: - "Дымом дымится под тобою дорога, гремят мосты..." Пригадуєш, у Гоголя? Багато хто любить дорогу, i я, грiшний, теж люблю! Сам не знаю за що. Ось такий тобi tractus, - що, здавалось би, в ньому? Можливо, дороги тим нас заваблюють, що несуть у собi якiсь загадки, щораз обiцяють якiсь несподiванки?.. Дорога - це ж завжди тайна! В її незвiданостi й нерозгаданостi є щось спiльне з людською судьбою... Чого ти мовчиш? - Слухаю. - Самий вигляд дороги, невже вiн тебе не хвилює? - Коли як. Минає пауза, i друг мiй знову береться розвивати цю тему, спiваючи хвалу дорогам, бо саме вони, як вiн вважає, дають людинi, окрiм вiдчуття тайни, ще, може, й найповнiше вiдчуття свободи! Адже тут вивiльнився ти нарештi з-пiд кормиги клопотiв, вихопився з гравiтацiйного поля буднiв, з нiкчемної суєти й метушнi! Ти вже нiби нiчий, ти в польотi, а до ж iще так, як у польотi, можеш належати сам собi? Ще вчора був розшарпаний клопотами, всякою шамотнею, був прикутий до сiрої скелi марнот, а зараз весь ти в обiймах далечi, простору, тут тобi тiльки вiтер брат!.. Щоб трохи стишити темперамент мого друга, нагадую про його обiцянки дружинi - не гнати на трасi чимдуж, не перевищувати швидкiсть. - Соня доручила нам з Лiдою контролювати тебе. - Будь ласка, - примирливо каже Заболотний. - Тiльки який з тебе контролер? Кабiнетна душа, ти ж нiколи керма в руках не тримав... Щоб зрозумiти, точнiше вiдчути, треба справдi стати людиною трас, вловити ритми гудучих цих швидкостей, музику лету! Нi, дорога - це прекрасно! Ти згодна зi мною, Лiдо? Лiда не озивається. Заболотний тим часом знов дає собi волю: - Крiм напруги керма, тут скидаєш всi iншi напруги, - для нервiв це якраз те, що треба. Можеш їхати плавом, а можеш гнати на всi стонадцять миль, коли вже й шкали для стрiлки не вистача! Можеш спiвати вiд захвату, думати про щось наймилiше, скажiмо, про глинища та яруги нашої незрiвнянної, в дерезi та пилюцi Тернiвщини, що зараз так далеко вiд нас, мов Шумерське царство, мов яке-небудь степове Урарту!.. Вiльний ти тут у помислах i в бажаннях, можеш усмiхнутись комусь невiдомому, i тобi хтось усмiхнеться, пролiтаючи поруч... Бо тут - у дорозi, в цих швидкостях - ти вiльний вiд умовностей, суєтностей i марнот, ти рiвний усiм, хто летить, долає простiр, ти тут брат людству! - екск'юз мi за високий штиль... - Нiколи не бачила вас, Кириле Петровичу, в такому захватi, - сказала здивовано Лiда. - Чи, може, це чиїсь вiршi? - Мої, Лiдо, мої, але бiльше не буду, - покаявся перед нею Заболотний i по якомусь часi звернувся до мене вже тоном спокiйнiшим, серйозним: - У кожному разi, друже, мене дорога щоразу чомусь хвилює. Чи буде то маленька стежина, що побiгла в поля, чи сучасна гудронова траса... Хiба ось така стрiчка, що зникає перед тобою десь у безвiстях, може своїм виглядом не викликати в нас певнi емоцiї?.. Пригадуєш, як, бувало, котрийсь перехожий питався в пас, пастушат, у степу: "Куди ця дорога веде?" Чуєш - веде?.. Та й нам кортiло бiльше знати про нашу дорогу: куди вона? Звiдки? Де їй початок? До буде кiнець? - А по-моєму, - докидає Лiда слiвце, - дороги нiзвiдкiль не починаються й не кiнчаються нiде... Заболотний думає якусь мить, нiби зважує те, що сказало дiвча, потiм визнає: - Може, ти й маєш рацiю... Хоча все на свiтi десь-та-ки свої початки бере i десь мусить мати свої фiнали:;. принаймнi коли йдеться про чиюсь конкретну стезю. От хоч би i в пас iз пим, - це стосується моєї особи, - ночалося вiд стежини на левадах не вiдомої тобi, Лiдо, Тернiвщини, де зустрiчали ми свою дитячу зорю, а тепер ось намотуємо милi на цьому хайвеї... Запитую, що воно означає дослiвно - хайвей. - High - висока, way - дорога, - впевнено подає голосок Лiда. - "Косоку доро" буде по-японському. - Дороги такого типу спершу ставили на естакадах, - пояснює Заболотний, - звiдси, очевидно й highway... Траса, яку нiщо не перетинає. Вiдкрита для швидкостей... Бетон i вiтер! I ти! Жени, скiльки вистачить духу! Розшматоване повiтря свистить мимо нас. Стрiлка спiдометра тремтить на освiтленiй шкалi, лiзе кудись угору, на отi самi стонадцять миль. Заболотний деколи позиркує на стрiлку весело, бешкетне, певне, згадавши настiйливi застороги дружини: "Ти ж там, серденько, не жени! Не жени, благаю!" I, наче вона його чує десь там, доповiдає без усмiху: - Йдемо в нормi, не хвилюйтеся, Соню-сан... Я нагадую йому про нашу японську пригоду (востаннє ми з Заболотним зустрiчалися там), як ледве не вкоротив нам вiку той чортiв фургон, що з усього розгону врiзався в нашу машину, коли ми зупинились на перехрестi перед свiтлофором. Тiєї ночi ми їхали з Хiросiми, в дорозi все складалось нормально, а вже в передмiстi Токiо... Удар був такої сили, що ми послiпли, ми навiть не встигли збагнути: звiдки, що це? Iз живої дороги одразу в тьму небуття, лиш в останнiм проблиску свiдомостi змигнуло: "Вже нас нема! Ось так воно настає..." Щось подiбне, мабуть, вiдбувалось i з тiєю художницею, котрiй пiд час атомного вибуху над Хiросiмою здалося, що вибухнуло сонце, сталася космiчна катастрофа, - нещасна жiнка потiм i вмерла з думкою, що сонце справдi вибухнуло й бiльше його не буде. Опритомнiвши, ми перемовились: - Ти живий? - А ти? - Та наче... Полiсмени, надбiгши до мiсця подiї, до того високого червоного фургона, який стусонув нас, iз службовою вправнiстю вишарпнули з кабiни геть переляканого японця-водiя, маленького, зiщуленого, який i не заперечував своєї провини, не виправдувався, - марно й вiдмагатись, мовляв, вiн, тiльки вiн винен... Доки полiцiя була зайнята обстеженням та вирiшувала, чи ми дотягнемо своїм ходом до амбасади, водiй, не вiдходячи вiд Заболотного, уналим, беззахисне винуватим голосом пояснював, що з далекого рейсу йде, двадцять годин не залишав кабiни, вважав, що витримає, дотягне, одначе перевтома таки взяла своє: на якусь мить, може, очi склепилися, чадрiмав, i от... - Здорово ж нам тодi пощастило, - коментує пригоду Заболотний. - Витримати такий удар - i зостатись живими, навiть не покалiченими... Нi, ми з тобою щасливi, як собi хоч! - Якщо хто й вiдчув себе щасливим, - кажу до Заболотного, - так це той нещасний водiйчик фургона... Бiдолаха аж просяяв, коли ти заступився за нього перед полiсменами, впросивши їх не заводити справи... Попокланявся, задкуючи до фургона, просто не вiрив, що його вiдпускають... - А що з нього вiзьмеш... Ухенькало людину в рейсi, це ж тiльки уявити - майже добу за кермом. Стугонить дорога. Справдi мовби нiчого вже для нас не iснує, тiльки ця швидкiсна траса, її нескiнченнiсть, її гудучий, зникаючий у темрявi бетон. Гуде й гуде пiд нами серед досвiтнiх просторiв, розшматовує тумани, розтинає навпiл зорянi тауни й сiтi, влiтає в стугонливi тунелi й стрiлою вилiтає з них... При виїздi з мiста перед нами виникла цiла сув'язь дорiг, вони тут сплелися гiгантським вузлом, - суцiльний якийсь iєроглiф iз залiза й бетону! Вигини, схрещення, повороти, розвороти, - здавалось, як ми й виберемось звiдси. Десь унизу пiд нами - наперерiз - гримотить залiзниця, над нами в темрявi теж залiзна гуркотнява, там по мосту, серед плетива металевих конструкцiй, безперервно пролiтають силуети машин, проскакують на шалених швидкостях, з ночi - в нiч, з туману - в туман... Естакади, вiадуки, химерна геометрiя дорожнiх споруд. Дуги дорiг вигинаються увсебiч, дiляться i єднаються, поскручувавшись, мов рептилiї, проходячи одна крiзь одну, i знов пружинно випростовуються, шукаючи простору, невiдь-звiдки виникаючи, невiдь-куди ведучи... Свiтяться рекламнi щити, летять навстрiч загадковi цифри, знаки засторог, в'язь якихось дорожницьких вензелiв, зрозумiлих тiльки для втаємничених. Лiда з свого кутка час вiд часу озирається: - Вони їдуть за нами. - Хто - вони? - Вони... Отi. -Заболотний, глянувши в люстерко, де видно, що вiдбуваеться на трасi за нами, iсяив приспокiйливо: - Тобi здалось. Дорога нуртує, пульсує, всьому, що обiч неї, вона передав свiй шал. Можна уявити, як далеко сягає гул траси довколишнi простори, де уce живе перебуває цiлодобово пiд владою цього глухого, пульсуючого стугонiння... Нi вдень, нi вночi не знаючи спокою, дорога все жене й жене себе кудись. - Нi, дорога - це таки життя, - згодом розмiрковує Заболотний, вже без того їiафосу, що ранiш. - Є таки в вiй якась магiя. Згадай, який настрiй обiймав нас, хлопчакiв, коли одразу за село перед нами вiдкривався степовий шлях на Вигурiвiїїину i десь далi, далi... Ми вже й тодi вiдчували, що дорога має в собi якусь таїну i велич. - Лежить Гася, простяглася, як устане - неба дiстане, - згадалась менi одна з наших дитячих загадок, i я звертаюсь з нею до Лiди: - Що це буде? - Оця ваша "Гася"?I дiвча без будь-якого зусилля вiдгадує: - Звичайно ж, дорога... в специфiчнiм уявленнi. - Нiчогенька собi Гася - всмiхається у далеч траси Заболотний. - Кiнця-краю їй нема... Вона єднає, вона й розлучає. Зрiдка вiдповiсть, а частiше сама запитує про щось... I що цiкаво: для всiх iнсує вона - як небо чи як повiтря... Будь ласка: мчаться тут мiстери добрi й недобрi, бiлi, чорнi, старi, молодi. Правдивi, брехливi. Сучаснi донкiхоти й, може, сучаснi гамлети, собакевичi. Поруч у потоцi летять витончена душа й свиняче рило, зiрка екрана й гангстер, генiй i вбоге нищо... Для всiх вона, друзi, ця траса летюча, для всiх! I на це треба зважати... II Так випадає, що i нас iз Заболотним все зводять дороги. Зараз ця ось траса пiдхопила обох, а роки три три тому, волею випадку, зустрiлись ми з ним у Японiї, де Заболотний працював у той час, разом провели кiлька днiв, i навiть у рiднi краї довелось повертатися разом, - Заболотнi летiли, як вони тодi гадали, додому вже назовсiм. Квитки нам були замовленi на один iз рейсiв нововiдкритої авiалiнiї Токiо - Москва - Париж, вилiтали ми напровеснi, в пору цвiтiння сакури, i як нам пам'ятне тодi летiлось! Ось ми ждемо вiдльоту, в порту Ханеда, подружжя Заболотних помiтно схвильоване, вiдчувається, що в душi обоє вони з чимось прощаються, та й справдi ж бо полишають за собою ще одну i таки неабияку смугу життя. їх проводжає багато друзiв, час вiд часу вони - то Заболотна, то чоловiк її - перемовляються з кимось iз проводжаючих. Заболотний жартує щодо своєї палицi, на яку вiн ще спирається пiсля дорожньої пригоди, Заболотна поглядає на чоловiка сторожко, вважаючи, певне, що йому, не зовсiм одужалому, ось-ось може знадобитись її допомога. Збоку просто зворушливо дивитись, як вони, влучивши хвильку, користуються нею, щоб i тут, серед веремiї мiжнародного аеропорту, вiдсторонившись вiд усiх цих сигналiв табло, реклам та сатанинських аеродромних гуркотiв, залишитись вiч-на-вiч, коли близькi люди можуть хоч ненадовго дозволити собi цей стан взаємної емоцiйної невагомостi, такий рiдкiсний в епоху стресiв та смогiв стан, коли очi тануть в очах, усмiшка зникає в усмiшцi, i немає вже подiлу душ, є тiльки зорянi цi хвилини, напоєнi музикою, чутною лише для двох... Навiть людям стороннiм приємно було дивитись на таку мовби сентиментальну, але якось приємно сентиментальну пару, на це щире й вiдкрите людське почуття, що приваблювало своєю внутрiшньою гармонiйнiстю. Як делiкатно могло це почуття поправити пальчиками краватку йому на шиї, або, мимовiль прориваючись нiжнiстю, здмухнути невидиму пушинку їй iз плеча, або разом усмiхнутись, загледiвши на сторонi щось таке, що їм здалося комiчним. Справжнє почуття хоча нi на кого й не зважає, проте й не ображає нiкого, скорiш воно викликає симпатiю, зацiкавлює вас i приваблює, як усе прекрасне, що зустрiчається, на жаль, не гак i часто в життi. Чи не тому й ця пара немолодих уже людей стала об'єктом - зовсiм не iронiчного, зовсiм не цинiчного - зацiкавлення з боку цiлої ватаги французьких студентiв, ультрамодних дiвчат та хлопцiв, що, обвiшанi сумочками, строкатi, картатi, патлатi, в рябих та червоних штанях, оповитi сигаретним димом, з гiтарою (однiєю на всiх), вiдлiтають цим же рейсом на Париж. Юному товариству зразумiло, що перед ними дипломатська пара, мабуть, з сов'єтамбасади, нiчого ведмежого в них, в манерах є навiть привабливiсть, своєрiдний шарм... Вiн високий, елегантно вбраний, з iскрами сивини на скронях, з поглядом зичливим, вiдкритим. Спирається на паличку, виходжується, певне, •пiсля якоїсь травми. Мадам його ростом невеличка, тримається просто, але з гiднiстю, гарна собою, тiльки обличчя чомусь блiде, мабуть, змучене токiйськими смогами. Коли вона легким доторком поправляє чоловiковi на грудях краватку чи якусь там застiбку, дивлячись на нього нiжно, мов перед розлукою, в пiй з'являється щось молоде, дiвоче, видно, ще не спопелилась душа в цiй жiнцi, iпе не почуває на собi тягаря лiт її стрункенька, долад-иа постать в дорожнiм плащi, в акуратнiй, трохи пiднятiй - на японський манiр - зачiсцi. Нема в нiй претензiї, як це часом буває в дружин дипломатiв, є стримана, яриродна гiднiсть, а надто ж очi в цiєї Заболотної-сан: коли, хвилюючись, зведе їх угору, на чоловiка, вони стають сяючi, просто розкiшнi!.. Все це не проходить повз увагу французьких дiвчат та хлопцiв, i японцi та японки теж вмiють таке оцiнити, декотрi з пасажирiв перемовляються мiж собою з цього приводу зовсiм без iронiї: гляньте, якi очi в тiєї жiнки!.. Напрочуд гарна пара... Чим не символ злагоди й щастя! Але чому це нас дивує? - схаменуться потiм студенти. Чому ця сценка людського тепла, подружньої любовi та злагоди, чому вона для нас стає дивом? Справдi, чому? Чи не занадто багато стає в життi дисонансiв, що навiть i такi, по сутi, звичайнi людськi сценки починають нас вражати? Незадовго до вiдльоту Заболотним довелося витримати, видно, для них неминучий емоцiйний шквал: цiлим з'юрмиськом налетiли посольськi, переважно жiноцтво, з квiтами, з бурхливим проводжальницьким лементом. - Шампанського! Вiдiбрати в них вiзи! Заболотний, Соню ми не вiдпустимо, як собi хочте! - Гейшу хай звiдси бере, а Соня залишається з нами, - пу як ми будем без неї?! Хто наших нащадкiв амба-садських бавитиме? I ще якийсь землячок солоденький крутився тут весь час бiля Заболотних, намагаючись розважити їх своїми проводжальницькими дотепами. - Побачите ваших - кланяйтесь нашим! Але це чомусь нiкого не смiшило. Солоденький мусив видвольнятися кислою миною. Виникла потреба в деяких формальностях, отих, котрi поки що переслiдують пасажирiв по всiх митницях свiту, одначе жiноцтво i на це вiдгукнулось по-своєму: - Якi можуть бути формальностi для Заболотного! - Вiн на цьому Ханеда - як дома! - Всюди сiє мiжнародний приятелiзм... В нього тут кругом свої! - А де в нього не свої? На Новiй Зеландiї досi тiльки згадай мiстера Заболотного, одразу усмiшки: а, це той асi Такий веселий джентльмен! Так ганяє! Два "мерседеси" розбив! Сов'ет козак!.. Весела злива жартiв навряд чи долинає до Заболотного, котрий саме у вiдсторонi стоїть з двома службовцями аеропорту, веде з ними, видно, дiловi якiсь переговори, i, коли стежиш за ним у цей момент, мимоволi усмiхнешся: оце стиль! Справа, може, дрiбничкова, але який вишкiл, гiднiсть, яке мистецтво ведення перетрактацiй! Витовчена японська надчемнiсть i приязна мудра манера териiв-щанських сватiв, яким велено будь-що добути "кувицю", - ось де вони побратались! Ось де в усiм блиску виявила себе взаємна чемнiсть та надчемнiсть, делiкатнiсть i надделiкатнiсть, до чого ж доречнi тут i ця визнана обома сторонами умовнiсть, що трохи їх аж веселить, i цiлком серйозна взаємна пошана й довiра, - усе те, що так не часто, на жаль, спостерiгаєш у стосунках мiж сьогочасними людьми. Складалося враження, що урядовцям нема зараз нiчого приємнiшого, як зробити на розвiтання бодай маленьку послугу цьому симпатичному Заболотному-сан, вони будуть просто щасливi чимось виявити йому сприяння, увiльнити це подружжя вiд дрiб'язкових, надокучливих формальностей, i, зважте, все це ми робимо як виняток лише для вас, Заболотний-сан, у вiддяку за те, що ви з свого боку завжди були до нас прихильнi суто по-людському, не шкодували пошани, тобто володiєте справжнiм даром контактностi. Аж дивно менi було там на нього дивитись: де вiн цього навчився, рiдкiсного такого вмiння легко й природно сходитися з людьми? Помiчаю, як один iз колег Заболотного, пону-ристий, вдачею вовчкуватий, поглядає на нього з ледь прихованою заздрiстю, йому самому, видно, нiзащо не вдалось би отак легко порозумiтися з урядовцями й-на взаємне вдоволення - без тяганини повершити якусь там їхню, певне, справдi формальну справу... Вивчаєш роками у високiй школi дипломатськi хитромудрощi всiх часiв, опановуєш одразу кiлька мов, а де навчитись мови ось такої - однiєї, найголовнiшої, - власне, вселюдської: приязний погляд, усмiшка чемностi, уклiн пошани, дружнiй доторк до плеча - i вже Заболотний, вiльний вiд клопотiв, повертається знов до своїх. - Все гаразд? - На вищому рiвнi. Табло сповiщає, що нам скоро виходити на посадку, та ось з'являється ще один табунець проводжаючих - привiтнi японочки в кiмоно дрiбненьким пiдбiгцем наближаються до нас iз своїми терплячими япончатами, що то в тої, то в iншої виглядають iз-за спин, iз своїх пелюшкових коконiв. Малюки зiркооко й пильно, майже з дорослою серйознiстю зорять на нас, а матерi їхнi так мило сплескують руками, розквiтаючи в безмежно ласкавих усмiшках: - Соня-сан! Соня-сан! Ось, виявляється, на чиї проводи вони поспiшали... Постукують сандалi-дзорi, жiночi руки з ходу складаються перед Заболотною для привiту, i старшi й молодшi японки схиляються низько (однак зовсiм не принизливо) у своєму традицiйному пластичному поклонi, i вже й Заболотна сяє очима їм навстрiч, вона, видно, не сподiвалася бачити цих людей серед проводжаючих i тим бiльше потiшена й рада, що вони не забули її, прийшли. Соня-сан! Соня-сан... вакцина... бебi... полiомiєлiт... Бiля нас не вщухає цей тонкоголосий щебет японок, i лише згодом, уже в лiтаку, менi вдається з'ясувати, в чiм рiч. Скiлькись часу тому на одних зборах Товариства японо-радянської дружби Заболотну обступили жiнки-матерi, одна тримала на виднотi дитинча, скручене полiомiєлiтом, iншi теж протискались до неї з хворими дiтьми: збуджено виявляючи свої почуття, японки звернулись до Заболотної з проханням допомогти їм будь-яким чином дiстати вакцину вiд цiєї недуги, - звiдкись їм стало вiдомо, що така вакцина зараз винайдена в Радянському Союзi, медицина її саме випробовує, лiки нiбито дають ефект... I ось вони зiйшлись на думцi, що Соня-сан само та людина, яка їм допоможе... Заболотний, котрий про все це жваво розповiдав менi в лiтаку, не без гордощiв Зауважив, що справдi в цiй iсторiї Соня перевершила себе! Навiть i для нього було несподiванкою, якi запаси затятостi дружина таїла в собi, яку силу волi, наполегливостi раптом виявила сумирненька його Соня, коли пiд час вiдпустки стала добувати тi труднодоступнi лiки. Лише їй вiдомо, скiльки порогiв вона пооббивала, з скiлько? ма впливовими особами були в неї емоцiйнi, iнодi й сльозами покропленi зустрiчi, аж доки вакцину таки було добуто, хоч i вся вiдпустка ляснула па це. А як привезла вакцину та виявилось, що лiки справдi допомогли там комусь iз дiтей, то, ясна рiч, ким стала Заболотна для тих японських жiнок, при кожнiй нагодi тепер виявляли вови їй свою материнську вдячнiсть... Навiть телевiзiя про це^ випадок розповiла, i дружина дипломата, зовсiм того не сподiваючись, стала раптом популярною, аж її на вулицях впiзнавали: ото ж вона пiшла, Соня-сан! Заболотна нiяковiла: ну що такого? Хай там комусь зарадила, подякували, то й чого ж iще? Тим паче, що згадана вакцина незабаром i тут перестала бути проблемою... Тож цiлком щиро Софiя Iванiвна вважала, що все це перебiльшено. А менi думалось: яке ж перебiльшення, якщо цi японськi жiнки в нiби й рядовому вчинку, а вiдчули щось нерядове, вiдчули, може, що рiч навiть не так у тiй вакцинi, як у запасах добра, котрi, часом малопомiтно, безефектно таяться в покладах чиєїсь душi... Вони, японки, були певнi, що й наш Заболотний в цьому розумiннi цiлком гiдний своєї Сонi-сан, вважалось, до речi, що вiн кревна рiдня тому знаменитому мiкробiологу Заболотному, який свого часу в Iндiї рятував людей вiд чумя та холери i в iнтересах науки на собi випробовував дiю збудникiв тих хвороб, щепив у Бомбеї собi чуму, про що тодi багато писалось у свiтовiй i, зокрема, в японськiй пресi. - На жаль, на вiдмiну вiд свого великого земляка, - вiдповiдав простодушним японочкам Заболотний, - я нiчим таким науцi прислужитись не мiг, па особливi заслуги перед людством не претендую, хоча в протичумних акцiях певну участь брати справдi-таки довелось, про що могла б посвiдчити небiжчиця Люфтвафе... Та ось уже й хвилина розлуки. Жiночий щебет посилюється, гурт наш рушав за черговою на вихiд до лiтака. "Арiгато, арiгато. Соня-сан!" - долинає здовкруг iз натовпу японок, i я бачу, як i в неї самої, в нашої Сонi-сан, сльози хвилювання бринять на вiях, вологим свiтлом сяють в її ожинно-синiх, хоча вона й ступає а виглядом пiдкреслено веселим, щоб не виказувати перед присутнiми свою розчуленiсть, нiяковить її, ввдяо, аараз отой блиск власнвх до краю налитих слiзьми очей. Далi настає момент, коли зосталися тiльки тi, що для рейсу, проводжаючих нема, жде нас тепер поле оте аеродромне, де всюди ракетно блищать фюзеляжi, стирчать хвости, величезнi крила мало не зчiплюються мiж собою... Причаїлись перед ривком цiлi табунища турбореактивних, важкi громаддя застиглих швидкостей. Бiлий метал потужних акулоподiбних тулубiв, скло iлюмiнаторiв, огутнi шасi на брилах бетону, хащi величезних переплутаних крил - аж тiсно такому скупченню гiгантiв на сьому клаптику аеродромного грунту, штучно намитого, великими зусиллями вiдвойованого у вод Токiйської затоки, щоправда, вод напiвмертвих, геть забруднених промисловими вiдходами... Скiльки лиш один цей Ханеда пожирає пального! Сюди й туди снують бензовози, що супроти застиглих повiтряних велетiв здаються маленькими, просто iграшковими... I тут, i там чiтко, вправно працюють люди в комбiнезонах, меткi, роботящi, не гаючи й митi, перебiгають вiд лiтака до лiтака, прилаштовують до бакiв товстелезнi хоботи шлангiв, довго й терпляче напувають ще одного крилатого ненажеру, що, готуючись у рейс, поглинає пального цiлi цистерни. Перепочинку тут нiкому нема, кожна секунда на цьому полi має фантастячну вартiсть. Той гiгант заряджається, а сусiднiй, розчахнувши черево, цiлими вагонами поглинає багаж, незлiченну кiлькiсть валiз, пакункiв, сундукiв, окутих мiддю, невiдомо чим напханих. Та ось вдарило громом: це найближчий з гiгантiв, наглухо задраївшись, вiдкинувши трап, стосило ревнув на мiсцi, ударив довкруг грiзним, дзвенючим гуркотом. Такому вже нiчого не треба, йому дай тепер тiльки злiтну смугу! Один за одним вiдрулюють поки що неповороткi лайнери рiзних авiакомпанiй, незграбнi, надмiру важкi, аж нiби не зможуть вiдiрватись од землi, подолати силу тяжiння. А втiм, чиясь рука їх таки ж пiдiймає! Ще один стрес, ще одна напруга - i вже суцiльне сатанинське ревище мiжнародного аеропорту залишається внизу, пiд нами, швидко зменшується смужка злiтного бетону на клаптику намитого грунту, самий вiзерунок аеродрому тане внизу, як iєроглiф земної тiсноти, котра в цiм мiсцi планети, на квiтучих задимлеїшх цих островах, дається взнаки, можливо, вiдчутнiше, нiж ,будь-де. Бувають моменти в життi, коли все до дрiбницi чомусь хочеться запам'ятати.. Як ось i цей злiт... Спершу був розгiн, наростаючий свист по смузi бетону, потiм невловна мить вiддiлення, плавного, майже нечутного вiддiлення вiд планети, - так, саме вiд планети! - iнакше не назвеш того дивного вiдчуття. Безконечна в своїм скупченнi луска дахiв, тьмаве їхнє переблискування, хмара мли-смогу над безкраїм мiстом, i зненацька - присмерк у лiтаку! Не одразу можна було й збагнути, звiдки раптовий той присмерк... А то ми якраз пробивались крiзь хмару, крiзь хаос хмар! Бiля самих iлюмiнаторiв вирує каламуть, обтiкає нас темно-сиве клубовиння, є щось аж моторошне в цiм хаосi вируючих присмеркiв, що їм, здається, й кiнця не буде, здається, скiльки не пнись з натужним ревiнням угору, нiколи не продертись крiзь той слiпий, вологий, нiби первiсний, хаос... Та ось враз: зблиск сяйва! Сяйва безмiрного, неосяжного, що будь-кого вразить своєю неземною величчю. Сяйво проймає вам душу, радiсно затоплює все i очищав, мимоволi спонукаючи подумати про вiчнiсть, про безмiр iснуючого... Заболотна припала поглядом до iлюмiнатора. Хiба ж може вона бодай одну мить пропустити з усiх цих чарiв небесних, їй трохи аж прикро, що з присутнiх на борту не всi подiляють її настрiй, що ось та, скажiмо, гомiнлива туристська молодь у неї за спиною не вiдчуває нiякого захвату, коментує побачене в iлюмiнаторах досить насмiшкувато, чути звiдти щось про рекламну голубiнь японського неба. - Рекламна голубiнь... Чуєте, яке сприймання? - каже стиха до нас Заболотна. - А по-моєму, ось на таких висотах, над хмарами, небо якраз найнебеснiше... Ми й далi набираємо висоту, нас нiби притягує сонце, планета вже далеко внизу, таке вiдчуття, що вона десь там загубилась, зв'язку з нею бiльше не iснує, i єдина реальнiсть зараз - цi роздираючi простiр могутнi двигуни, цей повiтряний, що наче в безвiсть пливе, корабель i на його борту... маленьке людство! Було таке враження, що й течиво часу тут iнакше, нiж було на землi, i що ми самi теж зараз iншi. Летимо в сяйвах! I такого сяйва буде перед нами, iстотами тепер небесними, як жартома зауважує Заболотний, кiлька тисяч кiлометрiв... - Як це вам подобається, Соню-сан? - звертається вiн до дружини. - Тисяч з п'ять кiлометрiв сяйва - пiдходить? - Не заперечую. А потiм? - Пiсля того буде пiд крилом зо двi тисячi миль темряви нiчної... - То вже гiрше... - Зате ж потiм знову зоря! Зоря домiвки... Крiзь блiдизну щiк у Заболотної просвiчується зараз також щось схоже на цвiт зорi чи скорiше на її далекий вiдблиск: може, то вiдсвiти червоного оббиття крiсел чи слiди ще не вигаслого збудження, тiльки-но пережитого в аеропорту пiд час прощання. . - Гляньте, Фудзi! - в тихiм захватi вигукує Заболотна вiд iлюмiнатора. - I ще одна Фудзi!.. I там он ще, ще... Всi тi бiлоснiжнi Фудзi були, ясна рiч, зiтканi з серпанку хмар, однак формою, округлими силуетами декотрi з них справдi нагадували священну гору Японiї. Невже сама лиш гра свiтла творить такий разючий ефект? Природа, вона i проста й складна безмiрно. Яких тiльки нема у нiй поєднань, дивних, химерних! Всюди серед безкраїх слiпучих рiвнин, серед iлюзорних снiгiв, самот-дьо здiймаючись, височать тi фантастичнi утвори свiтла й повiтря, сяють вершинами, схожi на Фудзiяму так дивовижно, мов її небеснi сестри... Тiльки вiдпливли маревнi Фудзi - i вже сяйнули такi ж серпанковi Ельбруси, потяглись iлюзорнi кряжi, ущелини, наповненi, як це буває в горах, голубими тiнями... Скiльки летимо - та ж безмежнiсть сяйва, пречистi володiння сонця, яке тут, здається, свiтить беззахiдно, вiчно. Туристська молодь поблизу вiддається веселощам, легкими жартами розважають французькi хлопцi своїх юних супутниць, йдеться про якiсь їхнi токiйськi пригоди, мiж ними чути розмову про пачiнко - так звуться поширенi в Японiї гральнi автомати, де й цi юнi супутники, видно, випробовували своє щастя. На саму згадку про пачiнко Заболотний схмурює брови, вiн вважає повсюдно поширенi гральнi автомати прокляттям цих островiв. Куди не пiди, скрiзь вони, за кожним рогом зустрiнуть вас цi металевi однорукi бандити! Особливо потерпають вiд них простi люди, звiдчаєпа молодь, що шукає будь-якого, хай i такого потворного способу вийти iз своїх скрут. Досить ступити вам до грального залу, де сухо трiщать, металеве постукують цi незлiченнi автомати-пачiнко, як ви вже чманiєте, ви опинились у свiтi, де мови людської нема, де слова живого не почуете, тут панує лиш мова роботiв, що своєю сухою стукотнявою мовби вiдраховують розмiрене й холодно чиюсь судьбу. Якраз, може, судьбу отих очманiлих молодих i лiтнiх людей, що, стоячи перед автоматами, не помiчаючи нiкого й нiчого, забули тут про все на свiтi i вслухаються тiльки в цю владну, одноманiтну, до одуру здатну тебе довести, металеву стукотняву автоматiв. Коли одного разу ми на хвильку зайшли а Заболотним до такого залу, незлiченний стукiт пачiнко мене просто приголомшив, гуркiт стояв, мов у величезнiм ткацькiм цеху, в перестуках електронних пристроїв було щось шаманське, наркотизуюче. Ось болiсно напружений юнак стоїть перед тим одноруким гангстером, чимось невидимим прикутий до нього, стоїть людина, нiби назавше зневолена роботом, цим витвором власного розуму, i так допiзна вистоюють мiльйони людей у нiмому чеканнi, перебуваючи нiби в трансi. Пiсля всiх своїх вiдчаїв якийсь бiдак несе сюди, може, сподiвання останнє, що бездушно постукуючий робот ранiш чи пiзнiш таки виявить милосердя й допоможе йому в слiпiй безконечнiй грi з власною долею. Заболотний в тi днi розповiдав про одного iз своїх японських приятелiв, точнiше, про його сина, якого пачiнко призвело навiть до нервової хвороби, бо ж вiддавався хлопець грi безрозсудно, до отупiння, до болю у головi, пiсля чого i вночi спокою не мав вiд галюцинацiй, вiд нестерпного стрибання перед очима блискучих металевих кульок. - Можна поспiвчувати японцям, - каже Заболотний. - Нашестя роботiв на їхнi острови - це таки одне iз проклять вiку... I в цих ось туристiв, видно, теж зосталась оскома вiд пачiнко... Схоже, що декотрi з парижан справдi зараз вiдчувають полегкiсть пiсля своїх сумнiвних токiйських розваг, та й чи може iнакше почуватись людина, котра, вихопившись iз залiзних обiймiв робота, зненацька опинилася в сяйвах вiднебесся? Земнi пристрастi вiдiйшли, згубнi спокуси зостались десь там, жодному роботовi звiдти вас по дiстати,: не загiпнотизувати своєю стукотнявою, вiднинi ви стаєте i недосяжнi, нiякий-бо рух тут не iснує, крiм руху цього розкiшного, лайнера, а планета, нрекрасна й нещасна ваша планета, що далi й далi вiдпливає вiд вас, поглинута, безвiстями,: вона теж поволi-втрачає вас i силу свою тут, поволi в'ярачає, сама зменшуючись до розмiрiв трохи чи не тiєї гральної кульки. Летимо, летимо. Сяйво з iлюмiнаторiв падає на лиця людей, всi вони приспокоєнi, вже нiчим не зневоленi, не знервованi, вiд усiх земних клопотiв вiльнi - i вiд стукотняви пачiнко, i вiд свисту автострад, вiд задимлених мегаполiсiв з їхнiми вiчними смогами, де виснаженi кисневим голодуванням городяни змушенi вдаватись до встановлених на перехрестях апаратiв, з яких можна добути за кiлька iєн ковток наснаженого киснем повiтря... Але це там, па землi. А тут вже пiби не пiдвладнi нiяким, навiть гравiтацiйним, силам, нiяким дотеперiшнiм прикрощам, всi земнi пута розiрвано, вiдлiтаєм з планети, вiдлiтаєм нiби назавжди! Уявнi снiги, що бiлiють за iлюмiнатором, нагадали Заболотнiй заснiженi простори її рiдних степiв. - Пригадуєш, - звертається вона до чоловiка, - якi в нас там завiрюхи бували!.. Цiлу нiч виє, мете, хурделить а на ранок глядь! - вляглося... Сонце свiтить, i так тц-хо-тихо довкола, тiльки то тут, то там дрр... дрр... то сусiди стежки лопатами прогортають... - Прокладали стежки дружби та взаєморозумiння, - жартує Заболотний i потiм додає серйозно: - А ви знаєте, колись у нас на Вкраїнi за народним звичаєм господарi лишали в незамкненiй хатi на столi хлiба окраєць i кринку молока - для подорожнього... I то було нормою життя... Ех, друзi, добре-таки додому повертатись... Бiльше не пускай мене, Соню, нi в якi вiдрядження. Баста. Хай ще iншi... - А ти? - А я бджiл розводитиму. Мемуари писатиму. А що? - Ловлю на словi, - смiється Соня. - Справдi пора б i перепочити. Стюардеса, ставна, довгонога дiва, що, проходячи салоном, бачить усiх водночас, усiм усмiхається завчено, але чарiвно, бiля Заболотних затримується, мовби для того, щоб подарувати Заболотнiй ще й додаткову порцiю усмiшки. - Наш командир корабля знає по фронту вашого чоловiка. Ратушний - це прiзвище вам що-небудь говорить? - Вона переводить погляд на Заболотного. - Здається, був такий на котромусь iз бомбардувальникiв... - Нi, сам вiн не лiтав, був технiком серед наземної обвяуги... А от про вас чув - ледве що не легенди... Це, каже, той, кого на фронтi в нас називали "лiтаючим барсом". - Який там барс... - Зiрка Героя вже нiбито вам свiтила... Отож "нiбито"... Передайте йому вiтання. Люди з наземної служби - то для нас були як рiднi брати... - Може, побажаєте зайти в кабiну, то будь ласка. Вам, як виняток, дозволяється... - I, подарувавши ще одну чарiвну усмiшку, стюардеса пропливає далi. Зупиняється вона потiм у глибинi салону, у хвостовiй частинi лiтака, де, окутаний сигаретним димом, сидить патлатий похмурий тип, що, здається, на когось ображений. Невiдомо, чи стосується його образа тих, що лишилися на землi, чи невдоволений наш мiзантроп кимось iз пасажирiв, можливо, образився на компанiю цих ось молодих французiв, якi зi смiхом розгадували кросворд поблизу й не прийняли його пропозицiї дегустувати якесь там особливе саке, а одна гарненька з їхнього товариства стишене кинула в бiк мiзантропа: "Чи не екстремiст?" - i бiльше не звертала на того типа уваги. А от стюардеса мусить терпляче вислуховувати ще якесь там його вередування, i ми проймаємось до неї спiвчуттям: нечема, варивода, проте мусиш i його ублажати, з терплячим усмiхом слухати, що вiн там верзе, майже невидимий крiзь хмару сигаретного диму. Бiлоснiжнi iлюзорнi ландшафти, що пропливають за склом iлюмiнатора, знов заволодiвають нашою увагою. Вiдсунувши шторку до краю, осяяна свiтлом тих пропливаючих небесних снiгiв, Заболотна, видно, нiяк не може на них надивитись: безмiр краси! Безмiр найхимернiших серпанкових побудов! Свiт, що сяє й сяє тобд без меж, залитий сонцем, нiким не заселений, недосяжний нi для яких димiв та отруйних випарiв, але для когось-таки мовби створений, сповнений величi й загадковостi. Але для кого? Нiякi птахи, навiть орли, на цi висоти не злiтають. Знати б, за якими законами творяться отi мiражнi дива, осяйнi вершини, химернi бескеття, пасма гiр i фантастичнi в голубих тiнях провалля, з самого повiтря зiтканi розлогi долини, гiрськi кряжi, що знов виникають пiсля слiпучих рiвнинних просторiв, отi серпанковi гори, побудови фантастичнi, найнiжнiшi, мабуть, з усього, що є в природi. Дмухни - i їх нема... Така недовговiчна їхня архiтектонiка, вiд найменшого подмуху-доторку враз порушаться, вiд ледь чутного втручання сиво-бурою тьмою стануть, звируються хаосом всi отi поки що спокiйно-сяючi, iз самих серпанкiв зiтканi вашi Фудзi, Карпати, Кавкази, Альпи та Кордiльєри... Ми тихо розмовляємо про це. Кого вони призначенi тут чарувати своїми прекрасними силуетами, серпанковi отi побудови? На яких рiвновагах тримаються i чому саме в таких формах виявляють вони себе? Чому не в якихось iнших картинах природа себе тут малює, чому цi її пiднебеснi серпанки живуть саме в таких ось ландшафтах, в такiй ось, а не iншiй слiпучiй фантазiї хмаробудов? Природа фантазує тут буйно, не знаючи стриму, вибудовує щораз iншi варiанти хмароутворень, якусь нову дiйснiсть у формах чудових, довершених, все новi виставляє сонцевi на огляд небеснi свої "ЕКСПО"... Але чому вся ця фантастика несе в собi стiльки знайомих рис? Зiткана iз серпанкiв хмар подоба твердi земної! Ступиш ногою - i дна не буде, десь там, унизу, планета, що досi голова вiд неї гуде, що декого й тут доганяє вiдгомiн її пристрастей... Знову стюардеса сягнистим кроком iде ось упродовж салону, пiсля розмови з тим похмурим типом мовчки й поквапом проходить повз нас до пiлотської кабiни, i вже на щойно усмiхнених устах застигла лиш подоба усмiшки, позбавлена чару й тепла i навiть з тiнню смутної якоїсь тривоги. Серед пасажирiв - сум'яття: - Вiн їй щось сказав... чимось пригрозив... Але чим саме? Ви помiтили, яких зусиль коштувало дiвчинi її самовладання? I поповзли по салону шепоти, стривоженi перепитування, i вже щось вiдчутно змiнилося довкруг, починають набувати значення якiсь дрiбницi. Пасажири, котрi досi, бувши в теплi, комфортi, навiть не помiчали, що поруч, на зовнiшнiй обшивцi корабля, майже космiчний мороз сивiє, тепер i в той бiк позирають iз багряних оксамитiв крiсел сторожко, знепокоєно, мiж сусiдами, досi безтурботними, з'явився якийсь холодок - холодок вiдчуження душ? Ось так поселялась серед них ще одна невидима пасажирка - неясна гнiтюча тривожнiсть. - Справдi, що вiн їй мiг сказати? - роздумує вголос Заболотний. - Пройшла вона таки чимось занепокоєна... - I чогось там затрималась... Нашi погляди мимоволi привертає до себе овал металевих дверей, що, зачинившись за стюардесою, бiльше тепер не вiдчиняються: глухi, важкi, заховали її в кабi нi разом з пiлотами, як у сейфi. А похмурий той тип раптом пiдвiвся з кутка у своєму пiстрявому неохайному пiджацi до колiн i, язиком ледве повертаючи, став щось викрикувати до компанiї французiв. Викрики були не знати якою мовою, але тон вони мали неприємний, дражливий. Полiнезiєць чи хто вiн? Тiльки й вiдомо було про нього, що летить iв Сiнгапура, може, уродженець котроїсь iз тропiчних країн, хо ча з вигляду мiг бути i європейцем з тих озлоблених молодикiв, котрi й самi не знають, чого вони хочуть. Тип не вгамовувався. - Що вiн викрикує? - тривожно спитала Заболотна. - Хворий чи що з ним? Чоловiк її, без слова пiдвiвшись, пiшов уподовж салону до невiдомого, - певне, на переговори. Нам видно було, як Заболотний, за звичкою всмiхаючись, щось терпляче з'ясовував iз тим невiдомим, намагався, певне, приспокоїти його, звертався до нього пiдкреслено чемно й нiби навiть шанобливо, однак Соня аж зойкнула стиха, коли у вiдповiдь на якесь слово того типа обличчя Заболотного зблiдло, очi зблиснули гостро, якось металеве, хоча губи й тодi не перестали всмiхатись. Де-не-де по салону вже були помiтнi ознаки панiки, лiтня дама, здається скандiнавка, що летiла з конгресу квiтникарiв, приклала руку до лоба, i з грудей їй вихопився стогiн... З тривожних перемовлянь пасажирiв, що сидiли вiд того типа неподалiк, ми зрозумiли нарештi, чим вiн посiяв у салонi таку тривогу. Запевняє, що в багажнiм вiддiленнi разом iз нашими валiзами мандрує в цьому небi ще одна валiза, а в нiй неухильно i нiкому не пiдлягаючи, зараз працює невеликих розмiрiв механiзм: тiк-так, тiк-так!.. Дама з конгресу i її старенька сусiдка перезирнулися вжахнено: виходить, на бомбi летимо? Шантажує? Залякує чи чого вiн хоче, цей садист? Але ж може бути, що i всерйоз - тепер стiльки всякої нечистi на трасах розвелось.., Тим часом вiн уже просто в обличчя Заболотному промовляв з нахабною гидкою мiною, справдi з якимось садистським смакуванням: - Тiн-так!.. Тiк-так!.. I пальцем тицькав ледве де до очей. Ось тодi Заболотний, i вiдкинувши звичну чемнiсть, раптом обома руками взяв нахсабу за плечi, струсонув його так, що аж патли вiйнул