ись, i пiсля цього владно, наче ляльку, посадив, вдавив його в крiсло. I, дивна рiч, тепер той герой, злобно понурившись, не став чинити опору. Наче саме такого чогось i ждав. А Заболотний, обернувшись до пасажирiв, сказав до них голосно, нiби вибачаючись: - Молодий чоловiк запевняє, що це був жарт. Вiн перепрошує. По якомусь часi вийшла стюардеса з тацею в руках i, так мовби нiчого й не сталося, почала роздавати воду в келишках. Пiд час роздачi пасажири стежили за виразом її обличчя, воно було непроникне, фантомасно замкнуте, проте уважний погляд мiг у нього вiдшукати те, чого й це хотiв би, - глибоко, як i ранiш, притаєну тривогу. ...Вночi ми приземлились на котромусь iз сибiрських аеродромiв, хоча посадка ця й не була передбачена. Всiм пасажирам велено було негайно залишити борт лiтака. Пояснень не давалось. Мороз надворi аж кипiв, для бiльшостi парижаночок, що пустилися в рейс у легеньких плащиках та курточках, цей нiчний мороз мав би стати неабияким випробуванням, та все ж i за таких обставин вони не втрачали свого оптимiзму, було чути жарти та смiх, усiх нас розважало, коли дiвочi тендiтнi руки, ненароком доторкнувшись до металевої обшивки автобуса, вiдсмикувались, як вiд вогню, бо нахолонулий на морозi метал так i хапав. З смiхом та зойками вскакували нашi супутники в цей проледенiлий, навстрiч розчинений нам автобус, що битком набитий одразу й рушив вiд лiтака. Вже коли ми, несподiванi нiчнi транзитники, перекочувавши до аеропорту i збившись на другому поверсi, на його засклених галереях, ждали чаю, якого буфетниця все не хотiла нам вiдпустити, зважаючи на пiзнiй час, i що змiна її кiнчається, i що в нас, перелiтних, мабуть, немає валюти, i що взагалi дозволу на цей чай, як нам здалося, треба питати чи не в самого мiнiстра, - вже тут, стоячи з Заболотним в сутiнi довгої, ледь освiтленої галереї, дивились ми крiзь її скляну стiну на темний пагорб нашого лайнера, що бовванiв незрушно край нiчного аеродромного поля, й перекидались здогадками: чому виникла ця не передбачена графiком посадка? Залишений пасажирами невiдомо наскiльки, могутнiй наш лайнер нiби ждав чогесь. Незабаром крiзь сутiнь ночi до лiтака по трапу швидко стали пiдiйматись тiнi людей з якимись вудилищами в руках, постатi збiгали вгору одна за одною, i хоч рухались на екранi ночi постатi силуетнi, однак i в своїй силуетностi були вони якiсь рiшучi й заклопотанi, - то до нашого опустiлого, холодом наповненого лайнера поспiшала команда хлопцiв, озброєних мiношукачами проти того загадкового "тiк-так"... Iснував вiн насправдi чи виплодила його лиш чиясь хвора уява, - як би там не було, комусь належало це перевiрити, ризикуючи власним життям... III I ось тепер ми їдемо до Мадонни. Iнший континент, iншi дороги, тiльки Заболотний незмiнний у своєму во-дiйському завзяттi. Звечора на квартирi Заболотних несподiвано виникла думка податись у цю подорож, i Лiда, яка була присутня з батьком при нашiй розмовi, звернулась до Заболотного просто з благанням, тоном зовсiм незвичним для її стриманої вдачi: - Вiзьмiть i мене! Будь ласка! їй, виявляється, ну просто необхiдно подивитись на ту сенсацiйну слов'янську Мадонну, що про неї тут зараз стiльки розмов. Дударевич, батько Лiдин, давнiй колега Заболотного по службi, пробував вiдрадити доньку, малював труднощi далекої дороги, обiцяв навзамiн iншi спокусливi видовища, але дiвчинка затялась: їду, i край, якщо, звичайно, Кирило Петрович не проти. Заболотний, як завжди, коли йшлося про дiтей, надто ж про Лiду, виявив свою поблажливiсть, а Софiя Iванiвна навiть зрадiла бажанню Лiди, бо знала, що юна приятелька її - людина з характером i зможе в дорозi стримувати Заболотного, якщо вiн, опинившись на трасi, розвиватиме бiльшу, нiж дозволено, швидкiсть. - I вас теж прошу отямлювати в дорозi цього безумця, - апелює Заболотна до мене. - Бо коли вихопиться. на трасу, вiн просто шалiє, цей ваш тернiвщанський ас. - Ну-ну! Ас не ас, але в небi не пiшки ходив, - примирливо заперечує Заболотний. - Полотно автостради не злiтна смуга, - стоїть на своєму Соня-сан. - Де ви бачили, щоб iз льотчикiв виходили путящi водiї? Мiй Заболотний саме тому приклад: нiяк не перебудується, все думає, що й на землi йому небо. А в них тут стiльки катастроф, - додає вона стишено, тамуючи в голосi тривожнiсть. - Доки вiн у дорозi, ближнiм анi хвильки спокою... - Ви, Софiє Iванiвно, розписку з нього вiзьмiть, - радить Дударевич. - Та й взагалi, нащо ви йому даєте вiзу на цю сумнiвну подорож? Пожертвувати уїкендом, гнати за сотнi миль, щоб тiльки глянути на якусь там фальшиву Мадонну... - Чому фальшиву? - нахмурюється Заболотний. - Всiм вiдомо, що по музеях у них повно пiдробок! - безапеляцiйним тоном заявляє Дударевич. - Фальшування стає промислом доби... Скiльки тих пiдроблених Ван-Гогiв та Сезаннiв зараз блукає по свiту! - Сподiваємось, що наша Мадонна справжня, - каже ї- Заболотний суворо. - Звiдки така певнiсть? - Iнтуїцiя. - Сумнiвний аргумент. - А для нього нi, - раптом посмiхається Соня. - Я, до речi, теж вiрю в iнтуїцiю. - Отже, ви його вiдпускаєте? - А що я можу, коли вже надумав... Самi ж знаєте: натура, як у тура!.. З квартири Заболотних чи вiд будь-кого з мешканцiв цього службово-житлового будинку можна внутрiшнiм ходом потрапити безпосередньо до пiдземного гаража. Це ж зручно, отже, в пору передсвiтанкову ми вже в залiзобетонних його катакомбах, де серед рiзних марок автомобiлiв, серед запахiв бензину та гуми Заболотний, здається, почувався куди краще, нiж там, нагорi, у своїй службовiй кiмнатi з сейфами, кондицiонером та вiчно опущеними металевими жалюзi. Вже я помiтив: збираючись у поїздку, друг мiй щоразу жвавiшає, збадьорюється, таке враження, мовби протягом тижня вiн тiльки й чекав того моменту, коли, вiдкинувши щоденнi клопоти, вiльний нарештi вiд усього суєтного й надокучливого, опиниться ось тут, бiля свого б'юїка, весело, мов коня, оглядатиме його, пакуватиме в дорогу провiзiю та iншi похiднi речi, а потiм ще раз нахилиться над дорожньою картою, щоб остаточно з олiвцем проштудiювати маршрут, ще й тебе закличе в свiдки переконатись, що з кiлькох можливих варiантiв вибрано найзручнiший. Сама перспектива дороги, передчуття вiдстаней, що їх доведеться долати, непередбаченi труднощi, якi можуть виникнути, - все це наелектризовує Заболотного, наснажуб бадьорiстю, душа його вихоплюється на простори дорiг ранiше, нiж невидимий фотоелемент безшумно розсуне важкi сталевi дверi гаража, щоб випустити в сiрий досвiток ще одну машину з дипломатичним номером. В Заболотному, безперечно, живе пристрасть автомобiлiста: гасати по хайвеях, по їхнiх нацiлених у далеч гудронах-бетонах - для нього сама втiха. Нiде вiн не почувається так у своїй стихiї, як у летючiм потоцi, в шаленiй отакiй гонитвi, де вiтер швидкостей тебе обдає, де людина, сповита в метал, одним натиском кнопки дає гiн усiм табунам кiнських сил, зiмкнутих у двигунi, видобуваючи з них бурю летючих енергiй! Доки Заболотний споряджає свого б'юїка в дорогу, його тендiтна Соня-сан, блiда й не на жарт розхвильована, все ходить поблизу, зворушливо остерiгає свого "лихача": - Ти ж там не жени, Кирику, не жени! Доведи їм, що ти не лихач... Дай менi слово... Обiцяй менi? - Гаразд, буде по-твоєму, - гуде Заболотний iз-за пiднятого капота. - Обiцяєш, а потiм... Сказано ж: натура - як у тура! Всiєю натурою лихач i порушник... - Дякую за вранiшнiй комплiмент. - Нi, ти серйозно менi поклянись, що не гнатимеш! - заходить дружина з iншого боку i звертається до Лiди, яка, першою забравшись у машину, вже защухла в куточку: - Лiдо, не дозволяй Кирилу Петровичу гнати! Стеж, щоб не перевищував. Особисте вiд мене доручення, зрозумiла? - Йєс, - озивається з машини дитячий голосок. Ох, це дiвча! Схопилося сьогоднi нi свiт нi зоря, все боялось проспати таку нагоду... Ми ще голились, як Лiда вже постукала в дверi, вбiгла, блiда вiд хвилювання, що й з росичкою на русявiм волоссi пiсля вмивання: - Я готова! - Рання птаха, - приязно окинула оком Софiя Iванiвна посталу перед нею худу, цибатеньку акселератку, що причепурилася в дорогу, мов до якого-небудь шкiльного свята: на йогах бiлi панчiшки, на голевi старанно заплетенi мишачi хвостики кiсок, що туго стирчать урiзнобiч, з бiлями бантами, вiдкривши не-дитячому чисте, а голубими прожилками чоло. - I цi кiсники тобi до лиця, - пiдхвалила Заболотна свою пiдопiчну. Чекаючи нас, дiвчинка призналася, що був у неї напiр прихопити в подорож i свого вiрного друга - маленького амазонського папугу, хай би й вiн розважився, додивився свiта, дихнув простором. Однак мама рiшуче •їй не дозволила... - I вiрно мама зробила, - зауважив Заболотний, вiдкладаючи бритву. - Сама подумай, як без нього в домi? Адже вiн там у вас, по сутi, найвищий арбiтр: коли яка-небудь домашня кризова ситуацiя - одразу до нього, до какаду, щоб розсудив... - То так, вiн у нас мудрець, - згодилося дiвча, розумiючи жарт. Лiда потiм першою, поперед Заболотного, збiгала внутрiшнiми сходами до гаража, ще й нас квапила: не •барiмось, для нас має значення кожна хвилина, треба виграти час! Тепер вона, зайнявши мiсце, з машини раз у раз перепитує, чи скоро ми виїдемо, адже час бiжить, бiжить!.. А в Софiї Iванiвни - своє на думцi: щоб не гнав... Коли ми були готовi нарештi виїхати з гаража, вона й тодi соромливо нагадала чоловiковi своє прохання, не боячись навiть видатися надокучливою: "Ти ж обiцяєш, правда?" Речi мовби й неiстотнi, однак чомусь ще й тут, на хайвеї, уява малює менi той момент, коли Соня, худенька, блiда, з благальним усмiхом зазирає в вiчi своєму Заболотному: - Кирику, я знаю, ти будеш хорошим... I як завжди, коли вона розлучається з чоловiком, очi її враз наливаються синявою, пречистою синявою вiдданостi, й росинки мимовiльної сльози вже бринять на вiях, i самi очi вiд сяйва тих росинок глибшають i мовби ростуть, ростуть... - Не хвилюйтесь, Соню-сонечко, - каже їй Заболотний. - Ждiть i не тужiть на валу. Була б вона, певне, спокiйнiша, якби ми її теж прихопили з собою. Заболотнi часто вирушають в поїздки удвох, i якщо дорога випадає далека i втомлива, Софiя Iванiвна - на рiвних правах - пiдмiняє за кермом чоловiка, до того ж вона щиро в душi переконана, що веде машину куди краще за нього... Але цього разу їй довелося змиритись, залишилася вдома, бо лiкарi поки що не дозволяють Софiї Iванiвнi тривалих мандрiвок: влiтку на однiй iз тутешнiх автострад подружжя Заболотних потрапило в "маленьку пригоду", як висловлюється мiй друг, пiсля якої сам "ас" вiдбувся синцями та саднами, а Софiя Iванiвна мусила кiлька тижнiв пролежати в гiпсi i тiльки нещодавно стала виходити на вулицю. Тож зрозумiла її сьогоднiшня тривожнiсть та настiйливi застороги, якими вона проводжала нас вже й пiсля того, як ми сiли в машину i Заболотний поволi став вирулювати, спрямовуючи свого б'юїка на сталеву, ще не вiдчинену браму гаража. Зараз ми перебуваєм на чималiй вiдстанi вiд того похмурого гаражного пiдземелля з його низькою, в сталевих балках стелею, вже воно нiби хтозна й коли було з тим своїм службовим телеоком, яке недремно звiдкись споглядало нас, щоб у потрiбний момент нечутно розсунути перед нами важкi сталевi дверi й - пiд мовчазне благо-словiння Сонi-сан - випустити ще одного ловивiтра в сiре свiтання стрiтiв, у гонитву дорiг. Були спершу безлюднi каньйони вулиць, де в одному мiсцi пiд синьою зливою неонiв, серед ошмаття газет в такий раннiй час уже сидiв i щось жував старий занедбаний чоловiк, збайдужено дивлячись на нас; де потiм промигнуло темне дзеркальне скло ще зачинених офiсiв, банкiв з кутою таємничiстю своїх брам; зостались позаду й сяючi вiтрини крамниць з коштовностями та манекенами, i чорний алюмiнiй хмарочосiв, що своєю похмурою величчю зникають десь у темнiй високостi, стискаючи простiр, залишаючи перед нами тiльки вузьку його щiлину, щоб могли ми вилетiти на цю замiську трасу, де Заболотний полегшено, повеселiло скаже: - Нарештi! I, опустивши скло, висуне руку, ловлячи пальцями зустрiчний вiтерець. Заболотний веде свого б'юїка рiвно, плавко, машина не йде, а пливе, i це, безперечно ж, зараз можна пояснити тiльки бажанням Заболотного ревно дотримуватись застережних заповiтiв Сонi-сан. - Зваж, Лiдо, як їдемо. Мабуть, похвалили б нас за таку дисциплiнованiсть? - каже мiй друг, усмiхнувшись, але не до нас, а мовби до когось, видно, постала цiєї митi перед ним дружина в тiй своїй тривожностi, коли, провiвши нас у путь благословляючим, ще, певно, вiд матерi перейнятим жестом, зосталась стояти самотньо в яскраво освiтленiм гаражi. Маленька, як дiвчинка, блiда й настрашена, стояла вона якась особливо самотня серед того величезного пiдземелля пiд його низьким зализобетонним склепiнням, що тримало на собi все громаддя бiлдiнга. Сталева брама, випустивши нас, одразу ж автоматично стала замикатись за нами. - Тьотю Соню! - обернувшись, гукнула тодi їй Лiда, i аж вираз болю перебiг дiвчинцi по обличчю, той болiсний вираз так i не сходив, доки вона махала рученям Заболотнiй, котру гаражне пiдземелля поволi зашторювало сталлю дверей. I зараз в дорозi чомусь виникає в уявi та сценка з тендiтною постаттю Сонi-сан, залишеної десь там, в гаражнiй печерi серед сталевих балок та бетону. Дорога тим часом нiби втягує нас i думки Лiдинi вже летять уперед. - Зовсiм не можу уявити, яка вона буде, та Мадонна, - каже дiвча. - I перед сном усе думала, хотiла уявити i нiяк не могла... Звiдки вона з'явилась? - В тiм-то й рiч, що подробиць не повiдомляють, - вiдповiдає Заболотний. - Справдi, з чиїх рук придбано? На якому аукцiонi? Чи було її внесено до мiжнародних каталогiв перед цим? Скiльки шедеврiв позникало з музеїв пiд час вiйни... I не лише картини. Де, скажiмо, та "Янтарна кiмната" та рiдкiснi книги-iнкунабули з пограбованих наших бiблiотек?.. Розшукують їх по всьому свiту, а вони, може, в цей час лежать десь у затоплених водою шахтах, в завалах, у бруднiй пiтьмi штолень-печер беруться цвiллю, лежать, нiчиєму оковi не досяжнi та ждуть, хто їх знайде, видобуде на свiт... З-пiд обрiю помiтно свiтає, наче там вiдкривається кiнець якогось величезного тунелю, а небо й земля ще майже однаково попелястi, присмерковi; обабiч хайвею сивiє низом якась iмла чи туман, "ото вiн i є, смог, у натурi, - каже Заболотний, помiтивши моє зацiкавлення, - аж куди розпросторив свою владу". Дорога в цих мiсцях стає справдi високою, схожою на дамбу, полотно траси пролягає весь час по насипу. Злiворуч тих смогiв-тума-нiв прозирають силуети якихось промислових споруд, поцяткованi вогнями невiдомого призначення, що свiтять мовби забуто, в них є нiби якась безжиттєвiсть. Може, тому, що такий раннiй час, коли й усi тi гiгантськi темнi споруди серед досвiтнiх туманiв, здається, iснують мовби самi по собi, без людини, без її втручання. Не видно там нiякого руху, хоча газовi факели палають потужно, земля всюди забудована, траса перетинає зону суцiльних мегаполiсiв, де одне мiсто ще не кiнчилось, а вже вочинаеться друге, це переходить в iнше, зрощується з ним, зливаючись в однакову похмурiсть потужного, але нiби не для людини, а для роботiв призначеного життя. Ось тягнеться котре вже iндустрiйне поселення, за ним випливають з димiв знову заводи, промелькують чорнi довжелезнi цехи, хащi трансформаторiв, пакгаузи з гофрованого сталевого листа, а поряд лиснiють величезнi якiсь болота, вiдстiйники, резервуари, i всюди потопом смоги, смоги, смоги... Дедалi виразнiше чуємо характерний сморiд хiмiчних заводiв, змiшаний iз затхлим духом болiт. Коли б хто задумав ставити фiльм-засторогу про те, що може чекати планету завтра, змалювати картину, як задихається вона вiд власної промислової надпотужностi, вiд рiзних ядучих випарiв та нечистот, - то тут для такого фiльму вистачило б натури вдосталь. Темна купа прокопчених споруд, i знову, пiдступаючи аж до самої траси, маслянисто проблискують якiсь води, важкi, не-зрушнi, зачервоненi по сталевому тлу полум'ям заводських заграв. Бо заводи стоять десь поруч, зануренi у власнi дими та в туман, таке враження, що й самi заводи розкинулись на болотах серед своїх намертво отруєних вод, куди вони щоденно скидають все новi й новi потоки смердючих всевбивчих вiдходiв. Вiн всюди тут, цей важкий незникаючий сморiд. - Ну ти ж i вибрав маршрут, - кажу до Заболотного. - Хто б додумав, що шлях до Мадонни пролягатиме крiзь таке пекло... - Когай, сказали б японцi, - вибачливо миркає Заболотний. - Повiдомлялося, що вiдстiйникiв тут уже поменшало, а тим часом... Ну, та, сподiваюсь, це скоро кiнчиться. Мегаполiси пливуть i пливуть попiд небокраєм, напiв-потонувши в iмлах, в природних чи, може, хiмiчних туманах. Подеколи заводи вiддаляються, потiм знову пiдступають до траси, тодi з хмаровиння диму прориваються цiлi клуб'я промислових вогнiв, багряних, як рани, - газовi печi там палають, чи що... Бiля самого полотна автостради ще частiше мелькають плеса важких, лиснючих вод з розтеклими в них вогнями реклам, цiлi дзеркала їх, забарвлених рекламами плес, лежать тут на водi в болотянiй незрушностi, а поруч беззахисне щуляться сiрi кущики очеретiв. - То кущики справжнi, не синтетичнi, - пiдбадьорливо кидає в бiк очеретiв Заболотний. - А взагалi правду ти кажеш: пекло. Чорнi отi мегаполiси, що розповзлися чортзна-куди, i цi смердючi озера-вiдстiйники, вся отак методично, поступово й без намiру вбита природа - все волає до нас, людей... Ще одна засторога нашому братовi, жителевi планети: дивись! Бо можливий i такий варант... Просто дивно: серед такого промислового могуття i раптом цiле царство нечистот... зона змертвiлих болiт... - Це тi болота, - пояснює Заболотний, - куди мафiозо викидають тiла своїх жертв. Нiхто не знає, скiльки Людських життiв у цих трясовинах потоплено... Траса, вражаючи прямизною, летить далi й далi через болота, прокладена нiби пiд лiнiйку. Нестерпно довго тягнеться наша дорога через цей гiгантський, окутаний димами та смогом промисловий район, кiнця не видно закопченому цьому краєвi, де хiмiчнi хмари не зникають, де заводському громаддю аж тiсно вiд самого себе, i землi вже нiби важко утримувати вагу "впоруд на собi; пан Смог володарює над похмурим цим регiоном, де все задихається у власних випарах, де мiста, що ранiш iснували поокремо, овiянi польовими та Океанськими леготами-вiтрами, тепер позростались в темнi загазованi мегаполiси, втратили назви, iмепа, розгубили тепло людських мiкроклiматiв, мовби якiсь чорнi мойри зоднаковiлостi прирекли їх в усьому уподiбнитись мiж собою, стати безiменною iндустрiйною величчю; життя тут наче змирилось i з нечистотами, i з нестачею кисню, i з неприродною скупченiстю, селища звикли бути постiйно окутанi спiльною на всiх жовто-бурою ковдрою ядучих хмар, важко навислих над цiлим краєм. Чисте повiтря десь там, над океаном, а тут дими, гази, сморiд вiдстiйникiв, гнитво болiт... I цим ось дихати? Вiд колиски i до могили? Мiльйони людей мешкають тут, а враження цiлковитого моторошного безлюддя. Близькi й далекi вогнi волають мовби нi до кого. Тiльки дорога живе. Здається, саме дороги, ось такi траси дедалi частiше стають засобом iснування сучасної людини. Помiж машинами мчать житла людськi - цiлi будиночки на колесах, з фiранками на вiкнах. Комфортабельно i весь час у русi, в гонитвi, певне ж, за щастям... Машини шумлять потоком, летять нескiнченною рiкою, якби кому забаглось перейти дорогу - нема де! Стугонять велетенськi радiофiкованi фургони, потужнi трайлери, що вдень i вночi перевозять вантажi на далекi вiдстанi, вони женуть чимдуж, бо треба, треба; швидше довезеш - бiльше заробиш!.. На узбiччi хайвею для пiшохiдця не залишено анi смужки - пiшохiдцiв хайвеї не визнають, вважається, що таких нема, все для машин, для машин!.. Лише акуратнi стовпчики, схожi на верстовi, раз у раз виникають, миготять уподовж дороги, i на кожному з таких стовпчикiв - будьте ласкавi: телефонний апарат... - Сервiс, - вiдзначає Заболотний. - Що скажеш? - Зручно. А Лiда додає: - Будь-звiдки можна викликати Софiю Iванiвну, коли що трапиться. - В дорозi про таке не говоримо, - суворо вiдказує Заболотний. - Трапитись нiчого не повинно... Дорога летить, i це нiби летить самий час. Сутiнь досвiтку змiниться короткою зорею, потiм свiтлом дня, змiнюватиметься живопис ландшафтiв, зазнає змiн i настрiй людей подорожнiх, та тiльки вона, ця швидкiсна траса, буде байдужа до всього: для траси з мiцним її покриттям, з її гарматним гуркотом, з невпинним багаторядвим рухом - в один бiк i в другий - iснує тiльки один вияв життя, тiльки цей нестримний шал гонитви. Дивна рiч, при всiй могутностi руху вчувається в ньому якась неповнота, вiн позбавлений чогось iстотного, летять навстрiч горбатi контейнери, летить залiзо, змигують мимо тебе цятки чиїхось облич, але виразiв їхнiх не вгледiти, нiчийого голосу ти не почуєш, хай би як вiн волав до тебе, - тут чуєш тiльки свист, двигтiння, джухкаючi вишуми швидкостей. У потоцi лiмузинiв, скромних i розкiшних, звичайних i броньованих-куленепробивних, серед авто найновiших моделей, що мчать щодуху, серед усiх цих красенiв яскравих, мов птахи тропiчнi, блискучих, грацiозно-легких, владно двиготять сталевi бронтозаври дорiг - далекорейсовi тонновики, що, ревучи, цiлодобово мчать з вантажами по трасах в несамовитому русi. Обiч нас стугонить величезний контейнер-автомобiлевоз: новiсiнькi, щойно з заводу легковi останньої моделi ярусами копичаться на ньому, позлазившись, мов жуки-скарабеї, лиснiють кузовами в погрозливiй близькостi вiд нас; за контейнером двигтить ще потужнiший великоваговик, багатоосьовий трайлер повен цементних блокiв, залiзобетонних конструкцiй - перевозить їх кудись на далекi вiдстанi... Зустрiчний дощик прокрапав по склу, нiби спецiально, щоб збадьорити Заболотного, бо ж дощик в дорогу - це, як Соня сказала б, добра прикмета... Повинно б уже розвиднитись, однак вiд хмар, що розповзлись по небу й кудись цей дощик, понесли, на певний час аж посутенiло, щоправда, ненадовго, i тепер ось нiби вдруге розвидняється, дедалi помiтнiше новий день вступає в свої права. - Нi, воно таки днiє, - каже Заболотний. - Закуримо, щоб дома не журились... I рука його знову тягнеться до сигарет, пальцi, як i ранiш, одразу й безпомильно вгадують, де саме лежить пачка, один рух, другий, короткий, точний, - i сигарету запалено, вже вона в'ється димком, а погляд водiя незалежно вiд цього весь час невiдривне - на трасу, де нам ще буде миль та миль. - Скiльки йдемо? - цiкавиться Лiда. - Все в нормi, Лiдо, хоча можна трохи й веселiше, - i Заболотний набавляє швидкiсть. Цятки сигнальних вогнiв, цiлi грона мокро розблислих рубiнiв заповнили перед нами всю трасу. Вiд самого досвiтку незлiченно й незникно червонiють вони перед нами на "кадилаках", б'юїках, "Лiнкольнах", "мерседесах", весь час вiддаляючись в iмли свiтання, плавко й невлов-но втiкаючи. Щось вони менi нагадують своєю вишне-вiстю, але що? Запитую Заболотного, чи не викликають i в нього тi рубiни якихось асоцiацiй. Мовчить якусь часину мiй друг. Потiм каже задумливо: - По-моєму, чимось схожi вони на Романовi яблука... Так, так, то все втiкають вiд нас яблука Романа-степового... IV Як то все далеко було! Було десь у нашiм дитячiм палеолiтi, де ще тiльки маревнi рiки струменiли нам у степу, як образ чистоти й вiчного руху, i все було переповнене свiтлом, все живе в пестощах млiло пiд ласкавим, найласкавiшим сонцем нашого тернiвщанського лiта! Звiдти ми з Заболотним, де польова дорiжка побiгла не-вiдь-куди помiж голубими житами, високими, мов хмарочоси! Де єдиний лайнер - Романова бджола, прогувши над тобою, далi погула над хлiбами, полетiла у бiлий-бiлий, налитий сяйвом свiт. Все там буде iнакше, iнакше... Ще були ми там безтитульнi, майже безiменнi, була просто "пасльоновi дiти". Досвiд i знання не обтяжували нас; дрiбнi пастушата, зляскуючи батогами в повiтрi, ми й думки собi не завдавали, вiд чого той зляск, навiть не пiдозрювали, що то ж i є та мить, коли кiнчик батога долає звуковий бар'єр! Такi речi були там поза межами нашого пiзнання, але хiба ми були вiд того менше щасливi? I цей Кирило Заболотний, що обгасав уже пiвсвiту, що знає планету незгiрше, нiж знав колись рiдну свою Тернiвщину з усiма її ярами та приярками, вiн був у тiй нашiй тернiвщанськiй далечi просто Кириком, вдат-ним на рiзнi вигадки бешкетником, котрий у школi з-помiж нас вирiзнявся не лише веселiстю вдачi, а ще й чуднуватим своїм iм'ям, бо ж справдi чудне: хоч як його читай - злiва чи справа, вiд початку чи вiд кiнця, - а воно все буде Кирик та й Кирик!.. Таке iм'я теж було для нас предметом розваги, бо хiба ж не дивина - з усiх бокiв однакове, кругле й мiцне, мов горiх! Коли я пробую намалювати Лiдi, яким був цей Кирик десь там у наших степах, дiвча просто вiри не йме, Лiда майже певна, що Кирило Петрович був завжди дорослим i що нiяк не могли його вигнати з класу за нестриже-нiсть, за те, що "у вухах гречка росте", якщо вже де життя його й починалось, то радше воно починалося в небi, в кабiнi "яструбка"... Це вона може уявити, решту... Щоб iз бешкетникiв виходили дипломати? Лiда знизує недовiрливо плечем. - В лiтах дитинства, - каже згодом до мене Заболотний, - можливо закодовано щось вельми для душi необхiдне, таке, що потiм упродовж усього життя позначається на наших цiлком "дорослих" вчинках... Ти як вважаєш? Допускаєш таку можливiсть? - Чому ж нi... Закодовано, але що саме? Чому одне вивiтрилось, а iнше... Мимохiдь кинуте кимось слово, добре або глумливе, дайня чиясь випадкова ласка або нiби зовсiм маленька образа: кривда чи, навпаки, пiдтримка - чому, вони мають здатнiсть оживати? Чому звiдси, де ми зараз мчимо, такою значною постає кожна росинка в тому нашому свiтанковому блакитному свiтi? Сухе тепло серпневого степу, що й сюди його чуєш... Терники, шипшина та глiд по байраках... Птахи з гнiздами, рiзнi комашки... А нашi балки коноплянi, з духом сонця, з вербами, що розiмлiли пiд кручею!.. Тодi вони були нiби нiщо, а зараз чомусь так багато важать! Навеснi, тiльки сонце пригрiло, тiльки закурликало в небi, вже, мов дикунчата, босi вискакуєм з хат, знудженi за зиму, галасуєм, не тямлячись вiд захвату, кидаєм у небо шапки, солому, палiччя: "Гуси, гуси, нате вам на гнiздо!.." Бо птахи - то ж нашi найпершi друзi. Жай-воронча всю весну дзвенить над степом, як частка твоєї душi... Невидимi пташата всюди висять над полями й сиплють, сиплють срiблястий спiв... Жайвiр тодi не боявся людини. Пiд ноги жниварям кинеться, рятуючись вiд кiбця... Дядько Роман, орючи, гнiздечко пiдбере, перекладе на рiллю, другу борозну йде, а пташка вже сидить на гнiздi, не злiтає... А тi розблизкотiлi макiвки церков по обрiях, що найперше означали для нас ярмарки, храми, довгождану нагороду за всi твої пастушачi труди... Сарматське рипiння колiс, iржання коней, цукерки довгi, в китицях, i неодмiнно якась подiя, що весь ярмарок сколихне... А якою музикою вiдтворити той настрiй, що охоплював вас, малих, коли пiсля спеки в степу хмара заходить... Збившись гуртиком, стоїмо, дивимось, а вона, темна, встає десь iз-за Бiлогрудових хуторiв, сонце закрила, насувається, грiзна, волохата, з бiлуватими пасмами... "То град, - каже тихо котрийсь, - градова хмара". I так стане тривожно одразу... А блискавка як блисконе, як вдарить поблизу своїм списом у жита, "аж землю прооре" (бiгаємо потiм дивитись, шукати слiд блискавки)... Одначе все починається з балок, де ми, позбiгавшись, граємось, б'ємось, плачемо i миримось, де так гарно i солов'ям, i дiтям... Роса по балках така, що коли треба ноги помити чи ранiшнiй сон розiгнати, то бiжи мерщiй, де споряпi та лопухи, там вона така краплиста, що й себе заспаного в краплинi побачиш... А в степу! Там ро-свчка буде тепла, там вена виблискує i в чашечках бiлої березки, i на стебельцях жита, i червоний горошок свiтиться нею, i рiзве польове квiття, що радiє кожною квiтивкою, розбризкане всюди по межах серед дозрiваючих нив. I нiколи не втратить той вранiшнiй свiт для нас своєї росяної, свiтлоносної сили та свiжостi, нiде й нiщо не погасить в душi тiєї ранкової зорi, що цвiте нам iз-за тернiвщанської, з байраками-глинищами, гори, що тодi здавалась тобi малому такою високою. Як поволi там рухався час, а лiто - воно тяглося цiлу вiчнiсть! Адже i все, що тодi з нами вiдбувалось, наче вiдбувалось на iншiй планетi. Нiхто там iз нас не повинен був зникнути, ми були там немрущi i неминущi, здавалось, завжди ми будемо, i нiколи не знатимем втрат, i, щасливi своєю дитячою дружбою, завжди будем такi, якi є. Ще не млоїли нас думи, що розвiянi будем по свiту i що комусь вiдведено буде довгi лiта, а комусь короткi, тому судитиметься подвиг на полi бою й золота весна Перемоги, а iншому концтабiрна мученицька смерть чи випаде, бути пропащим безвiсти, i що тiльки якась неймовiрнiсть зможе котрихось iз нас, вихопивши з життєвих безвiстей, знову зблизити, звести десь отак у дорозi, на бистринi залiзної цiєї рiки. Ми ще там не знали, що чого варте, для нас ще не були цiннiстю тi вишневi вранiшнi зорi, i тi прекраснi дощi, якi щолiта висiли по наших обрiях, i те напоєне сонцем найчистiше повiтря, що, розлите океаном вiд небес до небес, кришталево свiтиться i мерехтить над нашими тернiвщанськими стернями. Не думали ми там про вiчнiсть, але вiдчуття її носили в собi. Все довколишнє здавалося неминущим, не пiд-датдим нiякiй руїнi, i серед людей для нас не було смертних, все нас оточували невмирущi! Роман-степовий, скажiмо, був для нас вiчним, неперебутним, вiн не мiг зникнути так само, як його садок, i музикою наповненi вулики, i все на свiтi з'явилося лише для того, щоб бути й бути, нiщо не зруйнується i нiхто не зникне, - з таким ми жили вiдчуттям. Може, оце й було закодовано в тих лiтах? А гени совiстi? А вiдчуття справедливостi, що раз у раз пробивалося? Певне, мало ж i воно якийсь свiй генетичний код? А чи не звiдти .й сама ця невтоленнiсть, жага хлоп'яча, що й досi ганяє Кдрщса по свiту, хоча тепер у нього лиш усмiшку викличуть тернiвщанськi юнi зайдиголови, отi ми, простодушнi й задичавленi, котрi, зупинившись десь на Козячiй срiблястiй могилi й позадиравши лоби, мiря-, ють очима височiнь, занурюють погляди в блакить та питаються самi себе: "Чи далеко ж до неба?" А хмари, що потiм попливуть над нами, заволiкаюче блакить, будуть сповненi життя своєрiдного й таємничого, якщо бiлi-бiлi, то на них вiдпливають душi померлих людей, вiдпливають по небесних дорогах прямiсiнько в рай, котрий уявляється нам в образi тихих, розквiтлих вишневих садкiв, коли навеснi вiд їхнього цвiту аж повиднiшає в нашiй Тернiвщинi; а хмари чорнi, волохатi, грiзнi - тi несуть на собi тяжких грiшникiв, часом дуже схожих на декотрих хутiрських мугирiв у чумарках, що, понабиравши собi з нашої слободи на лiто батрачат, не вiдпускають їх потiм додому навiть у храмовi свята, так i не бачать своїх дiтей тернiвщанськi матерi до самих холодiв, до покрови!.. Якщо ж хмари принесуть нам дощ, що лине, мов з вiдра, та ще й градини почнуть пiдскакувати на шляху бiлими кульками, то матерi тернiвщанськi з примовкою "свят! свят!" злякано викидатимуть на подвiр'я дерев'янi лопати, якими саджають до печi хлiб, це для того, щоб град припинився, i небо, побачивши лопати на подвiр'ях, одразу ж припиняє градове бомбування, а нам, хлопчакам, пiсля такої з градом зливи стане иа душi ще веселiше, радiснi, в телячому захватi, ми бiгатимем по спiненiй, з бульбашками водi, що цiлими озеречками позаливає зеленi, м'якi споришi i в якiй бродити нам так лоскiтно, так приємно!.. А згори, вiд толоки, всiма тернiвщанськими рiвчаками, пiнячись, весело гуркоче нова й нова, така незвична для нас небесна вода. О, яке ми тодi переживали душевне пiднесення!.. Грiм уже вiдкотивсь за Улинiвку, небо над нами очистилось, i в нас нiби свято. Якщо ж дощ захопив нас у степу, то, промоклi до рубця, ми в такий день маєм право гнати худобу додому ранiше, бредемо в облиплих сорочках, повертаючись, наче з битви, матерi зустрiчають нас перестрашено, а ми тiльки смiємось, збуджено дiлимось щойно пережитим, хвалячись, як градини мiцнi, завбiльшки з перепелине яйце, вiдскакували вiд наших ще мiцнiших лобiв, ми ж при цьому не ховались, бо де там сховаєшся вiд таких градин у вiдкритiм степу! Ну, якщо близько баштан, - то в курiнь, де пахне сiном i динями, а якщо це поблизу Романового хутiрця, - то гайда пiд повiтку до дядька Романа, он вiн, весело махаючи нам, бiжить через подвiр'я, накинувши на голову рiжечком догори вивернутий мiшок, - з тим рiжечком-хохолком дядько Роман для нас схожий на одуда чи на iншого смiшного якогось птаха... Щолiта бачимо, як вiн перебiгає пiд добiщем подвiр'я, накинувши на голову мiшок, i щолiта Роман веселить нас своєю схожiстю з якимось чубатим птахом! Навiть осiнь не наганяла смуткiв на нас своїми безконечними мряками, негодою та вiтрами, не лякаяа й зима, дарма що багатьом нашим героям доводилось зимувати на печi, бо взутись нема в що, сиди цiлi днi в хатi, де допiзна тiльки прядка гуде та пiсня жiноча неголосно ллється, а школяревi до читанки пiдморгує каганець-слiпачок: "Буде тобi провiдниця - ясная зорниця!" Юна, переповнена мрiями душа знаходила вiдраду i в тому елементарному свiтi, де найскладнiшою машиною була прядка, де пломiнчик на гнотику був єдиним неоном ваших осiннiх ночей, де взямку смiливий маляр-мороз малював по вiкнах буйнi свої вiтражi - бiлi розгонистi папоротi, лiлеї, химерне квiття тропiкiв... Та все ж наближений пам'яттю степ наш чомусь найчастiше постає менi в сонцедення, в слiпучу спеку, коли марево прозорою рiкою бiжить i бiжить по телятникiв-ських горбах, перетiкає через бреусiвську дорогу, i небо аж побiлiє вiд власної свiтлостi, на ньому нiде нi хмарини, лише по обрiях iскристим бджоляним золотом ряхтять макiвки церков в Улинiвцi та Озерах. У храмовi свята там будуть ярмарки з каруселями, з бiйками, з циганами, з кiньми, - невiдомо тiльки, чи вiзьмуть нас на тi дива iз собою дорослi... Тож шануйся, коли корову пасеш, щоб не пiшла вона в шкоду, дивись, не дрiмай... А на сон хилить, бо рано збудили, а сонце не рухається, бо л; лiто, воно таке довге, та що там лiто - тодi i звичайний день триває для нас цiлу вiчнiсть! Звечора тебе не вкладуть, гасаєш з хлопцями по балках та левадах, де пiд кожною вербою шепочуться, пирскають смiхом закоханi, а нам так цiкаво ж знати про їхнi тайнощi, хто кого любить, хто за ким сохне, хто до кого залицяється... Як їх наслухатись, то здається, що весь свiт тiльки й переповнений любов'ю та ревнощами! Тож звечора тобi не до сну, а вранцi тебе не добудяться, лоскочуть, зi смiхом тягають сонпого по долiвцi за руки й за ноги, а ти вкручуєшся в ряднину, тобi ще б хоч хвильку поспати! "Вставай, вставай, парубче! До працi пора". - "Ой, ще хоч трiнь-трiнечки..." - "Треба було не бiгати До пiвночi... Вставай, вставай!.." I чиясь лагiдна рука лоскоче, щоб розбуркати тебе, бо ж справдi пора виганяти, скоро сонце зiйде, вже он небо грає зорею... Грає зорею! Вискочиш на подвiр'я, а по той бiк балки, iз-за гори, небо над глинищами все палає, цвiте! В Тернiвщинi нашiй вулички глибокi, бо стiльки ж по них поколiнь перейшло, до самої глини повибивали землю своєю ходьбою тi, що до пас тут жили колись. Iдеш наче ровом, i колюча дереза, в'ючись по горбах, нависав з обох бокiв над тобою. У вуличцi повно пухкої пилюки, нона пiсля ночi прохолодна, а на толоцi там i споришець тобi босi ноги росою полоскоче - це остаточно розганяє сон. Хай малий, та все ж трудiвник, жепеш свою корiвчину пасти, десь за тобою сонце, сходячи, крiзь дерезу спiлим кавуном червонiє, i, коли опинишся iз своею Рябою за школою, на рiвному, де польова дорiжка лягла ген-ген у бiлий свiт, бачиш, яка вiд тебе тiнь мiж хлiбами посувається величезна. Довго ж доведеться чекати, доки вона, ота тiнь, зменшиться аж до такої, що зможеш її переступити, бо тiльки тодi (не ранiш) можна буде повертатися додому на обiд. Степ вiдкривається одразу за школою, а в далечi попiд небом садки синiють хутiрськi - вся наша Тернiвщина оточена хуторами, з якими вона вiчно не в миру. А десь на пiвдорозi мiж далекими Кишкiвськими хуторами, мiж Вигурiвщиною i нашою слободою маленьким острiвцем серед хлiбiв виднiється ще один хутiрець, вранiшнє сонце вже лягло на його три тополi: живе там Роман-степовий садiвник i бджоляр, а при ньому Надька, смаглочола донька його, що вчилась у Полтавi на фельдшерку, а от щастя не склалося - до батька повернулась з дитям, що вродилось у неї невiдомо й вiд кого... Тернiвщина багата вродливими дiвчатами, в недiлю як висиплють на толоку, - тiльки дивись! Одначе Надька Винникова, всi визнають, найперша з наших красунь, не даремно ж вона росою та зорею вмивається, - так про неї кажуть тернiв-щавськi жiнки. Не раз начебто бачили, як вона раненько бреде по колiна в росах на край садка, де на лопухах роса - як вода, озирнеться, наххлиться i... Не iнакше росою та зорею вмита, мабуть, i зараз десь там стоїть, край батькового садка, свiтячись яйцем до схiд сонця, вранiшня, свiжа пiсля свого чарiвницького вмивання... Зблизька ми побачимо її, ту красуню Випнинiхну, тiльки згодом, коли хлiба поскошують i нам буде вiльно насти всюди по стернях та коли ми цiлою ватагою ходитимем до Романа Винника, щоб набрати з його колодязя води. Поки що ж нам, пастушатам, доводиться пасти поокре-мо, водячи своїх корiвок за налигачi по межах, де для них багато наросло пирiю, чи ось по такiй польовiй дорiжцi, де Ряба твоя, поволi посуваючись, чепурно вищипує м'який споришець попiд самим житом, що стiною, вище за тебе, гояубiє край дороги. Паси та пильнуй, щоб не хапнула твоя ласуха чийогось колоска, бо тiльки лизне, одразу де й вiзьметься господар, налетить, нагримає, а то й вуха намне... Кирик о цiй порi вiд тебе далеко, десь вiн аж за третiм горбом пасе, загубився з корiвчиною серед хлiбiв, а ти тут блукаєш по межах або вподовж польової дорiжки, що, безлюдна, задумана якась, побiгла й побiгла помiж хлiбами, невiдомо й куди. Струмує повiтря, тиша млiє, i нiде нiкого. Сам-один. Спiймаєш коника-стрибунця i чуєш, як вiн, маленький, рветься в тебе крiзь пальцi своїм пругким, повним енергiї тiльцем, а ти, маючи безмежну владу над ним, над його життям i смертю, тримаєш це трiпотливе створiння й роздумуєш: пустити чи нi? Жити йому чи не жити? I якщо не залишилось удома прожерливе галченя, що його маєш годувати, тодi доля стрибунцевi усмiхнеться, пiдкинеш його з долонi: живи! I зникне в житах твiй зелений крилатий кiнь щастя, що його тепер уже не зловити, хiба сам колись iзрине, нагадає тобi про себе аж ось на такому хайвеї. Зупинився, не рухається наш степовий час. Дрiмає дорога, небом укрита. Повiтря незрушне, склисте. Сонце нiби припнуте налигачем на мiсцi, нiяк не хоче рухатись до тiєї позначки, коли тiнь твоя так зменшиться, що вже зможеш її переступити чи бодай перестрибнути, добре знапружившись. Так сумно тобi самому, повитому в цю бринливу тишу степову, де лиш твоя дитяча самотнiсть перекликається через пагорби й жита з Кириковою самотнiстю. Звiдкись нiби пiсня сумовита до тебе долiтає, чиясь мати-птиця людським голосом скаржиться: "В мене дiти-малолiти, не здужають в степ летiти..." I враз ти ось вирiс, стаєш завбiльшки як вранiшня тiнь, i тебе вже кудись проводжають, тужать за тобою, а ти втiшаєш, щоб не плакали, бо ж дощi змиють тобi головоньку, а розчешуть дрiбнi терни... I знову сам, сам. Зустрiнеться тобi товаришем тут хiба що стовп