чик межовий, що ниви чиїсь розполовинює, вилiзеш на нього, зовсiм як у тiй колядцi, складенiй для найменших: Я маленький хлопчик, Злiз на стовпчик, У дудочку граю, Всiх вас забавляю... Стоїш на стовпчику мiж хлiбами, гукаєш десь туди, аж за третє жито: - Кирику-у-у! А у вiдповiдь: - У-у-у! Лиш луна голос подає. Ще бiльший смуток облягає тебе. Жодної душi на весь степ. Дорога, як i ранiше, безлюдна. Давно вже промчав своїм рисаком набундючений Кишка-молодший, що розводить у себе на хуторi породистих коней, промчав бiгунками аж до нашої школи й назад - то вiн щодня пробiгає свого рисака, готує до ярмарку чи до якоїсь виставки. Пiвпудовi пiдкови в того коня, щоб вище грудей викидав копита, якомога бiльше загрiбав повiтря. Так i летить на тебе, розкидаючи пiну: рот у копя роздертий вудилами, в молодого хазяїна - мiцно стулений. Промчав - i нема, тiльки осад на душi вiд того, як iiеприязпо глипнув Кишка у твiй бiк, нiби ти в чомусь перед ним завинив, нiби на його землi пасеш, хоч дорога - вона ж нiчия... Зникли бiгунки мiж хлiбами, i знов нiкого, знов безгомiння, тиша. Коник десь просюркоче. Перепiлка в хлiбах пiдпадьомкнула i вмовкла. I в небi нi хмарини, i наче янголи спiвають - все щось бринить i бринить. Чи то степ бринить нагрiваючись? У такi години з Кириком, вiрним товаришем, тiльки i єднає тебе тонюсiнька невидима струна золота - її напнуло мiж вами Романове бджолоня, щойно прогувши в повiтрi! Бо ж о цiй порi, коли красуються жита, всi нашi ниви медом пахнуть! Бджолам тiльки лiтай i лiтай, кожнiй є робота. Тим, хто пасе на налигачi, звичайно, тiсно в степу серед безлiчi меж, а їм, Романовим трудiвницям, - роздолля. Ось знов котрась гуде над колоссям басовою струною, просто бiля тебе йде на посадку: знайшла, що шукала! Зачудовано стежиш, як бджола вкублюється там, унизу, в затiнену, може, ще й з росичкою на днi польову квiтку. Почуваєш, як їй приємно, коли вона купається в квiтцi, занурюючись глибше й глибше... Хай то буде навiть будяк, бджола й тут занурюється з головою, вона аж стогне вiд насолоди та щастя! I так цiле лiто, не знаючи втоми, трудиться самозабутньо - з нiчого мед бере! З Кириком ми зустрiнемось в обiдню пору, коли приженемо корiв доїти. Вiн, власне, пасе не свою, а тiтчину Ганнину, що в неї дiтей нема. Це йому по малолiтству пiльга випадав така: не вiддано Кирика, як старших братiв, на хутори, прилаштовано пастушком у своєї далекої родички. Доки тiтка Ганна сидить з дiйницею пiд коровою, Кирик зеленим вiттям вiдганяє мух вiд корови, щоб не хвицьнула ногою або хвостом та не перекинула молоко.. Потiм теля пiдпустить, хай посмокче на завершення... А i цей обов'язок виконано, тодi ми, скучивши один за одним, збiжимось нарештi десь у балцi бiля ковбанi, що вода в нiй перегрiта, аж гаряча, i вся кишить пуголовками, з яких потiм жаби виростають здоровеннi, мов крокодили... Там, у лiтеплах, i ми побовтаємося досхочу. В скаламученiй водi повно планктону, як ми сказали б тепер, чи iншої, схожої на нього, живностi, в цих парких водах добре почувається все живе - i пуголовки, в рачки, й довгоногi комахи, що, мов ковзанярi, бiгають поводi, - з таких перегрiтих ковбань-калабань (як вам уява малювала в школi) зароджувалось у даввiх даввах життя на планетi. Iнодi, буває, провiдаємо в обiдню пору латиша бiля його рудої напiвземлянки у глинищах. Живе бiдно, а чисто, квiти любить, мальва пiд вiконцем пелюстками горить... Присядемо й дивимось, як цей наш Ян Янович запускає свою дивовижну прядку, тiльки не ту, що сирову прядив'яну нитку веде, його пристрiй виводить "нитку iз глини". З клубка зволоженого рудого мiсива латиш тут тобi на очах "випряде" щось таке, що тiльки ойкнеш у захватi. Цього червоного латиша батько Кирикiв привiз з-пiд Перекопу, ще тодi вони, бувши у вiйську, товаришували, i, коли виявилось, що пiсля громадянської Яну Яновичу нема куди повертатись. Заболотний-старший забрав його до себе в Тернiвщину. Ось так доля їх порiднила. I зараз вони нерозлучнi, разом доношують свої перекопськi шинелi, на сходку вирушають щораз удвох. Невсипущий Ян Янович, за порадою свого друга, спорудив собi напiвземлянку у глинищах якраз поруч iз давньою, ще, мабуть, прадiдiвською хатиною Заболотних, i мiсце виявилось просто-таки щасливим... Око в•цього Яна Яновича несхибне, тiльки глянув на нашу глину, одразу визначив: "Ваша глина повинна бути спiвуча, бо тут солов'їв повно!" I не минуло багато часу, як хлопцi Заболотного (спершу вони, а за ними i вся малеча слобiдська) вже свистiли в латишевi, випаленi з глини свищики, хай не дуже зграбнi, але голоснi й пiвником розмальованi, завдяки чому вироби цi користувались бурхливим попитом на наших ярмарках. Глини у нас стiльки, що на весь свiт вистачило б, тож, маючи поруч себе її невичерпнi родовища, Ян Янович принатурився, крiм свищикiв, робити й багато iнших речей, потрiбних для вжитку людям. Невдовзi завiв собi вiн оцю чудернацьку крутилку, що мовби все йому робить сама, крутиться, аж виспiвує ницьма налаштованим кружалом-колесом, а латиш, схилившись, пильно щось там виворожує над своєю мудрою глиною. Лиш пальцем її легенько торкне, оживить безформну зволожену масу, i мигком, без жодних зусиль, з неї само щось вилазить, росте, виростає, i - дивись! - перед тобою вже викруглилась мисочка, глечик, або макортетик, або ще яка посудина, схожа на тi тикви-ропавки, що все лiто ростуть по тернiвщанських городах. Найдивнiших форм бувають тi тикви, родичi гарбузовi, що їх природа лiпить повiльно, протягом лiта, нiби щоб дати латишевi взiрцi для глиняних його творiнь. Ось так - то па калабанi, то бiля латиша - перебудеш найбiльшу спеку, i знов у степ, де тобi годинами стирчати бiля корови з налигачем у руцi, зате увечерi, коли женемо худобу додому, так гарно на душi, бо ж день нарештi кiнчився, i всi хлопчаки, хоч по яких ви межах блукали, знову зiйдетесь у Тернiвщинi, в глибоких її вуличках, де куряви повно! Ви й самi навмисне її здiймаєте, збиваєте хмарою, де пройдете - коров'ячi роги потонуть у розпилюженому теплому золотi заходу. Вже ви й прийшли, прокушпелили, мов кiннота, а здiйняте вами червоне хмаровище, не танучи, довго стоятиме уподовж вулички, де в самiм кiнцi, мiж навислими пасмами дерези, якраз вкублюється на спочинок вже тепер не жарке, зовсiм близьке до вас сонце. А потiм, надто ж як буде це пiд недiлю, скiльки гукiв та спiвiв до пiзньої почi не даватимуть спати вашiй Тернiвщинi! Обiв'ють її зi всiх куткiв, перекликаючись мiж собою, когось вигукуючи в левади, комусь признаючись пiснею в коханнi, у своїх палких почуттях... Над балкою край Тихонової левади темнiє величезна вербова колода-корчомака, кимось давно її приладновано так, що вона нагадує величезне крiсло, тут вечорами обнiмки-цiлунка, - тайнолюбнi парочки, влаштувавшись на вербовому тронi, замлiвають в обiймах, сидять, раюють допiзна, i скiльки буде сказано слiв там голубливих, найпестливiших, а ви, малеча, защухнувши в темрявi за корчомакою, маєте змогу теж долучитися до тих освiдчень, шепотiв та секретiв, дiзнатись, котрий же з наших парубкiв знов за тiєю Винникiвною мре. - А пiсень скiльки в нас там спiвали, - каже вiд керма Заболотний. - Скiльки їх знала сама наша Тернiвщина!.. Ми з ним починаєм пригадувати той далекий тернiвщанський репертуар i, коли вдається пригадати щось напiвзабуте, щиро цьому радiємо, i навiть Лiда тiшиться нашою напiвгрою, весь час дослухаючись до нас обох зацiкавлено, справдi, видно, сприймаючи це все як дитячу гру-вiдгадайку. Коли нам щось не дається, не ловиться, коли якийсь рядок з пiснi виявиться так забутим, що ми довго не можем його видобути з пам'ятi, Лiда кепкує над нашою забудькуватiстю, i Заболотний, вдаючи ущемленого, каже до неї: - А ми ось тебе проекзаменуємо, всезнайку... I одну за одною загадує Лiдi загадки: - А що росте без кореня? - А що бiжить без повода? - А що плаче без голосу? Мовчить дiвча. Не може вiдгадати. - Отож-бо, - каже задумливо Заболотний. Мою увагу тим часом знов привертає дорога, образ її. Залiзний Дунай могутньо струменить у далеч! Рух, енергiя, швидкiсть - вони тут всевладнi. Тiльки в iм'я чого шматує повiтря ця летюча сила й жага, що дедалi мовби наростає?.. Чи просто iснує, i все? Лишивши позаду смоги-тумани, труєво болiт та вiдстiйникiв, траса вилiтає в тихе свiтло осiннiх полiв, щоб, ковтаючи милi, хапаючи простiр, знову впасти десь там, за обрiєм, в обiйми далечi, в таїну нескiнченностi... V Крiзь лобове, ще на заводi пiдсинене скло налiтає навстрiч ультрамаринове небо, барви хоча й приємної, але неприродної, - принаймнi важко нам у цих ультрамаринах впiзнати небо дитинства, його вiльну, сяючу глибiнь... З кожною милею, з кожною годиною ми ближче до Мадонни, до тiєї небаченої, що так рано нас сьогоднi пiдняла i весь час свiтить нашiй дорозi. Та, до якої мчимо, стає для нас чимось бiльшим, нiж ще одне мистецьке полотно. Невiдомо, якою постане насправдi, але зараз Мадонна вiдчутно збуджує уяву, якимось чаром викликає вiддаленi образи напiвзабутих людей, ще не побачена, для нас вона нiби спалах того прекрасного, що вiдкривалось тодi на раннiх тернiвщанських зорях. Не знаю, як Заболотному, а менi вона, та оповита j тайнощами Мадонна, чомусь уявляється в образi Романової доньки-красунi, що, виринувши десь iз блакитi наших дитячих степових лiт, смаглочола, з дитям на руках, стоїть бiля свого колодязя з журавлем, до якого ми, пастушата, ходимо пити... Ми довго ждали цiєї зустрiчi, мрiяли про неї, блукаючи з худiбкою по цупких пирiєвих межах, та ось хлiба iюскошувано, степ вiдкрився, пускай по стернях корiв куди хоч, наше пастушаче плем'я поєдналось нарештi. Оце життя, оце роздолля, одразу все змiнилось, можем здiйснити тепер будь-яку мрiю: тож уперед, до Романового колодязя, де та стоїть, що росою та зорею вмита! Зiбравшись цiлою ватагою, помiтно пiднесенi духом, вирушаєм до дядька Романа, щоб набрати води з його колодязя i торкнутись поглядом Надьчиної краси. Обвiшанi баклагами, ропавками, наближаємось зi степу соромливо зпiчепим, але ж, нiвроку, щасливим гуртиком, а вона, Романова Надька, молода мати, забачивши пас, уже вийшла, зупинилась у вiльнiй, природнiй поставi пiд колодязним журавлем i, тримаючи на руках своє мале, привiтно вичiкує нас. Звичайно ж, Надька Романова була створена для безсмертних полотен, для пензля великого живописця. Є люди гарнi, а є нiби найгарнiшi з-помiж усiх людей. Така вона. Аж дух тобi перехоплює, коли загледиш її, злегка усмiхнену до тебе, та ще коли вона з щирим спiвчуттям запитає: - А що то в тебе на позi? - Корова наступила... - Ну як же ти... - Загавився, а вона - раз! Нiготь так i зчесала. Нiяк не заживає. - Бо ти його стернею раз у раз обраинмзш, не даєш загоїтись... Ось я тобi перев'яжу. I мов ота дiва з казок, що йшла шляхом iз Киева, несла. срiбну голочку, шовкову ниточку - рапу зашивати, кров замовляти: кров з буйної голови, з рум'яного лиця, з чорних кiс, з карих очей!.. Цвiто цвiтається, рана за-живляється... Справжнього бiлого бинта винесе з хати, йодом змаже тобi того нещасного розтовченого пальця, пече так, що закричав би, але терпиш, хлопцi тобi аж заздрять, понахилявшись, ловлять носами той йодовий дух: як гарно пахне! Що iснує на свiтi йод, ми тодi вперше й дiзнались вiд неї, вiд Надьки Винникiвни. - Терпи, козаче, терпи, - ласкаво примовить, помiтивши, як ти аж зуби стинаєш вiд болю. Iнша б знехтувала тобою, нечупарою, неохайником, а Надька... Сама завжди чиста i коси пахнуть, вимитi в зiллi, а проте наших виразок не боїться, недарма ж на фершалку вчилась у Полтавi, хай i не довчилась через своє загадкове нещасливе кохання... Зацiкавлено оглядає всiх пiдряд, бо в кожного замазюри знайдеться для такої лiкарки вавка, тому капне йоду, тому прикладе подорожника iз сметаною, а тому просто порадить добре свої ноги пошкребти, вiдтерти турицю вiхтем "собачого мила" (є така трава). I хоч ми розумiєм, що вона на нас практикується, однак це в Надьки виходить якось по-доброму, видно ж, коли людина пiклується щиро, схилившись над тобою, наче старша сестра над меншим братом, хоча, сказати б, хто ми їй? Приблукались зi степу бешкетники тернiвщанськi, бруднi, занехаянi, ноги побитi стернями, потрiсканi, виразки кровоточать, в одного щось схоже на лишай, а в другого роззяви вкотре вже нiготь злазить, бо знову, загавившись, ногу коровi пiд ратицю пiдмостив. Очi в Надьки ясно-карi, повнi сонця, вони так i сяють до нас своєю ласкавою глибиною, а нам на неї, пречисту, й глянути нiяково, бо ж ми всi тут грiшники, ми й буркун та кiнськi кiзяки куримо, i негарно лавмось, коли корова, задерши голову, пiшла кудись свiт за очi, а вечорами ще й по садках гасаємо та пiдслуховуємо потай мову закоханих на левадах, чого Надька нiяк би не схвалила. Дядько Роман, видно, десь у вiдлуцi, iнакше б i вiн був тут, з минулих разiв знаємо, що його радує такий пастушачий прихiд, i господар охоче стежить, як донька йото на наших болячках практикується. Доки ми воду беремо, Надька зацiкавлено оглядає нашi баклаги, при цьому Кирик, танучи з гордощiв, пояснює, що цю, справжню, алюмiнiєву, батько йому з Перекопу принiс, iншi ж хочуть привернути Надьчину увагу своїми ропавками, що, на вiдмiну вiд Кирикової посудини, з'явились не з поля битви, а просто на грядках виросли, поряд з гарбузами викохались по наших а городах, набувши за лiто дивовижної форми, природа так химерно їх вилiпила, надала їм такої пластики, що не соромно було б ту ропавку виставити й сьогоднi у му-у аеi модерного мистецтва! Тикву такого сорту й саджають Д саме для того, щоб iз неї виросла, виформувалась посудина, щось на зразок глека або невеликої амфори, - коли посаджене доспiє, виберуть з такої ропавки жабуриння та насiння, i вже вона, висушена на сонцi, набула мiцностi та легкостi, дуже зручно в нiй зберiгати воду, надто ж у косовицю: як наберуть колодязної та постав-а дять пiд полукiпком, вода в ропавцi, наче в термосi, в будь-яку спеку залишається свiжою та прохолодною. Насiння було однакове, а повиростало рiзне, ось хоч би i в нас: в того ропавка формою як глечик, а в iншого J схожа на гусака, i Надьцi, видно, справдi цiкаво їх, жовто-бiлих, золотавих, розглядати, порiвнювати та показувати своєму дитинчатi для забавки. А дитя в неї таке ж смагляве, як i юна мати його, ще й з родимкою на щоцi. Зiркооке, по-дорослому серйозне, чомусь майже нiколи воно не всмiхається, хiба лиш зрiдка, скупенько, самими кутиками уст, - це коли Кирик корчить гримаси чи, ставши на руках, постоїть ногами в небо або якимось iншим вихилясом таки спробує його розсмiшити. Тепер з вiдстанi лiт розумiємо, що приваблювала Надька нас, малечу, не тiльки своєю привiтнiстю та що не жахалася наших виразок, а ще й тим, що зацiкавлення її нашим пастушачим життям було невдаваним, спiвчуття її до нас було природним, до краю щирим, це ж одразу можна вiдчутiї. Помiчали ми також i те, що крiзь її усмiшки раз у раз проривається тiнь не зрозумiлої нам зажури, i навiть дитячим своїм сприйманням ми iнтуїтивно вгадували, що ця молода мати носить якесь горе в душi, мабуть, зв'язане з тим її полтавським нещасливим коханням. Видно, на той час вона вже настраждалась чимало, не один, мабуть, зоряний вечiр провела тут самотою, заглиблена в своє горе, i хоч ми нiчим не могли їй допомогти, однак чутливiстю дитячих душ за смутком молодої матерi туманно вгадували кривду, заподiяну їй, i хотiли б в якийсь спосiб полегшити її долю, - але ж як, як? Малолiтки, чим могли ми зарадити Надьцi, яке зiлля пригасило б, погамувало її дорослий бiль? Та й чи була в цьому потреба? Проймаючись спiвчуттям, ми не розумiли тодi, що життя без болю не буває i що пережитий бiль чи навiть страждання це якраз те, що здатне очищати й поглиблювати життя людської душi. Отже, ми бiля колодязя. По-сестринському дивиться Надька на нас своїми золотаво-карими, вся оповита теплом усмiшки, їй, видно, приємно спостерiгати, як ми, з веселою спрагою припавши, п'ємо iз її дубового, обручем обтягнутого цебра, набираємо колодязної ще й у свої ропавки та баклаги, - це про запас та для тих, хто лишився бiля худоби. Хоч уже й понапивались, а все ще юрмимось бiля колодязя, просто щоб довше тут затриматись, - не хочеться звiдси йти. На прощання ми знову схиляємось над цебром, що, повне колихкої води, так було схоже на оте золоте пiсенне вiдерце, у якому "сосновi клепки й дубове денце"... Ах, яка там солодка була вода, яка смачна! I нiколи не боронили нам її набирати, завжди дозволяють приязно, з душею, - берiть, тягнiть, пийте вволю, тiльки не побийте об цямрини цебра!.. Не те що в iнших хуторян, де, як пiдеш по воду, буркнуть тобi щось нехiтьма, а то и зовсiм не вийдуть навстрiч, тiльки злющi вовкодави аж розриваються, гасаючи на сталевому дротi через двiр, iскрять ланцюгами... Можна було лише здогадуватись, що скучала тут Надька в степу за людьми, та, мабуть, i її донечка ждала наших вiдвiдин, чимось таки розраював її наш вдатний на всякi витiвки Кирик, бо, коли рушаємо, було, вiд колодязя, дiвча благальне гляне на матiр, а Надька, враз присмутнiвши, мовить нам услiд: - Приходьте ж iще... I зажура чується в її голосi. Може, боїться, що ми бiльше не прийдемо, забудемо її? Але хiба те можливо? Всi ж бо ми, хай i "дiти-малолiтки", потаємно закоханi в неї, i не одному з нас мрiялось, як вiн швидко виросте, порiвняється своєю дорослiстю з Надькою, i тодi ось такий уже, як рiвня, як суджений, їй руку подасть, наздогнавши свою мрiю не-вiдкрасованою. Бо не пiддатна ж плиновi часу Надьчина молодiсть, лiта над нею влади не мають, i завжди залишатиметься вона у своїй вродi такою, як є! Вона буде, як є, а ти виростеш на конях летючих лiт, доженеш її i тодi, зачубатiлий по-парубоцьки, признаєшся їй у своїх почуваннях, вирятуєш Надьку iз самоти, кимось знеславлену й кинуту з дитям серед цього степу широкого... Вiдданiсть нашу не похитнути нiяким терпiвщанським плетухам, хай там що лiплять, а воно до Надьки не лiпиться, як до того лебедя з байки, що його зусiбiч обкидають гуси багном на ставку, щоб сiрим зробити, а вiн "шубовсть! - i випiрнув, як снiг!.." Кожен iз нас потайки носить образ Надьчин з собою в серцi, коли блукаємо по наших стернях, а якось одного вечора, коли ми сидiтимем удвох iз Кириком на гiлляцi старої верби край нашої левади й мовчки лiчитимем незлiченнi зорi, що густо всiяли небо, вiн раптом скаже до мене з незвичним хвилюванням: "Вiриш, iз її рук я не побоявся б i зоряної води напитись..." I ясно менi було, про кого йдеться... А зоряна вода - то ж рiч страшна, для таких, як ми, може, навiть згубна! Готують її особливим чином ставлять воду якоїсь там ночi пiд найчистiшими зорями' коли небо все аж горить, i неодмiнно, щоб нiхто тiєї води не сколихнув, нiхто щоб її нi оком не пiдстерiг, нi голосом не сполохав, доки вона набирається сили вiд зiрок, i ось така вода, на самих чистих зiрках настояна, набуває нiбито сили чаклунської, нiчим не вiдворотної, тим-то i вважається тяжким грiхом давати таку воду людинi - хай краще вже приворот-зiлля, нiж це... Надьку ж Винникiвну тернiвщанськi злоязичницi якраз i звинувачують у тому, що для заваблювань вдається вона до цього недозволеного засобу, нiбито замiсть звичайної води напуває зоряною прохожалих вигурiвських парубкiв i навiть парубчат, а вiдомо ж, хто хоч раз зоряної напився, то вїке й навiк, такого нiчим вiд неї пе вiдчаруєш!.. I от Кирик, подумати тiльки, ладен i того небезпечного зоряного напою з її рук спожити. Кирик зважився б, а я хiба нi? Так само не зупинився б ради пеї нi перед чим, ладен би й клятву їй будь-яку дати, й настiй зоряний иив би, самого неба хотiв би Надьцi нашiй прихилити неба отого близького, що пiд ним вона зараз десь у степу зорює... Там небо степове, без краю широке, а тут воно, мов яблуня рясна та гiлляста, зоряним вiттям розкинулось над нами обома, над нашими балками та байраками... I такий стан дитячої завороженостi, виявляється, здатен довго тривати: чи юнаки, чи люди посивiлi, чи близько перебуваємо, чи далеко, а все вона для нас десь там у степу є, не зникає, невiддiльна вiд свого райського саду i свого дитяти, вiд пасiки й колодязя з журавлем. I коли вона - в густих смаглявих рум'янцях - хай навiть тiльки в уявi схиляється над твоїми виразками, то й тодi чуєш запашний любистковий дух її кiс, i вся вона пахне м'ятою й сонцем. Ось i зараз, майже уявки, чується з далечi грудний той голос, що ледь шелестить ласкаво: - Приходьте ж iще... Зайдуть дощi, покотять степом тумаии, i кола оiяньої осенi ми, хлопчаки, пiд стугонiння холодних вiтрiв збираємося в котрогось - найчастiше в Заболотних - розучувати передрiздвянi колядки та щедрiвки, то й тодi нам ще пливе iз слiпучого лiта колодязь дядькiв Роман i Надька з дитям бiля нього. Iнодi воно бавиться на травi, а мати щось пере йому внизу, бiля ставочка, i, може, тому найбiльше ми любили розучувати, щоб потiм, шугаючи в снiгах попiд тернiвщанськими вiкнамв, колядувати ось таку: Ой на рiцi На Ярданi Там пречиста Ризи пврала... Свого сина Сповивала... Бо ж здавалось, що це саме про неї складено, мається на увазi саме її, пречисту Романову Надьку, коли вона взимку бiля обмерзлої ополонки, розчервонiвшись, свої полотнянi домотканi "ризи" пере... I ми так дружно викрикували для неї свiй величальний спiв, неодмiнно з розгонистим ударянням на останньому складi... А наступного лiта ми знов бiля Романового садка, вишнi шпанки уже поспiли, Надька саме ягоди на варення рве. Видобулась на одну з найряснiших вишень неподалiк колодязя, серед гiлля постатi її майже не видно, лише краєчок ситцевого плаття рябiє та загорiлi ноги з-помiж листя проблискують у плямах сонця, в мереживi свiтлотiней. Дiвча її теж тут, пiд вишнею, за зиму пiдросло, задерши голову на вишню, до своєї молодої матерi, торопiє... Це ж таки цiкаво стежити, як вона, звиваючись усiм станом серед гiлля, тягнеться смаглою рукою "гору, до кетяга найчервонiших ягiд, що на самiм вершечку горять. Загледiвши нас, Надьчине мале звiркувате, спiдлоба позиркує на нашу хлоп'ячу ватагу, хоч i могло б згадати нас, торiшнiх, i знати вже, що лиха ми йому не бажаємо. Оце ж те дитинча, що нам у рiздвяних колядках та щедрiвках являлось, що для нього на Ярданi Надька свої "ризи прала". Тiльки та сина "сповивала", а ця - доньку, смагляве оце вовченя, що його звати Настя. Наетеня. Настуся. А iнколи дядько Роман навiть зовсiм по-дорос-лому називав малу: Анастасiя. - А йди-но сюди, Анастасiє, - пiдкликув вiв дiвчинку, - ноздоровкайсь до хлопцiв. Воно ж таке вiдлюдкувате, хоч i миркне там щось, але щоб всмiхнутись... - Оте Надьчине дитинча, - озивається до мене Заболотний, - чи воно хоч раз усмiхнулося коли? - По-моєму, нi... Один раз, пригадую, коли ти бiля колодязя на головi ходив, а так бiльше супилось. Не всмiхалось... Наче не вмiло... - До речi, i в галереях, ти звернув увагу? Скiльки тжх мадонн, кожна з дитям, але - жодного серед них усмiхненого... Чому це? I Лiда, стрепенувшись, зацiкавлюється! - Справдi, чому? Заболотний помiтно суворiшає бiля керма, iютiм дедав задумливо: - А що може бути прекраснiшим за усмiх дитини?.. Нiчоге рiвного в свiтi. VI Шiсть рядiв металу в польотi, в свистiинi-етугвнiинi, але й вони не можуть заглушити рiвний гул Романовеї бджоли, що десь там, у сяйвах наших степiв, потягла й потягла над житами свою золоту невидиму струну... Все, власне, й почалося з того, що рiй звiдкись прилетiв на нашу Тернiвщину. Бджолиний десант, як сказали б ми тепер. Несподiваний прилiт загадкового того рою був одним iз пайрозкiшнiших мiфiв нашого дитинства. Хтось бачив, що десь iзвисока вiн летiв, нiби з самих небес, i хоч мiг би й на Улинiвку полетiти чи на Озера, але ж вибрав чомусь Тернiвщину при байрацi... Золотим, аж темним, клубком опустився рiй спершу на одну з наших верб, завис кетягом на верховiттi, а звiдти - що й зовсiм уже було дивним - перекочував до володiнь найкрикливiшого та найлатанiшого з наших тернiвщан Мини Омельковича, який навiть не знав, що то за штука рiйниця, а саме вона тут би знадобилась... Приблуканий рiй спробував був осiдлати Минину дерезу, що нею зарiс увесь пагорб над вуличкою, але сiсти роєвi Мина не дав пi на деревi, нi на кущевi бузини за хатою, вiдiгнав бджiл, щоб не покусали приблуди, якi, за його уявленням, були не кращi за осиний виводок, озброєний безлiччю жал, - отже: "Киш! Киш! Приблуднi! - гримiло над дерезою, - летiть собi геть!.." I то, може, був най-фатальпiший промах усього Мининого життя. Не хочеш-не треба: рiй, розсердившись, пiднявся й полетiв у степ, а з ним, здається, вiдлетiла й сама Минина фортуна... Що ж то був за рiй? Звiдки вiн узявся i чому прилетiв саме на пашi не такi вже й квiтучi степи? Десь iз пебес - а па цi будяки, пасльони, дерезу, на терни по байраках?! Можливо, у пас для рою таки щось було, може, степ наш привабив його... свiтлом? Чого вдосталь у нас, так це - свiтла! Океан! Все лiто степи залитi слiпучiстю сонця, надто в жпива, коли сонце роєм небесним зависне над тобою й, не рухаючись, горить, нездвижпе, хоча й по зпати, чому вопо горить, - ядерна то реакцiя бушує в його розвергнутих надрах, чи що там воно вiдбувається... - Все чин чином: i свiтить, i грiє, i життя всьому дає... - лагiдно мружиться в небо дядько Роман, йому до слiпучостi наших липнiв та серпнiв не звикати, бо живе вiн серед вiдкритого степу, на роздоллi, тож нiби з усiх терпiвщап перебуває найближче до сонця. I вiд того раппi зморшки. I завжди вiн ними паче всмiхається. Усмiхається не всмiхаючись, - такий чоловiк! I все завдяки мереживу зморщок та особливiй складцi житнiх вусiв, що коли й сердитi, а й тодi паче в усмiшцi... Сердитим Ромапа-степового ми рiдко бачили. Все бiльше в усмiшцi, справжнiй чи гаданiй, що нею, можливо, вiн i привабив до себе той нiчийний, блукаючий у небесах рiй. Вважається, що саме вiд того рою i пiшла Романовi фортуна. Клубок, повний гулу та жал, що спустився десь iз небес на Тернiвщину i що Мина своїм тулумбасом прогнав його, вiдполохавши сам своє щастя, той, може, долею дарований виводок мудрих створiнь обрав собi зрештою Романа Винника. Завбачливий цей чоловiк, нiби в передчуттi чогось такого, ще ранiше виселився з Тернiвщини в степ, поставивши на роздоллi свою бiлу, чепурно вшиту житньою соломою хату, а вона звiдти, з висоти, може якраз i схожа на вулик? Ставив її господар серед гречок вимрiяних, але й такi, лише в думцi розквiтлi, гречки, видно, мали силу, бо ось, будьте ласкавi, вже й на них, лише уявних, бджолина сiм'я вiдгукнулась, принiсши невiдомо звiдкiль до Романового осiдку своє загадкове й мудре життя. А той Роман-степовий, вiн для нас теж - сама загадковiсть. Якби сказав хтось нам, що вiн над степом по хмарах босий ходить i не провалюється, ми повiрили б i в таке, бо ж усiй Тернiвщинi вiдомо, що Роман, iще парубком бувши, мiг за одну нiч, та ще й найкоротшу, сягнути аж у Козельськ, де на монастирських буряках гнула спину його кохана дiвчина. За лiченi години мiж двома зорями, за оту коротюсiньку темну нiчку-петрiвочку встигнути туди й назад, - нiкому ще таке не вдавалось, а Роман кiлька разiв на лiто долав той свiй марафон кохання. Жодному з його ровесникiв не подолати б за нiч такої вiдстанi, а Романовi це виявилось пiд силу. Пiшки? О, нi! Як ото бджола, що летить по прямiй, прокладаючи шлях до своєї квiтки, так Роман, окрилений коханням, аж шумiв уночi навпростець понад молодими житами, - то вiн у повiтрi летить до своєї любовi-коха-ної! Хоч i не високо вiд землi, може, на висотi кажана але ж летить, летить, п'ятами землi не торкається... Так одне лiто, друге, доки й привiв її за руку в Терпiвщину, привiв таку ж безмаєтну, як i сам, але веселеньку, осяяну любов'ю молодичку, i такої вроди з лиця, що i в наших краях була рiдкiстю, - здається, вiд матерi ця налiтана краса i Надьцi в спадок перейшла... Звичайно, щоб лiтати в повiтрi ночами через степи та хутори, - хай навiть i дуже бувши закоханим, - таке дається натурам неабияким, тут треба вродитись аж надто вдатним, двожильним або навiть статись на чарiвництвi, i щодо цього наша дитяча уява нiколи ие пiддавала сумнiвам Романову вдатнiсть та його легендарнi перельоти. До того ж був авторитетний свiдок Клим Подовий, тер-нiвщанський дзвонар, який хоча й до смiшвого безпорадний був у справах земних, але користався цiлковитою вашою дитячою довiрою, коли йшлося про дiла небеснi. Саме вiн запевняв, що Роман Винник - це всемогутець, йому лiтати, як iншому ходити, i володiв вiн такою приворот-силою, що може й бджiл викликати до себе iз блакитних високостей, вiн умiє, скажiмо, й таке поробити, що на великдень у когось пасочки в печi, на гарячiй черенi, як дiвчата, затанцюють. Вся Тернiвщина знав, яке диво сталося саме в Климової Хими, коли вона поставила пасочки в пiч - i хоч всього з двiйко їх печеi - а вв-иж, замiсть пектись, давай раптом у полум'ї таипюватя. Пiдскоком, пiдскоком - весело так... "Це Романi Його штуки! - одразу догадалась Хима. - Поробивi Вiн, вiв, крiм Романа, нiхто... Для смiху поробив... Бiжи, Климоньку, падай та проси, хай вiдробить назад!" Побiг Клим щодуху, як було йому велено. Роман, вислухавши, повiв вусом весело й заперечувати не став, тiльки допевнився, чи високо ж пiдскакувала в полум'ї i чи ве бралися в боки... "Добре, Климе, вертався додому, заспокой Химу - все буде гаразд". Доки Химии посланець додому прибiг, а й правда: пасочки, гарячi ще пiсля танцю, пiдрум'яненi, горошком повсипанi, вже на вiкнах стоять. Добре пiдсмажились, проте не пригорит до чорного, дарма що в самому полум'ї танцювали, так у ньому вигопували, що аж яiч гуда. Iсторiя з Химиними пасочками, звiсно, розважала Тер-нiвщину, однак пiсля неї жiноцтво поглядало на Романа шанобливо, з веселим острахом, - такого не гнiви, бо за-хоче, то, чого доброго, i в тебе в печi не тiльки паски, а й книшi та паляницi затанцюють. Якщо вже Хима та Клим вiрили в Романовi чудеса, то що казати про тернiвщанську дiтвору. Ми тiльки й ждали, доки вiн ще якусь чудасiю утне. Це ж диво з див - щоб людина отак умiла! Безпритульний рiй, що блукав у небесах, якоюсь ласкавою замовою приманив, а далi й пiшло: вулик до вулика, i тепер стоїть у Романовiм садку чепурненька пасiка, на одному з вуликiв ще й веселий козак Мамай намальований, хитро пiдморгує, наче каже: "Ось я той, хто знає, як i звiдки бджоляток приманювати?.." Колись нiбито, вигнанi iз-за Днiпрових порогiв та з-за Орелi, селились по наших степах та байраках люди загадкових ворожбитських можливостей, так званi характерники. Пiд силу було їм усе - наворожити й вiдворо-жити, наслати що-небудь або вiдкликати, знайти стосйлв корiння або вгадати, де закопано скарб у землi. Мiг характерник пропасницю або жовтяницю з людини вигнати, иров у ранi зупинити, умiв бурю та град замовою вiд ниви вiдвести. "Бий, дзвоне, бий, хмару розбий!" - i вже хмари нема. Знали характерники науку i на перший квiт жита, i на дерево, щоб родило, i на бджiл, щоб були роботящi: пускаю вас, бджоли, на всi чотири сторони свiту, пускаю на роси травнiї, на бiлi квiти, по жовтi воеии, по густi меди... Роман-степовий, безперечно ж, походив iз породи характерникiв, може, навiть останнiй iа них, - тан принаймнi вважала Тернiвщина. Висловлювались догадки, ще й той рiй, невiдь-звiдки налетiлий, еиершу був дикий, нiчого не вмiв, вулика не знав, i, можливе, якраз Роман з-помiж наших людей був першим, хте диких тих бджоляток приручив i ласкою привчив їх трудитись. Так чи не так, одначе бджоли надiйно вселилися в Романовiм садку i звiдти ото лiтають десь аж на край свiту. На бiлiї квiти, на роси травнiї... Жодного будяка не проминуть, побачиш їх i на баштанах у стену та в селi по городах, де тiльки соняшник розцвiв чи гарвуз роаирвв свою грамофонну трубу, оту волохатим золотем наповнену квiтку, - заглянь їй усередину, вже Романова там! Уткнулась у саму серединку гарбузового жовтегарячего зацвiту i вже не гуде, а тiльки вдоволено мурмоче... Набрала пилку та солодкої росички, знялась, розправила крильця, весело дзвизкнула i додому, у свою бджолину комуну. Полетiла й не пiдозрює, що услiд їй невiдступне й заздрiсть чиясь потяглася: "Живе ж той Роман! У медах купається, iксплуатує святу худiбку..." Найчастiше тi бджоли не давали спокою Минi Омель-ковичу, дарма що вiн колись товаришував iз Романом, по заробiтках разом ходили, з одних таганiв кулiш сьорбали по економiях, а ось тепер... - Розжився той Винник на комунiвських гречках, - розбалакує Мина в недiлю на толоцi, коли тернiвщани зiйдуться погомонiти про все на свiтi пiд крамнипею чи пiд гамазеєм. - Це ж iз комуни вони йому пудами мед носять... Комуна вiд нас на чималiй вiдстанi - за Вигурiвщиною, за хуторами, вона там справдi сiє багато гречок, маючи на увазi потреби свого бджолиного племенi (в комунарiв пасiка велика), тож чи дивно, що й Романовi бджолята там частенько пасуться... Якось ми їхали з дорослими до млина, день був ясний, безвiтряний, i коли опинились на комунiвських землях, навстрiч нам раптом так i вдарило бiлим, ми з Кириком не одразу навiть збагнули, що це, - вперше нашим очам вiдкрився величезний, просто безкраїй лан гречки. Наче зараз бачу: ось ми, позiскакувавши з воза, присiли навпочiпки бiля самих гречок i слухаєм, як це бiле квiтуче царство все аж двигтить вiд гулу якогось золотого, - то бджоли мед беруть! I сам вiдчуваєш, як гарно їм тут на просторах, пiд вiльним сонцем, гарно i бджолам, i гречкам, що, переповненi тихою, гарячою музикою, млiють у розкошах, напоївши все повiтря своїми пахощами... Рiвний, глибинний стоїть гул. Вслухайся i вiдчуєш, що перед тобою звершується тайнодiйство, що всi тi гречанi нетрi зараз повнi життя, там вiдбувається щось могутнє, загадкове, нуртує там сила вiчної, неосяжної пристрастi, якiй пiд цим небом, у цей сяючий, безвiтряний день так солодко вiддається сама природа... Нi, видно, бджолярем справдi треба вродитись! Були ми певнi, що Роман-степовий знає таємну бджолину мову, адже вiн той, хто одразу чує, коли якась "не так гуде", змiнила тон, летить ось вона звiдкись i явно сердиться: не iнакше, що бiля крамницi пролiтала, де Мина Омелькович смалить скажений свiй самосад, що ним би гадюк труїти, або й не кращу за нього фабричну кременчуцьку махорку. Тож як тут бджолi, нiжному створiнню, що звикло до пахощiв квiтки, не загудiти ображено, гнiвно? Зате на пасiцi в Романа з самого ранку стоїть гул трудовий, нiби аж радiсний, то як музика добробуту й злагоди, певна ознака того, що плем'я бджолипс почуває себе нормально, нiяких у нього скарг. Треба було бачити, як ходить Роман серед мальованих своїх рамкових, неквапом вислуховує своїх пiдопiчних або й сам щось намовляє бджолятам, певне, iцоб не хворiли та дружнiше носили нектар з близьких i далеких квiток. Iнодi господар навiть вухом прикладеться до вулика, мов лiкар до чийогось серця, уважно слухає, що вiдбувається там, як бджолина сiм'я поводить себе зараз. Коли б щось негаразд, занепокоїлись би одразу, загули б тривожно, нервово, роздратовано. Смогами, одначе, тодi ще не смердiло, до отрутохiмiкатiв далеко - Романовi бджоли ще там рiвно гудуть. - Мудрий у вуликах народ, - пояснює нам, пастушатам, господар, коли ми, напившись звичайної з колодязя, не зоряної води, ще якийсь час тупцяємося пiд журавлем, розглядаючи володiння "бджолиного отамана". - Все в них розумно облаштовано, хлопцi, в усьому порядок та лад. Трутнiв просто терпiти не можуть, зате матка в якiй шанобi... А мiж собою без сварок, дружно живуть, - хто їх i вчить... Колись покажу вам, як дбайливо годують вони одна одну з весни, коли ще кволi, слабенькi... Ну i, ясне дiло, не тiльки тютюн, а й кривду чує бджола, таке це створiння. Коли щось їй не так, одразу загуде сердито, сповiстить, щоб i ви, люди, знали. Зате коли в квiтцi купається, коли нектар бере - ось тодi ви до неї нахилiться, зовсiм iнша то буде музика... I погоду це створiння чуг, краще за нас. Якщо зранку бджоли весело, стрiмко лiтають, так i знайте: день буде погожий, сонячний. А роботящiсть їхня вiдома: трудитись - ото i є в них справжнє життя. I навряд чи хто бачив, як вмирає бджола: лiтає до останнього, вона i вмпрас в польотi!.. Цей Роман з Яворової балки був для нас людиною-дивом не тiльки тому, що замолоду здатеп був у повiтрi лiтати до своєї коханої i що дикий рiй приручити зумiв, а що й тому, що бджоли, хо'i би що вiн там з ними робив, анiяк його по кусали! Безперечно, знав вiн якось слово до них, таємниче якось замовляння. Маг, чародiйник! На iншого накинуться з лютим дзижчанням, не знатиме, як i затулитись вiд їхнiх жал, тiкатиме з пасiки так, що й кдшкет загубить (як пв сталось одного разу з Миною Омельковичем), а до господаря вони - будь ласка: зовсiм не сердяться, хай би як вiн там їх трусив пiд час оглядин чи переселень. Ходить дядько Роман помiж вуликiв завжди неквапно, нiякого не виказує неспокою, вийме рамцю, що вся ворушиться золотокрилками, й довго розглядає її до сонця, - може, ось тодi якраз i чаклує вiн їх, чимось у той момент саме й замовляє роботящих своїх помiчниць, свою, як вiн каже, "святу худiбку"? - Ви справдi до них знаєте слово, дядьку Романе? - запитуєм, набравшись смiливостi. - Аякже. Без слова з ними по обiйтись. - I нам ви могли б то слово сказати? - Колись скажу, прийде час... Отже, е речi, доступнi лише для посвячених, такi, ще з вiком лише вiдкриваються... Що ж, наберемось терпiння, ждатимем, бо зараз, мабуть, нам рано ще довiряти чудодiйне те слово з його тайнознавства. А що ми, хлоп'ята, вважаємо дядька Романа чародiєм, чаклуном, характерником, це, видно, тiшить його самого, це йому до душi. Одного разу, коли збирав рiй у садку, то навмисне, щоб здивувати нас, зробив так, що бджоли облiпили його всього, вкрили всуцiль, аж навiть бiлої сорочки не стало на ньому видно. Ось такий, облiплений бджолами, постав вiн i зараз нам, десь iз блакитної далечi, з'явившись над цим свистючим залiзним Дунаєм. Виплив, зринув, ще й усмiхається вам а-пiд вусiв у своїй живiй бджолянiй кольчузi! VII Роман-степовий запевняє, що й садок у нього т так би родив, якби не бджола. Вважає, що тiльки завдяки їй, тiльки разом з бджолою викохав вiн тут цей садом иа роздоллi. Деколи навiть з Улинiвки вчителi приводять до Романа школярчат на екскурсiю, щоб господар показав дiтям, як дерево щепиться, як дике стає недиким. Замолоду, працюючи по економiях, знався Роман переважно з садiвниками та пасiчниками, все бiльше коло них крутився та пiдглядав, як каже ревниво Мина Омелькович, вивiдував їхнi секрети, що так згодом прислужились Романовi в него райськiм садку. Яка то сила - розум тямущий та людська невсипущiсть! Якщо в кого, згiдно з приказкою, i на вербi грушi ростуть, - то це ж у Романа! На однiм деревi в иього можна побачити сiм'ю рiзних сортiв, поряд ухитряються там рости не лише близькi, а й далекi родичi, на пiй гiлцi висить яблуко снiжно-бiле, а на сусiднiй золотаве або й зовсiм червонощоке, немов циганка: он воно, грає з-помiж листя, смiється до сонця та випробовує наш терпець. Все в тiм садку повите для нас таємницею, починаючи з самого дядька Романа, з його нiколи до кiнця не розгаданою усмiшкою. Загадкове усе, що там дає зав'язь i родить, бо ногою стороннiй в Романовi володiння не ступи, не потривож нi садок, нi отi вулики, що, повнi мирного гудiння, трудяться, не знаючи втоми, тримаючись будь-якої днини свого ладу та своїх законiв. Коли в Романовiм садку починає щось дозрiвати, коли щось там, беручись рум'янцем, заманливо проблискує крiзь листя, тодi ми, ясна рiч, почуваємо спрагу найбiльшу, до колодязя заникувм частiше звичайного, просто якоюсь силою тягне ту