оже зостатися те, що було: i юнь, i спiви, i цвiт вранiшньої зорi, i семибарвна райдуга в росистому небi над Тернiвщиною... Х Допипi лишається для нас таємницею, вiд кого воно вродилося, безвiсне оте Настеня. Не були ми й тодi такi темнi, щоб вiрити, нiби дiтей знаходять у капустi або що їх лелека приносить па крилi. Сiльськi дiти рано долучаються до того хвилюючого свiту, де панує кохання. З вечора допiзна гасаємо по всiх кутках села, де пiд будь-яке свято танцi, гулi, де земля двигтить та куриться вiд гопакiв та польок. Бачимо красунь наших слобiдських, розпалених, розшарiлих, що тiльки й ждуть чийогось доторку, знаку, ждуть тiєї хвилi, коли можна нарештi вiдбитись вiд гурту i йти в найдальшi садки ночi, в левади, в балки, щоб там слухати солодкi слова юнацьких освiдчень, пити хмiль кохання, жахку його таїну. I ми, дiтвора, шастаючи збуджено по кущах, краєм вуха теж ловимо нiчну мову любовi, чуємо слова такої нiжностi, що їх нiколи не ночуєш удень... А ця красуня Винникiвна и на танцях лиш вряди-годи з'являлась, i на рипучих колисках не вигойдувалась, де дiвчата слобiдськi, вхопившись за вервечки, щовеликодня йойкають та вiють спiдницями в небесах. Нi з ким Надька мовби й не вiдлучалася в тi нiчнi росянi верби та левади, де парочки замлiвають в обiймах, а от вродилося ж у неї, з'явилось вiд когось на свiт. Ще як училась на фельдшерських курсах у Полтавi, закохалася нiбито в якогось там майстра-верхолаза, кра-сеня з городян, котрий верхи золотив на дзвiницях, брав для таких робiт разом iз своїм батьком та братами пiдряди по цiлiй окрузi. Смiливостi майстровi тому, видно, не бракувало, лазив у небо хоч на яку височiнь, аби тiльки добре платили. Кочували вони своєю родинною артiллю вiд дзвiницi до дзвiницi i за домовленiстю з громадою там баню фарбували, там золотили чи замiсть iржавого наново прогартований у кузнi хрест насаджували на найвищий шпиль. А коли в Козельську, де монастирське, кругле, як пантеон, примiщення вiдходило пiд райклуб, вирiшено було якраз навпаки - хрест з найвищого купола скинути, i шукали для цього дiла смiливця, то полтавський жиган-верхолаз i тут запропонував свої послуги, щоправда, цiну, кажуть, за це загилив фантастичну. I таки видерся на ту страшну пiдхмарну височiнь, i хреста звiдти таки пошпурив униз, а па оголенiм шпилi, на самiм його вершечку, як запевняють очевидцi, став па весь зрiст, та ще й па п'ятi обкрутивсь! То вже для форсу, щоб розважити публiку й показати, який вiн удалець. Так чи не так, а з Надькою нiбито в нього йшлося до шлюбу, та чомусь не склалося щастя: чи вiн, виявившись гультяем, її ошукав, чи вона сама вiд нього вiдкинулась. Одне слово, не довчившись, повернулась до батька з малям у пеленi. Без сумнiву, знайшла б i тут її чиясь любов, але ж Надька не з тих, що кидаються будь-кому в обiйми... Всiй Тернiвщинi вiдомо, що за Надькою мре Олекса-баламут, найзабiякуватiший з усiх наших парубкiв, хоча Надька i його вiдбрила, сказавши якось увечерi на колодках, що не махновка вона й душа її до розбишак ре лежить, - при цьому вона спокiйно вiдстороняла його обiйми, бо, крiм усього, мовляв, ще й п'яних терпiти не може. - Все ждеш? - гудiв тодi басом Олекса. - Досi, мабуть, того виглядаєш? - Кого виглядаю, то вже моя воля... Ми так i не дiзналися, про кого йшлося, хоч Олекса весь вечiр дошкуляв Надьцi своїми ревнощами до котрогось того невiдомого та набивався проводжати додому. А, власне, чого в'язнути? Сказала ж: "Моя воля..." - хiба не ясно? В кожному разi нiхто з нас не осуджує Надьку за невiдому її любов, а що вона в неї виявилась нещаслива, то це тiльки посилює наше спiвчуття до покривдженої, - нашi симпатiї цiлком на Надьчинiй сторонi. I аж нiяк ми не вiримо в лементи та гвалти баби Бубирончихи, що колись, кажуть, сама вiдьмувала, клубком котилася посеред вулицi, коли котрийсь iз парубкiв найпiзнiше повертався одинцем додому, а тепер ця особа кляпе Винникiвну на всiх перехрестях, ревнує до неї свого сина, геть несамовитiе, загледiвши Надьку, здалеку лементує, що причаровує вона, мовляв, її дитину приворот-зiллям, хоче переманити молодого Бубиренка до себе в приймаки, щоб його шапкою та чужий грiх прикрити. Довготелесий, носатий цей Бубиренко писарює в сiльрадi i заодно вiдає в нас хатою-читальнею, вiн носить широке сине галiфе, хоч нiде й не воював, нашi дотепники тернiвщанськi, дядьки Вiблi та Грицаї, зiбравшись на толоцi, чомусь називають його Антидюрiнгом - слово для нас незрозумiле й смiшне. Пильно Бубиренчиха оберiгає свого Антидюрiнга вiд усiх можливих невiсток та спокусниць, вважаючи Романову Надьку найнебезпечнiшою, будучи певна, що цiй вiд батька вiдоме всяке чаклунське зiлля i що здатна Випникiвна хоч кого привернути па любощi. Якщо вiрити Бубиренчисi, то е такi, що бачили, як ночами, розпустивши коси, бродить Винникiвна серед степу в самiй сорочцi, никає довкруг хутора, мов бiла мана, то ж виглядав когось, щоб привернути, спокусити, оженити на собi, а кого? Не iнакше, як бабиного молодця в галiфе. Бубиренчиха щодо цього не має найменшого сумнiву. Чарує Винникiвна її сина нiбито всякими чудасiями, але перевагу вiддає отому найзаклятiшому безвiдмовному способу: висмикне потай нитку в парубка з галiфе, залiпить у грудочку воску, кине в найжаркiший вогонь i давай примовляти: "Щоб тебе за мною так пекло, як пече вогонь отой вiск! Щоб твоє серце за мною так топилося, як отой топиться вiск! I щоб ти мене аж тодi покинув, коли знайдеш у попелi свою ниточку з галiфе!" Iнодi, коли Надька, вбрана по-святковому, в туго заплетених косах вiнком, вимитих перед тим в кануперi та любистку, приходить до крамницi купити сiрникiв чи солi, Бубиренчиха, мов з-пiд землi виринувши, чорнороте накинеться на ненависну їй степовичку, стане поганити її лайкою та образами привселюдно. Сяка-така безсоромнице, хочеш опоїти сина мого чарiвницьким дурманом, бач, i зараз напахтилася чимось, хiба це любисток, хiба це канупер? Чистiсiньке приворот-зiлля, вiд нього хоч хто зiйде з ума! I щоб до краю зганьбити Надьку перед людьми, зчинить гвалт на всю Тернiвщину, нiби сама заставала розгульницю в себе на левадi, коли вона аж iз степу прибiгала до молодого Бубиренка на побачення, цiлу нiч з ним, гологруда, траву толочила i на сiнi качалася, безсоромно свiтячи бiлим тiлом до мiсяця, умлiваючи бiля парубка у своїх розпусницьких любощах. - Таж то не вона, - пробували внести яснiсть чоловiки, тернiвщанськi нашi справедливцi, - то, бабо, озерянська бублейниця сiно ваше розтовкла, коли до батюшки Приїздила... Тiй усi грiхи вiдпущенi... Але Бубиренчиха глуха була до всiх свiдчень: - Нi, нi, то якраз ця була! Смiялася ж! Я її признала, хоч вона i втекла, тiльки косами вiйнула! - Та не тiльки ж у Надьки коси, - брали пiд захист Винникiвну дядьки. - Захищайте, заступайтесь, сiль вам у око! - гримала баба й на них. - Вам усiм хвойди подобаються... А ця ще й смiшки строїть. Куди ж пак цяця, нiхто її пе торкни, наче й пе вона ночами моєму синовi па шито вiшається!.. - Навiщо менi ваш син? - казала Надька з спокiйною, гордовитою усмiшкою. - А любов якщо й була, то не з ним... - Аз ким? - аж шию витягувала баба. - Не вам про те знати. Начебто бабинi гвалти пе дуже й доймають Надьку, та все ж, видно, на душi їй ставало нелегко, бо можна було помiтити, як у її карих навiть сльозинки бринять, коли вона, розшарiвшись, якось невидюще iшла толокою у бiк степу, неприступна нi для кого, i вiд образи й нас пе впiзнаючи, її малих вiрних друзiв. - Коси обнесу! - погрожувала навздогiн Бубиренчи-ха. - Здумай тiльки ще раз уночi на леваду прибiгти!.. - Кому треба, той сам до мене прибiжить, - чулось у вiдповiдь. Не озираючись, Винникiвна вiддалялась у степ, ще бiльше випростана, сердито окутана у свої, вже нiби й на всiх пас розкинутi гордощi. Однак не тiй, що поганила Надьку, було похитнути дитячi нашi почуття: ми й далi вiрили в те, що ранiш, вiрили кожному Надьчиному слову. Бо якщо кому й вiддала Випникiвпа своє серце, то нiяк то не мiг бути бабин Антидюрiнг, неоженьба й пустомолот у невiдомо звiдки добутому галiфе, що капелюшилось до колiн i так нещадно висмiювалось тернiвщанськими сатириками пiд час їхнiх щонедiльних сидiнь пiд гамазеєм на толоцi. Не мiг це бути й Олекса-баламут з розiрваною губою, що волоцюжить по свiту, на цiлi тижнi зникає кудись iз Тернiвщини, а повернувшись, береться знов за своє, на храмових праз-никах розквашує носи хутiрським буцмарям, надто ж коли хто з них посмiє зачепити Надьку якимось натяком чи бодай позаочi неповажливо вiдгукнеться про неї. I хоч сам Олекса пiсля поєдинкiв повертаєтся в свої глинища тож заюшений кров'ю, а вмиється - i вже веселий, бо ж бився за Надьку, дарма що вона не приймає його кохання. I чи й прийме коли, сказано ж - душа не лежить. Чи не за цi вiчнi бiйки на храмах та ярмарках i налiплено терпiвщанському забiяцi кличку: Олекса-баламут, або iце Олекса-бандит. Дарма що в бандi вiн бути не мiг, бiгав ще в недолiтках, коли степовим нашим шляхом на Вигурiвщину курява курiла - безлiччю тачанок, суцiльною хмарою "iшли махпи"! I сам той отаман патлатий iз Гуляйполя, якщо вiрити самовидцям, сидiв у тачанцi, диктуюяи на ходу черговий свiй до України анархiстський манiфест, а краля-секретарка, в портупеях, з вiдтятими косами, з цигаркою в зубах, тут же вiдклацувала його сатанинськi слова на машинцi... Не потягло тiєю хвилею Олекси, не втрапив i до загону компезамiвських партизанiв, де побував його рiдний дядько Мина Омелькович, який вiдзначився найбiльше обшуками буржуїв у Козельську, де одного разу нiбито цiлiсiньку нiч кидав гирями в череватого крамаря, вимагаючи зiзнатися, де в того захованi золото, перснi та сережки, - всього цього Олексi вже не дiсталося, i вiн марнує тепер свою силу па ярмарковi бiйки та байдикування. Живе вдома й не вдома, то зпик-не, збезвiститься враз, i довго його не чути, то в храмовий день з'явиться несподiвано, i тодi вже ми, хлопчаки, гайда мерщiй па толоку, там Олекса з хутiрськими б'ється! Бiла сорочка наче в рожах-квiтах палахкотить на всi груди - то вона забризкана кров'ю, i обличчя заюшене, й зуб виплюнув, а проте веселий. З ким бився? За що? Не завжди й самому ясно: бивсь, та й усе. Коли, захмелiлого, треба його втихомирити i коли навiть Мипi Омельковичу не вдається погамувати буйняка-пебо-жа, тодi кличуть вiд музики Надьку Винникiвну, котра цього дня ради свята аж цвiстиме серед наших слобiдських красунь у рясному, в кiлька разкiв намистi, з ягiдками коралiв-сережок у маленьких вухах, що ледь виглядають з-пiд темних запашних кiс. Нехiтьма вийшовши iз святкового натовпу, тiльки гляне Винникiвна на цього страшного для всiх розбишаку, щось там, прихилившись, коротко йому шепне, i Олекса одразу стає шовковий, берiть тодi його попiд руки, хлопцi, й ведiть, упокореного одним Надьчиним словом, додому вмиватись. - Тож хiба пе чаклунка, не зоряною водою хiба опої-ла, якщо вiн миттю никне отак вiд її пiвсловечка? - не промине Бубирепчиха й це поставити Винникiвнi на карб. Удень на храмовiм святi Олекса з'являється в бiлiй, з топкого полотна сорочцi, яку мати вибiлила йому, i та сорочка аж сяє на ньому, вабить чудовою мережкою, тiльки ж рiдко буває, щоб не взялась материна мережка отим квiттям свiжої кровi та не викачана була в пилюцi (якщо супротивникам вдасться Олексу повалити). Зате проти иочi, збираючись на гуляння, Олекса неодмiнно одягне шкiрянку - єдине своє багатство, i хай нiч буде зовсiм по-лiтньому тепла, Олекса й тодi з'явиться на танцях у своїй чортовiй шкурi, ходить, поблискує хромом, наче якийсь командир. Знов чогось шукає - бiйки чи, може, любовi... Пробував iнодi Мина Омелькович наставити задираку на путь праведний. - Що хутiрським по храпах даєш - це добре, - розмiрковував перед небожем, - ще бiльшi чiпляй їм лiхтарi пiд очима, щоб далi бачили, - а от куди ти з дому, бо-силе, щезаєш? Голота з голот, червоного партизана родич, а яку лiнiю взяв? Невже й справдi з циганами братаєшся? Вони ж усi конокради! - Коней i я люблю, - осмiхається Олекса своєю розiрваною у бiйках губою. - Махно теж любив, а де вiн тепер? У Парижi буржуям чоботи чистить! - "Вiддай менi Марину, я тобi Полтаву вiддам!" - замрiяно вимовляє Олекса крилату, багатьма ще в цих краях не забуту фразу, що її пiд час громадянської нiбито було вiдстукано iз штабу Махна до генерала Шкуро, коли вони чварились за якусь там красуню-полюбовницю. - Скажiть, дядьку, ви хоч раз бачили гуляйпiльську його любов? - Вiдчепися, слухати про того бандита не хочу!- сердився дядько Мина, за звичкою якось накриво вивертаючи в'язи. - Продавсь капiталу! Гуляйполе на Париж промiняв! То, по-твоєму, щастя? - Я нашi глинища та левади й на Париж не промiняю... I щастя моє десь тут ходить з косами не обскубаними, як у махновок, - казав Олекса, затуляючись вiд родича загадковiстю своєї рваної, розбишацької усмiшки, з якою вiн так i вивiється з села, щоб лише згодом зринути десь на соколянському або на козельському ярмарку. Та хоч вiдвагою Олекса й захоплював нас, хлопчакiв, хоч ми послужливо й зливали йому воду на руки, коли вiн пiд голосiння матерi змивав iз себе свою власну за-бiяцьку кров, все-таки щось нам пiдказувало, що не пара вiн Надьцi, i не тiльки тому, що вона красуня й освiчена, а мала б покохати ось такого розбишаку, конокрада, волоцюгу, що до ладу, мабуть, i розписатись не вмiє... Нi, просто iншим уявлявся нам той, кому б випало щастя постукати в Надьчине вiкно й кому вона вiддала б своє серце. Такий невiдомець мав бути винятковим лицарем iз лицарiв, красенем iз красенiв, ось до такого хай би вона й серед ночi вимайнула iз свого степового вiкна, хай i з розпущеними косами блукала б з таким по росах свого райського саду чи навiть у тернiвщанських левадах по травах качалась, п'ючи його поцiлунки пiд зорями коротких лiтнiх ночей... - Ми тодi, хай навiть бiльше iнтуїтивно, але почували, що вона не для нього, - кидає Заболотний вiд керма, i ця давня iсторiя чомусь починав нас хвилювати. - Хоча яку силу пристрастi носив у собi той наш Олекса! - Все, що вiн викоював, всi отi бiйки, пригоди, воло-цюжництво, здається, диктувалось одним тiльки бажанням - привернути Надьчине серце, викликати в нiй взаємнiсть i захват. - Свою недосконалiсть перед Надькою хлопець, видно, в душi визнавав, почував її недосяжнiсть для себе, i все ж таки не вiдступався, надiй не втрачав, треба вiддати йому належне... Сильна, колоритна натура. Самородок, як i Роман Винник, тiльки Олексина енергiя спрямувала себе в iнше рiчище: ярмарковий майдан найчастiше ставав ареною його подвигiв, а тi ярмарки в нас чомусь майже завжди кiнчалися кров'ю... Пригадуєш, як тодi в Со-колянах? - О, то пам'ятний ярмарок... Соколяни - сусiднє з нами велике торговите село над Ворсклою, де пiд ярмарчище було вiдведено пiвстепу рiв-пої рiвнини, що кiнчалась глибокими обривами-кручами, утворюючи щось схоже на величезний каньйон. Страх i глянути з урвища вниз, де на самому днi каньйону срiблиться Ворскла, клубочаться верби, бiлiють хатки соко-лянськi, - аж дивно, як звiдти люди видираються сюди, на цей горiшнiй степ, на безлiччю нiг утрамбовану ярмаркову толоку. Не кожен i пiдступиться до кручi, щоб заглянути вниз, голова може запаморочитись, а зате на горi кипить i вирус ярмаркове життя. Який тут рух, який грай-гомiн лине далеко у степ, де курява стоїть до неба! Щоб когось з малих взяли на ярмарок, це треба було заслужити, заздалегiдь велися переговори, хто за тебе пастиме того дня, - i якщо таки завтра беруть тебе, то знай: ти заробив, це неабияка тобi винагорода й честь за пастушачi твої труди. На ярмарок виїжджаємо рано-вранцi. Ще й сонце не зiйшло, небо ще тiльки грає зорею, а звiдусiль, всiма степовими шляхами суне й суне люд, пiший i кiнний, торохтять вози, риплять гарби, на весь степ клекочуть, аж спiвають колеса гойдливих ресорних тачанок. Музикою колiс повнився стен! Музикою м'якою, переливчастою... Та чайки - то був особливий витвiр степового життя, для нас то було втiлення прудкостi й грацiозностi, то вiтер, поезiя, краса, бо ж i батько Заболотних разом iз своїм другом-латишем лiтав десь у таврiйських просторах на невловнiй ворогами кулеметнiй тачанцi, хоча в Тернiвщину обидва добувалися пiшки. А тачанки теперiшнi несли на собi познаку iнших чиїхось пристрастей, тут змагалися честолюбство, пиха та чваньковитiсть розбагатiлих хуторян: у кого дзвiнкiша? В кого квiтчастiша? IIа чиїй плавкiшi ресори? Чиї конi несуть скаженiше? Цi новiтнi та-чапки виходили з-пiд рук майстрiв десь у Чаричанцi, у Нехворощi, Кобеляках або i в самiй Полтавi, десь там у кузнях кували для них ресори, гнули обiддя колiс, малювали червоне трояндове квiття по смоляно-чорному лакованому тлi! Недалека вiд нас комуна "Муравей" теж почала робити свої тачанки, i до цього важливого рукомесла, що вважалося гордiстю комунарiв, останнiм часом залучено було й Заболотного-батька та Яна Яновича, котрий виявився неабияким майстром по ресорах, хоча й свищикiв своїх не забував, фiрма його в наших глинищах процвiтала, як i ранiше. Отже, поспiшаємо на ярмарок, в круговерть його розбурханих пристрастей. Сила нашого устремлiння вперед, до ярмаркових видовищ, анiяк не менша була тодi, нiж зараз, коли в потоцi блискучих машин мчимося чимдуж до шедеврiв багатющої картинної галереї, щоб постояти перед образом Мадонни, котра може виявитись тiльки вiддаленим варiантом образу тiєї, що її нам вiдкривало колись життя i так розкiшно творила, домальовувала дитяча уява. Живопис ярмарку поставав перед нами, такий розмаїтий, бурхливий та розгонистий, ну просто як монументальнi творiння мексiканцiв! Ще зi шляху нам видно ярмаркове трiрлище, величезну толоку, що вся захрясла возами й котить далеко над степом свiй гомiн... Посеред ярмарку височить сферичне шатро каруселi, воно барвисте, з китицями та дзвiночками, цiлий день його розкручуватимуть, ганятимуть мiсцевi хлопчаки, а якщо випаде щастя, то допустять i тебе до вирла: тричi покрутиш - раз покатаєшся! Той катається, а той уже пiд кущем векає, занудило вiд крутьби, знемагає вiд перенасолоди. На перевернутiй бочцi стоїть чоловiк, крикун довгошиїй з коробом на грудях, папугою на плечi, i рiвним, нiби заведеним, проте далеко чутним голосом закликає люд: - Гей, коноводи, воловоди, гречкосiї, люлешники, селяни, городяни! Крамарi, шинкарi, дьогтярi, шевцi й кравцi, шаповали, коновали! Проїжджi, прохожi, миряни цiiгапи, всi добрi люди, а сходьтеся, сходьтеся на забаву! Iлюзiї показує, судьбу продсказус iноземець iз Францiї Маловiчко! А поруч: - Налiтай, налiтай! Горщики, миски, мальованi, полив'янi, цяцькованi! Вiзьмеш макiтру - не впаде од вiтру! Горщик без здачi, ще й свистунець на додачу!.. Цiлими ватагами вештаються цигани, зляскують батiжками, запально сперечаються, торгуючи коней, причiпли-во оглядають їх, гнiдих, вороних та чалих: роздирають їм роти до останнього кутня, хапають за хвiст i закручують його аж па спину коняцi, промацують сухожилля, б'ють шкапину кулаками пiд ребра, аж поки з господарем долоня по долонi: лясь! Лясь! Зiйшлися! О'кей! Алє бракує на цьому ярмарку ще когось, неповний якийсь вiн сьогоднi... Олскси-баламута нема. Де ж вiн? Що сталося? Якби знав, що Винникiвна тож тут, неодмiнно з'явився б, ради неї утнув би щось таке, що весь ярмарок струсонуло б, адже ради Надьки шибайголова наш пiде на все, ради своєї любовi будь-яка фантастика буде йому пiд силу! Тож як це, щоб ярмаркувалося сьогоднi без нього? Одначе, гей коноводи, воловоди, люлешники, гречкосiї, слабодухi й безстрашники, гей усi добрi люди, анумо дивiться он у той бiк!.. Наче вiтрець перед бурею - таке щось цробiгло, прошелестiло по натовпах: - Олексу терпiвщапського ловлять! Не було, не було, i ось вiн є: як з-пiд землi вродився, щоб збаламутити увесь ярмарок, там десь серед моря голiв, серед грай-гомону людського чути все дужче: "А держiть його! А ловiть!" I вже люд, кинувши торг, витягує шиї в тому напрямку, обличчя в багатьох напружено веселiшають, бо що ж то й за ярмарок, де нiкого не ловлять, не б'ють? - Гуляй, душа, без кунтуша! - чути розгонистий вигук над людьми та кiньми, а ця душа знов забризкана кров'ю, сорочка роздерта, чуб розкуйовджений, ця ось душа з гиком бандитським, з веселим вiдчаєм у вiчу летить стойма в тачанцi, запряженiй пе знати чиїми кiньми, пiна клуб'ям летить вiд сталевих вудил... Вiжки до краю напнутi, Олекса тримає їх у руках, а так паче в зубах, зуби раз у раз бiло поблискують - вiн смiється! Ткана матiр'ю бiла сорочка вся кров'ю заквiтчана - уже встиг... Летить наослiп, конi - як звiрi, жене їх, а куди? Невiдомо, як вiн опинився на тачанцi, на однiй iз тих розмальованих, що з квiтом та дзвоном поспiшали ранком на ярмарок, спiваючи колесами па весь степ? Не iнакше, як силою видер її разом з кiньми в котрогось iз тих, з ким бився на храмах та ярмарках i яких ненавидить не менше, нiж вони його. Вони для нього - то все кровопивцi, кугути, жмикрути хутiрськi, гнойоїди, а вiн для них - бандит, злидарчук, голота з голот, босяцюга слобiдський, найненависнiший з усiх, хто є на землi. I ось видер тачанку чиюсь, реквiзував назовсiм чи покататись "позичив", вiжки туго на руку накрутив i жене, розжохкуе безупинним бадьорим гiйканням вже й без того осатанiлих коней, жене та гукає до ярмарку: " Розступись! Розлетись!" - а загледiвши тернiвщан, хвацько стрiпує чубом, веселiє до нас перерваною губою: - Перекажiть Надьцi, що бачили мене! Скажiть, що я смiявсь! Найбiльше, видно, йому хотiлось, щоб i вона побачила, як вiн ось зараз стойма летить у тачанцi, його тiшив, забавляв самий ефект вибуху, вся оця колотнеча, захват гречкосiїв i лють хуторян, на очах яких витворював свiй шалений спектакль, де головним героєм була його власна персона, розбишацька його зухвалiсть. Без сумнiву, володiло ним пiд цю хвилю не власницьке, а скорше артистичне почуття, бажання покрасуватись перед тiєю, яка, можливо, теж десь тут iз своїм батьком-бджолярем загубилась серед ярмаркової веремiї. Щоб людей не топтати, Олекса правив коней побiля ярмаркового натовпу, гнав окрай, де було просторiше, вiддавався своїй розвазi самозабутньо, а що за ним юрмою бiжать переслiдувачi, це тiльки пiддавало йому жару! З кiллям та пiднятими люшнями звiдусiль бiжать, тюкають, перегiйкуються смертельнi його вороги, всi тi озвiрiлi, задиханi, на чию власнiсть зухвалець слобiдський зазiхнув i якому вже наперед вiд них визначена судьба - самосудом порiшити бандита на мiсцi. Вони бiгли йому навперейми, вiдтискували безтямну його тачанку до круч, намагаючись оточити, бо ж звiдти вiн нiкуди не втече, прiрва соколянських глинищ муситиме його спинити, ось там вiн уже потрапить пiд їхнi кiлки та люшнi. Олекса ж гнав свою квiтчасту тачанку далi, здається, без усякого ляку, кидав смiливi погляди понад ярмарком, видно, таки сподiваючись загледiти кохану свою помiж людьми. Та замiсть красунi Надьки вiн бачив роздертi в криках куркульськi роти, спiтнiлi пики та пiдняте кiлля, - це їм датися в руки? "А дзуськи!" - гукнув вiн глумливо до своїх убивць i погнав буйногривих ще дужче, хоч добре ж знав, що перед ним ось-ось постануть глибочезнi урвища. Вiн мовби вирiшив, кинувшись з височезної кручi, єдиним духом перемайнути через прiрву, через сяючу Ворсклу внизу, птахом перелетiти той, нiким ще не подоланий соколянський каньйон. Переслiдувачi вже наперед тiшили себе картиною близької розправи, уже їхня мстива уява, певне, бачила на днi глибокої прiрви строщену купу того, що тiльки-но було нашим одчайдухом Олексою, летом та гвалом було його дикої квiтчастої колiсницi... Одначе не дав їм Олекса такої потiхи: в останню мить перед самiсiньким урвищем вiн, вiжки круто рвонувши, коней вiд прiрви зумiв вiдвернути i, промчавшись понад безоднею так, аж наче правi колеса, не маючи вже пiд собою землi, порожньо промигтiли в повiтрi, пiсля такого ось неймовiрного розвороту, Олекса спрямував свою колiсницю в степ, де одразу ж до нього приєднались його друзi-цигани, i не минуло хвилини, як за їхнiми шарабанами тiльки пилюка хмарою встала десь на Козельськ. Скiльки пiзнiш пережитого, може, навiть страшнiшого, встигло розвiятись, розгубитись на життєвих наших дорогах, а цей епiзод чомусь душа зберегла, з-помiж iнших вiдiбрала, i вже ось тут, у крайсвiтi, на бетонах цих надшвидкiсних трас, зараз у всiй жаркостi яскравiє нам той соколянський ярмарок, його буйний, кривавий живопис. Збаламутивши ярмарок, зник Олекса нiби назавжди, але для нас, хлопчакiв, зник не безслiдно, бо вiдтодi щораз, коли в нашiм степу заходитиме гроза i ми, пастушата, будемо позиркувати з-пiд полукiпка на хмари, що сунуть iз-за Вигурiвщини на нас, чорнi та бiлi, може, навiть градовi, щораз, як блисне, як грякне в тих хмарах, так, що й степ задрижить, неодмiнно при цьому нам чомусь уявляється Олекса, здається, що то якраз вiн стойма в тачанцi гасав оце по тих насурмлених хмарах, перелiтає своєю колiсницею з грiзної чорної хмари та па сиву, аж градово-бiлу, гукаючи через усе небо до нас: "Перекажiть Надьцi, що бачили мене! Скажiть, що я смiявсь!" Пропав, не бачити нам бiльше Олексiї, так думалось, одначе через якийсь там час вiп знову вимайнув на нашому обрiї. В Озерах з'явився, де того лiта мандрiвна артiль майстрiв взялася пiдновити дзвiницю, обдерла проiржавiлу баню на пiй, полатала та й знов обшивала, не перестаючи дивувати людей своїм безстрашпицьким умiнням. Отам пiсля тривалої вiдсутностi й виринув знову Олекса, дiставши притулок у своєї озеряпської тiтки по матерi. Стоячи внизу, подовгу спостерiгав роботу майстрiв нагорi, нi з ким у тi днi не бився, стримував свою забiякуватiсть, майстрам деколи виявляв свою шану в той спосiб, що пропонував котромусь закурити, хоча всi вони - батько й п'ятеро його синiв - тютюну зовсiм не вживали. Мав ще звичку Олекса з мiсцевою дiтлашнею, блукаючи коло церкви, шукати собi розваги бiля тих небезпечних ям, в яких гасилося вапно для ремонтних робiт; за вiдсутнiстю таких речей, як порох i динамiт, що до них цей тернiвщанин змалку мав посилену цiкавiсть, став вiн на потiху дiтям заряджати вапном пляшки горiлчанi, i їх потiм розривало вибухами, як бомби, - одного разу ледве очi по повипалювало нашому Олексi. Потяглась пiсля того душа його знов до Тернiвщини. Одного вечора пiд недiлю з'явився вiн у нас на толоцi в товариствi тих самих молодих майстрiв, що їхнiм вапном трохи не обпiкся до слiпоти, - привiв їх Олекса в слободу до нас на гуляння, бо ж музика тернiвщанська i в Озерах визнавалась пеперевершеною. З приводу такого нашестя женихiв тернiвщанськi матерi застерiгали дочок: - Ви з тими захожалими кавалерами не дуже... За-йдисвiти, вони всюди женихаються, на словах вони всi нежонатi! Довiриться йому дiвчина, а вiн зiрвав вiнок i шукай вiтра в полi... Один iз тих зайшлих майстрiв, красень чорнобровий, стрункий, джигунистий, став першого ж вечора перепитувати дiвчат про Надьку Винникiвну, цiкавився, чого вона на танцi не виходить, бо ж у Полтавi гарно танцювала, - i саме його розпитки й навели дiвчат на думку: чи не с оце якраз вiп, Надьчин спокусник? Кимось той джигун нiбито переказував Надьцi, щоб виiiнiла наступної суботи па колодки, але Винникiвна на гулянцi так i не з'явилась, хоч озеряпська ватага разом з Олексою була тут як тут, та ще й напiдпитку всi... И Озерах тим часом майстри забирались iз сноїмн роботами дедалi ииiцо вгору, ближче до неба, вмiли вони те, чого Олекса не вмiв, i це, видно, завдавало йому рiзних думок. Бо щодень частiше задирав баламутну свою голову вгору, де в риштуваннi, навiть по пiдв'язуючи себе, працювали молодi майстри, посилаючи звiдти бiлозубi усмiшки вниз озерянським дiвчатам. А той їхнiй джигунистий, найвродливiший серед братiв, Iван-чорнобров, котрий завше брав па себе роботу найсмiливiшу, найри-зикованiшу, iнодi навмисне ставав на зовсiм тонюсiньку дощечку, щоб налякати не байдужих до нього дiвчат, що зi страху аж ойкають унизу, або для жарту обiймав руками округлу, ще драну, що й хмари крiзь неї свiтились, баню дзвiницi, дивiться, мовляв, який я, чи кому-небудь iз ваших вдавалося ось так зловити в обiйми хмару небесну?! Нарештi цибулина банi готова, стирчить над нею шпиль десь у небесах, i вже настає той день, коли буде звершуватись дiйство найнебезпсчнппе - пiднiматимуть важкий, кутий у кузнi хрест па самий вершечок шпиля. Хтось має пiдняти його, вознести в ту височiнь, що вiд неї в гречкосiїв-озерян аж голова наморочиться, вознести й насадити залiзо, важче нiж плуг, па ту зовсiм тонюсiньку шпичку, якою шпиль видається людям iзнизу. Кому випаде? Хто вiзьметься? Бо прийшлi тi верхолази, втямивши свою винятковiсть, вирiшили скористатись моментом i заправили цiну просто шкуродерську, на яку озеряни по могли пристати не тiльки з мiркувань матерiальних, а ще й амбiтних, вважаючи, що таким здирством громаду хочуть принизити. А пiдрядчики в свою чергу затялись, не хотiли поступитись анi копiйкою i якраз у день пiдняття, зiбравши свої iнструменти, похилили на Козельськ, сказавши озерянам на прощання: "Ви за нами ще й туди прибiжите, бо, крiм нас, нiхто вам на ту цибулину картуза не надiне". Оскiльки ж день визначено було заздалегiдь i по всiй окрузi пiшла яса, то людей з такої пагоди зiбралося тьма-тьмуща, бiльше, нiж па ярмарку, з усiх усюд посходились в Озера подивитись на це печуване диво вознесiїїпя. А тут, виявляється, нема кому: з тими здирпями в останню мить глека розбито, а мiсцевi - той боїться, тому не пiд силу, того жiнка не пускає, а тому духу забракло: кому охота ризикувати життям? Ось тут i настала уроча Олексипа година. Згадали про всi його вiдважнi ярмарковi бiйки та баламутство, то ж чи не виручив би н.еii отряха i озерян своєю безстрашнiстю? Жiноцтво оточило Олексу, стало умовляти та вблагувати, пособи людям, бо ж ти той, хто нiчого не боїться, i молодої жiнки тобi не кидати, а мати он сама тобi дозволяє, хоч i сльози ллє! I вблагали. Повело озерян-ське жiноцтво Олексу-баламута в найближчу хату, i незабаром вийшов вiн звiдти оновлений, мов наречений чий-небудь, у чистiй-пречистiй сорочiї,!, i чуб на ньому розчесаний, i тут всi нiби роздивились на цього Олексу, що вiн же й собою нiчого, дарма що губа перервана, високий та ясночолий, рваною своєю усмiшкою обдаровує людей, i в очах горять iскри сонця, iскри мужностi та вiдваги перед небезпекою, - а що бiльше красить юнака, як мужнiсть? У такiй пречисто-бiлiй сорочцi Олексу мовби нiколи й не бачили, ранiше все йому манишка була забризкана кров'ю, а ця яскравiє чистими квiтами, таку сорочку вишивають не для роботи, хоч цього дня на Олексу лягла, може, найважча з робiт. Ось уже його, наче молодого на весiллi, перев'язують жiнки рушником, аж до землi довгим, вишиваним, з найтоншого, на липневих сонцях вибiленого полотна. Однак перев'язують хлопця не для шани та красування, мiцним рушником тим ув'язано Олексi за спину й величезний хрест, ковалями куте залiзо, що ваги йому буде, либонь, пудiв сто. Наостанку мати Олексина пiдносить синовi до уст маленьку iконку з богоматiр'ю на нiй - благословляє всiма попами виклятого юнака перед його дорогою в небеса. Олекса, наче опоений якимось трунком, стояв урочистий та задуманий перед тiєю височiнню, що її належало здолати. Не озираючись, ждав, доки за спиною чиїсь дiвочi руки лагiдно поправляють па ньому вишиваний рушник, яким уподовж хребта туго прикручено, вузлом завузловапо стопудове, позолотою вкрите залiзо, той кутий озерянами хрест, що за плечима сторчма стоїть, вищий за Олексу. I ми, малi, бувши там, намагаючись крiзь натовп дiвчат протиснутись до Олекси найближче, в якусь хвилю помiтили, що герой наш шукає когось поглядом серед людей, помiтили, як раптом щось радiсне йому промайнуло по зблiдлому i якомусь святковому обличчю, не iнакше, побачив, кого шукав, - без сумнiву, Надьчине смагляве лице змигнуло йому навстрiч, змигнуло й зникло серед дiвчат у стрiчках та вiнках! Та, видно, це враз додало йому сили i певностi, змiцнило дух вiдваги, бо аж випроставсь паш Олекса i, ледь усмiхнувшись до людей, рушив: була не була!.. - Каскадер, а все тому, що Надьку любив, - втрутилось у нашi роздуми дiвча, а ми лиш здивовано перезирнулись i промовчали. Мабуть, так ваговите й значливе рушають тепер космонавти до своїх ракет, закутi в скафандри, як рушав тодi вiн пiд вагою своєї залiзної ношi, такої нелюдськи тяжкої, що аж земля вгиналась пiд Олексою при кожному його повiльному, обережному кроцi. Довжелезна драбина вже чекала його, приставлена до цегляної стiни, а де перша драбина кiнчалась, там ждала смiливця ув'язана канатами друга, а за нею - уступами - третя, четверта, i так до самого купола, до найвищого вершечка. Завмерли люди, нiхто не дихав на майданi, всi стежили за тiєю людиною, перев'язаною рушником, яка зi схрещеним залiзом за плечима щабель по щаблю пiдiймалась вище та вище, туди, де тiльки небо сяяло блакиттю, сяяла височiнь. Хто знає, може, й трепетна мрiя майбутнього льотчика якраз тiєї митi саме тут з чиєїсь дитячої душi вперше проглянула в небо, запрагнувши крил? Дедалi меншим ставав той наш безстрашний Олекса, що з баламута став майстром сьогоднi, i всi ми вiдчували, як йому щораз важче дається кожен щабель, i кому знати, чи не пошкодував вiн, що згодився взяти на себе таку ношу, залiзну, страшну, хоча ж i не кожному випадає звершувати в життi, ось так на виднолюддi, свiй майстровий соколиний труд!.. Вже Олекси нам нiби й не видно, вже тiльки птахом у небi бiлiє його сорочка, та в'ється чистий рушник, та розтопленим снопом золота iскриться в сонячному промiннi те, що юнак возносить до самого вiстря нацiленого в небо шпиля. А хвиля по хвилi вже нiби й сам вiн тане-розтає у слiпучiм промiннi, якимось мерехтiнням стає наш Олекса-майстер, i вже здається нам, що нiби саме лише промiння золотим снопом вихриться вiд тiєї людини, що вiд нас, перестрашених на землi, даленiє, у небi зника... "Була не була!.." А потiм - не знаем, що сталось... Тiльки Олекса вже долi, в пилюцi лежить, все тим же рушником перев'язаний. Горiлиць розпроставсь па своїм згубнiм залiзi, що аж у землю вгрузло. Люди обступили його, а ми, дрiбнота, крiзь частокiл нiг теж прозираємо на його обличчя, а воно, таке блiде, таке бiле, бiлiше за те горюче вапно, що, вибухаючи десь тут, пляшки розривало... I такий вродливий лежить вiн, паш Олекса, нiколи таким не бачили його. Крапельки поту росою блищать на високiм чолi, брови, як намальованi, чорнiють на смертельнiй блiдизнi такого спокiйного-спокiйного обличчя. Розпластаний у пилюцi, повержений, але тепер чимось нiби значнiший, вiн з-пiд приплющених вiй так умиротворено дивився кудись у високiсть, де озерянське небо зосталось тепер без нього порожнє, лише iз сонця золотим снопом. А нам, дiтворi, страшно, нам аж морозно стає, хоч спека палила над Озерами i в тиснявi можна було зомлiти. I все ж, затис-нутi серед лiсу чобiт та босих нiг, ми, малi, очей не могли вiд Олекси вiдвести. Дивно, але те, що сталось, чомусь не сприймалось як Олексина поразка, падiння десь звiдти нiяк не принизило для нас Олексу, бiльше того, це трагiчне падiння якось аж пiднесло його в наших очах... Нi, не баламут, а Майстер на землi перед нами лежить! Уже нi розбишацтва, нi буйнощiв, тiльки спокiй великий та трудова втома завмерли в отiй долонi, що спочиває в пилюцi, де й козельська iкона валяється припорошена, зi страху випавши в когось iз рук... Не вберегла, не захистила й вона! Тяглася безконечно хвиля загальної очманiлостi, всi були такi враженi, такi ошелешенi падiнням Олекси, що не одразу зважились i пiдступитись до нього, аж поки звiдкись мати випiрнула i, тихо зойкнувши, впала синовi на груди, занурилась змученим обличчям в той чистий-пречистий рушник. Сподiвалась, може, останнiм зусиллям вдихнути сиповi життя? Чи, може, побачила тут його ще таким, як був у колисцi? Ось тодi й зомлiла Надька в натовпi серед дiвчат. Видно було, як голова її знеможено лежить серед стрiчок на чиємусь дiвочому плечi, блiдизна її смаглих щiк була для пас такою незвичною, ось-ось, здавалось, впаде, i тiльки руки подруг не дали їй, зомлiлiй, упасти. Давня iсторiя, але чомусь для пас важливо й це зараз з'ясувати: чому Надька тодi зомлiла? Може, вiдчула перед Олексою свою непоправну тепер провину за те, що вiдмовила йому в коханнi? Що не зумiла ранiше розгледiти в Олексi те, що вiдкрилось їй ось тут, у день його возно-сiнпя? Коли замiсть розбишаки й волоцюги побачила в ньому, хай i ненадовго, хай i поверженого, але ж таки Майстра, того, хто здатен виявився на щось незвичайне, соколине, - хiба ж не таким лежав вiн тодi перед нею, перев'язаний рушником, у пилюцi... Те, що, здавалось, повинно б уже й забудь-травою порости, раптом наздоганяє пас на чужiй цiй дорозi, i ось ми нiби вдруге переживаємо пережите, вiдчуваючи на собi той вiчно юний, нерозвитий свiт, звiдки все на тебе дихає повнотою життя, силою пристрастей... "Перекажiть Надьцi, що я смiявсь!" Перемовляємось iз Заболотним про ту давню подiю, з'ясовуєм подробицi, якi чомусь досi не вивiтрились iз пам'ятi, хоча, здавалось би, навiщо, навiщо нам зараз серед цього шаленства хайвею уява знову виносить десь iз глибини душi ту мовби ранiш i забуту сагу дитячих лiт, сагу ярмаркової, назавжди вiдшумiлої України? XI Пропливають мимо нас фрески чийогось життя, рябiють у вiчу все iншi та iншi скопища реклам, що лiзуть на дахи i навiть вище дахiв, зависають у небi й чимось зваблюють вас, умовляють, перекопують, обiцяють вам просто раювання земне, потiм знов набiгає польовий ландшафт, вдалинi на пологих пагорбах срiбляться величезнi якiсь резервуари, бiлiють вежi невiдомого призначення, зведенi в мовби мавританському стилi, на декотрих сферичнi покриття голубiють яскраво, небесно. - Загадковiстю вiє? - завваживши мою цiкавiсть, каже Заболотний. - З вiдстанi ота найвища з веж нагадує своєю голубою банею мавзолей Тамерлана в Самаркандi. - А то всього лиш силосна башта, - друг мiй усмiхається. - По курсу ж лiворуч блищать винесенi за мiсто шопiпг-центри, сказати б, сучаснi ярмарки: ей, миряни, городяни, коновали, шаповали, налiтай, налiтай!.. Ну, а далi, па обрiї, знов, як бачиш, пiшла урбанiстика, труби, дими... Володiння ентеерiвськi, i серед них влетимо ми, бентежнi, мов бджоли, що шукають цвiтоноспих лугiв", кiнець цитати... Лiду траса, здається, заколисує, русява голiвка опущена, та ось, звiвши очi на водiя, дiвчинка запитує, як завжди несподiвано: - Кириле Петровичу, ми сентиментальний народ? Заболотний вдає з себе iронiчно здивованого. - Ти звiдки взяла? - Нi, ви вiдповiдайте по сутi: сентиментальнiш? - Мабуть, що так, надто ж коли ти маєш на увазi оцих ось двох своїх супутникiв... Нас як наслухаєшся... А, по-твоєму, бути сентиментальним - це великий мiнус? - Я цього не сказала. Просто цiкаво знати вашу думку. - Хоча таки, мабуть, це вада, - розмiрковує Заболотний. - Дорослi люди, мужчини, а раз у раз поринають у свої сентименти, розчулено десь витають усю дорогу... Тобi, певне, надокучило слухати нас? - З чого ви взяли? Побувати там, де стiльки сонця, де ночi зорянi... де ночами люди лiтають... - А про сентиментальний народ - це в тебе звiдки? Батечко просвiщав? - Не має значення хто, - каже Лiда твердо. - До того ж у мене на це своя точка зору. По-моєму, краще бути сентиментальним, анiж черствим та бездушним. - Я теж такої думки, - згоджується Заболотний. - I татко, якщо й казав щось подiбне, то зовсiм не в осуд вам. А мама взагалi вв