ажає, що сентиментальнiсть не вада - це скорше нiжнiсть душi, пам'ять, любов... Як i менi, їй теж подобається, коли ви з тьотею Сонею щось згадуєте або в два голоси заспiваєте оту вашу "Iз-за гори свiт бiленький"... - О, тобi вона теж подобається? - чути цей вiдгук про пiсеньку Заболотному, видно, приємно. - Акварельна, пелюсткова рiч, а от чомусь з естради її нiколи не виконують... - Будь ласка, розкажiть, - просить пiсля мовчанки Лiда, - що далi з Надькою буде. - Всьому свiй час, Лiдо, - вiдповiдає Заболотний, - а зараз послухаймо, що Верховний Коментатор нам заспiва... В нашiм становищi, друзi, нам не слiд вiдриватися вiд реальностi. - I вiн знову вмикає приймач. Вирушаючи в дорогу, сподiвались ми одним ривком вихопитись з кола буденних клопотiв, здавалось, усi зв'язки бiжучого сьогодення обiрвуться враз i поза ними, в дорозi, набудеться щось схоже на абсолютну вiльнiсть. Та й хiба не досягли ми, бодай частково, такого стану - стану позачасовостi, чогось майже схожого на iснування понадбуденпе, перенесене в зовсiм iншi умовини, iншi вимiри? I все це чи по завдяки жвавим отим пастушатам, що, невiдлучно супроводячи нас, понад хайвеєм на крильцях летять i летять! Зовсiм мов янголята, тiльки що за-мурзанi дужо та з виразками па зранених, побитих стернею ногах... Ось кого не перегнати, ось хто нiде нас не покине, не зрадить... Напiвмiражнi образи дитячих лiт, вони чимось iстотним доповнюють трасу, викликаючи з найдальших володiнь душi щось юне й свiже, наче вранiшня зоря! То свiтить нам iнша планета. Одначе й планета теперiшня, цiлком реальна, не полишає нас, знаходить i в цiй летючiй капсулi б'юїка, де ми сподiвались зажити абсолютної вiльностi. Вiднайшла i опiкується нами, супроводить тихим плином класичної, сповненої краси мелодiї чи меланхолiйними негритянськими блюзами, або ж раптом озветься голосом Верховного Коментатора, як ми величаємо мiж собою невiдомого супровiдця, що раз у раз м'яко i вкрадливо озивається до нас iз глибин ефiру. Намагаємось навiть уявити, який вiн там є, цей ефiрний суб'єкт, менi вiн, скажiмо, вимальовується в образi життєрадiсного рекламного молодика, що вдосвiта попихкував сигаретою на одному з хмарочосiв, де ми проїздили, - звисока мружився до нас приязно i пускав кiльцями справжнiй дим... Лiдi ж невидимець-диктор чомусь нагадує бiльше Тарзана. А загалом вiн для нас уже нiби добрий знайомий, голосом, бездоганно поставленим, топом напiвiнтимним Верховний Коментатор виповiдає нам чергову порцiю новин, дарує майже довiрливо потiк вiстей про тi головнi найсвiжiшi подiї, якими свiт живе зараз там, поза обшивкою нашого авто, поза невщухаючим шумом та свистом траси. Тринадцятирiчна дiвчинка пограбувала банк. Ровесниця ось цiєї, що сидить за спиною в Заболотного, сидить, знову впавши в задуму пiсля нетривалого пожвавлення, й ловить поглядом той пролiтаючий, попiдобрiйний свiт. Коментатор передає подробицi. Було ось так: серед бiлого дня зайшла дiвчинка до примiщення банку на люднiй вулицi, наставила на касирку пiстолет i звелiла їй накидати повен кульок банкнотiв. Нiби цукерок. I гуд бай, навiть усмiхнулась на прощання. Не подумала тiльки, що за рогом кварталу її вже зустрiнуть озброєнi детективи... Голосом рiвним, вкрадливо-милим розповiдається також про те, який випадок стався сьогоднi вдосвiта на хайвеї номер такий-то, де таранили простiр невiдомi нашi колеги по гонитвi: в них там стояв туман набагато густiший, анiж на нашiй трасi, тож коли один з автомобiлiв раптово зупинився з невiдомих причин, на нього слiпма стали налiтати й налiтати з розгону iншi автомобiлi, бились, чавились, як це буває з вагонами пiд час залiзничної катастрофи, коли вони, гороїжачись, лiзуть один на одного, в самiм своїм русi несучи крах... - По телепрограмi минулого тижня щось подiбно показували, - зауважує Лiда. А ще на iншiй дорозi, чуємо далi, швидкохiдний трайлер ударив на шаленiй швидкостi по автобусу з дiтьми, удар був такої сили, що крiсла разом з пасажирами розлiтались увсебiч, їх порозкидало на площi розмiром з футбольне ноле, - цю останню обставину ефiрний тий видiлив голосом, сповiстив про неї навiть чи не з усмiшкою: так, так - з футбольне поле... Вбитих стiльки-то, а поранених стiльки, лаконiчно, зовсiм несентиментально сповiщає Верховний Коментатор i переходить до iнших новин. Дослухаємось, чи скаже вiн щось про те вбивство iз милосердя. У вранiшнiх новинах вiн розповiдав нам цю iсторiю, власне, репортерський звiт про те, як зовсiм недавно брат зайшов провiдати брата до лiкарнi, де той лежав спаралiзований пiсля дорожньої аварiї: розбився з мотоциклом. При падiннi бiдолаха зламав собi спинний хребет, i надiї па одужання нема, оскiльки ж тягарем вiн нi для кого бути по хоче, то сам нiбито й попросив брата зробити йому останню послугу... I брат погодився, наступного дня з'явившись в палату вiдповiдно пiдготовлений, сказав скалiченому: "Заплющ очi, це зараз станеться". Й вистрелив. А тепер правосудцi ведуть тривалу дискусiю: мав вiн право так зробити чи нi, буде це злочином проти гуманностi чи не буде? I якщо це вбивство iз милосердя, то чи слiд за нього карати? - Справдi, як тут i вирiшити, - сумовито зауважує Лiда. Джаз ударив! Вискливим гострим вибухом звукiв переповнився ефiр... А звiдти десь - чуємо: колядують! Святвечiр. Село в спiгах голубих, зовсiм мов на полотнах iмпресiонiстiв... Святвечiр - то подiя для всiх. Навiть хто й но говiє, i святих не визнає, i з сусiдами чварнться, вiчно поюється, - такому цього вечора теж настає передишка... Вогники жовтiють у вiкнах, дими йдуть у небо запашнi, i ми, чиє життя мiшає здебiльшого надголодь, тепер з радiсним гомоном, ватагами, збудженими, нетерплячими, в лахмiттi, у якихось шкарбанах, весело попiдвiконню гур-гур! - Дядьку, благословiть щедрувати! - Та сьогоднi ж колядують? - А ми вам разом усе! - Дозвольте! Благословiте! - Та починайте! Спасибi, що не минули! Щедрик-ведрик, Дайте вареник, Ще й грудочку кашки, I кiльце ковбаски!.. I навiть дiвчатка, зовсiм дрiбнота, десь там, у сусiдiв пiд вiкном, попискують: Коляд-коляд-колядниця, Добра з медом паляниця. А без меду не така, Дайте, дядьку, п'ятака! А тi грандiознi нашi виходи на хутори, в майже невiдомi землi? Коли ще задовго до походу робимо в хатi зiрку-звiзду на довгiм держалнi, клеїмо її з кольорового рожевого паперу, та ще так, щоб i згарок свiчки можна було поставити всерединi - свiти, гори, моя зоря!.. Виходимо раннiм досвiтком, побрели крiзь темряву в глибоких снiгах колядники iз звiздою, з свiтлом вогника в нiй, то вже не щедрик-ведрик, то вищий клас... А там, дивись ще iнша рухається в досвiткових полях ватага, i теж колишеться над нею звiзда, свiтить далеко... Для посипання е в хлопцiв у кишенях усяка пашниця, все, що вродили тернiвщапськi ниви, засiватимем - залежно вiд наших симпатiй - кому житом, кому вiвсом, кому гречкою, або й навiть пшеницею-українкою, а котромусь жмикрутовi хутiрському, що влiтку над тернiвщапськими батрачатами збиткувавсь, тому дiстанеться, буває, ще й жменя гороху, до вiвса пiдмiшана: шибки та лампадки аж дзеленчатимуть, коли пороснуть вiд порога хлопцi такою шрапнеллю... "Ой, ненароком! Недогледiли!.. Вибачайте, дядьку!" А от у Романа-степового таких жорстоких жартiв ми нiколи собi не дозволяли. В хату його щоразу ступаємо схвильовано, з особливим трепетом ступаємо, як у маленький заповiдник краси; з усiх хат хутiрських ця для нас найгарнiша, ь нiй завдяки Надьцi все аж цвiте! Кажуть, Надьчипа мати була доброю ткалею та вишивальницею, мистецтво це й Надька ще змалку вiд матерi перейняла, i всi отi квiти, солов'ї та калина на рушниках - то якраз її, Надьчина, робота. Влiтку пiд час ходiнь до колодязя не раз, бувало, застаємо її за вишиванням. Сидить пiд вишнею в затiнку, схилившись над шматиною полотна, i голкою тiльки блись! блись! А коли помiтить нашу цiкавiсть, то й нам покаже, що там у неї виходить, якого кольору нитками, якими узорами вона саме уквiтчує свое бiле, невiдомо для кого вишиване полотно. - Це вже для Настусиних женихiв, - пожартує iнодi. - Щоб було нашiй дiвцi чим нареченого перев'язати... Рушником, кажуть, щастя мiцнiш утримаєш бiля себе. I пояснить нам, що вишиваний рушник - це ж не для будня, не для того, щоб ним утиратися пiсля вмивання, а щоб у день свiтлий, весiльний з милим на рушничок стати, як спiвається в пiснi... Чи й старостiв перев'язати або пiд весiльний коровай постелити... Всьому своє мiсце. Скажiмо, ось такий рушник, де вишито синi квiти й червонi пташки, дiвчина чи дружина може дати лише милому своєму - на знак вiрностi й пам'ятi... "А якщо нi дiвчина, нi вдова?" - кортiло запитати, проте сором якийсь перепиняв. Цiкаво нам i зараз би знати: кому ж таки вона вишивала, Надька Винникiвна? Когось конкретного мала на увазi чи просто уявному Невiдомому? Нiколи вже ми цього не вiдгадаєм, а ось хата її, що i взимку квiтує мальовками, ружами та пiвнями-жар-птицями на коминi, вона й зараз перед нами - незабутнє Надьчине творiння... Забавками дехто вважав, а нинi нам ясно, що був у нашої Винникiвни вроджений смак художнiй, а до того був ще й хист, завдяки чому в хатi в неї все єдналося на рiдкiсть гармонiйно, справдi за законами краси. Нiчого крикливого чи дражливого, все тiльки заспокоювало, навiть яскравiстю тiшило зiр, вiяло злагодою на вас. Речi звичайнi, повсякденного вжитку, а як вони виказували Надьчину натуру, прагнення власною творчiстю оздобити своє просте трудове життя: скриня красується мальована, вся в яблуках з листям, i навiть вiко скринi, тобто накриття, коли його Надька пiднiме, шукаючи нам гостинцi, яскраво знизу спалахне снопом пишних синiх та червоних квiтiв та ще гроном винограду, котрий, на жаль, наших зим не витримує; цi квiти-мальовки з Надьчиної скринi так i перегукуються з пiвнями на коминi, i з вишитим квiтчастим рушником над Шевченком у шапцi, i з розмальованими глечиками, що, взявшись у боки, мов парубки, вишикувались на миснику; не полинено без уваги навiть старий ослiн, - його застелено тканим обрусом вiд порога попiд стiною аж на покутя, де, за звичаєм, на рiздво сiно лежить зелене, духмяне, на нього якраз i ставлять кутю... А з покутя, iз-за лампади, позирає на нас образ знайомої жiнки, що її можна було бачити майже в кожнiй тернiвщанськiй хатi, як, до речi, й по всiх наших селах, - то образ козельської богоматерi, про неї навiть дiтям було вiдомо, що колись вона оновилась бiля криницi за чумацькою корчмою в Козельську, i невдовзi поблизу того мiсця на узвишшi вирiс жiночий монастир, до якого й нашi слобiдськi ходили на прощу, а декотрi цiле лiто працювали за копiйки на монастирських буряках, дивуючись, як це той зачуханий, запилюжений, з скотарськими ярмарками й запухлими вiд пиятик прасолами Козельськ та має таку гарну богоматiр, молоду, сумовиту й по-степовому смагляву, схожу чимось на наших молодих матерiв. Там пречиста Ризи прала... Пiд час нашого посипання Надьчине мале, дикувато визираючи iз-за комина, затуляється рученятами з удаваним страхом, хоча насправдi Настусi приємно, коли ми вiйнемо-пороснемо по хатi житом-пшеницею та всякою пашницею, в поглядi Настусинiм, цього разу зовсiм не сердитому, ми вловлюємо приязнь чи навiть захват, дiвча належно оцiнює наш прихiд - такi ж-бо герої, не злякалися ночi, морозу, прийшли, щоб спiвом-здоровленпям виповнити хату... Ой радуйся, земле, свiт новий народився!.. Молода мати, стоячи бiля лежанки, як пiд дощем, весело щулиться пiд хвилями-повiвами нашого жита-пшеницi й позирає на свою донечку щасливо усмiхнена: бач, Настунько, таки дiждалися посипальникiв!.. А вiд вiкна господар приязним оком мiряє нас, вгадуючи, видно, де чий i хто вважається старшим у цiй ватазi, що збилася бiля звiзди. Iч, якi щедрi: i в коморi i в оборi - щоб було!.. Серед ведучих, найголоснiших та найбiльш ошарпаних, звичайно ж, господаревi не важко впiзнати одразу кiлькох Заболотних. Доки ми посипаємо, сiємо-вiємо та викрикуєм свою ко-лядницьку хвалу цiй хатi й сiмейству її, iз покутя, з-пiд рушника, весь час дивиться на нас i та добре знайома, па дошцi мальована Пречиста матiр з немовлям, дивиться уважно й доброзичливо, наче оцiнює пашi завзятi старання та пашу чемнiсть, бо ж посипали тут тiльки житом-пшеницею, а головне - вiд душi, повними жменями; той зичливий iконний погляд з-пiд рушника почуваємо й тодi, коли, вiдкричавшись та ждучи дарункiв, ще якийсь час топчемося бiля порога своїм морозним, весело розбурханим пiсля спiву юрмиськом, а жiнка з нiмбом довкруг голови по-материнськи озирає кожного з нас. Оскiльки ж ми зичепь господарям навикрикували найкращих, i щоб здоровi були всi, i щоб родило їм у полi та в садку, i пасiка бджолами щоб плодилась та медами повнилась, то й вiддяка нам буде тут - з усього походу - найщедрiша: Надька яблук запашних та волоських горiхiв винесе на тарелi iз хижки, а господар, вiдлучившись на хвильку, теж повернеться до хати з дарами, внесе цiлу миску iз щiльником, порiзаним на скибочки, з яких мед так i тече... - Ану, козаче, смiливiше пiдходь, - звертається господар до найменшого, - частуйся, щоб швидше рiс!.. За мить уже всi ми лизькаємо свої щiльпички, пересмiхаємось. З тим медом па губах ми й виберемось у степ, у голубi снiги!.. Однак спершу перегрiємось, як радить нам Надька. Теплом вiд комина вiє. Годинник з гирею цокає на стiнi. - Прийшов, хлопцi, Новий рiк - побiльшає день на заячий скiк, - каже господар пiдбадьорливо. - Спасибi ж вам, що не минули нашої хати... - Ми й на той рiк прийдемо! - Приходьте, не забувайте... З усього видно, що сiм'я ждала колядникiв, i якби ми не пробились сьогоднi до них через снiги, не заколядували цим трьом душам ось тут на свiтаннi, то, напевне, наша вiдсутнiсть, наша нез'ява в їхньому степовому безлюддi була б сприйнята як недобрий знак. А тепер i вони радi, що їх не забуто, i ми теж висипаємо з Романової хати ватагою, щасливо збудженою, нам приємно тиснутись плечем до плеча коло своєї злiпленої з кольорового паперу звiзди, що вся, мов квiтка, наповнена свiтлом вiд прилаштованої всерединi свiчечки, котра й на вiтрi не гасне. Душi пашi повняться теж чимось гарним, повняться, як ота паперова зiрка, свiтлом, i ось так знову ми плечем до плеча, мов брати, далi шугаємо по снiгах у синiй досвiток нашого синього степу. - Мабуть, то були останнi на свiтi колядники, - каже Заболотний, - та й пастушата, певне, останнi... Якраз нам випало завершувати цiлу епоху на тих тернiвщанських степах, в лiтах уповiльнених швидкостей. Нiколи бiльше цього не знатиме людство... Гуртик хлоп'ят шугає в снiгах, вогник звiзди несуть над собою, радiсть людям розносять... Пiшли i не вернуться. - Шкодуєш? - Рiч не в тiм... Крiм того, якщо брати всебiчно... Кому-кому, а пасльоновим дiтям добре знати, як там у буднi було. Постiйне приниження злиднями, чоботята однi на трьох, а зими довгi-предовгi, котрийсь i школу змушений кинути, вiдбуває тривале ув'язнення па печi. В хатi сирiсть, цвiль, сперте повiтря. А влiтку своє: стернi перед тобою стирчать, наче залiзнi, ноги весь час кровоточать... Але ж не журилися, правда? Прийде весна, лагiдним, легiтним повiтрям тебе обвiє: живи! рости! Поезiя дитинства, вона ж таки була, був свiт, сповнений росяностi, радiсних барв, залитий вранiшнiм свiтлом... Яка буря почуттiв вирувала в дитячому серцi, коли вперше, пiд чиїмось вiкном чи на чиємусь порозi ставши, маєш тоненьким своїм голоском провiстити: свiт новий народився. А тi нашi виходи iз звiздою по хуторах, вони ж вiдвагою рiвнялися виходовi мореплавцiв, що пускаються на своїх вiтрилах у безвiсть... Лячно, звичайно, опинитися в степу серед темряви, де можна заблудитись, де тiльки й чути здаля гавкотню злющих собак хутiрських, але гайда, гайда!.. Зате ж, буває, й вiддяка дiстанеться: стоїть ось Романова сiм'я, справдi ощасливлена вашим житом-пшеницею, бурхливою щедрiстю дитячих душ... Поздоровили, нащедрували людям найкращої долi - чому б i не збутися їй? Хто ж думав тодi, що все так круто повернеться... Я знаю - це вiн про дальшу долю тих людей. Про одну з тих нещадностей, що й дiтей не минали, залишаючи познаки в душi на все життя. - Сильпе ж то зiлля, - зiтхає Заболотний пiсля мовчання. - Не зiллям би я те назвав, - вiдгукуюся до нього. - Про що ви? - поглядає Лiда на нас тороплено, нiби спросоння. - Та все про те ж... Про одну таку штуковину, що її тепер не всi й визнають, - роздумливо каже Заболотний. - Голосом сумлiння, Лiдо, це звалось колись. - Феномен, властивий лише людинi, та й то далеко не кожнiй, - кажу я. - Йдеться, Лiдо, про совiсть... I далi чус дiвча, як двоє дорослих мимрять щось на цю тему. Що є речi, вiд яких не втечеш. Що сумлiння людське, виявляється, схоже на вулик, його теж можна розтривожити. Сидить собi тихо десь там у щiльниках душi - i раптом... Лiда заiнтриговано поглядав на нас - то на мене, то на Заболотного, - наче вирiшила будь-що добу-тисн ясностi, вона здивована нашими недомовками. - Совiсть... зiлля... А при чому тут ви? - При тому, Лiдо, - посуворiвши, каже Заболотний, - що найменша похибка в життi, вона не минає безслiдно, рано чи пiзно, а людинi вiдгукнеться... Через астрономiчнi вiдстанi лiт, десь у крайсвiтi, на якому-небудь, скажiмо, хайвеї, а раптом дожене, нагадає: ось i я... - I пiсля мовчання якось незвичайно глухо звертається до мене: - Досi мене пече той Надьчин погляд... Пригадуєш, там, бiля сiльради, коли вона вже сидiла на санях, споряджених у далеку дорогу... Бачу i я той погляд. Пiд час великої перерви вибiгли ми з школи на толоку. Так i є. Людно й тривожно. Валка саней налаштованих, знаєм куди, i на останнiх iз них Надька з своєю Настусею... Сльоза на розпашiлiй щоцi, i такий зболений погляд, звернений до нас, школярiв: "Оце ви менi таку долю нащедрували, хлопцi?" Якi бурi пронеслись над життям лиш одного поколiння! Бурi, що навiть дiтей не щадили. Чи, може, справдi була неминучiсть, що нам її визначила наша сувора, зовсiм не сентиментальна доба? Коли про щось у цьому дусi ми починаєм розмiрковувати вголос iз Заболотним, нiби зне-хiтьма перекидаючись словом про той ураганний вiтер, - буває ж такий, що й телеграфнi стовпи валить, i живi дерева з корiнням вириває з землi, - Лiда, що досi, здається, слухала нас спiвчутливо, зараз, вiдвiвши погляд, знов припала до бокового скла, їй наче стало нiяково за нас... Чого, здавалось би, цiй безневиннiй нашiй супутницi нiяковiти? Чи i її вседосяжнiй уявi та вигостренiй на хайвеях аж надто зрячiй iнтуїцiї виявилось доступним побачити те, що одного хуртовинного дня, коли свiту не видно, так зримо поставало в образах наших тодiшнiх дитячих фантасмагорiй... Як Надьчинi рушники, зiрвавшись зi стiн, самi собою, зовсiм мов птахи, вилiтають крiзь навстiж вiдчиненi дверi i, вiйнувши червоними крилами всiх своїх солов'їв та жар-птиць, зникають одразу вгорi, па наших очах зникають у хмарах! Може, й десь там лiтають табунами розполоханих червоних та чорних Надьчиних птиць? Того дня все дотеперiшнє ставало не-вiшiгашiим. Сама собою, без нiкого розчинилася скриня й миттю стала порожня. Щось у печi заквилило дитячим голоском... А зiжмаканий квiтчастий обрус, оголивши лаву, вже на долiвцi пручається, мов живий, пiд обмерзлими чиїмись чобiтьми в личаках, - то па ньому, нiчого не помiтивши, тупцяється Мина Омелькович, що, розкарячений серед хати, саме нахильцi вишнiвку iз бутля п'є. Одна мить - i повилiтало все, оголилися стiни, а знадвору в парозпаш вiдчиненi дверi вiтром та снiгом бурхає аж на нас, тороплено знiчених бiля печi школярчат, зима вивiтрює останнє тепло з Романової оселi, i хата одразу робиться пусткою, а той вiтер надвiрний, що в хату поривами б'є, тебе й зараз морозить, - була в ньому нiби якась непристойнiсть, може, то був вiтер кривди й сваволi, вiтер грiха? XII Але все це станеться згодом, поки що ж наближення бурi нi в чому не почувається: поки що в Тернiвщинi все як i досi було. Хоча нi. А Фондовi землi? Мабуть-таки, хтось почув погуки хлоп'ячої долi, нiмi волання самотностi, коли ми десь там, кожен собi поокре-мо, пасли корiвок по межах, де цiлий день ти - один, як палець. Товаришiв за житами не видно, безлюддя й тиша довкола, дрiмають пагорби, звузивши свiт, нiкого не догукнеш. Не iнакше, як хтось почув нашi дитячi жалi, поспiвчував, бо раптом: - Завтра їдемо на Фондовi землi! Ось там, хлопцi, вам буде роздолля... Що за Фондовi землi? Тiльки розмови дорослих досi можна було чути про них, нiхто з нас, хлопчакiв, ще тих земель не сягав. Але образ їхнiй ми вже маємо в собi: то - як рай! Отже, завтра ми рушаємо в рай, в країну райську проляже наша дорога. I все це сталось тому, що з певного часу в Тернiвщинi виникло так зване машинно-тракторне товариство. Не соз, пi, дядьки нашi чомусь неохочi до цього слова, а тiтки й зовсiм його не люблять, бо ж у созi буде "одна ковдра на всiх", iнша рiч - тракторне товариство, це звучить якось аж гордовито. Об'єдналося поки що кiльканадцять тернiвщанських родин, але то сила, то здебiльшого колишнi фронтовики, люди, що з машинами мали справу, не тiльки з ралом дерев'яним... Дядько Семен Шарий, родич Заболотного, скажiмо, на фронтi опинився серед механiкiв, є й карточка, де вiн сфотографований у шкiрянцi бiля свого броньовика. Зважаючи на це, в нашому новоутвореному товариствi йому доручено разом iз латишем вiдати кiнною молотаркою. Бо хоч товариство й зветься лiашинно-тракторне, однак трактора в нас поки що нема, єдиний па всю округу "фордзон" є тiльки в комунi, в тiй самiй, що робить тачанки та сiє гречки. Тернiвщипi ж свого часу дiсталася з папської економiї кiнна молотарка, що нею дядько Семен та Ян Янович спершу обмолотять тернiвщанськi токи, а потiм уже вирушать, згiдно з угодами, на довколишнi хутори, до бiльших стогiв, добуваючи, крiм усього, ще й престиж та славу своєму тернiвщап-ському товариству. Оце ж вам i голодранцi! Взявшись дружно, без лементу та гвалту вiдремонтували занехаяну молотарку i тепер втирають носа зарозумiлим хутiрським очкурам, якi вважали, що тiльки вони вмiють господарювати! Декотрi з тих очкурiв не соромляться навiть з мо-горичами пiдступати до слобiдських, наших механiкiв, по-лакузницькому запобiгаючи ласки перед дядьком Семеном та його товаришами, бо кожен з хуторян зацiкавлений, щоб до нього першого потягли па кiннiй тязi свою махиню цi тернiвщанськi "майже комунари". Дiставши вiд банку кредит, товариство невдовзi придбало ще й вiялку, трiєр i новiсiньку, щойно з заводу "Червона зiрка", сiчкарню, завiдувати якою випало Минi Омельковичу, хоча домiгся вiн цiєї посади не без труднощiв, його й до товариства прийнято було вельми неохоче, не з одного боку заходив, допитуючись: "Як би до вас устряти?" Люди ставлення свого не ховали, вiдверто мовилось про його ледачiсть, тож довелось Минi таки добре упрохувати, щоб його зводили прийняти до гурту. Пообiцяв, що не ухилятиметься i що згоден вiн i сiчку рiзати, i вiялку хоч порожню крутити, аби тiльки бути зi всiма... Окрiм ряду дотеперiшнiх пiльг, нашому машинно-тракторному вiд держави дiсталася ще одна: Фондовi землi вiддаються йому цього лiта пiд сiнокiс! Косiть на здоров'я, а хлопцi вашi хай пускають своїх рябих та мурих па волю, хай налигачами не викручує дiтям руки худоба, тягаючи їх по межах!.. Отже, на Фондовi землi! Ще звечора ця новина сколихнула нашi дитячi душi. Ми довго не спимо, тiшимось наперед тим, що має статися завтра: дорога, далеч i те роздолля, де наша царська, де трави в людський рiст. Вирушаємо рано, ще тiльки смужка крайнеба зазорiла нам iз-за терпiвщапської гори. Споряджаємось в дорогу цiлими сiм'ями, нiби назавжди. Взято з собою все необхiдне для далекої мандрiвки: пiд возами подзенькують дiйницi, на возах вмощено барильця та тикви з водою, харчi, казани. Ззаду до возiв корови прив'язанi, наче на ярмарок їх ведуть. Попереду всiєї валки, прокладаючи нам дорогу в той фондовий рай, побiг цуцик Заболотних, наш загальний улюбленчик на ймення Букет. Рудий, чи навiть бурий, паче трохи пiдсмалений, з хвостиком, бадьоро закрученим догори, вiн, той Букет, не зраджував нас i в труднi часи, коли ми з Кириком не могли бути разом, коли цiлими днями, блукаючи самотою по межах, знудишся, бувало, заскнiєш так, що аж плакати хочеться, бо нiде ж поблизу живої душi. Саме тодi раптом - гледь! - бiжить, котиться вiд села до тебе дорiжкою маленький клубочок з хвостиком, закрученим догори... Це вiн. Букет, вiдчувши твiй смуток, прибiг провiдати, пiдбадьорити, щоб не скучав, щоб не занепав твiй дух серед безлюдного степу, серед безкраїх розiмлiлих нив. Покрутиться бiля нiг, полащиться, повсмiхається тобi своєю собачою усмiшкою (вони ж умiють всмiхатись!), але триватиме гостювання недовго, лише доки маєш при собi окрайчик хлiба, а як окрайчика не стало, облизався Букетик, вибачивсь перед тобою поглядом, i знов хвостик бубликом - подавсь до села. Важко на Букета за це навiть i ображатись, адже в нього свої обов'язки, йому, крiм Кирика й тебе, ще когось треба провiдати. Букет знає, де хто пасе i хто є хто. А тепер ось вiн весело прокладає нам путь на Фондовi землi, так упевнено побiг собачою ристю вперед, наче вже й ранiше бував там i зараз бiгти йому цим шляхом не первина. Випужне на бiгу ранню перепiлку з-пiд росяного жита, поженеться за нею, дзявкнувши кiлька разiв, а тодi й до нас озирнеться на вози: "Бачите, який я хоробрий, як мене бояться? Все птаство вiд мене хто куди!" Шлях старий, вторований, що про нього в пас кажуть: битий шлях, вiн то западає в яри, де колись пiдстерiгали людей розбiйники (а зараз можна спокiйпо води з криницi напитись), то знову вилазить з байракiв, видирається на горби, де свiт нам усе бiльшає й бiльшає, i разом з ним нiби бiльшими стаємо й ми, дiтлахи. Подорож триває довго, з Терпiвщини виїхали, ще в небi й вранiшня зоря блищала i ноги в усiх були мокрi вiд рос, а до мiсця доплугаїшлись - сонце пiдбилось ген-ген, зате все, чого ждали, справдилось повнiстю: тут таки воля-роздолля, тут рай! Бiля Тернiвщини теж степи, але там вони в латочках пив, покраянi, помежованi, а цi Фондовi землi - рiвна рiвнина, без ярочка, без горбочка, вiдкрились перед тобою простором наче на тисячу верст i весь той простiр у травах високих, квiтучих, у дикiм привiллi, може, й не ораний цей степ нiколи, плуга не знав, i нiчия коса, мабуть, тих трав не торкалась! Одразу ж пустили корiв - хай бредуть, порозпрягали й коней - хай пасуться! Корови без налигачiв, конi без пут, вiльнi, нестриноженi, а ми, малеча, вiльнiшi аа них усiх! Ще вчора скнiли, нудились по межах, а зараз нетямимось вiд щастя, ми iюрозбiгались у травах, падаємо й качаємось, лящимо, залоскочеш, перекрикуємось. Букет стрибає коло нас, охоплений теж нашим настроєм, i лящить так само щасливо, як i ми. Потрапили ми на iншу планету. Тут зовсiм iнакше свiтовiдчуття, iншi вимiри часу, нам хотiлось би зоставатись тут вiчно! Нема й близько недобрих людей, нема злих пристрастей, всi, як i личить тим, що в раю, усмiхненi, лагiднi, жодна з матерiв нi на кого не свариться, нiхто нi на кого не сердиться, жоден з батькiв не гримне на нас за всi оцi пустощi. Тут гнiву нема, тут всi добрi, всi мiж собою мов брати та сестри i, може, так буде завжди? Чути сталi передзвiн, то, випроставшись, нашi тернiвща-ни коси мантачать, голосно пережартовуються, ану ж бо, як старатиметься Мина Омелькович, бо коли це комуна, то тут не вiдставай, гав не лови, iнакше ззаду чиясь коса ненароком i п'яти пообтина. Отже, i з перекуром, чоловiче, не спiши, тримай ручку, клади покiс на совiсть, в гуртi такий закон... Виступає пас немало - Аж дванадцять косарiв!.. Косим клевер, косим трави на комулiвськiй землi!.. Могли б навiть такої заспiвати тернiвщани, натхнепi цим роздоллям, та хоч i не до спiву поки що, люди бiльше хекають мовчки при такiй роботi, зате їхнi коси спiвають здружено, в злагодi, спiвають трави, лягають рiвним покосом, що йому, здається, й краю не буде, - десь аж пiд небосхилом можуть собi вiльно вганятися в буйну рослиннiсть нашi зрошенi потом косарi... А ми лежимо серед трав запашних, високих, нам аж млосно серед їхнього сонячного духу. Квiття па вершечках трав погойдується над тобою десь аж у небi, бо тут навiть i не питай, чи далеко до неба, тут воно хоч яке високо, але мовби для тебе досяжне, блакитнiє все небо привiтно, смiється до нас своєю сяючою просторiнню: я ваше, я прикриваю вас вiд усього лихого! I лише де-не-де по обрiях з глибини блакитi ледь помiтно срiбляться хмари-оболоки, що у нас їх названо: дiди... Мудрi, добрi дiди, спокiйно Свiтяться вони з висот своїми чистими бородами, чатують дитяче оце наше раювання i нiби всмiхаються лагiдно з-пiд обрiїв до нас: ви тут, пуп'янки, нiчого пе бiйтесь, вiльно купайтесь в цих травах щастя, розкошуйте, доки малi... Надивившись у небо, знову табунцем зриваємось па ноги, бiгаємо, пустуємо, на радощах борюкаємось, котресь знайшло козельцi - їх можна їсти, iнше загледiло ящiрку, гукає: "Сюди!" А Петро, дядькiв Семенiв лобань, напередоднi острижений налисо (за що й був одразу прозваний Котовським), уявивши себе кимось, пiшов i пiшов "рубати", збиває лозиною голови будякiв, їх тут безлiч серед моря теплих некошених трав, стоять, в колючки одягнутi, i всi в малинових волохатих шапках. А де Петро з хмизиною пройшов, там уже вони без шапок. Стане, розмахнеться, кресь! кресь! своєю "шаблею" - i нема, покотилась будякова голова в траву. - Ич, червоний козак! - озирнеться котрийсь iз косарiв. - Рубає без промаху. Тiльки ж i будяку жити хочеться... Все далi й далi вiд возiв нашi корови та конi, а слiдом за ними вiддаляємось i ми, пастушата. От де розкiш! Здається, скiльки не йди, все будуть трави й трави, гадюк нема, i нiчого тобi пе страшно, бо ж тiльки жайворонок над тобою дзвенить у високостi та ще якiсь невидимi iстоти, можливо, що якраз янголята з крильцями, наскрiзь прозорi, просто ефiрнi створiння, виповнюючи все пебо, стиха лад тобою спiвом бринять... Озирнувшись, бачимо як косарi нашi ген-ген далеко серед трав гострять коси, зблискуючи пими на сонцi, а потiм, один за одним ключем журавлиним, знов рушають, заглиблюючись в нiколи ранiше не кошений простiр. Так гарно довкола, що навiть смуток на мить торкне дитячу душу: жити б тобi жайворонком над цим квiтучим степом чи копиком-стрибунцем у травi, - вопи ж тiльки радiсть i знають... Паша тут - куди вже кращої. Здається б, пастися нашим коровам i з мiсця не сходити, одначе, як i серед людей, з-помiж них також є рiзнi натури: та сумирно пасеться, а iнша, вреднюща, задерла голову, й понесло її хтозна-куди, бачите, їй тут не так, вважає, що десь там, на краю свiту, буде їй краще. - А куди ж то тебе трясця понесла? - гукає на свою рябу Катря Копайгора, але корова й вухом не веде. - А щоб ти здохла! - I Катря, ця довгонога, забiякувата наша товаришка, що в неї . голова завжди розкуйдана, блискаючи жижками, пускається коровi навперейми. Ох, ця Катря! Дарма, що худюща, як жердина, проте руки має жилавi i вдачею безстрашниця, з усiма хлопцями в школi на перервi б'ється, найменшої образи не прощав нiкому. - А мене ви впiзнаєте? Iз моря трав виникає маленька постать Кирикової сестри Ялосоветки, на нiй вiнок iз волошок синiє довкруг чола. Зовсiм iнша стала у вiнку, оновилася, просто юна царiвна з-помiж високих трав! Личко блiде, синцi пiд очима, бо ще з зими дiвча захарчоване, але в поглядi зараз веселiсть, а той вiнок волошковий - вiн їй найбiльше додає краси. I хлопцi, й дiвчата - ми разом кидаємось до Ялосоветки, розглядаємо не так її, як вiнок: - Тебе хоч малюй у цьому вiнку! - Мiж волошками вплела, бач, ще й бiленьких ромашок... - Сама сплела? - А хто ж? - Навчи й мене! - просить Гришуня, синок Мини Омельковича, чорнявий тонковидий хлопчик, що, пiдростаючи, стає, на думку тернiвщан, разюче схожим на якогось там учителя музики з колишнього панського маєтку. - Дай менi одягнути хоч на хвильку, - тягнеться рукою Гришуня до вiнка, однак Ялосоветка не дає. - Вiнки для дiвчат, а тобi, Грицику, личив би бриль, розсудливо каже мала Заболотна. - Ти ж хлопець... А я i бриль умiю плести... От вам i Ялосоветка! Справжнiй солом'яний бриль - це ж те, що кожному з нас тiльки сниться, а це ось дiвча могло б тобi його виплести хоч i зараз... Десь навчилось, вiдганяючи цiле лiто гусей вiд розстелених на левадах полотен. Чи брати-строковики взимку навчили? Бо з хуторiв вони повертаються восени, хоч босi, зате щоразу в нових брилях. - Найперше я для Кирика виплету, - каже Ялосоветка, глянувши лагiдно на брата, i ми теж переводимо погляди на Кирика, на його багатостраждальний картузець, бiля якого тiльки маленький огризок козирка телiпається. Щасливець цей Кирик! Завдяки сестрi, сьогоднi вiн буде в брилi золотому, крислатому, як у Ромапа-степового, що коли вийде з пасiки, то спеки може не боятися: вiд його солом'яного сомбреро тiнь лягає на все обличчя, до самих вусiв. - Ялосоветко, пiсля Кирика й менi... - I менi! I менi! - галасуєм, лабузнимося навперо-хват. - Будуть усiм, - великодушно обiцяє майстриня, i всi ми вже бачимо себе в брилях золотих, що незабаром вродяться тут i все лiто прикриватимуть нашi висмаленi сонцем лоби. Ялосоветка iз своїм умiнням та ще в сипiм вiночку сьогоднi для нас нiби долею послана: хто мiг сподiватись, що повернемось додому в такiй обновi? Що золотiтиме на тобi для будня й для свята, захищатиме вiд сонця i вiд дощу! - Не гайся ж, Ялосоветко, берись!.. - Менi для цього колiнець треба, - роздумує дiвча. - Iз жита колiнець. Де ж тут жито? Кругом трави й трави, суцiльна розкiш квiтучого рiзнотрав'я, i тiльки де-не-де над цiєю зеленою повiнню трав пробивається випадковий житнiй колосок. Дикий, один. Цього нiяк не достатньо. Аж там он, ген-ген, де кiнчаються Фондовi землi, щось голубiє... Єй-же-єй, то голубiють смугою жита. До них! Жита саме половiють, кожен колосок у сивiм пилку, туманцем повитий. Кирик першим кидається ламати колiнця, спiшить i Гришуня, хапаюсь i я - кому ж охота без бриля лишитись? Для плетiння годиться тiльки середнє колiнце стебла, найбiльше, з довгою блискучою стрiлкою. Хруп! Хруп! - вiдламуєш стебло знизу, вiдламуєш зверху, i вже воно, очищене, блищить у тебе в руцi, саме таке, як треба: стрiлчасте, довге, зелено-голубе. Жмуток таких колiнець бiгцем принесено, покладено перед Ялосоветкою. - Такi? - Авжеж. Ви тенор тiльки гедзiв вiд мене ганяйте, щоб по лiдiюлiкали... I в її тоненьких руках уже так моторне, так жваво плететься бриль! Стрiчка в нас на очах просто випливає в дiвчинки з-помiж пальцiв, а вопа старається, аж губи закусила, в роботу вся поринула ця наша юна майстриня у волошковiм вiнку, що про нього вона зараз, за працею, уже, видно, й забула. - Ось так учетверо, - вона показує нам зразок, - а так ось буде ушестеро... Це якщо без зубцiв, а ще ж можна i з зубчиками, як у Романа-степового... В нього то якраз зубчиками. Правда, гарно виходить? Захоплено дивимось на свою чудодiйпицю, на її дивовижно вмiлi, рухливi, такi ловкенькi пальцi. Зубчата красива стрiчка майбутнього Кирикового бриля довшає й довшає, а ми один з-поперед одного бiгаєм до жита, щасливо-запобiгливо кладемо перед Ялосоветкою колiнця, - хай тiльки плете! I гедзiв ганятимем, i вiд сонця заступатимем, щоб у голову їй не пекло, зате ж додому повернемось в новiсiньких крислатих брилях, - дива буде на всю Тернiвщину! Ми фантазуємо та вiдганяємо гедзiв, а Ялосо-ветка тим часом трудиться, вся в самозабуттi своєї житньої творчостi, стебельця в руках тiльки змигують, стрiчка в'ється аж до землi, - чи не такою довгою вопа станс, як отi стрiчки, що їх колись козак дарував своїй нарече-пiй? Iз зимових розповiдей тернiвщанських бабусь знаємо, що добрий козак мав звичай подарувати своїй дiвчинi стрiчку, яка сягала б вiд шпиля дзвiницi аж до землi, - чи не таку оце й Кирикова сестричка замислила виплести для кожного з нас? За нами затримки не буде, понахилявшись, вибираємо, подаємо їй стебла найкращi. Заклопотанi своїм заняттям, ми якось не встигли й подумати, що жито це чиєсь, комусь воно належить, по той бiк нив видпiються хутори з осокорами. Та що нам зараз вони!.. А мали б ми пильнуватись... Бо й не зчулись, як зовсiм зненацька випiрнув iз жита, нiби з землi вирiс, рудий парубiйко, видно, хазяйчук, вихопивсь задиханий i - до нас! З вуздечкою в руцi, в чоботях, бiльших за себе, став над Ялосоветкою, впрiлий, приголомшений до краю. Жовтi очi шулiки - такi були в нього очi. Якусь мить вiн з жахом дивився на складенi на землi житнi стебла та на жмутик обчищених готових колiнець, що лежали в Ялосоветки в пеленi. - Ах ти ж! Уб'ю! - I з розмаху оперiщив Ялосонотi;у вуздечкою по головi, по вiнку. Не встигла вона й крикнути, зацiпенiвши вiд жаху, як Сатанчук той з пiною на губах кинувся товкти, знесамовитiло топтати її ногами. - Розчавлю! Скатую! - Вiн аж захлинався вiд лютi, вже не було перед нами людини, навiть подоби її, тiльки Гримаса сказу змiїлась па розбряклiм обличчi та мелько-тiли рудi, в засохлiй гнояцi чоботи, що слiнма топчуть б'ють дiвчинку попiдбiччю, цiлячись у живiї, у мiсця найболючiшi, аж майнуло в думцi: "Хоче вiдбити печiнки!.." Нам нiби попоночiло одразу в вiчу: уб'є ж, таки вб'є! - Ряту-у-йте! Ялосоветку вбивають! - галаснули ми на весь степ. Хутiрський бандюга тепер кинувся вiд неї до нас, його вуздечка дiставала то одного, то другого, та, на щастя, де взявся Кирикiв цуцик, пiдлетiв, увесь настовбурчений та давай безстрашно хапати бандюгу за халяви, за штани, не бiйтесь, мовляв, його, я ж ось не боюсь! Це й нам одразу пiддало духу, Кирик, нагнувшись, кинувся лобом уперед на нападника, а Катря iз-за спини кiшкою вчепилась у нього, намагаючись навiть гризнути за руку, що затисла вуздечку, ми теж, як гедзi, стали налiтати на глитайчука зусiбiч, а вiн крутився серед нас, захеканий, впрiлий, в патьоках поту, слiпо перiщив вуздечкою першого-лiпшого, кого тiльки вдавалось дiстати. - Г-гах, ви ж, торбешники слобiдськi! - вiн аж давився власною люттю. - Я вам покажу созу! Всiх перетрощу! Всiх перекалiчу! А ми, ледь вив'юнюючись з-пiд вуздечки, з-пiд товстих залiзних її вудил, i далi лементували на всi голоси, волаючи до наших, до всього степу: - Ряту-у-йте! Сюди! Сюди!.. Косарi, що почули нас iз першого погуку, були тепер уже близько, до нас, очманiлих, долинав iз-за спин рятiвний їхнiй гомiн, ось тут i глитайчук нiби трохи отямивсь, зачувши небезпеку, загледiвши, як пiднятi коси, наближаючись, на сонцi горять. На очах вiн одразу поменшав, рука з вуздечкою опустилась, крок за кроком задкував вiн у бiк межi, а потiм, не кажучи слова, круто обернувшись, з мiсця шугонув у гущавiнь, безслiдно зник у тих самих житах, з яких i з'явився. XIII Все, як i досi... Лiто. Шарiють вишеньки по садках. I Надька Винникiвна сидит над своїм вишиванням, влаштувавшись неподалiк од колодязя пiд вишнею шпанкою, де все гiлля облите червоним. Мати своєму улюбленому заняттю вiддалась, голкою блискає, ще один рушник готує комусь, а Дитинча, притулившись бiля материних нiг, позирає звiдти на нас одним оком, карим, сторожким, як це буває в пiдраненого перепеляти, коли воно, вискочивши з-пiд коси, вiдбiгає десь по стернi, втiкаючи вiд гострої сталi, ще сподiваючись знайти якийсь кущик для захисту, хоч степи вже довкруг на всi гони лежать у снопах. Дурне перепеля, нiхто ж тобi не загрожує... - Не бiйся їх, - каже Надька доньцi, згодом пiдходячи до нас з мискою червоних, блискучих вишень. - Куштуйте, хлопцi. А ти їх не лякайся,