Настусю. Як пiдеш до школи, вони тебе ще й боронитимуть. Будете ж, хлопцi, боронити її? - Будемо, будемо, - вiдповiдаємо хором, твердо переконанi в правдивостi своєї обiцянки. - Тепер у вас, кажуть, буде новий учитель? - зацiкавлюється Надька. Так, буде, з Кам'янського приїхав, охоче розповiдаємо їй, зараз школу щiткою вибiлює, а з осенi вiзьметься за нас. Худий такий, чорнявий та меткий... При школi, в сусiдствi з Андрiєм Галактiоновичем, оселивсь. Книжок iз собою привiз цiлi вузли, та ще на чому - на велосипедi! Вперше таке нiкельоване рогате диво бачить Тернiвщина. Хто добре вчитиметься, того новий учитель обiцяє на велосипедi покатати... - Яспо тобi, Настусю? - весело звертається Надька до своєї донечки. - Цiєї осенi й тебе запишу до школи, щоправда, годочкiв тобi ще не набiгло. - А ви набавте, - радить котрийсь знавець iз нашої пастушачої ватаги, може, навiть окозамилювач майбутнiй. - Нi, обманювати не будемо, - вiдказує Винпикiвпа, може, й так приймуть. Та ще як гарненько попросимо, правда ж, Настуню? Ти згодна? Пiдемо записуватись? Дiвча помiтно свiтлiшає на виду, стримано киває матерi: згодне воно. Але ж таке мале що, пуп'янок, а не людина. Одначе дiдусь її, Роман, мабуть, бачить дiвчатко це вже великим, бо коли вiн виходить iз садка на наш гомiн, ще здаля на ходу знiмаючи з голови пасiчницький каптур iз сiткою, то найперше кидає лагiдний погляд на свою улюбленичку. - Буде тому щастя, в кого жiнка Настя, - каже господар, i нам, хлопчакам, подобається цей його жарт. Та раптом дiвча нахмурюється, як звiреня: щось нагледiло... Ага, Мина Омелькович iде, кудись па Вигурiвщину Чимчикує чи, може, й далi, на Козельськ. I, мабуть, теж спрагу вiдчув, бо завертає просто сюди, до Ромапового колодязя. Латаний-перелатаний, наближається з торбою, наче старцюга з ярмарку, можливо, що, йдучи до району, Мина навмисне вирядився в таке дрантя, бо ж бiднiсть свою вiн охоче виставляє напоказ, вважає її нiби паспортом, вищiстю, перевагою, ледве чи не заслугою! "Дурень, хто злиднiв соромиться, - час вiд часу просвiщає Мина громаду. - То колись було, а пiд сучасний мент злиднi твої - це сила!.." Сiро-бурий картуз ще, певне, царських часiв, сидить на головi в Мини кандибобиром, шия, нiби в циркового борця, круто втягнута в плечi, - всi знають: Мина хоч ростом i не вдався, а силу в руках мас таку, що й бугая звалить. - Ну, як тут бджолиний отаман? Все багатiє? - каже Мина замiсть здоровкання i, пiдступивши до колодязя, кинувши торбу, довго п'є з цебра. Потiм, розмашисте втершись рукавом, обведе садок пильним прицiнливим поглядом i - до господаря: - Яблук даєш нарвати? - Ще зеленi. - А меду? - Ще молодий. - Бачите, який скупиндя! Серед зими льоду не випросиш! - апелює Мина до нас, босоногих, а тодi знову давай доскiпуватись до Винника: - Признайся, вони й з моєї дерези тобi взяток носять? - З дерези найбiльше, - без усмiшки вiдказує господар. - А то нi? - хмуриться Мина. - 3 кожного соняха, з усiх бур'янiв тягнуть до тебе. Недавно були три вулики, а це вже он бiльше дюжини... Ще й Мамая того посадив. - Намальований па одному з вуликiв козак-бандурист чомусь особливо лютив Мину Омельковича. - Хитра мармиза, вгадай, що вiп думає, той колдун... Це все вiй бджiл твоїх намовляє, щоб бiльше носили? Бо дуже вони в тебе роботящi. - Ледачих серед бджiл нема. - А ще, кажеш, без найманої працi обходишся? I це ти не iкс-плуататор? Не визискувач? Хто батракiв заводить, а па тебе, святенького, бджоли батрачать - хiба тут велика рiзниця? - Як на мене - велика. - Та ще ж i податку з пасiки нiякого? Хитро задумано, одначе й ми не слiпi. Я ось розповiм у районi, як у нас умiють тут маскуватись, як деякi людцi, бджолинi отамани, натягують на себе Мамаеву машкару. Перед усiм зльотом войовничих безвiрникiв викрию - хай знають про наших святих та тихих... Мина Омелькович вiдомий у нас як "сiлькор Око", найохочiше вiн дописує до газети, що так i зветься "Войовничий безвiрник", хоча в Тернiвщину ця газета потрапляє лиш вряди-годи, коли Мина Омелькович сам її принесе, щоб потiм пiд крамницею крутити з неї товстеннi свої цигарки, заодно пригощаючи кожного, в кого нема для курива фабричного тоненького паперу "Прогрес", який продається лише з кременчуцькою махоркою разом. Погрози та нахвалки Мини Омельковича про те, як вiн викриватиме в районi бджолиного отамана, "iкс-плуата-тора", спершу викликають у Надьки насмiшкувату мiну, однак по якiйсь хвилi лице їй захмарюється тривожною задумою. - Чого ви такий злий на всiх, Мино Омельковичу? - раптом звертається вона до нього, пригортаючи дитя до пелени. - Разом з нашим татом колись по заробiтках ходили, а тепер... Ну що ви з ним не подiлили? Небо оте? - З такими, як батько твiй, менi й на небi буде тiсно! - вiдповiдає Мина погрозливо. - Даватиму й на тiм свiтi їм духопелу! Сторчака летiтимуть iз небес на грiшну землю! Пойняла? Ти, Надько, вчена, скажеш: середняк твiй батько. Це сьогоднi, в даний мент, середняк, а завтра вiп хто? Сьогоднi на нього бджоли роблять, а завтра вiп i джмелiв приручить та пожене, щоб носили йому з усього свiту багатства. I все задарма! Знає, кого приручити!.. - Приручай i ти, - стримано зауважує господар. - Хiба нема де вулика поставити? Землi ж нам революцiя порiвну дала, а що ти з нею зробив? Кукiль розвiв!? - Хай i кукiль, твоє яке дiло? Може, я навмисне збагачуватись не хочу? Ось моє все! - Мина пiдхоплює торбу. - В багачi не пнусь! А ти домудруєшся тут. Доберемось i до таких! Потрусимо! - Не лякай, Мино. Перед законом ми рiвнi. - Нiчого собi рiвня... В мене в карманi блоха на арканi, а ти? В медах купаєшся! Розживсь на чужих гречках! Скоро хату, мабуть, залiзом укриєш? - Вкривай i ти. - Свою чи вкрию, а твою розкрию! I нiякi грамоти тебе не врятують!.. Це Мина має на увазi ту грамоту, що її за пiдписом самого Петровського Винник Роман одержав позаторiк на окружнiй виставцi за свої досягнення в садiвництвi та бджолярствi. Мовчить господар. Iншим разом назвав би Мину "свистуном": тобi, мовляв, що не дай, усе просвистиш, - а зараз мовчить, поринув у задуму. I ми стоїмо знiченi, почуваємось нi в сих нi в тих. - Буде тут, буде дiловi - покрикує Мина, поглядаючи пiдбадьорливо на нас, хлопчакiв. - Якi не є, а дiждемось свого менту! Новий учитель ось до вас, хлопцi, прибув, па мiсце того тюхтiя. Але... Може, хоч цей навчить, як нам з опортунiстами боротись!.. I сiлькор Око ще своє слово скаже. Це тут з нього посмiховисько роблять, а там, у районi, голос його силу має. Ще вiзьмемо за душу всiх, хто на дурняк наживається. Горлянку не одному передавимо! Не радi будуть нi садкам, нi ставкам, нi своїй "святiй худiбцi"... - Заздрiсть тебе, Мино, заслiплює, - каже господар сумовито. - Хто з нас та чим заслiплений - завтрашнiй день покаже, - вiдповiдає Мина впевнено. - Завтра може виявитись, що сiлькор Око якраз бачить далi за всiх вас уперед!.. Таке бачить, що Мамаєвi твоєму й не снилося!.. Доки Мина розбалакує, дiвча Надьчине злякано до матерi тулиться, ховається за спiдницю, бо, видно, цей дядько з таким крикливим голосом неабияк її пастрагпує, степову й без того дикувату дитину. Коли Мина розiйдеться ось так, що аж бiлками сердито поблискує, тодi й нам, хлопчакам, його трохи боязко, тодi вiриться навiть, що Мина свого часу був здатен когось там у повiтi гирею вбити. Подейкували в Тернiвщинi, що в розпал громадянської, коли буржуїв-крамарiв у Козельську трусили, заскочив нiбито Мина ще з кiлькома до котрогось тамтешнього крамаря вночi, пiдняв переляканого з постелi: "Золото на стiл! Махновцям на лопатi з вiкна подавав, а вiд нас ховаєш?" Оскiльки ж той дiлитися статками не захотiв чи, можливо, ранiше з нього все золото витрусили, - Мина, вигнавши сiм'ю в другу хату, посадив упер-тюха навпроти себе в кутку й цiлу нiч кидав гирями в нього, хоч золото на столi так i не з'явилось... Сам Мина щораз уникає мови про тi чортзна-колишнi гирi, навiть сердиться, якщо хто пробує розпитувати, а дружина його, яскравої вроди молодиця, запевняє, що вибрехано це на Мину, не було такого, не мiг вiн людину, хоч i крамаря, самосудом карати. Може, й так воно, а ось як розлютиться, знесамовитiє Мина Омелькович, накiбчиться на когось, аж посiрiвши вiд лютi, то можна i в тi його скаженi гирi повiрити... Вже зiбравшись iти, Мина подобрiлим голосом знову звертається до господаря: - Ну ти не той... Покричали i досить. А щодо меду... Кажуть, вiд меду здоров'я людини стає ведмежим? Так не поскупись - винеси Минi па дорогу окомелок щiльника, знаю ж, качав... Бджоли тобi завтра ще принесуть! I чує у вiдповiдь: - Хай принесуть i тобi. - Не даси? - Бджолу проси, хай вона тобi дасть. А бджола одразу й почула! Та не одна, а хмара їх з'являється бiля колодязя, мовби за якимось таємним бджоляревим знаком. Можливо, принесений Миною ма-хорчаний дух мав тут значення чи роздратували бджiл Минин крик та оздоба, бо злiсть людська бджолам теж нiбито передається, - так воно чи нi, а тiльки Романове вiйсько, мовби по тривозi пiдняте, з жалами напоготовi, вже густо закружляло поблизу, загуло сердито, та якраз над Миною Омельковичем! - Ти ба! Де їх в чортячого батька стiльки набралось? Сiлькор Око давай вiдмахуватись обома руками, та це бджiл не вiдлякувало, навпаки, пiддало їм завзяття, вони й пiдмогу пiдкликали, ще сердитiше цiлим роєм над Миною загули, i котрась, таки влучивши мент, шпигонула Мину в зашийок, а ще якась загнала жало пiд самим оком, аж бiдолаха скрикнув i, затуляючись рукавом, кинувся навтьоки. Вiдбiг вiд колодязя й зупинивсь, лаючись: - А виздихали б вони тобi всi! Не бджоли, а чорти якiсь! Та втихомир ти їх! Ми, дiтлашня, просто падали вiд реготу, i Надька смiялась своїм клекотливим красивим смiхом, а дядько Роман теж звеселiвши, провiв, як чаклун, у бiк пасiки рукою: - Ану, бджоли, додому! Киш! Киш! I вони одразу й... вiдлетiли! Втихомирились зовсiм. Потягли до вуликiв свiй приспокоєний гул. - Як тепер я на зльотi з'явлюсь? - обмацував Мина Омелькович вжалене мiсце пiд оком. - Сiлькор. Око та з таким оком... Тьху ти, нечиста сила! Надька порадила побризкати в обличчя водою, - тодi око не так запухне. Скориставшись порадою, Мина Омелькович довго бриз-кався бiля цебра, зизом поглядаючи то на нас, то в садок на пасiку. - Наплодив ти їх тут цiлi табуни, - бубонiв вiн. - Ще й вусатого на сторожi посадив... Побачимо, як вiн тобi насторожує... Весь час, доки Мина Омелькович сварився тут з бджолами та їхнiм "отаманом", Настуся, притулившись до матерi й надувши смаглявi тугi, мов яблучка, щiчки, поглипувала на цього крикливого дядька спiдлоба, i якась аж доросла ненависть проблискувала в дитячих виразистих, наче намальованих очах. Коли дiвча насурмлюється, то очата, так само як i в матерi золотаво-карi, одразу темнiють, подiбно до того, як темнiє степ, колп на нього вiд хмари тiнь набiжить. Та ось Мина, налементувавшись i ще раз ковтнувши з цебра, знову накрендив свого картуза й рушив нарештi з подвiр'я - при цьому не мiг вiн, звичайно, помiтити, яким гострим незмиренним поглядом Надьчине дитя проводжає його осадкувату постать з орлами свiжих, вчора, мабуть, нашитих на штанях, латок. Пiшов, i всiм пiби аж вiдлягло вiд душi. Довго що нам буде видно, як Мина Омелькович, вiддаляючись, змигує тими своїми привареними на сiдницях орлами, що їх вiн нiколи не соромиться, приносить двоглавих своїх до Терпiвщини, навiть хизуючись, а тепер ще i в Козсльськ понесе. - Чого той дядько лаявся? - аж тепер одверто стривожу сться дитина. - Чого вiн кричав? - То вiн жартував, - приспокоює молода мати Настусю, - ти не лякайся. - Нi, вiн лаявся, жартують не так, - твердить своєї дiвча. Дядько Винник сумовито поглядає у бiк дороги, а коли Мина вже зник за пагорбом, зауважує з гiркотою: - Драний то чоловiк, дитино. Непуть. Як бовкне що - то нi пришив, нi прилатає... Хiба неправду я кажу, хлопцi? Що тут заперечиш... Не вперше нам чути такi вiдгуки про Мину Омельковича. Невисокої думки Тернiвщина про його, по-теперiшньому б сказати, дiловi якостi. Найбiльший гандж, що до роботи має велику нехiть, а в нас ледарi нiколи не були в пошанi. Хата його прилiпилась на згiрку, на самому розi двох вуличок, дерезою обросла вiд дороги, i жодної вишеньки бiля неї, все нiяк не збереться Мина посадити, хоча щороку намiряється: - Ось восени i я грушу дулю посаджу для свого синочка... Не одна осiнь минула, а грушi так i нема. Вiрний лишається своїй звичцi Мина: сяде зрання на призьбi й до обiду сидить снопом. Курить, та покашлює, та споглядає свiт, мов король який-небудь, надiйно почуваючись за своїм колючим муром iз дерези. Нам, хлопчакам, Мина пiд настрiй пояснює, що має право тепер i передихнути, бо замолоду дуже тяжко робив, всi жили ви-тягло з нього прокляте панство. Роман цей лише скiлькись там часу побув на воловнi, а тодi до садiвникiв прилiпився, Мину ж як загнали на конюшню, то вже й не вилазив звiдти - бiля коней, у гнояцi день i нiч... - Конячим духом так просмордишся, що увечерi дiвчата вiд тебе сахаються, - довiрливо жалiвся, бувало, нам Мина Омелькович. - А годували як? Нiякої тобi перемiни, галушки та галушки, а роботу питають, за найменший недогляд уже по зубах Мину, канчуком по плечах... Досi без обурення Мина не може згадати, як панчуки-офiцери до кровi побили його нагаями, коли жеребну кобилу недогледiв i вона лоша скинула... Одне слово, поневiрявся чоловiк, i це в нас викликає до Мини щире спiвчуття. Знаємо про нього й те, у що вiн нас не посвячує, але про що вiдомо всiй Тернiвщинi: нiбито в тiй же папськiй економiї женили Мину не зовсiм з його власної волi, бариня-вiдьма нiбито нав'язала йому в жони одну iз покоївок, щоб приховати чиїсь там грiхи, отже, є великий сумнiв, чи синок Гришуня, який зараз у Мини росте, i справдi доводиться йому синком... "Чий бик не скакав, а телята нашi", - так на цi речi дивиться Мина. Рiдний там чи не рiдний, а вiн так упадає бiля свого одинака, що не кожен рiдний батько мiг би увагою з ним зрiвнятися. А що Гришуня хоровитий удався, то це тiльки побiльшує Минину турботливiсть про нього, сам за руку водить хлопця по знахарках та шептухах... Знаємо про Мину також i те, що вiн свого часу мало не розстрiляний був за того крамаря в Ковельську, на останню розправу його вже вели гайдамаки в шелюги, тiльки темна нiч та отi шелюги нашого Мину i врятували. Це, звичайно, ми ставимо Минi Омельковичу в неабиякi заслуги. - Глум, стусани, мордобiй - всього було, - при нагодi довiряється дiтворi наш комнезамiвець. - Вродився людиною, а жити випало бидлом... Не раз своєю кров'ю вмивався. Не раз ночами звiриною вив вiд образи. А тодi ще дивуються, чого воно так: був Мина як Мина - i раптом зцапiв чоловiк!.. Зцапiти, зсатанiти йому недовго, ранiше поневiрявсь, натерпiвся образ, а тепер ось iншим вгризається в печiнки. Покричав тут, подався на Козельськ. Вже десь у степовiм вибалку заховався Минин картуз, а Настуся ще й досi не подолала в собi перестраху. - А як до школи пiду, вiн на мене й там кричатиме? - Таж ось вони тобi оборона, такi хлопцi хiба не заступляться, - сумовито всмiхається Надька, вказуючи на нас. - Заступитесь, правда ж? Правда. Будем захищати її, не смикатимем у школi за оцi її коси, що вони в неї вже, як у дорослої дiвчини, заплетенi двома блискучими темними перевесельцями i теж пахнуть, як i в матерi, зiллям. Заступатимемось перед будь-яким, бо воно ж мале та ще й напiвсирота, або, як Бубиренчиха каже, "байстрюча", хоча ми цього слова уникаєм, вловлюючи в ньому образу. Так, так, кривдити Настуню нiкому не дозволимо, недарма отут слово даєм... Отже, в школi матимем вiднинi ще один обов'язок, усвiдомлення його робить нас нiби старшими. Крiм Андрiя Галактiоновича, вчителя ще земського, давнього, що вчителює в Тернiвщинi нiби справiку, буде тепер у пас повий молодий учитель, що прибув змiнити свого попередника на прiзвисько Але, котрого сiлькор Око пiддавав критицi за незвичнi для Тернiвщини слововживання. Дивна рiч, у нашiй слободi нiколи не вживалось таке собi слiвце "але", нашi люди якимось чином обходились без нього, i ось з'являється у школi вайлуватий i завжди нiби трохи сонний учитель у вишитiй сорочцi, тiльки вишитiй не нашими узорами, i раз у раз чує вiд нього Тернiвщипа оте чуднувате "але" та "але". Тож i прилипло воно до нього прiзвиськом хоча й незлобивим, однак чiпким, i коли матерi взимку посилають котрогось iз малих до вчителя з кутею, то без усякого насмiхання кажуть: понеси кутi своєму Але, чи як там його величати. Побув зиму та й подiвся невiдомо де, нiби розтанув разом iз смiшним своїм прiзвиськом, а замiсть нього буде Микола Васильович Дух, присланий на пiдмогу нашому славному Андрiєвi Галактiоновичу, що його шанує вся Тернiвщина, здавна вважаючи своїм. Колись, ще юнаком, приїхав Андрiй Галактiоно-вич працювати до нашої земської маленької школи i вiдтодi вiн осiв тут назавжди. Звiдси й на германську вiйну було йото забрано, де йому випало пережити газову атаку, i газ такий виявився, що вчитель наш i досi постiйно покахикує стиха i має жовтавий, хоча й дуже чистий, колiр обличчя. I сам вiн якийсь чистоокий, гарний собою, носить довгу толстовку, грива чорного, перетканого сивими ниточками чуба спадає аж на плечi, - так ходить i в дощ, i в снiг, голова вiдкрита, в шапцi Тернiвщина його нiколи не бачила. Мешкає Андрiй Галактiонович при школi, в кiмнатi у нього зi стiн дивляться поважнi якiсь мудрецi, здебiльшого бородатi, i сам вiн для нас як мудрець, здається, про все вiн на свiтi знає - що було i що буде. Може, тому й з нами поводиться без крику, з терпiнням ставиться до наших дитячих витiвок, мовби прощає нам їх за все те, що жде нас попереду, що на нашу долю випаде колись пережити. Навiть коли хто зовсiм бешкетний стане перед Андрiєм Галактiоновичем, вiн i на того голосу не пiдвищить, тiльки довго-довго подивиться глибоким, наче в саму душу спрямованим поглядом i за звичкою пiдкрутить лагiдно свого темного, чепурного вуса: - Бiльше не будеш? - Не буду. - По партах ногами не ходитимеш? - Нi. - Ну, то бiжи. I тихо всмiхнеться вслiд. Як i Роман-степовий, Андрiй Галактiонович теж має стосунок до бджiл, троє вуликiв його стоять у садку, край шкiльного подвiр'я. Деколи до нього навiдується i Ромап-степовий, головний "бджолиний отаман", разом вони тодi радяться, схилившись над вуликом, обмiрковують щось своє, бджолярське, i тодi їх нiкому сторонньому не зрозумiти: справдi, мов двоє мудрецiв-ворожбитiв, що бесiдують своєю, тiльки їм доступною мовою. Iнодi приєднається до їхнього товариства мандрiвний художник, заверне, йдучи десь iз Козельська в довгiй хламидi-плащi й пом'ятому, з опущеними крисами капелюсi, що завжди на ньому нiби з-пiд дощу, навiть якщо буде це i в найбiльшу спеку. - 'Все шукаєте вiчнi барви?- привiтно скаже до нього Андрiй Галактiонович. - Нiяк не даються до рук? А вони, може, таяться в якомусь звичайному бур'янцi, що ми по ньому щодня ходимо... Художника Андрiй Галактiонович називає "поетом мiсячних ночей", вважає, що гiсть його колись умiв, як мало хто, передавати мiсячне свiтло, а зараз, на жаль, йому нiяк не вдається повторити своє ж власне досягнення... На вiдмiну вiд Андрiя Галактiоновича щойно прибулий до нас учитель Микола Васильович людина, видно, зовсiм iнших нахилiв. Власне, про нового вчителя ми ще мало що знаємо, за винятком того, що вiн любить спiвати, чим i встиг одразу сподобатись тернiвщанам. Є ж такi люди: тiльки вечiр, так уже й тягне його до спiву, вже полинув над Тернiвщиною голос його вiд школи, де вiн, ставши бiля вiдчиненого вiкна й не запалюючи лампи, сам собi виводить чистим тенором якусь не тернiвщанську, ранiш у нас зовсiм не чуту пiсню, що всю душу тобi доймае, надто ж коли це буде мiсячно i нiч свiтитиме така ясна, що всi нашi верби, левади срiблитимуться внизу по балках - навiть можна впiзнати, де чия. Для Миколи Васильовича то вже не верби, то вже "зелена дiброво, порадь, порадь мене, молодого!" А як музиканти Бондаренки вдарять на всi бубни увечерi на толоцi чи на далекiм кутку бiля Мини, вчитель i там з'явиться, слухає їхню музику приязно й зацiкавлено, хоча до танцю й не йде, коли бойковитi дiвчата жартома, буває, закличуть його до козачка... Вдень новий наш учитель постає перед Тернiвщиною в зовсiм незвичнiй ролi: пов'язавшись фартухом, розводить у школi бiлої глини, бере велику рогожану щiтку й, нiби змагаючись з торпiвщапськими молодицями, весело шма-рує, вибiлює нам шкiльнi класи, щоб веселiшi були на осiнь (хоча де ще та осiнь!). Вибiлюючи класи, вчитель iнодi наспiвує, вдасться ж отака невгамовна, охоча до спiву душа... Вiдбуде змiну свою робочу, а пiд вечiр, як сонце схилиться на захiд, сiдає Микола Васильович на свiй безмiрно заворожливий для нас велосипед, i тодi тiльки спицi мигтять - поїхав наш учитель у степ на прогулянку, верхи на двох сонцях покотив! I хоч рiзнi дороги ведуть iз Тернiвщини, однак опиняється вчитель якраз на тiй польовiй, що в'ється побiля Романового хутiрця... Одного -разу, коли ми пасли на стернях поблизу, видно було нам вiддалеки, як пiд колодязним журавлем велосипед зупинився i Микола Васильович про щось став розмовляти з Надькою, - може, якраз вона упрохувала його записати дiвча своє до школи? Може, навiть i без жарту не обiйшлося, бо по тому, як наша степовичка, взявшись за навислу над колодязем вервечку, весело похитувалась та вигиналася постаттю, навiть здалеку можна було вгадати, що Надька смiється! А тодi ми бачили щось i зовсiм неймовiрне: Надьчина майбутня школярочка, та дикувата Настуся, раптом опинилася верхи на велосипедi - то вчитель сам прилаштував її бiля керма, взяв, щоб покатати! Ще й не вчилося, а вже йому така честь. I нема чого тепер Надьцi непокоїтись, що не приймуть її малої до школи за неповнiстю лiт... Так з дiвченям на велосипедi й виїхав на вечiрню дорiжку серед полiв Микола Васильович, виїхав та й покотив i покотив полями. Аж до Вигурiвської могили й назад прокатав малу Винникiвну на тих своїх двох нiкельованих сонцях, а Надька, чекаючи, доки вони наблизяться, весь час стояла краiї шляху, i нам чомусь думалося, просто вгадувалося якось, що вона, молода мати, в цi хвилини нарештi почувається щасливою - така гарна й безтривожна стоїть, у вiльнiй поставi, в золотi вечiрнього сонця вся... Пiсля того до третiх пiвнiв чула Тернiвщина, як учитель ще завзятiше виспiвує в школi, чогось йому там не спиться, то примовкне, то знову лункий свiй голос подасть - щось йому наша зелена дiброва нiяк не дорадить, зачарованi мiсячнi верби нiяк на сон його не вкладуть. Наступного ж дня надвечiр спицi знову миготять у степ, та все тiєю дорiжкою, що нобiля Надьчиного колодязного журавля. XIV На вiдмiну вiд своїх батькiв, людей веселих i компанiйських, ця Лiда Дударевич - серйозне, може, аж надто серйозне дiвча. Сiрi очi старшi за неї, часто сповненi за-йуму, допитливостi чи якогось докору. "Типове дитя вiку акселерацiї", - жартiвливо каже про донечку сам Дударевич, котрого не вперше доля зводить iз Заболотним на довгiй дипломатичнiй дорозi. Тож i Лiда для Заболотних уже як своя. В товариствi Софiї Iванiвни вона перебуває, здається, навiть частiше, нiж бiля рiдної матерi, викликаючи цим з боку матусi iнодi легкi ревнощi. А втiм, Лiда не є Щодо цього винятком, бо й дiти з iнших дипломатичних родин також горнуться до Заболотної, яка не вважає це для себе тягарем, вона вже звикла до ролi пiдмiнної матерi й добровiльної терплячої виховательки, надто ж призвичаїлася до цього, коли їй довелося пiсля дорожньої травми тривалий час вiдсиджуватися вдома. Якщо котромусь подружжю випадає, скажiмо, йти на дипломатичний прийом, а дитину нема з ким залишити, то мале скорiш усього опиниться у квартирi Заболотних, яка нагадує в такi вечори iмпровiзований дитсадок, де старшою виступає сама Соня-сан, а її найпершою помiчницею буде Лiда Дударевич, котру малеча слухається беззаперечно. Дударевичi, звiь чайно, розумiють, що їхня одиначка, як i кожна сучасна дитина, потребує уваги, родинної ласки i що час вiд часу треба було б знiмати з неї оцю її надмiрну серйознiсть повертати свою школярку в безжурний свiт дитинства, i з цiєю метою батько щедро постачає своїй улюбленицi рiзнi чудернацькi iграшки, до яких дiвча, на батькову прикрiсть, не виявляє особливої цiкавостi, ставиться до них як людина, що вже переросла цей примiтивний цяцьковий свiт. Тож, щоб якось Лiду зацiкавити, Дударевич придбав їй iграшку пiдвищеної складностi - портативний японський комп'ютер, що здатен, однак, виконувати й зовсiм не iграшковi програми. Рiч виявилась такою зручною й дотепною, що частiше, нiж Лiда, цiєю iграшкою бавиться на дозвiллi сам Дударевич. Дударевич па добрий десяток рокiв молодший за свого колегу Заболотного i на цiй пiдставi вважає себе дипломатом бiльш сучасним i, отже, й службове перспективнiшим одначе коли йдеться про пiдвищення по службi, виходить чомусь так, що Заболотний бодай трохи, але опиняється попереду, дарма що не докладає до цього нiяких зусиль, чим особливо дивує Дударевича. До свого просування по службовiй драбинi Дударевич ставиться дуже зацiкавлено i трохи навiть цинiчно, вiн не приховує пi перед Заболотним, нi перед iншими колегами, що головним для нього в життi є зробити "здорову кар'єру", по можливостi швидше видобутись на вищий, нiж дотепер, щабель в розумiннi рангу, i що таке прагнення, зрештою, стимулює його дiловi якостi, отже, й церемонитись тут нема чого. Вiн i вiд старших колег не приховує, що надто йому довго доводиться чекати присвоєння вищого рангу, якого вiн давно заслуговує, i просто не вiрить, що Заболотний може до таких речей ставитись спокiйно, "по-фiлософському"... - Хороший допiнг, оформлений вiдповiдним наказом, нашому братовi нiколи не зашкодить, - так вважає Дударевич. Взаємини мiж ним i Заболотним досить складнi. То вони майже близько товаришують, то раптом вiддаляються один вiд одного, нi-нi, та й повiє мiж ними вiдчутний холодок, який, однак, не позначається на ставленнi Лiди до родини Заболотних, па її досить стабiльних до них симпатiях, що дає пiдставу Заболотному iнодi пожартувати: - Найкращим дипломатом помiж нас в напружених ситуацiях виявляє себе Лiда. Ось би кого пора подати на присвоєння вищого дипломатичного рангу!.. Коли на якийсь час мiж родинами виникає незлагода такої напруги, що її можна вважати мало чи не конфлiктом, Лiда, хоч як це дивно, щоразу тягне руку Заболотних, а на батьковi апелювання до пеї, на його волання до справедливостей вона вiдповiдає майже з дорослою категоричнiстю: - Подбай, тату, найперше про те, щоб самому бути справедливим у стосунках iз своїми друзями. - А чим я, по-твоєму, несправедливий? - ледь стримує себе Дударевич. - Хоча б тим, що у вiдсутнiсть Кирила Петровича дозволяєш собi обговорювати його слова i вчинки. Намагаєшся позаочi його принизити. А це нечесно. Отака! Тож i зрозумiло, чому Заболотна-сан так лине до цiєї дiвчинки, пiдтримує з нею дружбу, навiть хай це буде й тодi, коли мiж сiм'ями щось там чорненьке пробiжить. Кочове життя по країнах, по амбасадах, взаємини з багатьма рiзними, часом полярно рiзними людьми - все це привчило Заболотну, так само як i її чоловiка, прагнути з людьми взаємин доброзичливих, злагiдливих, виробило певний досвiд переборювання конфлiктних чи близьких до цього ситуацiй, якщо такi виникають. Те, що пiсля Заболотних в кожнiй iз країн, де вони були, залишаються друзi, якi ще тривалий час хоч вiд випадку до випадку озиваються до них, дають знати, що Заболотних не забуто, на думку Дударевича, скорiше повинно розцiнюватись зi знаком мiнус, як певний гандж, свiдчення дипломатської неперебiрливостi Заболотного, однак Лiда щодо цього мас свiй i досить твердий погляд, вважаючи, що в Кирила Петровича це просто талант - вмiння здружувати людей i що взагалi таке вмiння - найiстотнiше в професiї дипломата. До Заболотних у Лiди ставлення особливо уважливе i вопи їй, звичайно, вiдповiдають взаємнiстю. Якщо про iнших дiтей, пiдкинутих на якийсь вечiр дипломатськими зозулями, Заболотна може сказати iнколи майже сердито: "Як ви менi надокучили, оце сьогоднi востаннє понянь-каюся з вами" (хоч вiдомо, що це тiльки розмови), -то про Лiду вона не дозволить щось подiбне сказати, знаючи внутрiшню ранимiсть дiвчинки i уявляючи, як глибоко вона сприйняла б найменше нарiкання чи випадкове необережно слово. Рiзниця у вiцi тут наче й не iснує. Обоє Заболотнi ставляться до своєї юної сусiдки з повагою, на яку могла б розраховувати й людина доросла, скажiмо, коли треба дiзнатись, якiй телевiзiйнiй передачi, якому каналовi вiддати перевагу, чи щось додаткове з'ясувати про нову зiрку екрану, то найчастiше вони радяться про такi речi з Лiдою, i слово її для них буде цiлком авторитетним. I навiть тут, у дорозi, Заболотний у ставленнi до нашої юної пасажирки дотримується того ж тону поваги й бережливостi, розмовляє з нею як рiвня, i хоч мiж нами йдеться часом про такi речi, що для Лiди навряд чи й цiкавi, можливо, що для неї вони безмiрно далекi, однак вiдчувається, що на Лiду, на її присутнiсть Заболотний весь час зважає, i що її сприймання i навiть її мовчанка для нього мають значення. Зараз Лiда нiби придрiмнула, приплющивши очi й вiдкинувши назад, на спинку сидiння, свою вiзантiйську голiвку, вона, здається, вiд усього вiдсторонилась, а ми з Заболотним ще й ще повертаємось до тих наших свiтанкових лiт, полишених десь там далi, нiж Гавайї чи Полiнезiя. - Чому так багато важить для нас дитинство? - вголос роздумує Заболотний, не вiдводячи очей вiд траси. Чи справдi, як дехто вважає, туга за дитинством - це туга за тим раннiм гармонiйним свiтом, де все бере початки i все постає чистим, доцiльним, може, навiть близьким до iдеалу? В кожному разi, не випадково з'являється час вiд часу потреба воскресити те, що було, бодай трохи наблизити свiтанкове ото сприймання життя. I навiть самий уже процес спогадання того раннього, росяного дає тобi насолоду, як i кожна зустрiч з прекрасним... - Але ж це для нас, а для iнших?.. Справдi, що для iнших, скажiмо, той вiдлетiлий у безвiсть Роман-степовий у своїй бджолянiй кольчузi i його красуня донька, що хоч i зосталась для нас вiчно молода, але кому вона тут усмiхнеться, крiм нас, на цьому хайвеї? Чи наш тодiшнiй учитель Микола Васильович, що своїм спiвом при мiсяцi враз переiнакшив нашi буденнi тернiвщанськi левади, перетворивши їх в якусь переповнену чарами зелену дiброву... Для нас вiн був зовсiм не такий, як всi iншi люди, i, згiдно з нашими уявленнями, вiн би не повинен був закохатися, вiн мусив би стояти вище всiх земних пристрастей, а проте... Як воно сколихнуло тодi нашу Тернiвщипу, оте їхнє раптове кохання, що так сильно й прекрасно розпломенiлося враз мiж людьми, для нас не байдужими, - мiж новим нашим учителем, якому б наче й не личило виступати в ролi закоханого, та нашою пречистою Надькою, що стала ще мовби гарнiшою в цьому своєму почуттi! - Смiшно, мабуть, але й досi менi блищить до мiсяця той ставок-калабаня на наших левадах. Вночi вiн ставав зовсiм не той, що вдень. Бачу, як зорi тихо стоять у ньому. Деколи скинеться рибеня - на жарку погоду. Зорi затрiпочуть, розпливуться, а по якiйсь часинi знов стають на мiсце, порушена гармонiя вiдновлюється... I ось таке, здавалось би, незначне, неiстотне, а посивiлий твiй однокашник всюди чомусь носить цi перлинки пам'ятi з собою, з ними i в iншу перейде субстанцiю. - А що в цьому, скажiмо, для неї? - торкаюсь поглядом Лiди, що таки придрiмнула, згорнувшись у куточку своєю незграбною худенькою постаттю. - Навряд чи що-небудь скажуть їй всi цi тернiвщан-ськi нашi iсторiї... Це тiльки для нас вони щось... - А ось i помиляєтесь, - каже Лiда зненацька, i по її свiтло-сiрих, гостро засвiчених з-пiд вiй, я бачу, що вона зовсiм i не дрiмала. - Так, так, помиляєтесь. I знов опустила вiї. Заболотний кидає на мене через плече короткий, одразу звеселiлий погляд: видно, йому було приємно, що ми помиляємось. XV Восени, коли стернi буде поорано i ми пустимо корiв уже по балках, по капустищах, де самi качани пiсля зрiзаної капусти стирчать i де нам тирлувати корiв до самих заморозкiв, грiючи вранцi босi ноженята в гарячому попелi вогнища або в теплих коров'ячих кiзяках, осенi тiєї, коли невтомнi нашi матерi, не боячись застуди з холодного ставка тягатимуть важкi вимоклi прядива, щоб наткати iз них взимку полотен, - побачимо одного дня на узгiр'ї Надьку Винникiвну, що за руку вестиме свою маленьку Настю-Анастасiю до школи. Таке воно мале дибає по пiдгiр'ю понад балкою, де ми пасемо, так радiсно дрiбушить з новеньким торбеням школярським через плече, - видно, заздалегiдь Надька спорядила своїй донi оцю чепурну, з чистого полотна черезплiчку. З чималим запiзненням веде Надька донечку свою записувати до школи, певне, таки вагалася, чи не вiдмовлять прийняти її дитину за неповнiстю лiт, а зараз от вона зважилась i Настеня поруч матерi дрiботить, аж нiби поспiшаючи до школи, пiд сиве оте колюччя шкiльних маслин, за яким ще земською цеглою червонiє наша чотирикласна. - Буде тому щастя, в кого жiнка Настя, - пожартує котрийсь iз нашої хлоп'ячої ватаги. Йдучи попiд горою, Надька, видно, про щось перемовляється з дiвчам, а в наш бiк вони раз тiльки й озирнулись обидвi, нiби не впiзнаючи нас i цi осiннi збляклi балки, де все лiто було духмяно та гаряче вiд конопель сизо було вiд головатої тугої капусти i аж нудно вiд солодкого, переспiлого пасльону, де нашi "зеленi дiброви" тобто звичайнiсiнькi верби, так розкiшпо купались вечорами у мiсячному сяйвi. А тепер iз них уже облiтає листя на нашi вогнища, а буває, що й солов'їне гнiздечко впаде збите вiтром, а незабаром все тут буде ще й морозом закуто, цiлу зиму дзвенiтиме лiд по цих балках пiд нашими саморобними, iз залiзних обручiв нарубаними ковзанами i ми з галасом висипатимем сюди, щоб у новий спосiб продовжити нашi степовi пастушачi вiйни: до ночi гасаючи з кийками, джунитимем i джунитимем "свинку", була така гра - наш тодiшнiй слобожанський хокей! Але цiєї зими, що рано дмухнула на нас льодяними вiтрами десь iз Вигурiвщини, нам буде не до iгор, не до забав... Тернiвщина клекотить! В усiх на устах соз, хлiбозаготiвлi, майже щоночi в примiщеннi школи вiдбуваються збори, сходки нечуваної бурхливостi, нiяк нашi тернiвщани не вирiшать, суспiлитися їм чи нi... Уповноваженого з району слухають чемно, учителя - ще чемнiше, а потiм, зануренi в думи, курять, мовчать, доки хтось iз кутка, з темряви розважливо подасть голос: - Воно то добре, як добре... А як, не дай бог?.. Зi сходок повертаються далеко за пiвнiч чи навiть уранцi, плентаються додому аж сiрi, - не встигне господар передрiмнути, як його вже знову на сходку... Ох, як бурунила тодi наша слобода! Де бралася сила витримати в тих напругах, в тiй колотнечi? Нi, та зима тишi не знала - самi хуртовини... Мина Омелькович аж охрип вiд агiтацiї, викрикуючи на сходках до односельцiв, що тi, хто слухатиме куркульських пiдголоскiв, скоро запищать, як мишi в норi, або й зовсiм пiдуть чортам на снiданки! Душа, однак, не знаходила мiсця... Скiльки разiв то розбiгались тернiвщани iз созу, то знову збiгались, сьогоднi записуються, завтра виписуються, сьогоднi коней зводять до стайнi, а завтра розбурхане, безстрашне жiноцтво уже вирує на толоцi: - Повiддавайте нам наших коней! Наталка, дружина Мини Омельковича, натура була войовнича, це вона тодi очолила в Тернiвщинi баб'ячий бунт, це їй належала iдея покарати свого Мину в такий зловтiшний спосiб: у хомут його! В одяг конячий! Досi Тернiвщина пам'ятає, як Мину жiнки водили по селу в хомутi! I вiн не благав пощади, з гiднiстю, можна сказати, нiс нелегкий свiй хрест, хай i у виглядi хомута!.. Бунтарки повелися з Миною Омельковичем, як iнквiзицiя з Галiлеєм, витягли його в такiм виглядi - з хомутом на шиї - па толоку, в одну душу домагалися публiчного зречення: - Кажи: розпускаю вас! Розбирайте коней - даю такий дозвiл!.. А вiн їм: - Не дiждетесь, вiдьми! Нiчого не скажу па власть... А хто мене хоч пальцем торкне... Одначе торкнули. Повалили в кучугуру, i товкли Мину гуртом, i верхи на ньому сидiла його завзята Наталка, товкла свого крикуна носом у снiг, примовляючи: - Ось тобi соз! Ось тобi! Нi конюхи, нi правлiння нiчого не могли вдiяти з розшаленiлим жiноцтвом, ще вчора покiрнi слобожанки нашi наче поскаженiли того дня: кинувши Мину Омельковича в хомутi на снiгу, вдерлись до стайнi, розхапують вiд ясел щойно усуспiльнених гнiдих своїх та буланих, декотрi з молодиць навiть верхи посiдали на коней i, блискаючи стегнами, пустилися навскач хто куди! Досi бачимо, ян вони, тернiвщанськi нашi амазопки, женуть вiд стайнi толокою увсебiч з насмiшками, з реготом... Мипа Омелькович, стоячи осторонь у хомутi, дивився на них - як саме око iсторiї - з осудом i гнiвом, вiн навмисне а себе хомута пе скидав, затято ждучи, доки при-iдуть iз району уповноваженi та мiлiцiя, - хай побачать його в такому глумовиську, хай усi газети напишуть, як тут сiлькор Око потерпав вiд несвiдомого елемента! А в години поразки найвойовничiшi iз жiнок у кутузцi сидять, в кам'яному льоху бiля сiльради, виконавцi з цiпками їх вартують, а Мина Омелькович час вiд часу крiзь щiлину в дверях благальним тоном ставить дружинi умови: - Хочеш на волю - пиши заяву, що бiльше не будеш... - Не дiждешся, анциболот! - Ну, прохаю тебе... Ось папiр, пиши... - Качалкою тебе спишу, як виберусь звiдси! А коли вже Наталка опинилася вдома пiсля кутузки, найперше викинула iз сiней квiтчастого килима, що якимось чином заблукав iз хуторiв до її чесної хати, i заходилась при повному зiбраннi сусiдiв рубати той килим щербатою сокирою - гех та гех iз-за плеча по тканому квiттю! "Не треба менi глитайського добра! Гола ходитиму, а чужого нитки не вiзьму!" Потiм якийсь час у Тернiвщинi панувало затишшя, i вчитель Микола Васильович, повернувшись iз округа, куди вiн їздив на конференцiю, навiть жартував, дiзнавшись про нашi подiї, все цiкавився, чи не натерло холку Минi Омельковичу хомутом. - Смiйтесь, смiйтесь, - казав Мина, - а менi не до смiху... Я ще декого з них вiдправлю чортам па снiданок. I. .ключi вiд церкви заберу, закрию їхню молiльню! Хай усi вони, вiдьми, моляться тим, що в болотi! I ось одного дня сидимо ми в класi, урок веде Андрiй Галактiонович, сонце зимове спокiйно свiтить у вiкна, й нiщо нiби не вiщує бурi... Та раптом - дверi нарозпащ, i перед нами з'являється задиханий, вкрай перепуджений Мина Омелькович, заяча шапка на головi задом наперед, в руцi в'язка великих ключiв. - Сховайте мене! - хрипить вiн до вчителя майже безголосо. - Бо кришка менi! Церкву закрив, а тi вiдьми женуться! Розшматують, роздеруть!.. При їхнiх стосунках, здавалось, Андрiй Галактiонович з обуренням виставить Мину за порiг, а вiн, на превеликий наш подив, мовчки кивнув Минi в кiнець класу - на "Камчатку", а сам тим часом став, розiп'явся в дверях перед хмарою жiноцтва, що, лементуючи, вже налiтало з коридора: - Де той анциболот iз ключами? Де ви його заховали, кат би його на каменi побив! - Вiддавайте нам його! Мало йому хомута! Шкуру з нього спустимо! I вперше в життi ми почули з уст Андрiя Галактiоновича неправду: - Нема його тут. Не було... - Та сюди ж вiн бiг?! - То вам здалося. Заспокойтесь i не зривайте менi, будь ласка, урок! Зачинивши дверi перед натиском розбурханих наших матерiв, Андрiй Галактiонович i далi рiвним голосом, нiби нiчого й не сталося, розповiдав нам про iхтiозаврiв та бронтозаврiв, що їхнi