хвостатi зображення, засидженi мухами, ще з земських часiв висять на картонах у нас у класi. Водились тi чудиська, власне ж, не так i давно, якийсь мiльйон чи скiльки там лiт тому купались вони у водах теперiшнiх тернiвщанських балок з пасльонами, де тодi переплiскувались теплi, синi, як льон, моря та буяла на островах вiчнозелена тропiчна рослиннiсть. Розповiдаючи, Андрiй Галактiонович жодного разу не глянув у той бiк класу, де аж пiд задньою партою нашої "Камчатки", як найбешкетнiший учень, сидiв Мина Омелькович, защухнувши над в'язкою своїх важких церковппх ключiв. Пронесло! Живий зостався Мина Омелькович, хоч i душа побувала в п'ятах... Не тiльки Тернiвщина, бурунить у цi днi вся округа. Там трусять, там описують, а там уже десь, чуємо, продають з молотка. На Чумакiвщину, до Кишок, до Масичiн, до Порубаїв - в близькi й далекi хутори - слобода посилає бригади комнезамiвцiв, активiстiв, готових за душу зчепитися з тими, що хлiб гноять у ямах, що постачали копей махнам, посилали сипiв своїх у банди, а тепер з вилами кидаються, коли хто прийде описувати або доводити їм план до двору. Настрiй дорослих передається й нам, школярам, в класах у нас неспокiйно, бо вранцi, як прийдемо до школи, всюди мiж партами накурено та напльовано, цiлу нiч тут їшли баталiї, все це батькiв та матерiв наших торкалося, тож чи й нам бути осторонь? Багато хто з нас тепер у червоних краватках, цим ми зобов'язанi Миколi Васильовичу, завдяки йому створено в школi пiонерський загiн, i настрiй у хлопцiв такий, що хай тiльки скажуть - куди, не страшнi нам зараз i куркульськi обрiзи. Бо якщо вже ви юнi пiонери, то нi в чому не личить вам вiдставати вiд дорослих, мiсце ваше, хлопцi, на вiстрi подiй! Вирушаючи на хутори, бригади дорослих часом i нас, дiтвакiв, прихоплюють iз собою, бо така воля Миколи Васильовича, запального нашого вчителя й вожака, чиїми натхненними очима дивимось вiднинi на все, чим кипить наша Тернiвщина. А вiн сам - як вiн горiв у тi днi! Здається, i не їв, i пе спав, самим духом жив, а скiльки енергiї та завзяття у всьому, що вiдбувалося поза стiнами школи, бо ж про саму школу вiн ладен був серед тiєї круговертi й зовсiм забути - принаймнi таке складалося враження. Коли, озирнувшись в тодiшнi подiї, думаємо зараз про нашого Миколу Васильовича, то ясно стає нам, якого складу характер променiв тодi перед нами, безперечно, вiн i створений був саме для такого буревiю, яким жила, яким вирувала в тi днi наша Тернiвщина. Ще недавно, влiтку, вона аж танула, слухаючи в мiсячнi ночi красивий i розкотистий тенор молодого приїжджого вчителя, чий спiв допiзна лився з вiдчиненого шкiльного вiкна, то був спiв чистого кохання, пiсня юнацької душi, що знайшла свою любов i вiдчула себе вперше вiд любовi такою щасливою, а нинi Тернiвщина слухала Миколу Васильовича здебiльшого на своїх бурхливих сходках, яким не видно було кiпця, i в голосi вчителя тепер дзвенiла тiльки сталь, увесь вiн був сама вiра та заклик, i ми, школярi, безмiрно пишалися своїм учителем, ми були в захватi, що вiн у пас запальний такий та гарячий, ми готовi були за ним у вогонь i в воду! Його правда була натхненною, а що може бути сильнiше за це?.. Ось вiн вибiгає на сiльрадiвський ганок у благенькiй своїй шинельчинi, сухолиций, блiдий, i, рвучким рухом голови вiдкинувши свого чорного чуба назад, звертається до наших слобожан, щоб знов i знов виповiдати Тернiвщинi про комуну загiрну, про тi сонячнi часи, що настануть, коли "вже нiчого не буде чийогось", а все стане гуртове, народне. В такi хвилини вiн, наш вогнистий промовець, ставав вiд хвилювання ще блiдiший, нiж звичайно, ставав бiлий як крейда, очi його повнились блиском, а голос дзвенiв так пристрасно й молодо, що жiноцтво, слухаючи запальну його промову, аж умлiвало вiд захвату: - Ну й артист! Ну й душохват! А коли десь серед натовпу в цей час була Надька Винникiвна, то на неї, розпашiлу вiд затаєних гордощiв, озирались дiвчата, радiючи заздрiсне: ось такого зумiла причарувати, завабити, без пам'ятi зумiла в себе залюбити! А я знаю, а я знаю, Чого зоря ясна... Що ж до нас, школярiв, то ми тепер ще бiльше були заполоненi натхненням свого вчителя, вiрили кожному його слову, i нам аж дивно, чому не всiх йому вдається навернути до созу, адже ж так його слухають, коли вiн з невтомним своїм запалом промовляє до Тернiвщини з ганку сiльради. Тож, коли нам велить Микола Васильович: "юнi пiонери, сьогоднi на хутори!" - ми сприймаємо цей заклик з бурхливою дитячою радiстю i водночас iз жаданням геройства, зринає в душi й жага розплати за тi кривди, образи й жорстокостi, що їх завдавали Тернiвщинi давнi її вороги. Неодмiнно згадається хутiрська собачня, що десь тебе там нажахала, не пiдпустивши до колодязя, промайне глумлива пика чиясь, постане в уявi i той скривлений несамовитою люттю глитайчук, що ладен був до смертi затоптати нашу Ялосоветку за житнє стебельце тодi, на Фондових землях... Десь же вiн там є, той рудий бандюга, десь гноїть прихований хлiб у ямах та гострить на нас свої вила куркульськi... Отже - до бою! Що школу пропустимо - не бiда, адже сам учитель це дозволяє, бiльше того, сам кличе нас у похiд, зате як цiкаво буде там, - нехтуючи небезпекою, нишпорити по куркульських горищах, вишукувати в напiвтемрявi, серед павутиння, вкритi пилюкою рiзнi книжки та журнали, шлики та башлики, а може, де попадеться й наган чи жменя iржавих патронiв. Бо ж нас посилали в такi шпарини, куди дорослому не пролiзти: ось ти перевiр пiдпiччя (воно зветься дук), а ти спустись у засiк, подивись, що там, потiм лiзьте, хлопцi, пiд рублену комору, а насамкiнець пiд стрiхою проповзiть по всьому горищу, чи не заткнуто де куркульський обрiз. Це ж найцiкавiша розвага для нас! I якщо котромусь iз малих справдi вдавалося намацати в темрявi i висмикнути зi стрiхи обрiз чи важезну шаблюку, то це сповнювало нао почуттям правоти, i пiсля цього тужба та плачi хутiрських жiнок уже не так розтерзували нашi дитячi душi. А коли опинялись над щойно розкритою ямою, де гноївся хлiб i звiдки тхнуло цвiллю та прiлiстю погубленого зерна, то це ще бiльше упевнювало нас у собi, погноєний хлiб давав виправдання для всього, що тут робилося, i не страшно було тепер вистукувати й колупати побiленi, а пiвниками стiни, довбати долiвку, тельбушити комори, - нiчий уже плач пiсля цього пройняти бригаду не мiг. Вчитель Микола Васильович сiдав до столу i, зцiпивши вуби, з блiдим, крижаним обличчям брався складати акт молодi хурщики вимiтали засiки, вантажили збiжжя на сани, а Мина Омелькович тим часом, забравшись десь у комiрчину, похапцем трощив хазяйськi облитi смальцем ковбаси. Ось вiн, втираючи рукавом маснi губи, виходить iз комiрчини, вдоволений, пiдморгує до нас: - Розговiвся! Пiсля довгого посту розговiвсь! I ви, хлопцi, не соромтесь, не цяцькайтесь, бо ви ж класовi дiти, не якiсь бiлоручки, а тут усе дуки, п'явки! - розтлумачує нам Мина що до чого. - Казав я їм: доберемось - от i добрались! Тепер не стрiпнетесь! А то, бач, ще й глузують: "Позаяк хлiба нема, то жертвую для комуни... кiло маку! " Ми вам покажемо - кiломаку! Перш нiж покинути куркульську хату, Мина Омелькович мусить, щоб руки не гуляли, прихопити дещицю, скажiмо, мимохiдь стане тягти з жердки хазяйський латаний, з кучерявого барана кожух, але тут не обiйдеться без вовтузнi, бо розлючена хазяйка, де й взявшись, обома руками вчепiриться в кожуха з другого кiпця. I вже достотне, як тi двоє скiфiв, що розтягують овечу шкуру на золотiй пекторалi, цупитимуть той кожух кожне до себе: - Пусти, iроде! - Нi, це ти пусти... - Вiддай, чуєш? - Глухий, не чую! - А щоб ти зозулi не почув! Клятьба зозулею помiтно стривожув Мину, але тiльки на мить: - Це ти мене, безбожника-незаможника, зозулею хочеш злякати? Так ось же тобi за це! - I вiн з такою силою шарпає свою здобич, що той гнилий кожух на очах розлазиться надвоє: пiвкожуха у Мини в руцi, а пiвкожу-ха в його супротивницi. - Хай же нi тобi, нi менi! I вiп кидає свiй ошматок додолу, а очима стриже кудись уже на пiч, i тiльки вчитель, з'явившись знадвору на лемент, пригамовус Минин апетит. За цi днi Мина Омелькович навiть погладшав - що то значить опинитись людинi в своїй стихiї! Ранiше, було, ходить, наче охлялий, сiрий, щоки йому повтягувало, пiд очима пiдпухлини, як вiд вiчного спання, а тепер обличчя йому викруглилось, воно аж пашить рум'янцем, особливо, коли ми, залишивши розтельбушений хутiр, знов вилiтаєм саньми у вiдкрите поле, де так i струже вiтром i мороз аж пече. Iнодi ми повертаємось до села вже вночi, при мiсяцi, полозки наших саней далеко спiвають серед заснiжених полiв. Вкублившись у куркульськi лiжники, рядна та сiряки, що тхнуть скотарнею i що їх тепер буде заприбутковано як созiвське майно, ми, пiонерчата, ще в нервовiй напрузi, з якимось пташиним iнстинктом тиснемось до свого Миколи Васильовича, почуваючи себе затишнiше поруч нього пiсля всього пережитого на хуторах.. Мина Омелькович, пiсля бурхливих клопотiв дня, будучи в доброму гуморi, сповнений кипучої, руйнацької сили, пiдбадьорює нас, що ось так, мовляв, i треба гартуватись у боротьбi з класовим ворогом, з тим, хто навмисне не хоче "конати хлiб i хто до Тернiвщини нiколи не мав i краплини спiвчуття. Згадувалось йому, як у голоднi роки тернiвщанськi жiнки ходили за позичками по хуторах i як їх там цькували собаками, розповiдає нам про слобiдських дiвчат, що в розквiтi краси мусили йти до тих кугутiв найматися i з якою глумливою погордою їх там зустрiчали: "Гаразд, дiвко, вiзьму вже тебе... Руки твої, а вила нашi!" Коли зустрiчний вiтер аж надто обпiкав нас, Мина Омелькович дбайливо закутував свого синка в куркульський сiряк, ще й башликом обкидав, щоб вуха хлопець пе поморозив, а помiтивши, що Грицик чимось схвильований, пахилявсь до нього та стурбовано допитувавсь: - Гришуню, чи тобi нiчого пе болить? Тендiтне хлоп'я, цей Гришуня, зроду вдавсь хворобливий та ще з кобили маленьким упав, прибився так, що хорував цiлу осiнь, Митiа Омелькович з горя мiсця собi не винаходив i навiть сам водив хлопчика кудись аж у Порегонiвку до знаменитої косоокої ворожки, яка людям переполох виливала, вона й Грициковi крутила на головi миску з розтопленим у водi воском, виганяючи з хлопця страх. I ось тодi, хоруючи, Гришуня чомусь особливо потягся до музики й попросив батька, щоб вiн замовив у братiв Бондаренкiв для нього кларнет. Бондаренки - то для Тернiвщини гроно талантiв, четверо їх, братiв, i всi музиканти. Та не лише по всiх весiллях вони грають, славляться вони ще й тим, що самi для себе роблять iнструменти - балалайки, кларнети, i навiть справжнi скрипки виходять з-пiд їхнiх удатних рук, не кажучи вже те, що i в Козельську нiхто краще за них не зумiв би натягти бубон або барабан з волячої чи навiть заячої шкiри. В недiлю, коли Бондаренки виходять на толоку розважити музикою рiдну Тернiвщину, то Гришуня щоразу в'ється бiля них найближче, вiн ладен виконувати будь-яку волю музикантiв, аби тiльки дозволили йому бренькнути на балалайцi чи дмухнути в кларнет. Тож i виникло в нього пiд час хвороби таке бажання - мати в себе справжнiй iнструмент, i Мина без вагань пообiцяв своєму одинаковi вволити його волю, сказав, що останнiх штанiв збудеться, а кларнет йому буде! I таки дотримав слова. По якомусь часi принiс Гришунi вiд Бондаренкiв той маленький саморобний кларнет з кнопками перламутровими, i коли Гришуня притулив його до уст i видобув з дудочки звук, схожий на звук горлицi, то одразу й одужав. Послужливий, такий неперекiрливий цей Гришуня, наш незмiнний товариш. Сам не пасе, бо нема чого, але на степ до нас прибiгає влiтку корiв за казки завертати. Стартi хлопцi, то ж аристократи нашi, ледацюги великi, вони лежать цiлими днями на межi та кiзяки курять, всякi, навiть соромiцькi, роздебендi плетуть, а менших ганяють, щоб корiв їхнiх завертали. Гришуня ладен їм цiлi днi слугувати, слухняно робитиме для них i те, й те, аби вони тiльки казки йому розказували, що їх вони здебiльшого самi ж тут i вигадують. З усiх нас Гришуня, здається, найбiльше подобався Настусi - i за кларнет, який вiн часом бере до школи, щоб потiшити товариство пiд час перерви, i за тихiсть та лагiднiсть вдачi, та ще ж, крiм усього, вiн умiв дуже гарно блакитних котiв малювати - десь йому Мина Омелькович (мабуть, вiд уповноважених) такий олiвець добув iз зовсiм блакитним осердям... Iнодi Настуся яблуко крадькома тицьне йому на перервi, тодi в Грицика аж вуха почервонiють вiд соромливого її дарунка, i хто знає, чи не з таких перших виявiв дитячої приязнi й зажеврюється мiж дiтьми найранiше оте почуття, що до певного часу воно тiльки в бруньцi сидить, а настане пора, може, суджено буде йому розбуятись яскраво, на повну силу розквiтнути. Можливо, в передчуттi цього ми, хлопчаки, коли хочем подражнити Гришуню, то вказуєм йому на Настуню-хугоряночку: - Он твоя наречена йде! I хором: - Буде тому щастя, в кого жiнка Настя! Мина Омелькович мав певнiсть, що в хатi в нього росте неабиякий музикант, той, для кого музика виявилась кращими лiками, нiж ворожчин вiск, i треба було бачити, як тане Мина Омелькович, спостерiгаючи сцену, коли Гришуня його - рiдний чи не рiдний, кому яке дiло? - стоїть уже на толоцi помiж дорослих музик i в тон їм самозабутньо дмухає у свою дудочку-кларнет... - Треба було й сюди тобi каварнет захопити, - нахиляється Мина до хлопця, - може, оце, загравши в дудочку, не так би замерзав... Хлопець зiгнувся в санях, пiдшмаркує, - справдi, чи не застудивсь? Бо таки ж зимно, нiч додає морозу... Микола Васильович теж коцюрбиться мiж нами вiд холоду, сидить, пiднявши комiр шинелi, i невiдомi думки хмурять його чоло. Чи бурхливий цей день обмiрковує наш учитель, чи згадалось йому Кам'янське, i рiдний завод, i гудки, що, може, зараз оце скликають людей у змiну нiчну, адже хай там холод чи спека, за будь-якої пори року, в належну годину, вони гудуть i гудуть, нiчим свiй лад не порушать... Якось Микола Васильович нам обiцяв: "Навеснi повезу вас, хлоп'ята, в наше Кам'янське на екскурсiю. Почуєте, що то за музика, коли напровеснi рано-вранцi, тiльки зазорiє, над мiстом полине переклик гудкiв.... Десь аж понад Днiпром стеляться потужнi розлогi їхнi голоси, будять тебе, вставай, вставай, до життя, до працi!" Сани нашi летять степом, нiч голубiє, та ось Микола Васильович, враз стрепенувшись i мовби струснувши з себе тягар думок, нам не вiдомих, раптом заводить на все поле "Ой у полi криниченька, там холодна водиченька", i далеко серед снiгiв лунає його красивий, кришталевий, якийсь нiби iскристий голос. Лунає, сягаючи десь аж туди, де коло своєї криниченьки-колодязя iз журавлем стоїть, намальована нашою уявою, Надька Виннпкiвпа у своєму аакоханому чеканнi. "Гей, там холодна водиченька!" I коцi, пiдцвьохнутi тим спiвом, несуть нашi сани ще дужче, i внiчений Гришуня враз збадьориться, i вiзничий наш - Бубирепчишин Антидюрiнг жвавiше хльосне високо в по-тiiтрi замашним своїм батогом з китицею, а Мина, вчаровани спiвом Миколи Васильовича, хмелiючи вiд захвату й гордощiв за нашого вожака, весело погукує кудись у степову голубiнь, у морозом пропеченi безвiстi: - Ось так спiвають бiльшовики! Дрижи, свiтовий капiтале! В мiсячному степу, серед тишi й снiгового безмежжя, був простiр для спiву, тож Микола Васильович, по-юнацi.кому розiйшовшись, давав собi волю, з його пiсень ми дiзнались i про небачений той паровоз, що вперед, у комуну, летить, i про те озеречко, де плавало вiдеречко, бо вiд того цебра-вiдеречка нам знов усмiхалася вона - Надька i Надька... Навiть змокрiлi, вкритi iнеєм конi, здавалось, радiють та грають силою вiд власного бiгу, ха-дають снаги вiд гарячого, розгонистого спiву Миколи Васильовича, зараз їм i батiг не потрiбен - коней наче хто пiдмiнив, вони несуть нашi сани, мов пiр'їну, злипки снiгу з-пiд їхнiх копит кудись аж до мiсяця летять. XVI Якщо зовсiм пiзно повертались, то вчитель брав школярську нашу бригаду до себе ночувати, напував нас рiдкiсним для тих часiв напоєм - запашним чаєм, що його сам i розiгрiвав на примусi; кожному до чаю належала iце скибочка черствого хлiба ("сухим пайком", як казав вiн), бо нiчого в Миколи Васильовича не було, а з харчiв на хуторах вiн нiколи не дозволяв собi взяти нi крихти. Нiде пiд час описiв не брав i одежi собi нiякої, хоча з одягу тiльки й мав те, що на ньому: гiмнастерка й штани з темного сукна, сiра шинельчина одна на всi вiтри, а па ногах хромовенькi, що бiльше для мiста личили б, чобiтки, яким, видно, нiяк не вдається захистити Миколу Васильовича вiд морозу, бо тiльки додому, так i роззувається мерщiй, давайте, хлоп'ята, снiгу, треба вiдтирати ноги, доки ще Живi!.. Для себе на нiч ми вносимо знадвору соломи, морозяної та ламкої, розстеляємо на пiдлозi i вкладаємось па пiй покотом, Микола Васильович зверху вкриває нас ватяною ковдрою, позиченою в Андрiя Галактiоновича, а деколи на додачу кине впоперек ковдри i свою шинелю, - вона пахне нам мiсячною дорогою, морозом та вiтром. Повкладавши нас, господар ще не лягає, сiвши до столу, вiн береться щось швидко нисати при гасовiй лампi або, приклавши до вуха темний навушник радiо, шукає зв'язку, з iншим якимось далеким свiтом - радiо було в нас тодi великим дивом i з приїздом учителя зробило сенсацiю на всю округу. Якщо Микола Васильович був у гарному па-строї, то давав по черзi кожному з нас послухати, що там озивається iз навушника, i ми тодi чули перед сном далеку музику, таку ж прекрасну, як i оця, що тихим плином мелодiй нинi супроводить нас на шалених перегонах хайвею. Одного разу, коли ми ще не поснули, скрипнули двер, i до кiмнати зайшов Андрiй Галактiонович у глибоких калошах, в пальтi наопашки, бо хоч i мешкає вiн з молодич колегою в одному примiщеннi, через стiну, але хiд має окремий, з протилежного ганку. Поява Андрiя Галактiоновича - це пришестя поважне, вiн гордовито несе на широких присутулених плечах свою левино-кудлату голову, чорна блискуча грива його злегка срiблиться, але то не мороз її посрiблив, то вiк людський бере своє. Коли, розгорнувши поли пальта, Андрiй Галактiонович сiдає до столу, вiдкривається нам знайома, а льняного полотна й нiби вiчна його сорочка-толстовка, що лiто й зиму вiрно служить Андрiєвi Галактiоновичу, котрий, як ми знаємо, ще бувши студентом, ходив у Ясну Поляну до графа Толстого i мав з ним розмову. Про суть тiєї яснополянської розмови нам нiчого не вiдомо (про неї Андрiй Галактiонович обiцяв розповiсти, як пiдростемо), а ось теперiшню бесiду його з Миколою Васильовичем ми, защухпувши, мов зайцi, таки вловлюємо своїми настренченими вухами, хоч обом учителям, мабуть, здається, що ми вже спимо, вгрiвшись пiд ковдрою - чи не попередницею котроїсь iз тих легендарних ковдр, що її, величезної, колись нiбито однiєї вистачатиме, щоб нею спiльно вкривався весь наш тернiвщанський соз. Сидять бiля столу нашi найбiльшi авторитети, свiточi знань, гомонять стишено, щоб нас не тривожити. - Я ж тут грубку натопив на обох, - каже Андрiй Галактiонович. - Хай, думаю, й сусiдовi грiє, якщо вже нар єднає спiльна стiна... - Справдi, нiчого не вдiєш, -пiдтримує жарт Микола Васильович. - Ми з вами як двi сторони медалi: нагрiваєш одну - теплiшає й друга... - Завтра, до речi, грубку топити ваша черга, колего, i не спробуйте ухилятись, - вдавано насуплюється Андрiй Гадактiонович. I далi ще бiльше стишує мову, певне, щоб порушити наш сон. - Сподiваюсь, що бодай це ви не анедбаєте, як декотрi iншi з своїх обов'язкiв... - Що ви маєте на увазi, Андрiю Галактiоновичу? - А те й маю... Найпершi святi вчительськi свої обов'язки ви ж таки занедбали? Цiлими днями гасаєте по хуторах, навiть дiтей ось втягуєте у свої зовсiм не дитячi вправи. А це ж юнь, первоцвiт, - розважливо тлумачить Андрiй Галактiонович молодшому колезi. - Дитина це, як Я розумiю, людина найприроднiша, вона iнтуїтивно прагне добра, ласки, злагоди й гармонiї в життi, в дитини i Сприймання свiту ще нiчим не викривлене, вона шукає в йьому красу, лад, а ви цi крихкi, несформованi душi без вагань кидаєте у вировище найлютiших пристрастей, в повсякчаснi вибухи ненавистi, де людина звiрiє, втрачав Себе... Худолиций, блiдий вiд лампи Микола Васильович слухае старшого колегу шанобливо i водночас трохи iронiчно. - Ну, далi, далi... - Опрiч того, що це непедагогiчно, - втлумачує Андрiй Галактiонович, - це ще й безжально. Розумiєте: без-жаль-но. - Любий Галактiоновичу, ми живемо в безжальнi часи! Невже ви досi цього не помiтили? - Микола Васильович нараз схоплюється з мiсця i, нервово ступаючи по кiмнатi, кидає рiзко, незмирно: - Де барикади, там середини нема! Старих нема, малих нема, тут кожен займи свое мiсце i дiй, як велить тобi революцiйне сумлiння! - Але ж це дiти, зрозумiйте ви. Тягти малолiткiв на цi вашi операцiї, щоб життя їхнє починалося з картин обшукiв, руйнувань, з людських драм... Це ви вважаєте нормальним? Звалити на дитячi плечi тi вашi залiзнi щупи, а на крихку тендiтну душу звалити ще непосильнiший тягар прокльонiв та зойкiв - це вас не тривожить? Вам це не болить? - Болить, - каже рiзко Микола Васильович. - Але хай вчаться. Хай дихають вогнем битви! Хай цi нашi юнi Гаврошi наяву бачать роз'ярiлу хижiсть власництва, перекошенi злобою обличчя, хай чують всi тi погрози та глум, якими нас зустрiчають хутори! Для хуторян ми анцихрис-ти, передвiсники страшного суду, а вони? Були в них в серцi жалощi, хоча б тiнь спiвчуття до цих слобожанських дiтей, коли хутори робили їх маленькими рабами, прирiкали на найжорстокiший визиск? Iдiотизм сiльського життя, де вiн ще в таких диких формах виявив себе, як не на хуторах? А зараз хлiб у ямах гноять, для них вiн уже не святий, та й взагалi, що може бути святе для тiєї дрiмучої й захланної сили власництва? Поступись перед нею, залиш, як є, то вона завтра й нас iз вами передушить! Милосердя не буде нiкому, слiпнучи в ненавистi, пiдiйме сокиру й на цих безневинних, що сплять ось покотом пiд вашою всеспасенною ковдрою... Та про що мова! Ви, людина з таким досвiдом, не згiрш вiд мене повиннi знати, на що вона здатна, ця до краю нинi розбурхана, пiдступна, злобою та ненавистю налита хутiрська Вандея!.. Чого-чого, а пощади звiдти не жди! - То що ж виходить? їхнiми методами проти них? Проти ненавистi такою ж ненавистю, на злобу - злобою? - А чим iще? - Доброта виховується добротою, справедливiсть - справедливiстю - це ж для педагога елементарно... Ненависть розпалити неважко, людство розпалювало її вже не раз, i в колосальних масштабах, а як потiм загасити її? Що їй протиставити? I руїнницький iнстинкт пробудити, в ураган розбурхати - це теж куди легше, нiж потiм знов загнати його в береги здорового глузду. Перш нiж викликати могутню якусь енергiю, слiд добре подумати, з яким вона знаком, якої природи i до яких наслiдкiв усе це призведе. Що в душах залишиться? З чим зустрiне людина суворi прийдешнi часи? Вас, юнака iнтелiгентного, мислячого, невже цi речi не турбують? - То що ж - поступитись? О, нi! - змахнув бiлим кулаком у повiтрi Микола Васильович. - Через вiки йшли, пробивались до своєї золотої мрiї, i тепер перед хуторами спинитись? Позадкувати? Вклонитись бастiонам куркульським? Нi i нi! Не до пощади тут, дорогий колего! Битва непримиренна... Йдемо самi на бiй, i змiну свою беремо, бо долi нашi - i дiтей, i дорослих - неподiльнi, надто ж на цьому вирiшальному перевалi, де дiє один закон: або - або! - Золота мрiя людства, смiю запевнити вас, вона й для мене щось важить, - схилившись бiля столу, Андрiй Галактiонович задумливо крутив у пальцях свою чопурну, равжди пiдстрижену борiдку. - Однак бачити свого колоiгу, народного вчителя, в парi з Миною Омельковичем, в однiй з ним упряжцi, - нi, цього я, вбийте, не збагну... Хай ви идите, вами, скажiмо, рухає iдеал, молодечий новив, а що рухає Миною? - В нього є класовiй iнстинкт - це зараз теж неаби-що. - Сила слiпа, стихiйна, брутальна, приправлена чорними заздрощами до всiх i вся, - ось що в ньому є. Апостол руїпництва, лицар трощення - хiба не таким вiн об'єктивно сьогоднi постає в цих ваших походах... i - Апостол руїнництва? - легка усмiшка торкає тонкi :руса Миколи Васильовича. - При вашому всепрощенствi i раптом такi нещаднi характеристики? А хiба не ви ховали його в класi пiд партою... Виявили ж гуманнiсть! - Для мене цей Мина теж не пропащий. Натура крута, напориста, не заперечую... Можна чимось пояснити навiть почуття помсти, якої стiльки накипiло в ньому, та, однак, хiба цього досить людинi? Месницький азарт, жага руйнування, хай сто раз вони вмотивованi, але чи такi сили створювали коли-небудь щось вартiсне, цiнне для всiх? Вiзьмiть ви для прикладу Романа-степового: ось до людина-творець! Особистiсть, я сказав би, з прикметами людини майбутнього, такої, що матиме органiчну потребу полiпшувати свiт, вдосконалювати природу й жити у вiчдаiй злагодi з нею... - В конкретному цьому випадку я згоден з вами... Та й з Миною Омельковичем нiбито вони товаришували колись. - А сьогоднi Мина - якраз цiлковитий його антипод. Бо степовий наш селекцiонер у працi себе знайшов, а Мина у власнiм злидарствi вбачає для себе найвищу заслугу, скрiзь i всюди виставляє злиднi свої вапоказ: осi, вони, мої латки, я їх ношу, як герб, а де вашi латки? Роман для нього недруг уже хоча б тому, що в Романа росте всо та родить, бджоли плодяться, навiть схрестити їх пробує, щоб вивести нову степову породу бджiл, а в Мини тiльки мухи дзижчать та дереза пiд самi вiкна в'ється... - Та що ви напались на нашого Омельковича? - весело вигукує Микола Васильович. - Майте ж милосердя! - А я маю! Не закликаю ж я, щоб на дибу йото тягти (за його незрiвнянне ледарство, за те, що Мина ваш деревья в життi не посадив, цвяха нiде не забив... Безнадiйних нема - я так дивлюсь. I це вже, колего, вам годилось би думати, як iз вашого приятеля, iз такого переконаного лапюги та виховати трударя, сумлiнного й роботящого, що здатен був би зажити шани i в громадi, i в майбутнiй вашiй хлiборобськiй асоцiацiї. - Виховаємо, - впевнено всмiхається молодий учитель, - Мина Омелькович справдi має деякi вади, зокрема охочий iнодi рубонути з плеча. Натура вiдкрита, може й помилитися, але хто в такiй веремiї гарантований вiд помилок? Ситуацiя ж виняткова: дiяти доводиться часто-густо навздогад, бо - першi, прецеденту не було, прокладаєм дорогу без топографiчних карт, i тому така вона многотрудна, тяжка та вибоїста... - Це правда, - згоджується Андрiй Галактiонович, - але для мене безсумнiвним є також i те, що справiку ц людинi двое начал живуть, двi натури вiчно в душi против борствують: будiвник i руйнач. Один зводить храм Артемiди, а другий уже позиркує на нього поглядом Герострата. Вiдколи й рiд людський iснує, борються в ньому цi двi сили, двi пристрастi, одна з яких увiнчує нас вiнцем безсмертя, а друга, друга - ламай, трощи! - стає мовби нашим прокляттям. Тут вiчний бiй, вiн i нинi триває, i яке з цих двох начал переможе, яке вiзьме гору, вiд цього, друже, залежатиме все, все... I насамперед майбутня доля ось їхня, - показав вiн поглядом на нас, защухлих пiд ковдрою. - А живемо для них, щодень думати, дбати про них - ми тут з вами тiльки для цього... - Сама революцiя вже найбiльше про них подбала, - рiшуче вiдповiдає Микола Васильович, снуючи по кiмнатi сюди-туди, нiби в невидимiй клiтцi, й на ходу похрускуючи худими пальцями. - Подбала, подумала, та ще як!.. Нинi ж ми покликанi, щоб далi розчистити шлях, i не маємо сумнiву, що вiн виведе нас у заобрiйну омрiяну далеч! Йдемо в часи, дорогий Андрiю Галактiоновичу, де не буде руйначiв - будуть самi будiвники! I оцi гороб'ята, що по-вкублювались тут, може, якраз i виявлять там повнiстю себе, свою творчу духовну снагу, та ще й спасибi скажуть, iцо ми з дитинства гартували їхню волю, сталили дух, вчили не боятися труднощiв. Невже ви не згоднi зi мною? - Попробуй з вами не згодитись, завтра опинишся в кутузцi, - пiдводячись, з присмутком жартував Андрiй Галактiонович i, знов накинувши на плечi пальто, почовгав своїми човниками-калошами до порога, обережно обходячи нас, лежачих. - На добранiч вам. - Нi, по-моєму, я вас переконав, - весело казав йому вслiд Микола Васильович. - Нi ви мене, нi я вас... А як же завтра? - Завтра ви тут обходьтесь без мене, бо я знову буду в походi... Так вони розходились, без сумнiву, залишаючись коайви при своїй думцi. Андрiй Галактiопович нiс на вiтер та снiговицю свою простоволосу лев'ячу голову, зачиняв дверi за собою поквапом, щiльно, щоб нiчним холодом на вас не вiйнуло, не застудило котрогось, а Микола Васильович, обпершись обома руками об стiл, ще якийсь час стояв веред лампою в глибокiм замисленнi. Вiн цього вечора вже не брався нi читати, нi писати i про навушники нiби забув, - застигши в цiй позi бiля столу, вiн мовби дослухався до чогось, здається, найважливiшим зараз для нього була ота зимова нiч за вiкном, стугонливе її завивання. А може, щось iнше причулося цiєї митi, може, Надьчина "зелена дiброва" йому зараз листям зашелестiла в степу, i зими ще нема, ще тепла зоряна нiч пливе над садком, де удвох вони з Винникiвною стоять, однi на всiм свiтi, i тiльки ясний мiсяць зазирає у їхнi сяючi, аж блiдi вiд кохання обличчя... Потiм, сам собi всмiхнувшись, учитель ступає кiлька крокiв до притуленого пiд стiною велосипеда, що стоїть там вкритий, мов кiнь, якоюсь попоною, Микола Васильович бере ту попону й неквапом розстеляє її в себе на лiжку, - то вiн готує свою сувору спартанську постелю. Ще пiсля того пiдiйде до дверей, поверне ключ, що завжди стирчить у замку. I, вкрутивши, применшивши гнотик у гасовiй лампi, тепер нарештi вiн ляже, в останню мить недбало кинувши пiд подушку свiй важкий чорний наган. XVII Несподiвано занедужав наш Микола Васильович. Застудився, гасаючи по хуторах у благенькiй своїй шипельчинi, i на вечiр уже його палив жар, Андрiй Галактiонович самотужки лiкував колегу, заварював йому липовий цвiт, а ми, школярчата, як могли, допомагали по житлу: дерев'яну пiдлогу в кiмнатi змили, до сухого витерли, аж фарба заблищала, потiм запалили примус, позатикали у великiм вiкнi щiлини, щоб на хворого не студило звiдти. Цього вечора знялась хуртовина, така завiрюха, що й свiта не видно, i, крiм пас, слобiдських, залишились ночувати в школi ще й дехто з хутiрських дiтей, яких i ранiше в час негоди обидва вчителi залишали на ночiвлю, не вiдпускаючи додому самих, щоб їх не позамiтало в степу. Серед тих, кого прихистила школа, цього разу була й мала степовичка Настя-Анастасiя, чи то пак Настуся. Вже вона тепер не сторонилася нас дикувато, ця повнощока, густо-смаглява школярка з великими, як i в матерi, очима. Чисто вимитi темно-русi кiски завжди на нiй тугенько заплетенi, вони пахнуть квiтами, ми всi не можемо вiдгадати, якими саме. Для нас таїть у собi привабу саме Настусине лице, не так навiть лице, як те, що воно всiяне густо мачинками-родимками - одна чимала, а довкруг неї ще безлiч дрiбненьких, справдi, як мак, - то, кажуть, на щастя. Випаде ж на одну людину аж стiльки щастя! Як i бiльшiсть хутiрських, Настуся не дуже говiрка, скорше навiть мовчкувата, хоча в поглядi з-пiд чорних, ранiше майже завжди нахмурених брiвок тепер усе частiше проблискувала привiтнiсть до нас, слобiдських. Андрiй Галактiонович, пораючись бiля занедужалого, залучив Настусю собi в помiчницi, i в цiй ролi наша степовичка - дарма що з усiх тут вона найменша - виявляла себе на диво кмiтливою, розумiла вчителя з пiвслова, а де в чому навiть зважувалась давати йому поради, скажiмо, що треба було б зараз хворому покласти на лоб компрес i, крiм липового цвiту, перед сном дати йому ще й калини з медом... Андрiй Галактiонович пожурився: - Мед є, а калини не догадались бiля школи посадити... - А в нас дома багато її. В пучки пов'язана, в омша-пику висить, бiля бджiл... - Так то аж де... - Якби хоч не така завiрюха... Хуртеча за вiкном розгулювалась, усе там гуло-стугонiло, дах гуркотiв бляхою так, що здавалося, й школу нам цiєї ночi рознесе. Мовби в темрявi горища борюкались якiсь нiчнi чудиська, напiвптахи чи напiвзвiрi, адже в нинiшнi часи всього можна було ждати. Влiтку, скажiмо, якийсь нiчний звiр по Романовiм садку походив i на пасiцi - ранiше нiколи такого не траплялося, i ця подiя не-абияк збурила тодi нашу Тернiвщину: справдi, що ж то було? Темної ночi невiдомий звiр чи двоногий який зло-вiсник забрався на пасiку i всi до одного вулики поперекидав! Та ще льотками донизу, щоб бджоли без повiтря задихнулись... Ось таких вiдвiдин Роман, видно, не чекав, сподiвався, мабуть, що Мамай йому все встереже, та ба не встерiг... Вчинене нас i досi мучило загадковiстю: звiр таємничий об'явився чи хто? Не вiрилось, що то могла бути людина... Щоправда, дядько Роман, який завжди рано встає, вчасно нагодився на повалену пасiку, попiдводив вулики - не дав бджолам задихнутись. Одначе заподiяне зло дуже його пригнiтило, i все сiмейство посумнiшало пiсля тiєї нiчної пригоди. I того ж лiта сич на їхнiй хатi сiв, - недобра прикмета. Це трж додало тривоги, навiть i нам, дiтворi... Нiхто з нас сича зблизька не бачив, а от чомусь ми завше боялись його крику нiчного, що й зараз зовсiм уявки нам вчувався у виттi хуртовини десь там по горищах... А до всього ще й учитель наш нагло так занедужав... Микола Васильович лежав на твердiй своїй постелi, вкритий по самi плечi шинелею, неголений, худiший, нiж завжди, i тiльки подеколи, зачувши, як упевнено дораджує Винникове дiвча Андрiєвi Галактiоновичу, коротко всмiхався спаленими, пошерхлими губами. Його то кидало в жар, то морозило, аж трясло, i невiдомо було, що готує йому ця тривожна, заметiльна нiч. Заскочив на хвилинку Мина Омелькович, внiс iз собою знадвору хмару холоду та купи снiгу на юхтових, десь добутих недавно чоботях, замотузованих зверху ще й намордниками крутих самов'язних личакiв. - Ось де мiй музикант! - гукнув Мина, загледiвши з-помiж нас свого, що одразу знiтився, Гришуню. - А мати там мiсця собi не знайде: бiжи, шукай, а то, може, десь уже й снiгом примело!.. Справдi таке пiднялось - на ногах не встоїш, буран, ураган! Чiпкого ока Мини Омельковича не уникнуло, що помiж слобiдськими туляться по кутках i дiти з хуторiв, вiн глянув на Андрiя Галактiоновича з докором, з неприязним згином брови: - Куркулят пригрiваєте? Вчитель промовчав, вiн саме порався з чайником, процiджуючи липовий цвiт у кухлик, а Настя-Анастасiя, тримаючи цiдилочок, так i стрiпнулася, вкрай приголомшена образою: рученята її якось самi собою опали, видно було, як щiчки густо, до темного почервонiли, мачинки, данi їй мамою на щастя, майже зовсiм зникли, потонули в смаглявому полум'ї рум'янцю. Це було вже не те дiвча, що тiльки-ио так умiло та вiльно поралось тут: настовбурчилось враз, де i взялася колючiсть, i повнi тi щiчки та ягодини губенят надулись i стали спересердя ще повнiшi, а в очах з'явилось ще зi степу нам знайоме, оте, щось дике й звiркувате. Та Мина Омелькович до таких тонкощiв не приглядався, таких змiн, здається, не помiчав чи не вважав за потрiбне помiчати, уже вiн владно посунув до Миколи Васильовича i, виповнюючи кiмнату надвiрним холодом, не вивiяним iз його сiряка, весело примовляв над змореним i нiби задрiмалим нашим учителем: - Що за козак, коли вiн лежить! Не той зараз час, Васильовичу, щоб нездужати! Без вас ну нiяк! Як собi хочте, а завтра щоб були як штик! - Посоромились би, - докiрливо глянув на нього Андрiй Галактiонович. - Людина горить у жару, а ви... - Що йому жар, такому орловi! Це ж бiльшовик, секретар осередку, а не якийсь там тюхтя!.. По ньому он куркульня позаминулої ночi стрiляла в Яворовiй балцi, неподалiк вiд Романа Винника, вам це вiдомо? Iз зустрiчних саней з обрiза смалили по ньому, куля бiля самiсiнького вуха просвистiла! Вiд їздового ми опiсля дiзнались, а Микола Васильович про свою пригоду нi словечка, хоча iнший на весь би район роздзвонив... Такий вiн у нас! Робiтництво знало, кого посилати в Тернiвщину! - Тож-то ви його бережете. - А як його ще берегти? - Лiкаря йому треба! - Яким возом? На крилах з Козельська? Та ще в таку завiрюху. Там вiдьмаки з вiдьмами весiлля справляють! - вiдкрикувавсь Мина. - Хоча стривайте... Є ж у нас одна фершалка недовчена, - i вiн глипнув скоса на притихлу пiд стiною Настусю, все ще насурмлену, скуту образою й гнiвом. - Ей ти, мати вдома? - А то ж де... - ледь вимовила Настуся. Минi Омельковичу зблиснула думка: - Мо й справдi погнати за нею виконавця? Одначе хто ж проб'ється вночi крiзь таку снiговерть? - Вiн ще вагався. - Ранiш у такi ночi хоч дзвони бамкали, щоб забяуканий не пропав у степу, а зараз i дзвонити чортма-чим... Пiду в сiльраду, хай ще там помiзкують, - вирiшив Мина Омелькович i, забравши Гришуню з собою, рушив до порога, залишаючи своїми загнузданими чобiтьми величезнi мокрi печатки слiдiв на вимитiй нами пiдлозi. Пiшов, хоробро пiрнув Мина у той темний, хурдельний свiт, що всiх нас вiдлякував своїм завиванням, наганяв сум i острах на нашi дитячi душi. Бо ж таке надворi коїться, дороги всi позамiтало, i крiзь бурю явно вчувається нам, як десь повсюдно дзвони гудуть у степу, тi самi, що їх уже в усiх довколишнiх слободах поскидано з дзвiниць i ще восени вiдправлено на брухт до Козельська. Треба було внести знадвору соломи для спання, але нам страшно й носа виткнути за порiг, в оту виючу темряву, в хуртовину. Розгулялася завiйна ця нiч, мовби й справдi на погибель людинi, каламутилась сивою тьмою, гуркотiла дахом, бурхала колючим снiгом навстрiч. Зовсiм не схожа була на тi яснi, мiсячнi ночi Нового року, коли нiхто не лягає спати допiзна, бо й "пiзно" нема такого поняття, є радiсть, веселощi, лункiсть та смiхи - є казка святкових снiгiв! Дiти й дорослi летять з гори на санчатах аж у балку, на вербах мерехтить iнiй, навкруги кришталево свiтло, як удень, i, здається, всi люди по всьому свiту святкують таку нiч, її красу, її морозну, ядерну яснiсть... А ця хурделить, виє довкола школи, зашуговує снiгом вiкно, та все ж хоч-не-хоч треба було вискочити, i ми удвох з Кириком таки вискакуєм, тягнемо оберемки мерзлої соломи, добре повибивавши перед тим iз неї снiг у коридорi. Цiєї ночi обидвi вчительськi кiмнати - як iнтернат: є малi квартиранти i за стiною, в мешканнi Андрiя Галактiоновича; повно нас, дiтвори, i ось тут, у Миколи Васильовича. Стишено перемовляючись, настеляєм солому на пiдлозi, готуєм колективну постелю, дiвчаткам вiдводимо мiсце ближче до грубки, так звелiв Андрiй Галактiонович, а ми, хлопчашня, ближче до дверей, звiдки студить, бо ж кому, як не нам, козакам, треба гартуватись!.. Повдягавшись, ще довго не спимо, перешiптуємось, дiлимось таємницями, Настуся бiля грубки пiд ковдрою упевнює дiвчаток, яка в неї мама красуня i що до неї не один сватався, вона могла б собi навiть комсомольця знайти, якби тiльки для Настусi мiг вiн стати рiдним батьком. А хлопцi тим часом жарко перешiптуються про той куркульський пострiл, що Мина про нього розповiв, - може, тiєї ночi в степу вчителя нашого навiть поранено, та вiн не признається? Бо ж якийсь бинт ми загледiли, коли гiмнастерка на ньому розстебнулась... Невiдомий той бандюга, що на льоту стрiляє з саней, для нас вiн постає в уявi гидкою потворою, найчастiше має подобу того слинявого сатанчука, що, аж пiнячись, топтав Ялосоветку чобiтьми влiтку па Фондових землях... Вже коли декотрi з нашого "iнтернату" i в сон поринули i Андрiй Галактiонович, здається, закуняв, схилившись головою на стiл бiля лампи, почулися раптом кiнський ту