обi щось каже? - Поки що нiчого, - вiдгукується вона, неохоче рушаючи до нас. Нахилившись, ми удвох, нiби якусь рiдкiсть природи, розглядаємо цю скромну, в мазутi закучерявлену травичку, не боячись видатись Лiдi смiшними. Бо таки ж зустрiч: справжнiй споришець-кучерявчик стелиться в нас бiля нiг - пробивсь, прорiс крiзь усю планету! Гай-гай, де ми з тобою здибались, друже... Поiронiзувати б над власною сентиментальнiстю, але ми зараз не здатнi на це. То-птана-перетоптана, незавидна якась травичка, а враз воскрешає для нас цiлий свiт, безлiч картин та облич проглядають iз нашого стернистого степу: Надька з дитям, i Роман, i замурзанi веселi нашi ровесники, що стiлькох їх уже нема i навiть слiди погубились - кого куди розметало життя! Може, комусь iз них, залеглому перед атакою, теж на очi потрапив такий споришець в останню хвилину, iншому ця споришина, може, за колючим дротом являлась, проростаючи крiзь щiлини в камiннi на сiрому плацу смертi, а ще котрийсь зворушено розглядав її, чудом уцiлiлу, на стрижених газонах далеких столиць... I тепер ось знайоме зiллячко стелиться нам, нiби з дитинства прозирає крiзь мдзут на цьому iржавому крайсвiтньо-му морiжку... - Нi, Лiдо, - кажу, - ми таки сентиментальний народ. - Написати б докторську про значення споришу у взаєминах народiв, - якось соромливо всмiхається Заболотний. - Або хоча б про його роль у життi дипломата... Крiзь саму серцевину планети прорiс, от тобi, Лiдо, й споришець! Запам'ятай його... Вже збираємось сiсти до машини, як раптом чуємо веселе: - Хелло! Не вiд кав ярнi долинає погук дiвчачий, червонi шапочки гуртиком визирають iз дверей, котрась iз дiвчаток прощально трiпоче рукою, - цей вияв симпатiї найперше призначений Заболотному. Видно, вiн таки їх заiнтригував, тих юних кельнерок. Так i залишаються в невiданнi - хто вiн: англiєць чи скандiнав? Людина мистецтва чи, може, мандрiвний маг, психоаналiтик або астролог-звiздар? Так чи iнакше, але чимось вiн пробудив у них цiкавiсть до себе, якось аж надто загадково висловлювався цей подорожнiй, чемно уникаючи прямоти, обволiкаючи свою особу у велику якусь таїну. Заболотний вирулює на полотно, розвиває швидкiсть. Рух, бистрина, i знову десь там вслухаються трави узбiчнi, як рiка дороги шумить i шумить. Над трасою щодалi помiтнiш мерехтить мла вихлорних газiв. Бджола, певне, впала б мертвою на льоту, хапнувши такого повiтря, не витримала б, мабуть, i та агресивна, гiбридна... Хвилястий рельєф мiсцевостi злегка вигинає автостраду перед нами донизу, i очам вiдкривається безкрая лавина автомобiлiв, рухомий потiк, рiка. Залiзна рiка! Блискоче-переблискує пiд сонцем сталевими спинами кузовiв. Серед незлiченностi губимось ми, летимо. Рiзнi бажання й спонуки вивели нас на трасу, i єднає людей мандрiвних хiба що цей лет та напруга дороги, де впину швидкостям нема, - справдi мовби якась надсила ясене, котить за обрiй цю несамовиту рiку, цей Дунай залiза, блиску, гуркоту й чаду. XX Хайвей, здається, приймає лише тих, хто спiшить, кого жене жага швидкостей. Безлiч колiс летять у своїй круговертi, хапаючись гумою за бетон автостради. Обiгнали трак, обганяєм автофургон, в якого ззаду стирчать чиїсь ноги у кедах, в обстрiпаних джинсах, - вiдсипляється звалений утомою подорожнiй. Ще обганяєм довгу, найновiшої моделi машину, обшиту по боках синтетиком пiд колiр дуба, з вiкна салону виставив голову iрландський сетер, йому душно, хапав повiтря, мабуть, вiдмовив кон-дишен... Очi в собаки сумнi, повнi розуму - це ми з Лiдою встигаєм помiтити. Заболотний, обганяючи, наддає швидкостi, i вже сетера нема, вже десь позаду виглядав в машини його розумна голова з вухами охляп, натомiсть iншi авто зблискують поруч нас мигтючим склом та нiкелем, щодуху пролiтають iз своїми загерметизованими пасажирами... А втома тим часом дається взнаки, вона зменшує свiт до розмiрiв блискучої кульки, що мигтить i мигтить перед нами на вершечку антени найближчої з переднiх машин, якiй услiд ми мчимо весь час на однаковiй вiдстанi. - Аж очi рiже, - Лiда вiдвертається вiд антени вбiк, мабуть, кулька металева та блиск її дiвчинку нервують. Зiр утомився вiд хайвею, довколишнiсть, власне, вже не сприймаєш, вона зараз для тебе стає майже безбарвною, пролiтає вiдчужено, тобi тiльки й лишається цей одноманiтно-сiрий свист швидкостей та ще царство реклами, якому, видно, не буде кiнця. Довгоногi дiви з напомадженими губами, цi сучаснi варiанти еллiнських звабниць-сирен, до апельсинової золотавостi засмаглi на гавайських пляжах, намагаються будь-що своїми слiпучими усмiшками спокусити подорожнiх, грайливими позами завабити байдужно дiролiтаючих мимо них новiтнiх, захищених куленепробивним склом одiссеїв. - А що ж там Верховний Коментатор каже? Заболотний вмикає радiо, i невидимий супровiдець наш тут як тут, i каже вiн, що, на думку колегiї присяжних, вбивство iз милосердя не визнається злочином. Отже, й не пiдлягає покаранню... I ще вiн сповiщає спокiйним, якимось еластичним голосом, що з пiвденних широт поволi, але невблаганно рухаються над континентом хмари агресивних бджiл, - гiбридний покруч бразiльських з африканськими, - якi розплоджуються iз страшенною iнтенсивнiстю i виявились такi войовничi, що нападають на цiлi мiста... - Навiть на отакi можуть напасти? - запитує Лiда, кивнувши на мiсто-гiгант, яке саме пропливає попiд небосхилом. - Певне, тi бджоли за щось розсердились на людей? - Хiба нема за що? - каже Заболотний i, щоб при-спокоїти Лiду, вдається до пояснень, що, мовляв, тi агресивнi рої посуваються насправдi досить повiльно, з швидкiстю черепашачою, їм нема куди поспiшати. Тож доки бджолинi орди наблизяться до цих широт, може статися, що вони й взагалi втратять свою агресивнiсть, призвичаяться до людини й до всього, що їх тут зараз дратує... Виявляється, їх найбiльше дратує рух, i нападають вони не на все поспiль, а головним чином на об'єкти, що рухаються... - Он як, - посмiхається Лiда. - Виходить, щось вони метикують... Коментатор тим часом повiдомляє, що в мiстах цього континенту дедалi бiльшої популярностi набуває "Служба надiї". Розрахована вона на людей, котрим нема до кого звернутись за душевною пiдтримкою, порадою, заспокоєнням, окрiм хiба до телефонної трубки (погляди нашi мимовiль фiксують червоний телефонний апарат, що цiєї митi майнув на стовпчику край автостради). Духов-ниii цей сервiс, на думку Коментатора, має тi переваги, що втiшник не питає вашого iменi, анi становища, пi адреси, вiдгукується вiн на голос кожного, хто телефонує до пункту "Служби надiї" у хвилину критичну, у хвилину розпуки... - "Служба надiї", о, якби к то була вона всесильна, - сумовито зауважує Заболотний. - Порад багато, прогнозiв ще бiльше, а тим часом у свiтi таки щось вiдбувається. Менше смiху чує планета - хiба це не серйозний симптом! Змiни в клiматi людських душ, взаємна їхня вiдчуженiсть, хiба ми цього не вiдчуваєм повсюдно? Там вбивство iз милосердя, а там - iз жорстокостi тупої, непоясненної... Або отi очманiлi вiд власної жорстокостi "шкiрянi куртки", що гасають вночi на мотоциклах вулицями Токiо, уявивши себе новiтнiми камiкадзе чи кимось там iще... Нечуваний розгул повiтряного пiратства... Викрадення людей, огидний тероризм, напади серед бiлого дня... А в ролi втiшальникiв раз у раз виступають торговцi наркотиками, чи, як їх iще звуть, торговцi "маревами". Рiзних вiщунiв та астрологiв розвелось, i що?.. Нi, не такої людям треба "Служби надiї"... Мiсто, що пропливало по обрiю, досi ще не вiдпливло. Все воно тоне у величезному, навiть з вiдстанi помiтному маревi - то гарячим грибом висить над ним зужите, загазоване повiтря. Заболотний з досвiдом затятого урбанiста пояснює, що забрудненiсть повiтря особливо посилюється надвечiр, коли камiння стрiтiв пашiє зiбраним за день жаром, а скупчення висотних споруд руйнує атмосфернi потоки, вiтер, якщо вiн не набрав ураганної сили, не продимає лабiринти кварталiв, тож городянам тiльки й лишається втягати в легенi брудне, застояне повiтря, загазованiсть якого часто сягає понад усякi норми... Проїхали багато, втома нам дається взнаки, а Заболотного вона нiби й не бере. Все тi ж короткi, блискавичнi рефлекси, по-музикантському тонка й для стороннього ока ледь помiтна чутливiсть рук. Скiльки ось годин з такою швидкiстю йдемо у потоцi "мерседесiв", "понтiакiв" та "ягуарiв", а водiй наш, як i вранцi, пiдтягнутий, випростаний, i по тому, як вiн легко, без напруги веде машину, вгадується висока натренованiсть i майстернiсть. Та все ж Лiда вважає, що пора б зупинитись, щоб керманич наш мiг перевести дух, розiгнати втому. - Зупинитись, а де? - вiдгукується Заболотний. - Не так просто знайти вiльне мiсце тут людям подорожнiм... - Пошукаємо, - каже Лiда, скидаючи поглядом узбiччя траси. Пiсля ряботiння пролiтаючих реклам, пiсля пiстрявостi вказiвних знакiв та одноманiтної геометрiї придорожнiх стандартних споруд раптом у вiдсторонi на узгiрку - клен! Живий клен! Облите совцем кострище краси а першiй осiннiй багряностi... Єдине, на чому немає реклами. Виник як живий застережний знак серед урагану швидкостей. А над кленом, над недалеким перелiском i прилеглим до нього зеленим низькодолом лукiв величезною хмарою - птахи, птахи... За всю дорогу ми не бачили жодного птаха, а тут ось їх в'ється одразу стiльки... Заболотний, ожвавiвши, пiдвертає свого б'юїка на край полотна траси: - Стоп, машина! Зробимо кiлька слайдiв з отим он кленом... - Iз птахами, - додає Лiда. Виходимо з машини, вся наша увага зараз у небо. Пливе й пливе хмара летючих створiнь. Що за птахи? Вороння? Коли птахи наближаються, вони з чорних стають сизими, сонце переливається на їхньому пiр'ї. Ось тепер нам виразно видно, що то не вороння, то шпаки, птахи нашого дитинства! Шпаки цього континенту цiлком схожi на наших, вони заповнили перед нами пiвнеба, вирують у повiтрi, то вiддаляючись, то знов наближаючись, сизо перелискують у сонячному промiннi. Лiда, яка невiдривне стежить за ними, признається, аж тепер усмiхнувшись, що спершу тi летючi цятки її вжахнули, вони здалися їй не птахами, а хмарою величезних чорних бджiл, тих самих, що десь там рухаються над континентом на пiвнiч, нападаючи по шляху просування на людей, атакуючи мiста. - Якби пiдiйти ближче до клена, - каже Лiда i вже була розiгналась бiгти на узгiрок, до того самотнього, з багряною кроною красеня, та раптом зупинилася розчаровано: - Канава! Глибокою канавою обкопано, ще й дротом обтягнуто весь узгiрок, де, надiйно вiдгороджений, стоїть самотою край траси той багрянолистий абориген цих мiсць. - Зона якась... А я хотiла листя назбирати, - присму-чується Лiда. Заболотний тим часом зосереджено клацає й клацає, робить цiкаву серiю знiмкiв з тiєї пташиної хмари, а наостанку навiв об'єктив на трасу, хай буде ще й такий слайд. Сам собою утворився тут цей своєрiдний, чимось для нас небайдужий триптих: багрянолистий клен на узгiрку, тихе вирування птахiв у небi i траса з невщухаючим свистом машинних потокiв... Незлiченнi табуни кiнських сил, зiмкнутих у найдосконалiших двигунах, прожухкують трасою мимо нас, не даючи себе розглянути, лиш обдаючи вiтром. Колись на шляхах тернiвщанських найвища енергiя була в тупотi копит, у летi буйногривих, що запiнено несли степами свої чорнi квiтчастi тачанки, а нинi... - По конях! - гукає нам Заболотний, i ось б'юїк знов набирає швидкiсть, стаючи невiд'ємною частиною нестримного залiзного руху. - Матимем кiлька рiдкiсних слайдiв. Соня Iванiвна належно оцiнить наш вибiр... Слайди та мiкрофiльми - це в Заболотних хобi, спiльне їхнє захоплення. Мають безлiч знiмкiв та слайдiв з рiзних куточкiв планети, з рiзних її широт i довгот, i якщо хтось увечерi, опинившись у Заболотних, виявить бодай найменшу цiкавiсть до їхньої творчостi, то цим неабияк потiшить подружжя. - Нiколи не бачила стiльки птахiв, - каже Лiда в замрiї, ще перебуваючи пiд враженням щойно побаченого. - Ми таки вгадали, де зупинитись. - Справдi, зiбрався їх тут цiлий пташиний ярмарок, - згоджується Заболотний. - Гуртуються перед вiдльотом, чи що? Однак дехто з цими пернатими має клопоту. Нещодавно вiйну птахам оголосили, i не хто-небудь, а вiйськове вiдомство, чим накликало на себе неабияке обурення мiсцевої громадськостi... Лiда, повеселiвши, навiть удається до жарту: - Крiм бджiл, птахи теж виявились агресивними? - Жартуй не жартуй, Лiдо, а факт: причиною катастроф, котрих час вiд часу зазнають надпотужнi повiтрянi гiганти, iнодi справдi виявляються птахи... Ось чому для безпеки польотiв уже видаються спецiальнi штурманськi карти, на яких шляхи мiграцiї птахiв будуть вiдповiдно позначенi. - Птах проти лайнера, - роздумує дiвча. - Таке крихiтне проти гiганта... - О рiд людський, народжений для лету! - з жартiвливим пафосом, як це вiн любить iнодi, вигукує Заболотний. - Швидкостей жадаємо, швидкостей нам, надзвукових, ракетних, а спитати б: чи швидкостi самi по собi наближають людину до щастя? Ти як гадаєш, Лiдо? Дiвча знизує плечима: - Вам, дорослим, виднiше. I вже нахмурилось. Тепер нам довго ждати, доки Лiда з якогось приводу звеселiє i хоч стримано всмiхнеться. А коли згодом мiж мною i Заболотним заходить мова про доцiльнiсть людської усмiшки, про те, чи завжди цей порух уст буде потрiбен людинi, чи, може, в далекiм майбутнiм усмiшка взагалi зникне, мов якийсь пережиток, Лiда, вислухавши нас, зауважує тоном досить критичним: - Як це усмiшка може зникнути? "Кiп смайлiнг" - завжди усмiхайся - то, звичайно, дурницi, вигадка для реклами, принаймнi це не для мене, - дiвча при цьому ще бiльше схмурило бровенята, - але коли щира усмiшка, не награна... Коли в нiй настрiй чи ваше ставлення до когось... Та я певна, що люди майбутнього нiколи не зможуть без усмiшки обiйтись! - Тон її не припускає заперечень. - Дивись, яка вона категорична в питаннi усмiшки, - весело каже мiй друг. - Але, очевидно, це справдi те, що завжди було й завжди буде. Хiба можна уявити, скажiмо, Монну Лiзу неусмiхненою? Навiть не усмiшка, а тiльки натяк, зачаток усмiшки, тихе зорiння її, але в тому зорiннi-мерехтiннi вся суть людини, безмiр її внутрiшнього свiту... Усмiшка - це ж, власне, частка душi, її вияв, її свiтло, i тому вона, треба думати, вiчно буде, Лiда тут має рацiю... Я вже помiтив, що Заболотний цiлком серйозно цiкавиться думкою Лiди про тi чи iншi речi, хай навiть це й буде висловлено з надмiрною дитячою категоричнiстю. Дiвчинка справдi багато на що має свiй погляд. Скажiмо, нiяк вона не може погодитися з котримось iз недавно бачених фiльмiв, де планета наша постає як суцiльне володiння роботiв, а життя там нiбито неминуче самозруйнується, природа озлиднiє так, що на жодному з континентiв не зостанеться мiсця нi для птаха, нi для квiтки, нi для струмка... - Пiсля того фiльму я заснути не могла, - признається дiвчинка. - Якби, Лiдо, продюсером фiльмiв був я, - дозволяв собi пофантазувати Заболотний, - створив би одну-єдину стрiчку... - Яку? - Звалась би "Астероїд". В дусi Уеллса. Нам з Лiдою цiкаво почути, про що був би той фiльм, поки що уявний. - За основу взято буде далеке майбутнє, - нiби й справдi чимось давно задуманим дiлиться мiй друг. - Йтиметься про тi часи, коли усмiшка ще є, а от зуб мудростi, цей рудиментарний придаток, вiн таки зникне за непотрiбнiстю... їжа буде iнша, все iнше чи майже все... На океанах на той час утворяться цiлi поселення, величезнi плавучi мiста, мешканцi яких, освоївши океанськi надра, розвиватимуть пiдводну металургiю в рiзних широтах свiтових вод, бо ж пересуватись таким океаноградам тодi не буде проблемою - це ж так? Для плавучих своїх Венецiй люди вибиратимуть мiсця в найкращих клiматичних зонах, щоб дихати iдеально чистим океанським повiтрям... Лiду це, видно, заiнтриговує. - Аз питною водою як? - цiкавиться вона. - Не морську ж пити? - Потужнi опрiснювачi працюватимуть, - дiловито пояснює Заболотний i далi розмотує стрiчку уявного фiльму. - А ще ж величезнi айсберги Антарктиди - уявляєш, якi то запаси прiсної води! Звичайно, за право користуватися айсбергами час вiд часу можуть виникати конфлiкти, - отже, й дипломатам, Лiдо, там ще буде роботи вдосталь. Всесвiтнi асамблеї збиратимуться спецiально заради найсправедливiшого розподiлу айсбергiв мiж континентами земної кулi. Одного разу дiйде навiть до рiзних незгод, запахне ядерним чи яким там порохом, i саме в цей момент астрономи помiтять: з глибин космосу наближається невiдоме небесне тiло, гiгантської маси астероїд, i курс його пролягає так, що не минути його зiткнення з нашою красунею планетою. Ось де виникає ситуацiя нечувано кризова! Що дiяти? Як вiдвернути загрозу, страшну небезпеку, що нависає однаковою мiрою над усiма? Можеш уявити, Лiдо, з якою напругою працюватиме в тi днi всеземна "Служба надiї", як ждатиме планета, що ж їй запропонують свiтила науки, мудрецi сивочолi, фiлософи... Обмiн думками вiдбудеться блискавично, висуваються тисячi проектiв, десь в Океанiї цiлодобово засiдає Верховна Асамблея майбутнiх - їхня ООН та Рада Безпеки, а в небi тим часом астероїд катастрофiчне росте, планетянам тепер його видно не лише вночi, а й при денному свiтлi, i з кожною годиною небесний гiсть помiтно бiльшає, розбухає в небi, i хоч уже запропоновано безлiч способiв вiдвернення небезпеки, але гарантованого, надiйного поки що нема... - Ти, звiсно, запропонуєш такий спосiб вiд себе? - кажу до Заболотного. Вловивши в моїм запитаннi iронiю, вiн, однак, i далi розмiрковує тоном серйозним: - Саме над цим постановник майбутнього фiльму зараз i роздумує... Бо якiсь речi йому поки що неяснi. Скажiмо, як поведуться самi вони, люди майбутнього, їхнi наймудрiшi мужi, перед лицем того Наростаючого, Невiдхильного?.. Чи зумiють в час найкритичнiший, перед лицем крайньої небезпеки, об'єднати самих себе, згармонi-зувати свої зусилля, тобто подолати айсберги власного честолюбства, взаємних чвар, очужiлостi, розтопити льоди пiдозрiнь, що цiлими горами понаростали мiж ними за роки всепланетних похолодань? - О, хоч у твоєму фiльмi зреалiзувались би нарештi золотi сни людства! - Iнакше кажучи, шановнi ледi й джентльмени, чи здатнi ви будете пiднестись над власними пристрастями, виявити належну терпимiсть i велич душi, - ось про це вас буде екзаменувати астероїд iз фiльму не вiдомого вам продюсера iз Тернiвщини, який, можливо, для екрана вiзьме собi iм'я: "Iноземець iз Францiї Маловiчко"... - Фiнал, само собою, буде оптимiстичний? - Обiйдемося без happy end, але свiтло в кiнцi тунелю, звичайно, буде. I роль рятiвника знаєте кому дiстанеться? Не кiбернетиковi з головою, вiдполiрованою, мов бiльярдна куля, i не суперменовi-астрологовi, якому скорились тайни небесної механiки... Роль рятiвницi у фiльмi дiстанеться дiвчинцi, тогочаснiй маленькiй Мадоннi, що буде вiку такого, як, примiром, ось Лiда, чи навiть менша, можливо, нагадає собою нашу Настусю-Анастасiю, чия зоря так рано закотилась... Тiльки то буде не похмуре, а, навпаки, усмiхнене, веселе й життєрадiсне дiвча. Граючись бiля своєї мами, що чергує на Головному пультi Планети, дiвчатко натисне на якусь там дуже важливу кнопку в електронних пристроях - i вiдповiдний пучок променiв буде послано небезпецi навстрiч, i астероїд трiшечки вiдхилиться, трiшечки змiнить свiй курс i... пролетить мимо! Потужно прошумить небесне тiло мимо нашої планети, колихне води океанiв, вiтром перестороги обвiє землян i знову зникне в просторах всесвiту... Ну то як? Приймається такий варiант фiльму? - Заболотний смiється... - Казочка для дорослих, - вiдповiдає Лiда йому скупою, та все ж усмiшкою. XXI З кожною милею наближаємось до мети, до тiєї невiдомої Мадонни. Час вiд часу намагаємось уявити собi: яка вона? Як у Рубльова? Чи як на полотнах старих iталiйських майстрiв? А може, схожа на одну з тих, якi ми бачили в козельського нашого друга-художника, що вдень вирiзував для райгазети з лiнолеуму карикатури на прогульникiв, а вечорами сидiв, як обпоєний, над образками своєї колекцiї, - вiн її терпляче збирав упродовж багатьох лiт. Двi з його Мадонн особливо нам запам'яталися: одна - мальована на полотнi, розмiром невеличка, зображала молоду матiр пiд яблунею ( в тiй смаглочолiй з дитям ми впiзнали - знаєм кого!), художник запевняв, що вона не поступається перед створеним на цю ж тему шедевром Кранаха, а друга була в iншiм матерiалi: на бiлiй порцеляновiй тарелi чудова жiноча голiвка, обкинута вiночком iз синiх волошок... Що то була за краса! Чи не одна з них - чого не буває? - i опинилась оце тут, на крайсвiття занесена ураганом часу?.. Який гомiн пiшов нещодавно в тутешнiх мистецьких колах з приводу неї: сенсацiя, знахiдка вiку! Слов'янська Мадонна! Народний примiтив, з якого прозирає генiй!.. Ясна рiч, прикро було б не побачити цей шедевр. Оскiльки ж часу в мене обмаль, невдовзi маю повертатись додому, Заболотний ще й тому так запалився цiєю подорожжю: "їдьмо негайно!" Сказано - зроблено. Сам сiв за кермо, жертвує уїкендом, i я, звичайно, зворушений цим дружнiм жестом. Твори мистецтва мають свої долi i свої, нерiдко загадковi, шляхи мiграцiї. Та чи не найбiльш вражаючим у життi мистецьких шедеврiв є їхня здатнiсть знаходити шлях до людських сердець - здатнiсть єднати... - Пригадуєш "Дорогу в Провансi" Ван-Гога? - озивається до мене пiсля мовчання Заболотний. - Нiколи в Провансi не доводилось бути, а творiння це чимось таке близьке. Навiть не знаю чим. Звихренiстю почуттiв? Отими неспокiйними хлiбами, тривожною тополею, звирова-ним небом? Чи самою дорогою серед хлiбiв, на якiй маячать двi постатi, - здається, йдуть кудись двоє хлопчакiв... Все там затаїло в собi тривогу, сама звихренiсть кольорiв нiби вiщує якiсь бурi прийдешнi... Щоразу, коли дивлюсь на "Дорогу в Провансi" з тими двома невиразними постатями подорожнiх, виникає одна и та ж асоцiацiя - здогадуєшся, яка? - Та певно ж... Дорога на робiтфак стелилася нам тодi. Точнiше, спершу'на Козельськ, а звiдти вже згодом на робiтфак. Наша дорога тодiшня теж пролягала помiж хлiбами, проводжали нас i тополi знайомi, а все iнше, звичайно, було не таким... Зорiло-свiтало над степом, коли ми вийшли з Тер-нiвщини. Сонце зiйшло нам уже за селом. З щемом серця полишаємо рiдну Тернiвщину, йдемо у свiти, зовсiм юнi й сповненi надiй. На дорозi нiкого, попереду нас рухаються лише двi нашi власнi тiнi, жердинястi, довготелесi, мов донкiхоти. Вперше покидаєм домiвку, пускаємось у далеч незвiдану, тож почуваємо значнiсть моменту: тепер у нас нiчого нема, тiльки - дорога! "Лежить Гася, простяглася, як устане - неба дiстане..." Чи давно бабуся загадувала нам цю загадку, що незмiнно подобається малечi, бо ж у такi казковi шати чиясь химерна уява прибрала звичайну дорогу... I ось вона, "Гася". В'ється i в'ється помiж хлiбами, то пiрне десь у вибалку, то знову потяглася на пагорб i далi мрiє помiж хлiбiв... За Яворовою балкою, зiйшовши на кряж, де кiнчаються нашi землi, зупиняємось, щоб озирнутись востаннє: прощай, Тернiвщино! Прощавайте, рiднi глинища та яруги, i ви, старезнi верби в балках та гарячi коноплi, де можна було, заховавшись, неначе в лiсi, нагомонiтись з однолiтками про всякi дитячi тайнощi, а iншим разом i наревiтися на одлуцi, якщо повелися з тобою несправедливо, якщо завдано тобi якоїсь аж надто пекучої кривди... Тернiвщанський вiтряк бовванiє вежею край села, на розхрестi дорiг. Розгонистi крила, на якi ми зважувались чiплятись, щоб спробувати висоти,зараз стирчать хрестом непорушне: давно вже вони не крутились, не обвiювали тугим своїм вiтром тернiвщанську малечу. Бiля вiтряка нi душi. Та ось iз затiнку, з-пiд крил, вiддiляються двi постатi й, щоб нам їх виднiше було, виходять на саму дорогу... - Глянь, то ж вони! - гукає до мене Кирик. - Ялосо-ветка й вашi бабуся... От народ! Досi ще не пiшли, хоч буряковi гектари давненько їх ждуть... Кому, здавалось би, ми потрiбнi, а вони - не надивляться, ї наче аж сюди чути нам бабусинi слова: "Молодшi, може, ще вас побачать, а я, мабуть, нi". Доки й сховаємося за горою, вони з мiсця пе зiйдуть. Бо й справдi ж - розлука не на день... У скринi в бабусi вже все наготоване для дороги, не схожої з нашою, для мандрiвки останньої чи, як ото мовиться, вiчної: одежа чистенька, хустка, бiлi панчохи, нi разу не вдiванi, а в прискринку, зав'язаний у вузлику, ще й срiбний карбованець на свiчки... Самi бабуся про все подбали. По землi, як i ми, ходять бiльше босi, до сивих приморозкiв без взувачки - по стернях та по грудках, а там, де будуть, хочуть походити в бiлих м'якеньких панчохах. Перед тим, що їх жде, бабуся не почувають страху. Зовсiм спокiйнi вони перед отими просторами вiчностi. Може, ще й тому, що не мають сумнiву: будуть на небесах. Звiдки така певнiсть? А самi подумайте: "Весь вiк трудилась, iз сусiдами не лаялась, нiкому й "брешеш" не сказала..." Хiба не аргумент? От нам iз Кириком щодо цього буде складнiше: в Козельську, куди ми йдемо, нiхто небес нам не обiцяв, як ще воно там буде, невiдомо, а втiм, чого ж боятися невiдомостi, хiба неодмiнно в нiй мас таїтися щось недобре? А, була не була... Розвивайся ж, ой та сухий дубе, Завтра мороз буде! Ой збирайся, молодий козаче, Завтра, завтра похiд буде! Це бабусина пiсня. Не раз вони спiвали нам її упiвголоса, сидячи взимку за прядкою або бiля кужеля. I дивна рiч: пiсня ця, саме вiдлуння її й зараз знiмає iз нас страх та непевнiсть, додає вiдваги. Похiд так похiд! - Прощавайте! - махаємо з Кириком картузами в бiк Тернiвщини до тих двох вiддалених постатей, що вже стоять, як у прозорiй водi, тонуть у сонцi. - Ну, тепер - гайда! Поки не так жарко. - I ми рушаємо далi. Хоч як щемить на душi, та все ж намагаємось пе показувати цього один перед одним. Тернiвщини вже не видно, тiльки нiби пiсня уявна ледь бринить звiдтiля про те, як дрiбнi дощi змиють тобi голiвоньку, а розчешуть густi терни... А висушать буйнi вiтри!.. Хто знає, чим нас зустрiне Козельськ. Були ми з Кириком там лише двiчi: перший раз, коли викликали кiлькох тернiвщанських хлопчакiв та Катрю Копайгору на пiонерський злiт, а ще iншим разом з нагоди Жовтневих свят вдалось побувати, коли в райклубi виступали й нашi тернiвщанськi артисти, що, озброєнi пугачами, завзято вiдстрiлювались вiд махновцiв... Взято нас було тодi, як виявилось, бiльше для того, щоб коней пiд час вистави стерегти, до залу нас навiть iiе пустили, не для дiтей, мовляв, це видовище, - довелось у вiкна заглядати, видираючись на плечi один одному, зате ж їхали ми тодi до Ковельська з пiснями та за дзвiнких колесах, а зараз тьопаємо пiшки, бо, знаем самi, зайвого тягла в артiлi нема, переживаємо смугу труднощiв. А до районної нашої столицi пiшiй людинi добутись не просто: щоб за день обернутись туди й назад - це треба вовчих нiг! Або щоб умiв лiтати, як отi нашi Винники. То, певне, в роду в них була така бистроногiсть: не лише Роман, а й батько його, що в тернiвщанських переказах виступав пiд не зрозумiлим для нас прiзвиськом дiд Чапча, - вiн, кажуть, теж був здатен пiд час парубкування за найкоротшу нiч подолати вiдстань неймовiрну! Як це можна було цiлу нiч пiдбiгцем, пiдлетом через яри, понад жита - i так десь аж пiд Полтаву? Iнший би вмер вiд розриву серця, а вiн... I всього лиш, щоб якусь там хвильку з дiвчиною перебути, пiд зорями гад Ворсклою з нею постояти! Коли були меншi, ми справдi вiрили, що в того Чапчi крила були, достоту, як у кажана. I сам той скоробiжець уявлявся нам людиною-кажаном, що, мов демоняка, розiпнувши крила, весь аж чорний вiд своєї нiчної пристрастi, вiд вседолаючої любовi, летить до дiвчини крiзь темряву ночi, летить, аж гуде, низько понад житами, i лише, де клунi та садки хуторян, там вiн крила знапружить i одразу злiтає вище, понад дерева, щоб не заплутатись у нiчному гiллi, як, буває, заплутуються кажани в кiнських скуйовджених гривах... Такий то був Чапча, i син, видно, у нього вдався - тож лiтали колись люди? Щоправда, неабияк бувши закоханi, а ми ось, змокрiлi, мов курчата, плентаємося кожен на своїх двох. Поклали собi: як дiйдемо до Громової могили, отодi зробимо перепочинок, не ранiш. Йдемо довго, вiд зголод-нiлостi голова крутиться, бо цей рiк такий, що й ноги пухнуть, при ходьбi тебе аж похитує, свiт жовкне, якiсь темнi бджоли перед очима лiтають, одначе йдемо, йдемо... Та ось нарештi вона виринає з-пiд обрiю, округла, срiбляста, наче баня якогось храму, що ледь виглядає з землi, це i є Громова могила! Вона нiби матка серед багатьох менших могил, що їх всюди розкидано в наших степах, - давно кимось насипанi, виднiються, ближче й далi, декотрi ледь мрiють, порозпливавшись, у сонячнiм маревi... Для тернiвщан, як i для всiх довколишнiх сiл, Громова - то своєрiдний маяк серед безбережжя наших степiв, орiєнтир, вiд якого вiдмiрюють вiдстань. Щоразу, коли хочуть пояснити якесь мiсце, визначити себе у просторi, то кажуть: ото, не доїжджаючи верстов зо три до Громової, або: це з нами сталось одразу за Громовою... Розмiрами Громова величезна, схили її всуцiль поросли срiблястою травкою-мiтлицею, така ковзка ця травичка, що й санчата по нiй летiли б. Ми хоч обидва i втомленi, та все ж видираємось по цьому ковзкому срiблястому схилу, а коли опиняємось на самiм вершечку Громової, то аж гукнути хочеться вiд захвату: степи та простори на всi чотири сторони свiту! I Козельськ звiдси вже вiдкривається цегляними будiвлями та куполом райклубу, що архiтектурою схожий на собор святого Петра в Римi, а ген-ген, низько - долом, насип залiзницi побiг кудись аж за обрiй. Маємо з собою пляшку сирiвцю, зробленого бабусею, маємо й по чотиристаграмовому кусневi глевкого хлiба-малая з колгоспної комори, тож, пiдживившись, потамувавши голод i спрагу, лежимо тепер горiлиць, небо над нами - нема йому дна! Синього, сяючого - безкрайнiй край. - Хочу лiтати, - каже Кирик. - Як то'й Чапча... Як птах отой, що вгорi он пливе... Справдi пливе, в повiтрi високiм купається... Що воно там, угорi? Якось питали про це Андрiя Галактiоновича, вiн у вiдповiдь пожартував: не все, мовляв, i вчителевi вiдомо, якраз, може, ви колись йому скажете - що там? Птах пливе, крильми навiть не зворухне, так легко й вiльно там, у недосяжностi, вiн почувається. - Шулiка, чи, може, орел? - Звiдки тут взятись орлу? Це той, що курчат бере... - Нi, орел! - Нi, шулiка! - Шулiка-орел, орел-шулiка, ха-ха-ха! Вгорi небо, а пiд нами що? Скарбiв, мабуть, повнiсiнько в цiй Громовiй? Шабель та сiдел в оздобах, баклаг iз чистого срiбла та рiзних вояцьких поладупкiв? Дiрочка темнiє в сухiй землi - що там у нiй? То один, то другий прикладаємось вухом: о, здається, джмiль там гуде! Головний скарбiвничий... А довкруг нас срiблиться нехворощ-трава, дика, така гладенька й ласкава, як спинка лошати, аж погладити її хочеться. Ще у нас її звуть нехвороща бiла (бо в i чорна), а в давнiх лiтописах це якраз її, срiблясту травичку оцю степову, названо євшан-зiллям, так принаймнi розповiдалося нам у школi. I хоч гiрка вона на смак, через що найголоднiша худоба її не їсть, але якi мiцнi пахощi йдуть вiд неї: коли довго дихаєш, аж голова хмелiє. Ростуть у наших степах i козельцi (чи не звiдси й Козельськ), зiлля теж дике, але їстiвне, в цьому його перевага, нехвороща ж гiркотою не поступається перед полином. Та хоч яка гiрка, зате нiколи вона не вiдцвiтає, в будь-яку негоду не втрачав своєї срiблястостi, i щось у нiй є таке, що схиляв тебе до задуми. I сама ця наша Громова, найвища з могил, неодмiнно чимось торкне тобi душу, цiле лiто вона мовби виглядає когось, - чи не за те й люблять її вiтри? Вiд самої колиски ми чуєм: "У полi могила з вiтром говорила, повiй, вiтре буйнесенький, щоб я не чорнiла". Це, нам здається, саме й спiвалось про Громову!.. Млiє в дрiмотнiй непорушностi степ. Нiщо нiде не зрухнеться, тiльки птах, нам не вiдомий, все ще в небi пливе, в промiннi купається... Та ось несподiвано десь iз далечi - гук! дужий, розлогий... Ми схоплюємось разом на ноги: де? що? А то он у далеких оболонях поїзд гукнув, вилiтаючи низько, з-пiд неба. Вперше побачений, повившись димом, просто наче до нас вiн гукнув, покликав обох уже в iншу дорогу - з дитинства в дорослiсть. Зараз ще нам невздогад, з якої далечi вiдстаней, з яких моторошних ночей проблисне нам це сонце рiдних степiв, серед яких лютих стуж зiгрiє нас материнським своїм теплом ця наша ласкава, в срiблястiй травичцi Громова, що з вiтром тут цiлi вiки говорила i що вiд неї й ми вiдмiрятимем свої шляхи, як вiд осереддя, вiд заповiтного кореневого знаку наших степiв. - Розкажи нам з Лiдою, як ви рятували Мадонну, - раптом звертається до мене Заболотний. - Тобi ж довелося бути в тiм батальйонi, що здiйснював операцiю... Як там це вiдбувалось насправдi? Розказати? Виповiсти? То була наче iнша дiйснiсть. Весна печуваного сонця, i сади зацвiли нам, як уперше в життi, i величезне мiсто, розбомблене з повiтря, лежало в суцiльних руїнах. Бiло-бiло квiтують сади, i потворнiсть руїн, що лежать цiлими горами, - так це там поєдналось. Потiм була та виняткова нiчна операцiя. Тунель у каменоломнях, вузькоколiйка з iржавими вагонетками, стара, закинута штольня, в якiй щось маєм знайти. Ми не знали, що там заховано, нiхто не знав таємниць тiєї замурованої штольнi, до якої ми вступили темної ночi, озброївшись заздалегiдь лiхтариками. Похмура тьма, сирiсть, грязюка, плiснява. Мов печернi люди, сторожкi, нашорошенi вiд довкружної загадковостi, недовiрливо занурюємось у темряву з своїми лiхтариками, бо ж хто скаже, що маєм вiдкрити в цьому сучасному пеклi пiдземелля, в нутровищi цiєї лисої гори. Може, чекає нас тут склад якоїсь нам не вiдомої, загадкової зброї, можливо, все тут замiновано i ось-ось гримне вибух вiд найменшого необережного доторку? I так, в крайнiй напрузi нервiв, аж доки у скупому свiтлi чийогось лiхтарика тьмаво зблиснуло золото музейної лiпленої рами... Рукавом гiмнастерки сержант Кутя протирає вкрите пилюкою давнє полотно, i перед нами, нiби ми снимо, нiби з iлюзiї, виникла... Нi, люди, таке випадає раз у життi! Нiколи не забути до невпiзнання змiненi враз серйознi солдатськi обличчя, що їх мовби торкнулось неземне свiтло... Тiєї ночi - вже в розташуваннi батальйону - стояли мовчазно ми на вартi довкруг полотна, довкруг сяйва, що тихо линуло до нас звiдти, де босонога висока жiнка легкою ходою йде з немовлям по хмарах... Навiки могла зникнути, в пiтьмi штольнi зiтлiти, згнити, завалена камiнням гори, а сталось iнакше, її врятовано, i свiтло краси вже струмує на кожного з нас, входить у твоє духовне єство, i невiддiльнi стають вiд неї i тi веснянi сади у тихому сонцi, в якихось аж перебiльшених квiтуваннях, i тi циклопiчних масштабiв руїни серед яких ми пробираємось, обережно несучи на чиємусь плащ-наметi чудом вiднайдену, чудом врятовану Мадонну. I коли хто з нас у тi днi дивився на небо, на легкi хмарини, що пливуть у високостях, то й там йому малювалось, як вона йде, босонога, по хмарах з iталiйським своїм дитям на руках, видобувшись iз темряви сирої й похмурої штольнi, йде у вiчних сяйвах просто кожному з нас навстрiч... - Можна уявити, скiльки було тодi у вас хвилювань, - зауважує Заболотний. Та чи можна й хвилюванням назвати той стан? - Пiсля всього пережитого, - кажу йому, - то були днi великого просвiтлiння. I пашi хлопцi, i хлопцi з iнших полкiв приходили, щоб глянути, годинами могли вистоювати серед розпечених сонцем руїн i не зводили з неї очей... Бо ж тепер менi ясно: ми рятували Мадонну, а вона рятувала нас... XXII Автострада, вигинаючись мiж полiв, вилискує змигка-ми сонця на металi, на лаках та склi, нескiнченним своїм блискотiнням, летом нестримним вона ще бiльше уподiбнюється до витворiв самої природи, нагадує величезну рiку, що в слiпiм устремлiннi несеться кудись у безвiсть. Летить i летить iз шумом та свистом енергiй! I враз знерухомiло все. Попереду в нас вискнув гальмами "опель", аж чорнi пасмуги потяглися за ним уздовж полотна траси - то гума так при гальмуваннi горить, прикипаючи до асфальту. Хайвей, скiльки око сягне, знерухомiв одразу, - мабуть, так раптово спинилась би величезна, забита ламаною кригою рiка, зустрiвши невiдому запруду. Одна якась мить, - i цього було досить, щоб рух перестав бути рухом, а рiка дороги перетворилась у згромаджений залiзний льодостiй. Хайвей занiмiв, все застигло, завмерло - самий рух умер. Враз стало чути музику в сусiднiй машинi - мелодiйна, така гарна серед несподiваної, аж неприродної тишi хайвею. Здивовано поглядає на нас звiдти дiвчина-пiдлiток, що сидить за кермом, з iншої машини визирнула лiтня японка в окулярах, питає: що сталось? Десь за нами зривається виття сирен. До нестерпностi рiзке, воно наближається, мов шквал, залiзним криком розтинає повiтря. От уже пролетiв мимо нас пронизливий зойк сирен, промчались вперед червонi полiцейськi машини i їм навздогiн санiтарний фургон... Видно, як неподалiк попереду щось їх зупинило, одразу ж з'явились кремезнi постатi полiсменiв, з службовою квапливiстю протискуються кудись мiж кузовiв санiтари в бiлих халатах... В обидва кiнцi дорога захаращена, залiзна рiка спинилася до крайнеба, те, що тiльки-но летiло, двигтiло, мчалось i стугонiло, зараз стоїть нерухомо, розпiкається на сонцi, виповнивши повiтря духом гарячої гуми, лаку, бензину. Траса завмерла, здається, надовго, отже, вам, подорожнiм, тепер сиди та диш у цiлковитiй бездiяльностi, ковтай смог серед нерухомостi залiза та чаду, i невiдомо, скiльки це триватиме. Хоч куди б ти спiшив, хоч якi б тебе справи гнали, а вже ось затисли тебе - так, нiби в пастку потрапив, - i кому поскаржишся? До кого ввернешся з вiдповiдною нотою? - По-нашому, братцi, це зветься пробка, - каже Заболотний, виходячи з машини. - А по-тутешньому - "десятимильна автостоянка"... Що ж там все-таки сталось? Нiде найменшого поруху, хайвей не подає ознак життя. Суцiльна знерухомленiсть, незвична, видно, навiть для старого сетера, що, часто дихаючи, виглядає з розкiшної, пурпурового кольору машини. Сетеровi жарко й сумно. Рух увесь зосередився зараз тiльки в рубiнових засвiтлених мигавках-маячках, що до моторошностi рiвно, байдужо крутяться на полiцейських машинах. Рубiновi вогники, верткi деннi свiтлячки над непорушнiстю залiзного розпеченого Дунаю, якiсь вони недоречнi зараз - при сонцi, при могутнiй слiпучостi дня. I все ж якусь сувору значливiсть вони несуть у собi, щось промовляють - нiмий крик свiтла серед занiмiлого урагану! Мигавки-маячки вперто, по-дiловому крутяться й крутяться, з невпинною послiдовнiстю звершують оберти навколо крихiтної своєї осi, описуючи круг по обрiях цього великого й прекрасного свiту. Знiчев'я дивимось i дивимось на працюючi мигавки, на тi дивнi лiчильники спиненого часу. Щось фатальне є в них, нiкому не пiдвладне, тривожне, позачасове. Серед тишi полуденної, серед безмовностi знерухомленого металу вiдраховують саму незрушнiсть, неясну тривогу, одноманiтно вiдраховують, може, останнi краплини чийогось життя. Одначе - що ж там? Уподовж полотна дороги на безлiч миль тягнеться висока металева сiтка, напнута на мiцних, теж металевих стовпах. Сiткою вiдгороджено вiд хайвею все iнше життя з силуетами далеких мiст, з соковитою зеленню розлогих пасовиськ, слiпучiстю озеречок, з польовим повiтрям, птахами та зовсiм мiнiатюрною худiбкою, що, зменшена вiдстанню, iдилiчно пасеться в маревах-iмлах... Подекуди на стовпi чи посеред сiтки вас знову зустрiне табличка: "Private property" або просто "Priva