te"... Безлiч цих "прайвiт" уже промайнуло нам за дорогу, викликаючи в пас коли досаду, коли iронiчне зауваження щодо цих засторог, знакiв того, що твої мандрiвницькi права тут мають суворi межi: так ось рухайся, а вбiк не смiй анi кроку. За сiткою то вже належить комусь i мав визначену цiну, скажiмо, дерн з отаких чудових лукiв тут вважається практичним нарiзати шматками й продавати по мiстах, де пласти дерну, цi живi килими, виставленi у вiтринах, ви не одразу й вiдрiзните вiд килимiв, тканих чиїмись руками... А мiсце подiї - ось воно. Бiля одного з металевих стовпiв з написом "Private" стирчить боком невеличка, здається, японської моделi машина. Нiби паперова iграшка, вся зiжмакана, строщена, - залiзний стовп, в який вона врiзалась, розсiк її, радiатор ударом загнано в салон... Чому її кинуло туди, на стовп? Хто в нiй? Стороннiх полiцiя близько не пiдпускав, запасайтесь терпiнням, ждiть, поки знову буде вiдкрито рух, а тим часом на цiм вiдтинку порядкують викликанi телефоном служби. Перегородивши дорогу, збились бiля потерпiлих i санiтарна, й кiлька полiцейських машин, якi щойно промчали з нестерпним виттям, а зараз лишили собi тiльки мовчазне мигтiння свiтляних маячкiв. Автострада уже запрудилась на кiлометри, розпiкаючись, блищить металом десь аж пiд обрiй, хайвейний люд, що, певне, звик до рiзних пригод у дорозi, поводиться досить стримано, без нервувань, нiхто поблизу не виявляє нi особливої нетерплячки, нi зацiкавлення: той гумку жує над кермом, той вийшов, розминає костi... Заболотному при виїздi Софiя Iванiвна, нiби й таку пригоду передчувши, давала настанову: "Ти ж там, на трасi, не встрявай не в своє, не роби з ними iнциденту" (так вона волiє висловлюватись, маючи на увазi тих, хто пильнує лад на дорогах). Одначе для Заболотного цi настанови мають силу лише до певних меж, досить створитись у дорозi гострiй ситуацiї, як одразу всi вони летять до дiдька. Такий тип людини: де тiльки пахне небезпекою, ризиком, - Заболотний мусить бути там, позицiя споглядання не для нього. I зараз ось вiн уже рве вудила, нервується, його дiяльну натуру дратує всiма визнаний припис триматись осторонь, Заболотний аж зблiд, оприкрений тим, що його не пiдпускають до мiсця подiї, не дають на когось там глянути, когось рятувати. Весь вiн енергiя - скута, перозкрита. Жадоба дiї кипить у ньому, прагне вчинку. I хоч друг мiй розумiє, що ранг дипломатичний, самий статус особи сторонньої велять йому бути стриманим, "не робити iнциденту", але що вдiєш, коли метушня рятувальних служб здається йому безглуздою товкотнечею, хтось там стiкає кров'ю, а вони все ще вовтузяться бiля сплющеної тої малолiтражки, що скособочено стирчить бiля стовпа. Рятiвники, видно, щиро силкуються й нiби квапляться, намагаючись зiрвати заклиненi дверцята, але, як завше збоку, для стороннього ока все в них там виходить нiби повiльно й намарно... - Нi, я пiду, - зрештою не втримується Заболотний, i його довготелеса постать, зграбно прослизаючи мiж кузовами, вже ринулася вперед, до мiсця сумної пригоди. Незабаром бачу його в енергiйнiй розмовi з огрядним полiсменом (чи не виник, чи "не зробився" мiж ними отой самий "iнцидент"? Але, будемо сподiватись, обiйдеться без цього), ось вiн, Заболотний, жестикулюючи, щось доводить полiсменовi, втлумачує, дораджує вперто ("натура, як у тура!"), i нарештi полiсмен, махнувши палицею, дозволяє йому пройти, приєднатись до тих, що вовтузяться бiля нещасної машини. Мить - i Заболотний, нахилившись, зник у тиснявi тiл, його дорожнiй досвiд одразу, певне, знайшов для себе застосування. Всi зусилля спрямованi там на те, щоб вiдтягти, видерти машину назад, бо весь той клубок знiвеченого металу, виявляється, разом iз прогнутим стовпом залiз аж у сiтку загорожi, застряв у нiй, як застряють риби в капронових сiтях. Силкуються там гуртома, щось погукують, чую вже уривчастi погуки й Заболотного по-англiйському, мабуть, означають щось близьке до нашого: "Раз! Два! Взялись!" - дивно, але факт, що таке слiвце в потрiбну мить додає людям злагодженостi в дiях. Дверцята, видно, заклинило намертво, силою удару кузов загнало далеко в пастку, людям з трудом вдається вицупити малолiтражку назад, розчахнувши почавлене залiзо. Нарештi когось добули, санiтари кладуть тiло на ношi, несуть... Є пожива тепер для цiкавостi знудьгованого натовпу, дорожнi дамочки аж навшпиньки стають, щоб не пропустити видовища, яке зможеш увечерi побачити на телеекранах, а тут воно перед тобою вочевидь: юнака несуть. Джинсовi штани пропливають, втиканi блискучими кнопками, молоде, не знiвечене обличчя вражає спокоєм, воно вродливе, воно вже далеке вiд усiх земних пристрастей, золоте волосся льняним пасмом повисло в розсипах неживих... Та це ж вiн! Той золотоволосий, що тiльки-но цiлувався в кав'ярнi з своєю такою ж золотоволосою супутницею! А вона? Що з нею? В момент удару, вйявлясться, це якраз вона була за кермом, i її придавило, затисло в метал так, що нiяк не можуть видобути. Заболотний, поряд з iншими, натужно працює в гуртi, нараз випростався, сива голова його з'явилась над натовпом, блищить зрошене потом чоло, змахнув росу i знов нахилився, щось розглядає там унизу... Що вiн там розглядає? Людину розранену? Чи те, що людиною було? - Жива? Нежива? - перемовляються тi, що ближче до мiсця аварiї. - Їй, здається, голову вiдiрвало, - каже здоровенний негр, пробираючись звiдти, iз тисняви. - Розчавило, як цитрину. - Може, вона п'яна була? - кидає блакитне волоса дама, стоячи бiля песика-спанiєля, що виткнувся головою з машини. - Нi, вона не була п'яна, - каже Заболотний, повертаючись звiдти, i блiде обличчя його скривлюється сердито. Вiн весь посiрiлий, струджений, аж нiби став зiстарений враз. - Це тi, з кав'ярнi, - каже вiн, всiдаючись за кермо. - Що як брат i сестра... Можливо, це була їхня весiльна подорож... I потiм довго не чуємо вiд нього жодного слова. Лiда сидить, затиснувшись у куток, - в неї повнi очi слiз. Налились i не скапують. Санiтарна з своїм саркофагом помчалась в один бiк, ми мчимо в протилежний, ще якийсь час вловлюючи слухом даленiюче завивання сирен. Пролiтають стовпи, не кiнчаються залiзнi неводи загорож, що їх накинуто нiби на всi довколишнi простори, - для шаленства руху вiдведено лише цей ажурний сiтчаний тунель. Деколи ви-майне знов заборонна табличка, що на неї пiсля всього, що сталось, просто нестерпно дивитись. В небi по той бiк сталевої сiтки котиться бiлий м'яч сонця, сирен не чути давно, а тi джинси й пасма золотi, неживi ще довго перед нами пливуть у повiтрi. Простугонить мiст, при в'їздi на який маєте заплатити встановлене мито спритному в рухах митаревi, якому, видно, байдужiсiнько до всього, що може з вами статися десь на трасi, як i до подiї, свiдками якої ви щойно були. Хайвей має свої нещаднi закони. Швидко й буденно розчавлює недостатньо уважних, вiдкидає, як брухт, на узбiччя й нiяких епiтафiй на каменi своєму не пише. Скiлькох уже звiв на цих перегонах у небуття i скiлькох ще зведе!.. Струменем iз шланга змиють калюжу розтеклої по гудрону кровi, нещасний автомобiльчик незабаром опиниться на кладовищi старих, потрощених машин, i рух вiдновиться повнiстю, гарячим вiтром швидкостей зметено буде слiди трагедiї. Двоє таких юних, таких вродливих людей... У новiм свiтлi постають для нас обоє з своєю дивною поведiнкою в кав'ярнi, де так пожадливо курили, де, як у пустелi, не помiчаючи довкола нiкого, час вiд часу цiлувались прощально й задумливо. Назавжди зiйшли iз стовпотворiння хайвею, з напiвдороги виключили себе з гонитви, вiд усього її шалу вiдсторонились зi своїми тайнами, яких уже нiколи й нiкому не розгадати. I нiкому не дано прозирнути в справжню причину нещастя, - була то миттєва похибка руки, стресова неточнiсть реакцiї чи задовго перед цим свiдомо обраний акт самознищення? Всього за кiльканадцять миль будемо вiд мiсця, де сталось нещастя, як Верховний Коментатор коротко передасть у простори ефiру ще одну новину, сповiстить байдужою скоромовкою, що якiсь двоє невiдомих, юнак i юнка невизначеного фаху й невизначеного пiдданства, стали на цьому хайвеї жертвою випадку, щойно загинули внаслiдок автомобiльної катастрофи... - Що ж це було? - каже Заболотний пiсля тривалої мовчанки похмурим, якимось важким голосом. - Чому вони врiзались? Що їх кинуло з потоку в оту металеву сiть? Нас невiдступне мучить ця загадка. Шукаєм пояснень, прикидаємо рiзнi варiанти, i їх, виявляється, може бути безлiч. Похибка руки, перевтома, стрес, миттєвий розлад нервiв? А могла ж вона, водiйка, й вiд чаду зомлiти за кермом, вiд дорожнього перегару, мiг бути причиною загибелi й просто напад юних пустощiв, один лиш заслiплюючий поцiлунок, що їх коханi часом дозволяють собi й на таких, на шалених швидкостях? А хiба не мiг це бути вибух людської розпуки, наперед продуманий вiдхiд у небуття двох звiдчаєних ексцентричних натур, заздалегiдь узгоджений акт самоспалення на вогнi наркотичних райських видiнь? Навмисне чи ненароком - нiхто нам тепер цього не скаже, нiякий коментатор не пояснить... - А може, - раптом озивається Лiда, - їм просто на-стогидли нестерпнi оцi загорожi-вольєри, що все нiяк не кiнчаються? Може, й так... I вiдважились, врiзались на льоту, щоб прорватися до тих недосяжних трав, до озер, до ще необкинутих сталевими неводами таких забавливих просторiв далечi й неба. XXIII Людина протягом життя зазнає докорiнних змiн: iнодi той, кого ви знали в дитинствi, постане перед вами таким iнакшим у зрiлому чи в похилому вiцi, що то вже, власне, будуть рiзнi люди, зовсiм рiзнi варiанти особистостi. Принаймнi про Ялосоветку, сестру Заболотного, можна було з певнiстю сказати, що за кiлька передвоєнних рокiв вона змiнилася до невпiзнаний. Вилюднiла, змiцнiла, з чахлого, недокрiвного створiння стала просто красунька! Налилась здоров'ям, в характерi з'явилась веселiсть, жартливiсть, i голос пробився спiвучий, не раз зi сцени виступала в нашому тiсному тернiвщанському клубi, i дивувалась тодi слобода, звiдки це пасльонове дiвча, що в нестатках та надголодь виростало, здобулось на такої чарiвностi голос, що ллється з грудей дiвчини без зусиль, без натуги? Iншi сирi яйця для голосу п'ють, а вона, може, росу солов'їну вдосвiта пила iз своїх забалкiвських верб. Батьковi Заболотних вже не довелось чути Ялосоветку зi сцени, згас за кiлька рокiв перед вiйною - доконала чоловiка давня, ще з фронтiв громадянської принесена хвороба. Хлопцi, повироставши, порозскакувались хто куди - той у прийми пристав, двоє на кордонi десь служать, а той подався вчитись до мiста, тож зосталась Ялосоветка в батькiвськiй хатi сама. Коли ми, вже студенти, приїздили з Кириком додому на вакацiї, Ялосоветка не могла приховати перед подругами гордощiв за брата, вказувала дiвчатам на нього, мов на чудо: хiба ж не талант! Схiднi, найтруднiшi мови вивчає та ще одночасно i в аероклубi вчиться! Скоро аеропланом в саму Тернiвщину прилетить, в степу на стернях сяде, де колись бiгав пастушком... Подруги Ялосоветчинi, тернiвщанськi нашi пiддiвки, що повиростали швидко, мов iз води (аж ми з Кириком iнодi не могли i вгадати, де чия), покрадьки задивлялися на мого друга, не однiй вiн, видно, душу розбентежив. Бо з приїздом Заболотного-студента, здається, i спiви в селi ставали гучнiшi, i вечори довшали, - допiзна вiд кутка до кутка, як i в давнiшi лiта, заблукувала пiсня дiвоча, балками линула кудись аж на Чернече, мовби шукаючи когось, але навiть i серед далеких вечiрнiх спiвiв Ялосоветчин голос вирiзнявся, так що й старшi жiнки заслухались: бач, як за лiто голос їй висталився на буряках, на вечiрнiх шляхах iз поля... Потiм з'явився в Тернiвщинi тракторист iз сусiднього села Микола Винник, що доводився далеким родичем нашим тернiвщанським Винникам, i зовсiм незадовго до вiйни Ялосоветка з Миколою одружились, стали жити в старiй хатi Заболотних, доки собi збудують нову. Але нову так i не встигли збудувати - почалась вiйна. Микола пiшов на фронт у першi ж днi, i слiд його вiдтодi пропав, - потяглися для Ялосоветки лiта майже вдовинськi. Хтось нiбито бачив її чоловiка в шмаття рознесеним вибухом снаряда на днiпровськiм мосту, вважалось, нема Миколи, одначе пiсля визволення Тернiвщини вiн раптом пришкандибав до Ялосоветки з госпiталю i, тижня не посидiвши вдома, став працювати в майстернях Озерянської МТС... Ми з Заболотним зустрiлися в нашiй Тернiвщинi уже по вiйнi, коли прибули глянути, хто ж тут пiсля всього лишивсь... Скiльки людей не повернулось, про скiлькох iз наших ровесникiв ми тепер тiльки чули вiд їхнiх рiдних: нема, нема, нема. Двоє з Кирилових братiв теж полягли на фронтах, i їхнi iмена, як i багатьох iнших загиблих тернiвщан, з'являться згодом на обелiску посеред села, а ще багатьох було згноєно за дротом першої ж воєнної осенi, коли десятки їх, необстрiляних, щойно мобiлiзованих, потрапили у величезне оточення, а з оточенських болiт - за колючi табiрнi загорожi, в залитi дощами соколянськi каньйони. З дiвчат тернiвщанських, що їх кiлькома наборами брали в Нiмеччину, повернулись iз каторги теж далеко не всi, однiєю з перших прибула звiдти наша шкiльна товаришка Катя Копайгора, в неї, рiшучої та язикатої, вдома з перших днiв виник конфлiкт з Миною Омельковичем, котрий усе доскiпувавсь, чи є в Катрi випечений номер на руцi, ота печатка пережитого горя, а якщо нема, то чим вона доведе, що справдi була в рейху серед каторжанок?.. Сам Мина Омелькович, перебувши кiлька мiсяцiв у Соколянах за дротом, повернувся в Тернiвщину беззубий та напiвслiпий, у його натурi стались помiтнi змiни, iнодi з'являлась навiть задума, i, коли ми з Кирилом зустрiли його випадково на толоцi, вiн наче не дуже й здивувавсь нашому приїзду, тiльки кинув якось загадково: - Не так воно все просто, хлопцi, в життi... Заболотний застав Ялосоветку в рiднiй хатi, на сторожi батькiвського вогнища. Для Заболотного на той час дипломатська його дорога вже була визначена, але додому вiн прибув ще в льотчицькiй формi, i це для сестри стало найбiльшим подарунком i гордiстю, бо ж саме таким ждала вона, та що вона - ждала вся Тернiвщина свого уславленого сокола! Єдине, за чим шкодувала Ялосоветка, що Микола не мiг цього бачити, - МТС якраз послала його у вiдрядження, добувати запчастини... - Бо доводиться ж по гаєчцi збирати трактора для Тернiвщини, - з веселими слiзьми на очах розповiдала братовi Ялосоветка. - Та й ми з тобою могли розминутись, бо я тепер на фермi, на роботi постiйнiй, не щодня вдається й додому вирватись, деколи i ночую в тамбурi або в червонiм кутку - у нас там тепло... А тут у мене квартирантка ж тепер е, ти повинен би, Кирику, її знати, - i вона повела на брата лукавим, багатозначним поглядом. Виявляється, квартирує в Ялосоветки молода вчителька, що її недавно направлено до Тернiвщини вiдновлювати розполохану вiйною школу. А перед тим, як прибути сюди на вчителювання, дiвчина ця певний час працювала в Козельську вiльнонайманою в госпiталi - рядовою санiтаркою, та ще й донором була, кров здавала для поранених бiйцiв. А коли госпiталь виїхав, то куди ж їй? Вибрала Тернiвщину. Таке ми почули з Ялосоветчиних вуст про її квартирантку. А родом новоприбула десь iз-за Днiпра, iз Вузлової, i коли Ялосоветка це сказала, я помiтив, як Заболотний зблiд. - I звати її Соня? - запитав вiн, ще бiльше блiднучи. - Софiя Iванiвна, ти вгадав, - сестра посмiхнулась. - Де вона? - Пiшла по солому в степ, ти ж знаєш, паливо в нас яке... Аж iз Романiвщини носимо... А я ще з посилками не впоруюсь, бо недавно мене глиною привалило, досi не видихала, - Ялосоветка й це сказала майже весело. Вирiшено було йти на розшуки i - негайно! Ялосоветка не стримала усмiху, спостерiгаючи, як брат хапкома себе причепурює, ремiнь па шинелi поправляє, щоб анi складочки зайвої... Ось так ми тодi опинились з Кириком у пашiм степу за селом... Осiпь була, сiялась мряка, галич вигравала в полях надвечiрнiх, в тих самих, де ми колись знали еру пастушачу, де лежав тепер сiрий, непривiтний простiр. Нiчого не було похмурiшого за тi пiслявоєннi задичавле-нi осiннi степи, коли залiзо вiйни, скручене, обгорiле, стирчало в бур'янах, i окопи ще не всюди в полях було позагортано, i прибитi дощами, темнi дредноути скирт ледь бовванiли осадисто, нiби напiвзатопленi кораблi, в осiннiх туманах. Колюче терниння темнiло в тiм вибалку, де перед вiйною можна було ще знайти серед пенькiв напiвобвалений колодязь, купу саману, порослого бур'яном, де й тодi вас зустрiчав обгризений худобою терпкий-претерпкий терен, що, невiдь-звiдки з'явившись, розрiсся й до пiзньої осенi висiв на колючках синiм дощем... Звичайно ж, це була Романiвщина, той пагорб i той самий видолинок, що нiби аж поменшав, задичавлений, куди, здавалось, нiщо вже й не дiстає, крiм тернищ та туманiв. Щоправда, й ранiше туман тут деколи стелився низом - навiть улiтку, бувало, ночами срiблиться при мiсяцi довкола Рома-нового садка. Отже, йдемо ми з Кирилом тим степом, де чиїсь пристрастi блукали задовго до нас, де iншi пiд зорями ходили, смiялись, ревнували, любились, де Романова бджола колись гула i жита красувались, перевитi волошками та березкою, де щозими, шугаючи в снiгах з запаленою звiздою вгорi, несли ми крiзь нiч голубу до знайомих тополь свою колядницьку радiсть... Зараз тут вечорiє, мжичить, i за плечима у нас фронти, шинелi, важкi вiд дощу, i скiльки ж iз нас сюди вернулось, - порожньо в полi, нiде нiкого, навiть жодного зайця не випужали, не вискочив куций iз кураїв. Тоскнота! Та ось, вiддiлившись вiд далекої скирти, суне нам назустрiч темна якась купа, суне солом'яний танк!.. В'язанка трухлої, зчорнiлої вiд дощiв соломи, мовби сама собою, без нiкого, гороїжачись, поволi рухається крiзь раннiй присмерк в напрямку до села. Того, хто несе, зовсiм не видно, його з головою накрила солом'яна темна копиця, вона рухається стежкою справдi нiби без стороннiх зусиль, лише догадуватись можна, що там унизу, пiд розкуйовдженим шатром соломи, є ж таки хтось! Хтось маленький, до неймовiрностi зменшений, мало не до землi придавлений осiннiм цим тягарем, уперто дибає стежиною в солдатських, облiплених грязюкою кирзових... Сходячи зi стежки, ми дозволяємо собi невдалий, як тепер ясно, жарт: - Стiй, хто йде? I тодi з-пiд в'язанки звелося до нас, вiдкрилось зiжмакане болем, мовби столiтнє, обличчя, з величезними страдницькими очима, що, одначе, були - молодi! Так змучено й жалiбно дивились вони на нас, струменями свiтла струмували з трухлої соломи, вiдкрито i якось аж винувато сяяли до Заболотного своїми двома небесно-синiми змученими сяйвами... - Софiйко, це ти? Я й досi не певен, чи вiн її тодi впiзнав... Бо ж як було впiзнати в цiй нещаснiй ту, зовсiм юну, яка рятувала його, збитого льотчика, впiзнати зараз її в цiй до краю змученiй жiнцi, що, придавлена тягарем, купою чорної позаторiшньої соломи, нiби з-пiд землi дивилась на цього бравого майора посеред стежки, дивилась, а очi все їй наливались i наливались слiзьми. Така змученiсть обличчя, а очi синi, молодi, i дивляться вони зараз на Заболотного аж злякано, благальне. - Софiйко!! - Таки впiзнав... I гiркий усмiх поповз їй по устах, скривив болiсно все обличчя, на мить зовсiм зiстаривши його. Такою тодi постала перед нами Софiйка... Не до того було, щоб з'ясовувати на цiй стежцi взаємини. - Ану-бо, дозволь! Заболотний найперше вивiльнив Софiйку з-пiд в'язанки, вiдсторонив її рiзко, майже сердито, а сам, нагнувшись, звелiв менi пiддати, i вже мокра трухлява копиця опинилась у нього на плечах. Так з тiєю копицею на своїх золотих майорських погонах i промарширував через усю слободу, через балку до батькiвської хати у глинищах. Всю нiч просидiли ми тодi втрьох за розмовою. Осiння негода за вiкном глухо шумiла вербами, дощ стiкав по шибках, i голос Софiйчин теж наче стiкав тихо, сумовито... Мати померла. Батько так i не повернувся, i нiякої вiстки про нього, хоч подавала запит навiть у Мiнiстерство залiзниць, у вiддiл кадрiв... Брат влаштувався працювати на Вузловiй, а Софiйцi, пiсля того, як госпiталь виїхав, запропонували школу, i ось вона опинилась тут... - Кажуть, ти й донором була? - питав її Заболотний. - А що такого? Багато ж було... В госпiталi до мене так добре ставились. Один офiцер, коли виписувавсь, навiть сватався... - її усмiшка при цьому вийшла зовсiм гiркою, негарною. Софiйка трималася перед Заболотним, як перед людиною майже сторонньою, вiдчувалося, що вона не боїться виставити себе перед ним у невигiдному свiтлi, певне, вважаючи, що її вже нема для нього i те, що мiж ними було, також не iснує, i нiколи його не повернути. Вiдчувалось, що вона ще й зараз тяжко переживає втрату матерi, не вдається ще подолати їй свою теперiшню самоту, признавалась, що тiльки й вiдради, коли Ялосоветка вдома, але ж це не щодня буває, ось i зараз зосталась ночувати на фермi, бо ходити звiдти далеко, та ще така грязюка, а в Ялосоветки досi нога болить пiсля тiєї пригоди в глинищах... Розповiла спiвчутливо квартирантка, як Привалило Ялосоветку, коли глину брала, i що зовсiм випадково люди врятували її, - першими дiти помiтили, що коняка з возом бiля глинища стоїть, а з людей нiкого нема. Якби не дiти, то, мабуть, не скоро догадались би кинутись, а так встигли, вiдкопали, хоч i ледь живу... Цiла гора глини на неї зсунулась, аж не вiрилось, коли добули з-пiд завалу: стiльки в землi людина пробула - i все-таки дихає... Заболотний, слухаючи про сестру, невiдривне дивився Софiйцi в обличчя, в отi її небесно-синi, вдивлявся, мовби вiдшукуючи в них якiсь знаки, вловлюючи якiсь змигки, що додались би до її слiв i щось для нього важливе пiдтвердили б. Коли Софiйка поправляла гнотик у мигавцi, Заболотний уважно стежив за її маленькою струдженою рукою, потiм знову поглядом нiби щось шукав в Софiйчиному обличчi. - Погана я стала? - зненацька запитала Софiйка, вловивши на собi цей настiйливий погляд, i усмiхнулась тим своїм гiркуватим, як вiд терпкого терну, усмiхом. I сама ж вiдповiла: - Горе нiкого не красить... А ось ти не дуже й змiнився, - додала вона, хоч i не посмiла дивитись в цей час на нього. Перегодя стала розглядати Заболотного спокiйно, мовби вiдсторонено так, наче перед нею був один з тих багатьох, кого вона доглядала в госпiталi, а тепер вiн ось уже виписаний i йому дорога своя, а їй - своя. - Так от, - раптом нахмурився Заболотний, спiдлоба глянувши на Софiйку. - Поїдеш зi мною. Перша її реакцiя була - сполоханiсть, переляк. Щирим страхом i розгубленiстю розширились їй очi. Що вiн каже! Хiба таке може статись? Заїхав на хвильку, десь там вiн вчиться в дипломатичнiй, має свою, в усьому визначену дорогу, i раптом таке почути вiд нього... - Згарячу це ти... Не подумавши. - Вашi вагання, товаришко донор, тут нi до чого. Вiн ждав ще вiд неї слова, а вона нiмувала вся в роз-бентеженостi, а за вiкном так тужно шумiло осiнню, вiтром, дощем, завiвало звiдти такою негодою на цю маленьку хатину в глинищах з її теплим каганчиком... Софiйка сидiла понурившись. Потiм пiдняла голову, очi, налитi болем, стривожено синiли, i, здавалось, чути було сполоханий стукiт серця, що вискакує їй iз грудей... - Нi, Кирику. - Яке може бути "нi"? - Кажу ж: це ти згарячу. Вiн аж спалахнув: - За кого ти мене маєш? По-твоему, тiльки ти ждала?.. - Я вже й не ждала... Ждала душа. - А моя нi? Софiйка невiдривне дивилась на Заболотного. I враз: - Нащо я тобi? Глянь, якою я стала... Звелася нiна-що... Нiяк iз хвороб не вилiзу... - А медицина нащо? Крiм нашої, е ще й iндiйська, тiбетська... На свiтi є лiкарi, незгiршi за наших шептух та знахарох, що переполох колись так впевнено нам, малим, виливали, - тим-то й страху не знає Тернiвщина. - Тобi жарти. А я вже й тим рада, що доля пощадила тебе. Сама нiжнiсть була тепер в її поглядi, бездонна глибiнь нiжностi, дiвочої, вдячної. - От i поїдеш зi мною, - рiшуче сказав Заболотний. - Бути тяготою, баластом... Нi. Ти ось який, груди в орденах, а я... Чи пара я тобi? - I навiть пожартувала: - Бо ще й на тебе заяву напишуть: сокiл повiтряних сил, дипломат-аташе, чи як це там у вас, а дружину собi окупацiйну взяв... - Ну то й хай. Буде ще й такий дипломат... - Нi, прошу, не треба бiльше про це. Так нi до чого вони й не домовились того разу. Вдруге приїхав Заболотний у Тернiвщину навеснi, на свято Перемоги, коли саме вишнi всюди цвiли i терни забiлiли пiд сонцем по всiх наших байраках. Весна багато що скрашує, сила життя найглибшi затягує рани... вишневому цвiтi тонуть бiленькi вдовинськi хатки, а самi вдови в чорних хустках, суворi, мов пiфiї, сидять край шляху при в'їздi в Тернiвщину на купках камiння (давно домагалась Тернiвщина кам'яної дороги, i ось вона j прокладається нарештi, - саме тягнуть її через слободу J кудись далi, на Озера). В такий день i з'явився в Тер-•' нiвщинi Заболотний. Пройшовся в парi з Софiйкою по толоцi, навiдав iз нею нашi глинища та балку Солов'їну, де все о цiй порi тьохкало та витьохкувало, а ранок наступного дня вони вже зустрiчали удвох на станцiї залiзничнiй. Колгосинi коненята клишоногi, освiтленi високою вранiшньою зорею, ще до схiд сонця привезли їх на ту саму станцiйку, де колись Микола Васильович сподiвався наздогнати свою любов, де й нам чиясь невiдома рука вiдкривала семафор пiд зорю, в далекi несходимi свiти. XXIV Бензин спалено, треба знов заряджатись. Бензозаправну станцiю знаходимо в передмiстi, забудованому котеджами, що стоять негусто, без загорож, на чималiй вiдстанi один вiд одного, а вуличка мiж ними вся в розкоши-стих, охоплених багрянцем кленах, - ми нiби потрапили в якийсь тунель з багряного листя й тихого сонця... Бензоколонка притулилась край великого парку, що, можливо, далi переходить у лiс, вся земля попiд деревами всуцiль встелена яскравим килимом опалого листя. Доки машина заряджається, ми, зупинившись осторонь, розглядаємо могутнi дерева, їхнi крислатi, наскрiзь просвiтленi сонцем шатра в цих раннiх, тiлесно-теплих багрян-цях. Незвично: в повiтрi ще лiто, а в парках усе палає... Опалому листю тут не дають залежуватись. Мiж деревами галявиною посунула спецiальна машина, звихрила цiлу бурю листя, здiйняла вище себе червоно-багряну заметiль, а де пройшла - за нею вже нi листочка, знов тiльки зеленiє стрижена щiтка газону. Дiтвора цього передмiстя теж має сьогоднi чим клопотатись: уподовж усiєї вулички чути дзвiнкоголосий переклик, чепурненькi хлопчики та дiвчатка згрiбають навпроти своїх котеджiв листя, пакують його в мiшки-беки з мiцної мутно-бiлої синтетики. Не звертаючи уваги на дiтвору, вийшла на вулицю когось виглянути огрядна, густо нафарбована молодиця-негритянка - вся голова в бiгудi, однак вийти в такому виглядi на люди для неї, мабуть, звичайна рiч - несе свої цяцьки на головi, мов корону. А дiти як дiти: нагорнувши кучугуру листя з-пiд кленiв, самi ж її давай i розтовкувати, "пiрнають", мов з берега, занурюючись у шелестюче листя з головою. Потiм, певне, когось загледiвши, чимдуж кидаються до роботи, ще стараннiш натоптуючи листям свої полiетиленовi беки... Заболотний уважно стежить, як зникає кленове листя в каламутно-бiлих мiшках, декiлька напхом напханих бекiв уже лежать пiд деревами, готовi до вiдправлення. - Ось так воно, Лiдо, - зауважує мiй друг, - навiть красу осенi та мерщiй у торбу синтетичну... Сьогоднi й вивезуть i разом з мiшками попалять. Лiда мовчить, хоча по очах можна вгадати, що й шкода їй того кленового листя i що, може, хотiлось би їй теж зараз "попiрнати" в ньому, пустуючи з дiтьми. Це вже починається околиця того мiста, куди ми поспiшали з досвiтку, де в однiй iз кiмнат багатющого тутешнього музею перед нами постане Мадонна... Уявляється нам вона близькою до полотен вiдомих майстрiв, мабуть, вiдчутна буде в нiй школа ота або ота чи, може, постане якраз у свiжостi новизни й неповторностi: намальована соковитими, яскравими фарбами на небесно-блакитному тлi, пiд яблуневою гiлкою, обтяженою плодами, хай би, однак, хоч вiддалено нагадала собою ту нашу козельську пречисту, що першою вiдкрилась нам у дитинствi i що й досi стоїть перед очима кожною своєю барвинкою, виразом, настроєм. Злилася з малям усiм своїм єством, до чогось дослухається й дивиться просто на тебе, наче каже: "Я ж знаю про тебе все". В її материнському поглядi знаходиш ласку, глибiнь любовi, стриману материнську гордiсть за своє дитя i ледь вловимий смуток якоїсь, тодi нам ще не зрозумiлої тривоги... З виду смаглява, наче пригорiла десь вiд близького полум'я, а тло все таке ж чисте, небесне, як i на тiй порцеляновiй, що ми колись бачили в художника i що була обкинута зверху ще й наївним вiночком iз синiх волошок, наче сплетених котроюсь iз наших тернiвщанських дiвчат... Слов'янська Мадонна, шедевр невiдомого майстра - так сповiщала преса. Десь у Європi її придбано, з належними запобiжними заходами переправлено через океан, i ось вона поповнила тут багатюще зiбрання - колекцiю свiтової слави, - будь ласка, можете дивитись... Де саме й вiд кого придбано твiр, який шлях вiн пройшов, перш нiж потрапити сюди, це залишилось туманним. Заболотний навiть висловив здогад, чи, бува, не одна це з тих провiнцiйних Мадонн, подеколи зовсiм рiдкiсної роботи, що їх у роки вiйни викрадали фашисти з обласних наших музеїв та повивозили на Захiд... Козельську нашу теж було викрадено, i досi нiде її не знайдено, зникла безслiдно, - чи не вона це часом аж за океан заблукала? В усякому разi, бажання упевнитись у цьому теж можна вважати одним iз мотивiв нашої подорожi. Одна з найславетнiших галерей, заради вiдвiдин якої ми такий довгий здолали шлях, - нарештi ось вона, перед нами. Притулимо десь, запаркуємо свого б'юїка, струсимо з себе дорожнiй пил i пiдемо, впиваючись, блукати серед шедеврiв... Мадонна - поруч, за отим он бетонним фасадом музею, за частоколом могутнiх, помпезних колон, над якими вгорi в'ється по горизонталi химерiя лiплень... Стережуть Мадонну воїни в шоломах, в тунiках, що, розсипавшись по фризу, силою меча розв'язують якiсь свої давнi античнi конфлiкти. Однак, що це? - Здається, нас тут чекає "сепрайс", - каже Заболотний, виходячи з машини. Саме пiд тим фризом з античними богами та воїнами в шоломах, серед могуття колон, бiля важких, окутих мiддю центральних дверей юрмляться люди з чималими, нiби грифельними, таблицями на грудях, виставленими так, щоб їх було видно кожному, хто прямує до музею... - Пiкет! - першою догадується Лiда. - Вони страйкують! Бачите: "Strike! Strike!" - Веселенька iсторiя! - каже Заболотний, коли ми, зiйшовши з дороги, зупиняємось перед музеєм. - Це ж угадати момент! От вам i "сепрайс"... Приховуючи досаду, вiн мимоволi всмiхається в той бiк, до страйкарiв з отими їхнiми таблицями, що справдi схожi на грифельнi дошки, якими колись i ми в школi користувались. "Страйк!" "Страйк!" Страйк!" - бiлiє на кожнiй iз таблиць. Страйкарi, як нам здається, зумисне повертають їх саме до нас: читайте, мовляв... I хай вам буде вiдомо, що сьогоднi тут до музею ходу нiкому нема. Пiкет страйкуючих утворив мiж колонами досить мальовничу групу, в центрi якої видiляється життєрадiсна, з розкiшними формами просто ж красуня-мулатка, - густо-смаглява, нiби щойно з тропiкiв, мадонна з немовлям! Єй-же-єй, чимось на Винникiвну схожа... Чи що смаглява така та високочола, чи що, пригортаючи немовля своє до грудей, всмiхається з-помiж колон до нас так привiтно, як i та, що стояла пiд яблунею, коли ми приходили до колодязя пити? З цiєю зичливою, вiдкритою усмiшкою мулатка, видно, стежила за нами вiд того моменту, як ми вийшли з машини i як усi троє неквапом пiдiймались широкими центральними сходами, доки опинились бiля самих колон, де чатують свою пишну браму страйкарi. Невiдомо, хто тут був старшим, але ця повногруда рослава мати-мулатка стояла поперед страйкарiв на самiй виднотi, з виглядом веселим, безбоязним тримала своє арапченя на руках, а друге, трохи бiльшеньке, кучеряве й волооке, прилипнувши в матерi бiля нiг, розглядало нас дуже зацiкавлено, але без ворожостi. - Як тебе звати? - запитав Заболотний хлопчика по-англiйськи. - Ай ем Джоннi, - гордовито ткнуло себе в груди хлопченя. - А я Кирик, - ткнув себе в груди й Заболотний. - Кирик, запам'ятаєш? Як навчишся писати - напиши: з якого боку не вiзьмеш - все буде Кирик та й Кирик... Страйкарi, видно, були люди з гумором, їм подобався цей тон розмови i процедура знайомства. Кирик - навiть i їх зацiкавило це iм'я, справдi дивне: хоч як його поверни, а воно все буде однаковим... Заболотний, запаливши сигарету, приязно оглядав людей. Бiльшiсть страйкарiв становили жiнки, чорнi й бiлi, помiж ними вирiзнялась ясним личком навiть елегантна японочка, - жiноцтво, певне, переважало серед працiвникiв музею, i хоч удатись до страйку спонукали їх, видно, причини серйознi, проте страйкували вони якось весело, нiби знайшли в цьому спiльний вiдпочинок: матерi поприходили сюди з дiтьми, серед маленьких страй-карчат тулився i симпатичний песик, вiн теж мав па шиї табличку: "Strike!" Джоннi, осмiлiвши, вiдiйшов вiд матерi й поважно пiд-тупцював до нас, не зводячи погляду iз Заболотного, - видно, цей привiтний, коректний мiстер Кирик чимось привабив малюка. - Музей зачинено, ми страйкуємо, - по-англiйськи пояснило хлоп'я Заболотному. - Рiч серйозна, - всмiхнувся Заболотний i, звернувши погляд на матiр хлоп'яти та iнших дорослих, додав, що для нас це несподiванка, бо ми люди подорожнi, їхати вдалеку, спецiально, щоб побачити слов'янську Мадонну, їхнiй новий шедевр... - О мiстер! О Мадонна! Ми встигли полюбити її! - темпераментно вигукнула мулатка i, погойдуючи немовля на руках, сипнула такою скоромовкою, що тiльки и можна було зрозумiти: пошкоджено Мадонну! Йожем порiзано! Ще одне варварство! Вiн був iз ножем! Помiтивши, як ми пригиiченi почутим, iншi пiкетницi стали навперебiй втiшати нас, е надiя, мовляв, що полотно невдовзi буде реставроване, за справу беруться першокласнi фахiвцi, хоча прикро, звичайно... Але що могла вдiяти доглядачка, їхня старенька Фаннi? Нiж бiля обличчя, з переляку вона знепритомнiла, а тепер всю провину адмiнiстрацiя перекладає на неї! Звiльняють людину з роботи... I це вже ке перший випадок! Торiк полотно голландського майстра теж пошкодив маньяк, - розвелось їх тепер, психопатiв... Дедалi труднiше стає музейним доглядачам: платня мiзерна, цiни ростуть, та ще й вiд маньякiв та гангстерiв життя нема! Адмiнiстрацiя ж навiть про елементарну безпеку для персоналу не хоче подбати... - Ось ми з нею i пiкетуємо! - сказала молода мати-мулатка, пригортаючи маля до грудей, i все лице вiдкрито осяялось усмiхом, аж нiби й не вiдповiдним до цього моменту. Наче облилась сонцем - така була у своїй щирiй привiтностi та темношкiрiй пiвденнiй вродi. Ну чим не Вишiикiвна наша, коли вона, було, засмаглявiє пiсля жнив, стане аж чорна вiд серпневої смаги... Джоннi в цей час подав гук остороги: внизу, саме пiдкотивши, зупинився перед музеєм блискучий "кадилак", i з нього вийшло поважне сiмейство, теж, видно, з намiром оглянути мистецькi скарби. Сходами впевнено пiдiймалися в парi -- солiдний, огрядний мiстер пiд руку зi своєю довгов'язою дамою, а з бокiв їх супроводив цiлий виводок рудоголових угодованих бебi в коротких штаппях. Мiстер, ведучи даму, ступав просто на гурт пiкетниць, ступав з невидющим поглядом, насуплено й владно, мов той боксер, що з'являється на рингу з цiлковитою певнiстю в перемозi. Його, здається, тiльки й цiкавили отi великi рiзьбленi дверi з червоного дуба, окутi в залiзо та мiдь, вони й самi були витвором мистецтва, стояли по замкненi, навiть трохи вiдхиленi, - нiби чекали, щоб i зовсiм вiдчинились, зробивши виняток для такого поважного мiстера, чиї меценатськi пожертви, можливо, якраз становлять для музею левову пайку його бюджету... - Нi! - раптом заступила мiстеровi дорогу блiдолиця сива дама, що перед цим досить чемно взялась було польською мовою розтлумачувати Заболотному причини страйку, а тут, враз спохмурнiвши, виставила табличку i аж ногою притупнула перед самовпевненим мiстером: - Нi i нi! Вiн холодно глянув на цю, певне, старшу з пiкетниць, пройшовся по iнших неквапним, оцiнливим поглядом, постояв насупившись, потiм, круто повернувшись до людей гладкою спиною, вже з гримасою неприхованого презирства повiв своє сiмейство назад, до "кадилака". - Ганьба! Серед кого я живу? - стала по-польськи вигукувати йому вслiд сива дама, хоч нiчим вiн її нiби й не образив. - Всi оцi вашi мафiозо! Тероризм! Гангстеризм! Однi здирцi викрадають дiтей, щоб вимагати викуп за них, iншi ножами нiвечать полотна генiїв! На "Пiєту" в соборi святого Петра - i на неї руку пiдняв якийсь маньяк! Жiнкам доводиться стояти на чатах, а вашi отi мужi науки, чим вони в цей час зайнятi? Все новi вигадують бомби! О, яка ганьба! Дике столiття! Матка боска, нащо менi дала народитися в цi ганебнi часи!.. Жiнка розхвилювалась, iншi пiкетницi стали приспо-коювати її, доки вона, опанувавши себе, нiяково сказала до нас опалим голосом: - Пшепрашем. Екск'юз мi... Далеко ж ми їхали, щоб почути цю її гнiвну iнвективу, вибурхнуту так пристрасно тому невiдомому навздогiн! Але як нам самим повестись у цiй ситуацiї? Пояснювати, звiдки ми забились, упрохувати, щоб зважено було на особливi обставини? Можливо, й було б зважено i нас таки пропустили б до музею подивитись бодай на iншi полотна... Одначе, з свого боку, нам теж годиться виявити належну повагу до цих людей, до їхнього дружного пiкету. Розвеселiлий Джоннi, вже нi на крок не вiдходячи вiд Заболотного, все намагався зацiкавити його своїм другом-песиком, що теж носить на шиї табличку: "Strike", а коли Заболотний, нахилившись, запитав, якi ж, мовляв, ставить вимоги цей пiнчер-страйкар, то жарт було одразу оцiнено, i хлоп'я, й дорослi - всi засмiялись, - тут, видно, за будь-яких обставин почуття гумору не втрачають. Однак що ж нам далi робити? Теплий погляд Заболотного спрямований на маленького страйкаря. - Бувай, Джоннi!.. Звiсно, жаль. Таку вiдстань подолано, стiльки намотано миль, щоб тiльки глянути зблизька на рiдкiсне полотно, котре стало для нас чимось навiть бiльшим, нiж просто твiр мистецтва... I ось тепер, коли образ Мадонни був, здавалось, так близько, зовсiм поруч... - Чому все-таки ми не зробили спроби зайти до музею? - звернулась Лiда до Заболотного, коли ми стали спускатися сходами до машини. - Я певна, що нас би вони пропустили... - Лiдо, а солiдарнiсть? - зупинившись, глянув на неї з веселим подивом наш командор. - Кому ж, як не нам, тут виявити iнтернацiональну свiдомiсть? А то б сказали: ну й ну!.. - Вiрно, я не подумала, - чесно визнало дiвча. Вiдчувається, що наша юна супутниця не особливо засмучена таким ходом подiй, не вважає, видно, що ми даремно зробили сьогоднiшню подорож, для Лiди ця подорож, здається, має цiннiсть сама по собi... Спускаючись далi сходами, раптом чуємо позад себе: - Хелло, Кирик! Симпатичне чорне хлопченя з страйкарського гурту, ув'язавшись, теж дибає за нами вслiд, старанно ступаючи iз сходинки на сходинку i не звертаючи нiякої уваги на оклики матерi, тiєї веселої персистої мадонни, що про неї Лiда на зворотному шляху скаже з повагою: "Вона як Мати-героїня..." Було й справдi в нiй щось вiд добродушностi наших смаглявих степових матерiв - темною красою, здоров'ям пахтить, як вишня серпнева, саме пло-дороддя могла б зображати, коли, тримаючи з циганською недбалiстю одне дитя бiля грудi, водночас пiдкликає друге, щоправда, голосом несердитим i без особливої тривоги, просто "Джоннi" та "Джоннi", нависпiв, а Джоннi той, схильний до самостiйностi, й в