ухом не веде, уперто дибає далi за нами по бетонних, ще трудних для нього сходах, аж доки Заболотний - пiд смiх пiкетниць - нахилився i взяв чорного карапуза на руки. - Джоннi, а мама? I так па руках вiн, сягнисте ступаючи широкими сходами, вiднiс свого нового друга назад, де хлопчина, радiсно зустрiнутий цуциком-страйкарем, був з належною церемонiєю поставлений мiж колонами поруч iз своєю квiтучою мамою: - Ось так, Джоннi, буде о'кей! Внизу, коли ми пiдiйшли до нашого б'юїка, на лобовому склi, як i слiд було сподiватись, уже бiлiв налiплений тiкет - привiт вiд тутешньої полiцiї, добре знайомий усiм водiям квиточок, згiдно з яким ви маєте заплатити штраф за неправильне паркування, тобто за те, що поставили машину там, де стояти їй не дозволено. Лiда нахмурилась: - Уже встигли... Мигцем проглянувши зiрваний тiкет. Заболотний недбало долучає його до цiлої колекцiї iнших тiкетiв, жужмом запхнутих за щиток вiд сонця, - їх вони з "мiсiс Заболотною" чимало нахапали десь у минулих поїздках, бо, як насмiшкувато пояснює мiй друг, все чомусь їм рiдко вдається запаркуватись, не порушуючи правил. Сiли й поїхали. - А люди славнi, - серйозним тоном каже Заболотний, i ми ще раз озираємось, востаннє скидаючи поглядом пiкетниць, мальовничу групу тих живих страйкуючих мадонн, чиї помахи рук, доки вiд'їжджаємо, привiтно трiпочуть нам вiд центрального входу музею. Постатi пiкетниць все далi й далi, вони швидко зливаються, тануть мiж колонами Art Museum, цього сiрого величезного храму мистецтва, одягнутого в шати камiнної пишностi. З вiдстанi бачимо знову лише помпезний фасад його з написом: "Art Museum", з барокковим лiпленням, до, розсипавшись по фризах, античнi воїни в шоломах, в тунiках стiльки вже лiт у войовничiй напрузi ведуть свiй нескiнченний двобiй. ЧАСТИНА ДРУГА. ПЕРЕД СВIТЛОФОРОМ Мне бы дорога теперь да дорога, в дождь, слякоть, через леса, через степи, на край света. Гоголь ХУДОЖНИК РАНКОВОЇ ЗОРI Безiменне вiн жив. Його в нас так просто й звали: Художник. Нiхто не знав, звiдки вiн приходив у нашу Тернiвщину й куди потiм зникав. Вiчно був у дорозi. Чули ми тiльки вiд Андрiя Галактiоновича, в якого Художник деколи зупинявсь, що за молодих лiт цей дивний для нас чоловiк навчався в академiї, був у дружбi з Рєпiним i Куїнджi, а котрась iз його раннiх картин нiбито навiть була вiдзначена золотою медаллю на виставцi в Парижi. Мiсячне свiтло вловив, як нiхто, потiм i сам не мiг своє досягнення повторити... Золота ера промайнула для Художника рано, пiсля чого •тяжко пережите нещасливе кохання чи й ще якiсь житейськi незлагоди повернули його в нашi краї. I ось уже ми бачимо, як вiн мандрує звiдкись польовою дорiжкою в зiм'ятому, старому капелюсi, в забрудненому плащi, плеската скринька з художницьким причандаллям телiпається через плече, а непроникливе, з суворими вусами обличчя його осяває ранкова зоря. Все якось так випадало, що вона йому свiтить навстрiч - iз-за Чаполочевої гори, iз-за наших тернiвщанських глинищ-яруг. Доводилось бачити, як, блукаючи по наших балках та байраках, придивляється вiн до всього, що там росте, а надто ж до того, що барвить. Не минав своєю увагою рослини найнезавиднiшої, хай то була бузина чи цибуля, чистотiл або ж навiть всюдисущий отой паслiн... Вдивлявся. Уважно розтирав пальцями на долонi сiк iз бадилини чи з ягiдок. Шукав таких фарб, щоб не линяли, не боялись часу. Зовсiм нелинючих. Вiчних! А щоб не линяли - для цього нiбито треба ще й доброго, якогось особливого, найчистiшого воску... Так Художник опинився на Романовiй пасiцi, де потiм йому й зародилася думка змалювати Надьку... Згодом у Ковельську, коли Художник показував у своїй панедбанiй комiрчинi Надьчин портрет, ми одразу впiзнали її - така була схожiсть усмiшки й вахилу голови, вроджена грацiознiсть, неповторне сяйво карих очей... - Ось моя Мадонна, - сказав вiн тодi, добуваючи картину з якогось мотлоху, i враз, як од сонця, стало свiтлiше в його комiрчинi-хижцi, де по кутках висiли тiльки порожнi клiтки без птахiв. Але це буде значно пiзнiше, а спершу, коли Художник став з'являтися в наших степах, нiхто i уявлення не мав про його можливостi, хоча для нас, дiтлахiв, у його особi справдi було щось незвичайне, починаючи з того йото забродженого, що аж шумiв вiд сягнисюi ходи, плаща... Бо ж пiхто в Тернiвщинi одягу такого не носив, .бачили ми лиш сiряки, кобепяки, свитки .та лвередидта в .царських пiитгел'ей бекешi, а тут раштом людасви и такий хламида... Вiдомо було нам вiд Андрiя Галактионовича, що Ху-дожник котрим уже рiк носить у добi нездалаяну пристрасть - зтайти, що задумав! А птужаїє вид якихось диво-фарб, таких, щоб не вицвiтали, не полили и не блякиви вiд часу, зберiгали б вiчну свiжiсть, сокавивастъ, чистоту тостiв пiслядощової райдуги... Одве слева, булш б як живi! Хуторяни часом робили з нього посмiхавичось: "Гей, ладе маляр, коли вже ви па шапку собi рокиветесь, закинете отой скапелюшений катхелки, ще на ньому й погана курка не захоче гнiздо мостити?" Художник на їхнi поглумки не зважав, вiн знай шукав своє, бувши певен, що ось-ось, ще трiнь-трiптечки - i йому неодмiнно вiдкриються оцi диво-фарби, знайде їх хоч би й тут десь у наших краях, серед цих будякiв та лопухiв, видобуде силу барв iз нашої хай i небагатої рослiп шостi, може, навiть з лободи, а пелюсток маку, чи пасльону, або ще з чогось найзвичайгiнького, i засвiтяться вони у нього в-пiд пензля подiбно до славетних органiчних фарб стародавньої Iндiї, - блакитнiмутi, небесни або заграють, запалахкотять цвiтом першої зорi! Адже все це в нас є - i пасльони густо-синi, i жовтогарячi соняшники та цвiт гарбузiв по вгородах, i зоря свiтанкова, i макiв рожевий цвiт, i неба небеспiстi, над цiлим степом - все є, зумiй тiльки видобути з наших полiв та з небес, зi всiєї природи оту красу, яка i;ii;оли б tip злиняла, яка б вiно жила, бувши вмiло перенесена - та ще й з бджолиним воском - на густе, з тернищанських конопель тка-деполотно! I дорослих, i нас, дiтлахiв, не раз обсiдали сумнiви: невике вiн iз наших бур'янiв зробить барвники, що все перебудуть? Аж, засперечаємось, бувало, чи можливе такн. А власне, чому ж би й нi? В кожному разi пiсля вiдвiдин Художника i його приглядань, коли вiн, нахилившись край межi над бур'яниною, довго над нею ворожить та дроби бере, дочувавмо, нiби й бур'яни стають бiля нас зяачинi, вже води не нiщо... Набирають цiни! Нi для ваго не було таємницею, що вже багато лiт Художник натiрпав вiд нападiв зеленого змiя, - чи но тому й ондижвiся пiсля свого паризького золота в нашiй глуптнi? Життям i в нас тут вiн жив якимось недоладним, бурлацьким, хоч, здавтъся, кращого й не шукав, вважаючи. цiлком аормальним дла себе такий спосiб iснування. Вiчний манерiдшек. Вiд села до села, з стежини на шажс, iз одних дорiг та на iншi, бо, зрештою, хiба нi це схожi вони всi мiж собою? Спостерiгати нам цього мандрiвного нетягу доводилось не те щоб i часто, зникне, збезвiститься надовго, хiба що випадково вiд людей перечуємо, нiбито бачили його на станцiї, на перонi лежав, повалений зеленим змiєм, занехаяний до невнiзпашiя. А нотiм проспиться десь i знову з'являється на пашiй польовiй дорiжцi, бачимо котячi вуса його, очi булькатi, при боцi плесяса та художницька скринька телiпається, нiде не загубившись, а найбiльше вражає нас у цiй вже немолодiй людддаi стрiмка, сягниста хода - коли Худджник iде, вiчний овсе плiащ, роздiваючись, аж шумить мимо нас шумом, криша. Просто не вiрилось, що був цей чодовiк зеленим змiєм десь там у баднюку поваленим, адже, як це дивно, Тернiвщина нiколи не бачила його в аетверс-iю-му стаяi, а щоб аiн сп'яну взявся когось малювати, про ця де могло бути й, мови. Тримався, би, видно, справдi любив вiн наш степ, цю курявичку шляхiв, що має, за його висловом, присмак давнини й волi. А взагалi був неговiркий, бiльше мовчав, станс, було, й дивиться, як пiсля дощу ми, хлопчаки, нетямлячись вiд захвату, гасаємо по калюжах, по залитiй дощовою водою травi. Або пiд час жнив iнодi зупиниться край ниви й спiдлоба спостерiгає, як нашi найкращi тернiвщанськi косарi - Ярошi, батько й сини, - жито косять: так легко та влад ходять у них коси в руках, а мати їхня вшiростається з перевеслом у руцi й задивиться на них поглядом, у якому зiллялись i втома i щастя. Десь потiм увечерi Художник скаже в розмовi з Андрiєм Галактiоновичем, певне, згадавши цю сценку: "Добрi у вас женцi, а попад усе - їхня мати... Вважайте, багатий у мене сьогоднi видався день: бачив щасливу людину..." На шкiльному ганку сидять, читають удвох - Андрiй Галактiонович та його мандрiвний гiсть, iнодi ж до їхнього товариства долучається й Клим Подовий, що так артистично дзвонами дзеленькав, скликаючи тернiвщан та цiлу округу на Великдень чи на храмовi свята, а цiлу зиму гуркоче, як сатана, ткацьким верстатом, аж хата його вся двигтить, - то наш незрiвнянний дзвонар iншому заняттю вiддається, полотна тче iз тернiвщанських льонiв та конопель. I чи то вже була така потреба, чи примха в Художника, але нiяких iнших полотен вiн для малювання не визнавав, брав для своїх робiт полотна лише з-пiд Климової руки. Почаювати з Художником за столом в учителя - це була одна з Климових мрiй, нагодою цiєю вiн вельми дорожив, бо, здається, тiльки тут з нього не смiялись. Якщо iншi нашi дядьки, зiбравшись бiля крамницi, строїли над Климом всякi смiшки, буцiмто дзвонарське його умiння вiдзначав навiть приїжджий архiєрей i обiцяв висвятити Клима на найвищу у свiтi дзвiницю (в усе це Клим вiрив щиросерде), то Художник жартiв щодо Клима нiколи собi не дозволяв, знаючи, що Клим повернувся з австрiйського полону трохи ушкодженим на голову i коли розповiдає про своє перебування десь далеко, в Австрiйських Альпах, то реальнiсть у нього часто переходить у фантасмагорiї, i ви довiдуєтесь, що все в них там не так, як у тернiвщан, усе в них уперемiш: - I мiсячно, i зоряно, i дощ iде!.. Ця Климова фраза стала крилатою серед тернiвщан, навiть i нас, дiтей, звеселяла, бо ж хто повiрить, що такi дива десь там бувають, - щоб усе в природi вiдбувалося водночас! А от Художник вiрив чи принаймнi вдавав, що вiрить у таке, як у чистiсiньку правду. I мiсячно, i зоряно, ще й теплий дощик сiється, - а чому б i нi? Для Художника, як i для нашого химерника Клима, в цьому не було нiякої суперечностi, взагалi свiт для них обох iз всiма нашими бур'янами, вербами й зорями був збудований навдивовижу досконало, згармонiзовано, обидва вони, здається, не знаходили нiякого ганджу в природi, все доладним було в тваринах, комахах та рослинах, що оточували нас. Тiльки парубки вечорами iнодi до сказу доводили нашого Клима, бо мали звичку дражнити його, жорстокi у веселощах, вони ставили Климовi та Химi пiд вiкном дикi пристрої, так званi гуркала, розкручували їх здалеку за мотузок, мов пропелер, пристрiй гудiв несамовито, i все це для того, щоб господар, осатанiвши з лютi, вискакував з хати в самих пiдштаниках i в такому виглядi за паруботою по всьому кутку ганявсь... Не впiзнати було Клима в такi вечори: доведений до нестями, вiн здатен був убити людину. Вiд природи ж Клим Подовий був надiлений винятковою добротою, пiд час колядувань вiн ладен був iз Химою вiддати нам за щедрiвку останнє, що тiльки було у їхнiй злиденнiй хатi. - Святе подружжя, - кине, було, Андрiй Галактiонович, дивлячись, як Хима та Клим, побравшись, мов дiти, за руки, йдуть у недiлю побiля школи на степ послухати першого жайворонка. Художник ставився до Клима з видимою повагою, цiлком серйозно дослухався до Климових мовби здитинiлих розбалакувань i до того, як вiн сприймає наш довколишнiй тернiвщанський свiт. Адже тодi була дивиною людина, яка не женеться за тим, щоб швидше розбагатiти, презирством таврує хутiрську захланнiсть, оту, що аж слiпне вiд бажання ще бiльше поповнити свої комори добром, хоч вони й так щороку трiщать вiд зерна та збiжжя. Подружжя це жило вкрай невибагливе, справдi апостольська скромнiсть була Климовi притаманна: в небi дзвонiв табунець, а на землi курочка ряба. Оце його володiння. Клапоть городчика на три цибулини та кущ бузку на причiлку - не вiдомо, сам посадив для своєї Хими чи птиця яка посадила, пролiтаючи... Охоче береться Клим ткати людям полотна, всю зиму грюкає верстатом, аж мисник з посудом трясеться, i тiльки у свято, вiдклавши роботу й надiвши бiлу сорочку, йде дзвонами подзеленькати для душi. А тi веснянi Климовi ходiння з Химою в степ, "у гостi до жайворонка", - вони чомусь особливо зворушували Художника. - Поема нiжностi - ось що таке цi вашi Хима та Клим, - дiлився вiн своїм роздумом з Андрiєм Галактiоновичем. - Химернi - це так, але ж яка сила почуття їх єднає, якi свiтлi у них обличчя, коли вiн за руку веде її у весняний степ. Входять у поля, мов у храм iз повiтря й сонця, де їм належить усе те сяйво й довершенiсть симинутови. Вся просторiнь: i птаство з його щебетанням, i еииь небес - то ж їхнє, їхаєi.. Кожна травинка, кзi-тодка. дарує їм радiсть буття... Жайвiр у небi бринить справдi, мов частка їхньої власної душi. Наслухавiшсь Художника та Андрiя Галактiоновича, уже й ми, школярi, нiби iншими очима дивимось на це химврае пiдружжя, що ранiше здавалось нам тiльки смiшком, бачито, як дружно Клим та Хима живуть, як, сiвши бiля хати на призьбi, снавають у два голоси "Iз-за гори свiт бiленький" або як Клим не пускав дружину на холод, щоб не застудилась, а коли треба води, сам, брязкаючи кодадязним ланцюгом, мов кайданами, весело поспiшав в балку, до обмерзлого колодязя, i потiм з повним вiдром з'являється па порозi у здоровенних, в'язаних з валу, з ткацьких вiдходiв дячаках, про якi тепер уж-е й не знають, що ноно й таке. А потiм ота тяжка застуда, i в одну весну Хими не стало - асамотнiв Клим. Вiдпустив вуса, став схожий на Дон-Кiхота. Зостадивсь йому лиш дзвони в небi та пам'ять про Химу в душi. Згодом i його самого переживе тернiвщанський переказ про те, як вiн свою занедужалу Химу в типлi веснянi днi брав на руки й виносив з хати, а вона нiжно питала його, коли вiн переступав порiг: - Тобi, Климцю, не важко? - Ти мов пiр'їнка, - вiдказував їй i нiс до бузку, до цвiту, клав на тапчянець, спецiально для неї збитий i прилаштований пiд бузковим кущем, пiд його розкiшними, повними пахощiв китицями. Клам знад, що Хима любить цi пахощi, i тому так ото робив для її полегшi. Повидате дружину i сам сяде биля еї: - Ось тобi бузов, Химочко... А он тобi сонце! - I кивне обнадiйяко в небо весняне. - Тiльки ж видужуй. Не кидай мене самого. А як її не стало, довго нi до кого словом не обзивавсь, тiльки згодом, коли провiдав його Художник, подiлився з ним наш осиротiлий дзвонар своею, видно, твердо виношеною думкою про те, що мертвих людей нема... - Надпоганiший хтось, i той живе... Живе десь там, - i показував у землю. -Пiд нами живуть. Нiби в шахтах. Глибоко, глибоко. Де рогатi. Де судилище... А праведнi люди, тi - он, угорi! В небесах! Зiрки - то їхнi очi!.. I Хлминi - як тiльки нiч - звiдти па мене дивляться... Ївший у душi посмiхнувся б, а Художник i тато химернi признання сприймав оерйоэно, принаймнi нiчим не виказував, що пiддає сумнiвам Климовi шахти, судилища i райськi його небеса. Зате ж Клим Подовий був чи не єдиний пiсля Андрiя Галактiоновича, хто до кiнця i без вагаяь вiрив, ще рано чи лiзно, а друг його, цей невтомний шукач вiчних бар, таки досягне мети, з якоїсь бубки чи бадилини добуде отой свiй енкаустик, чи як вiн там зветься. Був певен наш Клим, що в особi Художника перед нами з'являється той, хто володiє якимись силами тайнознавсгва, хто справдi здатен пензликом черпнути барви просто вiд палаючої над нашими глинищами ранкової зорi! Приловчиться, черпне кiнчиком пензля - i вже поклав на Климове сiре та цупке полотно... Певнiсть у тайнознавчих можливостях митця пооiль-шувалась для Клима ще й тим, що Художник заходився малювати Надьку Винникiвну якраз у час ворожбитський - вранцi-рано, коли все ще спить, лiгше небо пiсля ночi в змиг ока оживе, розквiтає :й першi вiдб-швстги зорi червоно ляжуть на садок i на щови тiй, що її вiй м.даяв'ва-в з мовчазного втерт'їстю. Тiдгажи зазорiв, уже Художник велить Надьцi вийти з сутiнi садка, поставить її лiцем до палаючого крайнеба, налаштує мольберт i пензликам торк, торк у той бiк, де зоря, i одразу ж нвiт iз неї на полотно, на ту напнуту сирову шматину, - так це принаймнi випливало з Климових клятвено достовiрних розповiдей... Зовсiм недовго працює Художник, бо ще сонце й росу не спило - вже в нього кiнчився сеанс, iди собi, Надько, гуляй до завтрашньої зорi, а вiн пiде колодязь iз журавлем малювати або дивитись, як Роман порається бiля вуликiв. Бджолине поселення трохи аж схоже на нашу слободу: вулики стоять, мов хатки, чепурненькi, в усяку пору повнi життя, оповитi духом таємничостi. Рай! Медом i сонцем на пасiцi пахне все лiто. Тiльки день починається, бджолята вирушають звiдси у степовi мандрiвки. До найдальших квiток летять за солодкими росами, за нектарами. Навiть iз будяка добудуть медвяну росичку i з тихим золотим гудiнням понесуть її понад жтттамн до своєї бджолиної слободи. Крiм усього, що барвить своїм корiнням, листям га бубками, Художниковi для його особлпвггх, iде не найдив-цих фарб треба було воску доброго, ярого, бо нiбито запдяки восковi та ще якимось бджолиним речовинам фарби якраз i стають тривкими, здатними навiть час перемогти. А якщо по вiск, то до кого ж - до Романа!.. На Романове замовлення Художник пофарбував йому вулики в ясно-синє, брав щiточкою блакить просто вiд неба i фарбував: "Вiчно будуть, не злиняють - небо ж не линяє!" Так i стоять синенькi, а на одному з'явився ще й гостровусий Мамай-козак, що нiколи не спить, - вiн на пасiцi як у дозорi: здатен-бо ж оберегти бджолу вiд злого ока. Художник намалював його понад замовлення, так нiби для жарту: - Хай вiн вам пасiку стереже та на кобзi бринькає... Про те, щоб намалювати Надьку, спершу не йшлося, бо Художник взагалi натуру вiдбирав суворо, був досить перебiрливий щодо тих, кого вiй волiв би увiчнити на шматинi полотна. Замовлень не бракувало, але вiн брався за них насурмлепо, якось неохоче. Одного разу на храмовому святi озерянська попадя, пишної вроди молодиця, пропонувала йому цiлого червiнця, тiльки щоб змалював її, як є, в дукатах та корсетцi, одначе Художник i червiнцем не спокусився, сказавши, що сьогоднi вiн краще безвiдплатно гойдалку малюватиме. Не завжди вдавалось схилити його й до розмалювання скринь дiвчатам у посаг, хоч це в нашого майстра добре виходило i вiд замовниць вiдбою не було. Зате Надьку Винникiвну, хоча й на маленькiй по-лотнинцi, вiн вимальовував трохи чи не все лiто, не пропустивши, здається, жодної свiтанкової зорi, необхiдної для цiєї роботи. Мину Омельковича з нього приводу навiть заздрiсть проймала, i вiн, знаючи Художникову слабкiсть, якось на толоцi бiля крамнички взявся знаджувати його чверткою, яку напоготовi, нерозпечатану, тримав у руцi: - А мене ось тут, не сходячи з мiсця, ви могли б змалювати? - Вас? - I Художник, оглянувши Мину та його сургучем запечатану принаду, важко вiдвернувся. - Мiг би, але не хочу. I допитайся його, чого не хоче, що йому в Минi не так! Адже перед тим з власної волi малював занепалого вiд недуги дiда Бобрика, який весь вiк лимарював у Тернiвщинi, а тепер, нiби виправдуючись, тiльки охкав та бiдкався над своїми хомутами: - Жаль, цього ще ось хомута не доробив. Попросив бригадир з бiльшого менший зладнати, щоб шию кобильчинi не розбивав, а я, здається, й не встигну... - Чого ж не встигнете, дiду? - На переселення пора... Небiжчиця все частiше себе гукає... Так от цей дiд Бобрик честi з боку Художника зажив для його бороди, бач, фарби знайшлися, а для Мини... Нi вiдмовляється вiн розумiти примхи таких ось людей хай вони й володiють талантом. Свого часу Художник згодився оформити декорацiї для тернiвщанських аматорiв сцени - от цю заслугу чи не ейну Мина за ним визнає. Навипрохували дiвчата й хлоппi у матерiв сирових полотен, позшивали разом з мiшковиною й, розстеливши на всю клуню, запросили умiльця: намалюйте!.. Три днi топтався вiн по розстелених полотнах iз своїм квачем, весь обляпаний фарбою, невдоволений аж на носа насунувши свого зiм'ятого iталiйського капелюха, зате ж потiм Тернiвщина вмирала вiд захвату коли одного вечора клубна сцена вiдкрилась очам красою лаштункiв: i верби, й ставок, i перелаз, i зiрки в небi все, як живе! Мiсячне марево Художник також ще й досi ловив i Климiв бузок не минув, та все ж найбiльше душi вiн докладав щоб змалювати Надьку з дитям, вважаючи, що нiчого вищого й достойнiшого в життi для митця нема як вiдтворити красу материнства... Про це ми не раз почуєм вiд нього згодом, уже в Козельську... Отже, полюбилась Художниковi Романова пасiка: де б не блукав, а сюди заверне. Чимось зiйшлися обидва: мандрiвник i господар. Сiвши на призьбi, неквапом гомонять про дивовижно мудрий бджолиний уклад життя, про закони та звичаї цих створiнь, пробують розгадати, чому iнодi бджоли пускаються в танець бiля вулика пiсля польоту i що означає той їхнiй танок: чи то тiльки знак товаришкам, куди їм летiти, на якiй вiдстанi вiд вулика шукати поклади нектарiв та квiтковий пилок, чи й ще якась мова є в ньому? Загадкою для обох, бджоляра та Художника лишається також i те, як бджоли в цiлковитiй темрявi ev-лика будують таку досконалу споруду - восковi засiки для меду та квiткового пилку. Звiдки бджолi знати розрахунки будiвничого? А цi ж їхнi архiтектурнi споруди навiть математикiв вражають точнiстю робiт, iдеальною вiдповiднiстю будови своєму призначенню. - Генiї. Незрiвняннi зодчi... - тихо скаже Художник, - Звiдки це в них? - Треба буде спитати, - усмiхнеться бджоляр. Загомоняться, а там, дивись, уже й згасли вечiрнi заграви, тоне степ у синявi лiтньої ночi, садок стоїть заворожений, безшелесний, всесвiт нiби вслухається в самого себе, зникаючи своїми таємницями в безвiстях, десь за межами меж. Дивлячись на мигтiння зiрок, що течуть у високостях неба, розважно бесiдуючи допiзна, цi двоє людей завдаватимуть собi дум про загадковостi життя й про тi iснуючi поза нами зорянi недосяжностi, що мовби позбавленi руху, одначе при спогляданнi яких сьогоднi кожен iз нас майже реально вiдчуває нестримний полiт планети серед нiчних свiтил, невпинний той рух, що розгiн йому дала сама вiчнiсть. - Бджола загадка, зiрка загадка, а людина хiба нi? Таємниця з таємниць, - роздумує Художник. - Декотрi кажуть: людина - це жмуток м'язiв... Але чи то все? Чи не краще б сказати: жмуток м'язiв, пiввiдра кровi та безмiр душi... Жодного схiд-сонця Художник наш не проспав, така натура. Тiльки зазорiє, по-вранiшньому запломенiє грай-небо, вже вiн за роботою. Стоїть по колiна в росах за ровом край садка, пiдхоплює з того грайнеба пензликом вiдблиски зорi та на полотно їх, на полотно! На щiчки дитини й матерi та на розкiшнi плоди, що разом з листям вiнком нависають над ними, скупанi в росi, - навiть на листi вiдблиски грають, - то вiн їх пензликом обережно кладе... Саме так, за свiдченням Клима-фантазера, вiдбувався творчий процес в того чудодiя: зирк на ту, що пiд яблунею, зирк на схiд, злегка пензликом черпне зорi - i на полотно, на щiчки дитятковi та його молодiй матерi. Ой я знаю, ой я знаю, Чого мила красна, Перед нею й поза нею Впала зоря ясна! Ой упала зоря з неба Та й розсипалася, А Надiйна позбирала - Закосичилася... Для кого, для чого вiн малював? Що в нього там виходило? Нiкому з тернiвщан Художник не показував цiєї роботи, тiльки Клим Подовий i вдостоївся, всюди потiм роздзвонював, яке диiше творiння уздрiв вiн на тiй по-дотнинцi: нiби Надька, але й не Надька, просто сяйво якесь, яскравiпь кольорiв, їхпя гра й переблиски, де ранкова зоря, i роса, i усмiшка людини - все поєдналось, як то лише зрiдка буває в природi, - нiде, анi в Ковельську, нi навiть у Полтавi серед тамтешнiх святих не бачив наш Клим такої краси неземної! Юна мати з-пiд яблуневого вiнка дивиться на дитя з ласкою та любов'ю безмiрною й, дивлячись, ледь всмiхається кутиками вуст, але - от єй-же-ей! - не завжди вона всмiхається, а лиш кояи-не-коли, залежно... невiдомо вiд чого! Про гi її то зникаючi, то знов напливаючi усмiшки Клим-дзвонар розбемкав по всiй окрузi, а всяка химерiя та начаклованiсть, як вiдомо, завжди заваблює, тому багато знайшлося таких, надто ж серед жiноцтва, котрих розпалило бажання будь-що подивитись, але тут виявилось - зась вам! Худождик нiкому не хотiв показати, що там у нього вималювалось на його ворожбитському полотнi. Тож i сумнiви в декого виникли: чи є там Надька? Та ще й така, що змiнює настрiй за певних обставин, - залежно вiд того, хмарно чи сонячно, чи хто яким оком гляне на неї, намальована то всмiхнеться ледь помiтно, то знов схмурить брови, коли щось їй не так. А може, то взагалi самi тiльки вимрiйки, плiд буйної уяви нашого Клима, що йому i мiсячно, i теряно, i дощ iде водночас?.. Декотрi з тернiвщанських балакух, маючи кривду на Художника за те, що вiдмовився їм скринi малювати, подейкували, що на його полотнi, може, й зовсiм нiчого не було, може, отак пожив у Романа, поласував медом та яблуками, а тодi зiбрав своє не-мальоване малюваннячко та й був такий - збезвiстився знов, як бувало й ранiш. А якщо й намалював оте диво, що про нього Клим по всiх усюдах дзвонить, то i його не довго втримає, кому-небудь за чарку збуде, а ви потiм тiльки торопiйте, коли десь у жiночому чи в мужеському монастирi раптом серед святих побачите i тернiвщанську Надьку, свою далеко не безгрiшну кралю степову. Збезвiстився, не з'являвся бiльше в Тернiвщинi, однак на цьому не кiнчається iсторiя нашого Художника. Вже згодом-згодом доля звела нас iз ним, коли ми опинились з Кириком Заболотним у Ковельську, в нашiй районнiй столицi, де один iз нас, працюючи в друкарнi, крутив схожу на величезну вiялку друкарську машину-"американку", а другий, крiм коректури, вiддавав свок завзяття чудовiй районнiй органiзацiї, що звалася МОДР. Тут, у райцентрi, ми зблизились i навiть заприязнилися з химерним нашим Художником. Пiдробляв вiн у редакцiї тим, що з лiнолеуму вирiзував карикатури на прогульникiв та розкрадачiв, а також на iмперiалiстiв Заходу й Сходу, на отих пузатих буржуїв iз викривленими ненавистю пиками, в личинi яких перед нами вже тодi поставала сама фашистська вояччина, що й не ховала своїх намiрiв вигубити всiх нас. Приносячи до редакцiї скромнi свої творiння з лiнолеуму, жодного разу, до речi, редактором не вiдхиленi, Художник подеколи затримувався в нас, заходив i в друкарню подивитись, як ми працюємо, зазирав до складальних кас, що їх вiн, усмiхаючись, порiвнював з бджолиними щiльниками, тiльки цi нашi "щiльники" не медом налитi, а свинцем, гартом, рiзними видами шрифтiв - курсивом, цицеро та петитами, якими нам праглося вiдтворити всю бурхливiсть наших районних буднiв... I, звичайно ж, не нектарами, не квiтковим пилком тут пахло, а бензином та друкарською фарбою, iнодi ж бо ще й тюлькою та цибулею, - це коли хлопцi бралися за пiдвечiрок, припрошуючи до гурту й Художника, котрий i в цибулячому лушпиннi не промине вiдзначити якостi барвника. Адже саме таким лушпинням фарбують по селах крашанки на великдень, вiд чого вони набувають шляхетного кольору теракоти... - Розкажiть, як ви вчилися в київськiй школi Мурашка? - А чому, бувши в Академiї, найперше вирiшили малювати "Мiсячну нiч на Ворсклi"? Нашiй цiкавостi немає меж. Перед нами ж людина такого багатющого життя!.. Художник, ясна рiч, почував нашу до нього хлоп'ячу симпатiю, юними друзями називав вiн i секретаря редакцiї поета Кучерявого, що завжди аж бурхав натхненням, i вдатного на рiзнi вигадки парубка-друкаря Iвана, i цих тернiвщанських, за його висловом, "отрокiв", що, худющi, як волячi жили, весь день були на побiгеньках, бо, крiм найперших своїх обов'язкiв - той у МОДРi, а той у друкарнi, - "отроки" не уникали й iнших доручень, а їх не бракувало, бо навiть через дорогу, з вiкна райкому тебе, довгоногого, завжди нагледить хтось, кому неохота бiгти кудись у справi i вiн шукає для себе надiйного кур'єра, отого старшого куди пошлють. А хлопцi саме й були такi, бистроногi та безвiдмовнi, чого ж не випробувати новачка у ролi гiнця? Зато й друзiв не минають деякi блага, скажiмо, через вiдсутнiсть апартаментiв хлопцям дозволяють ночувати в редакцiї, в цiй колишнiй монастирськiй свiчкарнi, де пiдлога, викладена мозаїчною плиткою, навiть i влiтку не нагрiвається, така цементно холодна, що спати краще вважалось на редакцiйних столах, постеливши пiд себе пiдшивку "Вiстей" чи яку-небудь iншу. Одного разу, коли Художник чомусь не принiс лiнолеумiв у домовлений день, нас iз Кириком було послано розшукати його й з'ясувати, в чiм рiч. Ми довго блукали по розкиданому на пагорбах Козельську, аж поки на околицi у котроїсь вдови натрапили на слiд нашого маестро. Винаймав вiн для себе у тiєї жiнки похмуру хижку-комiрчину, де з кожного кутка прозирали занедбанiсть, нестатки. Все тут свiдчило, що для господаря матерiальний бiк життя мало що важить. Металеве лiжко продавлене, запиленi пiдрамники купою зваленi в кутку, замiсть рушникiв, на стiнах сiрiють дерев'янi порожнi клiтки, призначонi для птахiв. А стiл... Все на ньому вперемiш: картони, щiтки, овальна дошка з засохлими фарбами i поруч - блюдце щербате з огризком солоного огiрка... Художник нашiй з'явi неабияк зрадiв, його прозорi очi аж сльозами вдячностi наповнились, хоча наш вiзит навряд чи й вартий був такої розчуленостi. Дещо нам прояснилось, коли за тим огiрком ми помiтили ще й чарчину порожню... Вiтаючи нас з пiдкресленою гостиннiстю, господар запропонував без церемонiй сiдати на його залiзне, з прогнутою сiткою лiжко, воно ж, мовляв, як студентське... Про лiнолеуми вiн не хотiв i говорити, похвалявся, що дiстав нарештi замовлення, вiд якого б не вiдмовився й Мiкеланджело: буде розмальовувати стелю й надвiвтарну площину колишнього монастиря, що його незадовго перед цим було перетворено у райклуб. Ось там оця рука (вiн зробив гордовитий жест рукою) зобразить нарештi монументально, з розмахом наших сучасних мадонн - жiнок-бурякiвниць, натуру якраз вiзьме з отих радгоспних плантацiй, що їм кiпця-краю не видно навколо Козельська... Забiгаючи наперед, слiд сказати, що Художник, взявшись за розпис райклубу, справдi захопився роботою i йому йшли назустрiч, за його вимогою було збудоване вiдповiдне риштовання, i там вiн на великiй висотi трудився день крiзь день, переобiдуючи iнодi лиш куснем карткового хлiба та кухлем води. Оскiльки це було вiд нас неподалiк, то у вiльнi хвилини, зазираючи з Кириком до райклубу, бачили ми, як над колишнiм вiвтарем потяглися у весняну далечiнь зеленi рядочки бурякових плантацiй, а на передньому планi дедалi виразнiше стали проступати могутнi жiночi литки поки що невидимих полiльниць. На жаль, розпочатий живопис так i лишивсь недовершений, тi жiнки з товстими фламандськими литками проiснували бiльше у видiннях майстра, в реальностi ж вони якось туманно розпливлися серед плантацiй недомальованими напiвжiнками, в обрисах їхнiх тiльки вгадувались похиленi в працi прекраснi, налитi здоров'ям постатi, - довершити ж величезну свою роботу Художниковi так i не судилось: чи вiдповiдну натуру нелегко було знайти того тяжкого року, чи стали йому на завадi iншi причини, нам не вiдомi, можливо, навiть отi щедрi аванси, якi йому видавались i готiвкою, й картками на продукти, щоб, звичайно ж, потiм перейти на поживу зеленому змiю. Художника ми застали вдома якраз пiсля авансу, в станi його матерiального розквiту, вiн висипав перед нами просто на лiжко чималу купу пряникiв: "Хлопцi, вгощайтесь!" - а сам до них i не доторкнувся, рука його з ледче помiтним тремтiнням потяглась до карафки на потемнiлiй дерев'янiй поличцi, i вiн щось там без чарки сьорбнув, одвернувшись од нас соромливо. Завваживши нашу цiкавiсть до найбiльшої з пташиних клiток, Художник пояснив нам, що донедавна в нiй мешкав його вiрний товариш - перепел степовий, якого й ви не раз чули в житах, а тут вiн пiдпадьомкав на всю оцю комiрчину, звеселяв Художниковi душу... Навiть сусiди до перепела звикли були, людям подобалось, що вiн їх будить уранцi, хай надворi хоч що - хуртовина чи дощ, а вiн таки пiдпадьомкне на свiтаннi бадьоро, i ось тепер нема: доки малював бурякiвниць, хтось, мабуть, голодний клiтки потрусив... - Тож можете уявити моє горе, хлопцi. - Думки його, i гiдно, зараз були тiльки про перепела. - Самота вона i є самота... Не до лiiюлеумних карикатур, звiсно, людинi в такому станi. Мабуть, крiм того, дiймав Художника ще i якийсь фiзичний бiль, бо дихав вiн хрипко, утруднено. Хотiлося чимось йому допомогти, але чим? Щоб дати людинi спокiй, it зiбралися йти, але Художник сам нас затримав: - Побудьте ще. Ось тодi ми й зважились запитати, до ж та картинка, па якiй нашу тсриiвщанську Надьку було намальовано, чи яе можна бодай одним оком глянути на неї. Дуже кортiло упевнитись: невже справдi володiє вона отими фарами, чудодiйною здатнiстю хай навiть уявно, хай навiть на однiсiньку мить ожити в усмiшцi, ледь помiтно ворухнути кутиком уст до тебе з полотна або, навпаки, рвсподiваним смутком повитись?.. - Розумiємо, що це секрет, - нiяковiли ми, - але ж нiчого їй не станеться... Вiн усмiхнувсь хитрувато, пiдморгнув хмiльним своїм оком. - Стривайте... Спершу добудьте менi з-пiд лiжка отой фолiант... Поклавши перед собою на стiльцi запилюжений важез-дий альбом, став нам показувати в ньому чиїсь картини, пояснював тайнощi форм, свiтлотiней, гомонiв щось нiби в напiвзабуттi про дивну життєвiсть мiфологiчних сюжетiв з нiмфами та сатирами, - вiн сипав iменами, що ми їх, невiгласи, ранiше й не чули. - До кого через тисячу лiт усе це перейде? - запитував вiн мовби сам себе, - До кого помандрують цi шедевра вiкiв? Адже Мадонни створювались для того, щоб випромiнювати радiсть на всiх живущих, i самi б вони мали бачити довкола себе свiт радостi, - це ж так, хлопцi? Нiби когось згадавши, поскаржився нам, що чимало дюдей живуть спрощеним, бездуховним, майже примiтившiм життям. Розпалюють у собi ворожнечу та ненависть навiть тодi, коли цього можна уникнути. А природа ж так подбала про нас: дала все необхiдне для того, щоб людинi не знати страждань... Наблизитися до щастя... - А ви? - запитав його тодi Кирик. - Чи наблизились? рам багато хто спiвчуває: такий, мовляв, чоловiк, а ходить, як старець. З талантом, а страждає весь вiк. - А може, я хочу страждати? - посуворiв Художник. - Може, в цьому потреба моєї душi? Але не подумайте, що перед вами той, хто не вмiє радуватись життю... Бурлака, ну й що? Хто шукає, тому завжди бути в дорозi. Людина й далеч дорiг, їй вiдкритих, - оце гармонiя... Птах у небi, весняний вiтерець навстрiч, простiр полiв, Заквiтчаних колоссям та квiтами, - оце суттєве, друзi мої, а решта все марнота марнот!.. Малювати, творити прекрасне - це, вiн вважав, написане йому на роду, заповiдане вiд матерi, покликано його у свiт барв силою нездоланною, якимись загадковими збудниками, що для них вiн i ймення-назви не прибере... - Бачили ви бджолу, як вона, забравшись у гарбузову квiтку, втонувши в золотому пилку, аж стогне там вiд щастя та насолоди - знайшла, що шукала... Божественна для неї мить! Може, апофеоз життя... Звiсно, могла й не долетiти, могла й загинути на льоту... Ну й що? Де пошук, де полiт до прекрасного, там природа страху не вiдає, ось у чiм рiч... А художник, хлопцi, так само шукає свої нектари, свiй апофеоз... Коли ж маєш мету заповiтну, то що тобi всi отi незлагоди житейськi?.. А згодом звертався до Кирика: - Хотiв би я тебе змалювати в оцiй твоїй юнгштур-мiвцi. - Кириковi тсоавiахiмiвська юнгштурмiвка справдi личила, наче й шилась на нього. - Тiльки вийду з кризи, - обiцяв Художник, - спробую десь тебе втулити в райклубi, може, навiть у тому кутi, де колись Георгiй Побiдоносець розчавлював потвору... Дивлюсь на вас! якi ви ще юнi!.. А звiдти грiзнi заходять хмари... Я до тих часiв навряд чи доживу, а вам ще доведеться за правду постояти. Он палять рейхстаг... Димитрова судять... О, вам ще буде та буде випробiв, хлопцi... - А ми не боїмось, - казали ми йому. - Ми хоч зараз... На значки ГПО вже здавм... - Знаю, не полохливого роду. Тож хай вас оця береже... I тодi ми вперше побачили в нього добуту з-пiд картонiв Мадонну, ту, що на бiлоснiжнiй тарелi, у вiнку iз синiх волошок... Однак це ще не була Надька. Ми запитали про неї: - Де ж та? Художник пiдiйшов до лежанки, покопирсався в запiчку серед свого мотлоху, i враз щось сяйнуло перед нами стягою ранкової зорi... - Ось вам моя Мадонна... Впiзнали ми її одразу, нашу вишневощоку Надьку, стоїть, тримає мале дитя бiля грудей. Вся вопа мовби оповита тихим сяйвом материнської вiдданостi, любовi й злагоди, а блискучi яблука над нею з-помiж листя нависають таким рясним вiнком, наче все небо вродило ними i роса ось-ось iз них скапле разом iз соковитим цвiтом вранiшньої зорi... Не могли ми й слова вимовити вiд захвату, занiмiли, враженi, i явно помiтили, як вуста її ворухнулись в усмiшцi, зверненiй до дитятка чи, може, й до нас. Так оце вона, оце його заповiтне творiння... Свiжа й барвиста стоїть наша степова Мадонна пiд яблунею, злегка схилившись до своєї славненької, в бiлiй льолi дитини, їй вiддана вся нiжнiсть, вся дума-задума, що нею промениться материнський, сповнений тихої ласки погляд. I найбiльша сила картини була якраз зосереджена в цьому поглядi молодої матерi: дивишся i бачиш, що нiчого, крiм немовляти, зараз для неї на свiтi не iснує, є лише це крихiтне життя, i вона його мовби чатує, оберiгає поглядом вiд якихось напастей, вiд невiдомих, нiкому не чутних ще небезпек, що, може, тiльки вона їх i передчуває своїм материнським iнстинктом... Надька Винникiвпа, своя ж тернiвщанська людина, стала живописом, може, навiть самим безсмертям стала - щось подiбне ми вiдчули тодi, хоча, певне, думалось не такими, як нинi, словами... Отже, помилились сiльськi нашi балакухи, тi, хто пiддавав сумнiву саме iснування картини, а якщо i є вона, мовляв, то ненадовго, той мандрiвний невловидуша i цю свою замальовку збуде комусь, як припече похмелитись. Одначе ж не збув, не пустив за вiтром, береже як найдорожчий скарб у цiй своїй комiрчинi... Художник наче й ждав, що ми будемо так враженi його творiнням, заполоненi стоятимем, занiмiвши в чарах. Тим-то зовсiм спокiйним, буденним голосом вiн став пояснювати: - З усiх Мадонн тiльки в Луки Кранаха є вкомпоно-вана так - пiд яблунею. Одначе в мене, я вважаю, вона вдалiша вийшла, - казав вiн без усякої скромностi. - Моя живiша... Хто розумiє живопис, той належно оцiнить i оце освiтлення, i оцю соковитiсть, насиченiсть барв... - Вродила ж вам наша Тернiвщина, - пожартував тодi Кирик Заболотний. - Не станете ж ви заперечувати, що барви цi з наших полiв та байракiв? I саме це освiтлення та роса... - Звичайно, все це ваше, - посмiхнувся Художник на Кирикiв жарт. - Вам i належатиме. А поки що його творiння, в ганчiрку сяк-так загорнуте, знов зникло в запiчку серед купи мотлоху. Справдi, - як мить видiння, подарована вам хмiльнень-ким цим чаклуном... Лише згодом пiшла чутка, що приїздили до Художника представники з столичних музеїв, з одного якогось i другого з намiром придбати твiр, але чим кiнчились їхнi переговори, так i не знав у Козельську нiхто. Пiзнiше, кота вже були ми студентами, а радiстю перечули вiд друаiв з Козельська рваного майстра: знов яiбито взявся вiн за своїх "Бурякiвниць" для райклубу i нiбито добре кладеться робота, хо