дить старий по селах, шукав типаж... Порадувались мя його вiдродженню. А потiм зненацька трагiчна звiстка з Тернiвщиниi в люту хуртовину кудись пробиравсь уяечi наш Художняя, i поблизу колишнього Романового хутiрця знайшли його в снiгу закоцюблого - в тiм же вiчнiти плащi й капелюсi, a за пазухою, чепурао вакутана в таогаiрочку, приберiгалась для когось ота безсмертна картинка, що й серед снiгiв не втратила яскравої свiжостi барв, - тiльки на вустах зображеної замiсть усмiшки з'явилась скорбота, а на щоцi - велика, наче жива, сльоза. Куди вiн прямував, та ще зимової ночi, звiдки йшов i що його погнало крiзь нашi степи в таку завiрюху - нiхто цього пояснити не мiг, i понинi це залишилось загадкою. Привезли замерзлого до сiльради, склади докумеят iтро нещасну пригоду, належним чином заактували i мольберт, i фарби, що їх мав при собi Худенсиик, i энаидеду в нього бiля самого серця нашу тернiвщанську Мадонну, - було її потiм передано до мiста, i там десь серед тисяч експонатiв у сховищах, у запасниках загубились її слiди... Чи, може, не так уже й затуб-ились? Учасники визволення Харкова добре пам'ятають, як фашисти палили при вiдступi картинну галерею. Готували пiдпал ретельно, бензином iв канiстр поливали всi поверхи, а бiля виходу з галереї було виставлено ще й спецiальну команду автоматникiв, котрi мали стрiляти по кожному, хто спробував би вихоплювати картини з вогню... Для чого був потрiбен цей пiдпал, ней з усiх поглядiв безглуздий акт вандалiзму? I чи тiльки чиєсь потьмарення звершувало його, слiпа озлоба приречених? Чи, може, якраз у полум'ї мали зникнути слiди злочинiв ще ранiших, сваволя грабiжникiв вищих, якi, ще заздалегiдь пограбувавши галерею, найцiннiшi експонати встигли-таки вiдправити на Захiд? Вiдомо, що, незважаючи на виставлену ворогом озброєну варту, двоє метких харкiвських пiдлiткiв якимось чином зумiли пробратися всередину й звiдти, вже з палаючого будинку, крiзь клубовиння диму вдалося їм викинути на чорний двiр кiльканадцять полотен... Нашi вiйськовi журналiсти настiйливо шукали потiм тих двох безiменних смiливцiв, ваига по радiо було передано звернення до них вiдгукнутись, але нi у веремiї перших днiв визволеная, нi пiзнiше та-к нiхто й не вiдгукнувсь... Що серед тих врятованих кiльканадцяти полотен нашої тернiвщанськи Мадонни не було - це нам iз Заболотним згодом вдалося встановити достеменно. То де ж вона? До-iгето картини обидва ми не переставали час вiд часу цiкавитись, хоча спробуй ми шукати її - нiхто не сказав би, звiдки й потати це. За кiлька рокiв по вiйнi на одному з аукцiонiв у Нiдерландах промайнуло було полотно невiдомого майстра "Мадонна пiд яблунею", але чи вона то' була, чи зовсiм- iнша? Так нiчого певного i досi не знаєм про її долго. Чи попелом стала, як i багато скарбiв галереї, чи й зараз десь, ледь усмiхнена, мандрує по свiту? XXV Океан суне на нас сутiнню хмар. Густим присмерком заволокло дорогу й лiси, потемнiло навколо, - здається, ось-ось i зовсiм споночiє, зробиться нiч. Траса перед нами вже не та, що вела сюди: для зворотного шляху Заболотний вирiшив оновити маршрут, вибрав по картi автостраду пiд iншим номером, i хоч вiдстань лишається приблизно та сама, рух на цiм напрямi, за припущенаям Заболотного, буде менший, отже спаде й загазованiсть траси i взагалi можна буде почуватись вiльнiше. Заболотний не помилився: дорога тут i справдi пiшла вiдкритiша, поменшало надiть отих н.еводiв-задi'ороiк, котрi, я-к вiн признався тепер, i йому впливали на нерви... Краєвиди змiнились, бiжать милi необжитих просторiв, лiсистих пагорбiв-дюн з якимись вишками вiддалiк, серед сосен. Нi реклам, пi торгових центрiв на узбiччях траси, природа стала тут наче ближча до людини, невiдомо тiльки, що несе нам оця хмара, яка заходить з боку океану, дедалi бiльше виростаючи з-за лiсiв та пагорбiв... - Чи не ураган насувається? - позирає в бiк хмари наша юна супутниця. - Найчастiше вони з океану заходять... - Забоюсь? - усмiхається до неї Заболотний. - Зовсiм нi, - вiдповiдає Лiда, i по грайливих блищиках у вiчу видно, що справдi ескадри тих хмар iї не лякають. Дивна рiч, але пiсля Арт-музеуму дiвча якось збадьорилося, нiби все там склалось гаразд, нiби нам таки вдалося побачити ту довгу очiкувану, в чомусь, може, навiть ви-iдеалiзовану Мадонну. - "И цветы, и шмели..." - починає Лiда раптом пригадувати чиїсь рядки i звертається до Заболотного: - Кири-ле Петровичу, а далi як? Ви колись бiля океану читали. - О, ти пам'ятлива... "И цветы, и шмели, и трава, и колосья, и лазурь, и полуденный зной... Срок придет..." Бач, а далi забув, - усмiхнувся вiн i пiсля паузи тоном посуворiлим враз видихнув зглибока кудись уперед, у лобове скло, за яким темнiли тучi: "Срок придет, и забуду я все! Вспомню лишь это: полевые цветы меж колосьев и трав..." - I, помовчавши, кинув погляд у бiк океану:А дощ таки буде!.. Хмара звiдти темнiс велика, неначе в дитинствi. Чорна, з бiлуватими пасмами, можливо, навiть градова, вона, розбухаючи, вже волокнисто сивiє поруч нас у всiй своїй грiзностi. - Невже не проскочимо? - каже Заболотний, не зводячи з дороги очей. - Якi ви щасливi, - говорить Лiда несподiвано. - Скiльки хороших людей зустрiчалося вам у життi... Ви жили па теплiй планетi. - А ти хiба нi? Ти вважаєш, що зараз похолоднiшало? - допитується Заболотний, але дiвча мовчить. - Ось ти наслухалась, Лiдо, нашого далекого, - кажу до неї. - Яким воно постає тобi? Ти справдi знаходиш там щось варте уваги? - Звичайно. Я стiльки взнала i людей, i всього такого... Один Роман-степовий чого вартий... А Надька, яка вона добра була до вас... я наче бачу її, молоду, усмiхнену матiр... - То люди, що жили у злагодi зi своїм сумлiнням, - роздумливо каже Заболотний. - А людина, що з совiстю у злагодi, то ж таки людина, а не бутафорiя! Ти як вважаєш, Лiдо? - Саме так i вважаю. - А ми ось iз ним, iз моїм другом, в якому виглядi там постаємо? - аж мовби улесливо запитує Заболотний. - Позитивнi чи пе зовсiм? - Вам виднiше. - А все ж? Уяви, якби ми оце бiльшiстю голосiв обрали тебе маленькою богинею совiстi... Щоб ти сказала про нас тодiшнiх? Мабуть, зазнали б дуже суворої критики з твого боку? - Не дуже, але... - А ти без "але"... Справдi: що б ти сказала? - Що? Що соромно менi за вас! - раптом випалює дiвча. - Так, так, соромно! Повелися ж ви... самi знаєте як! Такий справедливець, сивий лицар, як мама каже, а не захистили ж Надьки?! А Настусю! Це в злагодi з сумлiнням? Це чесно? Заболотний нiби аж зрадiв. Озирнувся до мене повеселiлий: ось так рiзонула маленька наша богиня... Навiдлiг, без дипломатiї! А вголос сказав: - Мерсi за вiдвертiсть. Що ж, самi напросились... Те, що назавжди могло б тернами забуття порости, раптом дiстає вас, хлопцi, десь аж на iншiм краю планети... I скидок нiяких богиня совiстi вам па дає, нiяких пом'якшувальних обставин для неї не iснує... - Ну, хай малi були, хай несила, це зрозумiло, - змилостивилось дiвча. - Але ж ви й спроби не зробили як-небудь за них заступитись? На очах сваволя чинилась, а ви... Хiба неправду кажу? Ми мовчимо. I дiвча мовчить, але якимось iншим, нiж у нас, мовчанням. Перша крапля розбилась об скло, за нею вдарила, розплескалася друга... Таки не вдалося проскочити! Дощ припускає, заслiплює водою. Заболотний вмикає щiтки, бо все скло вже залите, дорогу ледь видно. Порвало небо. Не злива - просто обвал води: ллє, як у тропiках, ллє як з вiдра! Вiдчувається, що стало важче рухатися машинi, зараз куди бiльше їй треба докладати сил, пробиваючи товщу навстрiчних водяних потокiв. Зблиснуло в хмарах, зблиснуло грiзно, i небо просто над нами розрядилось потужним гуркотом. - Ховаймо антену, братцi, - каже Заболотний, натискуючи на вiдповiдну кнопку, й розповiдає випадок, свiдком якого був торiк: бiля бензоколонки пiд час грози блискавка вдарила у вiстря антени однiєї з переднiх машин, вiд сильного розряду стартер сам увiмкнувся й завiв двигун... Машина пiшла! - Уявляєте, який зчинився переполох: мчить легковик, мчить на шаленiй швидкостi, а за кермом - нiкого!.. Таранимо воду, злива хвишями б'є, порощить у л.обове скло, свiт розпливається в сивiй завiї, з-пiд колiс машии, що орють воду попереду, нам навстрiч бурхає водяна курява, кушпелить. За нами так само комусь виетрглюють в радiа-варя цiлi вихровiї води, розбитої з-пiд наших колiс... Веа дорога зараз- суцiльна водяна завiрто.ха, крутiж, сичадня, натужний рух металу в дощовiй сивизнi... Але хто сказав що тут пiшоходiв нема? Збоку траси, зiгнувшись, стоїть людина, точнiш, подобиана її, скоцюрбленив знак запитання. I той знак нам теж надаїв авiсь знаки, мовби хотiв трасу спинити... - Вiн голосує! - Хiпi! Хiпi здебiльшого патлатi, а цей бритоголовий... Жалюгiдва постать в уявленой балами, голова, нiчим не задищена, блищить годизиою, - вода з мамородця таж i тече ручаями" хивщить та плющить... З двох поширениэ способiв "голосувати" - два пальцi вгору або ж цi два рiжком униз - наш зустрiчний обирає спосiб останнiй, що означає: пiдвезiть за спасибi, бо платити в маючим... - Не люблю пiдбирати цих немитих хiпiусiв, - кажа Заболотний, пригальмовуючи машину, - але де його подiнеш? Все-таки побратимець по планетi... I вже дверцята вiдчинено: - Плiз! Цiла купа мокрого, назграбндго ятелешується на переднє сидiндя, вунадо ж южо, дебараку: абагої, як дие! Леда з острахна-хизiявться да меде а травонадим гри, пунишияв: чи ви тоже це, що порiзав Мадонну? Навряд. Чиздув ввiряться. Щось в тщьому хiпi таке, що а верного нагляду викликав спiвчуття а довiру. Овже йана заноковiяв, боязкiсть накалтожити в нгарита та без кiнця тоадторювале "сенк'ю" якось не дають надстави вбачати в ньому зловмисника. Мiг вiн бути одним iз прихильникiв Крiшни чи Заратустри, привадежним де якоїсь схiдної секти чи, скажiмо, да тех, кого мiг не раз бачили вечорами на райгi ввдгичезного бiлдiнга, де вони, бритоголовi, в ось таких пурпурових хламидах, ставши пiвколом, iгритупуючi босiми ногами, протяжно й сумовито виспiвують не зрозумiлi для перехожих старовиннi, може, ще санскритськi гiмни... Цiлком можлива, що учасники цих абриськ перед дам зумисне виснажують себе, бо вигляд мають таки, нiби щойно вибралися з лiкардяних палат, очi повалювались, i обличчя при лампах дневного освiтдення бiлiють мiсячне, мов стеардадовi... Одначе цей, хоч i в хламидi, i бритеголовий, виялавлявся, ще мае нiчого спiльного на большом бiйтожi, з в тими дедетами. Вiн дам но собi. Студент-фiлософ, аiн вiрить у вiчний абсолют, у творчу надсилу i шукав її ознак та втiлень у довколишнiй дiйсностi. Новий пасажир наш застуджено шморгав носом, мокрi вуха його якось беззахисне вiдстовбурченi, i блiде, з правильними рисами обличчя має вираз тихої ножири, довiрливостi й притаїти. В першi хвилини вiн роззирається майже сполохано, нiби потрапив не де машини, а де якоїсь клiтки, його непокоїть паперовий "бек", що стоигь унизу, хлопець боїться його потовкти чи забруднити, а там справдi чимало залишилось iз запасiв провiанту, що ним щедре достачила нас у дорагу Свиямя. Кажи Заболотний запропонував незнайомцевi деидега, вiн не дiвiвався, - взяв, жув, хоча и без особливедо апетиту. Шукач виваге абсолюту, обисляй де рубчика, вiя все ж штам вiд себе ве вiдштовхує, игав а ньому разв'язного, вульгарного, ак це часом ддожда поможти в поведiннi i в самовпевдених фiвiеявмiях йогiз рiчвесдикiв. Нiяка пiдступнiсть чи криводушшя в цьому обличчi не зандiфiреванi, навпаки, щось є в ньому людяне, майже дитинне - оця довiрливiсть, дон'яча безхитрiсна чистота... Вчився в коледжi i хюч не довчився, дроте вiльно володiє кiлькома європейськими мовами, в тому числi i слов'янськими, здатен також прочитати в оригiналi староiндiйськi тексти, щоправда, й при такому знаннi мов не одразу з цим мандрiвним полiглотом паїнiл сторонi вдається порозумiтись. Звiдки й куди?.. Заболотному це конче кортить з'ясувати, як також i те, що саме в таку негоду вивело хлопця "на простори епохi". I чому пiшел? Машину вкрали, чи що? В голосi Заболотного, коли вiд роанитує, чути, крiм внутрiшнього усмiху, також i певне спiвчуття, i, вловившiй щирiсть його задiкавлення, юнак одразу проймається довiрою, дозволяє собi вiдвертiсть майже iнтимну. Виявляться, не перший день вiн курсує на цьому похмурому вiдтинку траси, мiж пустельних домiв та лiсiв, адже саме десь тут стався той трагiчний iнцидент, ота жахлива катастрофа, що про цеї стiльки писали газети, коли в непрогляднiм туманi, та ще нiчної пори, якесь авто з невiдомих причин зупинилось раптово, i на нього, нiчого не вiдаючи про небезпеку, на всiх швидкостях стали налiтати з пiтьми й туману десятки iнших мащин, тонновикiв, цистерн... Можна тiльки уявити те залiзне трощиво й хаос, ту гернiку траси, де разом з iншими багатьма загинула i його дiвчина, його кохана Кет. - Але ж могло бути, що хтось i врятувався? Як ви гадаєте, сер? - Погляд юнака з надiєю припадає до Заболотного. - Цiлком iмовiрно, - зауважує серйозно Заболотний i згадує про той випадок, коли в Андах розбився об скелi багатомiсний лайнер з пасажирами, i хоча всiх тодi вважали загиблими, припинили й розшуки, одначе згодом виявилось, що загинули не всi - декотрi уцiлiли, розповзлись по лiсах... - Мати бодай iскру надiї... О, як то важливо! Дякую вам. - Юнак полегшено зiтхнув. В усякому разi, вiн не збирається припиняти розшук, хай це декому й здається безглуздим... А залишитись без Кет, втратити її в розпалi почуття, в зенiтi любовi - це не безглуздо? Адже без Кет його iснування взагалi втрачає будь-який сенс! Хай народженi були вони па рiзних континентах, виростали в рiзних звичаях та традицiях, але ж як безпомильно вiдчули вони - серед усього людства! - своє призначення одне для одного, спiвгармонiйнiсть своїх внутрiшнiх свiтiв! Пiсля коледжу вони мали твердий памiр разом податися в Iндiю, знайти притулок своєму щастю десь на берегах Гангу, адже предки його Кет походили саме з тих мiсць, i сама вона смуглою вродою нагадувала йому золотий глек на березi священної нiчної рiки... Належала вона справдi до тих витканих з мiсячного сяйва, залюбливих дiвчат з берегiв Гангу, що йдуть ночами за мiсто купатись i довго стоять, справдi, мов золотi глеки, на пологому рiчковому березi, склавши руки на високих грудях, i ждуть, ждуть... Сповненi жаги й пристрастi, вбирають мудрий спокiй природи, торкає їхнi перса теплiнь напоєної життєвою силою ночi, серед якої лиш вони, тi iндiйськi мадонни, здатнi оцiнити цiлющiсть любовi, вiдчути в поцiлунку смак божества! I хай пiсля довгих чекань палають вони в. любовному захватi лише мить, але та вайкоротша мить для них рiвноцiнна вiчностi! Шал його мови урвавсь несподiвано, як тiльки йому здалося, що Заболотний наздоганяє котрусь iз переднiх машин, зближуючись на небезпечну вiдстань. - Ви теж? - мовив наш супутник з тривогою. - Збавте швидкiсть... Je vous pris, - додав вiн чомусь по-французьки. - Вам лячно? - Я турбуюсь також i за вас... - Ви нас зовсiм не знаєте. - А ви себе знаєте? Ви самозбагнулись? Що, коли ви зовсiм не тi, ким себе уявляєте? Так, так, раптом ви - iншi? На якийсь час у машинi запанувала мовчанка. Дивнiсть почутого, здається, й на Заболотного справила враження. I хоча вiн, зваживши на прохання чуднуватого свого пасажира, таки трохи збавив швидкiсть, але зробив це плав-по, тут же й пояснивши: - При поганiй видимостi рiзко зменшувати швидкiсть небезпечно, це знає кожен на трасi. Якщо пригальмуєш зненацька - одразу налетять, зiб'ють тi, що йдуть услiд... Дорога має свої закони, i ми їм пiдвладнi. Юнак смикнувся нервово, йому нiби змигнуло в свiдомостi якесь вiдкриття. - То чи не в цьому й розгадка повсюдних глобальних прискорень? Що небезпеки постiйно поруч нас - летять, наздоганяють... Десь там безлiч їх пасiда!.. I хоч-не-хоч жепи, мчи, щоб не налетiли слiпма, не розчавили, як мою нещасну Кет. - Останнi слова схлипом болю вдарили йому з грудей. Вiн вiдкинувся усiм тiлом на спинку сидiння, здається, раптова втома й цей бiль ураз виснажили його. Потiм розранене горе, видно, знов додало йому пристрастi, в голосi з'явилася гнiвна сила. - Але десь таки мусить бути межа цим наростаючим швидкостям, цiй гонитвi гонитв? Iдеться, звiсно, не про те, щоб штучно стримати самих себе, повернутися в епоху дилiжансiв, - я не вiрю, що хтось буде здатен створити "нерухоме суспiльство", - одначе перевести дух, озирнутись довкола, перевiрити свої контакти з середовищем, дати, нарештi, гуманний напрям можливостям людського генiя хiба ж не пора? Вiдчувається, що нерви нашого супутника вкрай розшарпанi, що йому справдi нестерпно дивитись, як люди, наче збезумiвши, мчать i мчать кудись крiзь зливи й тумани, охопленi шалом гонитви, женуть на скажених швидкостях, маючи, здається, одну лиш жагу - мчати, летiти, переганяти iнших, хай навiть у непрогляднiм туманi, в згубнiй пiтьмi! I це тi, хто вважає себе вiнцем творiння! Гонитва щодалi наростає, хайвеї задихаються, - i куди вiд усього цього податись, куди? Як i його Кет, вiн так само перекопаний, що хiба лиш на берегах Гангу чи в Гiмалаях, серед людей первiсне добрих, простих, ще мо;к-на збагнути сенс i привабу життя. Якась внутрiшня невтоленна жага раз у раз заносить його фантазiю кудись далеко, в край довiчного привiлля, де все iнакше, де райськi леготи-весновiї пестять кожну квiтку, де зникає туга i страх перед долею, перед незбагненнiстю свiтобудови... Десь там можна рятуватись вiд безглуздя й жорстокостей цiєї слiпої гонитви, бо ще но все втрачено, ще можна вiднайти якiсь iстини, близькi до вiчної гармонiї, i вiн їх шукатиме на перших стежинах людства, пiд зорями мудрих брахманiв! Заболотний тим часом далi таранить зливу. Стиснувши уста, не зводячи погляду з траси, вiн якось аж весело таранить цю нескiнченну дощову завiрюху. З-пiд колiс переднiх машин ще важчi б'ють буруни, на лобовому склi в нас суцiльно ллється розбита щiтками вода, вагу її вiдчуваємо на кузовi, на колесах. Заболотний увесь пiдтягнувсь, йому, видно, подобається тримати в руках цю силу таранячого металу, цю бурю важких, всепробивних енергiй. Траса хлюпоче, сичить, стугонить. Паралельним полотном теж ринуть потоки машин, вилiтаючи навстрiч нам, швидко розбухаючи в летi клуб'ям жовто-бiлнх вогнiв у туманних патлах. З силою прошумлюють повз нас, розвихрюють воду. Час вiд часу злива спадає, дорога тодi набирає далечi, вся вона червоно тече в гронах мокро розблислих рубiнiв, їх безлiч попереду, сигнальних свiтил. Невпинно вiд нас вiддаляючись, вони десь гам зливаються в ледь жеврiючi галактики пiдвладних лиш руховi цяток-туманностей. - Менi шкода таких, як цей, - каже Лiда трохи соромливо, вважаючи, мабуть, що випадковий пасажир i е зрозумiє нашої мови. I справдi, вiн сидить якийсь нiби вiдсутнiй, нiби перебуває в трансi. Лише по якiйсь хвилi мя здогадуємось, що його просто заколисало, похилило до сну. - Нещаснi дiти всепланетiюго похолодання, - каже Заболотний, мигцем скинувши погляд на хлопця, дрiмотно понуреного. - Порад багато, прогнозiв ще бiльше, а тим часом молодi люди в розквiтi сил гублять себе, валяються по всiх парках, дивлячись на свiт, як у порожнечу, з туманом байдужостi в очах... Рiзнi є серед них. Минулого тижня ми з Сонею в музеї одного зустрiли: перед полотном Джорджоне стоїть, жуйку жує. Неохайний, патлатий, мов той махновець, на грудях моднi дешевi прикраси виробу iндiйських ремiсникiв, а от у поглядi щось чисте, самозаглиблене... Я навiть дозволив собi запитати, чого вiн тут. Що привело його до цих давнiх полотен? I знаєте, що вiн вiдповiв? З тих, каже, я - можливо, для вас i смiшних, - хто вiрить у рятiвну мiсiю мистецтва. Бо коли що здатне в наш час сколихнути, змiцнити чи навiть осяяти душу, то це, вiн вважає, свiтло мистецтва. А людям зараз це найпотрiбнiше - струс просвiтлення... - Вже нiч? - проклiпуючись нервово озвався наш пасажир, вiн таки встиг подрiмати. - Так рано нiч? Заболотний приспокоїв його, що це сутiнь вiд хмар, до ночi далеко... - Я щойно бачив Кет, - сказав хлопець полегшено. - Ми з нею опинилися серед атлантiв... - Хiпi вивчально глянув на Заболотного: - Що планету колись населяли атланти - ви вiрите в це? По-моєму, ви з тих, хто має вiрити в атлантiв... - Принаймнi в атлантiв духу, - посмiхнувсь Заболотний. - Атланти були, навiть якщо Атлантиди й не було, - упевнено сказав наш супутник. - Останнє з їхнiх племен, атлантiв-гуанчi, конкiстадори винищили на Канарських островах вже ось на свiтанку нової iсторiї... Могутнiх, красивих, довiрливих людей, що, подiбно до птахiв, перемовлялися тiльки мовою свисту, безжально вигубила ватага пiгмеїв-завойовникiв, котрi мали єдину перевагу- вогнепальну зброю в руках... I то був початок глобального падiння. Вiдтодi наша планета стала меншати. I дiлi зменшується! Вона - як шагренева шкiра людства: з кожним новим, грубо вдоволеним бажанням ми самi вкорочуємо її, самi нищимо спадщину атлантiв, цей я часiв Адамових нам усiм дарований рай. Свiтлi рiки отруюєм, небо зробили звалищем нечистот... XVI сторiччя, вершина Ренесансу, коли весь тодiшнiй свiт осяявся вiд генiальних полотен, хiба ж це давно було? I ось минуло кiлька вiкiв, i мадоiпi уже не малюють, їх бiльше розкрадають, нiвечать, продають... Психопати кидаються па них з iiожамн... Тож чи дивно, що ми з Кет почуваєм до всього цього непереборну вiдразу, що нас тiльки й живить мрiя вiднайти слiди золотого вiку людства, вiднайти отi заповiтнi краї, де ще рiки чистi, де все тане в любощах, де мить прирiвнюють до вiчностi i в жазi поцiлунку вiдкривають суть божества! Кет, я важаю, духом навiть сильнiша за мене, вона зовсiм не знає депресiй i переконана в циклiчностi буття, в неминучостi "ночей брахманових", пiсля яких свiт знову наповниться вранiшньою снагою буяння, i забудеться жахiття потопiв, безглуздя саморуйнувань... Пiсля бруду й смороду нищення, пiсля усiх цих сатанинських вибухiв знов забринять над свiтом бджоли, сп'янiлi вiд нектару райської квiтки, i добрi генiї житимуть у кожнiм деревцi, линутимуть у вiтрi, у пахощах налитої здоров'ям, заквiтчаної землi!.. Дивна рiч, про Кет вiн говорив зараз як про зовсiм реально iснуючу, нiби для неї й не було катастрофи, бо ж, вiрячи у безтiлесне iснування людської субстанцiї, вiн, певне, вважав цiлком природним припустити, що Кет його десь i зараз отам блукає пiд зливою серед сутiнi, серед сосен та пагорбiв i жде не дiждеться зустрiчi з ним. Злива з часом помiтно вщухла, на дорозi повиднiшало, вона вiдкрилась кудись аж до пiднiжжя темних, що низько пропливають над лiсами та дюнами, хмар. I своїм нестримним рухом, блискотiнням летючих незлiченних вогпiв вона тепер ще бiльше уподiбнювалась до якоїсь фантастичної рiки. Юнак, здається, тiльки зараз став до-тямлювати, де вiн i куди несе його цей важкий i суворий у своїй нездоланностi рух траси. Мовив тихо, нiби до себе: - Все життя людське - це, власне, рух... Рух до самотностi. I хiба є куди з цiєї траси звернути? Але ж Кет, вона таки, видно, для нього iснувала, хай навiть i в якомусь безтiлесному образi. Бо, припавши поглядом до лобового скла, вiн час вiд часу повторював кудись туди, в присмерки траси: - О Кет! Золота моя Кет... Лiда, що уважно ловила кожне слово подорожнього, раптом запитала, чи вiдомо йому, що сталося в Артмузеу-мi. Якийсь маньяк порiзав "Мадонну пiд яблунею"... Юнака це зовсiм не здивувало, адже такi випадки, на його думку, цiлком у дусi часу: у Римi вiд руки вандала зазнала пошкоджень навiть "Пiєта" Мiкеланджело... - Бо це вiк злочинiв, - додав вiн твердо. Тим-то вони з Кет вирiшили залишити цей часовий дояс, вийти з-пiд цього знака зодiаку й рятуватися втечею в краї iншi, омрiянi, де мудру тихоплинну рiку осяває мiсяць молодий, схожий рогами серпа на iкла дикого слона-елефанта! Осяває води нiчнi i теплу родючу тишу полiв, де й вони з Кет нарештi почують срiблястий смiх-щастя, створять свою власну оазу нiжностi й любовi... Над трасою все ще нависають цiлi турми хмар, звиро-ваних, неспокiйних, раз у раз осяюваних грозовими розрядами. Юна супутниця наша, котрiй хоч i доводилось бачити в iншiй пiвкулi справжнi тайфуни, зараз за кожним гряканням грому, при спалахах блискавки злякано щулиться, її, мабуть, тривожать i цi турми хмар, низько навислих над трасою, i потужнi сполохи грозового свiтла iз-за вугiльно-темного лiсу, пiд час яких вся споруда неба, здригнувшись, мовби коливається, набуває погрозливої хисткостi, принаймнi в нас таке враження, що вiд кожного сполоху небо тремтить. Лiда час вiд часу кидає крiзь заднє скло короткi погляди на трасу, i нам зрозумiлi цi її озирки: дiвча хоче упевнитись, чи нiхто за нами не ув'язався. Для дипломатських дiтей стало майже звичкою бути весь час у напрузi, i Лiда в цьому не є винятком, вона теж, подiбно до iнших, уже принатурилась до того, щоб жити в станi напнутих нервiв, постiйної настороги, частiше, нiж звичайно, озираючись, до чогось прислухаючись. Ось i зараз, нахилившись до Заболотного, питає стишено: - Вам не здається, що за нами хтось таки ув'язався? Заболотний поглядає в дзеркальце, де вiдбивається дорога. - Нiкого, Лiдо, - каже спокiйно. - Цього разу лише звичайний потiк машин. Супутник наш раптом, мовби когось загледiвши, просить Заболотного зупинитись. Машина, виведена з потоку, вклякнула край полотна. Хлопець подякував i, пiдiбгавши свою хламиду, з винуватою усмiшкою вислизнув на узбiччя траси, хоч поблизу не було жодної живої душi, не виднiлось нiчого, крiм лапатої теменi сосен. Калюжi, мокрi кущi, звихренi вiтром, а трохи далi, мiж дюнами, купою брухту лежать для застороги водiям знi-Ьечепi машини... Не раз уже вони зустрiчались нам уздовж траси, ось такi купи строщеного залiза, їх навмисне не прибирають, бо то все застороги, все пам'ятники зруйнованим швидкостям! Лапата темiнь сосен, дюни i бiля iржавої купи брухту скулена - знов знаком запитання - постать з непокритою головою, в пурпуровiй хламидi... - Який вiн нещасний, - тихо сказала Лiда, знов щулячись вiд спалаху блискавки. Так i полишаємо його в тривожнiй темрявi край дороги, полишаємо з щемливим, гiрким почуттям. Як несподiвано виник був перед нами з сивизни дощової, так знову в розтанув у нiй, швидко розчинившись у вечiрнiм туманi, сам ставши туманом серед мокрих, темних лiсiв... XXVI Нарештi ми вихопились з-пiд зливи, i Заболотний натиснув, як вiд каже, на всю "железку": - Спробуєм наздогнати втрачений час! - Спробуй, хоча цього ще нiкому не вдавалось... Злива таки вiдчутно вибила нас iз графiка, проте за кiлька десяткiв миль дорога пiд шинами раптом зашумiла зовсiм суха, тут, виявляється, й не крапнуло, дощ потягло стороною. Ось тепер друг мiй дає собi волю: це вже не їзда, це полiт! За склом усе злилося вiд швидкостi й ночi. Таранимо темряву, безмежну, безформну. Летимо, вiддаленi вiд неї лиш оболонкою цiєї надiйної нашої "капсули", де панує затишок, жеврiє життя, й думка щось далi малює. Де вiн ночуватиме, той хлопець, що зостався в мокрих лiсах шукати свою любов? I чи iснує в природi ота творча надсила, яка могла б йому зараз допомогти в його становищi? Лiда пiдшморгує носом у кутку - плаче вона там, чи що? - Лiдо, ти чого? - Нiчого, це я так... Соню-сан згадала, у неї стiльки там зараз хвилювань... - Така натура, - каже мовби аж невдоволено Заболотний. - Доки ти в дорозi, все їй здається, що з тобою неодмiнно стався якийсь ексидент... I як ти їй звiдси поясниш, що затримала нас звичайнiсiнька злива, щоправда, зовсiм непередбачена... - Може, Софiя Iванiвна до наших пiде? Або в кiно? - Де там! Вдома сидiтиме, ждатиме хоч i цiлу нiч... Теж натура, як у тура... - I хоч каже Заболотний це майже суворо, однак у голосi його чути затаєну нiжнiсть. Взаєминами своїми подружжя Заболотних iнодi мене просто зворушує. За жартами, за iронiєю, за якимись навiть псевдосварками вчувається глибiнь справжнього почуття. Щораз помiчаєш, як вони дорожать одне одним, можливо, що це саме той випадок, коли доречно говорити про цiлковиту родинну злагоду, про гармонiю душ. Iнодi глянеш на них - такi, нiби вчора побралися, хоча мають двох синiв, як вони кажуть, легiнiв, обидва зараз на Батькiвщинi: старший - курсант морехiдки, а менший навчається в школi-iнтернатi для дипломатських дiтей, ще рiк - i теж матиме атестат зрiлостi... Заболотнi тут уже завершують належний їм термiн перебування i в цi двi живуть надiєю, що незабаром бути їм удома, де, як Заболотний час вiд часу похваляється, вiн здiйснить нарештi свою давню мрiю - стане бджолярем з науковим ухилом, а Соня буде при ньому асистенткою. Одне слово, жде їх нектарна iдилiя, про яку добре вiдомо й цiй Лiдi Дударевич, чия пiдтримка фантазiям Заболотного забезпечена вже хоча б тому, що йдеться про домiвку. А дiвчинка гостро, навiть чи не з бiльшою гостротою, нiж дорослi, переживає розлуку з рiдним краєм, а бабусею, чиїх ласк навiть при бажаннi не можуть Лiдi замiнити всi її покровительки тутешнi. Якийсь час Дударевичi мешкали в готелi, населеному переважно людьми похилого вiку, привiтними, чепурненькими бабусями, котрих сюди спроваджують їхнi дорослi дiти; тож у цьому готелi лагiднi бабусi самотньо й доживають вiк в умовах пансiонних, здавалось би, цiлком терпимих. Люди середнього достатку, вони не почувають особливої матерiальної скрути, але ж постiйна самотнiсть, ця туга, ця вiдсутнiсть рiднi! На схилi вiку, в пору критичну - i ось так! Життя без онучат, без дитячого товариства, життя без нiкого... На дипломатських дiтей цi пансiоннi люди просто полюють, пiдстерiгають iз своїми ласками, коли малi повертаються зi школи, щоб наблизитись до них, погладити по голiвцi, щось запитати... "З якої країни ти? Хто твiй тато, хто твоя мама?" Не раз Лiда чула на своїй голiвцi доторк сухенької, теплої чиєїсь руки, бачила перед собою незнайому згорьовану людську старiсть з неудаваною добротою в очах, i щоразу їй було - невiдомо й чого - соромно, нiяково й боляче вiд ласки цих зовсiм стороннiї для неї людей. I ось тепер, признавшись раптом вам, як вона старалась iнодi уникати зустрiчi з тими готельними чистенькими бабусями, Лiда, певне, за-пiзнiло шкодуючи, аж зiтхнула: - Софiя Iванiвна мала рацiю, коли казала, що то я недобре робила! Тепер я розумiю, треба було iнакше... Бо то ж вони вiд самотностi пiдстерiгають нас, дипломатських, щоб ткнути цукерку чи погладити тебе по голiвцi, як рiдну онуку. Образ Заболотної, видно, зараз не полишає Лiду. Згадавши якийсь випадок, дiвчинка взялась виображувати досить дотепно, як одного разу, доручена матiр'ю Заболотнiй, вона летiла iз Сонею-сан iз Токiо i якого тодi страху набрались вони обидвi, коли лiтак їхнiй потрапив у грозу: ото був ексидент! У салонi стало зовсiм темно, тiльки блискавка б'є раз у раз... То споночiє зовсiм, то знов за iлюмiнатором блись! блись! по всьому крилу. Пасажири були охопленi жахом, а найбiльше перелякався тодi їхнiй сусiд, кругленький такий бiзнесмен iз Гонконгу, неборацi здалося, що вiд удару блискавки вже загорiлось крило... - А Софiя Iванiвна, хоча й сама тремтiла з переляку, одначе так смiшно його приспокоювала: "Пожежi не може бути, сер, я знаю, адже в мене чоловiк льотчик!.." - Сильний аргумент проти блискавки, - усмiхнувся Заболотний. - Летiти крiзь грозу - це справдi моторошно, - розповiдала Лiда. - Вiдтодi лiтати боюсь, а проте якби оце рейс додому - згодилась би хоч зараз... Швидше б уже до своїх! А там Крим, Артек... Кизиле Петровичу, вам у дитинствi доводилось бути в Артеку? - Далеко вiн був тодi вiд Тернiвщини. - Ах, мiстер Кирик... Скрiзь були, все бачили, а з Артеком розминулись. - Що вдiєш... Швидко ми тодi з артекi'вського вiку виростали. - Пригадую, ще до школи завдавало менi клопоту одне питання: що буде, коли всi люди повиростають? Коли всi, хто є на землi, стануть дорослими? - О, то було б жахливо. - По дорозi в Артек, Кириле Петровичу, ми неодмiнно заїдемо глянути на вашу Тернiвщину, - iлi ж iз Сонею-сан обiцяли менi... Запрошували навiть на свою майбутню пасiку... - Слова не ламаєм. - Я просто мрiю глянути па вашу солов'їну балку, па бiленьку вiллу Заболотних у вербах пiд кручею. - Вiлла, правда, не з паркетами - з глиняною долiвкою. Зате долiвка в нас там татарським зiллям та осокою притрушена... I хоч моря нема, i калабанi повисихали, ало повiтря! Пий не нап'єшся!.. Ах, Лiдо, Лiдо... - Нi-нi, я мушу там побувати! - Неодмiнно побуваєш. Хай би й справдi побачило дiвча Тернiвщину, та ще такою, як вона постала нам iз Заболотним в один iз останнiх наших приїздiв, у цвiтiннi садкiв, з повiтрям, мабуть, найчистiшим у свiтi... Вийшли ми тодi з ним у поле, вдихнути того повiтря на повнi груди й перезирнулись: - Ах, дихати б i дихати! Нiде такого нема... - Принаймнi для нас... Вливається в груди само життя... Того дня постала очам i степова дорiжка, що свiтилася нам колись червоними яблуками, розкладеними на стовпчиках. А серед степу, в тому ж самому вибалку, хутiрець тополями вигнався, стрункими, високими, як тодi. Ще в селi нам сказали: - Яворову балку навряд чи впiзнаєте... Таке то, мабуть, мiсце живуче: пеньки кiлька лiт стирчали пiсля Ро-манового садка, при нiмцях там хворих коней дострiлювали, а тепер знову на тiй Романiвщинi цiлий хутiр вирiс... Правда, зветься iнакше: польовий стан або табiр. Осiдок наших механiзаторiв. Не могли ж ми те мiсце не провiдати... Табiр як табiр: помiж тополями просторе подвiр'я, самохiднi комбайни, чекаючи жнив, вишикувались, мов для параду; пiд довжелезним навiсом теж повно всякої технiки, що їй ми вже й назвиськ не знаємо. А далi, спускаючись аж у вибалок, бiлiє цвiтом весь обкипiлий садок! Тихий, повен сонця, i бджола десь у суцвiттi гуде... - Кириле, де це ми опинились? - Справдi - де? Чи не сниться нам бджолиний вiолончельний цей гул i сонцем залите святкове тихе цвiтiння, таке тихе, що й пелюстка не впаде? I нiде нiкого. Лише ластiвки змигують, прошивають подвiр'я сюди й туди, десь у них гнiзда пiд навiсом i пiд хатою теж, хоча хата - це, власне, цiлий будинок, удвiчi, мабуть, бiльший за ту оселю, що колись стояла на цьому мiсцi й привiтно впускала нас, заснiжених, коли ми з звiздою приходили вдосвiта сюди щедрувати... Тiльки вiкнами й ця повернута до слободи, до сонця, а вподовж побiленої стiни аж на край хати тягнеться квiтник, цiле лiто тут палахкотiтимуть троянди - червоний, як жар, "майор Гагарiн" i незрiвнянна жовто-золотава, цвiту сонця, з цiлою гамою вiдтiнкiв-барвинок "Глорiя Дей"... Та ось iз глибини садка, з того сяючого цвiтiння, пригинаючись пiд вiттям, з'являється постать карячконога, у теплiй, незважаючи на спеку, фуфайцi, з берданкою на плечi, якоюсь недоречною серед цього цвiту, серед безлюддя й тишi, де лиш бджоли бринять... Недовiрливо, згинцi, iнодi струшуючи на себе пелюстковий цвiт, прямує назустрiч нам ця постать, похмура й чiпка, з обличчям еллiнського сатира, в якому, одначе, для нас є щось знайоме. Та це ж Мина Омелькович! Iзсохся, поменшав, але навiть не посивiв, став сiро-бурий якийсь... - Я вас iз садка давно примiтив, та навмисне себе притаїв: ану, думаю, що вони будуть робити? - каже вiн, коли ми вже сидимо всi втрьох у затiнку на верандi. - На весiллi гуляли? Знаю, знаю, Ялосоветка сина женить, тiльки мене покликати забули... Коли старший братан твiй, - спозирнув Мина Омелькович на Заболотного, - дочку вiддавав за агронома, то догадались-таки й Мину гукнути, а цi молодята... Та я й не пiшов би. По-перше, що пост цей нi на кого кинути, хоч воно, звiсно, комбайна пiхто не вкраде, а головне... Насмiшкуватий у тебе племiнник, Ки-риле, в "Перець" би йому писати. Та, правда, ти ж i сам такий, всi ви. Заболотнi, зроду насмiшники... - I раптом з-пiд острiшкуватих сiро-бурих брiв не по-старечому гострий погляд на Заболотного: - Невже ти й справдi бiльше десятка мов знаєш чужих? - Не лiчив. Може, й знаю. - Ану забалакай до мене по-якомусь, - пожвавiшав Мина. - Забалакай, щоб я нiчого не зрозумiв! Якоюсь найнезрозумiлiшою мовою до мене заговори! Заболотний, усмiхнувшись, заговорив. Двi-три фрази було сказано бенгальською чи, може, мовою хiндi. Мина вислухав уважно, оцiнливо: - Ала-бала, а все-таки мова... До чогось дотумкатись можна. "Русi, хiндi - бхай, бхай..." А менi, бач, не випало вчитись. Уже дорослим звернувся був до Андрiя Галактiо-новича: "Навчiть мене вищої математики!" А вiн: "Нащо тобi вища, коли ти й нижчої не вскубеш..." Навiдрiз вiдмовився Галактiонович тодi зi мною возькатись, не злюбив вiн мене, не знаю й чого... "Апостол руїнництва" та всяке таке... А який з мене апостол? - Одначе в скрутну хвилину саме ж Андрiй Галактiонович дав сiлькоровi Оку притулок у нас на "Камчатцi", пам'ятаєте? Коли жiнки збунтованi за вами гнались? - нагадав йому Заболотний. - Якби не вчитель, ох начу-били б вони вас тодi! - Начубили б - мало сказати... Розтерзали б на смерть, - уточнив Мина Омелькович. - Летiли ж цiлим табуном тi вiдьми розлюченi... Добре затямилась нам та сцена, коли вчитель, перегородивши дорогу збуреним жiнкам, став тодi па дверях: "У класi нiкого нема, самi дiти!" А Мина в цей час пiд задньою партою з в'язкою ключiв у руцi трясеться... Ми пiсля того навiть з докорами до вчителя пiдступали: ви нас правди вчите, а самi ж неправду сказали? "Сказав, дiти, ваяв грiх, зате людина жива". - Того дня Андрiй Галактiонович, може, й життя менi вберiг... - розмiрковує Мина. - Зате пiзнiше, коли ми з ним за колючим дротом опинились, не раз i я його виручав. Якщо макухи чи буряка сирого десь роздобуду, то все на двох, навпiл... Горе, воно хоч кого навчить: чи темного, чи вченого... Жаль тiльки, що, коли вже з ярмарку йдеш, наздоганяє тебе ця твоя вища без нижчої математика... Неквапом зануривши (Мина вживає тепер сигарети з фiльтром), вiн кидає вивчальний позирк то на одного з нас, то на другого. - А ти? - звертається до мене. - Все за чистоту рiк i морiв борешся? Борись, борись - добре дiло. Бо гесiвське море он жабуринням уже заростає, риба дохне, вода гниє. Сморiд аж у Тернiвщину чути... Стiльки сiл та угiдь позатоплювали, а толку? - Куди ж сiлькор Око дивиться? - запитує Заболотний. Мина всмiхається вперше. - Жартуни. А що не забули провiдати Мину Омельковича, за це хвалю, - каже вiн i знову звергає на те, що його, видно, муляє: чому небiж Заболотного не покликав його на весiлля. - Всiх дружкiв-механiзаторiв звiдси забрав, нiкого не забув, а Мину, бач, не догадавсь. Сиди собi тут, дiду, марево сторожуй, - киває вiн у степ на марево, що бiжить i бiжить попiд обрiєм. - Тож небесний Петро отари овець все кудись жене, а куди вiн їх жене, а звiдки?.. Багато незрозумiлого в свiтi. Клiмат увесь мiняється, а чого? Про людей i не кажу. Гуляють ото весiлля без мене - хай. Та тiльки обидно. Увесь рiк при них, при механiзаторах, а дiйде до весiлля... та хай. Отак i сидиш забутий у степу цiлiсiнький день один, як палець, нiхто теб.е тут не бачить... Зате я звiдси бачу всiх! I голову й заступникiв! Хто бухенький проїхав дорогою, хто вночi в лiсосмугу котрусь iз токових повiв... Усе бачу! - Впiзнаєм сiлькора Око: не дрiма... Ще ж, мабуть, пишеться? - Сiлькор Око, хлопцi, одписав своє. Тепер вiн частiше у вiчi правду рiже навiть начальству - i великому, й малому. Через те й не всюди бажаний вiн... Нiчого не кажу - механiзатори, хлопцi вони путящi, i небiж твiй, Кириле, цiлу весну з трактора не злазив, назасiдався на своєму тронi так, що, мабуть, i штани болять. А от шаноби до старших - цього б йому не завадило пiдучитись... Як тiльки зберуться пiсля роботи ось у ц