горищi, де виплодок цей розважався вiнчестером, крiм запасу набоїв, було знайдено ще й цiлi купи расистської лiтератури... - Наплодилося ж їх, - зiтхнула Заболотна. - Увечерi на вулицю сама не виходь, у парк не поткнись. Там навiть серед бiлого дня до тебе може вчепитися якийсь патологiчний тип або звiдчаєний наркоман: осмiхом чемностi шкiриться назустрiч, а з-пiд плаща вже фiнку показує - монету йому дай, бо вiн гине, йому треба зараз, негайно купити дозу наркотика... Може, й цей наковтавсь якоїсь гидоти? - Принаймнi тримався вiн досить нахабно, - сказав Заболотний. - Навiть хизувавсь: зовiть мене терористом... Що це вiн стрiляв, не став i заперечувати. "Нащо ж ти стрiляв?" - "А хотiв зробити вашим малим комунiстам сепрайс!" - (Тобто несподiванку...) - "Для чого сеп-райс?" - "А так... Сепрайс, i все". - I при цьому гидка усмiшка дегенерата. - Звичайно, займатися б цiєю справою Дударевичу, а не Заболотному, - сказала Соня, - чи й хто iнший мiг би пiти, чому саме Заболотний?.. Та це вже як водиться: ко-лв треба когось вiдрядити в їхнi офiси на переговори, то щоразу жереб такий моєму ось випадав. Де найнеприємнiше - туди неодмiнно вашого друга пошлють... - Нiхто твого Заболотного, Сонечко, не посилав - вiн сам зголосився, - уточнює господар. - Отож... Бо йому найбiльше треба! Вiдмовитись вiн не вмiє! Хоч у пекло, а пiде правди дошукуватись... Скажiть, - вона усмiхнулась до мене раптом, - чи всi такi скаженi виростали у тих ваших тернiвщанських глинищах? Нiби докiр, а в словах її чую приховану гордiсть. - Довелось нам, Соню, пiдвозити сьогоднi одного хiпi, - певне, щоб змiнити тему розмови, став розповiдати Заболотний дружинi. - Злива, нiч заходить, а вiн, до рубця промоклий, стоїть на узбiччi, "голосує". - I ви зупинялись? Не побоялись брати заброду пiчного в машину? - вжахнулась дружина. - Серед них же i вбивцi є! - Цей, як бачиш, виявився мирним, на життя ближнiх не посягав. Просто людина-квiтка. Справдi, серед них є такi, що вважають себе квiтками. Нам випала квiтка досить таки занедбана, та однаково довелось виручати... - Певне, ще один бродячий фiлософ? - Та схоже... В усякому разi хлопець не пустопорожнiй, - жвавiшає Заболотний. - Деякi його мiркування, безперечно, вартi уваги. Скажiмо, вiн вважає, що нам, землянам, потрiбен який-небудь сигнал iз всесвiту чи навiть з'ява позаземних пришельцiв - щоб нарештi нас об'єднати! В одне зiбрати весь генiй людства й поставити його на захист плаиети - ось потреба потреб, ось те, що дасть нам силу, отямигь, згуртує неуживчивих оланетян в єдине цiле i зарятує нас як рiд!.. Я в подивi дивлюсь на Заболотного: що вiн приписує тому хiпi? Не говорив же той чогось подiбного! А Заболотний, зрозумiвши мiй подив, весело приспокоюс мене: - Мiг, мiг той хлопець i таке сказати. Адже йдеться про те, який шанс утриматись, зберегтись, не зникнути цьому бiологiчному видовi пiсля ночей Брахманових... - Надто високi матерiї, - сказала Заболотна майже недбало, i думка її знов новернулася до того жахливого випадку з обстрiлом квартири. - Що серед дiтей без жертв обiйшлося - це таки щастя, хоча за Лiду, правду кажучи, я й зараз не зовсiм спокiйна. Днями Лiда призналась, яким вiн їй, той бандюга, страховиськом уявляється: волохатий увесь, з пазурами замiсть пальцiв, сидить мiж скелями хмарочосiв i щовечора вистежує когось, припавши кривавим оком до оптичного прицiлу гвинтiвки... Погляд Заболотної мимовiль ковзнув по зашторених вiкнах. Видно, що той монстр, волохатий упир-дракула, час вiд часу тривожить тут не тiльки дитячу уяву... - Судили його? - питаю. - Неповнолiтнiй виявився, - каже Заболотний, - тим-то й покаранню не пiдлягає... Треба чекати, доки в дорослого вбивцю виросте... В терориста замаї ерiлого. - Та цур йому, не згадуймо таку погань проти ночi, - вiдмахнулась i Заболотна, ще й ще раз доладновуючи стiл з вечерею, щоб усе там було в неї iдеально. Господар тим часом заходився клопотатися бiля бару, вмонтованого в стiну, - видно, для нього це заняття приємне - чаклує над пляшками, як справжнiй бармен, кривдить лiд в келишки, з веселими нотками в голосi допитується в дружини: - Тобi сьогоднi що? Чистий джин чи джин енд то-нiк? - Це вiн вимовляє з якимось лукавим притиском на останньому словi. - Менi тiльки "енд тонiк", - вiдповiдає дружина тiєю ж жартiвливою iнтонацiєю, i вони обмiнюються усмiшками, бо якесь, видно, тiльки їм зрозумiле значення вкладають обоє в це своє "енд тонiк". Є люди, бiля яких почуваєшся легко, невимушене, здається, що ти їх своєю присутнiстю справдi зовсiм не обтяжуєш... Такi цi Заболотнi. Не пригадую випадку, щоб менi було прикро в їхньому товариствi, завжди вiдчуваєш, що ти тут бажаний, тобi радi, та я певен, що це мiг би сказати й будь-хто з їхнiх гостей. Ось ми сидимо, неквапом вечеряємо, хто вживає чистий джин, а хто "енд тонiк", i менi приємно слухати навiть про їхнє суто родинне, про те, що старший син Олег нарештi подав їм звiстку, - вiн у них мореходець i час вiд часу дає знати про себе то з Чорного, то з Середземного... Матерi згадалось, як вiн проводжав їх востаннє, - звичайна сценка, а для неї вона така незвичайна: стоїть її син уже зовсiм один серед аеродромного поля, дивиться вгору, махає лiтаковi вслiд, i вже тiльки матерi дано впiзнати його - сонце суцiльною плямою лягло на юнацьке обличчя. - Менi здавалось в той момент, наче на всiй землi вiн там стоїть один-один... Як вартовий планети... Заболотний, вловивши присмуток у голосi дружини, хоче якось розважити її: - У сипа вус моряцький висiявсь, а мама ще така молода... Правда ж, молода? - закликає вiн мепо в свiдки. - Втiшай, втiшай, - сумовито хитає головою дружина. - Пливуть лiта, як вода у ярочку... Змайнуло життя, незчулися й коли... I вона з нiжнiстю глянула на чоловiка. - Посивiв ото як... Чи не рано ти в мене посивiв, соколе мiй? - Саме вчасно, - схмурюється Заболотний. - А ось ти як була, так i є чорноброва. - Не кажи, налiталась i я, -сказала притомлено. - Iнодi вже й спокою хочеться... - Ну-ну!-вдавано настрожив Заболотний. -Що за розмови: "налiтались"? Все в природi створене для лету! Он i хлопцi, - вiн очима вказав у бiк фотографiї, на своїх нестарiючих друзiв. - До цього часу в польотi... Людина летить, летить земля, летить всесвiт зi всiма своїми тай-нощами, i ми з вами, власне, лише частка цього вiчного лету, по-сутi загадкового, до краю нiким не осягненого. Навiть не вiдаєм: чи безглуздий вiн, чи, навпаки, сповнений найвищої мудростi, такої високої, що аж не доступної для нас?.. Летимо - i це є життя! - Додому хочу, - зненацька призналася Заболотна. - I чого б то? - вдавано дивується чоловiк. - Там всюди нашi, як каже Лiда... I не треба оцих жалюзi... Заболотний, видно, вiдчувши потребу вивести дружину в її "мiнорiв", раптом пiдвiвсь iз-за столу: - Хочете музики? Доки вiн клопочеться бiля секретера, щось розшукуючи в своєму магнiтофонному господарствi, дружина iронiчно кивнула в його бiк: - Зараз буде його коронний номер... - Де ж та касета? - нервово порпається Заболотний уже в iншiй шухлядi. - Замiсть нервуватись краще спокiйно повтори оту чаклунську формулу, - весело радить дружина i пiдказує, нiби в грi, скоромовкою:- "Вiддай, куций, бо вдавишся! Вiддай, куций, бо вдавишся!" - Стоп! Вiддав, заклинання помогло, - смiється Заболотний, вдоволений, що касета знайшлась. Звичними, точними рухами вiн налаштував магнiтофонну стрiчку, ввiмкнув звук, i ось у цiй тишi, де ми, примовкнувши, ждемо, раптом виникають тойенькi, дивнi якiсь позивнi, що, здасться, долинають до пас iз далеких свiтiв, десь iз пайвiддалепiших галактик... В кiмнатi сталося щось, i це щось подiбне чуду: Коник степовий сюрчав! Я помiчаю, як Заболотнi змiнились, обличчя в нього i в неї враз прояснiли, наче опинились обоє десь-десь i наче iнше повiтря наповнило кiмнату, i вже й тi молодi льотчики зi стiни, що стояли, обiйнявшись, у фронтових аеродромних бур'янах, стали до цiєї музики дослухатись... - Хобi його, - влучивши паузу, кивнула Заболотна на чоловiка. -Якось привiз записаного перепела, iншим разом - тьохкання солов'я iз тернiвщанської балки... а це ось, будь ласка, коник виступає... Ми слухали. Недосяжна галактика тернiвщанського степу дарувала нам зараз свою ледь чутну, з гарячого повiтря зiткану музику. - Це тепер модно, - вiдгукнувсь Заболотний вiд магнiтофона. - Мелодiї коникiв, рiзних цикад сьогоднi успiшно тут конкурують навiть з платiвками бiтлзiв... У нехитрiй цiй музицi нервовий наш вiк шукає для себе заспокоєнь. Та й ранiш люди щось у нiй для себе знаходили. Анакреон чи хтось iнший з античних поетiв навiть оду склав на честь ось такого, мабуть, найменшого в свiтi музики. Пауза досить довга, степ мовчить, несе нам лише свою жнив'яну тишу, потiм знову голосок, i ми спрагло вслухаємось в дивне, нi на що не схоже сюрчання-цвiрчання... Таке воно незвичайне зараз для нас, це коникове сухе, сповнене жаркого трiску сюрчання, так чимось торкає душу, затиснуту серед цих опущених жалюзi, серед навислих десь iз темряви нiчних хмарочосiв. Крихiтний житель степiв, створiння найменше з малих, а який у ньому дух невтомностi, дух життя. - От вам i коник, - сказав Заболотний, коли стрiчка скiнчилась. - Малий-малий, а схоче, то й океан переско-че!.. XXVIII Цей коник-стрибунець дав себе записати Заболотному десь там, далеко звiдси. В тих степах, де небо чисте, аж сяюче, вражає вам душу своєю незбагненною блакитною неосяжнiстю, де ночi темнi, як у тропiках, i лиш по обрiях, нiколи не гаснучи, багрово червонiють бунчуки заводських димiв... Там вони мчали у чудовi днi середлiття. На однiй iз зупинок Заболотний запитав мiсцевого пастуха-iнвалiда, що, однорукий, пас свою корiвчину на налигачi попiд лiсосмугою: - Чи це тут були колись Фондовi землi? - Можливо. Не чув про такi. - А траса ця вiдколи з'явилась? - Пiсля вiйни одразу нiмцi полоненi її клали. - Так змiнився весь край: де були дикi трави, зараз хлiба, хлiба... - Життя йде, аякже. I вони мчали далi. Троє їх, подорожнiх, вiльних, як птицi, людей. Пiсля тривалого перебування в далеких краях, пiсля виснажливої напруги того життя, де все було iнше (i люди, i небо, й дерева!), де багаторукi череватi будди упродовж довгих, тягучих лiт посмiхалися їм з незмiнною загадковiстю, нарештi мають вiдпустку, їдуть до моря. До моря, в якому не буде акул! А поки що бистрiнь автостради, мигтiння придорожнiх дерев i в усi краї степове роздолля, що простором своїм аж п'янить. Розляглося хлiбами до самих небес i десь далi, за виднокруг. Троє, що в машинi, настроєнi весело, безжурно, їх радує свiт. Приємний для вих навiть цей пучечок срiблястої трави, що стирчить над лобовим склом, прилаштований вамiсть амулета. Заболотний десь нащипав цiєї травки у лiсосмузi i ото приткнув над собою, на рiвнi очей. Запевняє, буцiмто лiтописне євшан-зiлля, навколо якого дослiдники досi ламають списи, найпевнiш i було не чим iншим, як оцiєю степовою мiтличкою, котра має такий мiцний, терпкуватий дух. - Сентиментально й сумнiвно, та хай буде по-твоему, - виявляє терпимiсть Дударевич, господар машини. По службi вони, буває, конфлiктують, доходить подеколи до гострих сутичок, а зараз мiж ними сама злагода. Тамара каже, що це їх поєднала дорога, швидкiсть, насолода вiдпустки. Обидва приятелi сидять попереду поруч - один за кермом, другий у ролi радника бiля нього, Тамара зручно вмостилась за спинами в них, на заднiм сидiннi, обтягнутiм квiтчастою - золотаво-оранжевою iз синiм - тканиною, що Заболотному буйнiстю кольорiв нагадує розпущений хвiст павича. їдуть швидко, однак жадають ще бiльшої швидкостi. Тiшаться, мов дiти, коли вдається когось перегнати. - Ану обженем оцю блоху! - А цей сарай на колесах - чи довго вiн чадитиме перед нами? - З дружньої держави, а так чадить, ха-ха-ха! - Обганяй його, смолокура! - пiдбадьорює Тамара свого Дударевича. - Жени смiливiше, серденько! - Жену, моє золотко. Не має собi рiвних наш "мустанг"... Недаремно два роки ми збирали на нього сертифiкати. Незграбний дизель, стрiляючи кiптявою, зостався позаду, обiгнали й напхану пасажирами малолiтражку з йалiзами, прив'язаними зверху, розiтнуте повiтря, обтiкаючи "мустанга," пругко свистить за вiтровим склом. - Мчати отак з вiтерцем, - каже, вiльно вiдкинувшись на сидiннi, Тамара, - це в природi сучасної людини. Мабуть, i в генах їй уже оселився дух динамiзму, жадання швидкостей. Дорога наелектризовує, тут просто молодiєш! Ви як гадаєте, Заболотний? Та не встигає вiн вiдповiсти, як гонитва їхня, сягнувши межi, кiнчається - кiнчається тим, чого, власне, й можна було чекати... - В авiаторiв це зветься вимушена посадка, - каже Заболотний, оглядаючи з Дударевичем спущене колесо. - Дiставайте домкрат, товаришу аташе! Чи в багажнику у вас нiяких знарядь, крiм ластiв для пiдводного браконьєрства? - Ми завбачливi, маємо й домкрат. Доки приятелi пораються з колесом, Тамара, залишивши їх, блукає серед придорожнiх шовковиць. Шовковицi натрусилось, нападало, ногою нiде ступити, i на деревi ножна гiллячка облiплена плодами. Бiлi й чорнi, м'якi, соковитi, вони самi просяться до губiв, кинеш - тануть у ротi. Ах, смакота!.. Чиє воно? Кому належить? Вiддалiк хтось сидить пiд лiсосмугою. Якщо то сторож, то, певне, в нього треба дозволу питати? Така значуща композицiя: сидить край шляху людина, а перед нею - хлiба, хлiба, хлiба. Колись Тамара навчалась у художнiй студiї, хотiла б вона зобразити це. Нiчого бiльше: тiльки людина притомлена в темному, й перед нею в сонячнiм мерехтiннi безмiр хлiбiв. Хiба не могло б це бути символом самої планети? Хiба не в цьому її сила i сенс? Той невiдомий, прпсутулившись, сидить спиною до руху, до траси, зовсiм не цiкавлячись нею: задививсь кудись у поля, задумавсь чи просто куняє? Плечi й картуз незворушно темнiють серед сивизни бур'янiв. Тамара, наблизившись, запитала: - Пробачте... Чиї це шовковицi? Плечi ворухнулися, як зi сну, голова на мiцних в'язах, в кашкетi з захисними комбайнерськими окулярами, що поблискують у незнайомця на лобi, повернулась невдово-лено в Тамарин бiк: - Що? - Я дозволила собi посмакувати... А вони ж, цi шовковицi, мабуть, чиїсь? Обличчя в комбайнера аж темно-сизе вiд пилюки й щетини. А серед цiєї пилюки й щетини два клаптики чистої, ну просто небесної блакитi, в якiй пiсля промайнулого невдоволення з'являється щось доброзичливе. - Всiхнє це добро: збирайте на здоров'я - шовковиця для того й родить... Нашi не встигають за клопотами й збирати... Дiтям, коли їх везуть автобусами до моря, отим в тут робота. Позаїдаються, не знають потiм, як i вiдмитись. Тамара уважно розглядала цю людину - людину, що вiд хлiбiв. Сила i зморенiсть. Тиха, мужня статечнiсть. Бруд поту на посрiбленiй скронi, сiра пилюка на сiрих бровах, а пiд ними небесна блакить очей, щойно перед цим сторожких, а зараз чимось звеселених, - видно, його вже не дратує, як першої митi, ця блукаюча дамочка у джинсах, в цяцькованих браслетах особа iз траси... Яку душу таїть у собi ця кострубата закiптюжена постать, що так природно вписалась в розлите свiтло степiв, в цю прозорiсть повiтря? - Чого ви так дивитесь? - спитав незнайомець, вiдчувши на собi вивчальний Тамарин погляд. - Живого комбайнера не доводилось бачити? Так оце вiн перед вами, натуральний, як є. Напарник пiшов у загiнку, а я вирiшив: дай трохи посиджу, дух переведу. - Творець хлiба... А я ваш спокiй порушила... Пробачте. - Нiчого. Ми звичнi. Оджнивуємось, тодi вiдiспимось, а зараз... Бачите, скiльки ото бiлих паляниць розкидано по степу - треба ж встигнути позбирати їх вчасно... Тамара кинула звеселiлий погляд у простiр, мовби й справдi сподiвалась там побачити отi його паляницi... Величезний лан, аж наче припалений, гущавiнню чистої пшеницi тиснеться до самої лiсосмуги. Лита мiдь колоскiв стоїть сухо, безшерхiтно. Де-не-де в глибинi лану пшеницю покрутило пасмами-косами, намертво звихрило й прибило до землi, як її там i взяти комбайном... - Скажiть, вас нiкуди звiдси не тягне? - А куди? За довгим карбованцем? Декому подобається бути лiтуном-перекотиполем - дiло його. А котромусь бiльше до душi триматися кореня. I син мiй такої ж думки. Вчиться в Кременчуцькому училищi льотчикiв цивiльної авiацiї, але й вiн збирається повернутись - пiдживлюватиме хлiба. Звiсно, не завжди тут рай, надто ж як взяти це лiто. У нас ще нiчого, ото тiльки подекуди покрутило в куделi пшеницю, наче вiдьми там танцювали, а на третiй бригадi цiлий лан "аврори" за нiч буря поклала... Отам з комбайнами намучимось... Буря з градом, та ще град нiчний - ви чули коли-небудь про таке? - А що - це рiдкiсне явище? - Щоб град уночi? Та нiколи такого не бувало! Навiть старi люди не пригадують. Голова наш i в академiю запит подав: звiдки цей град уночi? Якi причини? Невже що в космосi дiрок наробили? За безмiром хлiбiв, за мерехтючим вiд сонця океаном повiтря ледь помiтно проступають з глибини обрiю хмари, купчастi, срiблясто-перламутровi, до краю наповненi свiтлом. - А там он знову хмари, - застережливо кивнула в той бiк Тамара. Вона щойно їх помiтила. - То не страшнi. Тi лиха не несуть. То добрi хмари... Отак стоять собi i стоять та тихо свiтяться до степу... - Мов гiрськi вершини... Вашi степовi Арарати... - Ми їх у дитинствi називали "дiди", - зненацька почувся голос Заболотного, що, продершись крiзь лiсосмугу, саме наближався до них. Механiзатор здивовано озирнувся на прибульця i чомусь навiть зрадiв його реплiцi. - А в нас їх i зараз називають "дiдами", - приязно сказав до Заболотного. - Земних дiдiв мало тепер, на фронтах полягли, а там ще зостались, - кивнув вiн угору. - Славнi "дiди", - не приховував захоплення Заболотний i, зупинившись поруч з Тамарою, задивився на тi бiлiючi за розливом хлiбiв хмари. Обличчя його буде зараз якесь просвiтлене, наче й на нього падали сяйвини вiд тих далеких степових Араратiв. - "Дiди" i "дiди", - посмiхнулась Тамара своїм спiвбесiдникам. - От уже ви й знайшли спiльну мову. Якась пташина, сiвши на вершку шовковицi, крикнула звiдти неприємно, сердито. - Чого ти нервуєшся? - обернулась до неї Тамара. - I як тебе звати? Чи не зозуля? - Ракша, - пояснив Заболотний. - Тепер i зозуль поменшало, - знов перевiвши погляд у степ, мовив механiзатор. - Торiк одна поселилась у наших плавнях, так до неї з траси цiлi екскурсiї: скiльки навiщує, скiльки кому лiт накує? Збирались навiть кемпiнг бiля тiєї зозулi вiдкрити... - I, звичайно ж, поряд з кемпiнгом ресторан "Ку-ку!"? - додав Заболотний, i обидва вони засмiялись. Пiдiйшов Дударевич, дiловито доповiв Тамарi, що "мустанга" її вже пiдковано, все о'кей, можна рушати далi. Однак вона ще пристояла, стежачи, як щось схоже на величезну цикаду, з'явившись з-пiд обрiю, поволi, з вiддаленим гуркотом рухається в цей бiк... Комбайновий агрегат дедалi виростав, наближаючись, з сухим дзвоном iшов загiнкою. - Оце ж мiй, - сказав до Тамари механiзатор i, спустившись з горба, досить легко, як на свою огряднiсть, рушив агрегатовi навстрiч. - Хай щастить, - побажала Тамара йому навздогiн. - I вам, - кинуто було у вiдповiдь на ходу. Вiдчувалось, що вже увесь вiн зараз там, бiля агрегату, а цi подорожнi люди, хоч хто там вони е, вiд цiєї митi одразу мовби перестали для нього iснувати. - Я на нього не справила враження, - сказала Тамара. - Або, точнiше сказати, справила невигiдне враження. - Ви можете й помилятись, - заспокiйливо мовив Заболотний. - А взагалi, хто ми йому? Сiли в машину i тiльки рушили, Заболотний - раптом до Дударевича: - Зупини. - Що сталося? - Стороння пасажирка заблукала. Вiн опустив скло, щоб дати можливiсть вилетiти заблу-калiй звiдкись до салону бджолi. Коли випустив її, Дударевич, давши хiд, докiрливо похитав головою: - Ну, знаєш! Це ти справдi такий сердобольний? Чгi биявся, що вжалить? - I те, й те. А загалом повчитись би нам у цього племенi. Ось чиї звичаї та етикети студiювати б нам, дипломатам. - Нi, це без мене, - скрививсь Дударевич. - Та й тобi... Ти ось випустив бджолу, пожалiв її, а вона ж загине. Бо звiдси вона на пасiку не втрапить... - Втрапить. Своїх вона знайде, будь певен. - Яким чином? - зацiкавилася Тамара. - А вусики-антени? Уявiть собi, на кожнiй антенi п'ятсот тисяч чутливих пор, i кожна пора має нервовi закiнчення... - Фантастика! - Саме так. - О, скiльки ще тiєї фантастики у життi, - сказала Тамара. - На сеансах гiпнозу, скажiмо, спостережено: спроби навiяти гiпнотизованому аморальнi вчинки викликають раптовий вихiд його з гiпнотичного стану! Хiба ж не дивно? - Дивно. - I хiба це не свiдчить про чистоту, закладену в самiй природi людини. Тiльки диявольськими зусиллями вдається спотворити iстинно людське в людськiй душi... чи навiть зламати її. Знiвечити. Жалюгiдний покруч, ляльку чи кар'єромана з неї зробити... Але ж при найменшiй можливостi вона знов воскреса! На те вона й душа!.. - Люба моя, ти знову витаєш в емпiреях, - зiронiзував Дударевич. - Якщо ти в рожевих окулярах, скинь їх... i озирнись: чи не посiрiють твої ландшафти? - Не посiрiють, будь певен. - На дуже високу, видно, хвилю настроїла тебе зустрiч з тим польовим атлантом, - додав Тамарин ревнивець, маючи на увазi комбайнера. - А що? Одразу видно: чудова людина! Чиста. Надiйна! На таких тримається життя. Правда ж, Заболотний? Пояснiть хоч ви цьому моєму цинiковi, що вiн цинiк. Дружину свою тiльки за те, що вона здатна захоплюватись, Талейран мiй ладен вважати ледве чи не хвойдою... Ви не знаєте, як вiн мене ревнiстю дошкуляє, звичайно, потайки вiд колег... - Невже ревнує? - запитав Заболотний. - О, ще як! Просто дивно. Бо взагалi ж вiн у мене страждає на емоцiйну недостатнiсть. Дударевич видивився на дружину з ображеним докором, зiтхнув глибоко. - Ось ви мене вважаєте недостатньо емоцiйним, - заговорив вiн неголосно, тоном навмисно сухуватим, - i це по-вашому неабиякий гандж, а власне - що в емоцiях? Всi лиха здебiльшого вiд них! Злi пристрастi, пиха, заздрiсть, пiдступнiсть - це все вони, вашi емоцiї, ваша так звана лiрика! I глобальнi конфлiкти, зрештою, вiд них... Бо вiйни - це та ж пиха, егоїзм, владолюбство, прагнення когось розчавити, пiдтоптати... Iнакше кажучи, логiка, практицизм, розрахунок не таке вже й зло, як декому уявляється. Мислити, мислити холодно, прагматично, хай навiть жорстоко, але далекоглядно - в цьому порятунок! Мислити стратегiчно - ось чому треба навчитись. Принаймнi я - за диктатуру мислi. А якщо вже ви хочете рятувати планету, - а я ж знаю, ви хочете саме цього i нiяк не менш, - тодi мислiть розважно, не будьте смiшними й наївними. - Смiшна й наївна - це в нього я, - пояснила Тамара Заболотному. - Факт вiдомий, до речi, всьому дипломатичному корпусовi, - зауважив Дударевич. - Зате ти в мене сама розважнiсть, сама доцiльнiсть i нiяких вiдхилень. В чому я була справдi наївною, так це в тому, що пiддалась на твої умовляння, згодилась прийняти вiд тебе весiльну каблучку... I ось маю: такий ти в йене правильний, далi нiкуди! А я б хотiла, щоб мiй благовiрний викоїв коли-небудь якусь дурницю, утнув би щось бешкетне чи навiть коханку завiв би... Може б, нам тодi обом було веселiше? Ну ж бо, поринь у мрiї... Дударевич раптом нахмурився: - Ти от верзеш всяку всячину, Томко, навiть слухати нiяково, а менi чомусь пригадався той день, коли ми вперше з тобою вiдвiдали Хiросiму. Не зайве й тобi перенестись би думкою туди... Ось ми стоїмо, недавно одруженi, ще закоханi, i мовчки дивимось на сходи банку "Сумiмо-то", де вiдбився силует людини, тiєї, ще недавно живої, можливо, навiть прекрасної, що за якусь атомну мить випарувалась, перетворилась у мiраж, у нiщо. Зоставила нам лише свiй негатив - homo sapiens на гранiтнiм папiрусi вiку... I ти хочеш пiсля цього, щоб я вiрив у твiй виiдеалiзований свiт, поринув у мрiї. - А ви знаєте, що в Хiросiмi того дня, - присмутнiлим голосом сказав Заболотний, - крiм японцiв, гинули i американськi вiйськовополоненi з тамтешнього табору - бiлi, негри... I навiть там, на краю життя, де, здавалось, кiнчається самий рiд людський, самозннщуючись так безглуздо й кошмарно, - навiть там природа людська, про яку оце говорила Тамара, виявляла себе з кращого боку... Люди, конаючiї, иiдтримуаали одне одного, це ж таки факт. Нанiвжилi, обгорiлi, рятували iнших таких самих, подавала; допомогу старим, вихоплювали з киплячої рiки дiтей, побожеволiдих вiд болю й жаху, - хiба це все, зрештою, не вромовляє на користь людини? - От-от, саме ще й мала я на увазi, - гаряче вiдгукнулась Тамара. - Людська солiдарнiсть - це взагалi найбiльша цiннiсть, яку ми винесли з вiйни, - в задумi сказав Заболотний i, одвернувшись, до ринув поглядом у степи. Траса - через дитинство! Через тихi, майже нездвиж-нi свiтанковi лiта - цей лет, свист, скажений кiлометраж... Не раз i йому зi своїми однополчанами доводилось у цiм степовiм небi лiтати, i досi бачить вiн, як проводжають їх у полiт, зовнi мювби й безтурботних, друзi-механiки, зброярi, мотористи та ще дiвчата з їдальнi льотного складу... "Не запiзнюйтеся ж, хлопцi, на вечерю!" З удаваною веселiстю мовилось це, з. глибоко затамованою тривогою й взрою н льотчицьке щастя, бо дiвчата,- дроводжаючи вас, здається, й сумнiву не мали, що замовлять вiд лиха вас своїм словом, вiдводять найстрашнiше, - безперечно, вени вiрили в мадгiчму силу своїх побажань... Одначе часто виходило таж, що й магiя напутиiх слiв ио спрацює i до вечерi - серед похмурих, лютих та зморених - когось таки не буде, чиясь ложка так i лежатиме ие торкана, i тiльки важкi думки про того, котрий не одвернувся, ще довго єднатимуть вас, живих, уцiлiлих. Отi иочi-максимум (ночi з максимальним числом бойових вильотiв)... Заболотного й досi часом подив бере, що вiл є, просто є, iснує i знову мчить ось тут степами, випадково вцiлiвши пiсля всього, що було... Вернешся з польоту, метал весь у пробоїнах, а ти живий... Чудо ж?! Чи як те назвати? Десь у цих степах похований найближчий друг Заболотного. Перед тим незяслужену пiдозру було кинуто на того славного хлопця, i коли вiн з польоту не вернувсь, сказано було з торжествуючою злiстю: "До ворога перелетiв, де iнакше...." А що тiльки один Заболотний бачив, як друга його було збито в бою, що тiльки вiн єдиний мiг посвiдчити, де сталось i як, то i йому було кинуто: "А чим доведеш?" Обурений недовiрою, вiн тодi сам собi клятву дав: "Хоча би для цього маю жити! Мушу! Мушу!" .Пiсля вiйни вiн побував у цих степах i при допомозi ладей таки розшукав те, що мав вiднайти, i з'явилатаь серед степу могилка з иропезпером иа дощанiй пiрамiдi. Чiесае iм'я друга очистилось вiд надагену та обмови, i хоч друговi твоему вже однаково, мертвi з могиди не тиодячися, а втiм... Скiльки разiв доводилосъ отбиватись кризь воїни, засийни, щоб вийти цiди, переязвати напругу втих вирiшальних секунд, що лишаються до початку атаки. Нiч крiзь нiч на висотах, де та w6a, иi аiрок, лиш жиждавали прожектор i та зенiтам... - Чому, Забомими, ви вiхоло не рассказуваєте про своє льогтащьве життя? Ви ж iз гях, кого в нас називають то сояйжами, то дищарями неба. Нам вид час .евакуацiї дивитись бузи страдно на ворожi диталя, а ди ж їх збивав? - Вiй їх лущив, як горiхи, - зауважив тоном iронiчним Дударевич. -Хiба по ньому не видно: натурою вiн камикадзе, дiвдизiа-торпеда. Тамарi його жарт не сподобався, видався безтактним. - Ще тобi на цю тему iронiзувати. Скажи спасибi, що иедолiтиом був, коли iншi й для тебе здобували Перемогу... Той, кому з пелюшок було забезпечене тепле амба-сздне iснування, краще помовчав би в таких випадках... Вундеркiндом рiс, пiд крилом у папи-мами, а чиясь юнiсть тим часом на фронтах згорала. - Кожному своє, - кинув вiд керма Дударевич. - Не всiм жо ставати героями. - А я й не герой, - нахмурився Заболотний. - Я вже помiтила, - звернулась Тамара знов до Заболотного, - що фронтонi люди чомусь неохоче розповiдають про свої подвиги. Ухиляєтесь ви також i вiд ризиивi;ц про свою Сипю, про то, яку боротьбу iнi на неї витримали. А я ж знаю! Менi з достовiрнше джерел вiдомо, з якою гiднiстю вiдстояли ви свою любов кроти натиску декотрих наших чорнильних душ чii, як мiй Дударевiч! сказав би, окремих чорнильних душ, якi ще подекуди мають мiсце. Знаєм, який натиск був на вас: "бери дужину з мовою", "я доброю анкетою", "навiщо тобi окунацiйна, вона буде тiльки гальмом для просування по службi"... Мiй Дударевич теж довгий час не схвалював вашого вибору. Хiба нi? - зиркнула вона на чоловiка. - Но вже в минулому, - вiдповiл Дударевич. - Соня-сан переконала нас, що вона гiдна свого Заболотного. почуття зрозумiле, а ось чому ви, постороннi жiнки, всi вiд нього в такому захватi, цього я нiяк не збагну. - А це ж яснiше ясного, - вигукнула Тамара. - Мужчина, який у найскладнiшiй ситуацiї мiг так постояти за свою любов, хiба не вартий захвату? Заболотний справдi повiвся, як лицар неба, пробачте за комплiмент... А як би мiй Дударевич учинив, коли б довелось вибирати мiж мною i його постiйною коханкою на iм'я Кар'єра, це ще питання. - Не мели дурниць, - розсердився Дударевич. - Ба, лютиться, бо правду кажу, - усмiхнулась Тамара. - А вам, Заболотний, може, цiкаво буде знати, як цей Дударевич мене ошукав, зiграв колись на моїй дiвочiй довiрливостi. Ось я бачу себе зовсiм юною в училищi. Захоплюється мистецтвом дiвчисько це, хай екстравагантне, але ж таки здiбне, сам професор казав: подає надiї... Пригадуєш, Дударевичу, якi я статуетки рубала з гранiту? - Ще б пак, надiне танкiстський шолом, щоб не глухнути, i, як дятел, з самого ранку довбе й довбе... Тiльки все чомусь трiйки хапала... - Не в п'ятiрках щастя. Звичайно, бурхлива вдача, та ще ота влюбливiсть, якою ти и досi мене докоряєш. Але ж не те основне. Прагнулося безпомильно знайти себе, своє покликання, тим-то й опинилася згодом в iншому навчальному закладi, запалилася новою мрiєю - будувати мости... Так, так, мости! I хiба ж не могло це бути реальнiстю? Тамара-брiдж який-небудь, може, навiть i вашу гоголiвську рiку прикрасив би, вiд берега до берега перекинувся б, ажурний, срiблястий... Було б, якби не цей Дударевич. Не дав довчитися. Вирiшив, що молодому, перспективному дипломатовi потрiбна жона-оздоба! - Жона-оздоба? Це щось нове, - здивувавсь Дударевич. - Ошукав, спокусив, забив памороки. Поїдемо на край свiту, зусiбiч планету побачиш... Подруги заздрили: полiглот! Дипломат, син дипломата. Майже як Асурбанiпал, син Асурбанiпала... - Не було такого, - кинув незлобиво Валерiй. - Нiчого не скажеш, зумiв захопити, - вискаржувалась вона далi. - Та як було й не пiддатись спокусi? Поїдем, де вiчне лiто, орхiдеї цвiтуть круглий рiк, знайдеться й тобi мiсце в амбасадi, станеш серед наших першою дамою... - А хiба й не стала? - А що з того? Люди шукають щастя, а що я знайшла? Тумани Нової Зеландiї? Смердючi канали Джакарти? Рiзанину фанатикiв, коли вони в одну нiч винищили стiлькох наших знайомих, всю рiчку загатили трупом. Дударевич каже: контрасти. Збожеволiти можна вiд ваших контрастiв! - вигукнула Тамара, креснувши у бiк чоловiка гнiвним поглядом. - Минулося, - сказав заспокiйливо Заболотний. - Маєте передишку. Нiяких стресiв, дихайте степом, радiйте буттю... - Доки вiддiл кадрiв не покличе в нове загранвiдря-дження, - осмiхнувся Дударевич. - Тут справдi гарно, - стишивши запал, роззирнулась Тамара в степове роздолля. - Вам, Заболотний, можна позаздрити. Ви син цього степу, ви пiд цим небом виростали... Якi простори, скiльки тут свiтла! Степ, як i океан, дає вiдчуття безмежностi. Тут краще почуваєш планету. - Це точно вловлено, - згодився Заболотний. - Уявляю, Заболотний, - вела далi Тамара, - як це j; вам, людинi степiв, пiсля всiх ланчiв, прийомiв, хитромудрих ваших дипломатських поєдинкiв повернутися знову сюди, в рiдну стихiю! Адже ви нарештi вiльнi вiд усiх умовностей, вiд нещирих усмiшок та застольних двознач-ностей, що їх потiм до ломоти в лобi розгадуй... Мабуть, тiльки тут можна оцiнити, яка це перевага, коли слово i погляд синхроннi, мають значення цiлковито правдиве, ясне, iстинне, як оте небо, як повiтря, що так слiпучо мерехтить до самих небокраїв... Чи, може, я помиляюся? - Нi, сонечко, ти не можеш помилятися, - зробив спробу пожартувати Дударевич. - Спасибi, - нехiтьма кинула дружина й далi зверталась до Заболотного: - I ось все це перед вами, Заболотний, ви знову в своєму степу, в його обiймах! Вашi незрадливi небеснi "дiди" знов поглядають звiдти на вас, щось мудре, нам невiдоме, виповiдають... Я певна, що в душi у вас вирує зараз цiла буря емоцiй, нiжностей, спогадiв юностi... Те, що для нас iз Дударевичем просто бур'янинка, придорожня, гiркий полин, що не викликає нiяких асоцiацiй, для вас, немає сумнiву, то цiннiсть, творiння природи чи, як ви кажете, євшан-зiлля, в якому для вас таїться щось особливе... - Вiн зараз як магометанин, - пiдкинув жарт Дударович, - мов iндус у тюрбанi, що боїться иа якусь тут свою травинку ыасяунити, -бо вона для нього свящешна. - Мави рацию, - згодився Заболотний, як їм здалося, без усякого жарту. Надвечiр ми зробили привал. Дозволили собi розкiш, оскiльки мають намiр їхати цiлу нiч, коли и сыека спаде, i рух, сподiваються, буде менший. Звернувши а траси, вiддiленi вiд неї лиш смугою накiптюжених придорожнiх дерев, влаштувались ли'нем до степу бiля купи запашної, щойно скомбайнованої соломи, - щодалi на пiвдень скошених полив стає бiльше, свiжi стернi з розкиданими по них ось такими солом'яними купами пiдступають до -самої дороги. Тiлiьки ввернули з траси, i вiдкрився їм зовсiм iнший свiт - сиовыедий тишi, злагоди, свiт бджоли i квiтки, свiт гармонiї! Так принаймнi сформулювала Тамара свое вiдчуття, першою опустившись на срiблясту травичку пiд лiсосмугою, де, не зачепленi комбайнам, дружно спйвiсиують духмянi ваоид'ьки, й буднiк, i навiть падалiшнiй соняшник, до якого прилипло кiлька бджолят... Поруч солома, пухка, ще надiовнена духом сонця, на тиi незабаром i розпласталися горiлиць Дударевич та Заболотний. Зараз у них нiяких дискусiй, їм навiть перемовлятися нехiть, тут чуєш лише, як тобi заспокоюються нерви, як посту.iюво з тiла виходить втома й напруга дороги. Палас захiд. Ссшце сiдас у вишю-чорвош моря iмли, стоп кутається в куряву, i в тiй червонiй курявi комбайни ходять десь аж ка краю землi. Звiдти, з безкраїх стерои, на Тамару вiс теплом полиi, у повiтрi чаду зовсiм не чути, хоч траса шкварчить десь зовсiм поруч за лiсосмугою. Там, за деревами, летить i летитт. потiк машин, лишаючiї по всiй трасi бокниовниi гар, а тут це здорово польонi попiтря саме пливе у грудiї, i чуєш, як суха земля пiсля денної спеки дихає до тебе гарячим, майже тiлесним теплом. Тамара, перебуваючи просто в блаженствi, щиро iї схвильвав каже: - Друзi, нiкуди я звiдси не хочу... Заболотний, акредитуйте мене при ваших степах! Кожного вечора, кожного раiиiку вiдчувати цi простори, бачити це свiтло небес... Яке щастя... А ми його десь-iнде шукаємо... Нi, тут вiдроджується душа! Дударевич стежить за дружиною з ревнивою гордiстю: вiн любить, коли Тамара ось так розхвильована... Це про жiнок такого складу кажуть: пристрастю жагтить! Але до кою, до кого? В цьому вiн нiколи не певен... - Тiльки не думай, люба, ще тут еала свята, - застерiг дружину Валерiй. - Бачила комбайнера? Спитала б його про щастя. Такий у жнива як викроїть для сну годину чи двi, то й добре. - Зате людина має мiцний, здоровий сон. А ми на нембуталах... Нi, тут чудово! Тут би я в когось могла б закохатись! Супутники до неї ве вiдгукуються, вони нiби поринули в нiрваду, в стан повдаго спокою; здається, примирившись зi всiм на свiтi, мовчки споглядають над собою небо високе, нiби вперше ними поботiене, вперше для себе вiдкрите... - Що таке людина в степу, та ще й розпростерта отак горiлиць? - по якомусь там часi стиха запитує Заболотний мовби сам себе. - Це людина наодинцi з вiчнiстю. - А нам з Дударевичем серед вашої вiчностi знайдеться мiсце? - доцiкавлюється Тамара жартливо. - Прилаштуємо. - I який ми в нiй матимем вигляд? - Цiлком респектабельний. Двоє благополучних людей, котрi мають, усе, щоб бути щасливими... - Ви так вважаєте? - А чому ж жi? - Легко сказати - щасливi. А якщо людина не зреалiзувала себе, своїх природних можливостей:? Тодi що? - Iнодi ми женемося за примарним, перебiльшуєм значення речей неiстотних, без яких людина може обiйтися... А натомiсть полишаємо поза увагою те, чому, власне, немає цiни... Щоденно папери, сейфи, портфелi, коктейлi, а ви чуєте, он коник цвiрчить? Коли ми чули його? - Крiм трав, наш Заболотний в однаковiй мiрi не байдужий ще й до комашнi всякої, - розморено каже Дударевич у своєму iронiчному тонi. - Можете смiятись, а я справдi маю сентимент до рiзних малих створiнь... - Це iнтересно! - вигукнула Тамара. - Десi не помiчала за вами такого. Просто зворушливо: Заболотний-крига, Заболотндй-кремiнь - i раптом... - Нi, серйозно... з дитинства люблю, скажiмо, ось таку трiскотняву коникiв - сам не знаю чому. Для мене в їхнiм цвiрчаннi ну, як би сказати, є щось нiби неземне. Звуки їхнi мовби вiд сонця... Згодьтесь, це таки рiдкiсть. Божественна рiдкiсть.1 Лагiднiстю надвечiрньою вiяло вiд степу, небо тiшило зiр. Тамара задивилась угору, в блакить. - В якихось племен Океанiї блакитний колiр вважається символом безсмертя... Он i ластiвка з'явилась... дивiться, як вона вiражує в повiтрi... Скiльки пластики в тому польотi. - Здобич ловить на льоту, - пояснив Заболотний. - А мистецтво маневру справдi незрiвнянне... Ас! Сонце зайшло, тихо пiрнуло в червонi iмли за небокрам, але степ все ще залишався повен свiтла, i бiлi незрушнi хмари по обрiю, "степовi Арарати", проступили зараз ще мовби виразнiше. - Як то вiн гарно сказав: добрi хмари, - мовила стиха Тамара. - I гак вдало названо: "дiди". Мов сивi патрiархи сiли попiд юртою неба й поринули в задуму... Сивочолi, спокiйнi, велично споглядають звiдти свою планету. Ану, якi ви там є? Чим зайнятi, чим заклопотанi? Чи не надто здрiбнiли, потонувши в житейських марнотах? - Це правда, все вони бачать, - в тон їй додав Заболотний. - I нашi правди, i нашi кривди, i цю нашу трасу, по якiй стiльки нас летить, розшарпаних стресами, очманiлих вiд справ, часом до смiшного, до сумного суєтних... Все, все їм видно звiдтiля... Одначе дорога, як кажутi. поети, кличе! Заболотний ривкозвiвся на ноги, за ним встав i Дуда-ревич, старанно обтрушуючи з себе солому. - Побули дикими, й годi. А ти? - звернувсь Дударо-вич до дружини. Вiн стояв перед Тамарою, мовби красуючись, пiдтягнутий, причепурений, хiба що краватки-метелика на шиї бракувало йому. Професiйно гострий, трохи iронiчнiї ii погляд з-пiд брiв. Вольове, боксерське пiдборiддя й - контрастом до нього - ямочки па щоках. Коли вони з'являються, разом з ними з'являється у виразi обличчя щось миле, майже дитяче. Хто-хто, а Тамара знає про оманлм-вiсть цього виразу, який так розчулював декотрих посольських дам. "Наш дендi з ямочками", - грайливо вiдгукувались вони про Тамариного обранця. - Люба, яку зволиш нам дати вказiвку? - Дударевич запитально глянув на Тамару. - Їдьте без мене!.. I йому аж здалось, що дружина не жартує. Дударевич узяв її за руку, погладив плече: так робив завжди, коли хотiв приспокоїти дружину. Заболотний тим часом вже з кимось розмовляв неподалiк. Тамару це зацiкавило: з ким то вiн? Веде мову з якоюсь, в