идно, мiсцевою бабусею, що збирає попiд лiсосмугою траву, для корови, мабуть... Дударевичi теж пiдiйшли до них. Бабця, сухенька, безтiлесна, як тiнь, з назбираним зiллям у кошику привiтним оком спозирнула на Тамару i пертою заговорила до неї, пояснюючи: - Лiкарськi трави збираю... Колись тут ромашок було повно, а зараз, бачите, лише де-не-де... А деревiй ще є, не весь повитоптували. Вона якось делiкатно ковзнула цiкавим поглядом, однак не осудливим, по Тамариних джинсах з мiдними кнопками. А перевiвши погляд на Заболотного, лагiдним тоном висловила засторогу, щоб не дуже гнали їдучи, бо дорога, бачите ж, яка... Особливо взимку, в ожеледицю, - машини тодi купами лежать у кюветах догори колесами. Для бiльшої застороги нагадала бабуня навiть випадок позаторiшнiй, коли на цiй дорозi нiбито цiлу сiм'ю прохромило в "Москвичi" сталевим пруттям, що звисало з вiдкритого заднього борту якогось ваговоза, а водiй "Москвича", закунявши, в темрявi їх не помiтив. - Тихiше їдьте, то встигнете, - порадила бабуня, коли подорожнi вже сiдали в машину, i Тамарi її напутнє слово припало до душi, вона помахала бабусi рукою: - Спасибi, матимем на увазi. Тепер вони помiнялись мiсцями: за кермо сiв Заболотний. Доскiпливим озирком окинувши своїх супутникiїi, мовби перевiривши їхню готовнiсть, плавно вивiв машину на трасу. Дударевич, влаштувавшись на заднiм сидiннi поруч з дружиною, вiдчував явну полегкiсть. Коли машину випадало вести Заболотному, Дударевич був за нього певен бiльше, нiж за себе. Власне, вiн запропонував Заболотному їхати на пiвдень найперше з тих мiркувань, щоб була в дорозi пiдмiна. Перед тим Заболотний збирався скористатися послугами Аерофлоту, бо, до останнього дня затриманий справами, й так уже запiзнився, дружина, телефонуючи звiдти, вiд моря, квапила, швидше вибирайся, бо тим справам кiпця не буде... Соня поїхала на пiвдень ранiше, щоб провести старшого сина в далеке плавання, а провiвши, там уже й залишилася з меншим. Оскiльки ж сам Заболотний на проводи сина не встиг, то можна було дозволити собi хоч цю розкiш - промчатись дорогами рiдної землi, вiдчуваючи кермо в руках, вiдпустивши нерви, купаючись у хвилях польового повiтря. - Їхатимемо цiлу нiч, - каже Тамара. - А що? Нiч має свої переваги: не жарко, зате аоряно буде, поетично... А там, о, краса: зустрiнем у степах i вранiшню зорю!.. Тамарi приємно було дивитись, як Заболотний веде. Колишнiй льотчик, вiн i на землi зберiг свiй вояцький азарт, льотчицьку вiртуознiсть. Всiм їхнiм колегам вiдомо, що Заболотний справдi водiй екстра класу, на всiх марках ганяв, полiсмени по обидва боки екватора йому козиряли... Козиряють та ще й усмiхаються, бо чимось вiн їм симпатичний, цей сов'ет ас, цей мiстер Заболотний!.. Для Дударевича досi лишається загадкою рiдкiсна здатнiсть Заболотного знаходити спiльну мову з будь-ким, без видимих зусиль прихиляти до себе людей зовсiм рiзних, гамувати пристрастi, здавалось би, непримиреннi. Де виникає тонка ситуацiя, куди iншого не пошлеш, бо тiльки дров наламає, там, ясна рiч, справу доручають Заболотному, адже вiн з тих, кому такi мiсiї вдаються найкраще. Заболотний самою своєю присутнiстю впливає на iнших заспокiйливо, вiн мовби наснажує довкола себе атмосферу флюїдами щиростi й злагоди. Та бiльше всього дивує Дударевича, що все це в його колеги виходить само собою, легко, без напруги, нiби напiвжартома, - чи, може, в цьому й полягає справжнiй дипломатичний хист? Може, саме на таких людей i робитиме ставку епоха в цей вiк наростаючих дисгармонiй? - Найкращий дипломат той, котрий завжди говорить правду... Здається, Заболотний, вам належить цей афоризм? - запитала згодом Тамара. - О, нi, вiдкриття це зроблено задовго до нас, - з.ши-речив вiн. - Однак я охоче користаюсь цим принципом. Був час надвечiрньої прозоростi, коли степ бузковiс, наливається синявою i зрiдка до-не-де "же запалює зiрочкiї погнiв. Ще видно далеко, все повито в м'якi, пастельнi тони. Добре розгледиш i силует комбайна дось аж на пиднокрузi, i шлейф пилюки, що довго тапо вподовж польового шляху, яким промчали машини-зерновози, розгледиш i хмарочос елеватора в далеких, пiдобрiйних iмлах, i ще якiсь будiвлi, ферми, токи, що знов i знов виринають у плавких вигинах ландшафту. Ця тепла бузковiсть розлеглих обiч траси степових просторiв навiювала зараз Тамарi щось таке нiжна чому вона й супутникам не посмiла б признатись. Було для неї щось майже iнтимве, звабливе в отих польових дорiжках, в тих невiдомо ким протоптаних стеяпшах, що, вiдгалужуючись вiд траси, в'ються кудись у простори, в млисту бузкову далеч... Ще вчера не знане, бентежливе почуття обiймало її зараз, аж хотiлося б їй вивiльнитись а цiєї заданої автострадної швидкостi, чудом якимось перенестись в той iнший плин часу, зануритись в тишу полiв, де на узбiчних дорiжках шлейфи пилюки тануть цiлу вiчнiсть, а за розлогою долиною, густо налитою бузковими сутiнками, проблискує розсипами вогнiв селище чи, може, механiзований тiк, - що там за люди? Як вони живуть? - Це ж тi степи, - озвалась Тамара iз заднього сидiння, - де колись проїздив Тарас Бульба з синами? Конi їхнi по гриви пливли у диких квiтучих травах... Ах, скiльки було на свiтi такого, за чим можна пошкодувати! - Якось я пробував розтлумачити одному маорi, моєму доброму приятелевi, що таке степ, i не ямiг, - заговорив Заболотний. - Просто нiбито, але так менi й не вдалося це йому до пуття пояснити... Ну ян, скажiмо, поетом не бувши, вiдтворити грозову нiч у степу, коли все небо вирує в голубих спалахах i гоготить своїми глибинами надпотужний небесний орган?! Одного лiта така гроза застала мене вночi у польовому вагончику механiзаторiв - у брата я там гостював... Ох, як гримiло! Ото була музика, ото Бах! Чи що давно не чув грому в степах, чи тiєї ночi справдi гримiло якось надпотужне, тiльки я... нi, не передати того словами. Кажуть, пiсля грози навiть хлiб краще росте - стiльки в атмосферi збирається життєвої сили, якоїсь лише йогам вiдомої прани... Принаймнi тiєї ночi я це на собi вiдчув. Стоїмо а братом на дверях його вагончика, а перед нами все небо вирує сяйвами, i музика сфер довкола така, що вiдчуваєш, як вона й тебе виповнює, наснажує своєю могутньою силою... - Слухай уважно, серденько, - торкнув за плече дружину Дударевич. - Незгiрш якого-небудь лiрика заговорив наш товариш дипломат. Вiдкриває нам нарештi свою запломбовану душу... - Бiльше не буду, каюсь, - посмiхнувсь Заболотний i примовк, весь поглинутий трасою. - Я б теж хотiла пережити нiчну грозу, - мрiйливо сказала Тамара i потiм додала: - Заболотний, а доводилось вам бачити нiчний град? - Вночi граду не бував. - А от i буває. Комбайнер казав... - Виходить, я вiдстав... Взагалi складається враження, що в природi теперiшнiй багато що переплуталось... - Як там не є, одначе я тут справдi вiдроджуюсь, - мовила Тамара. - Цей ваш степ, Заболотний, вiн має дивовижну властивiсть повертати людинi щось втрачене, напiвзабуте. Без зусиль виникає в тобi вiдчуття єдностi з природою, з пахощами полiв, з вiчнiстю неба... Тягнешся до людей, але чи кожен тут тебе зрозумiє? Для стороннього ока, для когось мiсцевого, хто я? Проїжджа курортниця, екстравагантна особа в джинсах, а що ця особа теж може бути змордована, що нерви її до краю виснаженi, це хiба кого-небудь торкне? Машин помiтно поменшало (десь потроху влаштовується на нiчлiг подорожнiй люд), дорога стала вiльнiша, тож можна було наддати швидкостi. Заболотний наддав, увiмкнувши перед тим фари. По тому, як вiн рiвно, розкуто веде, вiдчувалось, що вiн у доброму настрої. Вдома .нарештi. Пiсля стiлькох лiт розлуки знов пiд тобою степова улюблена траса, твоя безконечна злiтна смуга, яка вiдчутно створює для тебе iлюзiю лету. Взявши розгiн крiзь цi теплi бузковi простори, дорога лягла кудись аж пiд обрiй до самих зiрок. Комашня, налiтаючи, б'ється, залiплює скло, знов буде Дударевичу робота. Як i личить iдеальному автовласниковi, вiн уже не раз виходив з машини iз своєю заморською замшею. Подружжя стиха перемовляється на заднiм сидiннi, дорога, видно, заколисує Тамару. Чути, як чоловiк пропонує, пiдставивши дружинi плече: - Схились, подрiмай. Дударевич умiє бути дбайливим, ось i зараз прокидається в ньому теплiнь турботливостi до дружини, перехвильованої, змореної за дорогу. Супутниця життя, скiльки з нею пережито разом, скiльки труднощiв дiлила вона з Дударевичем за час його нелегкої, вiдповiдальної служби! Таки ж справдi вихопив її з iнституту, не давши довчитись, завiз на край свiту, i хоч Тамара молодша за нього i спецiального вишколу пе проходила, проте не раз дивувала його, кадрового дипломата, топким тактом, розторопнiстю, вмiнням блискавично реагувати, не раз вона виручала його, вражаючи силою своєї суто жiночої iнтуїцiї, якiстю просто незамiнною в їхньому становищi людей ам-басадних. Нiколи не нарiкала, не заскнiла його бойова подруга серед тих тягучих заекваторних буднiв, де стiльки незвичних умовностей, обмежень та засторог супроводять кожен твiй крок. Якщо коли й здавали в неї нерви, то перед Дударевичем дружина старалась не виявляти цього, навпаки, вмiла ще i йому подарувати свою пiдбадьорливу ласку, розвiяти якусь службову прикрiсть. Для жiноцтва амбасади Тамара виявилась просто знахiдкою, її товариськiсть, весела, хоч iнодi й надто розбурхана, екзальтована вдача там ставали особливо в пригодi. Найбiльше здружилась Тамара з "мiсiс Заболотною", щоправда, пiзнiше довелось розлучитись - опинились у рiзних мiсцях, в рiзних країнах, служба чоловiкiв вимагала цього, бо, як у людей кочової професiї, дороги їхнi то схрещувались, то знову розходились. Не сподiвались, скажiмо, цього лiта бути разом, а ось домiвка поєднала. В Дударевича з Заболотним завжди були стосунки складнi. На багато речей вони дивились по-рiзному i репутацiю серед колег мали далеко не однакову, про що, до речi, їм обом було добре вiдомо. Клiмат їхнiх взаємин знав перiоди i похолодань, i потеплiнь - чи не вiд активностi процесiв на Сонцi залежали подiбнi перепади? - як жартували з приводу цього колеги. Нинiшня поїздка проходить рiвно, Дударевича цiлком влаштовує, що Заболотний бiльшу частину дороги сидить за кермом, i взагалi в дорозi вiн терплячий i покладистий, а ось Тамару свою Дударевич просто не може впiзнати, хоч нiби давно б уже мав призвичаїтись до її часом нестерпних дивацтв. Ну хай в iнших, напружених ситуацiях вона, буває, нервується, але чим пояснити її сьогоднiшнi примхи, скажiмо, оту раптову незрозумiлу рiзкiсть: "Не хочу! їдьте без мене!"? Невже, що опинилася вдома, на рiднiй землi, де можна собi нарештi все дозволити, вiдпустити всi гальма? Наче й справдi сп'янили її цi простори, що своїм повiтрям, безперечно, збудливо впливають на психiку декотрих натур. Недарма ж у цих степах колись гуляла ота розхристана вольниця... Чи, може, це в Тамари реакцiя на все пережите, на її заекваторне, таке скуте iснування, де весь час доводилось тримати себе в станi крайньої нервової напруги й настороги. Там вона вмiла володiти собою, лише зрiдка вiн, та й то випадково, помiчав, що вона буває пригнiчена. Повернеться з вiдрядження i одразу до неї: що в очах? Смуток? Як ти тут, люба? Виявляється, бачила сьогоднi в порту рикшу старого, впряжений у вiзок, мало не падав вiд виснаги, одначе так благ&в, пропонуючи свої послуги. Тепер уже там прогрес, на змiну традицiйним рикшам-пiшохiдцям майже всюди прийшли так званi бечаки, рикшi-велосипедисти, а тодi ще, бувало, бiдак який-небудь навiть похилого вiку впряжеться й подавсь iз своїм пасажиром, - Тамара вбачала в такому транспортi щось принизливе, вона нiяк не могла змиритись, як це людина людину везе!.. Iншим разом - теж у першi днi їхнього перебування там - глибоко була вражена нашестям iз сiльських мiсцевостей дiвчаток-повiй, що мали авичай табунитися на одному з нiчних бульварiв, скуцо освiтленiм, що, певне, саме поганим освiтленням їх i приваблював, та ще, може, своєрiдним захистком - смугою кущуватих заростей, якi тягайся обабiч магiстралi кудись у темряву тропiчної ночi. Там, в гущавинi узбiчних заростей, дiвчаткам зручно було ховатися вiд полiсменiв, там їх для маскування чекають найнятi рикшi зi своїми вiзками, i авiдти ж, iз сутiнi, цi юнi магдалини iз щебетом зовсiм пташиним вискакують цiлим з'юрмиськом на лови, тiльки з'явиться на трасi бульвару якась вечiрня машина. Пригальмуй бодай на мить, одразу налетять цiлим табунцем, дiвочi личка облипають скло, як оця комашiїя. "Ах, совет!"-i з смiхом безжурним так i сипонуть урiзнобiч, розскочаться знов у кущi своєї задушної тропiчної зеленi... Тамара зiткнулась з таким уперше в життi, сцени з бульвару болiсио її вразили, вона довго тiєї ночi не могла заснути: "Такi юнi, такi молоденькi, такi беззахиснi у своему падiннi... Гублячи себе, вони ще й смiються... Навiть не розумiють свого нещастя". Траса шумить. Темрява розлилась, i небо визорилось, навiть крiзь жнив'яну куряву далекi галактики свiтять над степом. Бiлих "дiдiв" по видноколу не стало, вже їх поглинула нiч. Тамара, здається, задрiмала у свого законного на плечi. Дударевич намагався не ворухнутись, щоб не розбудити її. Хоча й шкодував, що не бачить вона, як зблиснула внизу, в долинi, якась зоряна тиха вода, i вже гуде пiд ними ще один мiсточок, чийсь невiдомий степовий "Тамара-брiдж". Мiж очеретами на самому плесi озера виднiє-ться човен, в ньому на мить змигнула, черкнута свiтлом фар, закохана парочка. - Чим не iдилiя, - каже вiд керма Заболотний. - Як це мiсiс Тамарi подобається? - Вони придрiмнули, - шепоче через сидiння Дударевич. Стрiчка траси знов випрямилась, вибiгши на кряж, i далi покотилась рiвно, десь праворуч, у вiдсторонi, пропливає мiсто в бунчуках заграв, у кудлатих багряних димах, що по всьому обрiю розтяглись, розжеврiлись над заводами. Ще вдень Заболотний признався: - Чого не терня" на трасi, так це причепiв, що бов-таються перед тобою, як телячий хвiст... Та ще об'їздiв, особливо нiчних... I нiби передчував... Перед ними якраз ось i виникає з темряви диктова дошка з недбало накльопаним написом "ОБ'ЇЗД". Нестерпна для ведiйського ока стрiлка владно спрямовує весь рух убiк, кудись у прiрву скубленої нiчної куряви. Тiльки з'їхали з полотна дороги в ту куряву, їх одразу затрясло, як на центрифузi, вiд зустрiчних машин вдарило хмарою густої пилюки. - Де ми? - сполохано проклiпнулась Тамара. Дударевич кинувся мерщiй пiднiмати скло, з тривогою поглядаючи на Заболотного, який пiшов крiзь хмаровиння слiпим польотом. Вони дедалi глибше занурювались у скушпелену хмару, в сiрий вируючий хаос, навстрiч їм сунули якiсь незграбнi автоколимаги, на одному з кузовiв заздрiли величезну клiтку з худобою, услiд за рогатими пасажирами прогув величезний рефрижератор, вiн пройшов майже впритул. Тамарi аж душа затерпла вiд близької небезпеки, здавалось, цей незграба так i продере по пiiх бортом. Об'їзд все не кiнчався. Аж дивно було, як Заболотному в цiм розвированiм хаосi кушпели вдається пройти незачепленнм, неушкодженiш. Мов рибинл, вив'ю-пюючись, уникаючи зустрiчних, вiн пробивається все далi, далi... "Тут справдi допомогти може тiльки iнтуїцiя, невловне ведiйське чуття", - подумкп захоплено вiдзначила Тамара. Та ось загерметизований вiд пилюки їхнiй лiмузинчик зрештою подерся узвозом, знов видобуваючись до полотна траси. Вже вони мали вискочити на асфальт, як Заболотний iшенацька круто вихнув кермо вбiк, i лiашина рiзко стала, вискнувши гальмами. У свiтлi фар тьмаво блищав нiкелем повалений серед пилюки велосипед, неподалiк нього розплаталося непорушною сiрою купою тiло людини. Приголомшенi, всi троє вихопилися з машини, пiдбiгли до мiсця нещастя. Купа лахмiття, купа масивного темного тiла лицем у пилюку, - як упав, так i лежить долiлиць, руки безжиттєво розкинутi... Хто вiн? - Труп, - глухо сказав Дударевич. Заболотний, присiвши навпочiпки над незнайомцем, торкнувся рукою його плеча. Нiякого вiдруху. Жодних ознак життя. - Вiн мертвий? - злякано нахилилась Тамара поруч Заболотного. - Певно, той рефрижератор збив, - висловив припущення Дударевич. - Тут потрiбна мiлiцiя, не руште його. Все ж Заболотний обережно перевернув важке тiло незнайомця лицем догори. Огрядний, могутньої комплекцiї степовик. Обличчя темнiє щетиною, воно в якихось саднах, у плямах мазуту чи кровi. Куртка-спецiвка i майка пiд нею - все прокипiло потом. Не iнакше - механiзатор. Чимось схожий на того, що зустрiвся їм удень на iншiм вiдтинку цiєї траси. Кепка з розтрощеними комбайнерськими окулярами валяється в пилюцi, - по них уже чиєсь колесо пройшлось... Чуб на головi злипся, очi приплющились, як у тих, що - назавжди. Заболотний приклався вухом до грудей, послухав. Нiчого не почувши, взяв важку, зiв'ялу руку потерпiлого, став шукати пульс. - Ну що? - ще ближче нахилилась Тамара. - Не знаходжу. - Треба люстерко! Й вона прожогом кинулася до машини. В дитинствi чула, що в таких випадках прикладають люстерко до вуст, по ньому нiбито можна визначити, чи є ще в людинi дихання. Коли прибiгла з сумочкою, хапливо дiстаючи в неї люстерко, Заболотний, не обертаючись, вiдсторонив її: - Не треба. Вiн живий. I, мовби на пiдтвердження його слiв, з грудей механiзатора видихнувся ледь чутний, неначе пiдземний стогiн. - Так, так, вiн живий! - скрикнула Тамара. - Що ж iз ним робити? Заболотний, пiдклавши руки долонями пiд плечi потерпiлого, видно, ждав пiдмоги з боку Дударевича. - Бери ж, пiдсоби... Його треба в лiкарню. - Та ти що? Ти в своєму умi? - остовпiв Дударевич. - Тут кримiнал! Вiн у нас умре по дорозi! - Та будь же людиною... Бери! - Все, все впаде на нас! - метушливо нервуючись, викрикнув Дударевич. - Ми будемо виннi, тiльки миi нiяких-бо ж свiдкiв!.. Ми i вiн. Безумцем треба бути, щоб встрявати в таке! - Ти правий, сто разiв правий, - мовив Заболотний. - Але що йому з твоєї правоти? - А що менi вiд цiєї кримiнальної iсторiї? - Ну годi, бери ж... - Я сказав! Не буде цього! - Буде! - викрикнула, шарпнувшись уперед, Тамара. Кидьма кинувши сумочку чоловiковi, вона нахилилась над збитим i стала невмiло вовтузитись бiля його нiг, пробуючи якось так взяти, щоб допомогти Заболотному. Ноги були величезнi й важкi, мов колоди... Одна ступня боса, на другiй ледь тримається на пряжцi розбита, неймовiрних розмiрiв сандаля. Ну, як їх взяти? Вони були непiд-датнi, все їх не вдавалося охопити, пiдважити як слiд. Падають розслаблено, роз'їжджаються, здавалось навiть, що вони поламанi, може, зовсiм потрощенi, може, по них проїхався ваговоз, - тож, пiдважуючи їх, Тамара робила це з крайньою обережнiстю. Нарештi удвох їм вдалося оволодiти цим незграбним, безжиттєвим тiлом, що його так недоречно пiдкинула їм дорога, i вони мовчки, нiби аж сердито, - Заболотний обхватом попiд пахви, а Тамара, пiдтримуючи ноги потерпiлого, - натужки потягли-поволокли його до машини. Чи не найбiльше обурювало Дударевича, що й дружина його силкується, тягне, забувши про все, не боячись покривавити новiсiньку машину, про яку стiльки мрiяла... Сам вiн, Дударевич, що досi з кам'яним обличчям стояв збоку (i все, видно, ждав, чи не випурхне iз-за пагорба рятiвний мотоцикл автоiнспектора), тепер, метнувшись попереду, ще раз спробував отямити своїх безтямних супутникiв: - Ви ж зрозумiйте: все впаде на нас! Ми будем виннi, тiльки ми! Треба ж їм буде на когось звалити!.. Вони тим часом мовчки робили своє, далi волокли потерпiлого поузбiч дороги до машини. - Та отямтесь ви! Не терзайте нещасного, залиште його в спокої!.. Переконавшись, що нiякими аргументами їх не проб'єш, Дударевич перший пiдскочив до свого сертифiкатного й, пiрнувши тулубом у дверцята, щось там став лаштувати в салонi, - то вiн завбачливо розстеляв для механiзатора плащ-болонью, щоб не заплямити сидiння, якщо в того в дорозi почнеться кровотеча. Мовчки, з почуттям навiть вiд самого себе прихованої обриди стежив, як вони, силкуючись, намагаються пiдняти i втиснути в машину цю багатонудову безвольну масу огрядного тiла, брудного мотлоху, забитого пилюкою i кров'ю. Незнайомець не подавав ознак життя. Тiло дiяк не слухалось, не влазило в машину, ноги звисали, холошi закотились, оголивши волохатi, темпi вiд пилюки литки. Тамара намагалася якось прилаштувати їх, одначе не могла дати їм лад. Дударевич очам своїм не вiрив,, як вона, тада чепуруха, котра за екватором все остерiгалася азiатської холери, уникала користуватись водою з каналiв Джакарти, хоч мiсцевi тiєї води не бояться" надiйно перекипiлої в тропiчному сонцi, ця ось його Тамара:,, в якої завжди були напоготовi махровi прокшi'яченi серветки, такi гарячi, що не вхопиш їх рукою, тут зовсiм без вiдрази порнавться бiля чиїхось брудних нiг, з невмiлою старандiстю запихаючи їх до машини. Що з ними коїться? Звiдки цей напад фальшивої, показної спiвчутливостi, нiкому не потрiбної фiлантропiї? Та ще невiдомо, чим вона для вас обернеться, мої дорогi! Побачимо,, як будете викручуватись намагаючись довести своє алiбi... Та тiльки навряд чи повiрять вам, якщо опинитесь у капканi, нiчиїм не вiрить сльозам траса нiчна!.. Ось поруч розумнiшi, заслiплюючи фарами, джухають мимо вас сюди й туди, тi, що не бажають встрявати в iсторiю, а ви? Та, власне, ким вiн вам доводиться, цей невiдомий? Та й взагалi - хто вiн? Може, п'яний був? Може, сам пiдлiз пiд чиїсь колеса, по дуростi вискочивши з поля на трасу? Та хоч як там було, а потерпiлий уже в машинi. Тамара, боком вмостившись, бiля пiдiбраного, руками пiдтримувала його розбиту мокру вiд кровi голеву в себе па колiнах i зляканим голосом повторювала: "їдьмо, їдьмо!" Заболотний без слова опинивсь за кермом. Дударевич, повагавшись якусь мить, сiв поруч нього, сердито грюкнувши дверцятами. - Ви божевiльнi, - сказав вiй тихо, членороздiльно, коли машина рушила. - Побачите, чим все скiнчиться. Це ж судi Кримiнальна справа... Веземо труп! Не забудь запитати першого зустрiчного, де тут найближчий моргi Заболотний, не вiдповiдаючи, розвиваа швидкiсть. Звернувши з траси, воня чимдуж помчали на вогнi далекого мiста, на тi його велетенськi, аж грiзнi бунчуки заграв. Тут для Забодотяого нiяких правил уже не iснувало. Обганяв машину за машиною, обходив злiва й справа, заслiплював фарами, лотiв, здавалось, да неминучий удар. Багровi сполохи иоиереду над степом рослж, розростались на очах, нiч вiд нас овiдлiжала, жа все ж мiсто мовби не наближалось, аово виявилось далi, нiж спершу Тамарi здалося. На яговмуоь ба-каї машину дiдкинуло, i знепритомнiлий анову застагвав. Тамара ввдчула аж полегкiсть вiд поїутого стогаиу. Та чи ше передчасно? Коли потерпiлець переставав стогнати, тедi не чути було навiть, щоб вiя дихав, i враження було такеї, що вiн уже вмер. Вмер на колiнах у неї, у їхнiй власнiй ковенькiй машинi, - це жахливо, i що їм скажуть десь там, куди вони його привезуть? Згарячу-, в .збудженнi, в потрясiннi Тамара вiддалась пертиому гуманному поруховi душi, кинулась допомагати Заболотному, не замислюючись про наслiдки, а тепер ось з'явилась непеiвиiсть, в душу прокрадається сумнiв, чи так уже й безаомилыно вони вчинили, чи так уже й не мав слушастi Валерiй у своїх засторогах, у закликах до здорового глуаду? Когось би розшукати, покликати зi сторони, десь же тут, мабуть, чергус мiлiцiя або й швидка допомога? Звичайно, зовсiм iнша була б ситуацiя, якби службовi особи огледiли все на мiсцi, обмiряли, чи як це там у них робиться в таких випадках... Бо що, коли бiдолаха справдi не витримає? Можливо, вiн цiєї митi вже чує, як ото мов-иться, спiн ангелiв, i вже й допомога йому нiяка не потрiбна? Стараються, ризикують, а привезуть лиш бездиханне тiло?! Хто повiрить у їхнi найкращi намiри, в те, що вони зовсiм випадково па нього натрапили, а не самi збили його? Хiба ж не логiчно приiгустити, що привезли власний грiх, що в руки правосуддя сам себе вiддає тут алочин, щоб тiльки уникнути кари? Дивно, але Заболотний не захотiв порахуватися з таким цiлком iмовiрнiш витлумачонням цього трагiчного випадку, хоч для Тамари не буй вiн людиною, яка керується в своїх вчинках лише велiнням власних емоцiй, - таким у джунглях дiпломатiї нема чого робити.... Почуття совiстi в ньому розвинуте, це так, на допомогу людинi вiн iде безоглядiго, але ж не можна не зважати й на залiзну логiку обставинi А тут, на пiчнiй трасi, вони, здасться, дужчi й суворiшi, нiж будь-де, i врештi обертаються проти тебе, проти твоїх найблагороднiших порухiв серця... Враховувати доводиться все, i водночас дико було б навiть припустити а думцi, що вони могли не пiдiбрати нещасного, проскочити мимо, не зупинившись. Зрештою, всi цi траси, швидкостi, гонитви, дорожнi пригоди, може, тiльки й мають якийсь конечний глузд у тому, що ось у таких миттєвостях, у самотнiх вирiшеннях перевiряють дорожнiй люд, пiддають його найвищим апробацiям - хто є хто? I все ж... Добре, коли не вмре, а якщо?.. Здається, вiн не дише! Свист вiтру чути за склом, а дихання не вловлюється... Та нi, таки дише, ще там є скiлькись життя в його могутнiх грудях. Валерiй сидить спиною до Тамари, застиг поруч iз Заболотним випростаний, очужiлий, як нiмий докiр їм обом. Iнодi, бувши в доброму гуморi, вiн мав звичку пiдсмiюватись над собою, запевняв, що володiє "мистецтвом осклянiлих очей", i Тамара справдi мала нагоду спостерiгати, як її Дударевич пiд час розмови з особою вельми впливовою, де важливо було не виявити ранiше за iнших своєї позицiї, не розкрити завчасу свого ставлення, сидiв просто-таки з нiби скляно замерзлою в очах бурштиновою речовиною: дивиться людина, дивиться вiдкрито, а що думає, нiякий маг, нiякий ясновидець не розгадає! Такий, мабуть, i зараз у нього погляд, i навiть у широких, круто пiднятих плечах вiдклалась нiби зневага, принаймнi усвiдомлення своєї внутрiшньої зверхностi й правоти. Ну, а раптом виявиться, що вiн має рацiю? Спершу його поведiнка щиро обурила Тамару, здавалось, його незламний егоїзм i черствiсть, виявленi щойно так одвер-то, нiколи не знайдуть прощення в нiй, а зараз, коли почуття гострого потрясiння трохи вляглося й можна було зважувати тверезо те, що сталось, Тамара могла зрозумiти й Валерiя з його невiдпорною логiкою, розсудливiстю, вмiнням оцiнювати будь-яку подiю всебiчно, в усiх її можливих наслiдках. Знала, це був один з його важливих життєвих принципiв: не пiддавайся спалахам пристрастей, бурям емоцiй, хоч якi там вони будуть красивi в дану хвилину, бери кожне явище не тiльки таким, яким воно зараз є, а й таким, яким буде, яким постане в перспективi, - адже вона повинна бути для тебе понад усе!.. Можна по-рiзному ставитись до життєвих правил, що їх Валерiй сам для себе виформулював, проте в послiдовностi суджень йому не вiдмовиш, навiть i цього разу. Тамара вiдчула в собi щось схоже на спiвчуття. Ось вiн сидить перенервований, розбухлий вiд досади, до краю обурений тим, що вони йому нав'язали. Стiльки ждати вiдпустки, щоб тепер з дурного розуму встряти ii цю халепу! Комусь доведеться пояснювати, будете перед кимось шукати виправдань, може, i вся вiдпустка лясне, страчена на ходiння по слiдчих та прокурорах! Тепер, коли їх обвiває, охолоджує вiтерець тверезостi, певне, й Заболотний сприймає поведiнку свого колеги Ц iнакше, не так, мабуть, непохитно почував перед ним (свою правоту, безкомпромiсну владнiсть своєї рiшучостi. У вчинку Заболотного Тамарi далеко не все було ясно, їй i зараз ще важко збагнути, чому вiн не вагався, чому вiд першої митi Заболотний уже знав, як йому повестись перед лицем нещастя, i робив усе так упевнено, наче його спрямовувала якась непохибна магiчна сила. Якi в таких випадках дiють мотиви? Ну, хай би рятував родича чи приятеля, а то ж перед ним був нiхто, один з чотирьох мiльярдiв живущих, просто невiдомий спiвбрат по планетi!.. Можливо, значення для Заболотного мав той факт, що розпластаний у пилюцi виявився саме степовик-механiзатор, чимось схожий на того, що вдень зустрiли, чи, може, якось нагадав вiн Заболотному його рiдного брата з Тернiвщинп, бригадира механiзаторiв? З людьми такого типу Заболотний почував внутрiшню контакт-нiсть, з ними вiн сходиться з пiвслова, всi цi степовики йому як рiдня, кожен iз них для нього - як брат. Хоч скiльки дорiг за ним, хоч знав джунглi тропiкiв i тонув у смогах та неонах найдальших столиць, однак вiдчувається, що своїм глибинним, найзаповiтнiшим вiн закорiне-ний тут, у цих хлiбодарних степах, як i цей його невiдомий побратим, котрий все ще нiяк не опритомнiє. Скiльки їхали, стiльки й мучилась Тамара сумнiвами й непевнiстю, борсалась серед тривожних вагань, хоча соромно було самiй собi признатись, що вона пiддає зараз сумнiву те, на що пiшла за першим покликом душi, пiшла так безоглядно. - Хлоп'яцтво... Пiжонство... Фальшива гра в гуманiзм, - доймав їх час вiд часу Дударевич. - Та хто вiн для вас? Вiн для вас нуль, як i для мене, одна абстракцiя, а таку заварили кашу!.. Самi, сподiваюсь, зараз бачите власну дурiсть, а все ж... - А все ж у кювет його не викинем, - вiдгукнувся Заболотний i погнав ще швидше. - Лицемiри! Ханжi! - аж зубами скреготнув Дударевич. - Оця ваша гра в чуйнiсть, кому вона тут потрiбна? Йому? Та вiн уже слухає спiв ангелiв! - Перестань1 - прикрикиула на чоловiка Тамара, i вiя вдрану вмовк. Птаи потеринив хрипем чи стяговом засвiдчував, що вiн живий, хота я неяритетшний, Тамару вiдразу щe бадьярякаоти, патхна iї ячриво акниеть миттю дмiнд жадась и блиском надiї: ютите, теки вiя не вiдведе, вирине з дiтьми безпам'ятства, зитарветься в щей нiчжий свiт, щоб постадчям перед ким треба, за себе й аних? Маяве, якраз ваги вчинок, котряя Дударевiчу вдаються безготузним, i цi небезиечнi обгани, невязавена швидкiсть, розвянута Забвбужчим, привсое задшиi порятунок, вбереже дiтям батька, чоловiка друясинi? Адже вихопили їй ижлюки людину, яка комусь дервiш, яку десь i нора, за цiй пiзнiй норi, мабуть, виглядають, дагiкутоть... Тож геть сумнiви, перевiр себе на iстинво людське, пiдимивсь над свбято, над усiм суєтнiм i минущим, хай тастуитогой воно перед першiм норухом диги бо ж чи мiсце суєтному там, де ладиа витягеться на вирида ивжi, на тiй, де сходяться вiч-ва-вiч смiрть i местiт? Може, це янраз та нiч, де вас усих - i нe тагегась, а людськото долeю - буде перети'реяю: хто с хто? Звичайно, могли б ви явшагти вен там, на узбiччi дороги, в пилюцi, пiдибрав би - тягота чи мертвого - хтось литий, а ви, упикнувiшi клоноту, уже мрiaли б собi далi, а ким би ви булта пiсля цього навiть у своїх власних очах? Уникли б розслiдувань тут, але хiба не переслiдував би вас до кинця ваших дiтiв образ цього нещасного, хiба втекли б вiд власного сумлiння, хай бп отиплись ставiть i в найдальшому пунктi пласти? Влетiли нарештi в передмiстя. Бiля тролiйбусної зупинки Заболотний круто пригальмував i, не кидаючи керма, запитав тутешнiх, де в них тут найближча лiкарня. Якiсь хлопцi з гiтарою вiдгукнулись ихом, поясiнiли коротко й чiтко, пiби вiдчуваючи, яка невiдкладна истроiя непе туди цих людей i траси, i ми знову погнали. На свiтлофоря не хотiв зважати, не зупинивсь i тодi, коли ззаду почувся свисток. "Iнспекцiя женеться! Зупинись!" - нервово шарпнувся Дударевич, а Заболотний нiби не чув. Незважаючи на пiзнiй час, на зупинках пасажирiв було багато, видно, роз'їздились на роботу люди нiчних змiн; Заболотний, пригальмувавши ще в одному мiсцi, уточнив, що йому треба, i незабаром машина влетiла на подвiр'я лiкарнi. Тут мовби ждали їх: повискакували сестри в бiлому, з'явилися ношi, тепер i Дударевич ревно взявся допомагати медперсоналовi витягати потерпiлого з машини. - Просто з поля, - шепнула' одна iз медсестер до товаришки. - Перший мевдно лiта механiзатор... Механiзатора понесли на ганок, у навстiж розтанеш двiрi. Тамара у своїх розцяцькованих мiдними кнопками джинiсах теж iшла услiд за идм сумним шестям, мимохiдь вловлюючи на собi короткi, сторожкi погляди медсестер, погляди, в яких безжомиялно читалося то, чого вона найбiльше боялася: "Яв же це ви його? Чому ганяєте без пам'ятi? Життя нема на трасi вiд цих курортникiв!" Внесли потерпiлого в прийомну, в бiлу, переповнену свiтлом кiмнату. Ношi поклали просто на пiдлогу. I яким чужорiдним серед сього свiтла й бiлоснiжнветi була те, що лежало на ношах: масивне темне тiло в одежi, забитiй пилюкою, просякнутiй потом i кров'ю. Суворе щетинясте обличчя, зовсiм застигле, без тiнi життя... З'явився черговий лiкар, щуплявий юнак у халатi, з борiдаяио пiд рiзночинця, з гострим поглядом очей, де не було цiкавостi нi до чого i нi до кого, окрiм пацiєнта. Сiвшiй на пiдставлений сестрою стiльчик, лiкар послуїав пульс дотерпiлого, взявся оглядати рану на головi. Сiре липке волосся збилось, переплуталось, довелось його вiд самого чола простригти ножицями, пiсля чого лiкар ще раа оглянув рану, розкривавлену, запилюжену. Коли її почали дезинфiкувати, почувся глухий стогiн, механiзатор якось погрозливо повiв туди-сюди головою, але на лiкаря це не справило враження, так само як i па решту осiб медперсоналу, що стовпились над степовиком. Чиїсь спритнi руки вже розпорювали одежу, оголювали мускулясте комбайнерове тiло з могутньою грудною клiткою, дебелий торс у розплилих кривавих синяках - слiдах удару. Лiкар i синяки обмацав з виглядом невдоволеним, весь час мовби на когось сердячись, - виявилось, що зламано кiлька ребер. - Здорово ж ви його потовкли... - Не ми, - рiзко й поспiшно заперечив Дударевич, проте лiкар полишив його слова без уваги. Потерпiлець перебував у станi глибокого шоку. - Серйозний стан? - спитала Тамара. - Навiть критичний, - не удостоївши її поглядом, миркнув лiкар i розпорядився: - На стiл! I далi тут уже набирав чинностi свiй розпорядок. Лiкар, не виявивши нiякої цiкавостi до тих, хто привiз сюди потерпiлого, хто рятував його на трасi, вийшов з кiмнати услiд за санiтарами в халатах, за ношами, що, здавалось, аж вгинаються пiд важким тiлом степовика, Всi вони, цi медперсональцi, котрi живуть тут у постiйнiй готовностi, звичнi будь-коли приймати на себе першi стогони й скрики чиїхось нещасть, за короткий час порання бiля пацiєнта вразили Тамару якоюсь безпристраснiстю, мовби притупленим сприйманням людського болю, хоча це й поєднувалось у них з фаховим бездоганним вишколом та розторопнiстю. "Чи, може, воно поверхове, це моє враження, - майнуло Тамарi, - бо хiба ж можна коли-небудь звикнути до мук людини, до болю, до чиїхось страждань?" У кiмнатi тепер залишилось тiльки їх троє та чергова сестра, огрядна, з подвiйним пiдборiддям особа, в окулярах, з виразом непiдкупностi на обличчi, службової суворостi в кожному жестi. З нiмим докором витерла кров'яну пляму на пiдлозi, помила неквапно з милом руки пiд краном й сiла за стiл, з глибокодумним виразом уткнулась у свої медичнi папери. Тамара не раз помiчала, як багато бюрократичної писанини розвелося в медичних закладах, кожне чиєсь нещастя тут одразу ж обростає купами казенних паперiв, якщо кому й потрiбних, то хiба лиш вiдомчим формалiстам для перестрахування, а хворому вiд тих паперiв нi холодно, нi жарко... Мабуть, i ця така ж бюрократка, напустила на себе мiну неприступностi, явно ж перебiльшує роль своєї особи в iсторiї. Замiсть дiла сидить, як скiфська баба, намурмо-сена, на слово людське не спроможеться, - надула щоки й шкрябає папером. - Нам можна їхати? - звернувся вiд порога до чергової Дударевич, дивлячись на неї, мов на жабу, скляними очима. Перо шкрябає далi, явно випробовуючи самовладання цих, що на гарячому попалися, дипломатiв. - Громадянко, ви не вiдповiли. В нас зайвого часу нема. Лише пiсля довготривалої iнквiзиторської паузи про-рiкається: - А все ж вам доведеться почекати. - I якась у цьому зловтiшна багатозначнiсть. - Чого чекати? - знизав плечима Дударевич. - Ми поспiшаємо. - Воно й видно. Дударевич глянув на дружину, сердито занишклу в кутку поруч iз Заболотним, що, понурений, сидiв на застеленiй цератою кушетцi, де кладуть хворих. Вiн, здається, вiдсторонений зараз був вiд усього. "Вам ясно? - |запитав їх поглядом Дударевич. - Нас уже не вiдпускає ця мегера... Ми затриманi". Виходило, що так. Вони дiйсно затриманi, не мають права вийти звiдси за порiг. Сталося все так, як Дударевич i передбачав. I якщо той вмре пiд ножем хiрурга, то вмруть разом iз ним i всi вашi надiї виправдатись, довести своє алiбi, свою безвиннiсть. "Дипломати i їхня жертва" - так це, очевидно, буде сформульовано, пiд таким шифром пiде гуляти ваша справа в хащах судочинства. Як до нестерпностi безглуздо все обернулося! Могло ж зовсiм iiе бути цiєї ночi на трасi. Могла вона спокiйно для них минути десь на пахучому сiнi або в якомусь дорожньому готельчику, де за вiкном небо зоряне i тихо шелестять тополi пiд подмухом польового вiтерця... А вас не вiтерцем, а диявольським ураганом збило з шляху й занесло аж ось куди, загнало в безглузду пастку, де вас недремно стереже ця злорада мегера в окулярах... Нема сумнiву, що для неї, удавано заглибленої у свої нiкому не потрiбнi папери, ви всi троє - носiї злочину, ви привезли сюди вами ж знiвечену жертву й ось-ось, може, будете оголошенi вбивцями її. - То хто ж нам може дозволити вийти звiдси? - знов запитав Дударевич, стримуючи дражливiсть. - Нiхто не дозволить, - не пiдвiвши голови, сказала чергова спокiйно i владно, потiм з притиском додала: - Ви, до речi, не стiйте отам па порозi, пройдiть i сядьте, мiсце ж є, - i кивнула на бiлу лiкарняну табуретку в протилежнiм кутку бiля рукомийника. Хоч як дивно, Дударевич одразу ж послухався владного тону цiєї диктаторки, пройшов i сiв на вказаний йому, безперечно ж, електричний стiлець. - Рятували, везли i така ось вiддяка, - мовила Тамара ображеним тоном у бiк чергової, i та, вiдклавши папери, глянула на неї, мов на потенцiальну, хоча ще й не викриту до кiнця злочинницю, неприязнь до якої вже можна було й не приховувати. "Типова тунеядка, гультяйка-курортниця, хiба ж не видно?.. Джинси нап'яла, жене на курорт, а вже така циганкувата, нiби а курорту. Смага круглий рiк з неї не сходить. Кварцом, мабуть, ще кварцується..." Чергова обвела всiх трьох вивчальним, наметикованим поглядом. Вона навiть не вважала за потрiбне втаювати свое невисловлене, але тверде звинувачення їм. Вона таки стерегла їх, взяла пiд варту, вiдповiдала за них перед кимось, як за цiлком можливих убивць. З такими не пiде вона нi на який компромiс, нi за якого хабара не випустить звiдси! Можна було подумати, що все життя ця особа мала справу не з хворими, а з пiдсудними, а пiдслiдними i добре знає, як iз ними повестись; бо навiть коли б i хотiла, не має вже права випустити їх з-пiд нагляду, доки не передасть у руки правосуддя. Лише Заболотний не звертав на чергову нiякої уваги. Втомлений, з посрiбленими скронями, з темними пiдковами пiд очима, сидiв, схилившись, у глибокiй задумi. Тамара до цього мовби й не помiчала, що скронi йому вже iскряться сивиною, i що така незникаюча складка горя пролягає мiж насуплених брiв. - Ви шкодуєте? - нахилившись, запитала його стишено. Заболотний не вiдповiв, нiби не зовсiм i збагнув суть запитання. Бо, власне, за чим вiн мiг шкодувати? Що вибрав саме цей варiант в ситуацiї, яка склалась? Що не послухався волань Дударевича? Справдi, там вiн не хотiв чути голосу застороги, хоча з самого початку ясно було, якi можуть виникнути складнощi в цiй iсторiї... Але ж як можна було повестись iнакше, коли значення мала кожна мить! Якiсь секунди могли вирiшити долю потерпiлого! Спрацював там у тобi, мабуть, просто iнстинкт, потреба душi, добре знайома тобi з фронтових лiт, коли без роздуму приходиш на скрик, на стогiн, коли, навiть смерть зневажаючи, пiдбiгаєш до щойно приземленого, наскрiзь прорешеченого кулями лiтака, в якому сходить кров'ю