твiй непритомний товариш. Було ж таке, а чим це вiдрiзняється вiд того? I, власне, нема чого так уже фiксувати увагу на своєму вчипку. Хай для Тамари є в ньому щось мало не геройське, а по сутi звичайнiсiнька рiч - людина людинi подала руку в нещастi. Той комбайнер, якого ви оце рятували, так само повiвся б у подiбнiй ситуацiї, без пози, без самовтiхи зробив би що слiд, - Заболотний чомусь був певен цього. Вiн справдi не вважав себе вартим захоплення i не хотiв би нiякого морального зиску з цiєї iсторiї, хотiв би одного, щоб той, кого вiн привiз сюди, витримав, не сконав на операцiйному столi. - Невже шкодуєте? - знов перепитала Тамара. i. Вiн заперечливо похитав головою. Якщо й шкодував зараз, то тiльки за тим, що, сам того не бажаючи, вплутав i її з Дударевичем у цю таку прикру iсторiю, та що й зараз десь на трасi безкарно гуляє негiдник, до того ж боягуз, який, збивши механiзатора, полохливо кинув його конати край шляху. Адже не мiг вiн не почути удару, не помiтити збитого, коли той вiдлетiв убiк iз своїм велосипедом, але, замiсть того щоб зупинитись, пiдiбрати людину - це ж святе правило водiя! - погнав далi, мов нiчого й не сталось. Рве десь кiлометри, рятуючи свою пiдлу шкуру, i навряд чи до такого озивається голос сумлiння... Набачився Заболотний жорстокостей у життi! В сонячний день Перемоги здавалось, що ось тепер нарештi всiм жорстокостям буде кiнець, запанує всесвiтня гармонiя мiж людьми... Ах, як то було наївно! Як ще до того далеко, та й взагалi, чи буде це коли реальнiстю? Iнодi йому здається, що жорстокостей навiть бiльше на планетi... Про це зараз думалось, i вже не вперше такi роздуми вганяли Заболотного в смуток. Тим часом до лiкарнi - чути було - пiд'їхала ще якась машина, i чергова, пiдвiвшись, сторожко спрямувала погляд на дверi. Нiкого не вносили, нiхто не заходив, обливаючись кров'ю й шукаючи допомоги. Потiм нарештi почулися кроки на схiдцях, i в дверях з'явився... мiлiцейський кашкет! Порiг упевнено переступив молоденький, безжурний лейтенант, що, видно, бував тут не вперше, бо пiснолиця чергова йому несподiвано всмiхнулась, хоч перед цим важко було навiть уявити, що вона вмiє всмiхатись. Лейтенант, привiтавшись, по-службовому зiрким поглядом окинув подорожнiх. Очi представника закону якусь мить затримались на Тамарi, на її голубiй зачiсцi, зробленiй ще десь там на iнших широтах далекими звiдси перукарями, пiсля цього лейтенант одразу перейшов, до дiла: - Прошу документи! Першим подав свої права Заболотний, те ж саме зробив Дударевич, простягнувши особисте посвiдчення з виглядом пiдкреслено незалежним i зовсiм невинуватим. , А коли їхнi вiрчi грамоти було переглянуто й черга дiйшла до Тамари, вона рiшуче пiдхопилась, виструнчепо стала перед лейтенантом i з нервовим, недобрим усмiхом простягла назустрiч представниковi закону китицi рук, засмаглих, плавких, грацiозних: - Надiвайте! Хлопець оторопiв: - Що надiвати? - Наручники, що ж iще. Аж тепер лейтенант осягнув цей незвичний жарт. - Ви, по-моєму, вже й так у наручниках, - вiн мав на увазi браслет старої iндiйської роботи, що тьмавим срiблом грав у Тамари на правiй руцi. - Нi-нi, я без жартiв, - вигукнула вона. - Для вас ми злочинцi! Ви маєте готову, я певна, версiю щодо нас. Це ми його збили, такi ось бездушнi варвари, - ви ж думаєте про нас саме так?! - Ми зайвого не думаєм, - лейтенант спохмурнiв. - Порядок знаєм - машину вашу, до речi, вже оглянуто... - I що ж? - рвучко схопився з мiсця Дударевич. - Який висновок? - Скажемо. I лейтенант повернувся до чергової, яка досить спритно, з надмiрною готовнiстю подала йому злипок пропотiлих, засмальцьованих документiв, що були знайденi в потерпiлого. "Коли вони й опинилися в неї!" - здивувалась Тамара, знов вiдступивши у куток пiсля розiграної сцени. - Оце спритнiсть рук. Ну й особа!" Лейтенант, всiвшись у крiслi на мiсцi чергової за столом, взявся уважно переглядати документи. - Таку людину вивели з ладу, - мовив вiн згодом. - Один з найкращих комбайнерiв нашої областi. Правофланговий... А домашнi його ще нiчого й не знають... - Одначе з нами ж як? - тамуючи нетерплячiсть, нагадав Дударевич. - Невже вам не ясно, що ми самi його пiдiбрали, хоч могли й не робити цього? Йдучи на ризик, старались як швидше допровадити його сюди, i ось маємо за те... Наша машина чим-небудь посвiдчила проти нас? - На щастя, нiчим. Слiдiв удару не виявлено. - То в чому ж рiч? - одразу пiдвищив голос Дударевич. - Акта, як належить, складем. Ви люди культурнi, мусите розумiти: порядок є порядок... Вперше, мiж iншим, бачу живих дипломатiв. Що ви там хоч робите? - запитав вiн раптом зi зворушливою безпосереднiстю. Заболотному це, видно, сподобалось, вiн посмiхнувся. - Ми, дипломати, теж люди, хоча "немножко и лошади". Самою специфiкою служби покликанi нести гар-мопiю в свiт, та поки що, як бачите, це нам не дуже вдається. - Нi-нi, за поведiнку на трасi я вас хвалю. Так i начальству доповiм. Але спершу все-таки, вибачте, складемо акта. Медсестра, доки казенний папiр складався та обставини з'ясовувались, мiнялася просто на очах. З'явилося в нiй навiть щось улесливе, що знову ж таки нагнало сум на Заболотного, прикро йому було бачити таке раптове перетворення в людинi: з диктаторки в лакизницю - сумна яка метаморфоза... Вони саме ставили пiдписи пiд актом, коли до кiмнати вбiгла молоденька сестра, сповiстила дзвiнко: - Все пройшло добре! Вiн житиме... Просто-таки в сорочцi вродився! Вже схiд яснiв, розгорявся зорею, коли вони знов вискочили на трасу, щоб далi мчати на пiвдень. Сизо даленiла дорога. Свiтло фар бiльше не було потрiбне, саме свiтання вiдкривало їм шлях крiзь степи. Змордованi пережитим, не мали навiть бажання перемовлятись. Пiсля кiльканадцяти кiлометрiв скаженого лету Заболотний, не питаючись згоди, раптом звернув убiк, на такi ж, як учора, скомбайнованi стернища. Зупинився машиною вiддалiк траси, коло однiєї з кучугур свiжої, залишеної комбайном соломи. Вийшов з машини, полегшено потягнувся, мов йог, у бiк палаючої за лiсосмугою ще зовсiм червоної скибки сонця. Дивлячись просто на сонце, зробив кiлька дихальних йогiвських вправ. - Ну що, великий гуманiсте? - кинув йому примири ливо Дударевич. - Зiгрiв благородним вчинком свою честолюбну душу? Заболотний не одразу вiдгукнувсь. Все нiби дослухався до чогось стороннього чи до чогось у собi, потiм сказав несподiвано, кинувши у бiк траси: - Ото вам, друзi, хайвей: фугуйте далi без мене... - А ти? - Я залишаюсь. Пiдiйшов до копи соломи, зволоженої вранiшньою росою, й, по-хлоц'ячому розкинувши руки, впав долiлиць, - незабаром вiн уже спав мов убитий. Спав i не бачив, що його соп тут звiдусiль стережуть, сторчма ставши на чатах по обрiю, чоластi сяючi хмари-гiганти, тi самi, що по-тутешньому звуться "дiди". ...За кiлька годин по цьому на трасi з'явились автобуси - цiлою кавалькадою летiли на пiвдень "Iкаруси" з дiтьми. Хоч день був слiпучий, величезнi машини мчали при потужно засвiчених фарах, i це вражало: вдень, при сонцi, а мчать з повними фарами свiтла! На лобi кожного з автобусiв червонiє полотнище з написом: "ДIТИ!", "ДIТИ"... Отже - всi розступайтесь, зминайте, всi будьте уважнiшi, бо це мчить до моря, кудись на Арабат-ську Стрiлку, маленький i, може, найнадiйнiший у свiтi народець - заводська дiтвора!.. Юнi пасажири, наелектризованi нетерпiнням, квапили себе, вони, якби їхня вмога, квапили б самий бiг часу! Дорога аж свистить вiд потужних "Iкарусiв", в автобусах чути музику й спiви, визирають звiдти дитячi веселi обличчя, радуючись власному летовi, а на узбiччi розпеченого полотна траси, пiд вкритими сiрим пилом придорожнiми деревами, стоїть висока, з блiдим обличчям, сивочола людина: голосує! А втiм, здається, марно... Промелькують мимо неї "Iкаруси" зi свистом ракетним, iз сонцями фар, неприродно слiпучих серед цього бiлого степового дня, пролiтають з музикою та спiвами всерединi, повнi веселощiв, здається, навiть не здатнi когось номiтити край шляху, проджухують, не зупиняючись, i та,ке враження, що їх зараз би не спинила в цiм летi нiяка сила на свiтi, не те що чиясь там рука, пiднята в голосуваннi... "Гуси, гуси-гусенята, вiзьмiть мене на крилята!" - "Хай тебе заднi вiзьмуть..." Всi мимо, мимо, все хутчiй та хутчiй, бо десь там, попереду, як образ їхньої мрiї, вже мерехтить море й далеко тануча серед його синяви, сонячною млою повита Арабатська Стрiлка... Той, що голосує, здається, й надiю вже втратив якось вплинути на цю пролiтаючу кавалькаду, та ось раптом останнiй з "Iкарусiв"... зупиняється! - А вам куди? - з веселою цiкавiстю накинулись на Заболотного дiти, коли щн зайшов до автобуса. Синьо-губi, заїденi шовковицею, смiливо допитувались: - Хто ви? Звiдки? Заболотний, зайнявши вiльне мiсце, вказав дiтям на ледь помiтно бiлiючi попiд небом хмари-Арарати: - Я звiдти. - О, то ви снiгова людина? - Можливо, - вiдповiв Заболотний дiтям у тон, не маючи сумнiвiв, що серед цiєї публiки вiн завжди знайде тих, хто володiє достатнiм почуттям гумору. - Снiговiй людинi ура! ура! ура!.. За хвилю їхнiй "Iкарус", наздоганяючи кавалькаду, знову летiв щодуху на пiвдень, свiтячи величезними слiпучими фарами сонцю навстрiч. XXIX Нiколи про той випадок мови мiж ними не було. Лише одного разу Лiда, видно, щось перечувши вiд матерi, несподiвано запитала Заболотного пiд час вечiрньої телепередачi: - Кириле Петровичу, що там у вас сталося в степу? - В якому степу? - знизав вiн плечима, хоч одразу догадавсь. - Ну, тодi, пiд час вiдпустки, коли я в пiонерськiм таборi була... Кого ви там iз моїми пiдiбрали на трасi? Рятували вночi когось? - Мало що буває па трасах... Дорожнiй ексидент. Дiвчинка подивилась на нього з суворою пильнiстю: - Батько мiй у тiй iсторiї повiвся достойно? Заболотний не одразу спромiгся на вiдповiдь. - В дусi часу, - сказав потiм. - Нiяких до нього претензiй. Дiвча, здається, вдовольнилося вiдповiддю. Не став би ж вiн розповiдати Лiдi, як уже в санаторiї, там, де "нiч лавром i лимоном пахне", поважний похилого вiку товариш з їхнього дипломатичного племенi одного разу пiд час прогулянки запитав Заболотного: "А це правда, що Валерiй наш на трасi знаменитого якогось механiзатора врятував? На висотi виявився?" "Правда". "Хто б подумав... Такий себелюб, кар'єрист-першорозрядник i раптом..." "Треба вiрити в людей, Iване Маркеловичу", - весело сказав тодi Заболотний. На цьому, власне, й вичерпано було тему. Цiкаво, що з часом Дударевич i сам цiлком вжився в цю свою версiю з подвигом на трасi, так вжився, що, здається, й самому повiрилось, нiбито дiяти випало йому, а Заболотний, вважалось, при тому був просто... присутнiй. Тамару це обурювало, а Заболотного бiльше розважало: хай... Переставлено трохи акценти - що такого? Виявлене колегою вмiння його навiть веселить. Хвиля часу багато що змиває, i ось тепер їхнi сiм'ї знов спiвiснують досить злагоджено, серед колег вважається, що вони навiть дружать. Та нiби й схоже на те... Наступного дня пiсля коникового концерту був вихiдний, офiси всюди зачиненi, тож вирiшено було обома сiм'ями їхати на берег океану, провентилювати себе, як висловивсь Дударевич, пiсля цiлотижневого смогу. - Приєднуйся й ти до нас, - запрошує i мене в цю поїздку Заболотний. Кiлька десяткiв миль швидкiсної, цiлком приємної їзди - i вже на нас вiйнуло простором... Попереду висяював океан! Бiлi хмари стояли далеко по обрiях незрушцо й спокiйно, i Лiда Дударевич звернула увагу, що обоє Заболотнi, зупинившись па дерев'янiй естакадi, прокладенiй уздовж океанського берега, затримались на тих хмарах поглядами бiльше, нiж звичайно. Хоча хмари як хмари, тiльки що високi й до самих вершечкiв налитi свiтлом. А втiм, самий процес сприйняття свiту, здається, тут зазнає змiн. Звiдси, з океану тобi, незвиклому, здається, мовби сонце ходить десь не з того боку, що воно взагалi свiтить десь нiби на пiвночi; промiння йою зараз уже по-осiнньому непекуче й спокiйне, проте потужнiсть свiтила не зменшилась, все небо над океаном повне сяйва-мерехтiння (можливо, свiтла йому якраз додає океан), очам незвично, тож ми навряд чи здивувались би, якби побачили в тому мерехтiннi щось схоже на "лiтаючi блюдця". Тамара Дударевич, смiючись, запевняє, що одного разу вона звiдси справдi бачила оте "щось", хоча то було влiтку, в день особливо слiпучий... Всюди по цьому узбережжю тягнуться поселення iз стандартних будиночкiв, їх тут безлiч однаковiсiньких, безбарвних, зараз напiвзаметених пiском, бо мiсце таке, де вiтри в сезон осiннiй чи передосiннiй майже нiколи по вщухають, i сьогоднi теж вiтер дме пругкий, ганяє, крутить у повiтрi чайок, наче паперових... Влiтку декотрi з наших дипломатiв орендують на цьому белебнi для своїх родин ось такi будиночки, хоча нелегко уявити, як люди тут рятуються вiд спеки та вiтрiв, бо ж усе вiдкрите вiтрам океанським, а на сушi жодного деревця, самi пiски, гофроване залiзо та цi стандартнi житла-котеджики пiд колiр пiску, збудованi з пресованої тирси. Зараз бiльшiсть будиночкiв позамиканi наглухо, мешканцiв не буде в них до наступного сезону, коли океанський берег знов покличе сюди змучених задухою городян. Хоч i не сезон, а всюди рябiють реклами, функцiонує, як i влiтку, мiстечко розваг з атракцiонами, рiзними технiзованими забавами, приймає вiдвiдувачiв також дельфiнарiум, об-лащтований просто неба, - звiдти, з його яскраво розфарбованого амфiтеатру, аж сюди, на берег, долинають вибухи реготу, гуки пiдбадьорень, то дельфiни саме демонструють свiй розум i хист, нам на естакаду видно, як вони раз по раз, високо вискакуючи з води, пролiтають у повiтрi через кiльця, мов першокласнi акробати. Виступами дельфiнiв керує, стоячи на узвишшi, дресирувальник, увесь у червоному, за його знаком викоханi в океанських водах артисти цiлком охоче показують людям своє вмiння, красу пластики, поєднану з дивовижною добротою та кмiтливiстю. - Помiнятись би їм ролями, - зауважує Заболотна. - Хай би ще тренер їхнiй крiзь кiльця пострибав, а дельфiни подивились, чи добре в нього виходить... Лiда, аж навшпиньки стаючи, стежить, хай i з вiдстанi, за сеансом напружено, з хвилюванням; усмiшки дельфiнiв, що весело лiтають у повiтрi, видно, заваблюють дiвчинку бiльше, нiж ця дороговартiсна iграшка, якою Дударевич вирiшив зацiкавити доньку. Я спершу навiть не зрозумiв, чим то вiн так уперто намагається Лiду розважити, i дружина Дударевича, помiтивши мою необiзнанiсть, зi смiхом пояснила, що в руках у її технократа мiнiатюрний японської фiрми комп'ютер, - в напливi батькiвського почуття Валерiй за неабияку цiну придбав його для доньки, але поки що тiєю дитячою iграшкою частiше бавиться вiн сам. - А що? Всi ми перед вiчнiстю дiти, - каже Дударевич i запевняє, що його мiнiкомп'ютер, то штуковина виняткових здiбностей: вона здатна миттєво виконувати безлiч найскладнiших розрахункiв, в нiй сила логiки, i йому, Дударевичевi, навiть приємно побавитись на дозвiллi цим портативним створiнням. Електронний розумник цей умiє дiлити, множити, добувати коренi, вiн оперує астрономiчними цифрами, тож iз ким Дударевич краще мiг би тренувати свiй iнтелект? Вже йому нiбито вдалося з допомогою цього пристрою визначити вiдстань до Мiсяця i навiть до Марса. - А спитайте його: для чого? - смiється Тамара. - Як - для чого? - дивується чоловiк. - Треба ж перевiрити, чи астрономи нас не обманюють, там всякi є... - А сьогоднi ти змiряй нам ще вiдстань до отих он "дiдiв" на обрiї, - звертаючись до чоловiка, киває дружина на хмари, що бiлiють вершинами десь аж нiби по той бiк океану. Дударевич на її жарт не вiдгукується, в нього саме там щось заїло в комп'ютерi, i вiн, зосереджено насувавшись, намагається полагодити свою забавку. - Татку, ти скоро? - нетерпеливиться Лiда. - Iдiть гуляйте, я дожену. Вподовж берега на багато миль потяглася дерев'яна естакада, побудована спецiально для прогулянок, i Лiда, по-дитячому ожвавiвши, що опинилася на цiй гулкiй, пiднятiй на опорах дерев'янiй дорозi, побiгла горою доганяти Заболотних, котрi пiшли й пiшли собi понад океаном, нiби намiрившись iти кудись, хоч i за виднокрай. Лiдi, видно, подобалось бiгти за ними, скликувати їх на бiгу. - Бачите, кинула своїх законних i подалася уздогiн Заболотним! Я iнодi просто ревную, - з легким усмiхом нарiкає на доньку Тамара. - Ходiмте й ми, - звертається вона до мене. - Тiльки не естакадою, а краще низом, я люблю берегом, щоб ближче до хвилi... Тут, якщо ви щасливий, то океан якусь i рiдкiсну мушлю пiд ноги на згадку вам викине. Хоча останнiм часом вiн, здається, частiше викидає клубки смiття та мазуту... Йдемо поволi, тихо схлюпує хвиля, дихається легко. - А Лiда як ожвавiла!.. - Стежить поглядом за донькою Тамара. - Ви знаєте, вона просто в захватi вiд вашої подорожi до Мадонни! Встала вранцi - втоми як не було, нiякої дражливостi, вся якась просвiтлена й до нас ласкавiша... "Ой, скiльки я начулася, мамо, в дорозi!" Цiкаво, якими там iсторiями ви її чарували? - Просто нам дещо згадувалось... - Вам просто, а їй... "Ах, мамо, я й не думала, що дорога менi так багато вiдкриє", - i оченята аж сяють, -переповiдає Тамара. - Побувала, каже, там, де свiт нiби iнакший, i люди наче добрiшi, i нiкуди нiхто не спiшить... Менi здавалося, каже, що я чую, як невидимi хори надi мною спiвають "Аве Марiя" i якiсь дзвони в небi радiсно дзвонять весь день, а навкруги садки цвiтуть i сонце, сонце... А потiм, каже, я в степу побувала, блакитнi дощi купали мене... Отак зачарувати дитину... - Не думалось, що Лiда так близько все те прийме до серця. - О, це дуже вразливе дитя... I хоч того шедевра й не пощастило вам побачити, однак, уявiть собi, в Лiди зосталося дивне почуття: мовби вона все-таки бачила її, ту вашу степову Мадонну пiд яблунею... Зараз можу признатися: це ж я навмисне нав'язала малу свою мiзантропку вам у поїздку, хай, думаю, трохи розвiється. А то останнiм часом таке дражливе, нервове стало... Мiж нами кажучи, трагiчний той випадок не минув для дитини безслiдно, - тут i дорослому нелегко було б витримати такий нервовий струс... Якось дзвоню з мiста: "Як ти там, донечко?" - "Все гаразд, мамо, уроки готую", а потiм раптом: "Якби ж тiльки не оцi мухи! Звiдкись, мамо, налетiли до кiмнати мухи цеце!" Боже, я думала, що вмру. "Лiдо, Лiдусько, - своя не своя волаю в трубку, - якi цеце? Що ти говориш, донечко?" А вона знов зовсiм спокiйно: "Так, так, мамо, тут мухи цеце". Нiчим не передати той жах, який охопив мене. То було страшнiше вiд смертi!.. Недавно пережите горе, видно, ожило зараз зi всiєю силою в Тамаринiй душi, сколихнуло її материнське почуття, i сльози так i бризнули їй iз очей. Iдучи, вона не дивилась пiд ноги, не помiчала, як хвилею все частiше їй обхлюпує туфлi. Йшла i без стриму виливала менi, малознайомiй людинi, своє материнське горе. Який то справдi моторошний, нi з чим незрiвнянний жахливiстю стан, коли зненацька твоє рiдне дитя, яке щойно щебетало цiлком логiчно про уроки, про корнфлекс та банани, за одну мить, за жахливу мить потьмарення рве з тобою зв'язок, зникає в iншу реальнiсть, без жалю вiддаляється в пiтьму нерозумiння, самоти й очужiлостi... Вiддалилось, вiдчужилось, на iншу мову перейшло, у сферу, де матерi мiсця нема, де панує щось iнше, кошмарне... - Заспокойтесь, - казав я їй, а жiнка нiби вже й не до мене, кудись у бiк океану виповiдала про той стан незмiрного жаху, про шматуючий бiль, з яким вона мчала пiсля розмови з донькою додому, i як втратило для неї будь-яку цiннiсть усе довколишнє, перетворилось у нiщо порiвняно з її донечкою, i яким в сто крат прекраснiшим стало її дитя - страшно й сказати - саме в горi, в нещастi! Вигляд океану, чайки, що, граючи з вiтром, бiло завихрилися поблизу, видно, впливали заспокiйливо на цю розшарпану горем жiнку. Слiз уже не було. Вона поступово стишилась, пошкодувала, дивлячись на чайок, що не захопила нiчого, щоб погодувати птахiв. - Ви собi не уявляєте, що ми з Валерiєм пережили, - сказала згодом. - Якби не Заболотнi, невiдомо, чим би -це кiнчилось. А так все обiйшлось для дитини тiльки .коротким нервовим зривом... Ох, нiкому не побажаю wsq, що ми пережили... Чоловiк мiй, дарма що на вигляд вiн твердокамiнний, а як сталось нещастя, зовсiм занепав, злiг, думали, що буде iнфаркт. Усi клопоти з полiцiєю та з лiкарями довелось взяти на себе Заболотному... Нi, це рiдкiсна людина, i можна лише позаздрити вам, що ви маєте такого друга! Скажiть: невже ваша дружба нiколи не знала суперечок, сварок? - Всього бувало... Головне, що потiм мирились... Заболотний завжди знаходив в собi мужнiсть - першим подати руку, коли бачив, що завдав, хай навiть ненароком, товаришевi образи... Все так виходило, що душею товариства ставав саме вiн... - Авжеж, з ним цiкаво: вiн багато думає, тонко почуває... - А в дружбi вiрний, як небагато хто. I ще одне е в ньому: це людина, що творить енергiю, - енергiю добра. В ньому розвинутий, сказати б, iнстинкт справедливостi, потреба людяного вчинку... - О, я згодна з вами... При зовнiшнiй деколи аж нiби розхристаностi, безжурностi насправдi вiн дуже послiдовний у життi, вiн такий надiйний!.. А для моєї Лiди Кирило Петрович просто iдеал, лицар без страху i докору... Дехто, правда, вважає, що Заболотному iнодi бракує якраз характеру, що вiн не в мiру вiдкритий, всюди, як вiзитку, виставляє своє правдолюбство, свою плебейську привiтнiсть. Але тут, по-моєму, пiдмiнюються поняття. Чому характер неодмiнно має виявлятись у службовiй похмуростi чи в умiннi працювати лiктями, рвучись д9 кар'єри iз затятiстю, часом аж тупою? Характер, як менi здається, - це передусiм принциповiсть, внутрiшня ста" бiльнiсть, а цього Заболотному не позичати. Та ще є в ньому - ну це, мабуть, тiльки жiнкам дано помiтити - якась душевна чистiсть, цнотливiсть, що її навiть дивно, як йому вдалось зберегти серед усього пережитого вiд юностi й до сьогоднi... Уявляю, як нам буде тут без Заболотних, адже вони мають незабаром повертатися в Союз. Ми всi почуватимем їхню вiдсутнiсть, а надто W Лiда, вона дихнути не може без своєї Сонi-сан... - Як до неї прикипiло це "Соня-сан". - Отак iз жарту й пiшло... "Мiсiс Заболотна" - це нiби холоднiше... Найбiльше ж нам подобається, коли Кирило Петрович називає її Софiйкою... Так, вона достойна його. Це, скажу я вам, свята жiнка! Недарма вся дипломатська дiтвора так лине до неї, малеча найкраще вiдчуває - хто є хто. Про Соню-сан при дiтях слово накриво не смiйте сказати, бо якесь i найменше так одразу i дасть одкоша. Ми з Сонею досi без смiху не можемо згадати одного випадку: якось летимо з нею на Париж, самi, без чоловiкiв, ще й Лiда з нами, а сусiдом у нас жевжик з торгпредiвських наших полiглотiв - всю дорогу вiн тодi докучав нам своїми плоскими дотепами i навiть спробував лицятись! Помiтивши, що обидвi ми не досить вiльно володiємо французькою, кавалiр той, щоб виказати над нами перевагу й похизуватись своїм, як вiн, видно, вважав, iдеальним прононсом, особливо в'язне саме чомусь до Заболотної: "Так що: Антон - теля - пасе, Мар'яна льон - тре?" - аж поки Лiда, що сидiла поруч iз Сонею, так вiдрiзала йому по-англiйському, з такою шексшрiвською соковитiстю, що сусiди по салону смiялись потiм до самого Парижа, а зальотник наш, скиснувши одразу, бiльше не демонстрував свiй iдiотський прононс... Коли ми порiвнялись iз Заболотними, якi йшли з Лi-дою по естакадi, супутниця моя миттю змiнилася, слiз як не було, на устах заграла усмiшка, сонячна, просто чарiвна! - Ви не сердитесь, що я вашого друга умкнула? - грайливо подала вона голос на естакаду. - Люблю поговорити з людьми науки, а тут така нагода: професор i доктор в однiй особi, еколог мiжнародного рангу! Екологiя - це ж сьогоднi наймоднiша з наук! - Сподiваюсь, Тамаро, ви щось корисне встигли почерпнути з професорського красномовства? - усмiхнувсь 8 естакади Заболотний, маючи на увазi мою мовчкуватiсть. - В кожному разi, не нудьгували без вас. Вiрно я кажу? - I вона а пiдкресленою увагою обернулася до мене. - Дударевич мiй з нагоди вашого приїзду спецiально читав в англiйському журналi вашу статтю про синьо-зеленi водоростi, вiн i мене просвiтив... Це ж так важливо, чим ви займаєтесь! Невже тi синьо-зеленi справдi здатнi рости з такою фантастичною швидкiстю? Виходить, дай їм волю, то вони заб'ють собою всi земнi рiки й моря? Навiть весь оцей океан здатнi перетворити в драглисте, смердюче гнитво! - Не лякайте дитини, - сказала Заболотна, коли ми теж пiднялись на естакаду. - А наука ж навiщо? Скiльки розумних людей сушать над цим голови... От i наш друг не один рiк веде боротьбу з тими синьоними... - Хоча боротьба йде, здається, з перемiнним успiхом, - пiдкинув шпильку Заболотний. - Можете собi жартувати, а якщо серйозно, то на науку вся надiя, - сказала Тамара роздумливо. - А то що ж робиться... Тут смог, там когай, танкери нафтою запоганили океан, мабуть, скоро й на цих пляжах мазут чорнiтиме, всiх чайок передушить... Ось ви прибули на цей ваш конгрес, - знов запалюючись, вона обернулась до мене, - з усього свiту зiбрались свiтлi уми на захист природного середовища, радитесь, дошукуєтесь, як лихо вiдвернути, а скажiть нам по правдi: шанси є? Не пiзно ще запобiгти бiдi? Чи цього ви й самi не знаєте? - Знав, але не скаже, - в своєму тонi докинув Заболотний. Лiдi, видно, хотiлось чогось цiкавiшого, i вона, повиснувши в матерi на руцi, зазирнула їй у вiчi: - Мамо, ти пiдеш з нами до дельфiнiв? Ми ось йдемо, - кивнула дiвчинка в бiк Заболотних. - О, вже змовилися, - вдавано образилась мати. - Звичайно ж, iдемо всi. Невдовзi ми опинилися в дельфiнарiумi, де нас розшукав i Дударевич, озброєний тепер замiсть комп'ютера фотоапаратом, яким взявся зробити кiлька знiмкiв для слайдiв на теми: Лiда з мамою, Лiда з дельфiном, Лiда всмiхається дельфiновi, а дельфiн усмiхається їй. Потiм Заболотний завiв нас до павiльйону з напоями, де в нього виявився за прилавком знайомий нiмець - добродушний товстун родом iз Гамбурга, котрий i пригостив усiх нас бiлопiнними шипучими коктейлями зi свiжого кокосового молока. Щоб упевнити наше товариство, що маємо справу з продуктом натуральним, не синтетичним, господар при нас взявся сам i розколювати горiхи, робив це вiн безпомильно, влучними ударами спецiальної сокирки. Не вдовольнившись кокосовим молоком, Тамара попросила чоловiка замовити для дорослих ще й коктейлi з шампанським, i розмова пiсля цього помiтно набула жвавостi. Дударевич став перелiчувати, якi способи приготування коктейлiв iснують на свiтi, - їх виявилась безлiч, навiть Тамара була приємно здивована його знаннями в дiй галузi. - Перепрошую, але я вас на хвилинку маю залишити - сказав згодом Заболотний, i коли вiн вийшов, Соня пояснила, що в нього й тут призначена якась дiлова зустрiч. Тамара, перехопивши сповнений турботливостi погляд, яким Заболотна провела чоловiка, несподiвано запитала приятельку: - Соню, за що вiн вас так любить, цей ваш Заболотний? Чим ви його заполонили? - I, пахкаючи сигаретою (вона деколи палить), стала пильно i досить безцеремон-но розглядати Заболотну. Мимоволi й ми вдались до розглядин. Блiде, безкровне, хоча й з тонкими рисами обличчя, манери скромної сiльської вчительки, над високим чолом акуратна зачiска, присинена, аж голуба, щоб приховати сивину. Все в цiй жiнцi звичайне, на ефект не розраховане, була б, можливо, навiть особою безбарвною, якби не отi очi, що просто купами свiтла стають, так i повняться сяйвом, якщо пiсля розлуки загледять спрямований навстрiч веселий погляд свого Заболотного. - Не робiть секрету, Соню, признайтесь: чим? - доскiпувалась Тамара. - Щоб так ось - раз i назавжди? Чому пiсля стiлькох лiт вiн ще й досi без пам'ятi вiд вас? Трохи знiяковiвши, Заболотна всмiхнулась кутиками губiв на цю дружню безтактнiсть, однак не образилась: - А ви його самi спитайте, - мовила своїм чистим, срiблястого тону голосом, що його тутешнi друзi Заболотних часто називають спiвучим. - Спитайте, я дозволяю. - По-перше, Соня йому землячка, - втрутився Дударевич з поясненнями, вважаючи, певне, що саме йому належить вiдповiсти на це делiкатне питання. - А Заболотний до таких речей, як вiдомо, чутливий... Окрiм того, Софiя Iванiвна спiває гарно, особливо своїх степових - в нiй, без сумнiву, губиться талант! А головне, що свого часу вона цьому асовi пiсля одного з чергових його падiнь буквально життя врятувала, розумiєш? - Надто сильно сказано, - нахмурилась Заболотна. - Люди всi нашi його врятували. А найперше дiти... - Героїчна особа - це ви, - Дударевич не шкодував лестощiв. - Найбiльше ви ризикували собою! - Хто тодi не ризикував... Усiм дiставалось. - Хай усi, хай колективно, але ж ваше життя, Соню, постiйно було пiд смертельною небезпекою? - схвильовано мовила Тамара. - Хiба не завдяки вам наш "лiтаючий барс" згодом знову змiг повернутися в полк, щоб знову ринутись в небо... Нi, Соню, не применшуйте своєї .ролi! Я добре пригадую вашу розповiдь-оту картину i в дусi сюрреалiстiв: снiги, побоїще, нiде нi душi, i лиш троє жiнок-рятiвниць тягнуть кудись санчата з льотчиком, як цятка життя рухаються серед тих суцiльних володiнь смертi... Чи думалось вам тодi, що доля вас назавжди з ним поєднає? - Все це надто iнтимне, - сказала Соня, мимовiль пригортаючи до себе Лiду, що, як завше, тулилася бiля неї. - Здається, мила, ми дозволяємо собi надмiрну цiкавiсть, - з докором зауважив дружинi Дударевич. - За що Заболотний любить Соню, за що Соня любить Заболотного, - кому яке дiло? - Ну, а як менi цiкаво, - заперечила Тамара манiрно. - Що, коли, припустiмо на хвильку, i я небайдужа до вашого Заболотного, Соню? - Це я давно знаю. - Ах, Соню, Соню! Знаєте також i те, що почуття моє безодвiтне. Так, так, безодвiтне. I Дударевич мiй знає, таємно ревнуючи... Але ж я з цим i не криюсь! Може, i грiх, але хiба я винувата, що захоплююсь, що менi iмпонує людина такого складу?! Повсякчасна, певне, ще льотчицька, готовнiсть до самопожертви i ця, що й досi якимось дивним чином збереглася в душi дипломата, юнацька його соколинiсть, - звiдки це? I чому багатьом iншим цього не дано? - Спiвати хвалу Заболотному ти здатна без кiнця, вся ООН знає твiй репертуарi - сказав Дударевич недбало. - Однак не думай, що й решта людства мре вiд захвату, коли йдеться про нашого друга. Чи такий уже вiн бездоганний? Хiба мало на його шляху об'єктивне око могло б спостерегти всяких емоцiйних дурниць? - Що ви маєте на увазi? - насторожилася Заболотна. - Ну, хоч би той зовсiм не дипломатичний ляпас, що вiн його вiдпустив па дипломатичному банкетi якомусь типовi, хай навiть i заслужено... Чи варто було з нiкчемою зв'язуватись? Вiдомо, чого це Заболотному коштувало... Чи вiзьмiть ви той фронтовий випадок, коли вiп, пiдмовивши товариша, гайнув iз ним на "кукурузнику" у щойно визволену Тернiвщину, зробив там для шику вiртуозну посадку ледве що не на даху батькiвської хати, певне ж, на радощах i почаркувався iз земляками: аякже, сокiл прилетiв!.. А на похмiлля - гауптвахта, низка неприємностей i йому, й друговi його, й старшому командировi, як i належить... I це в той час, коли, за всiма даними, вiн на Героя йшов. Реляцiя була вже готова! Втратити такий шанс лише ради того, щоб на "кукурузнику" покружляти над своїми незрiвнянними глинищами, показати своє молодецтво - нiчого собi соколинiсть. Хочете, щоб це в мене викликало захват? А по-моєму, такi витiвки якраз i є з ряду емоцiйних дурниць, i свiдчать вони скорiш про невмiння зважувати обставини, про хлоп'ятцтво, що стає аж надто затяжним... Хiба не про це свiдчить, до речi, i його вчорашня бездумна подорож до Мадонни, що, власне, кiнчилась нiчим... - Чому нiчим? Чому бездумна? - суворо звернулась до Дударевича донька. - Ти, батьку, не поспiшав би. Краще зважував би свої слова. - О, я й забув: тут ще одна захисниця, - одразу пом'якшав батько. - Маленька богиня совiстi - в такому ви, здається, ранзi? - I зовсiм не смiшно, - вiдрiзала Лiда. Дударевич пильно видивився на неї, потiм сказав iз скептичним осмiхом до всiх: - Звичайно, готовнiсть до самопожертви, голос сумлiння, диктат духу - речi дзвiнкi, але для нашого часу, запевняю вас, це не звучить... - А що звучить? - так i накинулась на нього Тамара. - Жити днем? Дертися по iцаблях? Ждати i ждати вищого рангу, так нiби в ньому все щастя? - Всi ждуть, моє золотко, нiчого в цьому поганого, - креснув по нiй Дударевич своєю маленькою усмiшкою. - Дiло житейське. - Дiждетесь рангу, а потiм? - запитала Соня простодушно. - Потiм ждатиму вищого. - Ну а далi? - Далi - ще вищого! Ще-ще-ще! - I вiн аж очi приплющив, "зашторив" їх, як це називала Тамара. - Вгору i вгору! ad astrum! - А там, - зiтхнула Тамара, - комедiя фiнiта... Повернувся Заболотний. Сiв поруч iз Сонею i, окинувши допитливим поглядом товариство, сказав не досить гречно: - Ну, чого понадималися, як сичi? Пересваритися встигли? Я ж вас залишив в атмосферi миру й безжурйостi... - Тужимо за втратою людських контактiв, - сказала Тамара без тiнi жарту. - Та й ви повернулись не в найкращому настрої. Маєте якусь прикрiсть на душi? Чи це менi здається? - Що за слiдство? - зауважив дружинi Дударевич. - Не чiпляйсь, батьку, - вiдсiкла його донька. - Чому, Соню, - звернулась згодом Тамара до Заболотної, - у вашого чоловiка, навiть коли вiн смiється, очi завжди сумнi? - Засмучений вiд пiзнання, - невесело пожартував Заболотний i глянув на Соню так, мовби мав намiр з нею чимось подiлитись, але при людях стримався, не хотiв, видно, нiкого, крiм Сонi, у своє втаємничувати. У вiдсторонi, замовивши собi теж кокосових коктейлiв, сидiли троє юнакiв, можливо, студенти якогось коледжу. Свiтловолосi, задумливi, з волоссям до плiч... Тамара затримала погляд на них. - Iнодi менi здається, що я опинилась серед нового людства, - сказала вона до своїх. - Видно, кожна епоха, навiть зовнiшньо, лiпить свiй тип. Скажiмо, в очах, у виразi обличчя фронтовика завжди помiтиш якiсь майже невловнi слiди пережитого... Є, по-моєму, щось спiльне в людях фронтових. А цi хлопцi, - зауважила вона в бiк юнакiв, - для мене за сiмома печатями, емоцiї приглушенi, загнанi вглиб. I постiйна ця задума та спокiй, схожий на прикриття... Не вгадаєш, що пiд тим спокоєм: чи здатнiсть на самопожертву заради всiх, чи, може, настроєнiсть на зрiючий злочин, витончений, холоднокровний, в дусi сучасного тероризму... Так, так, виникло нове людство, i ми з вами серед нього, - глянула вона на Заболотних. - Все ви перебiльшуєте, - вiдгукнулась на це Заболотна. - Звичайно, хотiлось би бачити їх веселiшими, цих юнакiв. - Для веселощiв планета мало устаткована, - спробував декламувати Дударевич, але зупинивсь, засперечавшись з Лiдою за якесь неточне слово. Тамара тим часом все дивилася, мовби аж суворо, на Заболотного, наче скульптор, вивчаючи його обличчя. Скiльки лiт знав •його, а знову дозволяє собi дивитись вивчально, майже безтактно... "Чим це обличчя з першої зустрiчi викликав довiру? Вiдкрите, мужнє спокiйною, природною мужнiстю. Часто привiтне i завжди чомусь блiде... Певне, про людей такого типу на фронтi казали: "З ним би згоден i в розвiдку йти!.." I хоч людина знає собi цiну, проте нi в чому нiякої пози, нi крихти хвастощiв... Душа вiдкрита до людей самим отим поглядом, що десь у глибинi прижуре-ний i водночас зiгрiтий, сказати б, теплом правди, - так для себе це визначила Тамара. - Погляд, в якому присутня совiсть". - Ми без тебе все тут аналiзували невичерпну твою позитивнiсть, - звернувсь до Заболотного Дударевич з силуваною веселiстю. - Захоплювались, зокрема, подвигом аса, котрий свого часу на "кукурузнику" з'явився в небесi над улюбленою Тернiвщиною, робив вiртуознi кола пошани над рiдними своїми глинищами, а на сучаснiм етапi виказує iншу вiртуознiсть, уже в ролi невтомного дiяча ЮНIСЕФу... Мiжнародний дитячий фонд, i серед перших його завзятцiв - колишнiй льотчик-винищувач, хiба це не зворушливо? - Ти, татку, сьогоднi не блискучий у дотепах, - зауважила Лiда. - А це не дотепи, лише констатацiя факту. З мiльйонними фондами має справу наш Кирило Петрович... Дбає, щоб риб'ячий жир постачали дiтям Африки. Порошок молочний та рiзнi вiтамiни для немовлят Бангладеш... - За це теж комусь треба дбати, - певдоволено зауважила Заболотна, вловивши в словах Дударевцча недоречний вiдтiнок iронiї. - Без вiтамiнiв у тих бiдних країнах дiти слiпнуть, а ви... Та ще й страшна посуха лютує в Африцi... - До речi, нам завтра ж до африканцiв на прийом iти, - згадала Тамара. - Ви йдете, Соню? - Обiйдуться, - сказала Заболотна. - Ще в люб'язностях розсипатися перед тим катюгою... - А протокол? - нагадав Дударевич. - Для вас протокол, а без мене вода освятиться... Та ще хто б запрошував. Кажуть, у того диктатора руки по лiктi в кровi, i смерть Патрiса Лумумби чи не на його совiстi... Пришельцi-колонiзатори гидкi, а хiба менш гидкi вислужники їхнi, холуї? Запроданцi, що сiли на тих уранах i вичавлюють соки з своїх одноплеменцiв!.. - О, ви сердита сьогоднi. Соню, - пiдвiвся Дударевич. -Ходiмо, друзi, ще на океан, там хоч будемо певнi^. що, крiм хвилi, нас нiхто не пiдслухає... Вийшовши знов на естакаду, ми вiдчули, що вiтер оз океану подужчав, жiнки понапинали на себе плащi, i всiх нас, як це буває перед негодою, охопило якесь єднаюче, гуртуюче почуття. Лiда, ожвавiвши перед вiдкритiстю просторiв, вказувала нам на рухомi цятки в небi, - там з хижою цiлеспрямованiстю акул вiдлiтали повiтрянi лайнери та суперлайнери, беручи курс в рiзних напрямах, в рiзнi сторони свiту. Над водами й сушею схрещувались невидимi їхнi траси, i весь час було чути, як навiть тi лiтаки, що нiби й не швидко пропливають у глибинах неба, залишають далеко за собою мов вiдлуння грому, свiй власний гуркiт. - Можна уявити, як вони ревуть над Френковим котеджем! Бiдний наш Френк, - сказала Лiда про якогось Френка i, мов доросла, взявши попiд руки обох дам - матiр i Соню-сан, - попрямувала з ними естакадою вздовж океану. Ми своїм чоловiчим товариством, йдучи вслiд, охоче слухали Лiдине дзвiнке щебетання. Знову зайшлося про пашу поїздку до Мадонни, i нам iз Заболотним цiкаво було слухати, якими постають у Лiдинiй iнтерпретацiї нашi тернiвщанськi iсторiї, що ми ними дiлилися з нею в дорозi, де жартома, а де всерйоз виповiдаючи їй пiд настрiй той наш далекий тернiвщанський палеолiт. Здається, дiвча виявилось до нас великодушним... - Лiда неабияк пишається, що ви її маленькою богинею совiстi були обрали, - сказала Тамара, коли ми всi разом зупинились край естакади. - Совiсть, совiсть, - чи не занадто часто я чую це протягом одного дня, - несподiвано розсердився Дударевич. - Хiбi це неприємно? - холодно всмiхнувсь Заболотний. - А що ви хочете цим сказати? Для кого призначаються вашi словеса? В епоху вибуху знань, коли кожен вчиноє можна вимiряти вiд i до, коли так зване добро i зло можна виважити й переважити з мiкронною точнiстю, ви все товчете менi про якiсь напiвмiстичнi вигадки, про те, що колись, можливо, мало значення для пасторiв та проповiдникiв, толстих та достоєвських, але сьогоднi? Що цi вашi абстракцiї дають людинi сучаснiй? Вiд чого вони Цизарятували, вiд чого остерегли? У слововжитку балакунiв пiд псевдонiмом совiстi часом постає, я вважаю, про-сїо димера, щось надумане, наскрiзь iлюзорне! - Для мене нi, - нахмурився Заболотний. - Чому нi? - За цим поняттям для мене стоять завше живi, конкретнi люди. I я їх бачив: однi з совiстю, другi - без... - А якщо "без", то чому? - зблиснув аж злiсно своєю маленькою усмiшеч