кою Дударевич. - Не закладено в генах? - Навряд чи це генетичне. Це скорiш набутне. Таке, що можна людинi прищепити. А можна й вiдщепити... - I що ж тодi? - А тодi що завгодно! Тодi розгул цинiзму. Культ речей. Нiчого святого. Пристосуванство до всього, навiть до найгiршого... Чинодральство. Кар'єроманiя. Шукання протекцiй. Тодi "пiсля мене - хоч потоп". На почесному мiсцi тодi, замiсть Мадонни, ставлю набитий стейками холодильник... Ось так. I якщо ти впав - я через тебе переступлю. Пiду далi, й жоден на менi нерв не здригнеться! Кричатимеш - не почую. Не обернусь. I дедалi бiльше буде плюсових знакiв в анкетi, i щораз менше буде довкола мене друзiв та всього того, що для батькiв наших вважалось святим!.. Заболотна заспокiйливо взяла чоловiка пiд руку: - Ну, годi тобi... Це ж ваша вiчна тема, нiколи, мабуть, вам тут згоди не дiйти... Вiтер з океану пругкiшав, тiпав нашими плащами, над головою загуркотiло раптом сатанинським гуркотом - лайнер котроїсь з авiалiнiй, мовби заблудившись, низько проорав небо над нами. - Пропав би ти, - аж вухо затулила вiд гуркоту Тамара. - Зараз вiд реактивних у головi дзвенить, а що далi буде? - Випроставшись, вона нервовим рухом повернула обличчя в бiк океану, якось дивно схвильована. - Ждали життя на Венерi, шукали розумних iстот на Марсi, тепер нам кажуть - десь далi є, в iнших галактиках... А може, це тiльки iлюзiї, може, вiд них звiльнитись пора? Якби дали менi змогу дiстатись на якусь найвищу трибуну планети, звернулась би разом до всiх, закричала б щодуху: гей, ви! Даровано вам планету унiкальну, дублiкатiв нема-так розпорядiться ж нею достойним чином! А не вмiєте - передайте планету дельфiнам, може, вони мудрiше нею розпорядяться! Принаймi собi подiбних вони не винищують!.. - Ще й потопаючих пляжникiв рятують залюбки, - додала Заболотна, Тамара нiби й не вiдчула пiдтримки. - Богорiвнi чи звiроподiбнi - вiд вас залежить довести це! - паленiла вона кудись у простiр. - Перетворите планету в смердючу клоаку чи збудуєте на нiй рай земний - теж залежить вiд вас, самовпевнених нащадкiв Адама... А чи здатнi? Чи стачить духу пiднестися над чварами, над амбiцiями, над своїми згубними пристрастями? Чи зумiєте приборкати у власних душах змiїв егоїзму, крокодилiв честолюбства! Колиска ж єдина, i як можна не бачити, яка вона тендiтна й прекрасна! Цi води, це небо, цей вiтер - усе ж це для нас! Маємо змогу володiти, втiшатися, вiдчувати це все, вiдчувати радiсть життя... А ми? - Вона обернулась до нас, сповнена докору й пристрастi, наче ми були виннi в усiх лихах планети, - очi її збуджено блищали, налитi слiзьми. - Ти маєш рацiю, - взяв за руку Дударевич дружину. Вiн був збентежений i занепокоєний, що Тамара рознервувалась бiльше звичайного, ми спiльними зусиллями стали її приспокоювати, i довелось виявити чимало такту й терпiння, доки вона знов усмiхнулась зболено, якось винувато.. - Не знаю, що це зi мною... Нашу увагу невдовзi привернула гарна молода пара, видно, подружжя, що, прогулюючись, саме проходило берегом iз своїм хлопчиком, трохи бiльшим за того маленького страйкаря, що був так засимпатизував Заболотному бiля Арт-музеуму. Хлоп'я, золотокудре, мов купь дон, в розстебнутiй, з блискавками курточцi, забiякувато марширувало поперед батькiв, порiвнявшись з нами, хоробро щось гукнуло до нас на естакаду, а молодi батьки, обоє обкинувшись од шмагкого вiтру одним плащем, iдуть за малим своїм вожаком, вдоволенi, їх вiн собою тiшить. Нам чути смiх молодої матерi, в неї в руцi багрянiв дiлим вiялом яскравий набiр осiннього кленового листя, назбираного десь у неблизьких звiдси мiсцях, бо тут на багато миль довкруг нiде не побачиш жодного деревця. Та ось з океану вiйнуло, поривом вiтру вишарпнуло з букета лапатий, палаючий багрянцем листок, i вiн, пiдхоплений повiтряним струменем, уже полетiв попереду в молодого подружжя, i хлоп'я, щось радiсно скрикнувши, щодуху кинулося за ним навздогiн. Кiлька разiв воно майже наздоганяло, ловило його, та все ж не вловило, листок тiкав i тiкав вiд маляти по пiщаному пагорбу, мiж дюни, де з кожного гребеня вiтром зривало пiсок. Батьки голосно смiялися, радiючи наполегливим синовим гонам, а нам iз Заболотним знов змигнула перед очима Тернiвщина, степ, вiтер осiннiй ошарпуе Романiв садок, смагло-червоне листя жене й жене перед нами по стернях, хвилею вiтру розвiює їх по степу, а ми, пастушача дрiбнота, з радiсним галасом довго бiжимо за тим своїм, що втiкає найдалi, вишневим листочком, ладнi бiгти за ним по колюччю стернi хоч i на край свiту!.. XXX Живе на березi океану людина. Вдень i вночi ревуть над нею лiтаки - поруч аеродром. Рiвно що двi хвилини з громовим гуркотом проносяться над самим дахом будиночка, то йдучи на посадку, то, навпаки, вiдiрвавшись вiд злiтної бетонної смуги, беруть курс на океан. Та хай яке тут стоїть ревiння й гуркотнява в небi, а господар будиночка заклопотаний своїм дiлом. Вiн у цей час лагодить човна, або розбирає сiтi рибальськi, або, схилившись, слухає iнший гул, зовсiм не схожий на той, що розламує небо, - це тихий i загадковий гул вулика, хвилi музики його золотої... Бо тут пасiка! Тут бджоли! Прижились пiд цим гуркiтливим небом. Кудись i звiдси лiтають вони й знаходять квiти i, можливо, навiть з того чадного аеродромного поля також беруть нектар... Дерев'яний стандартний будиночок господаря на вiдмiну вiд iнших - утвiр фантастичної яскравостi, весь вiн обмальований величезними квiтами-медоносами, зображенням вуликiв рiзних систем, уквiтчаний величезними бджолами, крилатими, радiсними, що то кубляться в пелюстках, то линуть у польотi... А перед будиночком коло в'їзду, мов своєрiдний тотем, вмуровано бiлий камiнь, i на ньому теж намальовано бджолу, що мовби сама себе рекламує й запрошує до будиночка люд: "Плiз, якщо хочете придбати баночку меду..." Досить вдала думка - розмалювати котедж до самого даху квiтами та бджолами. Реклама найпоетичнiша, мабуть, на весь континент. Мешкає тут Френк, бджоляр i рибалка. Старий негр, товстий, огрядний, з лицем глянцювато-темним, аж сизим, вдачею не дуже привiтний, не схильний до марних розмов. Та ще, здається, трохи й недочуває, хiба не оглухнеш пiд цими вiчними аеродромними гуркотами. Людина дiла, колишнiй корабельний механiк, крiм того, що мас пасiку, ще й лагодить двигуни до човнiв та яхт, у нього можна дiстати свiжих лобстерiв i копчених вугрiв, завдяки чому невеличка Френкова ферма зажила на узбережжi широкої слави, i городяни, зокрема й працiвники дипломатичних служб, котрi приїздять влiтку на океан вiдпочивати, добре знають дорогу до цiєї декоративної бджоли на бiлому каменi бiля Френкового котеджу. Нiколи автомобiль Заболотних не промчить мимо Френка, хоч на хвильку, а зупиняться нашi друзi перед подвiр'ям самотньої людини. Навiть якщо їм вiд нього нiчого и не треба, вони й тодi заїдуть, а цю безкорисливiсть старий найбiльше цiнує. Просто можна перекинутись словом, жартом, всеохопним отим о'кей, постояти маленьким товариством бiля обмальованого квiтами та бджолами котеджу, звернувши разом з господарем погляди в бiк океану, де навiть у бiлий день з'являються дивнi вогнi: слiпучо-бiлi, алмазнi, виникають розiскренi навстрiч сонцю, а за ними два хвости чорного диму... На перший погляд, вогнi блищать наче непорушне, наче зависнувши на мiсцi, та все ж вони помiтно ростуть - то просто на вас, знижуючись, iде гiгант-лiтак! Ось вiн реве до нестями над головою, проноситься над вами важким маслянистим черевом, з уже випущеним шасi, з рубiном сигнального вогника знизу... Сто тонн летючого ревучого металу! Виповнив гуркотом небо, стрясонув шибки, пiшов на смугу... I так що двi хвилини несхибно, все по тiй же невидимiй, але чiтко прокладенiй повiтрянiй трасi, що якраз прокладено її через вашi нерви, прямiсiнько через Френкове життя, через бджолиний його котедж. А потiм напрям ревiння рiзко змiниться - тепер уже з боку протилежного, вiд аеродрому розженеться такий самий або ще бiльший гiгант, супергiгант, i пiде на океан... Заболотний довго проводжає його очима, а жiнки, приголомшенi новим гуркотом, досадливо щуляться, вуха затуляють, - у Френка це викликає добродушну посмiшку. Бо вiн до цих неботрусiв призвичаївся, обвикся, - людина, виявляється, багато до чого здатна принатури-тись. От слона були торiк привезли з Таїланду до тутешнього зоопарку, що вiд аеродрому неподалiк, гiсть iз джунглiв не витримав, так оскаженiв вiд цих нестерпних йому гуркотiв, що довелося вуха йому затуляти звукоiзоляцiйними, спецiально для слонiв зробленими навушниками. Френк розповiдає все це, звертаючись, головним чином, до Лiди, певне, вважаючи, що такий персонаж, як слон у навушниках, найбiльше пiдходить для дитячого сприймання. Проревiв реактивний, пiшов, тане в блакитi, i тодi ви знов бiля котеджу почуєте звук - iнший, не травмуючий, а навпаки, заспокiйливий... Почуєте на хвильку тиху музику бджоли. На пасiцi тридцять вуликiв, один iз них триповерховий, контрольний, вiн стоїть на вагiвницi. Тут i папiрець: щодня робиться запис, скiльки грамiв чи фунтiв меду додалось у вулику... Поблизу пристрiй, схожий на парник, тiльки поставлений похило: непосвячений навряд чи зрозумiє, що це й для чого. - Новинка, в мене в першого це ви побачите: сонце витоплює вiск, - пояснює господар не без гордощiв. Оскiльки Френк сьогоднi в доброму гуморi, вiн дозволяє собi пожартувати, розповiдає про якусь панi мiльйонерку, що привозила сюди своїх бебi, котрi об заклад побилися, чи справдi Френка бджоли не жалять. "Тож гляньте, - переконувала вона їх, - не жалять! Бджоли його знають! Впiзнають серед iнших людей!" - А воно бiльше я їх знаю, - всмiхається Френк. - Знаю, в якому станi не жалять: коли меду в них повно... Небо над нами тим часом знову реве, здригається, стугонить усе, нiби металеве, а потiм на якусь коротку часину стихає первiсне, стихає блакитно... - Слава твоя росте, друже Френк, - плеснувши друга по плечу, скаже Заболотний. - Ось мiй спiввiтчизник, вчений-еколог, теж зацiкавився твоїм промислом, бiльше панiть твоєю особою, нiж медом та лобстерами. - I, обернувшись до мене, Заболотний вiдрекомендовує господаря з всiма правилами: - Оце i є той легендарний Френк, що, подiбно до свого фольклорного пращура, перегнаннiй бджiл через увесь континент! Вiд океану до океану перегнав, не втративши жодної! Френковi, видно, похвала до дупи, вiн нiяковiє вдоволено. Руки в нього важкi, селянськi, нe лише довколишнi люди; а й кожна Фреiiкова бджола могла б посвiдчити, скiльки цими руками перероблено протягом життя, яке в них, на вигляд грубих, є ласкаве, делiкатне умiння... Натуральнi, без домiшок меди Френковi, так само як i його океанськi лобстери, популярнi в цiлiй окрузi, вiд покупцiв вiдбою нема. Щоправда, не кожному вiдпускає. старий iз свiжого улову чи з дарiв своєї загартованої гуркотами пасiки. Iнодi скаже не криючись: - Трохи є, але це я лишаю для мiстера Кирика. I тут уже не просiть, не наполягайте: Френк вiд свого не вiдступиться, зрештою, вiн має право вiддати перевагу друзям, тим, кому хоче зробити приємнiсть. Дружба за його поняттям - понад усе. Нi Френк, нi "мiстер Кирик", мабуть, не могли б сказати з певнiстю, чому вони, власне, заприязнилися мiж собою, чому пiсля випадкової зустрiчi коло цього бiлого каменю з рекламною бджолою виникли мiж ними довiрливi людськi стосунки, що перейшли в оце дружнє приятелювання. Отак: виникли, i все. Просто нiби з нiчого. Бджоляр пiд боком в аеродрому та дипломат, що час вiд часу проїздить тут на берег океану та знову до мiста, - начеб що могло бути спiльного мiж ними, яка душевна нить могла б їх єднати? А втiм, Френк чогось тужить, коли знайомець його довго не з'являється: нема мiстера Кирика, чогось давно за лобстерами не приїздив. Спершу Френк навiть не знав, звiдки родом цей сивий джентльмен, яке в нього заняття, яке iм'я. Знав тiльки, що любить вiн їздити на великих швидкостях, надто ж коли сам, без нiкого в машинi, - жене, мало в повiтря не злiтає! Та якесь iнтуїтивне чуття пiдказувало Френковi, що перед ним людина приязна й некорислива, а це для Френка найвища атестацiя, про кого б не йшлось. Коли па подвiр'ї чи коло бiлого "тотема" з'являється подружжя Заболотних, у Френка - динна рiч! - нiби й глухота зникає, вiн стає охочим до слова, показує Заболотним, хай i вкотре вже, свою пасiку, бо вiдчуває до себе з боку подружжя щиру, не вдавану прихильнiсть. - Маловигiдне заняття, - скаржиться Френк, звертаючись бiльше до "мiстера Кирика", - дає зиску в середньому десять центiв на годину, такий це нектар, але ж... - Отож-бо й воно! Хiба вимiряєш, скiльки це заняття дає нектарiв для душi? - весело вигукує Заболотний. - Скiльки i яких саме... Чи не так, Френку? Не самими ж висками наш брат на свiтi живе!.. - Ми ось нiяк не дiждемося, дорогий Фрепку, доки й паш колега Заболотний станс бджолярем, - звернеться Дударевич до негра. - Вам вiдомо, що це його хобi, вiрнiше - майбутнє хобi, якому вiн вирiшив присвятити решту життя? - А що, так i буде. Правда, Соню? Повертаємось додому, i я одразу ж переключаюсь на бджiл! Пiсеньку про те, як Заболотний, опинившись десь там, на хуторi бiля Диканьки, вiддається цiй своїй омрiянiй, хоча й недостатньо оцiненiй в сучасному свiтi професiї, Тамара Дударевич чує не вперше, тим-то вона з поблажливим усмiхом нагадує майбутньому пасiчниковi: - Ви ж там i про нас не забудьте... З усiх своїх медiї" па нашу долю прибережiть найзапашнiшого, квiткового! Та ще маточного молочка для косметики!.. - О! Як би менi хотiлось побачити дядю Кирика в бджолянiй кольчузi, - всмiхається Лiда. - Неодмiнно провiдаєм вас на пасiцi. Ми ж домовились, правда? - Там ти його навряд чи впiзнаєш, - застерiгає Лiду батько. - Кирило Петрович там до невпiзнання опроститься, сиву бороду вiдпустить, уподiбнившись тим схiдним мудрецям, що йшли колись у гори й роками непорушне сидiли серед скель, заглибленi в самоспоглядання... Обличчя їм, як сказано в давнiх книгах, обмивали дощi, вiтер розчiсував бороди, а руки їхнi спокiйно лежали на грудях, обвитi травами й квiтами... Таким ось, Лiдо, й Кирило Петрович перед тобою постане в незабарному часi... Чим не перспектива? Тренуватиме бджiл, шкрябатиме мемуари, сидячи, нiби якийсь маг бородатий, серед степу широкого на Вкраїнi милiй... Образ мiстера Кирика так i проситься засяяти сивиною в небеснiй колегiї поряд iз його степовим товариством - отими небесними хмарами "дiдами"... - Ловка казочка, - кидає Заболотна, здасться, трохи ображено. - Слухаю вас i думаю: скiльки рокiв ви разом в Кирилом Петровичем в однiй упрязi, а, по сутi, крiм служби, що вас єднає? - Тьотю Соню, татко жартує, - Лiда цього разу стала на захист батька. - Сумнiвнi жарти, - вже не приховувала образи Заболотна. - Соню, ви мене не так зрозумiли, - заперечив Дударевич. - На своє виправдання можу сказати, що я навiть заздрю Кириловi Петровичу в його майбутнiй дiяльностi на нивi бджолярства. Але глядiть, люба Соню-сан, - знову вдався до жарту Дударевич, - щоб ваш чоловiк, захопившись, та не розвiв i вдома отих агресивних покручiв бразiльсько-африканської породи... - О, то велика необачнiсть, - догадується Френк, про що мова. - Сто разiв треба було подумати, перш нiж iти на такий експеримент. Тамара Дударевич сказала, що вона не обiзнана з суттю цього експерименту, i їй спiльно стали пояснювати, що у Бразiлiї шляхом схрещування виведено нову породу бджоли - гiбрид мiсцевих бджiл i диких африканських. Був розрахунок рiзко збiльшити медозбiр, однак виявилось, що нововиведепi вiдзначаються нечуваною агресивнiстю i до того ж плодючiстю. Швидко поширились по країнi, стали нападати на худобу й на людей, - зареєстровано ряд випадкiв, коли розлюченi гiбриднi рої зажалювали людину до смертi! - У Бразiлiї цих бджiл тепер бояться бiльше, нiй алiгаторiв, - тi хоч не лiтають, - Дударевич не обiйшовся без дотепу. - А найгiрше, що крилатi цi орди хай i поволi, та все ж неухильно рухаються з пiвденної пiвкулi сюди, на нас, атакуючи все живе на своєму шляху. Нещодавно вони вчинили напад на якесь там провiнцiйне мiстечко i цiлий день тримали в облозi його жителiв. Так тривало, доки прибули в азбестових костюмах пожежники i пiшли на бджiл з вогнеметами! - Ти жартуєш? - з неспокоєм у голосi сказала Тамара. - Я викладаю з преси почерпнутi факти, - холодно вiдповiв Дударевич, а Заболотний, звертаючись до господаря, повiв мову знов на веселiй хвилi: - Друже Френку, чи не доведеться нам з вами вирушати на переговори до тих агресивних бджiл? Треба ж комусь залагоджувати цей нечувапий в iсторiї конфлiкт людини з бджолою... - Цього тобi тiльки бракувало, - невесело усмiхнулась Заболотна, - ще не навоювавсь... - Френк, я певен, умiє словом замовляти, -сказав до Лiди Заболотний, - отже, все буде о'кей... - А поки що, друже Френк, - звернулася до господаря Тамара Дударевич, - просимо прийняти вiд нас замовлення на лобстерiв, якщо, звичайно, наловите. Погано ловляться? Так чи iнакше, майте на увазi на наступний уїкенд... На прийомi, що нас жде, африканцi теж, мабуть, частуватимуть лобстерами, але тi, що вiд вас, незрiвняннi! Доки ми розмовляємо, Лiда весь час тримається бiля Заболотної, вслухаючись у важкi гуркоти лiтакiв, що раз у раз розламують небо над Френковим котеджем. Вже коли ми зiбралися виїздити, Френк з помiтною зацiкавленiстю подивився на дiвчинку. - Це та сама? - запитав вiн неголосно Заболотного. Тамара поспiшила вiдповiсти, що справдi це вона, ота, що "про неї пота була"... Френк, насупившись, бубонить щось про те, що якби вiд нього залежало, то вiн знайшов би спосiб приборкати всю оту гангстерську нечисть, яка тероризує мiсто, парки й метро, а тепер, знахабнiвши, нападає вже й на дипломатських дiтей... По якiйсь хвилi, звертаючись до Лiди, старий стиха радить їй бути обачною в мiсцях паркуван-ня, надто ж коли сама лишається в машинi, щоб не забувала одразу защiпатися на всi кнопки зсередини, бо ж i там може з'явитися який-небудь психопат... - Наша Лiда обачна, - каже до Френка Заболотна. - Тiльки ось за домом дуже скучає... Та й решта всi... Коли настає день пошти, так малеча наша за годину вже товпиться бiля того столу, де "Листи з Батькiвщини"... А вони не щоразу ж бувають... Дiвчинка все це слухає мовчки, а я дивлюсь на її русяву голiвку з двома кiсками й акуратно заплетеними в них кiсничками (так були колись заплетенi кiснички в Настусi-Анастасiї), i мене чимось проймає тужливе почуття втрати... Знову прогуркотiв над нами низько лiтак, пробуривши небо ревом турбiн. - Менi шкода неба, - сказала Лiда до нас з якимось скривленим, нiяковим осмiхом. Видно, це неспокiйне, вздовж i впоперек облiтане небо, щойно продерте летючим металом, викликало в дитячiй вразливiй душi щось i справдi схоже на спiвчуття. А Френк тим часом, вiдлучившись на хвильку, повертається до нас, тримаючи в руцi баночку меду, на якiй налiплена етикетка з ромашковою квiточкою - знак його скромної бджолярської фiрми. Старий негр з доброю усмiшкою вручає Лiдi презент, пожартувавши, що нектари цi хоч i поруч з аеродромом добувались, однак пахощi мають все-таки нектару, а не петролеуму, тобто бензину... Лiда, прийнявши дарунок, питає, чим би вона могла вiддячити йому, людинi, що без втрат провела рiй бджiл через увесь континент? - Коли поїдеш додому, - каже Френк дiвчинцi, - глянеш на вашу Днiпро-рiвер, згадай тодi, що живе десь там, пiд вiчними гуркотами, такий собi дiдусь Френк чорношкiрий, який, однак, добре розумiється на дружбi. Згадка твоя, дитино, буде йому найкращим вiддарунком життя... XXXI Прийоми такого нагрiву Тамара мiж своїми жартома називала: єгипетськi ночi. Як тiльки вона iз своїм Дударевичем вийшла з висотного лiфта на якомусь там стонадцятому поверсi, назустрiч їй вдарили звуки тамтамiв. - Де ми? - звернулась вона до чоловiка. - Здається, нас тут чекають сюрпризи нечуванi... Нарештi я побуваю в Африцi! Ноги їй одразу потонули в килимах, буйнопухнастих, ними встелено весь хол, переповнений свiтлом, залитий нiби справдi стосильним африканським сонцем. Бачила Тамара всього в життi, а от по таких килимах ступала вперше. Свiтлi, волохасто-ворсистi, вони сягали своїм волоттям трохи не до колiн, тонути в них було приємно до лоскоту, хотiлось брести й брести по цих сивих травах розкошланої iлюзорної савани. В холi нiкого, потужнi канделябри освiтлюють порожнечу, i лише здоровенний негр у золотих аксельбантах самотою стоїть серед своєї савани, досвiдчене й мовчки оцiнює вас: хто ви? Пускати вас до раю чи завернути геть? Широкi дверi напiввiдхилено, видно безкраїй притемнений зал, повен людей, звiдти, з печерно низької глибини його, якраз i долинають звуки тамтамiв. Всю просторiнь залу виповнює гомiн; у штучних лiсових хащах, у вiдблисках червоного полум'я, що б'є вiд вогнищ, вдало iмiтованих чи, можливо, й справжнiх, снують декольтованi дами в дiамантах, чоловiки з келихами в руках, а згори плетиво лiан, гiрлянди квiтiв звисають над цим збориськом чорних i бiлих бенкетарiв. Зроблено все, щоб створити цiлковиту iлюзiю млостивої тропiчної ночi, що мовби сама народжує пристрасть, збурює плоть, ночi, де довкола лiсового кострища жителi джунглiв, чорнi оголенi люди якогось тамтешнього племенi, час вiд часу самi себе пiдбадьорюючи гортанними викриками, старанно звершують пiд бухкання барабанiв свiй ритуальний танець. Дiйство вiдбувається, треба гадати, пiсля вдалого полювання. Скiльки фантазiї, розмаху, шику!.. Десь аж у пiдхмар'ї, на головах ваших сталевих бiлдiнгiв - розблиски вогнищ, джунглi, гульба пiд звуки тамтамiв, ось так! Опинившись у цьому екзотичному залi, Тамара, дарма що їй не звикати було до прийомiв рiзного рiвня, вiдчула, як їй перехоплює дух вiд такої приголомшливої пишноти, гамiрностi, якихось мовби натужних невеселих веселощiв цього понадхмарного вiгвама, їй стало жарко вiд пахощiв живої тропiчної рослинностi й вiд безлiчi поглядiв, що, як Тамарi здалося, зацiкавлено, а то й безцеремонне, зовсiм не цнотливо звiдусiль спрямовувались на неї, - тож, навiть не пригубивши хмiльного, вона вже хмелiла вiд збудливих ритмiв цiєї незнайомої дикої музики, що нею сьогоднi тут частує гостей заїжджий африканський диктатор. Де ж вiн? Треба з'явитись перед його очi, так велить етикет... Швидко опанувавши себе, Тамара в супроводi Дуда-ревича ступала по валу вiльно, якось аж пiдкреслено бiльно i нiби знехотя, цiною внутрiшньої напруги здобуваючись на легкiсть, линула в повiтрi, мов сама грацiя, для стороннiх поглядiв нi натяку скутостi чи остраху не було в нiй - вона вмiла в такi хвилини пропливти залом в виглядом королеви! Хай кожен нерв мов напнута струна, а вовнi Тамара - самий спокiй, безжурна чарiвнiсть, у нiй, як нерiдко в таких випадках, з'являється внутрiшнє зухвальство, - гаразд, дивiться, обстрiлюйте поглядами, я ж бачу вас наскрiзь, бачу, в кого захват, а в кого заздрiсть викликає струнка моя постать, i цi пругкi перса, i вруна вiльно розпущеного волосся, котре так гарно спадає на мої плавкi плечi, що їх Дударевич називає античними. Я йду, недбало похитуючись, усмiхаюсь до всiх i нi до кого, очi мої сповненi блиску й чарiв жiнки, що вмiє кохати, i хто скаже, що ця блискуча мiсiс Дударевич, смаглява красуня, чиї усмiшки, можливо, навiть сприяють її чоловiковi у здобуттi кар'єри, хто скаже, що ця шляхетно-тендiтна жона дипломата знала колись таке трудне воєнне дитинство, з ночi коцюрбилась по чергах на зимових вiтрах, тислася з картками за пайковим хлiбом, а опинившись з матiр'ю в степах Кулунди, вже тодi, бувши мiською дiвчиною, опанувала мистецтво одягання важкого хомута коняцi на шию, навчилася сiяти й волочити, а при iiагодi могла i лайнутися по-хлоп'ячому, коли той клятий трактор нiяк у тебе заводитись не хотiв!.. - Ото їхня екселенцiя, - загледiвши крiзь публiку господаря прийому, шепнув Дударевич дружинi. - А поруч - то старша дама з його гарему, кажуть, вельми впливова особа... Сподобайся їй! В оточеннi численної челядi, слуг та тiлохранителiв, освiтлений зловiсне червоними вiдблисками кострищ, чорношкiрий можновладець стояв у парi iз своєю маленькою дружиною в глибинi залу пiд пальмовим вiттям, полум'я хвилями вiдблискiв грало на ньому, в'язи його темно лиснiли, за спиною екселенцiї щось там шкварчало на величезних жаровнях, Тамара не здивувалась би, дiзнавшись, що то смажать для гостей антилоп чи навiть справжнiх носорогiв! I хоч було вiдомо, що цей чорний велетень зовсiм не простак, яким хоче себе подати, роз'їхавшись перед подружжям Дударевичiв в бiлозубiй усмiшцi до вух, хоч знала Тамара, що стоїть навпроти неї не чорний лiдер з вiдкритою свiтлою душею, а жорстокий убивця, вiроломець i зрадник свого народу, "чорна марiонетка в руках бiлих монополiй", як висловивсь про нього сьогоднi, збираючись на прийом, Заболотний, - все ж Тамара змушена була, дотримуючись правил, вiдповiсти i йому усмiхом на усмiх, бiльше того, навiть удати, що потиск його м'ясистої, пiтливої, в дiамантах на всiх пальцях руки вона приймає з приємнiстю, хоч насправдi в цiй комедiї не було для Тамари нiчого приємного, скорiш, навпаки, їй довелось тамувати в собi щось схоже на вiдразу. А супутниця життя цього владики, маленьке, змучене створiння, що тулилось поруч свого узурпатора, безсловесно роздаючи гостям завченi усмiшки, збудила в Тамари зовсiм iнше почуття, ця чорна африканська ледi чимось одразу викликала до себе симпатiю, може, що в розумних її очах крiзь завiсу благополуччя прозирав глибоко прихований смуток. Жалем i спiвчуттям перейнялася Тамара до цiєї чорношкiрої мiнiатюрної жiночки, коли, обмiнявшись звичними, усталеними для такого випадку формулами люб'язностi, вони на якусь мить зустрiчне затримались поглядами - вiч-у-вiч. "Яка, мабуть, ти щаслива, - щось таке чи подiбне, як здалося Тамарi, промовляли її прижуренi очi, - хай не маєте ви пi алмазних копалень, нi фантастичних капiталiв, що їх зберiгають для нас iноземнi банки, але ж не знаєш ти й тiєї дикої сваволi, утискiв душi, постiйних принижень, серед яких минає моє африканське, знiвечене цим тираном життя..." А тиран був зараз сама люб'язнiсть, в усмiшцi до вух, розгодований, спливаючи жиром, вiн поїдав Тамару масним своїм поглядом: - Мадам, чи подобається вам наша музика? - О, йєс! - А джунглi нашi вас не лякають? - О, нi!.. - Раджу скуштувати тiєї он смаженини... Молода антилопа. - Дякую, але я вегетарiанка! Формальностi прийому для Дударевичiв, власне, па цьому й скiнчились, глибокий дiалог вiдбувся, пiсля чого Тамара з Валерiєм пiрнули в людський вир, мiж дерева, перевитi квiтами та лiанами. Тамара одразу вiдчула себе полегшено й нiтрохи не образилась, коли Дударевич її залишив, зачепившись бiля котрогось там араба, бо й саму її одразу пiдхопили знайомi поляки, запропонували вибрати щось iз напоїв, i вона взяла собi джин-тонiк. Взагалi тепер можна було повестись вiльнiше, можна було, нарештi, вiдгукнутись до тих i до тих, комусь кивнути, з кимось пересмiхнутись, а потiм знов, опинившись у колi своїх дотепних польських друзiв, дати собi волю насмiятися всмак, вислуховуючи їхнi добре приперченi каламбури, на якi тiльки згодом натрапиш десь у варшавських "Шпильках". Ось так поточити ляси, з кимось кокетуючи злегка, весело потовкти воду в цiй дипломатичнiй ступi - це, одверто кажучи, Тамарi завжди було до душi. Давно минув той час, коли вона, щойно ставши дружиною дипломата, перед кожним прийомом хвилювалась, нервово тремтiла щоразу, з жахом уявивши, що зробить якийсь промах, порушить протокол, або з нею щось станеться конфузне в товариствi, щось скаже невлад i стане для всiх посмiховиськом... Нi, тепер вона тут як риба у водi. I навiть цiєю екзотикою її не приголомшити, навчилася орiєнтуватися блискавично, друзi знають цю її якiсть - з пiвслова, з пiвпогляду панi Дударевич визначить, хто є хто! Однак цi невщухаючi гуркотливi тамтами, сповненi чуттєвостi танцi напiвоголених людей у вiдблисках вогнищ, чиїсь веселi, заохотливi погляди, розсипи комплiментiв - все це збуджує, збурює в тобi гарячу, молоду кров. Джин-тонiк, звичайно, хмелить, але ти лиш злегка захмелiла, думка працює ясно i гостро, нiщо не лишається для твого ока непомiченим, ти на льоту схоплюєш усмiшки, розшифровуєш мигцем кинутi погляди, за словом нейтральним читаєш пiдтексти й двозначностi, ти зараз так певна себе й жiночої своєї приваби, що, здається, тобi пiд силу зачарувати когось найвродливiшого, будь-кого ти могла б завабити тут пiд цi збурливi, жагучi тамтами! Не страшать тебе й цi величнi твої африканськi суперницi, смаглошкiрi молодi дружини багачiв чи просто чиїсь коханки, наложницi, що, понад мiру декольтованi, ревниво позираючи на тебе, а виглядом чорних королев пропливають сюди й туди по залу, викрутистi, смiливоокi, проносячи у вухах цiлi маєтностi, виблискуючи сяючими купами каратiв на шиях, на своїх розкiшних персах... Нi, їм тебе не затьмарити сяйвом каратiв, ти сьогоднi в блиску своєї чарiвностi, язик твiй мов бритва, до того ж ти любиш перед сном читати "пльотки о панях", дещо й звiдти беручи на своє веселе озброєння. Всi знають: де ти - там весело! Вдало пожартувала тут, а тобi вже подають знаки звiдтам, бо ти всюди бажана, перекинутись словом з тобою кожен вважає для себе мало чи не за честь. Мимохiдь пустила бiсики тонкобровому мексiканцевi, затрималась на хвильку iз знайомим новозеландцем, та найдовше випало перебути в товариствi з японським подружжям, бо ця мила, в райдужному кiмоно японочка (Тамара забула, як її звати) виявилась такою щебетухою, що слухати її вистачило б весь вечiр, японочку цiкавить, як там поживає дружина мiстера Заболотного i чи не забула вона своїх японських друзiв, котрi досi згадують милу Соню-сан i завше їй будуть вдячнi за той її великодушний, такий гуманний вчинок! Можна подумати, вся Японiя тiльки тим i живе, що спiває хвалу Софiї Iванiвнi за те, що колись їй вдалося добути лiки для кiлькох японських дiтей, хворих на полiомiєлiт... Якщо вiрити цiй щебетусi, то японськi матерi ще й зараз пiдносять Заболотну-сан до небес!.. Розшарiвшись, як квiтка, японочка й далi щебетала б, однак, помiтивши не без допомоги свого супровiдця, що для Тамари ця тема стає надокучлива, вона чемно вклонилась, i те ж саме зробив її коректний, безмовний, захований у маску загадковостi супровiдець. Беручи з пiднесеної кельнером тацi ще один джин-тонiк, Тамара вловила на собi через голови застережливий, зовсiм тверезий погляд свого Дударевича, який, по-правляючи чорний метелик на бiлоснiжному комiрцi, тим самим давав Тамарi знак, щоб вона не захоплювалась, щоб не забувалась, де ти є й серед кого... Одначе Тамара була певна себе, джин-тонiк її тiльки веселить, грiв душу, а голова залишається ясна, i язик зайвого не бовкне, бо вдачею i вишколом Тамара з тих, хто вмiє говорити про все i нi про що, серед Тамариних приятельок вважається, що це саме їй належить веселий афоризм, котрий усiм їм подобається: "Маємо все i не маєм нiчого!.." Отже, все йде о'кей, Тамара в настрої, i хай якi тут крутяться вири, а вона, мов добрий плавець, почувається впевнено на цих бурунах, весь цей людський крутiж її навiть розважає. Перед знайомими й незнайомими вона сьогоднi постає такою, як i хотiла, вiльною, розкутою, магнетичне привабливою у своїй жiночностi. Хоч встигла вже з багатьма тут обмiнятись усмiшками й перекинутись словом, вона iнтуїтивно вiдчуває, що очi її мовби самi шукають серед присутнiх ще когось... Чи не того сивого джентльмена, що з вiдстанi всмiхається тобi вiтально й пiдбадьорливо? Заболотний з келихом у руцi, якось молодо сивий, i сьогоднi чомусь особливо елегантний, з виразом доброзичливостi на блiдому обличчi, саме розмовляє пiд навислими лiанами iз жвавим кругловидим французом, що в минулому, як i Заболотний, теж був льотчиком, i це їх особливо зближує. - Ось перед нами людина, сп'яна юнощами й надiями", - сказав Заболотний, коли Тамара пiдiйшла до них. - Ви, Тамаро, сьогоднi просто в ударi!.. Всiх - наповал. Не тiльки звичайнi смертнi, а навiть їхня екселенцiя, як було помiчено, не залишилась байдужою перед силою ваших чарiв... Француз охоче пiдтримав Заболотного в його жартi: - Дозвольте дiзнатись, мадам, як вам удається полонити нас з першого погляду? Якою таємною зброєю користуєтесь? - Трохи легковажностi, трохи зухвальства та джин-тонiк на додачу - тiльки й усього... А ви що п'єте? - Ми, за звичаєм предкiв, - вiскi з льодом, - сказав Заболотний, - тiльки з роками доводиться трохи змiнювати пропорцiї: менше вiскi - бiльше льоду... Правда, Жа-не? - посмiхнувся вiн друговi. - Я теж хочу випити вiскi, -забажала Тамара, i тут, мов з-пiд землi, вирiс кельнер з пiдносом, i вже наповнений кришталевий келих з чималою льодиною був у Тамари в руцi. - Сто лят! - глянула вона на Заболотного. - За всiх, хто нам дорогий... - За дружбу, - сказав француз тихо й задумливо. - За все, що єднає... У нас з месьє Заболотним виявились спiльнi друзi з полку "Нормандiя - Нiман"... - I до того ж, друзi дуже близькi, - ствердив Заболотний. На якусь хвилю мiж ними запанувало мовчання, кожному, видно, перемайнуло в думцi своє, i в синiх очах Заболотного Тамара вловила той вираз, який не раз у ньому помiчала, - крiзь веселiсть проступав нерозвiйний туман зажури... Щоб змiнити цей настрiй, вона жваво, майже на манiр тiєї японочки защебетала, як ще школяркою мрiяла, щоб у неї закохався льотчик, високий юнак iз сусiдньої вулицi, що приїздив iз свого небесного полку до матерi у вiдпустку. I хоч Тамари вiн, здається, й не помiчав, бiгає якесь там дiвчисько неповнолiтнє, проте коли настала весна i бузок так розкiшно цвiв у їхнiх палiсадниках, Тамара пережила незабутнє, досi пам'ятає, як, задихаючись вiд хвилювання, вiд збуреної пристрастi, шукала в кетягах бузку квiточки на щастя, тобто з п'ятьма крильцями-пелюстками, схожими на тi познаки, що були у нього в петлицях. I таки знайшла, i з'їла, щоб задумане сповнилось!.. Однак дарма, що п'ятикрилу пелюстку з'їла, а льотчика того з сусiдньої вулицi вона так бiльше нiколи й не зустрiла в життi... На Заболотного й .на його французького друга Тамари-на розповiдь, здається, справила саме те враження, на яке вона сподiвалась, обидва вони, либонь, вловили, що хоч i дiлилась Тамара мовби з грайливостi, мовби мiж iншим, давнiми своїми iнтимнощами, одначе щось i зовсiм пе грайливе вiдчувалось в її словах. - Vouloir c'esf pouvoir, - сказав Жан. - О, нi, не завжди, - заперечила Тамара, i якась хмарка раптом набiгала на її чоло. Дивлячись на Заболотного, Тамара вперше задумалась над такою важливою для себе рiччю: чи вона коли-небудь знала кохання? По-справжньому кохала кого-небудь - чи нiколи й нiкого? Були школярськi захоплення, флiрти студентських лiт, випадковi спалахи, а потiм отой скоро-спiшний шлюб i звикання, звикання. Звиклась, призвичаїлась, спiвiснує, а де ж оте палке, всепоглинаюче? I враз, як вiд блискавки, сяйнуло їй: той єдиний, кого вона справдi могла б кохати, ба навiть давно вже кохає, вiддано й безодвiтно, ось тут вiн, перед тобою! Єдине твоє кохання зараз за крок вiд тебе i водночас далеке й недосяжне, мов зоря... - Сьогоднi ви розгулялись, - чує вона знайомий голос за спиною. Це Дударевич, нечутно випливши з натовпу, вже стоїть тут як тут над її душею. Тамара навiть не озирнулась на нього. - А я i впитись би не проти, - сказала вона, звертаючись до француза, з викликом, весело. - Давайте за яку-небудь зорю!.. - Зоря зорею, люба, а нам пора, - нагадав Дударевич дружинi, а Заболотному сказав, що вони зараз їдуть до них, щоб забрати доньку. - Може, й ти з нами? - Нi, - i Заболотний послався на те, що вiн має ще тут побути, в них ось iз Жаном розмова ще не докiнчена... - Я хочу поцiлувати вашого друга! - засмiялась раптово Тамара до Заболотного, й не встиг вiн нiчого сказати, як вона уже чмокнула подивованого Жана в щоку, мiцно й жагливо, i аж тодi дозволила Валерiєвi взяти себе пiд руку й рушила з ним до виходу. Дударевич знав за Тамарою цi напади пустощiв, бурхливих веселощiв, навiть безпричинних, як йому здавало-Ся, знав i трохи побоювався їх. Саме тому вiн i поспiшив забрати вiд товариства свою, за його жартливим висловом, "хулiганку". Бо в такi хвилини Тамара могла витiяти щось зовсiм непередбачене, екстравагантне, таке, що його не узгодити нi з яким протоколом. Зараз його "хулiганка" була саме в такому станi. Вiн бачив, що їй хочеться щось утнути, подражнити свого благовiрного, пограти йому на нервах. I щонайдивнiше, Тамара чи не найбiльше йому й подобалась само в такому ось своєму пустотливому збудженнi. Дударевич намагався в душi навiть виправдати її, пояснити для себе Тамаринi витiвки, адже це, можливо, в неї своєрiдна реакцiя на тi безлiчi протокольних приписiв, невiдь-коли й невiдь-ким витворених умовностей, якими так багата дипломатська служба, котра в силу своєї специфiки, як Дударевич вважав, й не може бути iнакшою. В кожному разi, нiчого дому не лишалося, як тiльки запасатись терпiнням та витримкою затискати нерви в кулак, коли бачив, що Тамара "завелась" i ладна була пуститися берега, пiрнути в розкiш утiх, а далi хоч хай там що! У холi вона, пiдiбравши в присутностi того здоровенного негра-портьє свою вечiрню, всю в блискiтках, сукню, навмисне заходилась бродити по неймовiрної пишностi килимах, бродила по них, пухнастих, мов по диких срiблястих травах своєї далекої Кулунди, весело пояснюючи негровi, що добре було б у цих степових ковилах впасти та ще й покачатися, тiльки б знати їй, чи протокол щось подiбне дозволя... Опинившись у лiфтi, вона замiсть кнопки "даун" (вниз) намагається натиснути "ап" (угору), бо, бачте, волiє, щоб її понесло звiдси в самiсiнькi небеса, кортить їй добувати на самiй макiвцi цього сталевого бiл-дiнга, вiдчути, який вiтер гуляє зараз там, на найвищiй точцi планети, i яким звiдти видається людинi це створене нею урбанiстичне пекло, його нiчна безодня з трiщинами вулиць, де навiть цiлому легiоновi смiттярiв не вдається пiдтримувати чистоту. Зрештою Дударевичу пiсля борюкняви таки вдалося дати лiфтовi потрiбний хiд, i, доки їх несло вниз, вiн все не випускав Тамару з обiймiв, щоб ця його навiженка не могла скористатися кнопками. Коли вони, вiдшукавши свою запарковану в сусiднiм кварталi машину, опинилися в нiй, Тамара виставила нову забаганку: - Поїдемо дивитися наркоманiв! Дударевич пробував отямити її: що за дурницi, що, мовляв, за нездорова пристрасть... - Нi, їдьмо! - наполягала вона. - До того ж це якраз у твоєму дусi! - Що ти вигадуєш? - А за екватором чим ти мене розважав, коли ми тiльки побрались? Поїдем та поїдем, люба, дивитись контрасти! А це хiба не контрасти? їдьмо, бо пiшки пiду! Сперечатися з нею в таких випадках марно. Тож нiчого Дударевичу не лишається, як їхати в район тих сумнiвної слави мiсць, де вечорами виповзають на свiтло неонiв рiзнi невдахи, всiлякого роду вiщуни, заслiпленi мiстичними видiннями, фанатики, психопати, покидьки, а то й просто шахраї, пройдисвiти, що спекулюють на почуттях людей знiвечених, змучених самотнiстю, охоплених тугою за втраченим чи й незвiданим нiколи людським теплом... В районi хмарочосiв бiля будинку, що тьмаво вилискує при нiчному освiтленнi чорним алюмiнiєм та бронзованим склом, зiбрався цiлий натовп юнакiв i дiвчат, вони, похитуючись, спiвають якийсь духовний гiмн, виконуючи його на сучасний манiр, всi вони збудженi, адже перед ними черговий кумир - бритоголовий, з акулячим ротом вiщун у жовтому балахонi. Кумир той саме щось проповiдує, кличе присутнiх в гет