ь iнший свiт, кличе, раз у раз пристукуючи пiднятим над собою бубном, нiби щоб пiддати сили своїм аргументам. - Гуру чи просто шаман? - мовила Тамара й, звелiвши спинити машину, стала прислухатись. В проповiдi йшлося про "невiдомий порт", що десь iснує в горах, в Андах чи Гiмалаях, i до якого на зустрiч з пришельцями з космосу цi молодi люди мають добутись в надiї вблагати, щоб "тi" взяли їх "на борт"... Бо ж незабаром має з'явитись з позаземних цивiлiзацiй армада НЛО спецiального призначення - врятувати бiологiчний вид, близький до зникнення, i, якщо хто врятується на лiтаючих дисках, то тiльки найправеднiшi та найдосконалiшi - атланти сучасних атлантид, всього кiлька тисяч позначених породою юнакiв та дiвчат... Вiдiбраних буде вiдправлено в iносвiти, де вони перебуватимуть тисячу лiт в станi анабiозу, повернуться ж на свою планету аж тодi, коли вона пiсля спопелiння й самоотруєння заново вкриється буйними квiтами й зазеленiє свiжими, незайманими лiсами... - Ну тодi, все ясно! - твердо сказав Дударевич i повiв машину далi. Просуваючись мiж ущелинами бiлдiнгiв, вiн незабаром вивiв авто на ту розкiшну, мовби юпiтерами освiтлену вулицю, що в усьому мiстi вважається найяскравiшою, ця стрiт справдi зустрiла їх невтомним танцем-буянням реклам, мигтючим хаосом вигадливих комерцiйних вогнiв. Дударевичi опинились наче па якiйсь ярмарковiй шаленiй магiстралi, де все наввипередки закликало їх, заманювало, кричало й умовляло, змагаючись у винахiдливостi своїх спокус, обiцяючи море насолод. Звiдти вас гукають, заманюють своїми делiкатесами схiднi ресторани, а з того завулка свiтлянi табло сповiщають про вихiд на екрани нового порнографiчного фiльму, а з величезних, наповнених сяйвом вiтрин, скiльки їдеш, все тобi усмiхаються елегантнi дiви-манекени, чиї стрункi ноги, оголенi плечi, здається, дихають життям i теплом незгiрше вiд справжнiх, людських... Вуличний художник з бородатим страдницьким обличчям, кiнчивши роботу, збирає своє причандалля та намальованi за день етюди, декотрi з них Тамара бачить не вперше - зовсiм непоганi роботи, а придбати їх чомусь нiхто не поспiшає... Пiд вiтриною, просто на тротуарi, на ошматтi газет лаштується до сну старий безпритульний у лахмiттi, нуждар, приреченець, заживо викреслений iз життя... Дударевич кривився, не приховуючи вiд дружини свого невдоволення, його аж млоїло вiд спертого духу вентиляторiв, що гнали звiдкись перегорiле повiтря та неприємнi запахи кухнi... Тамара все наче ждала чогось. - Наркоманка! - раптом схопила вона Валерiя за плече.. - Пригальмуй! їдь поволi! Послухавшись, вiн повiльно вiв машину понад самим тротуаром, а Тамара з жадiбною цiкавiстю i водночас з жахом дивилась на ту високу, випростану, що якось гордовито йшла уподовж вiтрин. Не звертаючи нi на кого уваги, йде величаво, в дорогiй шубi нарозпаш, з каштановим, красиво розпущеним на плечах волоссям, ступає така струнконога, зверхньо-байдужа до всього довкiл. Робить кожен крок сягнисто, красу грудей несе нi для кого, бо ж нема нiде тут гiдних її! Хода вольовита, в широко вiдкритих очах вiдстороненiсть, незмигна спрямованiсть кудись уперед, до iнших свiтiв, до якихось, може, райських видiнь, героїном нафiльмованих вiзiй... - В неї шуба з канадської норки! - скрикнула з жахом Тамара. - Точнiсiнько, як у мене!.. Який збiг... Нi, з мене досить! Додому! До Заболотних! Нiби видихнувшись, Тамара знеможено вiдкинулась на спинку сидiння й мовчала всю дорогу, озвалась, аж коли вже пiднялись до мешкання Заболотних. - Як Лiда? - запитала Соню, тiльки переступивши порiг. - Не хвилюйся, - сказала Заболотна, перехопивши повний тривоги Тамарин погляд, яким вона гайнула по кiмнатi. - Спить, вмостившись на канапi в Кирила Петровича... "А дитиночка - мов зориночка", ба, як розшарiлася, - додала вона, коли обидвi зупинились над Лiдою. - Недавно заснула, все ждала вас... Як там хоч було? - Потiм, потiм, - Тамара, не скидаючи шуби, стояла, дивилась на доньку, а за якусь хвильку, вернувшись до вiтальнi, так у шубi й сiла до столу. - Нi, я таки погана мати. Знову пiдкинула вам дитя, як зозуля, а сама гайда розважатись... Грiшна мати! "Аж ось коли прокидається в тобi материнський iнстинкт", - порадувався в душi Дударевич i, загледiвши на канапi розкриту валiзу, в iронiчнiй своїй манерi звернувся до Заболотної: - Вже в Союз пакуєтесь, Софiє Iванiвно? Чи не рано? Для Дударевича не було несподiванкою, що колега його має термiново вiдбути у вiдповiдальне вiдрядження, одначе йому захотiлося чомусь вдати, що для нього це новина. - Куди i в яку дорогу - ви ж знаєте, - з досадою вiдповiла Заболотна згодом. - I що дорога нiяк не додому... Схилившись над валiзою, вона стала знов перебирати дорожнi речi - напрасованi чоловiковi сорочки, улюбленi його краватки, потертий несесер, колись кимось йому подарований i з яким Заболотний все не може розлучитися, та ще томик "Кобзаря", що його господар завжди бере з собою в далеку дорогу. До Тамари мовби тiльки зараз дiйшло, чим то Заболотна заклопотана... Вона аж скинулась: - Як? Знову в дорогу? - Виходить, що так, - глухо вiдгукнулась Софiя Iванiвна. - Меншого не знайшлось... - Звiдки це виникло? Чому? - метнула гнiвний погляд Тамара на Дударевича. - Знову замiсть когось? - Як завжди, - ображено мовила Заболотна. - В останнiй момент хтось там за станом здоров'я не змiг чи прост? вважав за краще для себе ухилитись, то кому ж летiти? Звiсно, Заболотному. Дударевич пiдiйшов до телевiзора, знехотя увiмкнув,--на екранi з'явилося якраз те, на чому вiн знається: автора-дi! В диких швидкостях, здiймаючи кушпелу, шалопiютра якихось пустирищах ще однi автомобiльнi гонки влаштувавшись на стiльцi перед телевiзором, Дударевич Сказав Софiї Iванiвнi: - Зв'язався вiн з тим ЮПIСЕФом... Я ж йому говорив... Мiжнародний дитячий фонд всiх. Соню, не зарятує. Там посуха, там голод, там урагани, а на алмазних копальнях та в уранових руднях, за деякими даними, використовується навiть праця дiтей. Найдешевша, по сутi, рабська праця маленьких чорних невiльникiв... А верховоди компанiй, концернiв не люблять, коли хто пробує зазирати в їхнi справи. О, як вони не люблять стороннiх очей!.. - Таж треба комусь за дiтей заступитись? - здивовано звела на нього очi Заболотна. - При бажаннi вiн мiг би цiлком законно уникнути вiдрядження. - Не з тих вiн, що уникають! Це ж вам добре вiдомо. - Запевняю вас, Софiє Iванiвно, для нього цей полiт такий же не обов'язковий, як, до речi, i ота їхня подорож до Мадонни... Заболотна випросталась, примружилась гнiвно: - I саме тому, що цей полiт для нього е продовженням тiєї подорожi, вiн летить. - Софiє Iванiвно, як треба вас розумiти? - А так. Що вiн вирiшив, то вирiшив. I не будемо бiльше про це. - Тiльки хай не летить над Бермудами, - задумливо сказала Тамара, не зводячи погляду з фотокартки молодих усмiхнених льотчикiв на стiнi. Сидiла в шубi нарозхрист, у позi недбалiй, мовби перебувала зараз у якомусь сомнамбулiчному станi. - Рiч у тiм, що над Бермудами... зупиняється час. Вiн там просто зникає... XXXII Пiсля африканського прийому Заболотний заїхав до мене в готель. I ось ми сидимо на тридцять п'ятому поверсi цього урбанiстичного щiльника в однiй iз його тiсних, а низькою стелею клiток, де тебе оточує зручна й практична синтетика, де все нiби для людини е i все ж чогось найiстотнiшого бракує. Є холодильник з рiзними соками, i бiленький телефон на столi, i бiблiя, i кондишен, що жене потрiбне для ваших легенiв повiтря, є навiть вiконце, до того ж не зашторене спущеними жалюзi, бо ж по той бiк нiхто по тобi не вистрелить, адже там, за вiкном, зовсiм ось близько, глуха, закопчена сторiчною сажею стiна, крiзь яку нi сонце не проблисне, нi вiтер не продме. Нiколи не побачити звiдси, як блакитнiє небо, як на зорю вранцi займається чи як по ньому пiд обрiй лягав густо-червона вечiрня стяга. - Ти щасливий, - каже Заболотний, влаштувавшись на канапi й дiстаючи сигарети а незмiнними пiрамiдами та верблюдом, хоча при менi не раз обiцяв Сонi кинути палити, запевняючи, що цiлком свiдомий того, що коли вiдмовиться вiд сигарет, то стане безсмертним. - Що я щасливий, це, звичайно, приємно почути, але чим же я такий щасливий? - запитую друга. - А тим, що за кiлька день будеш уже вдома. Днiпро-рiвер пiд крилом тобi сяйне, а ця готельна клiтка з її невитравним духом синтетики тiльки в згадцi вирине, коли писатимеш мемуари. Заболотний чимось помiтно збуджений, внутрiшньо схвильований, - я давно його не бачив таким. Розповiдає, що вiн тiльки-но оце з прийому, був на гостинi в одного диктатора, з джунглiв. Тепер i цi, розгодованi бiля корит монополiй квiслiнги, скороспеченi вельможi навчились подавати себе публiцi досить ефектно: ось i для цього прийому вибрано готель найфешенебельнiший, де мають звичай зупинятися мультимiльйонери та президенти, в залi створено цiлковиту iлюзiю джунглiв з криваво-червоними, якимись аж зловiсними вогнищами, з несамовитим гуркотом тамтамiв... Вся ця екзотика, дикунський шик, вульгарно-розв'язна поведiнка напiвоголених чорних красунь, обсипаних дiамантами, i їхнiй самовпевнений диктатор, оточений блюдолизною тубiльською знаттю, повторно розбагатiлою на алмазних копальнях та уранових рудах, - не це, виявляється, найбiльше вразило Заболотного, такими речами його не здивуєш, вразило iнше. Адже прийом було влаштовано - такий збiг! - саме в тому залi, де свого часу тутешня знать вшановувала учасникiв бомбування Хiросiми, даючи банкет на честь матерi старшого з офiцерiв, iменем котрої - теж який цинiзм! - було названо той апокалiптичний лiтак з атомною бомбою на борту. - Ти цього не знав? А їх не посоромились вiтати тодi, як героїв, - повiльно розповiдав Заболотний, - хоча тi, охопленi мiстичним жахом, "герої" з молитвами й прокляттями тiкали вiд власного злочину, вiд ударної вибухової хвилi, яка гналася в хiросiмському небi за ними, мов розплата самої судьби... "Боже мiй! Що ми наробили?.." - записав один iз тих, що перед самим вильотом так ревно слухали в тропiчнiй темрявi напутню, безмiрно блюзнiрську месу iз уст свого армiйського капелана... "Що ми наробили?" Йому не ясно - що! Найбiльша руїна свiту була створена за мить! Пекло розверзлось пiд вами палаюче, що аж кабiну вашу виповнювало гидким багровим свiтлом, можливо, навiть схожим на те, що тiльки-но багровiло нам у залi дикунського цього прийому... З усiх прийомiв сьогоднiшнiй для мене виявився найтяжчим, - Заболотний дихав незвично схвильовано. - Намагався забутись, вiдволiкався, реагував на чиїсь дотепи, а воно потiм знов накочується, терзає душу: та що ж це таке? Чому цей збiг? Чому так швидко забуто жертви, живi "огарки" людей, чому? Нiби й нема вже отих довiчних калiк, що ми їх бачили з тобою в японському атомному лазаретi? - Цих "чому" та "чому", - кажу до нього, - можна б називати без кiпця. I в рiзних сферах... - Ти маєш на увазi свої екологiчнi проблеми? - Їх теж. Хоча вони такi ж мої, як i твої. - Це правда. Планета неподiльна, кожен iз нас за неї вiдповiда. Соня, скажiмо, не може чути навiть мисливського пострiлу... Вважає дикiстю, що вiн узаконений. Уявляєш: вечiр-казка, зоря цвiте на пiвнеба, а на озерах пальба, канонада... - А Червона книга? Це ж книга звинувачень... I щодалi вона росте й росте... - Потрiбне щось кардинальне, повсюдне, - нахмурює чоло Заболотний. - Лiси планети, хiба такого вони потребують догляду? Рiки, що колись їх називали пречистими, а тепер... Є вчинки, котрi сьогоднi мають сприйматись як колективний грiх людства, тiльки так! I кожен з нас мав взяти на себе частку покути, кожен має пройнятися думкою, що ти вартовий планети, вiдповiдаєш на нiй за всiх i за все, iнакше... iнакше... Я подав йому склянку води. Мене стривожила надмiрна його блiдизна i ця збудженiсть, теж надмiрна i йому не властива... Лише зараз я помiтив, як у ньому нуртує все, i подумалось, якi в мого друга вкрай розшарпанi нерви, якщо вже вiн дозволив тут собi скинути з себе свою постiйну зовнiшню стриманiсть, майже безжурну оту о'кей-нiсть. Надпив води, i з обличчя його зiйшла гримаса страждання, яку вiн, мабуть, тiльки у цiй сiрiй клiтцi тридцять п'ятого поверху дозволив собi не приховувати. Я сказав, що пора б йому справдi подумати про вiдпочинок, розпружинитись, змiцнити нерви, i вiн при цих моїх словах так раптово, знайоме й тепло всмiхнувся: знову передi мною був Кирик Заболотний! - О'кей, - мовив вiн уже весело, нiби перед цим за мить i не був таким, яким був. - Справа в принципi вирiшена, сподiваюсь, наступного лiта зустрiнемось вдома. Будь певен, що побачиш i мене, як Романа Винника, в бджолянiй кольчузi. I все ж менi було чимось щемливо, аж боляче на нього дивитись. Бо влада лiт - це таки влада... Не той i Кирик. I лише з його юної, нестарiючої усмiшки деколи проблискувало до мене те, що було i що нiколи бiльше не вернеться... Запаливши сигарету, вiн несподiвано вдарився в лiрику: - Гай-гай, аж де вони зустрiлися, пасльоновi дiти! Вже й верби тi нашi старезнi порубанi по балках, де солов'ї гнiздились... Колючу акацiю насадили по глинищах та яругах... В Чернечiй балцi навiть лисиць бачили, так її всю залiснили... - Залiснили, щоб ерозiю припинити, - кажу я. - А як ми тодi залишали Тернiвщину... Пригадуєш, як бабуся з Ялосоветкою стояли коло млина... Цього вечора згадав вiн чомусь робiтфак, нашу студентську юнiсть в парусинових черевиках. О, як ми їх нафабрювали зубним порошком перед тим, як iти в гуртожиток до дiвчат!.. Згадав i той день, коли ми, здаючи норми ГПО, пiшли стрибати з парашутної вишки. - Як я ждав того дня! - ожвавлюється мiй друг. - Стою на вишцi, весь у лямках, зiбрався з духом... Готовий до стрибка, роблю крок назад, щоб розiгнатись, i раптом чую: "Пiшов!" - i стусан у спину! Це той iнструктор-мурло вирiшив, що я злякався, тож i турнув iззаду, щоб пiддати хоробростi! На очах у дiвчат зробив мене страхополохом!.. Образи тiєї досi не можу йому забути. Ах, мурло ж, ах, дубина! - з усмiшкою лається Заболотний. - До нього навiть не дiйшло, що позбавив мене щастя з власної волi, не з чиєїсь принуки, кинутись у повiтря, пережити свято духу, перше блаженство польоту... - Чи не на зло йому й льотчиком став? - кажу Заболотному жартома. - А що ти думаєш? Може, й це мало значення, - не прийнявши жарту, вiдповiдає вiн. - В усякому разi, саме пiсля того конфузу я негайно записався до аероклубу. - I ось вiдтодi, можна сказати, в польотi... Добре ж у цiлому склалось у тебе життя. - На долю не скаржусь... Пройти крiзь жорна лiт, витримати всi перевантаги, о, друже, ми а тобою знаємо, що це таке... I мене дивує не те, що буває людина знiвечена, викривлена, збита з нiг, дивує iнше: як, незважаючи нi на що, всупереч всьому тому, людина зрештою знаходить в собi сили знову пiднятись, видобутись з-пiд тих жорен, зводиться, випростується душею й тiлом i знову припадає до того iстинного джерела, чистого й свiтлого, яке тiльки й робить її людиною... - Всього, всього нам дiсталося вiд життя, це правда, - кажу. - Багато чим можна гордитись, а про щось би хотiлось, може, й забути... О, якби молодiсть знала!.. Заболотний мовчки дивиться в стелю, заглиблений у власнi думки. - Це так, - чую згодом його, - i польотiв було, i приземлень... Часом смiялись над тим, над чим не треба було смiятись. Вклонялись тому, що було не варте поклонiв. Крiзь якi хащi блукань, заслiплень доводилось продиратись людям нашого поколiння, а що не кажи, рух iшов таки ж по висхiднiйi До прозрiння, до iстини вiв, чи, образно кажучи, до вiдкриття кожним своєї Мадонни... - Снаги додає пiзнання. Та тiльки ж лiта бiжать... Бачу, й ти втомився? - "Жить на пределе" - ти чув такий вислiв? - пiсля мовчанки поглянув на мене Заболотний. - Було таке motto в ужитку серед хлопцiв нашої ескадрильї. Весь час перебували в найвищiй напрузi, на гранi, на межi. - Десь я читав, що нi в кого з фронтових льотчикiв пiд час польоту не зафiксовано iнфаркт... Ти як вважаєш - це вiдповiдає iстинi? - Принаймнi я не пригадую в нас жодного такого випадку... Навiть тяжкопоранений, навiть поранений смертельно - i той кiнець кiнцем дотягував до аеродромного поля... Вмирали пiсля, але не в польотi. - Отже, наука могла б сказати, що в польотi людина межує з безсмертям? - Жарти жартами, а доки летиш, напруга нервiв справдi, видно, така, що її не просто здолати... I загалом у людинi багато загадкового... Якщо вiрити йогам та льотчикам фронтовим, - посмiхнувся Заболотний, - людина мае в собi потенцiал можливостей просто-таки фантастичних, до глибини ще нiким не дослiджених... - Соня казала, що пiсля тiєї японської аварiї тобi було заборонено лiтати? Навiть у ранзi звичайного пасажира? - Торiк пiд час вiдпустки вперше прорвався в небо! Можеш уявити, як це льотчиковi пiсля тривалого нелiтан-ня знов опинитися на борту, хай це всього лиш АН-24... Так себе вiдчув - ну, справдi нiби вперше. Спiвати хотiлось, єй-же-єй... Ще й не злетiли, а вже струменем повiтря погнало, бачу, як вiтер жене, хвилює пiд крилом аеродромну траву... "Соню! - кричу. - Дивись!", - а вона тiльки смiється... До речi, як це вона там, вiрна моя Хранителька?.. Дозволь потелефонувати. Розмовляючи з Сонею по телефону. Заболотний час вiд часу хмуриться: - Знаю, знаю, голубко... Все буде гаразд. Про змiну рейсу менi ще вдень в секретарiатi сказали. - I, поклавши трубку, рiзко обернувся: - Лечу ж! Замiсть би додому, лечу на чорний континент. Для мене це була цiлковита несподiванка. Адже останнi днi тiльки й мови було, що Заболотнi, вже вибувши тут своє, ось-ось мають повернутися в Союз, додому, до тих своїх мiфiчних бджiл, що завжди викликають усмiшку присутнiх, i раптом... - Це остаточно? - Обговоренню не пiдлягає. Мiсiя конче важлива. Менi, зрештою, не звикати: полiт так полiт, а от Соню жалко, - каже Заболотний, - вона зовсiм уже настроїлася додому. Дружинам нашим взагалi дiстається... А через них уже й нам... Коли довго доводиться перебувати у вiдлучцi, у якомусь вiдрядженнi, то найбiльш дошкуляє тобi все-таки це: а як вона там? А що з нею? Надто ж коли в таку яму попадеш, що й зв'язатися з домiвкою неможливо, нiякої звiстки не маєш... Ось тодi, мабуть, най-гострiше вiдчуваєш себе моральним боржником перед нею, перед найближчою для тебе людиною. Все життя вона присвятила тобi! I здiбностi, й сили, i щедрiсть душi, вмiння, турботливiсть - все вiддала тобi й дiтям, па все пiшла, вiд чогось, може, омрiяного вiдмовилась, щоб кочувати з своїм вiчним мандрiвником, дiлити все, що на його долю випада. Менi аж дивно було чути його, завжди стриманого, закутого в захисну оболонку гумору, в цих несподiваних, навiть iнтимних вiдвертощах, у звiряннях про те, як часом винуватим почувається перед Сонею, бо ж далеко не завжди бував достатньо уважним до неї, прикрощiв завдавав, навiть не помiчаючи цього, - такi речi чомусь найчастiше й зринають перед далекою дорогою... Скiльки разiв забував на роботi за своїми службовими клопотами навiть зателефонувати їй, запiзнювавсь, десь смiявсь, жартував за коктейлями з людьми, по сутi, стороннiми, а вона, людина найближча, найвiдданiша, в цей час все ждала тебе i навiть не завжди вважала за потрiбне потiм тобi дорiкнути... Є люди нiби одного-єдиного почуття, i були б вони, може, навiть примiтивнi у своїй одноемоцiйностi, якби це почуття не було любов'ю!.. Вiн говорив про це само-заглиблено, нiби вперше така змога йому з'явилась, - вдивитися в себе, поза метушнею буднiв спробувати докопатись до сутi, i ось тут, у цiм випадковiм готельнiм номерi, вiн мовби вiдкривав для себе самого ж себе i всю неоцiненну цiннiсть близької для нього людини, матерi його дiтей, - вiдчувалось, як повiнь гарячої нiжностi, несподiвано наринулої подружньої вдячностi' зараз переповнювали його всього... - Жаль, - говорю, - що Соня не чує зараз цих твоїх покут... - Хочеш, поїдемо до нас пити чай? - запропонував вiн, встаючи. - Нi, дякую: час пiзнiй. - Ну, дивись... А для нас пiзнього часу нема. Не забувай, що ми зараз перебуваємо вiд Тернiвщини на протилежнiм боцi планети, а там ще сонце свiтить щосили. Випростаний, пiдiбраний, навiть повеселiлий, вiн поклав менi руку на плече, на мить затримавши її так. - Вiтай Тернiвщину. Кожну стежку, кожну травинку вiтай... Зорi нашi вранiшнi i вечiрнi... - Що за мiнор? Ти ж скоро й сам вдома будеш? - Буду, буду, але вiтай... I, всмiхнувшись, рушив до виходу. XXXIII Ранок погожий, погода лiтна, бiля будинку мiсiї друзi проводжають Заболотного. Приємно було бачити, що в нього тут стiльки людей близьких i приязних, здебiльшого молодих, але таких, що побували в свiтах i знають цiну старшому сивому колезi, i якщо й дорослi, а особливо дiти, бажають зараз Заболотному щасливого польоту, тр це по просто з чемностi, вiдчувається, що йде це в них вiд самої душi. День робочий, i в аеропорт можуть поїхати не всi, хто хотiв би. Крiм дружини, яка нiчим не виказує перед нами смутку розлуки, Заболотний дозволяв проводжати його до аеропорту й менi, як "представниковi Тернiвщини", та цiй мудрiй, зараз на якихось думках зосередженiй Лiдi разом з її жвавою матусею, котра жартома запевняє, що без неї аеродромна служба дозволу на вилiт не дасть. Отже, Заболотний летить! Уже плащ перекинутий через руку, аташе-кейз у руцi, i сам вiн, наш мiстер Кирик, у доброму гуморi, то з тим, то з тим iз малечi жартує, вирiзняючись зростом - висо-костеблий, як нетрiв батiг, - цвiте сивиною над усiма, хто його бiля мiсiї проводжає. За кермо б'юїка сiдає Софiя Iванiвна, це вона робить уперше пiсля тривалої перерви, спричиненої дорожньою травмою, i друзi її поздоровляють: нарештi авто в руках справжнього водiя, що має належну пошану до правил! Поруч з дружиною сiдає Заболотний, ми втрьох - на задньому сидiннi, i вже за якусь там хвилю опиняємось у потоцi машин, у каньйонi вулиць, де сьогоднi панує безвiтря i низько висить смог, цей темний туман, що до нього, певне, i за сто лiт не звикнеш. Б'юїк наш ледве повзе, вулицi запрудженi безлiччю машин, Заболотна дивується: - Ще бiльше їх стало, чи що? I до годин "пiк" ще ж далеко... Автомобiлi йдуть крилом до крила, упритул, здається, ми ось-ось когось тернемо, притиснемо чи, навпаки, нас хтось притисне, i тiльки захрущать нашi фари й пiдфарники, одначе Заболотна справдi виявляє тут ведiйський хист, є в неї чуття, необхiдне саме для таких ситуацiй: кожен звiльнений сантиметр вона одразу ж використовує, авто в її руках з якоюсь навiть грацiєю уникає, здавалось би, неминучого зiткнення, поволi, але неухильно просуваючись далi й далi. Цi раз у раз виникаючi затримки, раптовi зупинки, що здаються безконечно довгими, i ще довшi стояння перед свiтлофорами потребують сталевих нервiв, i вони, безперечно, у Софiї Iванiвни є, сталь i нiжнiсть, без сумнiву, в пiй поєднались. Вiд Тамари Дударевич вже чуємо прокляття цiй дорожнiй тиснявi, а з уст водiйки нi слова докору чи невдоволення, нiби так i повинно бути, - що ж на обставини нарiкати? Через тунель не їде, щоб Лiда не зомлiла, як це одного разу сталося з нею торiк, коли в котромусь iз тунелiв була утворилась величезна пробка i рух довго не вдавалося вiдновити, тож вiд вихлопних газiв навiть декотрi з дорослих людей стали в тiй тунельнiй норi чадiти й непритомнiти. Однак i по цiй верховiй дорозi рух нам коштує нервiв, все нiяк не вдається видертися з тисняви, потiк, диктуючи свої закони, несе нас зовсiм не з тiєю швидкiстю, якої нам треба, щоб вчасно прибути в аеропорт. А в передмiстi, де, здавалось би, повинно було попросторiшати, перед свiтлофором у центрi площi весь цей пливучий сталевий льодохiд i зовсiм спинився, незрозумiле завмер в усiх напрямках, наче натрапивши на якусь непробивну запруду. На самому розхрестi дорiг це несподiване: стоп! Чого? Яка причина? Рiзне можете думати, але факт той, що пробка! Та ще яка! Водiї виглядають з кабiн в цей i в той бiк - кiнця-краю машинам не видно, самi сталевi їхнi спини блищать. - Не пробка, а суперпробка! Ось вам привид майбутнього, - зауважує Тамара Дударевич, а доня її додає, що це щоразу так, надто ж коли поспiшаєш... Застряли, здається, надовго. I це вже коли до аеропорту рукою подати... - Що ж буде? - запитує Лiда невiдомо кого. - Що буде, те й буде, - вiдповiдає Заболотна з терплячим спокоєм. - 3 судьбою не напозиваешся... Ждатимем. Та хiба ждати - це для Заболотного, хiба ви не знаєте його вдачi? - Треба, братцi, розвiдати... Не встигла Соня й заперечити чи схвалити, як вiн уже шугнув мiж машин, цибатий, сягнистий, подався за своїм звичаєм вперед з'ясовувати: що там? Таке враження, що вiн пiшов просто по .машинах, по рiзнокольорових лакованих отих залiзах - бачимо у вiддаленнi осяйну його сивину й блiде, з виразом цiкавостi обличчя, коли вiн, роззираючись, знайоме гукає комусь "о'кей! о'кейi", хоча який там о'кей у цьому намертво зупиненiм залiзному Вавiлонi... Отже, знов випроб нервам, знов нерухомiсть, чад, дух-нява розпечених на сонцi лакiв, металу... До цих речей тут маєш звикати. - Краще було б таки їхати через тунель, - розмiрковує вголос Лiда. - Який гарний вiн, той бiлий, аж сяючий Дiоген-тунель, надто ж коли влiтаєш в нього з темряви ночi... з дощу! Могли, а замiсть того... - Нiколи не шкодуй за тим, чого не повернеш, - зауважує їй матуся. - Вважай, що випала нам саме ця дорога, а пе iнша... Доки Заболотний десь там розвiдує ситуацiю, ми сидимо в машинi й слухаємо музику. Тамара, запаливши сигарету, довiрливо звертається до Заболотної: - Треба було вам, Соню, таки наполягти... Справдi - чому не iнший хтось? Вiдмовився б - i квит. Знайшли б замiну! - Щоб це вiн та вiдмовився? - Соня сказала це iронiчно, з погордою якоюсь, навiть шляхетною. - Що ви, Тамаро? Ви ж начебто його знаєте не перший рiк... Вiдмовитись, ухилитись, та ще коли про долю дiтей iдеться? Добре ж ви собi його уявляєте! Вона й не приховувала зараз своєї зверхностi над Тамарою, давала вiдчути, що є речi, якi їй елементарно яснi, але недоступнi приятельцi. - А ти, Лiдо, як вважаєш? - закликала вона дiвчинку на роль арбiтра. - Я за вас, тьотю Соню, - пiдтримала її Лiда. - Пiдписуюсь пiд кожним вашим словом... I, нахилившись до Заболотної, дiвча щось шепоче їй аж над вухо, - їхнє секретничання, видно, неприємне Тамарi. - Нечемно при людях перешiптуватись, - каже вона доньцi, але це торкається обох. - Краще гляньте, небо яке... Небо, воно таки скрiзь гарне... Справдi, як у поета: "Цвiтуть осiннi тихi небеса..." Цвiтуть, цвiтуть... А пробка тим часом нiби закам'янiла: нiчим її, здається, не зворухнути. Бiльше того, й десь далi там, куди око звiдси не сягне, на всiх напрямах ця суперпробка з кожною хвилиною тiльки росте й росте. Юнак-водiй iз сусiдньої машини жартує: чи не виросте аж така, що весь континент перетне?.. - Гелiкоптер! - вигукує Лiда, вказуючи на схiдний сектор неба. - Не iнакше, як полiцейський: спробує ще звiдти регулювати!... З потужним гуркотом вертолiт продеренчав над нами, ось вiн, знижуючись, уже кружляє над площею, де, певне, сталося щось серйозне, бо навiть гелiкоптер, мовби нервуючись, докидає до нас звiдти свої гуркоти сердито, аж згрiзна. - Ну, де вiн там забарився, от натура, - вихоплюється в Софiї Iванiвни зiгрiтий гордiстю докiр, що, звичайно, стосується Заболотного, котрого за стовпотворiнням вже й зовсiм не видно. - Всюди йому найбiльше треба... Лiда уважно глянула на неї: - Але ж i цим Кирило Петрович вам також подобається? - Дивись, яка прониклива, - усмiхнено покосилась на неї Заболотна. - Таку небайдужiсть до всього в людинi можна тiльки вiтати, - пустилася в мiркування Тамара. - В цьому, зрештою, виявляє себе душа, характер, сила пристрастi... Мене, гадаю, пiдтримає ось i доктор наук, небагатослiвний еколог наш, - посилається сусiдка на мене. - Тiльки хай у вас, товаришу доктор, не складається враження, що, виступаючи в ролi звеличницi Заболотного, мадам Дуда-ревич тим самим нiби принижує власного чоловiка... В мого стiльки заслуг! Вiн, скажiмо, в мене тенiсист мiжнародного класу, нiхто з наших у нього не виграє, крiм мене, звичайно. Найскладнiшi йогiвськi вправи опанував, куди там вашому Заболотному... Мiй на головi по пiвгодини може стояти! Навiть оту робить асану, що зветься "замок", - власну ногу на шию собi закидає, ви уявляєте?.. Одного разу закинув, "замкнув себе", я поїхала шопiнгувати, повертаюсь, а вiн усе сидить, посинiв, замкнутись замкнувсь, а розiмкпутись без мене не може!.. - Мамо! - з докором глянула Лiда на матiр, яка, заходячись смiхом, видно, й не шкодувала, що вибовкувала зайве, суто фамiльне. Стоїмо глухо, анi руш. Нiби нiщо й не горить, диму не видно, одначе звiдкись з'являється, ледь просуваючись у тиснявi, червона пожежна машина з командою пожежникiв, що, серйознi, напруженi, почiплялися по бортах у своїх блискучих, мов у римських воїнiв, касках. За ними, безупинно сигналячи, пробиваються полiцейськi машини i все в той бiк, на площу, де перед свiтлофором не припиняється якась не зрозумiла для нас метушня... Полiцейський вертолiт, як i ранiше, кружляє над майданом, над мiсцем найбiльшого скупчення, гуркоче, вишукує, певне, яким чином б зарадити ситуацiї. Ноабигцо, певне, там сталося, коли так одразу, раптово, за мить, нiби невидимим чарiвницьким жезлом, зупинено всю цю звiдусiль рипучу сталеву армаду, з її, здавалось би, надмогуттям, з блиском нiкелю, мигтiнням лакiв та скла, з безлiччю звированих бажань, устремлiнь, збурених чиїхось пристрастей, воль, темпераментiв... Стоп! Зупинись! - звелено кимось всьому потужному руховi, що день i нiч бурунив тут i ось так нагло завмер, створивши зону нерухомостi в самому вирi трас, бiля самого осереддя цих вузлом зв'язаних бетонних артерiй... Мовби магiчною силою хтось зупинив, звелiв усiм швидкостям завмерти, зникнути, але хто i чому? Гелiкоптер знову прогуркотiв зовсiм низько над нами, з пташиного польоту оглядає цей, в усi кiнцi розгалужений, нечуваний затор, оглядає, мов лiкар, що бачить лихо, однак нiчим не в спромозi його вiдвернути. Усiх, що стоять, саме це, здається, дiймає найбiльше: звiдки вiн, чим викликаний таких величезних масштабiв затор, що мовби назавше заклинив металом дороги? Невiдомiсть багатьох дратує, нетерплячка водiїв, нервознiсть досягають межi, хтось натиснув на клаксон, за ним другий, i пiшла перекличка - приєдналась, для солiдарностi, i наша Соня-сан, i ось уже всi сигналять, сигналять - веселий бунт клаксонiв шаленiє в нетерплячцi, ведiйське плем'я дало собi волю, всюди виповнює повiтря суцiльний вереск, какофонiя наростає нестерпно - до смiху, до одуру, до очманiння! Нарештi докочується звiстка вiд переднiх: причина вся у свiтлофорi, щось непередбачене сталося з ним. Видно, як пожежники прилаштовують бiля свiтлофора розкладну металеву драбину, схожу на одну з тих, якими користуються в садках, щоб здiймати плоди з верховiть. Тут ця залiзна драбина сама, нiби з землi, вискакує вгору, i вже по нiй поволi пiдiймається огрядний негр у бiлiм халатi, тримаючи в руцi якусь бiлу торбину невiдомого призначення; ось вiн, той чудодiй, ставши вгорi, неквапом починає чаклувати над свiтлофором... В якому дiлi вiн фахiвець, яке вмiння вивело його на те узвишшя? Зблизька й здалека всi стежать за ним напружено, виття автомобiльних сирен при його з'явi водночас примовкло - всi погляди зараз схрестились па ньому, цiкаво, що ж вiн там лагодить, над чим там без поспiху чаклує, мов який-не-будь досвiдчений годинникар на середньовiчнiй ратушнiй вежi, де раптом вiдмовив химерний хитрющий годинник з зозулями або з фiгурками апостолiв... Може, це такий майстер, що здатен полагодити i самий час, прискорити або уповiльнити його бiг? Здатен, може, зрушити рiку часу, якщо вона зупинилась, здатен узгодити її плин з плином людського життя? Це була просто фантастика - тисячнi потоки слiпучих пiд сонцем машин стоять, ждуть, залежачи, може, вiд поруху чиєїсь руки, ця знемагаюча у римушенiй нерухомостi суперпробка, залiзна Дунай-рiка, що витяглась мовби через увесь континент, вона зараз напруженими поглядами водiїв стежить за незрозумiлими манiпуляцiями тiєї загадкової людини, що з чимось там клопочеться на свiтлофорнiй вежi. Сталевi табуни швидкостей, всi вони застигли й терпляче ждуть, чим це закiнчиться, а той, в бiлiм халатi, нiкуди, видно, не кваплячись, не звикши нiчого робити абияк, хапкома, все ще порається бiля свiтлофора, щось там мудрує й мудрує... Та ось чорношкiрий майстер, зробивши своє дiло, став неквапом спускатися по залiзнiй драбинi, повагом ступаючи зi щабля на щабель, i тепер видно було, що в руцi вiн обережно тримає ту ж таки бiлу свою, але вже чимось наповнену торбу, схожу на звичайнiсiньку наволочку, - вона тепер наповнена мовби повiтрям, та чи повiтрям? Щось, однак, сталося, далеко попереду з'явились ознаки руху... Чаклун помiг, зарадив усiм нам, вiдкрив дорогу, бо ось машини вже й неподалiк вiд нас з мiсця зрухнулись, почали рушати, i до нас, швидко пробираючись мiж кузовами, поспiшає Заболотний, вiн чомусь аж сяє блiдим своїм довгобразим обличчям, вiн - смiється! - Що з тобою? - полегшено спитала дружина, коли Заболотний вскочив до машини, i ми рушили. - Що тебе так розвеселило? - Знаєте, хто нас тримав? Нiзащо не догадаєтесь! - Хто? Бджоли! - Не розiгруйте, - засмiялась Тамара. - Цiлком серйозно. Рiй бджiл сiв на свiтлофор, перекрив усi драйви, усi магiстралi!- збуджено розповiдає Заболотний. - Нi зеленого, нi червоного, анi якого вам не даю! Стiйто на мiсцi, гей, усi мiстери-твiстери i ви теж, люба мiсiс Заболотна! Дух переведiть, на небо подивiться, iiа ясне сонечко! Про iстотне подумайте, про сутнє! - 3 нього аж бурхало збудження, енергiя, радiсть хлоп'яча. - Треба ж таке утнути! Нi, вони таки створiння унiкальнi! - Точно, вони звiдкись, iз антисвiту, ми ще їх просто не знаємо, - пiдтримала Тамара його захват. Сопя тим часом зiрко тримала в полi зору переповнену рухом дорогу, всi ми розумiли, що дорожити зараз маємо кожною миттю, тож Соня, пам'ятаючи про це, економлячи кожну часину, вмiло маневрувала в потоцi машин, i Заболотний, радий за неї, ще охочiше розповiдав, яка там, бiля свiтлофора, буча була зчинилась, як спершу не знали, що дiяти, навiть полiцiя розгубилась - нiколи ж не траплялось такого, випадок, мабуть, в iсторiї перший: бджола перекрила весь рух! Пожежники спочатку намiрялися пустити в дiло шланги, змити той рiй водою, але одразу й з'ясувалося - нi, не мають такого права! Бо той рiй - чиясь власнiсть, отже, бджола, згiдно iз законом, створiння недоторканне. Та ще й страх бере: може, бра-аiльськi, отi агресивнi? - О, тих тiльки роздражни! Вони за себе постоять! - смiялась Тамара. - Комедiя, та й годi!.. - Довелось викликати - кого б ви думали? Нашого друга Френка! Оце ми й чекали, доки вiн з'явився та бджолят у торбу оббирав iз свiтлофора... Всiх полiсменiв здивував, що бере бджiл голими руками i жодна його не жалить. - Може, це той легендарний рiй, що вiн його через океан перегнав?- жартома запитала Тамара, а Лiда, ледь нiяковiючи, поправила матiр: - Не через океан, мамо, а через континент... - Яка рiзниця, - вiдмахнулась Тамара, - мiг би й через океан теж!.. Всi ми весело збудженi, їдемо з жартами, що їх викликав цей дивовижний рiй бджiл, котрий, заволодiвши свiтлофором, зумiв перекрити такої сили рух. - Ось так, Лiдусю, - звертається Заболотний до юної своєї проводжальницi. - Дякуймо бджолятам, що, не впавши во гнiв, послухались Френка й вiдкрили нам свiтлофор... Хто стане тепер заперечувати, що вони мудрi створiння, що перед нами ще одно диво природи, "диво з крильцями"! - Кириле Петровичу, чому вони сiли саме на свiтлофор, як ви гадаєте? - запитало дiвча. - Важко сказати, - зморщив лоба Заболотний. - Може, свiтлофор вони за вулик прийняли... та ще вулик нової дивовижної конструкцiї, i вони вирiшили, що то буде їхнiй дiм? - А може, вiн здався їм квiткою? - фантазувала Лiда. - Бо ж рiзноколiрний, цвiте, грає серед площi барвистими пелюстками свiтла... - I таке може бути, хто знає... Думай, хто як хоче, але випадок справдi винятковий. Надовго запам'ятається Лiдi цей епiзод. Десь i згодом, хоч де опиниться, та, коли виникатимуть затори, пробки на дорогах, погляд її щоразу шукатиме бджiл на свiтлофорах: чи не бджоло-сiм'я облiпила його, чи не рiй завис там цiлою гiрляндою, чи не його втручанню слухняно скорився нескiнченний цей рух? - Так чи iнак, а щось таки в цьому є, - каже Тамарi- Чому не припустити, що це всiм нам вiд чогось засторога? Як знати, може, якраз бджола обрана природою для такої ролi... Може, якраз їй даровано здатнiсть краще за iнших живих створiнь проникати у саму суть, у смисл життя, у вiчнiсть, як проникав вона в красу росою налитої квiтки... - Здорово ж, Тамаро, розгулялась ваша уява, - усмiхнувсь Заболотний, а Соня додала: - Вважатимем, що бджоли, як i дощик, коли вiн пилюку прикропить, добра прикмета перед дорогою... Iдемо, а дорожня пригода все нiяк не забувається, вона й веселить, i чомусь бентежить думку. Що ж це все-таки було? Той свiтлофор, облiплений кетягом бджiл, вiн, безперечно, сприймався багатьма водiями як знак чогось, мов якийсь химерний iєроглiф, що несподiвано виник на розхрестi дорiг перед людьми, що вiчно жадають швидкостей, що до очманiлостi заклопотанi, поглинутi суєтою суєт... Знак, символ? Але як його розшифрувати? Пересторога швидкостям, смогам, димам, пануванню залiза i чаду? Чи найперше нагадування нам самим про цiнностi, яких ще не поцiнували i якi можемо втратити легковажно, безповоротно? До самого аеропорту вистачило нам цих бджiл. Десь там Френк їх прилаштовує, i завтра вони вже полетять шукати квiття, життєдайнi нектари, не знаючи нi втоми, нi страху, погудуть у простори, у свiй бджолиний всесвiт. Та ось уже й ми наближаємось до мети: дiтаки виблискують по аеродромному полю, i океан з'явився широко, безмiром свiтла висяйнув перед нами. До лiтака ми ледве встигли. Рев турбiн, блиск та гуркiт сучасного аеродрому, зльоти й приземлення крилатих гiгантiв - постань тут раптом iз небуття якийсь iндiанець в орлиному пiр'ї на головi, безстрашний абориген тутешнiх мiсць, вiн, певне, при одному доглядi на це стовпотворiння збожеволiв би вiд стресу, втратив би присутнiсть духу, а Кирик наш тут як риба в водi: швидко зробив те й те з необхiдних формальностей i, на бiгу прощаючись, поспiшає до лiтака, бо звiдти вже кваплять, кваплять... Пасажири на мiсцях, Заболотний збiгає по трапу останнiй, опинившись нагорi, озирнувся ще раз, усмiшкою зблиснув до нас. На мить поруч стюардеси затримався, стоїть високий, легкий iз своїм плащем та кей-зом, голова, як завжди, вiдкрита, океанський вiтер чи вiтер турбiн розвiває, куйовдить його срiблястий чуб, i ми, дивлячись на нього, вiдчуваємо, що то вже людина польоту, людина небес. Ще вiн встиг звiдти, згори, щось весело гукнути до нас, але що? Усмiшку видно, а слiв не розiбрати за вiтром та гуркотом. Трап вiдкотили, лiтак, важко похитуючись, вирушає па злiтну смугу. - Що вiн гукнув? - перепитуємо одне одного. Нiхто не розчув, навiть Лiда, хоч у неї й музикальний слух, тож тiльки плечима знизує. Справдi - що? Лайнер блищить далеко на злiтнiй смузi. Там слiпучо. Все переповнено свiтлом неба та океану. Не встигли ми ще й хвилювання погамувати, як той срiблястий, облитий сонцем гiгант уже був у повiтрi: взявши розгiн iз бетонної смуги, з ревiнням промчавшись над Френковим дахом, пiшов на океан, швидко набираючи