тодi з ним або з нею зробилося, га? І справа не в тому, що рибна перекупка була однiєю з тих жiнок, до яких липнуть чоловiки, нi в якому разi, бо вже й вiку була вона щоб не сказати похилого, та й Господь не дав їй тих якостей, що так притягають чоловiкiв до жiнок, за винятком хiба що залишкiв колись дуже стрункої постави, виробленої внаслiдок переходiв на довгi вiдстанi з кошиком вщерть повним риби на головi. І рiч не в тiм, що до чоловiка, позбавленого тих якостей, якi привертають жiнок до чоловiкiв, не можуть липнути рiзнi жiнки, або що до жiнки, позбавленої вiдповiдних якостей, не можуть липнути чоловiки, нi, можуть, ще й як можуть. Але i мiсiс Горман мала кiлькох залицяльникiв перед, пiсля i пiд час мiстера Гормана, та й Уот поки парубкував, то мав не менше двох, можна сказати, романiв. Уот також був не з тих чоловiкiв, до яких липнуть iншi чоловiки, бо не мав вiдповiдних якостей, хоча, певна рiч, i в нього були друзi - чоловiки (а в кого ж їх немає?), i не один, а набагато бiльше. І справа не в тому, що до У ота, навiть попри брак вiдповiдних якостей, не могли липнути чоловiки, нi, могли. Просто вiн був не з таких, а щодо питання про те, чи могли жiнки липнути до мiсiс Горман, то вiдповiдь на це питання дати зовсiм не просто, через брак певних вiдомостей. З одного боку, ця вiдповiдь може бути позитивною, а з iншої - негативною. Але, судячи з усього, вона була не з таких. Хоча цiлком iмовiрно, що до чоловiка можуть чiплятися як чоловiки, так i жiнки, а до жiнки - як жiнки, так i чоловiки, чого тiльки не буває. Бо, коли маєш справу з жiнками, з чоловiками, з чоловiками, до яких липнуть чоловiки чи жiнки, з жiнками, до яких липнуть чоловiки чи жiнки, чоловiками, до яких липнуть як жiнки так i чоловiки, та з жiнками, до яких липнуть як чоловiки так i жiнки, то чого тiльки не трапляється i що тiльки не з'ясовується, коли справа доходить до цього дiла. Мiсiс Горман приходила по четвергах, окрiм тих тижнiв, коли їй немоглося. У тi днi вона не приходила, а лишалася вдома у лiжку чи у м'якому фотелi перед камiном, якщо надворi негодилося, або перед розчахненим вiкном, коли стояла година, а якщо ж надворi було нi те нi се, нi негода тобi, нi година, то вона сидiла бiля зачиненого вiкна або перед згаслим камiном. Так от, четверги Уот полюбляв бiльше, нiж усi iншi днi. Декому любiшi недiлi, iншим - понедiлки, ще iншим - середи, iншим - п'ятницi, ще iншим - суботи. А Уот полюбляв четверги, бо по четвергах приходила мiсiс Горман. І вiн приймав її на своїй кухнi, вiдкорковував для неї пляшку мiцного пива, умощував її собi на колiна, горнув до себе, клав свою праву руку на її груди, туди ж, на праву грудь (бо лiву, на жаль, їй недоречно вiдтяли у розпалi хiрургiчної операцiї), перехиляв свою голову i заклякав у такiй позi хвилин на десять-п'ятнадцять, не ворушачись або майже не ворушачись, i забував про всi свої гризоти. Мiсiс Горман у цей час також не без того, щоб вiдпочивала, коли її лiва рука куйовдила сиво-рожевi кучерi, а права чiтко i спритно, немов механiзм, пiдносила пляшку до губiв. Час вiд часу Уот пiдводив свою стомлену голову, пересував руку з жiнчиних грудей на шию, рвучко та вiдчайдушно цiлував мiсiс Горман, якщо влучить, то в рот, а нi - то десь довкола рота, вiдтак щулився i перебирав свою звичну поставу щойно знятого з хреста страдника. На зустрiч цим поцiлункам, коли їхня шалена напруга трохи вщухала, тобто одразу пiсля застосування, линули незабарнi зустрiчнi цiлунки мiсiс Горман, яка вiдповiдала на ласку чемно, спокiйно й розважливо, так, як дехто пiднiмає рукавичку або газету, яка щойно випала з рук, i з приємною усмiшкою, гречно вклоняючись, повертає її незграбi власнику. Отже кожен такий поцiлунок складався, насправдi, з двох цiлункiв, iз Уотового, романтично-палкого i бурхливого, i мiсiс Горманового, масного та ввiчливого. Але мiсiс Горман не завжди сидiла на Уотi, бо iнколи Уот сидiв на мiсiс Горман. Випадали й такi днi, коли мiсiс Горман не злазила з Уота, а бували й такi, коли Уот не злазив з мiсiс Горман. Не бракувало й таких днiв, коли мiсiс Горман починала з того, що сiдала на Уота, а кiнчала тим, що садовила Уота на себе або таких, коли Уот починав з того, що сiдав на панi Горман, а кiнчав тим що садовив панi Горман на себе. Бо перш нiж мiсiс Горман мусила йти, Уот бував Добре стомлений вiд сидiння на мiсiс Горман або пiд нею. В такому випадку якщо мiсiс Горман сидiла на Уотi, а не навпаки, тодi вiн лагiдно пiдтримував її, пiдводив, доки вона ставала ногами на пiдлогу i пiдводився сам i виходило, що лише мить тому вони вдвох сидiли, вона на ньому, вiн на стiльцi, а тепер осьо вже стояли, бiк о бiк, ногами на пiдлозi. Вiдтак вони удвох мостилися на вiдпочинок, Уот та мiсiс Горман, перший на стiльцi, друга - на першому. Але, якщо не мiсiс Горман сидiла на Уотi, а Уот на мiсiс Горман, тодi вiн злазив з її колiн i лагiдним рухом рук допомагав їй пiдвестися, потiм займав її мiсце (згинаючи свої колiна) на стiльцi i садовив її зверху (розставляючи ноги) собi на колiна. А позаяк Уот не був такий аж занадто дужий, щоби за один день витримувати, з одного боку, горiшнiй тиск мiсiс Горман, коли та була зверху, чи дольний тиск мiсiс Горман, коли вона була знизу, тому йому часто-густо доводилося мiняти не менш як двi чи три, чи чотири, чи п'ять, чи шiсть, чи чи вiсiм, чи дев'ять, чи десять, чи одинадцять, чи навiть дванадцять ба й навiть тринадцять рiзноманiтних поз, перш нiж надходив час мiсiс Горман iти додому. Тобто можна припустити, що мiж рiзними позами в них була хвилинна пауза, i кожна з поз тривала в середньому п'ятнадцять секунд, тобто вони задовольнялися одним поцiлунком на день, який тривав хвилину або й пiвтори, один помiркований, пересiчний поцiлунок на цiлу днину або подвiйний поцiлунок, який починався на першiй позi i завертався на останнiй, бо пiд час змiни поз їм було не до поцiлункiв. І далi цього, на наш превеликий жаль, вони йти не наважувалися, хоча ще трохи, й побiгли б. Чому, цiкаво? Може, в їхнiх серцях, Уотовiм серцi i серцi мiсiс Горман, ще не згасло далеке вiдлуння минулої пристрастi чи якогось хибного кроку, на який вони зважилися десь колись у сиву давнину, вiдлуння, яке застерiгало їх i напучувало: не бруднiться, не пхайтеся у клоаку тваринних iнстинктiв i насолоди, а слухайте, як, мов рiдкiсна, нiжна, прекрасна i тендiтна квiтка, пахтить, розливається нiжними звуками це тихе вiдлуння. Ой, навряд. Просто Уот не мав снаги, а мiсiс Горман не мала часу на бодай поверхове, неглибоке єднання. О iронiя життя! Життя, сповненого кохання! Чому все так, що тому, хто має час, завжди бракує снаги, а та, що має снагу, не має часу! Ну чому, скажiть на милiсть, на завадi щастю завжди стоїть якась нiкчемна iз медичної точки зору цiлком вилiковна ендокримiнальна халепа, якiсь сорок п'ять-п'ятдесят хвилин, котрi безповоротно, мов смерть, нi, немов Гелеспонт, роздiляють коханцiв. Бо якби лишень Уот мав трохи бiльше завзяття, а мiсiс Горман - часу, то Уот при дбайливому, клопiткому лiкуваннi мiг би собi викохати i загартувати потужний природний вiдбiйник, який йому саме тут став би у великiй пригодi. А так, при наявностi тiєї обмеженої кiлькостi сили, яку вiдчував Уот, i того обмеженого часу, який мала мiсiс Горман, важко сказати, на що вони були здатнi, окрiм хiба що сидiння одне на одному, вигинання, поцiлункiв, вiдпочинку, нових поцiлункiв, нового вiдпочинку, доки не прийде час мiсiс Горман тягти свою рибу далi. І от що саме було у тiй мiсiс Горман такого i що такого було в Уотi, що так колошкало Уота i змушувало серце мiсiс Горман танути. Де, мiж якими бганками людської душi гнiздиться плотська хiть, яка завше знаходить, де злитися з чиєюсь iншою плотською хiттю. Ну от що, здавалося б, спiльного могло бути мiж Уотом, чоловiком, до якого не липли чоловiки, i мiсiс Горман, жiнкою, до якої не липли жiнки? Мiж Уотом, до якого не липли жiнки, i мiсiс Горман, до якої не липли чоловiки? Мiж Уотом, до якого не липли чоловiки, i мiсiс Горман, до якої теж не липли чоловiки? Мiж Уотом, до якого не липли жiнки, i мiсiс Горман, до якої теж не липли жiнки? Мiж Уотом, до якого не липли нi чоловiки, нi жiнки, i мiсiс Горман, до якої теж не липли нi чоловiки, нi жiнки? Усiма своїми життєво важливими органами, всiм нутром вiн вiдчував i знав, як усе переплелося i змiшалося - чоловiки, до яких не липли чоловiки, i тi, до яких не липли жiнки. Та й мiсiс Горман, безумовно, не була у цьому вiдношеннi якимось винятком. Але це нiчого нiде не мiняло. А що, як той потяг, котрi вони вiдчували один до одного, мiсiс Горман - до Уота, а Уот - до мiсiс Горман, був зумовлений з її боку - пляшкою пива, а з його боку - запахом риби? Через багато рокiв Уот все бiльше схилявся до подiбної думки, тодi як вiд мiсiс Горман лишилася хiба що згадка, i не згадка, а так, запах давно призабутих парфумiв - не бiльше. Тричi на день до дверей чорного ходу пiдходив мiстер Грейвз. Вранцi вiн брав ключi вiд свого сарая, вдень - свiй чайничок, по обiдi одержував пляшку свого пива i повертав чайник, а ввечерi повертав ключ i порожню пляшку. Уоту мiстер Грейвз майже подобався, особливо його манера розмовляти. Мiстер Грейвз вимовляв звук "т" не так, як усi люди, а набагато симпатичнiше. "Сри - чосири", казав вiн замiсть "три - чотири". Уот полюбляв цi косоокi китайськi слова. І коли, вмостившися на сходинках проти сонця, мiстер Грейвз, бувало, цмулив пиво i пiдморгував йому своїм вигорiлим од довгого вiку блакитним оком, наче прохав про щось чи докоряв чимось - "сри - чосири пляски, хiба це доза?", то Уота частенько брала пiдозра, що мiстер Грейвз блазнює не просто так, а з якоюсь метою. Мiстер Грейвз мав багато чого сказати про мiстера Нота, про Ерскiна, Арсена, Уолтера, Вiнсента та iнших, чиї iмена вiн давно уже забув або нiколи не знав. Але нiчого вартого уваги вiн не казав. Вiн цитував своїх попередникiв i дiлився спогадами зi свого власного досвiду. Бо й батько його i батькiв батько i так далi - всi працювали на мiстера Нота. Тобто ось вам ще одне скупчення. Його родина, казав вiн, доглядала за садом з самого його початку. І про мiстера Нота та його юних джентльменiв вiн був найкращої думки. Тодi Уот вперше почув про iснування цих джентльменiв. Але, як знати, може, вiн мав на увазi друзяк, з якими мiстер Нот зустрiчався в шинках. Але мiстер Грейвз торочив головним чином про свої хатнi незгоди. Мiж ним i його жiнкою, здається, не було цiлковитої злагоди, i не тiльки тепер, а i ранiше. Точнiше, не те щоби цiлковитої, але i зовсiм нiякої. Мiстер Грейвз, здається, дожив до такого вiку, коли домашнi незгоди стають джерелом великої втiхи, а зовсiм не приводом для ремствування чи скарг. І все ж це непокоїло мiстера Грейвза. Усе своє подружнє життя вiн спромагався жити з нею, як голуб iз горлицею, а оце вже деякий час щось йому десь урвалося. Мiсiс Грейвз також бiдкалася через те, що її чоловiк бiльше не мiг з нею жити у злагодi, бо над усе в свiтi вона полюбляла, коли з нею добре живуть. Уот не був першим, перед яким мiстер Грейвз вiд щирого серця виливав свою душу. Вiн її виливав i перед Арсеном, дуже давно, ще коли його родинна злагода тiльки-но починала щербатитися, i Арсен дав йому цiнну пораду, якої вiн пильно додержувався. Але з того всього вийшов пшик. Ерскiну теж мiстер Грейвз усе повiдав i Ерскiн також не поскупився на пораду. То була iнша порада, не та, що в Арсена, i мiстер Грейвз як мiг нi на крок вiд неї не вiдступав. Але з неї теж вийшов пшик. З Уотом мiстер Грейвз не був такий велемовний i не казав йому, а от скажiть менi, пане Уот, що мене среба зробись, щоби знову, як i колись, мiж нами з дружиною запанувала злагода. Так воно, може, й краще, бо щоб йому Уот на це вiдповiв? А мовчанку, яка б неодмiнно запала пiсля такого питання, мiстер Грейвз розтлумачив би зле i вирiшив би, що Уоту геть байдуже, буде в них з жiнкою злагода, чи не буде. Але питання це все ж нiби зависло в повiтрi i вимагало вiдповiдi. Бо, закiнчивши розповiдь про свiй родинний нелад, мiстер Грейвз не пiшов до саду, а мовчки сидiв i чекав, обсмикуючи криси свого капелюха (мiстер Грейвз завжди скидав капелюха, навiть надворi, коли розмовляв з поважними людьми), й дививсь на Уота, який стояв на сходах якраз над ним. А позаяк Уотове обличчя виражало те саме, що й завжди, i в цьому воно нагадувало обличчя суддi Джефрiза, коли той головує на засiданнях церковних зборiв, то мiстер Грейвз розiгнався вже був почути щось надзвичайно повчальне й корисне. На жаль у цей час Уот думав про пташок, про їхнi стрiмкi польоти та мелодiйнi спiви. Невдовзi цi думки його стомили, i вiн повернувся i зайшов до хати, а дверi зачинив. А ще трохи згодом Уот став залишати ключ на схiдцях, пiд каменем, на всю нiч i виставляти чайник в обiд, накриваючи його зверху теплим пуделком, а по обiдi у затiнок ставити пляшку мiцного пива та вiдкривачку. А ввечерi, коли мiстер Грейвз чалапав додому, Уот заносив до хати чайник, i пляшку, i ключ, i знаходив їх на тих самих мiсцях, де вiн їх залишав. Але згодом Уот покинув заносити ключ до хати. Бо навiщо ж його заносити о шостiй, коли о десятiй уже треба виносити? Таким чином ключ швидко вiдвик вiд кухонного гвiздка, а звик лише до кишенi мiстера Грейвза та до каменя. Але навiть Уот увечерi, пiсля того як мiстер Грейвз пiшов додому, не забирав ключа, а брав тiльки чайник та пляшку, все ж нiколи не забував зазирнути пiд камiнь, щоб перевiрити, є там ключ чи немає. А якось однiєї буремної ночi Уот залишив своє тепле лiжко, вийшов на двiр, забрав ключа, вiдрiзав вiд власної ковдри клаптик i щiльно завинув у нього той ключ. Потiм вiн знову винiс його на двiр i поклав пiд камiнь. На другий день, ввечерi вiн перевiрив i побачив, що ключ лежить завинений у ту саму ковдру, на тому самому мiсцi, пiд каменем. Бо мiстер Грейвз був чоловiк дуже тямучий, Уота цiкавило, чи був у мiстера Грейвза син, як у мiстера Гола, який би пiшов його слiдом, коли той помре. Уот не виключав такої можливостi. Бо чи можна усе подружнє життя прожити у цiлковитiй злагодi, немов голуб iз горлицею, i не нажити бодай одного сина, який би пiшов по батькових слiдах, коли той помре або вийде на пенсiю? Інколи в вестибюлi Уоту на якусь мить щастило побачити мiстера Нота, а нi, то в саду, коли той стояв непорушно, мов дуб, або пересувався дуже i дуже повiльно. Одного разу, виходячи з-за куща, Уот мало не зiткнувся з мiстером Нотом, i довго не не на жарт цим переймався, бо не встиг тодi навiть як слiд застiбнутися i заправити свiй одяг. Але всi цi його хвилювання були марними. Бо мiстер Нот, заклавши руки за спину, похилив голову i дивився в землю. Уот i собi втупився в землю, але спершу нiчого, крiм молодої травички, там не побачив, i тiльки, вдивившись трохи пильнiше, вiн помiтив маленьку блакитну квiтку, а поруч iз нею - жирного черв'яка, який мовчки вгрузався у землю. Так от, мабуть, то, мабуть, i привернуло увагу мiстера Нота. І завдяки цьому деякий час вони стояли разом, хазяїн i слуга, майже торкаючись одне одного низько похиленими головами (з чого можна зробити висновок про зрiст мiстера Нота, хiба ж нi, якщо земля, на якiй вони стояли, була не похилою, не в горбках, а рiвною), поки черв'як не заповз пiд землю, а на поверхнi лишилася тiльки квiтка. Колись настане такий день, що й квiтка зникне i тiльки черв'як залишиться, але того конкретного дня лишилася квiтка, а черв яка не було. Потiм Уот пiдвiв голову й побачив, що мiстер Нот стоїть iз заплющеними очима, почув, як вiн дихає тихо, м'яко i неглибоко, наче спляча дитина. Уот так i не вирiшив, радiти йому чи шкодувати вiд того, що вiн не бачився з мiстером Нотом частiше. З одного боку, вiн вiдчував, що шкодує, а з iншого -вiдчував, що радiє. Шкодував вiн тому, що палко прагнув побачити мiстера Нота вiч-на-вiч, а радiв вiн тому, що дуже цього жахався. Так воно все було й насправдi, оскiльки, ураховуючи його бажання побачити мiстера Нота зовсiм близько i острах перед здiйсненням цього намiру, саме це бажання змушувало його шкодувати, а острах - радiти з того, що вiн бачив мiстера Нота так рiдко i, як правило, здалека i крадькома, не прямо, а збоку, якщо взагалi не ззаду. Цiкаво, думав Уот, чи був Ерскiн допущений свого часу ближче до хазяїна, нiж вiн оце тепер. Але з часом, який, як тепер, колись, так i надалi буде весь час наближатися, термiн Уотової служби на першому поверсi також наближався до завершення, а водночас i бажання його, i острах, i шкодування, i радiсть, так само, як i безлiч iнших бажань, острахiв, шкодувань та радощiв, весь час притуплялися, даленiли, ставали дедалi все бiльш невiдчутними, поки геть зiйшли нанiвець. А причина того полягала, либонь, у тому, що поступово Уот втрачав весь свiй острах i всяку надiю побачитися з мiстером Нотом вiч-на-вiч, якщо не зараз, то будь-коли потiм. Або що Уот, продовжуючи вiрити в можливiсть одного прекрасного дня побачитися з мiстером Нотом вiч-на-вiч, став розглядати таку можливiсть, як щось нездiйсненне i не варте уваги. Або що по мiрi того, як Уотове зацiкавлення тим, що зветься духом мiстера Нота бiльшало, то його зацiкавлення тим, що заведено називати тiлом мiстера Нота меншало (бо нерiдко буває, що, якщо в одному мiсцi чогось бiльшає, то в iншому чогось iншого меншає). Або могла iснувати зовсiм якась iнша причина, ну хоча б утома, яка до всiх попереднiх причин була аж нiяк не дотична. Додайте до цього й те, що тi кiлька разiв, коли Уот швидко й мигцем встиг побачити мiстера Нота, були дуже короткими й невиразними. Все, що вiн тодi угледiв, вiн бачив крiзь скло i не в чистому дзеркалi, а крiзь звичайне скло, через схiдне вiкно уранцi, та через захiдне - надвечiр. Додайте до цього й те, що та постать, яку вiн iнколи бачив мигцем у вестибюлi чи у саду, нiколи не повторювалася, а завжди, як помiтив Уот, мiняла свою огряднiсть, зрiст, навiть волосся, ну i, певна рiч, манеру рухатися чи стояти, i Уот нiколи б не повiрив, що то є одна i та ж постать, якби не знав, що то є сам мiстер Нот. Уот нiколи не чув мiстера Нота, себто не чув, як вiн говорить, смiється чи плаче. Правда, якось вiн почув, як той каже, фiть! Фiть! До якоїсь пташечки, а iншим разом було чути, як мiстер Нот випускав дивнi звуки - Плопф, Плопф, Плопф, Плопф, Плопф, Плопф, Плоп, Пло Па. Сталося це посеред квiтника. Цiкаво, думав Уот, чи пощастило Ерскiну бiльше за нього i в цьому вiдношеннi. Чи розмовляв мiстер Нот з Ерскiном? Уот нiколи не чув, щоб вони балакали, а вiн почув би, якби вони гомонiли. Хiба що вони розмовляли пiвголосом. Так, звичайно, вони розмовляли пiвголосом, хазяїн зi своїм слугою гомонiли у два пiвголоси, пiвголос хазяїна i пiвголос слуги. Одного дня вже пiд кiнець Уотової служби на першому поверсi задзвонив телефон i якийсь голос запитав, як там справи у мiстера Нота. Зухвалець якийсь, не iнакше. Друг, вiдрекомендувався голос. Це був або дуже високий чоловiчий голос, або дуже низький жiночий. Уот сформулював цю подiю таким чином: Дзвонив друг мiстера Нота, непевної статi. Питав, як справи у мiстера Нота Невдовзi у цьому формулюваннi пiшли розломини. Але Уот був надто стомлений, щоб їх личкувати. Уот бiльше не наважувався себе виснажувати. Як часто вiн ну-нукав на неї, на цю загрозу подальшого самовиснаження. Ну-ну, казав вiн, ну-ну, потiм, потiм усе заличкую, замажу. Тiльки не зараз Уотовi набрид перший поверх, цей поверх на той час уже добряче виснажив Уота. Чому вiн навчився? Нiчому. Що вiн дiзнався про мiстера Нота? Нiчого. Що лишилося з його потягу до вдосконалення, з його потягу до iстини до чесного, нормального життя, що лишилося? А нiчого. А сам цей потяг, хiба вiн чогось не вартий? До того, вiн же себе пам'ятає, вiн був такий маленький, такий бiдний. А нинi став ще меншим i ще бiднiшим. Хiба це нiчого не варто? Такий був недужий та хворий, такий самотнiй. А зараз. Іще хворiший, ще самотнiший. Хiба це нiчого не варто? Порiвняльна ступiнь - хiба його можна рiвняти до звичайного. Бiльше вiн за звичайний ступiнь чи менший - не має значення. Менший вiн за найвищий ступiнь чи бiльший - теж байдуже. Червоне, синiше, щонайжовтявiше, все, стара мрiя бiльше не чинна, скiнчилася, наполовину кiнцевiша, щонайкiнцева. Знову. Ще трохи, й свiтатиме. Але нарештi вiн прокинувся i побачив, пiдвiвшися, коли пiдвiвся, коли опустився, що Ерскiна вже немає, а, ще трохи спустившися, трохи далi, побачив дивного чоловiка на кухнi. Вiн не знав, коли це сталося. Коли тисове дерево було темно-зеленого, майже чорного кольору. Було це того бiлого, нiжного ранку, коли земля одяглася, немов готувалася лягти в труну. Було чути дзвони з каплички, церковнi дзвони. Це було того ранку, коли хлопець привiз, спiваючи, молоко i поставив бiдон пiд самi дверi, мало не верещав свою немелодiйну пiсню, щедро налив повний глек молока, поставив його на землю i, не уриваючи спiву, поїхав далi. Дивний чоловiк, фiгурою нагадує Арсена та Ерскiна. Вiн називався Артуром. Артур. III Десь приблизно у цей час Уота перевели до iншого примiщення, а мене залишили замiсть нього. Пiсля того ми зустрiчалися i балакали як давнi знайомi. Тут не йдеться про те, що ми аж надто часто зустрiчалися i балакали, нi, не часто. Ми рiдко залишали свої будинки, вiн - свiй, а я - свiй. Бо коли ставала година i ми виходили в сад, то цi виходи не завжди спiвпадали. Бо та погода, яку я полюбляв, хоча й нагадувала погоду, яку полюбляв Уот, все ж мала деякi особливостi, якi Уоту були не до шмиги, i навпаки, та погода, яку полюбляв Уот, мала деякi особливостi, яких я аж нiяк не витримував. Отже, коли ми, не змовляючись, визирали у вiкна, виходили з наших будинкiв, щоб понiжитися на осоннi й подихати чистим повiтрям, зустрiчалися у садку i, не виключено, що заводили дружню бесiду (бо, хоча ми не могли заводити дружню бесiду, не зустрiвшися, але могли зустрiчатися, як воно часто й було, i нiякої бесiди не заводити), все ж одного з нас часто охоплювало неабияке розчарування i смуток, пекучий смуток вiд того, що вiн покинув будинок свiй, i вiн клявся собi, хоч нiколи цiєї клятви i не дотримувався, що нiколи бiльше не залишатиме свого будинку, нiколи й нi за яких умов. Крiм того, iнколи ми намагалися опертися звабним чарам усякої погоди, яка спокушала нас вийти надвiр, але водночас ми нiколи цього не робили. Бо коли хтось один опирався, а iнший пiддавався, тодi все ж була яка не яка, а надiя на зустрiч; якщо ж ми опиралися водночас, то не мали нiякої змоги нi зустрiтися, нi побалакати. А коли ми пiддавалися удвох, от тодi ми й зустрiчалися, а часом i розмовляли посеред садка. А як легко пiддатися чи, навпаки, вiдкинути звернутий до тебе заклик, як легко, як легко. Але ми, тi, що вiчно животiємо у своєму безвiконнi, в'язнi власного тiла, з його одвiчно нормальною температурою, геть позбавленi зовнiшнiх звукiв, не здатнi нi почути, як вiє вiтер, нi побачити, як свiтить сонце, ну який такий заклик може до нас пробитися, вiд якої такої улюбленої погоди? Ну хiба що якийсь дуже слабкий порух, здатний викликати лише жалюгiдне схвалення або не менш жалюгiдне заперечення. А на метеорологiчнi данi, почутi вiд слуг, годi було покладатися. Отже, не слiд дивуватися з того, що через брак знань про те, що вiдбувається назовнi, ми виходили з хати, то Уот, то я, то як Уот, так i я, безлiч швидкоплинних годин, якi б проминули ще швидше (краще вiд цього було чи навпаки, хто знає), якби ми, то Уот, то я, то як Уот, так i я, виходили на прогулянку, то Уот, то я, то як Уот, так i я, i поки те-се, могли б навiть погомонiти про всячину у нашому садочку. Безумовно. А от що таки викликає подив, так це те, що для нас обох, таких завжди готових пiддатися, але якось так, щоб водночас не виходити зi своїх теплих, окремих, непроникних для свiтла та звука оболонок, завжди був, iснував i лунав той заклик, який вряди-годи все ж тягнув нас у наш маленький садок. Так, сам той факт, що ми взагалi зустрiчалися, розмовляли, до чогось разом дослухалися, торкалися руками, плечами одне одного, що нашi ноги ступали разом по тiй самiй землi, паралельно, права нога попереду, лiва - позаду, потiм навпаки, i що ми могли, подавши тулуб вперед, обнiматися (це було вельми рiдко, звичайно, i, певна рiч, без поцiлункiв), все це тепер видається менi таким дивним, таким дивовижним. Бо ми нiколи не залишали наших помешкань, нiколи, хiба що тодi, коли чули поклик улюбленої погоди, заради мене Уот нiколи не виходив iз хати, а я - заради нього, нi, якщо й залишали свої будинки, то незалежно один вiд одного, кожен виходив на заклик уподобаної ним погоди, i от у садку ми й зустрiчалися, iнколи розмовляли навпрочуд приязно, ба навiть нiжно. І нiяких контактiв з потолоччю, що галасує, здiймає бучу по всiх проходах та коридорах, i, вiчно похмура та набурмосена, день i нiч грається у м'яча. Ми лише прагнули непомiтно вийти з наших будинкiв, пробитися через усе це грайливе, дурносмiшливе лайно до улюбленої погоди й назад. З усiх рiзновидiв погоди ми над усе полюбляли такий, коли було дуже вiтряно i разом з тим соняшно[7]. Але якщо для Уота найголовнiшим був вiтер, то для Сема - сонце. В результатi навiть при тьмяному освiтленнi, якщо вiтер дув щосили, Уот нi на що вголос не скаржився, а я заплющував очi на недостатню потужнiсть вiтра, аби лише сонце свiтило на мене бiльш-менш яскравими променями. Таким чином, стає ясно, що таких випадкiв, коли б нам обом було однаково любо й мило прогулюватися садком i вести бесiду, набереться негусто. Бо, коли на Сема сяяло яскраве сонце, то Уот нудився з задухи у вакуумi, а коли вiтер шарпав Уота, мов сухий листок, то Сем спотикався у суцiльнiй темрявi. Але все ж, коли в садку вдавалося досягти унiкальної рiвноваги мiж бажаними ступенями необхiдної вентиляцiї i освiтлення, тодi ми, кожен на свiй копил, перебували у злагодi i мирнотi, доки не вщухав вiтер i не сiдало сонце. І справа не в тому, що сад був маленький, нi, десь десять-п'ятнадцять акрiв - хiба ж це мало. Але пiсля наших будинкiв вiн здавався нам крихiтним. У ньому росли велетенськi блiдi осики, темнi тиси вражали тропiчною бучнiстю, не бракувало там i всяких iнших дерев, але не в такiй кiлькостi. Дерева росли серед дикого рiзнотрав'я, яке здатне було заглушити будь-яку стежку, так що гуляли ми головним чином у затiнку, пiд розлогими, важкими, буйно тремтливими гiлляками. Взимку пiд ногами в нас трiпотiли, корчилися тонкi тiнi пожовклого в'ялого бур'яну. Квiтiв там не було i слiду, хiба що якесь самосiйне зiлля або таке, що нiколи не вмирає, або якщо й вмирає, то раз на кiлька сезонiв, задавлене настирлими бур'янами. А серед бур'янiв особливо видiлялися кульбаби. Овочi не росли там нiякi. Був там i маленький струмок, або ж ручай, який не всихав i в люту спеку, а тiк собi то спроквола, то мов гiрська рiчка, втiм, нiколи не переливаючись через краї своєї вузької канави. Над темними водами струмка було перекинуто трухлявий сiльський мiсток, який ладен був от-от розвалитися. І ось одного дня, долаючи цю споруду, якраз посерединi, Уот потупцяв завзятiше, нiж будь-коли, не зупинявся за кожним кроком, як то робив звичайно, i не обдивився як слiд маршрут свого руху, а в результатi одна дошка трiснула, i його нога провалилася мало не до колiна. Вiн би напевно впав у воду i примхливий потiк затягнув би його у глибокий вир, якби я не трапився поруч i не витягнув його. Подяки за цю хай мiзерну, але допомогу я так i не дочекався. Ми не гаяли нi секунди i грубим ломаччям i вербовими лозинами так-сяк заличкували пробоїну. Ми розпростерлися долiлиць, я на своєму черевi, Уот - на своєму, нашi нижнi кiнцiвки i половина тулуба (для повної безпеки) лежали на березi, а верхнi кiнцiвки i решта тулуба зависли над стрiмкими схилами ручаю. Ми старанно працювали, не згинаючи натомлених рук, аж доки завершили роботу i полагодили мiсток, пiсля чого вiн став не гiрше, а то й краще, нiж був. І тодi ми подивилися в очi одне одному й усмiхнулися, що траплялося вельми рiдко, коли ми сходилися разом. Полежавши так трохи, не мiняючи усмiшки, ми почали наполегливо тягтися вперед i вгору, доки нашi голови й нашi шляхетнi випуклi чола зустрiлись i торкнулися, Уотове шляхетне чоло їз моїм шляхетним чолом. А потiм ми вчинили таке, на що рiдко зважувалися,- ми обнялися. Уот поклав свої руки на мої плечi, я поклав свої - на його (а що менi ще лишалося робити), тодi я торкнувся губами Уотової лiвої щоки, а Уот у вiдповiдь (iншого виходу вiн не мав) торкнувся своїми губами моєї лiвої щоки, дуже старанно i без зайвих емоцiй, в той час як над нами гiлки сплiталися в щiльну арку i без упину гойдалися. Як бачите, ми прикипiли серцем до цього мiстка. Бо без нього як би ми переходили з однiєї частини саду в iншу? Ми б понамочували собi ноги, захололи б, заслабли б, усе це переросло б у пневмонiю, а звiдти i до фатальних наслiдкiв як штихом докинути. Якимись стiльцями чи лавами, на яких ми могли б сидiти та вiдпочивати, тут i не пахло. Кущiв, а вiрнiше чагарiв, теж не було й слiду. Скрiзь, куди не плюнь, буяли хащi, густi й непролазнi, та громадилася рясна ожина, кожна ягода наче маленький вулик. Небо кишiло рiзноманiтною пташвою, за якою ми полюбляли ганятися, жбурляючи в неї камiнцi та грудки землi. Зокрема, вiльшанок, завдяки їхнiй довiрливостi, ми забили особливо багато. Та й жайворонкових гнiздечок з теплими яйцями, добре зiгрiтими матiр'ю-пташкою, щойно зiгнаною зi свого кубла, ми почавили шкарбанами багацько, а особливо ми полюбляли слухати i дивитися, як вони хрускають, потрощенi на друзки, не завжди, правда, а лише у певну пору року, коли пташки висиджували своїх малят. Але найближче ми заприязнилися з пацюками, якi жили обабiч струмка. Вони були довгi та чорнi. Ми носили їм рiзнi смачнi наїдки з власного столу - сирнi скоринки, шматочки хрящiв, окрiм того, пташинi яйця, жаб та пташенят. Вони вiдчували нашу приязнь, збiгалися усiм кагалом, варто було нам наблизитися, у всякий iнший спосiб виражали свою довiру й любов до нас, терлися спинками i мордочками об нашi ноги, не злазили з наших рук i висiли на грудях. Ми вмощувалися снiдати завжди всерединi i годували їх з рук, роздавали тому гарну й жирну жабку, тому дрозденя. Або раптом хапали якогось пухкого пацюнчика, який наївся по саме нiкуди й вiдпочивав тепер у нас за пазухою, i згодовували його власнiй мамцi чи татковi, а нi, так брату, сестрi або якомусь iншому невдасi-родичу. Порадившись, ми доходили згоди, що в такi моменти ми ставали ближче до Бога. Коли Уот щось казав, вiн промовляв низьким голосом i нiби скоромовкою. Бували, траплялися i надалi траплятимуться ще нижчi та скоромовнiшi голоси, нiж у Уота, нiхто в тому не сумнiвається. Але щоб десь вирвався i почувся з людського рота, хай навiть колись дуже давно чи дуже нескоро, за винятком марення, лихоманки чи пiд час служби Божої, голос, який був би водночас такий низький i такий скоромовний, то от цьому вже важко пойняти вiри. Уот майже зовсiм не зважав нi на граматику, нi на синтаксис, нi на вимову, нi на загальну теорiю, нi на конкретнi загальновизнанi правила написання окремих слiв. Разом з тим, власнi назви рiзних мiсцевостей та iмена людей, як-от Нот, Христос, Гоморра, Корк вiн вимовляв з великим старанням, i всi цi назви пальм чи атолiв з'являлися в нього не купно, а на певнiй вiдстанi одне вiд одного, бо вiн нiколи не заглиблювався в деталi i не обтяжував ними нi себе, нi iнших. Вiн, очевидно, також нiколи не переймався тим, як йому будувати речення, про що вести мову далi, чи, може, краще помовчати, тобто не вiдав усiх тих мук, яких не минути i найвправнiшим iмпровiзаторам, де б i ким би вони не були - хоч людьми, хоч пташками, а хоч би й нашими чотириногими братами i сестрами. Розмовляв Уот так, нiби щось комусь весь час диктував або виголошував, немов папуга, незрозумiлий текст, який вiд численних повторiв став нiби рiдним. І з цього навального бурмотiння левова частка пропадала безслiдно, бо багато чого iз тодi ним мовленого я не розчув, не розчовпав, а решту пiдхопив i назавжди розмаяв безглуздо-прудкий вiтер. Сад уздовж усього височенного паркана був обтягнутий колючим дротом, який давно уже слiд було замiнити на новий, iз новими, свiжими шпичаками. Через паркан у тих мiсцях, де весь свiт i пiвнеба не затуляла кропива i дебелий верес, де, куди не глянь, виднiлися подiбнi сади, з подiбними огорожами i подiбними будинками. Паркани цi то сходилися, то розходилися, i утворювали безлiч ламаних i завжди непрямих лiнiй. Жодна iз цих огорож i жодна з дiлянок цих огорож не були продовженням попередньої. Але тулилися вони так щiльно одна до одної, що у окремих мiсцях плечистий чоловiк або жiнка з не дуже вузькою талiєю, коли їм випадало просуватися цими вузькими протоптами, змушенi були, аби врятувати свої костюми, сукнi чи просто штани, рухатися не скоком, а боком. Бо чоловiк iз огрядним задом чи видатним черевом, навпаки, мусив рухатися тiльки обличчям вперед, якщо вiн не хотiв, щоби у черево чи зад його, або шлунок i зад водночас, увiп'явся iржавий шпичак чи кiлька колючих, мiцних та iржавих шпичакiв. Широкозада та пишногруда жiнка, чиясь, припустимо, тiлиста годувальниця, теж цього не минула б. Що ж до осiб водночас плечистих та череватих або стегнистих та широкозадих, та жирногузих або широкозадих та череватих, або плечистих та жирногузих або череватих та плечистих, або череватих та жирногузих, то вони нi за яких умов, якщо в них ще не всi клепки повилiтали, не потикалися б тим пiдступним протоптом, а розвернулися б i дали чосу назад, якщо не хотiли б, щоб їхнє тiло прохромили водночас у кiлькох небезпечних точках, щоб кров цебенiла з них вiдрами, щоб їх живцем жерли щури; а не щури, так щоб їх спiткало повiльне конання вiд голоду, спраги, спеки та холоду, перш нiж їхнi зойки почує хто-небудь, i задовго до того, як з'являться, прителющаться рятувальники зi своїми залiзними ножицями, медичним спиртом та йодом. Бо якби їхнi крики почули, тодi б шанси на порятунок зросли б, позаяк цi сади були дуже розлогi i проти iнших мiсць дуже безлюднi. Пiсля того, як Уота перевели на нове мiсце, минув деяких час, перш нiж ми побачилися. Як i ранiше, я прогулювався у садку, коли до цього спонукала улюблена погода, i Уот робив те саме. Але позаяк то був зовсiм iнший садок, то ми й не зустрiчалися. Коли ж ми нарештi зустрiлися знову, як саме - про це мова пiде нижче, то для обох нас було ясно, для мене й для Уота, що ми могли б зустрiтися набагато ранiше, якби мали таке бажання. Але саме цього бажання нам бракувало. Уот не прагнув мене побачити, я не прагнув побачити Уота. Не можна сказати, що ми були проти зустрiчi, проти того, щоб поновити нашi прогулянки, нашi колишнi бесiди, нi, не проти, ми просто не вiдчували такого потягу. Нi Уот, нi я. І от однiєї чудової, небувало яскравої, бурхливої днини я вiдчув, як ноги мої несамохiть, наче їх штовхає незнана зовнiшня сила, рухаються у бiк огорожi; i сила спонукала мене доти, аж доки я добувся впритул до самого дроту, i якби зробив бодай ще один крок, то завдав би собi вiдчутної, щоб не сказати фатальної травми; потiм ця сила послабила тиск i зовсiм щезла, а я озирнувся, чого ранiше нiколи не робив зроду-вiку, i став роздивлятися все навколо. Ну що за потворна рiч - крапка з комою. Я кажу, зовнiшня сила; бо iз власної волi, яка, хоч на крицю й не схожа, все ж, особливо тодi, не була позбавлена певної котячої чiпкостi, я б нi за що в свiтi не пiдiйшов би до огорожi, бо огорожi я полюбляв, особливо огорожi з колючого дроту, полюбляв над усе, бiльше, нiж мури, частоколи чи густi живоплоти, набагато бiльше; а от до обмеженого руху в обмеженому просторi, при необмеженостi поля зору, до рiвчака, до гатки, до грат на вiкнах, до трясовини, до сипучих пiскiв, я прикипiв усiм серцем тодi, усiєю душею. І Уот, якшо не помиляюся (i це робить усi подальшi подiї ще бiльш винятковими), вiдчував те саме. Бо коли, ще до його переведення на нове мiсце, ми прогулювалися разом по нашому саду, то ми нiколи не наближалися до огорожi, а могли б, якби нам хоча б пару разiв випадала така нагода. Уот не тягнув мене геть звiдти, i я його не тягнув, але ми, нiби змовившися загодя, якщо й пiдходили до огорожi, то не ближче, як метрiв на триста-чотириста. Інколи ми бачили її здаля, оповиту туманом, бачили обвислий колючий дрiт, похиленi опори, якi телiпалися на вiтриську в кiнцi просiки. Бачили ми також велетенського чорного птаха, який сидiв, вирiзняючись на тлi неба, крякав, здається, або чистив дзьобом пiр'я. І от, пiдiйшовши так близько до огорожi, що можна було, аби лиш схотiти, торкнутися її цiпком, i збентежено озираючись на всi боки, я помiтив, помилки тут бути не могло, що знаходжуся перед одним з тих каналiв або проток, про якi була мова вище, де стикаються кордони садiв, мого та сусiднього, що тягнувся у тому ж напрямку, i прохiд мiж ними був настiльки вузький i такий довгий, що мимоволi виникали сумнiви, чи вповнi розуму був той садiвник, який вiдповiдав за розбивку саду. Я старанно i не покладаючись на свої примхливi чуття продовжував огляд i у сумiжному саду помiтив (чiткiсть мого зору була винятковою, схибити я нiяк не мiг), кого б ви подумали, ну, звичайно, Уота, котрий рухався назадгузь у мiй бiк. Пересувався вiн поволi, так, нiби весь час блукав або йшов навпомацки, що пояснювалося вiдсутнiстю пари гострих очей на потилицi; рух цей також не можна було назвати безболiсним, бо, як на мене, дуже вже часто вiн бився об стовбури, перечiплявся носаками або пiдборами об чагарникову парость, завалювався на спину i гепався об землю або у ожиновi хащi, у верес, кропиву чи будяки. Але вiн одразу пiдводився i, не скаржачись, iшов далi, поки дiстався до огорожi i впав на неї, розпростерши руки, i схопився за колючий дрiт. Потiм вiн розвернувся, замiрявшись, очевидно, рушати назад таким саме способом, як i прийшов сюди, i я побачив обличчя його, i все що було нижче. Обличчя його було геть закривавлене, i руки теж, а в головi стирчали шпичаки. (У ту мить вiн був настiльки схожий на Христа, як його уявляв собi Босх, ця картина висiла тодi на Трафальгарськiй площi, що навiть я це помiтив.) І у ту ж саму мить менi раптом здалося, нiби я стою перед великим дзеркалом, у якому вiдбивається мiй сад i моя огорожа, i сам я, i пташки, що ширяють у небi, i тодi я подивився на руки свої i торкнувся лиця свого, i свого блискучого голого черепа, i вiдчув хвилювання у грудях, таке безпiдставне i разом з тим небезпiдставне. (Бо, якщо хтось тодi й справдi не нагадував Христа, зображеного Босхом, що висiв тодi на Трафальгарськiй площi, то це був, скажу не криючись, саме я.) Ну, Уоте, закричав я, як же ти так довiв себе до такого стану, га? Звичайно, сказав Уот. Це на позiр звичайне слово неабияк мене наполохало i завдало бiльше болю, нiж якби хтось зблизька, у яру чи в байрацi пальнув по менi з дробовика. Це враження тiльки поглибилося вiд того, що я почув далi. Цiкаво менi, сказав Уот, снiговичка-носовичка менi дати ти би мiг би чи, кров тертиви шоби. Зараз, чекай, закричав я, бiжу. У ту мить я, здається, так хвилювався i так поспiшав на допомогу Уоту, що ладен був у разi потреби усiм тiлом впасти на дрiт. Я так хвацько узявся здiйснювати цей задум, що поквапився вiдiйти на десять-п'ятнадцять крокiв i метнувся шукати якийсь пагiн чи гiлку, з якою можна було б швидко i без допомоги гострих iнструментiв зробити жердину чи тичку. І поки я мляво нишпорив очима круг себе, я нiби побачив в огорожi, праворуч вiд себе, отвiр, великий, з нерiвними, драними краями. І уявiть собi моє здивування, коли, пiдiйшовши ближче, я побачив, що не помиливс