Ендрю Томас. Шамбала, оаза свІтла Уславленому Мор'і, мудрецеві Шамбали ПЕРЕДНЄ СЛОВО Це художнє дослідження базується переважно на тібетських буддійських текстах -- найбільш вірогідних джерелах щодо Шамбали, хоча для паралелей залучалося й чимало інших книг. Природно, що найперше запитання, яке постає, стосується самої назви Шамбала-- що вона значить і коли виникла. Слово шам у санскриті означає "спокій", "мир", тож цілком можливо, що саме від нього й походить назва Шамбала. Література пуран згадує острів Шамбалу з благословенними гаями, розташований посеред нектарного озера. Індійські пурани датуються приблизно тим самим часом, коли складався і Новий Завіт. Назва Шамбала часто згадується на сторінках тібетських буддійських книг. Навіть до появи буддизму в Тібеті (VII ст. до н.е.) країна Шамбала позначена на географічній карті в тібетській книзі релігії Бон, що налічує понад два тисячоліття. Багатотомні "Ганжур" і "Данжур", "Біла Вайдур'я", "Блакитні аннали", "Шлях до Шамбали", "Сфера Шамбали" й чимало інших тібетських трактатів містять достатньо матеріалу для стислої характеристики Шамбали. У буддистській системі махаяна Шамбала розглядається як чудесна земля, подібна до тієї, яку ми подибуємо в "Утопії" Томаса Мора, "Новій Атлантиді" Френсіса Бекона та "Місті Сонця" Томмазо Кампанелли, де доброчесність і мудрість творять ідеальне суспільство. Писати про Шамбалу без вивчення вищезгаданих тібетських текстів (а це незначна частка тібетської релігійної літератури)-- все одно що множити прикрі непорозуміння й помилки. Тривале життя на Далекому Сході дозволило авторові цих рядків уникнути хибних висновків, властивих представникам Заходу, а тому й допомогло відчути суть вчення Шамбали. На Заході навряд чи знали щось певне про Шамбалу до публікації О. П. Блаватської, яка відкрила стародавню мудрість Сходу не підготовленому належно європейському та американському читачеві у вікторіанську епоху. Втім, першими з європейців у нові часи розповіли про Шамбалу двоє католицьких місіонерів--Стефан Каселла й Джон Кабрал ще триста п'ятдесят років тому. Можливо, Шамбалу знади в Європі й трохи раніше, але під іншою назвою, оскільки є вагомі підстави пов'язувати східну традицію з середньовічними легендами про Святий Грааль і пресвітера Іоанна. Згідно з традицією, встановленою шість сторіч тому главою тібетського буддизму Цзонкабою, з Шамбали на початку останньої чверті кожного століття лунає заклик до миру й терпимості. Отож цією книжкою мені хотілося б зробити свій скромний внесок до цього гуманного послання у XX столітті. ВСТУП Незвичайна тема потребує і нетрадиційного підходу до неї, тобто, як казав Піфагор, "ступити на неходжені стежки". Новий задум, хоч він і незвичний, мусить усе ж використати всі накопичені досі знання. Він повинен підтверджуватися фактами, а не витати в царині спекулятивних розмірковувань. Та й, крім усього, він мусить мати і якесь практичне значення, інакше вся праця виявиться марною. За часів Крішни мудрець Нарада застерігав від поквапних висновків щодо свіжих думок: "Ніколи не кажи "я цього не знаю, а тому це -- неправда". Треба вивчати, щоб знати, знати, щоб розуміти, розуміти, щоб судити". Нетерпимість у сучасній науці свідчить, якими хибними є заперечення нових концепцій і невипробуваних підходів. В атмосфері розумової обмеженості й переслідувань за часів Кромвеля прогресивні вчені Англії заснували Невидимий Коледж, що виріс у найвищу наукову інституцію -- Королівське Товариство. Та майже нічого невідомо про інше "невидиме" наукове та філософське товариство, що провадить дослідження у величній самотині Гімалаїв. А воно отримало відповіді на найбільш складні наукові питання. Сліди цього філантропічного й філософського братства знаходимо в історичних записах від найдавніших часів і дотепер. Численні свідчення підтверджують, що справді існували видатні постаті як у минулому, так і сьогодні, хоч інформація про те, де вони жили, неоднозначна. Скептицизм діє, як двосічний меч. З одного боку, він руйнує нікчемні теорії, а з іншого -- губить розумні, але передчасні гіпотези. І цей меч слід заносити обачно, аби не згубити такого підходу, яким через певний час можна скористатися. Історія науки рясніє такими трагічними прикладами. 1838 року один паризький лікар переконував свою пацієнтку, що хобі її чоловіка -- ловити тіні людей на мідну пластинку -- певна ознака божевілля. Лікар настійливо радив цій жінці на прізвище Дагерр примістити мосьє Дагерра в паризьку божевільню. На щастя для Луї Дагерра, Французька академія наук уберегла винахідника від цієї сумної долі, визнавши його відкриття фотографії. Що таке реальність? Скажімо, повітря -- воно реальне чи просто ніщо? Але ж коли цим "ніщо" напомпувати шину, вона стає твердою, як дерево. У дітей, що граються -- одна реальність, а зовсім інша -- в дорослих; одна -- у ядерного фізика, що має справу з безмежно малим світом атома, і зовсім інша -- у нефахівця, що стикається з чималими предметами; одна -- в астронома, що вивчає гігантські зоряні світи, а інша -- у звичайної людини, що спостерігає "малі зірочки" на небі; одна -- в історика, що бачить перебіг подій і розвиток суспільства упродовж століть, і інша -- у пересічної людини, що живе теперішнім днем і не здатна уявити життя людства загалом. У наш релятивістський вік реальність залежить від спостерігача. І ця книга має справу з предметом, який можна означити, як "неординарна реальність". Що правда для одного, те неправда для іншого. А оскільки в цьому велетенському світі багато правд, нам треба вміти слухати один одного, щоб мати користь від обміну ідеями навіть тоді, коли вони видаються вкрай химерними. Ця книга проводить думку, що на землі існує оаза космічної культури, представники якої, немов провідна зірка, століттями ведуть людство до вищого ступеню розуміння, вищої моралі і повнішого втілення ідеї про братерство людей. Майбутнє покаже, чи зуміє сучасне суспільство нашої критичної епохи піти за цією провідною зіркою. Є два різновиди людей: одні розпізнають правду відразу, а інші лише в останню чергу. Саме перші є провідниками передової культури й цивілізації, як це нам засвідчує історія науки, мистецтва й філософії. Не зажили слави ті, хто заперечував кулясту форму Землі, відкидав теорію відносності, не вірив у пароплави, аероплани чи космічні кораблі, а творцям сміливих ідей стоять пам'ятники. І нехай теза про закрите братство довершених людей, що сприяють розвиткові людства, належить поки до сфери припущень -- вона все ж варта уваги. Адже висміювала ж, до запуску першого супутника, більшість людей саму ідею про підкорення космосу! А вона виявилася правдивою. Отож нехай читач прочитає ці сторінки і спробує збагнути те, про що на них мовиться. 1. ДАВНІ МІСТЕРІЇ На Далекому Сході існує давня і досить поширена віра в існування плеяди видатних умів, що живуть відлюдно в невідомій області Азії. Про це писали історики й філософи Стародавньої Греції та Риму. Вважається, що великий Піфагор відвідав Індію. Філострат описує подорож Аполлонія Тіанського в Трансгімалайський регіон, що може бути лише Тібетом. Добре відомо, що Піфагор і Аполлоній були знайомі з дуже давньою системою посвячення, відомою як Великі містерії. В той час, як Малі містерії являли здебільшого народні культи. Великі містерії призначалися для обмеженого кола освічених людей, здатних піднятися над посередністю мас. Цельс у II столітті писав про допуск до цих містерій: "Нехай у них візьме участь той, чиї руки чисті, а слова мудрі". Запис античного автора про втаємничених мовить, що вони були здатні розуміти значення загадки існування, осягаючи його мету і межі, як то визначиш Зевс". Ці слова -- хороший ключ до філософської суті Великих містерій. Дев'ятнадцять віків тому Філон Александрійський написав про Великі містерії такі знаменні рядки: "О ви, втаємничені, чиї вуха очищені, прийміть це в свої душі, як таємницю, щоб ніколи її не втратити! Не відкривайте її профанові! Оберігайте її в собі, як нетлінний скарб -- не як золото чи срібло, а як щось куди цінніше, куди вартісніше від будь-якої речі, бо це -- знання Великої Причини, Природи і того, що вони обоє зродили". У Єгипті, Греції, Вавілоні й Індії втаємничені розмірковували про безмежне зоряними ночами, чекаючи на одкровення. Так Піфагор відкрив сім нот у музиці і "музику сфер", філософський сенс чисел і кулясту форму Землі. Так само й Платон установив, що абстрактні ідеї творять свій власний невидимий світ. Одвічну природу всесвіту відкрив Геракліт Понтійський. Більша частина грецької філософії бере початок з Єгипетських містерій. Піфагор і Платон навчалися у верховних жерців країни на Нілі. І видатний історик античності, Геродот, говорив про містерії з видимою повагою: "Я зберігаю глибоке мовчання про ці містерії, з більшістю яких я познайомився". Містерії завжди користувалися зашифрованою мовою, щоб зберегти таємні знання. Цей дивний звичай підтверджує Платон у листі до Діонісія Молодшого: "Я мушу писати тобі загадками, щоб, коли моє послання буде перехоплене на землі чи на морі, його не зрозумів той, хто його прочитає". Потайна символіка Великих містерій робила їхнє вчення "незрозумілим для дурнів", як казали втаємничені. Упродовж історії ці вищі люди багато слухали, мало говорили й активно діяли. "З найдавніших часів існує таємний міжнародний код символів, яким користуються втаємничені, що мають ключ до цих окультних доктрин. Ці знання досі ретельно оберігають релігійні братства в Індії, Тібеті, Китаї, Монголії та Японії" (В. 1. Еванс-Вентц. Тібетська книга смерті.--Оксфорд, 1927). Схоже, існував постійний обмін знаннями між групами втаємничених Азії та Середземноморського басейну, попри великі відстані, що їх розділяли. Це пояснює, чому вчення про переродження раптово з'являється в піфагорійців Кротони (Італія). Хоча його знали і в Єгипті, не виключено, що його привіз з Індії саме Піфагор. За Ціцероном і Вергілієм, містерії виходили з доктрини переродження і вчили, що нещастя й лиха цього життя є спокутою за вчинки й гріхи минулого життя. Ця ідея могла бути запозичена в Індії, з якою Стародавня Греція та Рим підтримували культурні й торговельні зв'язки. Допуск до Великих містерій вимагав складних процедур, що називалися ініціації. З праць класичних авторів відомо, що під час цих ритуалів мали місце незвичайні явища. У "Федрі" Платон так описує свої враження: "Ми стали свідками цілісних, простих, незмінних і благословенних видінь, що складалися з чистого світла". Прокл (V ст.) додає, що "боги прибирали різноманітних форм, постаючи в різних подобах, а інколи навіть у вигляді безформного сяйва". Сократ нібито мусив визнати, що "ті, хто встановив містерії, були людьми винятково геніальними". Найосвіченіші уми давнини -- Піндар, Платон, Плутарх, Евріпід, Арістофан, Ціцерон, Епіктет, Марк Аврелій і багато інших -- дали найвищу оцінку містеріям. Твори цих великих мислителів засвідчують їхню глибоку повагу до містерій. Історична істина полягає в тому, що велика наука, глибокі знання і висока філософія шкіл єгипетських містерій надихали найвидатніших представників класичної епохи. Найпоширенішими з містерій були містерії Ізіди, Орфея, Діоніса, Елевса, Церери й Мітри. Ініціації відбувалися вночі, переважно в печерах, лабіринтах чи пірамідах. Виразно прозирає космічний характер і зміст Великих містерій, що випливають з основної засади: Земля для людини лише місце вигнання, а справжня її оселя -- зоряний простір. Цю всесвітню асоціацію мудреців було створено на світанку цивілізації, і вона успішно зберегла давню мудрість упродовж тисячоліть. Існував тісний зв'язок між наукою, особливо астрономією, і Великими містеріями -- такий висновок напрошується з астрономічної символіки, вживаної в містеріях. Людство постійно стикається з примарою фанатизму й забобонів. Ці примари видаються гідними уваги лише для тих, чий погляд прикутий до них, і для кого вони -- частка психологічного багажу. Та для умів, що зводяться неад посередністю мас, ці страхіття неспроможні приховати своєї справжньої личини. Так вважають адепти і їхні послідовники. Вважалося неможливим допускати навіть до Малих містерій осіб сумнівної вдачі. Так, попри всю свою владу, імператор Нерон не зміг бути присутнім на елевсинських містеріях після того, як стратив власну матір. Імператор Константин мусив відмовитись від участі в таких самих містеріях після вбивства одного сина Кріспа, а тоді й дружини Фаусти. А проте навіть грецька церква виявилася менш нетерпимою, канонізувавши його після смерті! Ці історичні факти свідчать, що учасник містерій мусив мати незаплямовану репутацію. Вкрай важливі свідчення наводять перші Вітці церкви. Клемент Александрійський (II ст.) писав, що вчення Великих містерій стосується переважно Природи й Усесвіту. "Тут кінчаються всілякі вказівки,-- пояснював він.-- Природа й усі явища стають видимими й зрозумілими". Містерії були ближчими до науки й філософії, аніж визнана релігія, яка призначалася для тих, чий інтелект і моральність не досягли достатнього рівня. Втаємниченому відкривалися знання, часто у вигляді символів чи криптограм, до яких прості смертні не мали ключа. Через секретність упродовж віків годі відтворити картину цих давніх ініціацій. Ось що тільки каже Луцій Апулей (II ст.): "Не сумніваюсь, допитливий читачу, що ти хочеш дізнатися, що ж сталося, коли я увійшов. Якби мені було дозволено сказати тобі про це, а тобі дозволено вислухати, то ти дізнався б про все; але тоді язик мій постраждав би від надмірної балакучості, а твої вуха -- від надмірної цікавості". Ці недомовки інтригують, але не більше. Філон Александрійський (I ст.) усе ж повідомляє нам, що "містерії розкривали таємниці Природи". З давніх історичних повідомлень випливає, що школи містерій не лише відкривали очі на найвище "Я" і підносили людину до рівня космічної свідомості, а й давали їй наукові вказівки й дані про невідому історію людства. Доказ цього знаходимо в "Тімеї" Платона, де Солон заявляє, що єгипетські жерці розповіли йому про хронологію, започатковану в дев'ятому тисячолітті до його епохи. Це дозволяє припустити, що в Давньому Єгипті існували архіви, що охоплювали значні періоди історії. Так звані маги, або Мудреці Сходу, поза сумнівом, входили до всесвітньої школи містерій. Святий Жером (IV ст.) визначає їх як "Учителів, що розмірковують про Всесвіт" і приписує їм глибоке знання астрології. Питання про магів було в теології досить лоскітливим і суперечливим. Найпершими знали про пришестя Христа ангельські вісники, які з'явилися перед Йосифом і Дівою Марією. Цих трьох (чи й більше) Мудреців хтось попередив про майбутнє народження Ісуса, інакше вони б не залишили своєї далекої країни за кілька місяців до очікуваної події. Навіть кращі тогочасні астрологи не могли передбачити точно, де й коли у світ прийде месія. Лише дар передбачення міг привести магів до Палестини. Теологи вважають спекуляціями всілякі розумування про природу Зорі Віфлеємської. Якщо вважати вірогідним розповідь про святого Матвія, то зоря та не могла бути планетою, зіркою чи кометою, бо вона надто швидко рухалася по небу. З іншого боку, той рух був надто повільним як для метеорита. То чи не був то апарат, створений давньою наукою, якою володіли маги? Цю таємницю може прояснити давня легенда, що вочевидь іде від магів: "Що ж то за зірка вела магів? Безумовно, то було веління Братства: привітати Ісуса, вберегти нужденну сім'ю і принести їй якийсь прожиток. Ми йшли по Землі, не знаючи достеменного місця. Вказівки Терафіма направляли і вели нас день у день. Коли ми чули: "Вже близько", ми не бачили жодного сліду житла. Чи міг хто-небудь отримати чудо такого небаченого попередження серед посліду верблюдів і ревіння віслюків?" Мудреці мусили бути провіщені про народження Ісуса, якщо вирушили в тривалу подорож, коли Марія була вагітна. То звідки ж прийшли маги? Хто послав їх? І куди вони пішли потім? Ці питання, схоже, залишаються без відповіді, та принаймні знаменний факт, що вони знали про грядущу подію, їхнє знання про зорі, їхнє володіння паранормальними здібностями, які проявилися в попередженні, що явилося уві сні, підтверджує Новий Завіт. Єврейський історик Філон Александрійський (30 р. до н. е.-- 10 р. н.е.), можливо, краще за інших визначив слово "маг", бо був сучасником Ісуса: "Маги були святими людьми, що тримались осторонь усього земного, споглядали божественні доброчесності і розумілися на сутності богів та духів. Вони усе життя підтримували постійний зв'язок із цими невидимими істотами, а також посвячували інших у свої таємниці". Це пояснення, певно ж, куди цінніше, ніж усі церковні тлумачення слова "маг", бо його дає вчений епохи Ісуса. За Філоном, маги були не лише прийшлими з Персії астрологами, про що мовлять теологічні джерела, а й великими втаємниченими. До всього, це історичне свідчення дає зрозуміти, що маги належали до містичного Братства. Якими ж були ідеали й засади цього давнього братства та його послідовників, що і сьогодні провадять Великі містерії? На це запитання досить чітко відповідає англійський автор Уолтер Оуен: "Члени Братства ні всемогутні, ні деспотичні. Вільна воля, ця суть особистості людини -- недоторканна. Вони лише впливають, спонукують, переконують, стримують. їхнє знаряддя -- закони природи, а матеріал, з яким вони працюють,-- це бажання, себелюбство, надії, страхи, сумніви, пристрасті, антипатії і ненависть, які ще залишаються ідеалами Театру, Барлогу, Ринку й Племені, воля яких -- це "брутальний імпульс" патологічних схильностей, що в духовному розумінні не набагато перевищують спонуки мисливців за мамутами. Люди, свідомість яких відкрита, співпрацюють із ними, але їх вкрай обмаль. Вони випускники Університету Людяності". В Індії ще збереглася традиція осіб, що закінчили Університет Людяності; їх там називають ріші. Давній трактат "Аватаншака-сутра" свідчить, що з початку цивілізації людство змішало істину й брехню. Тоді була створена вища система знань алая-віджняна. Але хто володіє цими знаннями? Давні тексти відповідають: "Великі Вчителі Гімалаїв". Доктор Еванс-Вентц, відомий сходознавець, так визначає їхні цілі й діяльність: "Невидимі для звичайних людей, ці істоти видимі для пророків і чистим серцем можуть спілкуватися з ними. Як мовчазна сторожа вони з божественним співчуттям споглядатимуть з Гімалайських відрогів на Землю, поки ніч каліюги завершить свою довгу путь й настане День Пробудження над усіма народами". Згідно з "Веданта-сарою", істинним учителем, або гуру, є людина, уславлена чеснотами, яка мечем мудрості обтяла гілки й корені дерева зла, яка світлом розуму розвіяла щільну темряву неуцтва, в яку поринуло людство. Містики Заходу також знали про існування цих магів. Один із них, Карл фон Еккартсхаузен (1752--1813), так писав у своїх "Викриттях магії": "Вони живуть у різних місцях Землі. Хто в Європі, хто в Африці, але їх пов'язує гармонія душ, тому вони -- одне ціле. Вони розуміють один одного, хоч і розмовляють різними мовами, бо мова мудреців -- духовне сприйняття". В іншій книзі цей самий автор каже, що ця "Школа Мудрості" схована від світу і підлягає лише божественному урядуванню. Нема нічого неймовірного в припущенні, що в минулому мудреці й провидці об'єдналися в постійне співтовариство, аби протидіяти невігластву й посередності, властивих масам, та ще нетерпимості існуючих культів. Думати не так, як більшість -- завжди вкрай ризиковано, бо служителі ідолів зла завжди нетерпимі до сміливців, що здатні виявляти більшу мудрість, аніж вони самі. Ось чому в давні часи освічені люди об'єднувалися в групи, щоб займатися філософськими й науковими розробками й уникнути протидії зовнішніх сил. Іноді в своїх країнах вони опинялися в лоні панівної релігії, належали до її еліти. Іноді діяли поза цими межами, зовсім невідомі для невтаємничених. Школи містерій Єгипту, Індії, Греції, Китаю та інших країн античності можуть бути прикладом збереження Давнього Знання. Як повідомляють класичні історики й письменники, давні тексти -- учасники Великих містерій були людьми широких поглядів, високої моралі і глибокої свідомості. Вони вивчали не лише людину, а й усесвіт, де людина складає лише мізерну частку. Між усіма центрами світу існував зв'язок, і коли якась цивілізація мала отримати поштовх, то інші гілки цього всесвітнього Братства відразу сприяли цьому. Цим пояснюється швидке, несподіване виникнення нових ідей за певних історичних періодів і докорінні зміни, які вони викликали. Поява християнства -- приклад цієї вражаючої роботи містерій, що ведеться у світі за певним планом. Йому не змогли завадити зусилля ессенів, що вчили християнству до християнства, або, навпаки, зводили його до догматичної релігії й оволодіння сучасною наукою. І навіть якщо деякі з намірів Мудреців випадково зазнавали невдачі, бо не було узгодженості мас, навряд чи варто сумніватися, що самі ці задуми були чудові, бо похопили від тих хто володів глибокою мудрістю, збереженою у віках і тисячоліттях. Легендарні махатми Гімалаїв - це не усамітнені посвятники, а члени Братства за духовне відродження людства. Зрештою, саме в цьому і полягає суть віри народів Індії й Тібету. 2. ДОЛИНА БЕЗСМЕРТНИХ Стало вже звичним вважати міф гарним, але неправдивим уявленням первісних народів про походження світу й людини. Це слушно лише до певної міри. Однак є міфи, які розповідають про легендарні міста й легендарних героїв. Але усна й писемна традиція знає чимало випадків, коли ці міфи виявлялися правдою. Коли Генріх Шліман заявив, що вірить Гомеровій "Іліаді" і вирушає на пошуки легендарної Трої, вчені кола підняли його насміх, бо Троя вважалася лише гарною казкою. А Шліман відкрив не одну, а цілих дев'ять Трой -- одна на одній, поглинутих землею! Він знайшов інкрустовані слоновою кісткою шкатулки, повні золотих браслетів, чаш, сережок -- щедра винагорода за його першопрохідництво в археології! Згодом Шліман вирішив повторити шлях Агамемнона, переможця Трої, назад до Греції. Дослідник прагнув знайти ті військові трофеї, що їх греки захопили в переможеному місті. Отак Шліман потрапив до Мікен, де й відкопав цілі скарби золотих і срібних речей. І хоча вони належали не Агамемнону, а іншому цареві, Шліман довів реальність стародавньої легенди про Трою. Його дослідження остаточно революціонізували історію й археологію. Артур Еванс і собі допустив раціональне зерно в легенді про крітського Мінотавра. Його розкопки відкрили світові велетенський палац царя Міноса, з яким тепер захоплено знайомляться тисячі туристів, що приїздять на Кріт. Вавілонські таблички й пізніші тексти Біблії оповідають про Вавілонську вежу. 1898 року Роберт Кольдевей відкопав місто в Месопотамії і відкрив там давній зіккурат. І ще один міф став, історичним фактом. Вчені й хроністи Стародавнього Китаю з винятковою точністю фіксували астрономічні явища, такі як сонячні плями, нові зірки, комети тощо. Така ж точність властива і їхнім історичним записам, навіть коли здається, що в них просто неймовірні факти. Згадаймо, що 547 р. до н. е. один китайський історик відмовився всупереч істині прославляти свого імператора і за це був страчений. Згідно з найдавнішими китайськими текстами, Ну і Куа, азіатські прототипи Адама та Єви, народилися в горах Куньлуня в пустельному районі Центральної Азії. Важко збагнути, чому китайський Едем розташувався в такому малопридатному місці. А проте є дані, що в далекі часи пустеля Гобі, можливо, була внутрішньою водоймою серед родючих земель. Тоді цілком правомірно, що китайці мусили оселити перших людей на Землі в провінції Шаньдун чи в долині ріки Янцзи. Це повір'я має глибоке коріння й постійно повторюється в хроніках і текстах Піднебесної імперії. Величний Куньлунь, вершини якого вкривають лід і сніг, у китайській міфології вважався оселею Безсмертних. Азіатським Олімпом правила Сі-ван-му, Мати-володарка Заходу. Китайські вчені не можуть пояснити, чому їхній Олімп знаходиться так далеко від власне Китаю. До недавнього часу мало який китаєць наважувався на подорож у цю віддалену малонаселену провінцію, де жили вороже настроєні до них тібетці й монголи. Чи можна вірогідно пояснити цю легенду? Дев'ятиповерховий палац Сі-ван-му, за описами, був з чистого нефриту. Його оточував прекрасний сад, де росло персикове дерево Безсмертя. Воно цвіте й родить лише раз на шість тисяч років. Тільки найрозумніші та найморальніші чоловіки й жінки могли споживати ці чудесні фрукти, що оберігають від смерті і дають вічну молодість. Чарівна музика повнила палац, а його мешканці пили еліксир молодості з водограю вічного життя. Так запевняють китайські оповідачі. У цьому гірському масиві, згідно з легендою, лежить прекрасна долина, захищена від стужних вітрів. Для того, хто добувався долини, колесо перероджень зупиняється, і вони досягають нірвани -- кажуть північні буддисти. Сі-ван-му має ще інше ім'я -- її називають Гуаньінь, або богинею милосердя. У Китаї та Японії її часто зображають тисячорукою і тисячоокою, що має символізувати її прагнення допомогти людству. Гуаньінь іноді називають "Та, що дослухається до крику Світу", "Богиня, що звертає погляд на Світ", "Милосердна захисниця". Для буддистів вона -- подруга Авалокітешвари, саме вона дала людству молитву серця "Ом мані падме хум ("О ти, скарбе в лотосі)". У Тібеті й Непалі її часто називають Білою Тарою, або Долмою. Китайці кажуть, що помічники Сі-ван-му довершені істоти, які не старіють і не вмирають. Вони сповнені мудрості й міці, допомагають Золотій Матері в її гуманній діяльності. Вважається, що Безсмертні здатні мандрувати своєю волею по Всесвіту, з одного світу в інший і навіть жити на віддалених зірках. Досить дивна концепція як для давнини, бо вона, по суті, відтворює сучасну ідею космічних мандрів. З іншого боку, якщо ця концепція -- проекція розуму на далеку космічну систему, то не менш дивно, що стародавні китайці взагалі могли уявити собі таку можливість, оскільки в їхню епоху ніщо не свідчило про безконечність космосу. Стародавні книги Піднебесної описують легендарну епоху Синів Неба, що з'явились як зичливі носії культури в третьому тисячолітті до нової ери. Саме тоді мали місце дивні астрономічні явища, як, скажімо, падіння великої зірки на Острів Квітів, що його радянський філолог 1. Лисевич розміщує в пустелі Гобі ("Азия й Африка сегодня", 1974, No 11). Радянський учений вважає, що цей міф відбиває дійсний спуск на світанку історії космічного корабля з інопланетними посланцями в Центральній Азії. Ця легенда зі старовинного китайського тексту стає ще більш значущою, коли ми взнаємо про Білий Острів, де перебували безсмертні йоги, про яких згадують індійські джерела. Легенда про обитель Безсмертних досить дивна. Ще великий мудрець Лао-цзи, який народився близько 604 р. до н.е. і написав класичну книгу "Дао де цзін", основу даосизму, як вважають, наприкінці свого довгого життя полишив Центральний Китай і подався в країну Сі-ван-му. І сьогодні існує безліч статуеток великого мудреця, що на спині буйвола вирушає у легендарну країну на Заході. Можливо, це пояснює, чому жоден китайський історик не знає, де і коли помер цей уславлений мудрець. З історичних записів випливає, що не лише Лао-цзи вирушав у подорож до далекого Куньлуня через Гобі. Згідно з давньокитайськими джерелами, імператор Му з династії Чжоу (1001--946 рр. до н. е) прославився тим, що удостоївся аудієнції в богині Сі-вань-му на березі Яшмового озера в горах Куньлуня. Інша хроніка оповідає про раптову появу богині Заходу в палаці імператора Ву-Ті з династії Хань (140--86 рр. до н.е.). Ко Юань, або Цю Янь, вчений даосист III сторіччя, пише про власні філософські відкриття. Він підкреслює, що таємне знання ніколи не було доступним для просто цікавих з-посеред освічених людей цього грішного світу, і каже, що потрібно знестися над Землею, аби зрозуміти це вчення. Крім того, він знав, де знаходиться джерело даосизму -- воно, на його думку, прийшло з царства божественної володарки Заходу. Протягом століть легенду про землю Матері-володарки Заходу, де перебувають велети духу, постійно повторюють китайські автори. А чи не алегорія це ізольованої місцини в Центральній Азії, де живуть досконалі люди? Вивчення історії і літератури Китаю справді допускає таку можливість. Архіви Ватікану зберігають чимало донесень католицьких місіонерів про таємничі депутації за останні півтори сотні років, що їх відправляли китайські імператори до Духів гір. Вважалося, що ці загадкові істоти мешкають у Наньшані або горах Куньлунь. Їх описують як таких, що мають щільне видиме тіло, проте без плоті та крові. Чи не є вони штучними надлюдьми з кристалізованої матерії, інакше кажучи -- богами, породженими духом? Індійські тексти також говорять про можливості, що ними володіють божественні істоти,-- ставати важчими й щільнішими, чи, навпаки, легшими й ефірнішими. Про цю загадку повідомляє і єпископ Делаплас у своїх "Анналах поширення віри", опублікованих понад сто років тому. Депутації виряджалися з Пекіна імператором, як правило, в кризові роки, коли він вагався прийняти остаточне рішення. Хроніки, що описують ці посольства мандаринів і священиків двору імператора Піднебесної до Геніїв гір, читаються більш ніж дивно. Кого сподівалися зустріти посланці імператора на снігових вершинах Куньлуня? Навряд, щоб вони гналися за недосяжним. Частка правди, певно, схована між рядків цих історичних документів. Якщо це так, то фантастичні, поетично прикрашені описи палацу Сі-ван-му в країні Безсмертних можуть виявитися такою ж реальністю, як і описи Палацу Неба в Пекіні. В III і II ст. до н. е. китайські імператори посилали великі, добре споряджені експедиції углиб Центральної Азії -- шукати схованих від світу Безсмертних і Царицю-Матір Заходу. Щоб зрозуміти відрегульованість державної машини Давнього Китаю і точність записів ЇЇ чиновників, наведемо такий приклад з життя Піднебесної: за переписом 1--II вв. н. е., в Китаї жило 59 594 978 громадян. І якщо записи про імператорські депутації в Долину Безсмертних удвічі перебільшені, усе ж вони заслуговують на пильну увагу. Китайський пантеон мав чітку ієрархію богів, напівбогів і смертних. Скажімо, Цінь-жень був чоловіком, що випив еліксир безсмертя й пішов у гори. Саме ім'я Цінь-жень означає "горець". Західний Рай, що називався Сі Тієн, був місцем, де осяяні душі уникали колеса перероджень. Це країна розкошів і блаженства. У місцевих віруваннях Сі-ван-му, Цариця-Мати Заходу, часто ототожнюється з Гуаньінь, богинею милосердя, а також з Авалокітешварою Милосердним. Попри різні імена й атрибути цих божеств, Західний Китай з його високими горами вважається місцем Добра і Мудрості. Даосисти вірять в існування країни Тебу, найпрекраснішої в світі, захованої між Сичуанем і Тібетом, де снігові хребти оточують вузькі долини з стрімкими потоками й водоспадами. В святому місці Безсмертних фізичний світ стикається з невидимою реальністю богів, і ті, кому випало щастя потрапити туди, живуть одночасно в двох світах -- матеріальному і духовному. Вони мають довершені тіла і найчистіші, найблагородніші душі. Окремі деталі цих китайських легенд вражають конкретністю. Це втаємничене місце населяють істоти, доти звичайні чоловіки й жінки. Вони досягли священної країни завдяки своєму духовному злету. Більше того, туди й сьогодні може попасти гідний щукач правди, якщо він подолає в собі егоїстичні нахили. Так виглядає ця вікова традиція Китаю, що викликає благоговіння у його великих філософів. Ця давня віра в існування Долини Безсмертних повинна мати реальний грунт, який, звісно, численні покоління прикрасили всілякими подробицями. Якщо мудреці об'єднались і створили в давні часи центр в пустельній частині Азії, тоді міф про Безсмертних стає зрозумілим, їхня доктрина може бути спадком якоїсь зниклої цивілізації. І хоча самих мудреців може бути зовсім небагато, важливість їх Давнього Знання важко переоцінити. Реальність цієї обителі охоронців давньої традиції стане ще відчутнішою, коли уважно ознайомитися з історичними хроніками і повідомленнями дослідників Азії. 3. ОСТРІВ ШАМБАЛА Народи Індії, як і Китаю, вірять, що існує обитель досконалих людей, яку вони називають Калапа, або Катапа. "Бгагавата-пурана" й санскритська енциклопедія "Вачаспатья" розміщують цю обитель на північних схилах Гімалаїв, тобто в Тібеті. Легендарна земля Ар'яварша, звідки індуси чекають появи майбутнього спасителя Калькі, міститься на північ від гори Кайласа в Західному Тібеті. Вважається, що Долина посвячення Будди розташована саме там. Згідно з "Курма-пураноюо, колись у північному морі існував острів Шветадвіпа, або Білий острів, де жили великі Йоги. Вважається, що пустеля Гобі-- дно цього давнього моря, а острів сьогодні -- масив високих гір, порізаних глибокими долинами. Цілком імовірно, що Мудрі Йоги ще живуть у цьому районі, захованому серед гірських лабіринтів Азії. Пуранічна література змальовує острів Шамбалу, розташований посеред нектарного озера, з палацами і розкішною зеленню. Потрапити на цей острів можна лише тоді, коли "золотий птах" перенесе вас туди на своїх крилах. У тібетських рукописах цей таємничий центр називається ще "Шамбала", або "Дежюнг". Отець Каселла, португальський єзуїт-місіонер, підтверджує існування цієї "знаменитої країни" в своїх звітах. Певно, в нього вистачало часу, аби переконатись у цьому, бо двадцять три роки він прожив у Шігадзе, де й помер 1650 року. Лами так поважали цього священика, що навіть запропонували провести його в це потаємне місце -- Північну Шамбалу. Оскільки на північ від Бенаресу в Індії є місто під назвою Шамбала, то місцезнаходження Просвітлених за Гімалаями називають Північною, або Чанг-Шамбалою. Колега Каселли Кабрал писав 1625 року: "Шамбала, на мою думку, не Катхей (старовинна назва Китаю), а те, що на наших картах називається Великою Тартарією". Ці два місіонери першими з європейців подали документовані повідомлення про Шамбалу. Князівство Шамбала позначено й на карті XVII століття, виданій католицькими властями в Антверпені. Угорський філолог Ксома де Корос, що провів чотири роки в буддійському монастирі в Тібеті (1827--1830 рр.), географічно розташовує Шамбалу між 45° і 50° північної широти за Сирдар'єю. У 60-і роки тібетські емігранти в Індії переклали й видали чимало книг з давньої тібетської релігії Бон. Одна із цих священних книг містить карту, де позначено багато стародавніх країн, таких як Персія, Бактрія, Вавілон, Іудея та Єгипет. Виходячи з цього, карта може датуватися 1 ст. н.е. ("Байкал", 1969, No 3). І серед країн, вказаних на цій карті, є Шамбала, з позначкою, що тут зародилася релігія Бон. Таким чином, давність цієї географічної карти підтверджує давній переказ, пов'язаний із Шамбалою. Близько півстоліття тому німецький філолог А. X. Франке не сумнівався, коли вказував саме цей район у своїх публікаціях. Він навіть писав, що реальність Шамбали настільки жива в його провідників, що під час мандрів по Азії вони іноді відмовлялись іти маршрутом, наміченим його експедицією. А йшли іншим, щоб не порушити священних кордонів забороненої території. Подібні випадки понад сто років тому описував і російський мандрівник М. М. Пржевальський. Ось як він пише щодо Шамбали: "Інша дуже й дуже цікава легенда стосується Шамбалінга -- острова в далекому північному морі. Там багато золота, а пшениця неймовірної висоти. В тій країні не знають злиднів; справді, молоко й мед течуть у Шамбалінгу". Рідкісні тібетські прапори, як і зображений у цій книзі, відтворюють місто Шамбалу. На них воно в центрі оази, оточеної кільцями гір зі сніговими вершинами. Води ріки чи озера омивають священну землю. Цим пояснюється одна з назв царства богів -- Острів Шамбала. Внаслідок систематичних досліджень італійський тібетолог Джузеппе Туччі розміщує країну Шамбалу в басейні ріки Тарим, що бере початок у гірському масиві Алтин Таг (Д. Туччі. Тібетські кольорові сувої. --Т. 1.-- Рим, 1949). Вивчаючи тібетські манускрипти, професор Туччі виявив, що з незапам'ятних часів династія мудрих правителів небесного походження правила царством Шамбала, і саме від них започаткувалася калачакра -- містична наука езотеричного буддизму. "Ганжур" (книга VII) мовить про цю країну Шамбалу на Півночі. І справді, одна з книг "Ганжура" містить навіть текст, що вважається копією рукопису, отриманого безпосередньо з Шамбали. Санскритська назва цього тексту неймовірно довга: "Бгагаван-вайдхара-пані-губ'я-бгідешатантрараджа". "Данжур" (Калапар-югпа) окреслює межі шляху, що веде в Шамбалу, тоді як "Блакитні Аннали" згадують про "духовний палац Північної Шамбали". Зібрані докупи, як частини мозаїки, ці сторінки дають опис обителі, що вважалася просто міфом. Але не забуваймо про Трою, відкриту Шліманом! І Шамбала може виявитися другою Троєю. Слід зазначити, що доктрина Шамбали тісно пов'язана з монастирем Таші Лхунпо, заснованим 1447 року неподалік від Шігадзе. До захоплення маоїстами Тібету цей ламаїстський монастир містив храми, учбові класи й приміщення для чотирьох тисяч ченців, що свідчить про його значні розміри. 1923 року шостий Панчен, або Таші Лама (Панчен -- скорочення від Пандіт Чен-по, "Великий вчений"), глава тібетського езотеричного буддизму, що доти перебував у величній монастирській цитаделі Таті Лхунпо, мусив з політичних мотивів емігрувати в Китай. Його мали за єдиного верховного ламу в Тібеті, що мав право "давати перепустку" до Шамбали найдостойнішим ламам. Цей Панчен-лама був видатною особою; це про нього сер Чарлз Белл, експерт з тібетських питань, якось висловився: "Добре, що. в Тібеті є така людина". Його обізнаність в окультних науках була загальновідомою, а про його чудеса ходили легенди. Скажімо, коли 1915 року він заклав храм для велетенської статуї Майтрейї, грядущого Будди, у всій долині Цзангпо зібрали небувалий врожай. І навпаки, коли 1923 року Панчен-лама полишив Тібет, страхітливі снігопади обрушилися на країну, вигублюючи народ. Коли Панчен-лама відвідував Індію, в нього поцікавились, чи правда, нібито в тібетських лам виняткові психічні можливості. Його святійшество лише мовчки посміхнувся на це, а тоді зненацька мов розтанув. Усі спроби знайти його виявилися марними. Лише одного гостя, що прийшов пізніше, вразило незвичайне видовище: Панчен-лама сидів у садку під деревом, тим часом як індійські господарі ходили довкола нього й не бачили. У своїй книзі "Тварини, люди й боги" доктор Фердінанд Оссендовський посилається на монгольського Тушегун-ламу, який розповів йому про чудеса, що їх творив Панчен-лама, коли лампи й свічки в храмах самі по собі запалювались, а зображення на танках (релігійних стягах) промовляли й віщували. Після прибуття Панчен-лами в Китай у багатьох містах були організовані вражаючі пр