ники Пржевальський і Франке відзначають у своїх дорожніх щоденниках дивну поведінку тубільців, які навідріз відмовлялися іти в певні райони. Один російський учасник експедиції Реріха розповідав мені, що їхній караван зустрівся з таким самим явищем у глибинах Азії, коли без видимої на те причини тібетці, монголи й китайці відмовлялися перетинати деякі місця в Північному Тібеті. Він зізнавався, що невідь-чому й сам не відчував особливого бажання іти далі -- те було вкрай дивно й незрозуміле. Сам Микола Реріх подався в ту місцевість верхи на поні. Його не було кілька днів, а коли він повернувся, азійці попадали перед ним на коліна, вигукуючи, що він -- бог. Мовляв, ніхто не може проникнути в Шамбалу без божественного дозволу. І це лише одна з дивовижних історій, почута мною в Китаї. На початку 30-х років тут тралився випадок, невідомий на Заході. Одного американського чиновника, що мав певне урядове доручення, вкрай тепло приймали лами в Монголії. Благородна душа й щирий інтерес до цього вчення Азії дали йому змогу побувати в царстві Гуаньінь. Але малоймовірно, щоб він бодай словом прохопився в своєму звіті для Вашінгтона про набутий тут духовний досвід. Через неозорі обшири Азії, через її пустелі й гори тягнуться прочани до Фонтану мудрості. Хто визначить, скільки їх, чи назве їхні імена? Самі ж вони не розповідають про свої мандри і про зустрічі з мудрецями Сходу. Реріх теж здійснив таку прощу. У Сінцзяні, північніше Каракорумського хребта, він почув, що "за цими горами живуть святі люди, які рятують людство своєю мудрістю: багато хто прагнув побачити їх, та марно: хто зумів подолати хребет, збивався з дороги". Місцевий провідник розповідав Реріхові на Каракорумському перевалі, що в горах є величезні печери, де зберігаються скарби з першопочатків історії. А ще зазначав, ніби там час від часу з'являються високі білі люди, які потім зникають у підземних галереях під скелями. У Турфані (Сінцзян) експедиція Реріха чула розповіді про високу чорношкіру жінку з напрочуд виразним обличчям, яка виходила з глибоких печер, аби допомогти тим, хто втрапив у біду -- вона викликала шанобливе благоговіння навіть у чоловіків цього мусульманського міста Китаю. Саме там розповідали й про вершників, які зі смолоскипами в руках зникають у підземних катакомбах. "Справді, справді люди Шамбали час від часу приходять на світ,-- довірчо казав лама Реріхові. -- Вони зустрічають земних співтрудівників Шамбали й задля блага людства роздають коштовні подарунки, виняткові реліквії". Реріхові розповідали також про раптову появу в певних монастирях самого правителя Шамбали -- Рігден Джапо. Щойно він з'являється у храмі, як свічки запалюються самі собою. Таке сталося, наприклад, у монастирі Нарабанчі Кур'ін у Західній Монголії 1890 року. Зимової ночі на монастирське подвір'я в'їхало кілька вершників і звеліли ламам зібратися в храмі. Потім на трон настоятеля піднявся незнайомець і відкинув з голови каптура -- лами побачили осяйне обличчя самого володаря Шамбали. Він сотворив молитву, благословив ченців, потім прорік грізне віщування і зник разом із своїми супутниками. 1920 року в цьому ж монастирі сталася дивовижна пригода з Ф. Оссендовським. Під час розмови з верховним ламою Хутукту той мовив йому: "У мене таке відчуття, ніби ви тривожитеся за тих, кого любите: я хочу помолитися за них". Польський учений, що мусив емігрувати з Росії, справді залишив там сім'ю і дуже переживав за її долю. "Погляньте на темний простір за статуєю Будди, і ви побачите своїх рідних",-- мовив настоятель. Ф. Оссендовський та його супутники побачили спершу пасма диму від курив, що звивалися в повітрі, а тоді в тій імлі стали прозиратися люди й предмети. Оссендовський раптом побачив свою дружину, причому настільки виразно, що розрізняв навіть деталі її одягу. Побачив він і інших членів своєї родини, які натоді переховувалися у далекому місті. "Ламо, скажи мены, чи бачив ти особисто Рыгдена Джапо?" -- поцыкавився якось Микола Реріх. "Ні, втіленого Вчителя я не бачив,-- відповів той. -- Але чув його голос. І глибокої зими, коли гори вкривав сніг, він прислав мені у дарунок троянду -- квітку з далекої долини". Однієї темної ночі Микола Реріх бачив спалахи й світляні стовпи в небі. У Трансгімалаях ясної зоряної ночі то не могло бути ні полярним сяйвом, ні електричними розрядами. Що ж то було? "Це променить Башта Шамбали",--- відповіли лами й пояснили: то світло від каменя на башті, що сяє, мов діамант. Варто трохи зупинитися на легенді про цей камінь, що утвердилася в ламаїзмі. У санскриті він зветься Чінтамані, а по-тібетському -- Норбу Рінпоч. Більша частина його міститься в Башті Шамбали. Найбільш вражає в легенді те, що цей камінь нібито доставив на Землю космічний посланець. У Тібеті вірять, що за правління Тхо-тхо-рі Няньцяна 331 року з неба впала скринька з чотирма священними предметами в ній, серед них і камінь Чінтамані. В легенді згадується і крилатий кінь Лунг-та, що приніс на своїй спині цей скарб. Художники увічнили цю легенду про Пегаса з коштовним каменем. Через багато років по тому, як упала скринька, перед царем раптом постало п'ятеро іноземців і пояснили, навіщо всі ті предмети. Після чого чужинці зникли. Чи не з Шамбали вони приходили? У Тібеті впродовж віків побутують усні перекази про далекі польоти тібетських царів і святих на крилатому коні Лунг-та. Кінь цей вважається посланцем богів і він нібито має здатність облітати Всесвіт. Чи не алегорія космічного корабля цей кінь? Інше повідомлення ще фантастичніше. З версії, яку я почув від професора Реріха, виходить, що камінь Чінтамані доставив на Землю космічний посланець. Це мінерал з іншого світу, > можливо, із зоряних систем у сузір'ї Оріон, хоча б із того ж Сіріуса, віддаленого від нас на дев'ять світлових років. Не дивно, що у фольклорі він вважається скарбом світу. Фантазія? Можливо. Але уявімо на мить, що ядерна війна знищила нашу цивілізацію. Чи віритимуть у цьому випадку наші далекі нащадки, що зразки каміння з Місяця доставили на Землю американські космонавти? Очевидно, що цей факт відіб'ється лише у міфах. Вважається, що "внутрішнє серце", або випромінювання каменя Чінтамані, "сильніше радію", але діє назовсім інших частотах. А коли точніше, то якраз на тих, що відповідають ментальним вібраціям людини. Стародавні хроніки Азії повідомляють, що божественний посланець небес дав уламок цього каменю Тазлаву, імператорові Атлантиди. За незапам'ятних часів великий шматок каменю помістили в Башту Шамбали, а невеличкі осколки час від часу надсилаються в ту чи іншу частину Землі, де настає нова ера або зароджується нова цивілізація. Однак ці маленькі шматочки Чінтамані підтримують постійний зв'язок з основним каменем, що перебуває в Азії. Один із таких осколків описується як шматочок розміром у мізинець, має форму якогось плоду чи навіть серця, світло-сіруватого кольору, з незрозумілим ієрогліфом, викарбуваним на ньому. Кажуть, що коли камінь темнішає, то збираються хмари, коли важчає, то ллється кров, коли потріскує, то наближається ворог. Коли камінь займається вогнем, світ спостигають небачені потрясіння. Та коли над каменем сяє зірка, настають мир і благополуччя. Богдо-геген, ламаїстський першосвященик в Урзі, якому на початку 20-х років підлягало щонайменше шістдесят тисяч лам, зачитав Ф. Оссендовському такий уривок з давньої хроніки: "Коли Гушіхан, правитель олетів і калмиків, завершив війну проти "червоних шапок" у Тібеті, то вивіз звідти загадковий "чорний камінь", що його свого часу надіслав Далай-ламі Володар світу". За цим повідомленням, камінь певний час переховувався в Урзі, і то був напрочуд сприятливий для Монголії час, поки камінь не щез. Лами розповідали, що жерці-правителі Монголії, переважно тібетці, могли передбачити майбутнє завдяки каменю Норбу Рінпоч, бо іноді на його поверхні проступали знаки й літери, що їх розуміли верховні лами. І ці пророцтва могли стосуватися цілих народів. Окультні перекази Азії говорять, що чимало царів і правителів у минулі історичні епохи володіли цим каменем -- серед них згадуються Акбар у Індії, Соломон в Іудеї і один з імператорів Китаю. Невеличкий шматочок космічного каменю було надіслано і в Європу, аби посприяти утвердженню Ліги Націй. І хоча ця спроба скінчилася невдачею, вона все ж украй показова після страхіть першої світової війни. Із Європи камінь той повернув до Шамбали саме Микола Реріх -- наприкінці 20-х років. "Ми усвідомлюємо провіщену долю каменю, що повертається в рідну оселю",-- мовиться в одній східній легенді. Вірш Миколи Реріха присвячено поверненню Чінтамані в Шамбалу під час його виснажливої експедиції через Центральну Азію; у вірші навіть згадуються імена китайських та тібетських носіїв: Фу, Ло, Хо, Камінь несіте. Воздайте сильним, Віддайте вірним. Єнно, Гуйо, Дья -- Прямо ідіть! Ті з небагатьох, кому пощастило відчути випромінювання цього каменю, свідчать, що він спричинює могутній приплив космічної енергії і змінює свідомість. Картина Реріха "Чінтамані" зображає поні, який везе на спині скриньку, оточену ореолом. Саме у цій скриньці й везли камінь у Башту Шамбали через глибоку ущелину, серед велетенських скель, що стриміли обабіч. Охоронцям експедиції було наказано якнайпильніше охороняти саме цю безцінну поклажу. І попри напади бандитів та люті холоди, що косили в'ючних тварин, камінь усе ж було благополучно доставлено до його витоку. "Немов діамант, сяє світло на башті правителя Шамбали",-- мовить східна книга. Історія каменю, доставленого на Землю з далеких світів, справді видається фантастичною. Але саме так говорять тібетські й монгольські перекази про істот з віддалених зірок. А перекази ці виникли задовго до нашого космічного віку. Ф. Оссендовський пише в своїй книзі, як учителі-лами вводили учнів у летаргічний стан, потім занурювали у відвар із спеціальних трав, через що тканини тіла твердли, не руйнуючись. їх сповивали, наче єгипетські мумії, після чого псевдозакам'янілі молоді лами під дією психічної енергії втаємниченого ставали невагомими й з величезною швидкістю злітали в небо. У такому стані учні не відчували холоду, вони не потребували кисню, а проте мали здатність запам'ятовувати все, що бачили. Молоді лами подорожували до інших планет, а коли через кілька років поверталися, їх оживляли і вони розповідали про бачене в інших світах. Олександра Девід-Ніл побачила свого першого "літаючого ламу" на плато Чантан у Тібеті. Вона певний час спостерігала за ченцем, що робив велетенські стрибки, відштовхуючися від землі, як м'яч. Його широко розплющені очі немов прикипіли до якоїсь неймовірно віддаленої точки в небесному просторі -- на гурт французьких дослідників він не звернув анінайменшої уваги. Дослідниця також згадує про лам, які могли ставати невидимими або, навпаки, раптово з'являтися невідомо звідки. Одна з картин Миколи Реріха являє собою криптограму. Називається картина "Рігден Джапо, Правитель Шамбали", а зображено на ній піщанисту долину, довкола якої зводяться стрімкі скелі -- типовий краєвид у Цайдамі. В печері зображено вогненну буддоподібну постать, що віддає наказ кінним гінцям перед собою. Якщо покласти картину на правий бік, то в її верхньому лівому кутку можна розрізнити бородатий профіль Реріха серед обрисів гір. А серед нагромадження скель у центрі композиції вгадується контур ракети чи фюзеляж Тібетський прапор, невідомий на Заході. На ньому зображено Володаря Шамбали в своїй столиці серед засніжених гір. Жіноче й чоловіче божества допомагають його завданню трансформувати людину в надлюдину; вони тримають численні дарунки для майбутнього людства. Внизу легіони Світла атакують орди Темряви: це -- тібетська версія біблійного Армагеддона. Читається ця криптограма так: "Реріх літав на цьому апараті"? Таке припущення підтверджують слова махатми Мор'ї у післямові до "Агні-Йоги": "Струмені цього вогню обпалювали Камінь у його великому польоті перед лицем Сонця". Якщо ці слова стосуються каменю Чінтамані, то чи не слід це сприймати так, що Микола Реріх здійснив космічну подорож до внутрішніх планет і Сонця? Чи не мчав його в міжпланетну подорож Лунг-та, тібетський Пегас? Оскільки ми розглядаємо артефакти з інших світів, варто мати на увазі ще одну чудову тібетську легенду. Тібетці вірять, що в прадавні часи поблизу монастиря Сера у Лхасі з неба впав жезл. Цей золотий жезл, або доржі, зберігається вже в монастирі кілька віків. Більше того. Далай-лама має титул Володаря Блискавки, бо доржі, вважається, здатен вивергати блискавки. Кажуть, що під час деяких релігійних відправ жезл той випромінює сліпуче світло. Доржі має коротке руків'я, з обох кінців якого розташовуються округлі бутони лотоса. Срібні, бронзові або залізні копії цього жезла можна бачити в більшості тібетських монастирів. Хоча можна й подумати, що доржі -- специфичний елекричний пристрій, сферичні кінці якого слугують катодом і анодом, верховні лами відкидають таке припущення. Він може діяти під впливом невідомої сили, підконтрольної тренованому будійському йогові. Деякі джерела натякають, що наймогутніший на землі доржі має правитель Шамбали. Його описують, як металевий скіпетр із двома діамантовими кулями на кінцях. Як і Чінтамані, цей Великий доржі здатен фокусувати могутні космічні сили й керувати ними. Хоча час великих одкровень стародавньої науки й реальної появи Учителів Сходу ще не настав, цікаво було б узнати детальніше про появу їх у монастирі Таші Лхунпо безпосередньо перед китайською окупацією Тібету. Доктор Сейке Вада, що був свідком цієї події, виклав свої враження в американському журналі "Космічна зірка": "Учителі не мають якогось певного розкладу, коли вони повинні з'являтися. Іноді вони постають перед своїми учнями, щоб проголосити проповідь, іноді приділяють увагу кільком обраним чи й навіть одному. З Учителів, яких найбільше знають західні учні, послідовники окультизму, доктор Вада бачив Кут Хумі, Мор'ю та Джвалу Кула. Час, проведений ним біля стіп Учителів, був осяяний світлом високої духовності". Слід зазначити, щодо 30-х років гурти лам, званих кутхум-пас, нерідко збиралися в долині Цангпо. То були лами-учні архата Кут Хумі. Високість таємної доктрини стане очевидною, коли адепти дадуть переконливі докази невідомої історії людства, їхні велетенські підземні бібліотеки й музеї добре убезпечені, а входи до них ретельно замасковані. Століття тому Олена Блаватська казала, що немає підстав побоюватися, що їх знайдуть навіть тоді, коли "цілі армії вторгнуться в ці піщані простори". І справді, тисячі солдат і робітників уже проникли на територію Шамбали, щоб добувати нафту в Цайдамі. Та таке було давно передбачено. У чому ж секрет цього осередку космічної культури? Доброта, взаємоповага, здоровий спосіб життя, ретельно продумане планування, ієрархічна дисципліна, безкорисливість і прагнення співпрацювати з матір'ю-природою. Інтереси цього ерудованого Братства охоплюють науку, філософію, релігію, мистецтво й музику в найширшому розумінні. Це зовсім не рай для лінивих і байдужих, не сонливий Шангрі-Ла. Це -- серце людства, яке упродовж віків самовіддано бореться з невіглаством, жертвуючи заради цього своїми найблагороднішими членами. Але справжньої історії цих мучеників за правду ще не написано. У цій спільноті, що грунтується на засадах співробітництва, дисципліни, братерської любові й філософського ідеалізму, якщо і бувають якісь розходження в поглядах, то ніколи не буває розбрату і чвар, бо Шамбала -- це синонім гармонії. На завершення цього розділу не зайве згадати й такий істотний факт, як останнє злиття общин Шамбали; воно мало місце в Тібеті у XIV столітті, а очолив його Цонкаба. Він здійснив свій задум із монастиря Таші Лхунпо поблизу Шігадзе. А. П. Сіннетт так описує цю визначну подію: "З незапам'ятних часів у Тібеті існує певний засекречений район, досі зовсім невідомий, досяжний хіба що для втаємничених, але неприступний для звичайних мешканців як цієї країни, так і інших. У цьому таємничому районі живуть адепти. За минулих часів махатм було значно більше, розсіяних по всьому світу. Поступ цивілізації спричинився до магнетизму, до якого вони прагнули, проте в епоху, про яку мовиться, тобто в XIV столітті, вже почався загальний рух до Тібету частини окультистів, доти розсипаних по всіх усюдах". У той час, коли лише кілька тібетських лам знають про існування Північної Шамбали й про зв'язок своїх найвищих пандітів із цією оазою бодісатв, найдоброчесніші й найосвіченіші з них зберігають таємну науку, що є, безперечно, спадком самої Шамбали. Наука ця -- калачакра, або Колесо часу. Про неї і піде мова в наступному розділі. 5. КАЛАЧАКРА, НАУКА БОДІСАТВ Хоча на сьогодні жодного предмета з Шамбали в наших музеях не виявлено, тібетські книги "Ганжур" і "Данжур" містять тексти, нібито скопійовані з манускриптів Шамбали. Крім того, упродовж історії посланці з місіями в зовнішній світ споряджалися Північною Шамбалою. Ці два факти підтверджують достовірність культурного й наукового центра, схованого у відособленому куточку земної кулі. Ці тібетські тексти мовлять і про науку калачакру, завуальовану символами й алегоріями, яких годі зрозуміти будь-кому, окрім втаємничених лам. Тібетський буддизм вважає, що знання калачакри відкриває двері до сприйняття таємного вчення бодісатв -- істот, які завершили свою земну еволюцію і присвятили себе людству. До запровадження соціалізму в Китаї у монастирях Таші Лхунпо поблизу Шігадзе й Кум-бум у Північно-Східному Тібеті діяли спеціальні школи, де вивчали калачакру. Багато монастирів у Тібеті й Монголії мали вчителів з цього предмета. Щоб потрапити в школу калачакри, лама мусив провести кілька років у монастирі і заслужити репутацію суворого аскета. Після цього настоятель монастиря міг рекомендувати його в цю школу. Лише найздібніші, найрозумніші й найдоброчесніші лами ставали учнями таких таємних шкіл. Хоча більшість кандидатів складають жовто-шапкові лами3, прихильники реформованого буддизму Цзонкаби, який загалом заперечує тантричну магію4, калачакра зажила неабиякої слави саме завдяки цим ламам. Історія свідчить, що й сам Цзонкаба був учителем калачакри. Вивчення калачакри починається з астрономії, астрології та санскриту. Аби зберегти вмисне ускладнений символами письмовий виклад цієї системи, ключ до якої знають лише адепти, істинне вчення калачакри ніколи не ставало набутком громадськості й не перекладалося на європейські мови навіть у криптографічній формі. Та все ж деякі факти щодо цього вчення в Тібеті та Монголії можна з'ясувати з такого джерела, як "Блакитні аннали, або Коментарі до калачакри", написані Бу-стон Рінчен-грубом у Таші Лхунпо 1322 року. Існують і раніші роботи Ра-лоцави з XI століття (перекладені доктором Е. Оберміллером у Гейдельберзі 1931 року). Ми зупиняємося на вченні калачакри переважно тому, що воно щільно пов'язане з Шамба-лою, звідки ця система традиційно виводиться. Фахівець з тібетських текстів Юрій Реріх в одній із своїх робіт робить істотне зауваження щодо зв'язку калачакри та Шамбали: "Питання калачакри найтіснішим чином пов'язане з проблемою Шамбали, загадковою місцевістю, звідки ця система в другій половині Х століття прийшла в Індію, та ще з проблемою походження тібетського шістдесятирічного циклу". На думку Юрія Реріха, пошуки Шамбали й духовного зв'язку з її Правителем і є кінцевою метою послідовників калачакри. Осяяні ченці склали описи цілячу до Шамбали, де географічні вказівки чергуються з інструкціями щодо духовної підготовки тих, хто прагне ввійти в сферу Шамбали. Тібетська священна література містить вдосталь даних про походження калачакри. Всі версії згодні, що калачакра вперше зійшла на Будду під час його осяяння біля великої ступи (культова споруда конічної форми) Шрі Дганьякатака в провінції Мадрас. Саме тоді несподівано з'явився Сучандра, цар Шамбали, в супроводі безлічі божественних істот. Давні тібетські тексти (скажімо, Ра-лоцави, що жив дев'ять століть тому) приливають світло на цілі й історію вчення Колеса часу і на його походження. Витяг із одного його манускрипту полегшить зрозуміти природу шамбальської традиції. "Адепти калачакри, уславлені в науці бодісатв, жили в Індії. Тоді в Оріссі народився пандіт Цілу, великий учитель, що глибоко пізнав усі літаки (компіляції). Ті, хто сподівається досягти стану Будди за одне життя, повинні вивчити мантраяну (знання всіх окультних слів влади), а надто науку бодісатв (калачакру). Учитель Цілу взнав, що ця наука збереглася в Шамбалі. Цілу, неквапом подорожуючи, досяг вершини гори й зустрів там незнайомця. "Куди ти простуєш?"-- запитав його той. Цілу відповів: "У Шамбалу, пізнати вчення бодісатв". "Шлях туди винятково важкий,-- зазначив незнайомець.-- Та якщо ти так прагнеш цього знання, то можеш отримати його тут". Тоді пандіт Цілу впізнав у незнайомці втіленого Манджушрі (бодісатву)5 і впав перед ним, запропонувавши йому мандалу (кругову діаграму). Незнайомець пояснив йому всі таємні вказівки коментарів до "Книги влади". Після цього Цілу вирушив у Східну Індію і навчив калачакрі пандіта Ачар'ядеву, що народився в Барендрі і зрівнявся знаннями зі своїми попередниками і повністю дисциплінував свій розум. Дехто стверджував, що в нього були видіння богині Тари, і все, що він бажав, йому гарантувалося. Навчений Білою Тарою, він вирушив до Шамбали". Цей текст XI століття свідчить, що віра в Шамбалу жила серед тібетців упродовж багатьох віків. Соманатха, кашмірський брахман, приніс калачакру в Тібет 1026 року. Йому ж приписують і впровадження в Тібеті шістдесятирічної календарної системи з дванадцяти тварин і п'яти елементів (у цій системі кожен рік має назву таких тварин: миша, бик, тигр, заєць, дракон, змія, кінь, вівця, мавпа, птах, собака і свиня; у поєднанні з деревом, погнем, землею, залізом і водою вони утворюють шістдесятирічний цикл. Так, 1977 рік був Роком вогненної змії. Тібетський рік починається з молодого місяця в лютому). Особливе зацікавлення викликає те, що тібетсько-китайські дванадцятирічні цикли науково виходять з тривалості періоду обертання Юпітера навколо Сонця, що складає 11,86 років. Украй істотно, що тібетський календар починається з року впровадження у Тібеті калачакри (1026), який відкрив так звану еру Рабджйоні. Тому. скажімо, 1975 рік є 949-м роком тібетської хронології, що підкреслює виняткове значення калачакри для тібетської культури. Десята книга "Блакитних анналів", складена Гос Лоцаба Гзоннудпалом між 1476-78 рр., цілком присвячена поширенню калачакри в Тібеті. Про саме вчення відомо обмаль через його езотеричний характер, але такі історичні праці, як "Блакитні аннали", містять натяки на Принципи калачакри. Перша книга "Блакитних анналів" вказує високі цілі для буддійських посвятників: "Я вітаю інтуїтивне, трансцендентальне, неосяжне, що є джерелом радості для мудреців, що поширюється серед блискучого зібрання, що уособлює спокій, що вказало декому Колесо Вчення Найвищого Осяяння, що зрозуміле для йогів, наділених найвищим спокоєм, що важке для сприйняття, важке для дослідження, всепроникне, безпричинне". Десята книга "Блакитних анналів" наводить такі вказівки учителя калачакри своєму учневі: "Тепер ти прийми таку позу, як і я, і звільни свій мозок від думок". Давній текст згадує два стани медитації: ясність і постійність. Він мовить про рзаємозв'язок між Сонцем, Місяцем, зірками й нервовими центрами тіла, або чакрами. В іншому параграфі сказано, що "мудрість пізнає той, хто уміє контролювати своє дихання", і натякається на "дім кундали, запаленої внутрішнім вогнем", або на кундаліні при основі хребта. "Тоді моє ілюзорне тіло, поглинуте сяючим полум'ям, я скидаю, як змія скидає шкіру",-- каже текст. Це, безумовно, означає психічну проекцію або відділення свідомості від тіла. Розповідаючи про одного вчителя калачакри, рукопис зазначає, що "він займався медитацією і досяг здатності складати нові мантри. Він навчав калачакри і мав багато учнів; помер він вісімдесятирічним у Рік дерев'яного коня (1282)". В іншому місці описується учень йоги: "Він медитував три роки, три півмісяці і три дні за методом йоги, як це радить калачакра. За цей час організм, вважається, зазнає цілковитої зміни". Текст згадує і такі окультні прийоми, як використання учнями дзеркал, щоб отримати видіння і досягти космічної свідомості. Описуються і численні прояви окультних сил великими адептами калачакри. У житті ченця Грагс-па Сен-ге був випадок, коли вогонь породив коштовні камені. Він помер вісімдесяти дев'яти років (1343 року). Під час кремації його останки дивовижним чином перетворилися на буддійські реліквії. У житті Ванаратхи ставалися всілякі надприродні феномени, як-от злива з квітів, струмені білої води зі стелі і навіть райдуги в його оселі. Помер він 1468 року доброхіть, коли сидів випростаним на килимі в йогічній позі; під час його кремації увесь Непал осяяло дивовижне покривало райдуг у небі. Інший адепт калачакри, Бон-дон Рінпоче відомий тим, що сотворив у XII столітті чудо, коли під час церемонії посвячення полум'я свічок перетворилося в вогняні малюнки й символи. Розповідь про його життя закінчується значуще: "У віці п'ятдесят одного року він вирушив до Шамбали". У "Блакитних анналах" можна виявити різні прояви фізичних і телепатичних контактів окремих вчителів калачакри з Шамбалою. Скажімо, один із них розповідає про випадок з пустельником Калачакрападою: "Він знався на п'яти галузях науки, його благословила сама Тара,-- він її виразно бачив. Якось Достославна мовила йому: "У Північній Шамбалі існує багато тантр (формул втаємничення) і коментарів, які склав і провістив Будда,-- приходь за ними і слухай їх!" Він вирішив вирушити туди. Дехто казав, що коли він став готуватися до подорожі в Шамбалу, то перед цим побував там у видінні й отримав доктрини Ар'я Авалокітешвари. Останнє твердження слід допустити". Ці згадки про Тару й калйчакру матимуть істотне значення в контексті розділу "Храмові діалоги". Микола Реріх був свідком незвичайного феномена, що, безперечно, демонстрував калачакру. Якось на початку 20-х років він із кількома компаньйонами подорожував в автомобілі між Дарджілінгом і Гхумом у Гімалаях. Я теж проїздив тією гірською дорогою. Реріх пише, що водій автомобіля раптом пригальмував, коли на дорозі з'явився паланкін, який несли четверо чоловіків. Коли автомобіль зупинився, аби пропустити його, пасажири побачили в паланкіні ламу. Він був у червоній з жовтим одежі, на голові мав корону, волосся довге й чорне, коротку чорну бороду, нечасту для лам. Той незвичайний лама посміхнувся і кілька разів кивнув головою гуртові Реріха. Автомобіль продовжив путь, але пасажири його ще не раз озиралися на дивного ламу в паланкіні. Коли Реріх почав розпитувати про цього загадкового ламу, йому відповіли, що в паланкінах носять лише Далай-ламу і Панчен-ламу, а корону надягають тільки під час храмових церемоній. "Ви, певно, бачили ламу з Шамбали!" -- висловили здогад ченці в Гхумі. Дощ, викликаний оракулом Лхаси, теж можна вважати виявом калачакри. Це диво описує Генріх Гаррер у книзі "Сім років у Тібеті". Лама впав у транс і почав пронизливо вигукувати заклинання. Як пише Гаррер, "можна вірити в чудеса або шукати інше пояснення, але факт залишається фактом: відразу після його заклинань пішов дощ". Закінчити цей розділ я хотів би ще однією згадкою про його святійшество Панчен-ламу, якого я бачив замолоду під час процесії в Китаї. Коли 1916 року новозбудований храм Будди Майтреї в монастирі Таші Лхунпо готувався прийняти велетенську статую, Панчен-лама попрохав свого старого вчителя, пустельника Кйонгбу-рінпоче, керувати церемонією установки статуї. Перестарілий чернець відмовився, мовляв, здоров'я його надто слабке і смерть близько. Та все ж погодився освятити новий храм. Через кілька місяців Панчен-лама послав паланкін і почет за Кйонгбу-рінпоче, щоб доправити його в монастир Таші Лхунпо на церемонію. Бачили, як він сів у паланкін, коли прибули носії. Але на церемонії освячення Панчен-лама та інші лами, зайняті богослужінням, були просто вражені, побачивши, що він підходить до монастиря самотою і пішки. На очах людей відлюдник піднявся сходами, увійшов у храм, обійняв статую Майтреї, незбагненним чином злився з нею і зник. Коли згодом прибув паланкін, він виявився порожнім. Очевидно, Кйонгбу-рінпоче виконав свою обіцянку Панчен-ламі з допомогою калачакри. Звісно, не всяку магію слід відносити до калачакри, а лише ті феномени, що залежать від високої духовності їх виконавців, що вдаються до універсальної сили, схованої у ядрі атома -- нею адепти оволодівають через єднання з матір'ю-природою. У цьому секрет калачакри. Певність, що Шамбала є джерелом цієї високої окультної науки, отже, стає зрозумілою. Слід підкреслити й такий істотний факт. Провідна секта тібетського буддизму гелукпа, представлена Далай-ламою і Панчен-рінпоче, засуджує демонстрування всіляких зорових і слухових психічних феноменів, оскільки прагне зміцнити довіру людини до органів зору й слуху, тоді як буддизм прагне пробудити внутрішнє духовне сприйняття. Заняття калачакрою лише складова частина навчання посвячених, але вона допустима лише в виняткових випадках, коли незвичайні прояви доцільні. Перекази про Шамбалу не обмежуються Тібетом та Монголією, а побутують і в інших країнах, скажімо, в Росії; там вони дещо різняться деталями й відомі під іншою назвою: "Країна Білих Вод". 6. КРАЇНА БІЛИХ ВОД Серед російських старовірів існує дивне повір'я: той, хто піде зворотним шляхом татар-завойовників до Монголії, знайде Біловоддя, де на відлюдді, вдалині від грішного світу живуть святі люди. У санскритському переказі Вічна земля, яку нездатні зруйнувати ні вогонь, ні вода, названа Білим островом. Це тим показовіше, що обітована земля російських прочан зоветься Біловоддям. Як випливає з російського фольклору, фантомне царство Азії має багато потайних печер і надійно захищене велетенськими гірськими кряжами зі сніговими вершинами. Легенда стверджує, що біля володінь мудреців лежить озеро Лопон. І без ґрунтовних географічних знань зрозуміло, що загадкове озеро Лопон -- це озеро Лобнор у Гобі, коло хребтів Алтин Тага й Куньлуня, про які стільки мовиться в давніх китайських рукописах. Більше того, поверхню цього озера частково вкриває біла плівка кристалічної солі. Саме воно може бути одним із білих озер Біловоддя. В оповіданні "Червоні замети" російський письменник В. Шишков згадує Біловоддя: "Є на світі така дивовижна країна, називається вона Біловоддя. І в піснях про неї співають, і в казках розповідають. У Сибіру вона, за Сибіром, а чи й деінде. Крізь треба пройти степи, гори, вікову тайгу, все на схід, до сонця, путь свою правити, і, коли щастя від народження тобі дароване, побачиш Біловоддя самовіч. І ця країна нікому не належить, у ній вся воля, вся правда споконвіку живе, ця країна -- дивовижна". Фольклор і література Давньої Русі дають численні свідчення, що за всіма цими фантастичними оповідями може приховуватися правда. Легенда про Біловоддя має багато спільного з легендою про підземне місто Кітеж, куди потрапляє лише праведна людина. Це місто святих людей до певного часу невидиме, каже легенда. Віруючі в Росії колись прикладалися вухом до землі, силкуючись почути, як дзвонять церкви в цьому підземному місті. Напучування, які давали старики тим, хто збирався в Кітеж, полягали в тому, що цієї обителі правди досягне той, у кого сильна воля. Хто зважиться на таке, не повинен повіряти своїх задумів ні родичам, ні друзям, тільки молитись і роздумувати, поки перед його зором не постане виразний образ священного міста. Як і міф про Біловоддя, цей переказ і собі згадує про шлях монгольських завойовників; ним треба пройти у зворотному напрямку, щоб знайти священне місто в Азії. Це повір'я схоже на середньовічну легенду про Святий Грааль тим, що шукач мусив мати стійку душу, аби подолати безліч важких випробувань. Та якщо російський прочанин на шляху до святої землі духовно підготовлений, то стражі святого місця вийдуть йому назустріч, коли він до нього наблизиться. Така певність пронизує і міф про Біловоддя. Протягом віків прочани не раз намагалися знайти легендарне Біловоддя десь у Центральній Азії. Багато шукачів повернулися ні з чим, якщо взагалі повернулися. Вважалося, що вони наклали життям, намагаючись перетнути Гобі чи Тібет. Однак це не зупиняло інших, і побутували чутки, що дехто таки дістався тієї загадкової країни. Близько шістдесяти років тому в Костромі помер один старий чернець. Хоч і знали, що він побував у Індії, все ж украй дивно було бачити серед паперів цього християнського ортодокса щоденник, який засвідчував його близьке знайомство з доктриною гімалайських махатм. До тих же народних переказів можна віднести й російську легенду про Чудь, або Країну Чудес. Вона мовить про втечу в підземне місто гурту людей, що рятувалися від утисків царату. Щойно вони потрапили туди, як проходи, що вели в підземелля, затулили кам'яні брили. Втікачі обіцяли повернутись і принести нові знання, коли настане час. У цьому переказі багато спільного з розповідями про Шамбалу в Монголії. Як повідує легенда про Біловоддя, за Білоозером серед найвищих гір лежить чудова долина, обитель святих людей. Географічні ознаки вказують на озеро Лобнор і хребет Алтин Таг, відгалуження Куньлуня. А саме там, за лаоськими джерелами -- обитель Золотої Матері Заходу і її Безсмертних. Маршрут прочан до Біловоддя неважко нанести на карту. Найчастіше він починався від ріки Іртиш у Сибіру, після чого мандрівники перетинали гори Тянь-Шань і досягали солоних озер Гобі, біля підніжжя Тібетського плато. Микола Реріх пише про бесіди з алтайськими старовірами біля кордону з Монголією; це свідчення досить цінне, бо в ньому наведені конкретні місця, які проминали прочани на шляху до Біловоддя: "Після виснажливої подорожі, якщо не зіб'єтеся з путі, то добудетеся солоних озер. Цей перехід украй небезпечний. Потім ви пройдете до гір Богогорж. Звідси починається ще небезпечніша дорога до Коку-ші. А тоді треба йти над самим Ергором, поки не досягнеш Країни Снігів". Реріх пояснює, що солоні озера -- це озера в Цайдамі з його небезпечними переходами. Богогорж він ототожнює з гірським масивом Бурхан Будда. Кокуші -- це, безумовно, гірський хребет Кукушілі, а високе нагір'я Ергор -- це засніжений Чантанг. Один старий розповів Реріху про двох своїх дідів, що вирішили знайти Біловоддя. їх не було три роки, а коли повернулися, то розповідали сім'ям про великі дива, які бачили в обителі мудреців. Ця розповідь відомого дослідника Азії заслуговує серйозної уваги, бо показує, що дехто таки досягав Біловоддя, або Шамбали. Так що легенда про Біловоддя, як і легенда про Шамбалу, може бути народною згадкою про давню обитель досконалих людей, які від першопочатків історії вели людство стезею вдосконалення. У цих блуканнях глибинною Азією багато прочан загинуло, та дехто все ж досяг мети й залишив описи див, бачених у незнаній землі. З цих описів видно, що прочани розповіли б куди більше про досягнення мешканців того таємного місця, якби не поклялися до смерті зберігати таємницю. Подібна розповідь, що походить з монастирського джерела, була записана у Вишенсько-Успенській обителі біля Шацька Тамбовської губернії 1893 року. На основі давніх записів і усних розповідей, відомих лише найосвіченішим ченцям Росії, настоятель Володимир переказав цю історію юнакові, який після революції емігрував за кордон. Після другої світової війни її опублікувала російська емігрантська газета "Новая Заря" (Сан-Франціско, 24 квітня 1949 р.). Коли професор Юрій Гребенщиков з Південного коледжу (Лейкленд, Флоріда) дослідив хроніку, то дійшов висновку, що вона -- переконлива версія однієї з багатьох прощ у Країну Білих Вод -- можливо, навіть одна з найбільш ранніх, які знає російська історія. Сага про Біловоддя походить з монастиря Афон у Греції, відомого своєю стародавньою бібліотекою і суворою дисципліною схильних до містицизму ченців, що живуть на відособленій горі. Саме тут молодий слов'янський чернець Сергій провів кілька років перед поверненням з Візантії, в перші роки після введення християнства на Русі. Повернувшись у Київ, отець Сергій, якому тоді було не більше тридцяти років, розповів князеві Володимиру легенду про загадкову країну на Сході -- Царство Білих Вод, де панують доброчесність і справедливість. То був час, коли руський князь споряджав послів до Візантії та Риму, прагнучи прилучити Русь до християнської цивілізації. Володимира настільки захопила розповідь про легендарну країну, що 987 року він спорядив і послав велику експедицію на чолі з Сергієм на пошуки цієї азіатської країни. Він виходив з того, що місія може завершитися приблизно за три роки. Проте минули роки й десятиліття, а ніяких звісток від посольства не було, і її сумна доля стала очевидною. 1043 року в Києві з'явився старезний чоловік і заявив, що він і є чернець Сергій, якого Володимир послав шукати Країну Чудес в Азії. Враженим ченцям він повідав дивовижну історію, яка, очевидно, була відповідно записана й збереглася серед християнських містиків у російських монастирях. Отець Сергій розповів, що наприкінці другого року їхньої виснажливої подорожі на Схід вони вже втратили багато людей і тварин. У пустельній місцевості, яка може бути Казахстаном, караванові тралилася безліч кістяків людей, коней, верблюдів і мулів. Усіх так налякало побачене, що вони навідріз відмовилися йти далі; лише двоє погодилися супроводжувати Сергія. Але і цих двох супутників довелося залишити в одному селі наприкінці третього року, бо вкрай погіршилося їхнє здоров'я. Сам отець Сергій украй виснажився, проте вирішив або продовжити путь, або вмерти. Чутки серед місцевих жителів у районах, які він проминав, свідчили, що загадкова країна насправді існує. Один провідник, певно, монгол, запевняв його, що знає дорогу в священне царство, яке ще називали Заповідною Землею, Землею білих вод і високих гір. Землею осяяних душ, Землею живого вогню. Землею живих богів і Землею чудес. Ще через три місяці отець Сергій досяг кордонів Біловоддя -- білого озера, вкритого шаром солі. Його останній провідник відмовився іти далі, боячись невидимих стражів снігових гір Руський чернець залишився один, не боячися смерті і вірячи в існування святах людей. Та й надто він був виснажений, аби повернутися назад. Через кілька днів дороги перед ним раптом постало двоє незнайомців. Він їх розумів, хоча вони розмовляли незнайомою мовою. Потім Сергія відвели в село, де після відпочинку йому дали роботу. Незабаром його переправили в інше селище, де його прийняли, як брата. Минали місяці й роки. Слов'янський чернець оволодівав усе новими й новими знаннями. Він був безмежно щасливий, що нарешті знайшов терплячих, співчутливих, всевидющих мудреців, що трудилися на благо людства. Самі