од, аж знесилило; Тодi я кволо всмiхнувся i пiшов ще раз подивитися на бункер. Тут мене наче промило цiлющою водою. Навiть зробилося весело. Якби-бiльше часу, я для потiхи пiшов би до молодиць з обходом за гар1Әузами. . Левадиха, ясна рiч, бачилася з Мариною i все вивiдала. Вона з жахом придивляється до мене: жартую, смiюся чи насправдi щось маю до Марини. Непомiтно похитує головою, мовляв, не досить, що став п'яницею, ще й гонор на вiйнi втратив. Сидячи в бункерi, я думав про Миколу. Менi сподобалося, що вiн не захоплюється прогнозами. Це дурне дiло. Iз давнiх-давен, хто оцiнював i поiм шукав, той щось зробив, не вмер для потомкiв. У суботу ходив до Гривастюка додому питати, чи не вiдкладається поїздка до Залiсся. Омелян ще сидiв у канцелярiї. На гавчання пса вибiгла Гафiйка. Ми простояли з нею з пiвгодини бiля паркана, притоптуючи незайманий плюш снiгу. А нинi недiля. Сонячно. Залубнi шинують у глибоких колiях, конi стрiпують заiнеєними мордами, випускаючи клуби пари. Iдемо на фестин. Залiсся вибамкує дзвонами, вiтер виносить у поле шум стрiлянини. Гривастюк ляскає батогом, бо припiзнюємось. Мружить очi, дихає ротом, ховаючи пiд вкритими памороззю вусами усмiшку вдоволення. З-помiж вилог перешитої з офiцерської шинелi куртки визирає чорнобрива вишивка сорочки, вiтер припрасовує до плиткої буряково-червоної потилицi криси капелюха. На задньому сидiннi Катерина i Гафiйка. Коли я оглядаюсь, Гафiйка лупає повiками, нiби не сподiвалась мене узрiти. У неї гарнi виразнi очi, тонкi чорнi брови, вигнутi, як зiклепанi коси, невисоке, але свiтле чоло, губи припухлi, нiс точений, з маленькими рухливими нiздрями. Вилита мати. Катерина, мов старша Гафiйчина сестра, тiльки з тоншими, зцiлованими жiночою жагою губами, з такими ж чистими, полискуючими, як свiжоочищенi каштани, очима, але пiдведенi вони таємничими темно-зеленими смужечками. Уплеканi воронi бiжать пiдтюпцем, шарпають наввипередки, нiби в Залiссi їх збираються почастувати цукром. Порiсть iнею на мордах поволi розтає. На думку менi спадають Левадишинi слова: "Досi од чужих брали гамани, не бiда вiд своїх набрати. Все-таки легше пробачити. Мама, коли б'є, пiдкладає долоню. Не те що мачуха". Ну-ну! - Гай-гай, - нiби пiдслухавши мене, каже Гривастюк.  Тож маємо в Галичинi свою рiдну владу. Дочекалися. Довго чекали, дуже довго... Тю! Посторонок зiскочив. Тпру-у-у, чорти на вас! "Атож рiдна для тебе, жмикруте,- подумав я.- Як рiдною була для твого батечка-товстосума магнатська Австро-Угорська iмперiя. А з'явиться тут який-небудь "орден визволителiв", ти притьмом побiжиш назустрiч з короваєм й лизатимеш чужинецькi сiдницi". Я заклав на орчик петлю, пробiгсяза саньми, щоб розiгрiти ноги. Коли я знову сiв, Гривастюк не повертався до початої теми. Менi чогось встрелило в голову, що завжди пiсля лихолiть люди намагалися оточити себе стилiзованими предметами легких форм. Звичайна людина таким способом прагне звiльнитися вiд намулу, що осiв у душi, од згадок про трагiчнi безумства. Це, мабуть, природно. Якщо смаки диктувалися, то на протилежному полюсi скупчувалися уподобання, якi повиннi їх заперечити. Фатальну помилку роблять владики, якi не пiдтримують цього процесу оновлення, а ще бiльшу - коли гальмують його. Почалося Залiсся. Облуплене, вилиняле, розкидане на косогорах мiстечко. На вулицях гамiрно, товпляться в квiтчастих шалях, капелюхах, мазепинках, баранкових i заячих шапках, над усiм - рик дзвонiв, галас дiтиськ, прапори. Очевидно, свято таким i повинно бути, то навiщо його ганити чи ввалити. Та й iнше: люди палкi до видовищ i не особливо розбираються у їх мотивах. Притому десь з початку вiку хвалять речi, аби вони швидше спротивилися, i огуджують, щоб довше викликати жаль. Гривастюк пробився на торговицю, запровадив коней на вiльне мiсце бiля старої каплички, причепивши до дишла опалку з ячменем. Я тим часом укрив коней верiтками. Покинувши сани на вiйтиху, ми рушили до середмiстя. Площа завивала тисячами голосiв. На балкончику одної з кам'яниць у паперових квiтах, килимах i прапорах заплуталося кiлька вичiчканих верховодiв. Якийсь низенький, з масивною, пiдпертою метеликом бородою щось вигукував i розмахував руками, а натовп вiдповiдав йому овацiями. Гривастюка взяла нетерплячка. - А що, може, нам до стiни дiстатися? - вже втрете питав вiн. /Ѥ вдавав, що не чую, а Гафiйка справдi його не слухала, роззявивши ротика на промовця.-То я, мабуть, пiду. Онде й знайомий вiйт з Кадубiвки. Ми залишилися в гущавинi. Гривастюк, виважуючи тих, що стояли попереду, посунув у напрямi до балкончика, де стояли в зелених капелюхах вiйти з сусiднiх з Колобродами сiл. Людей прибувало, заднi напирали на переднiх, на площi вже не було де голцi впасти. Пахло нафталiном з турецьких хустин, мiром з чобiт, смаженою цибулею з волосся, прiлим духом залежаної шкури кожухiв i потом. У боки впиралися вузлики, з примерзлим хлiбом i коржами, в кишенях потрiскували зернята з гарбузiв, яких понабирали для розваги в дорозi. - На Українi,- долинув голос промовця,- найбiльшi визвольнi здвиги вiдбувалися тодi, коли народ вiдстоював свої релiгiйнi iдеали, свою вiру... - А що таке iдеал?-пошепки запитала Гафiйка. - Хлiб,вiдказав я голосно, i всi зокола повернулися до нас обличчями.- Вiн пояснює, чому ми називаємо хлiб святим. - А села довкола голодують, людей викошують тиф i дизентерiя... Нашi сусiди згiдливе закивали головами. Для цих людей не мало особливого значення те, до чого веде свою бесiду чоловiк з чорним метеликом. Вони поз'їжджалися з надiєю вчути два-три слова, якi становили змiст їхнього життя, знайти в них пiдкрiплення своїм одвiчним думкам. А релiгiя? Релiгiя - це крiвця, вироблена в клунку вiчного страху й злидоти. Скiльки про неї не балакай, ти людям нiчого не додаси до того, в що вони вiрять. Iнша справа, якби чоловiчок з метеликом спробував посягнути на те, у що вони вiрять, Тодi протест розростався б на кожнiй бруньцi несправедливостi. Невпору забрати в людей бога - це зробити їх релiгiйними бандитами, i не важливо, явними чи пiдпiльними. Але чоловiк з метеликом з великого розуму звертався до їхнiх релiгiйних почуттiв, i його слухали з єдиною надiєю: а може, вiн все-таки щось скаже. Нас здушили. Гафiйка повисла в юрбi боком до мене, метляла внизу ногами, не досягаючи землi. Я ледве видер з кишенi руку i сперся на чиїсь плечi. Гафiйчинi щоки пашiли рум'янцем. Вдихаючи залах її кiс, я обливався потоӃ. У глибинi натовпу хтось заверещав. - Чого ми сюди забилися? - пошкодувала Гафiйка. - Клич ангелiв, аби нас звiдси висмикнули,- сказав я. - О, прочитаю за це татковi молитву,-ледве прошепотiла вона пересохлими губами.- Пити хочеться. - I менi. - Довго вiн ще буде казати казання? - Ось зараз священик помахає над головами кропилом i почнуть розходитись. Спереду кiлька рядiв опустилися на колiна. Увесь шарваок вiдхлинув назад, почалась давка, заголосила жiнки i дiти. - Божечку! - йойкнула Гафiйка.- Костi переламають! Вона обома руками вiдштовхувала огрядну молодицю в гаптованому заполоччю кожусi, лементувала: "Ой, звихнуть! О боже, порвуть усе на менi! Ой, розривають!" I закричала з такою силою, що, менi здається, i Гривастюк пiд балконом не мiг її не почути. Побачивши сум'яття, священик застиг над натовпом з пiднятою кропильницею, на балконi занепокоїлися i щось вигукували. Я потягнув Гафiйку за руку i п'ядь за п'яддю став проштовхуватись до пiдворiття. За нами рушило кiлька хлопцiв. Пiдпираючи нас, вони витиснули мене в пiдворiття i майже на руках винесли Гафiйку. - Дикуни! - обурювався один з парубкiв.- Нашим людям лише в лiсi сидiти. Ади, що з кожуха зробили,- показував вiн на розпанахану полу i червонiв од злостi.- Гарапниками їх треба вчити, сволота темна, громада коростяна! На баранковiй шапцi парубка мiж срiблястими кучериками заплутався новенький, сяючий золотом тризубець. Дерево життя... - А ти чого сльозу пустила? - звернувся парубок до Гафїйки i, зустрiвшись поглядом з товаришем, додав:- Нiчого дiвиця, га? Очi як глицi прошивають. - Облиш,сказав його товариш.- Бачиш з ким? На ковнiрi ще слiди од вiдзнак. Добре зшита шинелька... Ми вибралися на безлюдну вуличку по другий бiк будинку, за яким мiтингували. У кiнцi вулички голими коминами настовбурчився в холодне небо незакiнчений Народний дiм. - Тобi погано? - Ганьба, а не фестин. Гафiйчине лице вкрилося червоними плямами. Вона глянула вздовж порожньої вулицi i заклопотано, збудженим голосом попросила: - Тiкаймо звiдси, Прокопе. Вони зараз сюди виваляться. - Не бiйся,почав я заспокоювати її.- Ось пройдемо бiля народного дому до гуральнi, а там уже околиця. - Я пити хочу. - Там же й нап'ємося. Вона вп'ялася рукою в мiй рукав i задрiботiла високими черевиками по брукiвцi. Перед вiйною у Залiссi встановили водопровiд i завбачливо позавалювали криницi. Тепер водогiн не працює, i люди хтозна-як перебиваються. Метрiв за п'ятсот вiд гуральнi бiля перекошеної мазанки був журавель. Я витяг вiдро води. Гафiйка вже заспокоїлась, але очi ще червонiли вiд слiз. - Спочатку ви,- скривила вона обличчя в усмiшку. - Тодi знатимеш, що я думаю? - Я розсмiявся.- Ой, нецiкавi ж мої думки, Гафiйко. - Не набалакуйте на себе.- Вона густо зашарiлась i вiдступила вiд криницi.Пийте. Вода була гiркувата i тепла. Обережно нахиливши вiдро, Гафiйка вимушено посмiхнулась своєму вiдображенню. I в цьому був якийсь забобонний змiст. - Як парує!.. - Зате чиста. - А тепер на торговицю? - звела вона очi. - Не знаю. - Лиш не туди,- показала Гафiйка на мiсто. - Тодi, поки вляжеться, сходiмо на цвинтар. Я ще не був на батьковiй могилi. Кладовище в Залiссi над Днiстром, на грудях схожої на перевернутий човен гори, яку з трьох бокiв омиває, широко розлившись по долинi, рiка. Сюди вела глибоко прорiзана в суглиннi дорога, така розбита i покручена, нiби спецiально була замовлена небом, щоб сюди нiхто, крiм похоронної карети з священиком i мерцем, не мiг дiстатися. Але й слiдiв карети з осенi не залишилось. Мабуть, вона за старiстю бiльше не служить людям, i труну з покiйником за сiльським звичаєм несуть до могили. Ще здалека я побачив високий бiлий хрест над скопищем пам'ятникiв. На нього й Гафiйка дивилась. - Бачите? Ми були на похоронi. Я мовчки торкнувся її плеча. На могилi росла вишенька. Весною, може, й зацвiте. Ми сiли на лавочцi. Я бачив батька крiзь темну товщу землi в тiй же позi, в якiй вiн менi привиджувався,мовчазного, засмученого, i сковано-зiбраного, мов перед ударом. Якби ж я застав його! Може, поклав би вiн на плече свою важку руку, суворо, нiби вiдчiпне, дав би якесь напучення, посмiхнувся б, ховаючи батькiвське занепокоєння, i, на якомусь словi, на якiйсь незабутнiй iнтонацiї урвавши самого себе, сором'язливо пригорнув до грудей. Наскiльки легше було б, наскiльки бiльше було б упевненостi, наскiльки зрозумiлiшим стало б життя! В одному мiфi говориться, що колись в Америцi жили племена iз сумною долею-прокляттям: вони будували свої мiста з країв терену, який їм подобався, до середини. Коли не ставало мiсця для жител i населення не могло помiститися в мiстi, його покидали i будували нове мiсто, перекочувавши на ширший простiр i знову оточивши себе лиховiсним колом. Звiдки впав цей аркан на людську свiдомiсть? Либонь, предки в такий спосiб пристосовувалися до певних умов, а можливо, в центрах поселень береглися святинi, якi захищали од ворогiв. Потiм святинi звироднiли, iсторична доцiльнiсть цих методiв будiвництва мiст згубилась у глибинi сторiч, а вся цивiлiзацiя зосталась приреченою на те, щоб загинути вiд протирiччя iз здоровим глуздом. Чи й ми отак - кожен зосiбно i всi разом у цiй нещаснiй закутинi - не оточуємо себе колом прокляття, називаючи його надiєю, i намагаємося примиритися iз своїм жалюгiдним становищем, кров'ю i потом скроплюючи рiдну землю заради чужих iнтересiв, щоб потiм покинути її, перебравшись на мiсця несправджених сподiвань. I несамохiть у цьому виннi батьки, якi iдуть з життя, не доказавши дiтям найголовнiшого. Ось вiн лежить пiд темною товщею землi, передавши менi свою муку, а як її з себе скинути, так i не повiдомив. - Прокопе! - Що, Гафiйко? - Не думайте, не треба. - Чому? - Ми тут не довго,- мовила вона, запинаючись,- а, здається, що минуло багато днiв. - Тобi скучно? - Нi, я подумала, що могили старять людей. Ну, не самi могили, а їх присутнiсть, чи що...- Вона розгубилась, вживши заблудне книжне слово, та швидко опанувала собою i додала:- Я це вiдчула на собi. Знаєте, євреї виносять покiйникiв з дому того ж дня. - Забобони? --У них щось вiд правди,- серйозно сказала вона. - Що саме? - Ну, якась пересторога чи щось...- Гафiйка коротко звела брови i сiла зручнiше. - Оцим байду6Ёе,- сказав я.-Та ми повиннi пам'ятати, як вони жили, бо тодi й нас не штука поховати. Гафiйка зиркнула на мене широко розплющеними зляканими очима. - Пiдемо, Гафiйко, - сказав я. Мiсто вiдбушувало. Нудьгуючи, вулицями тинялись парочки, горлали пiд будинками п'янi. Усе убранство немов корова язиком злизала. Євреї ще стояли з цукерками i крихiтними булочками. На торговицi метушилося гайвороння в купах витрушеної зопалок сiчки, дiтлахи вишукували шкуринки, "домашнього, iз дна", нечувано смачного хлiба, тут же помiж собою вимiнювали їх на золоченi обгортки вiд цукерок i патроннi гiльзи, що дiсталися малечi пiсля салюту. Вiйтиха безпечно досипляла пiд кожухами святковий сон, лиш клин спiдницi парусом роздувався на вiтрi. - Що ми тут ночувати будемо? - бiдкалась Гафiйка. - Якщо батьковi треба... Мене непокоїло, чи Омелян встигне попiдписувати контракти. Але ж вiн мусить пiти за гербовим папером. Iз саней зiсковзнув червоний пiвкожушок, яким вiйтиха вкрила ноги. Пiднявши його, я сперся на затильник i дивився, як майдан поспiхом покидають останнi пiдводи. Небокрай завiшувався на вiтер малиновими стяжками, пощипував мороз. При в'їздi на торговицю показався Iванчук. П'яно перевалюючись з ноги на ногу, вiн нiс на витягнутих руках, мов дарiвницю, пакуночок. - Файно. Безподiбно,- процокав вiн замислено, лиш на мить затримавши на менi погляд. Спiткнувся, похапцем, балансуючи пакунком, вирiвнявся й хотiв було покласти його пiд кожуха, та натрапив на вiйтишинi стегна. - Чи ти зовсiм здурiв! - схопилась Катерина. Мабуть, Iванчук сюди вже навiдувався. Катерининi очi дивилися крiзь заволоку, лице розцвiло, як польовий мак. - Ласкаво прошу вибачення,- промимрив Iванчук, скулячи на мене око i пошморгуючи натхненним од вин носом. Вiн постояв нi в сих нi в тих, тодi взяв мене пiд лiкоть i одвiв убiк.- Правда, файно вiдбули?- чогось пошепки запитав вiн.Народу - з десять тисяч. Такого, я вам нагадаю, тутешнiй люд не видiв сто рокiв:- Вiн цмокнув i потер долонi.- Слава богу, слава богу. - Де мого подiв?   гукнула Катерина. - Пан Омелян зостався в справах iз представниками.- Iванчук поштурхав чоботом притоптаний снiг, перехопив пiд пахву пакунок.- Дiл таких нинi в них!- Вiн зозулясте загледiвся на палаючий небосхил, ще щось вiдкопуючи в пам'ятi, чим би нас приголомшити. - Го-о-о! Позатiкали всi члени,- зiтхнула по-вченому Катерина.- Усi до одного позатiкали. Гафiйка вiдвернулась, надувши губи в посмiшцi. Iванчук скористався моментом i встромив у солоу бiля Катерининих колiн осоружну ношу. Невдовзi притюпав Гривастюк. Прожилки на його щоках горiли рубiновими змiйками, увесь вiн немовби переродився, наполовину ставши святим. - Увага, панове,- мовив вiн значливе.- Нас,- вiн кивнув i на мене,- запрошено на банкет. Рушайте .поволi до театру, а я зажену коней на нiчлiг. Починалась вседержавна пиятика. Iз Днiстра потягнув колючий вiтер, завихрив, закружляв фалди снiгу, мов пiдмiтав рештки дня, допомагаючи гракам, що звивалися мiж кам'яницями, збираючись на вiдпочинок. Ми ввiйшли до залу на затишне тирликання скрипок i поринули в гаморi. Прудконога панi в спiдничцi вище колiн провела нас до столу, постояла, всмiхаючись, поки ми порозсiдалися, i пiшла назустрiч новим гостям. - Якi всi бундючнi,- прошепотiла Гафiйка. За столами точилися випадковi, до знайомства, розмови. - ...Молодий ще був, дiвчину-кралю висватав.- Молодичка за сусiднiм столом при кожному словi складала, як до молитви, руки.- I на тобi - таке горе. - Вiн з-за лiсу виходив? - Га? Так-так. I дивiться: Днiстер лишень замерзав, а вони вже прокинулись. Мої супутницi гострили слух. - Бестiї на кригах перепливали. - Вовки бояться вогню,- продудонiв чоловiчий басок , трохи несмiло.- Вiдбитися вiд них немає права, а вогонь їх вiдстрашує. Рудий, кирпатенький селянин почував себе в незвичнiй обстановцi досить кепсько. Голос його зривався, як у церковного старости, коли вiн; зупинившись перед дрiмаючим богомiльцем, три-чотири рази повторить: "Пожертвуйте на дзвони". Зате Iванчук був на сьомому небi. Вiн подав менi кисет з тютюном, руки його тремтiли вiд збудження. Потiм вiн штовхнув мене в плече. - Пане Повсюдо, :Әиньте оком - отам, при вiкнi. Бачите? Пристаркуватий панок тримав на столi верх долонею руку, а юна лошичка, очевидно, донька, з хвостоподiбним пасмом волосся над оком блаженно усмiхалась, поклавши в його пригорщу свою лапку. "Цi вiд майбутнього не чекають нi великого щастя, нi великого впадку,подумав я.- Вони закоханi в себе i в сьогоднiшнiй вечiр". - Що за делiкатне поводження з дамою! - захоплювався Iвачук. - Нiколи нiкого не наслiдуйте, пане Iванчук. - Чому? - Щоб не пошкодити своїй iндивiдуальностi. Вiн довiрливо поглянув на мене i ворухнув пожовклими вiд тютюну губами. - Боронь боже,- додав я. Iванчук пригладив руде волосся на пальцях. Гомiн i церковне сякання. Роти курять парою у вирипаному залi, пахне одеколоном i кожухами. На порозi показалися iз знiяковiлими, димчастими од раптового свiтла очима ще якiсь люди. Гривастюк увiйшов з виводком урядовцiв, наблизився до нас. Почали виголошувати тост. Стовп нового ладу, Гривастюк набожно пiдняв перед собою келих i випив майже останнiм, досхочу намилувавшись рядами вивернутих до стелi денець. Мою увагу привернув худорлявий молодик iз запаленими безсонням очима, гострим кiстлявим носом i ребруватими вилицями. Вiн у чомусь переконував апатичного товстуна в старомодному фраку. Товстун недбало ковзав поглядом над столами. Перший був прекрасний у запалi, другий - сита свиня. Видко, сите життя i байдужiсть завжди вилiплюють базiк i нiкчем. Варто було моєму Миколi прибратися в пузце, i щось у його свiтосприйманнi переiнакшилось, бризнуло на грубуватi й насмiшкуватi лади. Щодо панка у фраку, то це завершена тупiсть. От мiж худими шкапами - неосяжна гама натур. - Спенсер промовляє з кожної клiтини мого тiла,- б'ючись у груди, туркотiв молодикiв обличчя товстуновi.- Я довго шукав. Збагнувши безконечнiсть... Iстина в тому, що її... Я це зрозумiв завдяки вiйнi. Менi було погано чути через балачки, але я вловив одну цiкаву фразу, сказану молодиком: "Дорогу поступовi завжди прокладають люди з периферiї, вiльнi од упереджень". - Пане!огрiв мене межи плечi Iванчук.- Так не годиться, ми з вами розiб'ємо глек за цим столом: чому ви не випили? Вiн був скривджений, ображений, засмучено-обурений. - Звик по-християнськи: три пiдряд. Iванчук осудливо похитав головою, але миттю подобрiшав, навiть тiнь вагання мигнула на його лицi: "Може, й самому почекати, га?" Молодик застиг лукавим свiдком сп'янiлих очей i працюючих ротiв. Вiн перебiгав неуважним зором вiд столу до столу, тонкими, що аж свiтилися, пальцями крутив до половини наповнену чарку. Довкола наливали, не чекаючи тосту. Iванчук цокався з Гривастюком четвертий раз. Молодик дiйшов до мене, ми вперлися один в одного поглядами, та, мабуть, швидко оцiнивши по виразу мого обличчя, як задалеко в менi "дно", вiн одвернувся. "Вертеп",- бовкнув я, не спам'ятавшись, Iванчук вирячився на мене. - Чудово, пане Iванчук,- сказав я у його захмелiлi очi, яким було не до пильностi. Вiн поправив чуприну i блискавичним рухом потягнув до себе миску з салатом. Гривастюк тим часом пiрнув мiж столи. В лiвiй руцi вiн стискав папку з документами. Катерина провела його поглядом. Вiн, iдучи, зосереджено кланявся, подаючи руку, i сiв бiля .пiдкучерявленої панi, яка тут же пiд'їхала з крiслом ближче до нього. Дзенькали чарки, видзвонювали виделки, шурхотiли ноги пiд столами. Iванчук пустив руку попри себе до Катерининого колiна i скосив очi на Гафiйку. Але вiйтеня уминало тушковану капусту, забувши про все на свiтi. - Дурнi не люблять, коли їм говорити, чого вони вартi,- бурмотiв я про себе.- Свята правда. Як те, що стародавнi люди, щоб зберегти накопичену мудрiсть, вкладали її в уста богiв. Iванчук нервово пересмикнув плечима i, перебравши не менше складометра сумнiвiв, озвався: - Випийте-бо, Повсюдо, який вас бiс стримує. - Мiшанина. Дорогу поступовi прокладають люди з периферiї. Вiн на пiвцаля вiдсунувся од Катерини, але руки не видобув з-пiд стола. - Ви щось сказали? - нахилилась до мене поперед Iванчука вiйтиха. - Кажу, трохи студено. Iванчук безпорадно засовався на крiслi. Я засмiявся. - Хто небезпечнiший при владi - старий чи молодий? Вiн безглуздо заклiпав. - Якщо вам,тицьнув я його в груди,- влада дiстанеться через рокiв десять, то коли ви бiльше зрадiли б: якби це сталося тепер чи тодi? - Тепер я бiльше буду радiти, але тодi я бiльше знатиму, що робити.- Сказав добре, хоч чогось нiби злякався. - Правильно,- гримнув я.- За ваше здоров'я. - Дай боже! "Телятi вовка з'їсти". - Закусiть, пане Повсюдо, ось салатик. - Дякую. А взагалi рух вiдбувається знизу i зверху. Це лиш тенденцiя поступу - спрощувати складне - вручає засоби пересiчним людям. Отже, генiальнiсть неупереджених цiлком вiдносна. Як гадаєте, пане Iванчук? Та ти мене, братчику, не слухаєш. Ну й добре робиш, бо... Вип'ємо ще по однiй? Iванчук з готовнiстю налив, але якраз встали всi до другого тосту, ми приєдналися. Стiльцi проспiвали трiумфальну. Крiм мене, нiхто вже, здається, не їв. З "вищої компанiї" повернувся Гривастюк, Катерина встигла вiдсунути крiсло впритул до Гафiйчиного, а Iванчук - забрати з-пiд стола руку. Щось на мигах пояснюючи Катеринi, Омелян видобув зi спiдньої кишенi конверт. Ось вони порозумiлися, i сяючий вiйт з таємничим виглядом подав менi конверт. - Розпечатаєте вдома, пане Повсюдо. У мене молотом забилося серце: порядок! Гривастюк побачив, яка неприхована радiсть охопила мене, i подав руку. Я її мiцно потиснув. Його мiсiя щодо нас закiнчилася. Вiн передав папку Гафiйцi i перейшов до столу, за яким сидiли "свиняче рило", "молодик з периферiї" i ще двоє осiб. На цей раз Iванчук провiв Омеляна заздрiсними очима. Пиятика була в розпалi. Катеринин язичок безбожно заплутався в словах. Смiючись, вона тонко повискувала, все важче спиралась на Iванчукове плече. Коли скрипки зацигикали вальс i в протилежному кiнцi залу звiльнили мiсце для танцюючих, вони на кiлька хвилин вийшли на вулицю, i я пересiв до Гафiйки. - Ви танцюєте, Прокопе?- поцiкавилась вона, уся в полум'ї вiд випитого вина. - На жаль, нi. Але ти, Гафiйко, не скучатимеш. Зараз закланяються з усiх бокiв. - Я зi сторонськими не пiду,- заперечила Гафiйка, машинально притискуючи до грудей батькову папку. На її обличчi було трiшки легкої дiвочої печалi. Зi схлипливим смiхом вона запропонувала: - А ви вiдшийте, коли хтось буде кликати. Добре? - Якщо ти цього хочеш. - Так,поклавши на стiл папку, вона на секунду закинула руки за голову, поправляючи хустку. Якось випадково зачепила мою ногу своєю i не забрала назад.- А в мiстi танцюють погано. Мало не обнiмаються. У селi таку пару вивели б геть. Та от скрипки втихли, i знову над столом заходили пляшки. - Хили, Повсюдо,- майже викрикнув Iванчук, припровадивши веселу, мов сонце, вiйтиху. Не минуло й чвертi години, як четверо нас впорали плящину. Я придивився до Гафiйчиного носа i вiдкрив, що вона роздуває нiздрi точнiсiнько так само, як Iванчук. Я хотiв пiдiгнути ногу, щоб не торкалась Гафiйчиної, але вона наче свинцем була налита. Оглянувшись на завiсу над сценою, на кобзаря з бандурою на розмитiй сторiччями могилi серед степу, я побачив, що кобзар менi сумно пiдморгує, а хлопчик-поводир глузливо виставив рожевого язика. Раптом щось розплилося, пересунулось, i перед очима захитався Гривастюк. - Слово даю,- владно махав вiн руками.- Гарантую. Чин не нижче капiтана.- I тихiше:- Ви ж знаєте, що наприкiнцi вiйни перестали зважати, дворянин чи простолюдин. Аби освiта i вiйськова виучка. - Подайте менi води,- попросила Гафiйка. - А звiдкiля?.. - звернулась до Омеляна панi в клаповухiй шапчинi, але я не дослухав через Гафiйку, тiльки зрозумiв по устах, що вимовила вона чи "диво", чи щось схоже на це слово. - Пий вино, Гафiйко,- сказав я, не спускаючи з панi очей.- Будь чемною. - I ви пийте. Я вам наллю. - ...нещастя на будiвництвi гуральнi в пана Свистуна,- казав. Гривастюк, зиркаючи на мене. Я випив вино, але вiдчув, що тверезiю. - За все добре, пане Повсюдо!- влiзла Катерина.- За вашу хату. - ...У Галичинi мало таких гуралень, якi вiн не зводив. На старiсть осiв у Колобродах. "Поганську твою пику треба побити!" - подумав я, спопеляючи Гривастюка поглядом. - Повсюдо, не будемо сватами,- Iванчук впихав менi наповнену чарку. - ...Йому було пiд п'ятдесят. - Син теж будiвничий? - спитала панi. - Без тижня Iнженер,- повертаючись до молодика, вiдказав Омелян.Треба... - Чого ви спохмурнiли, Прокопе? - штовхала мене колiном Гафiйка. - Тобi здалося. - ...То пильнуйте.- Панi в клаповухiй шапочцi змiряла мене погрозливим поглядом. Стiл з Гривастюком i його спiвбесiдниками заступили. - Вам щось не сподобалося? - допитувалась Гафiйка. - А тобi все до смаку? - Я не зважаю. - Я роблю це саме. - Нi, ви чимось стурбованi. - Горiлкою з гуралень, якi батько набудував. Горiлка - двигун прогресу, Гафiйко. - Менi подобається, коли ви жартуєте. Якось i сумно, i їдко, i смiшно. - Так ось... У протилежному кiнцi стелю черкнула пляшка, вдарившись об софiт над сценою, рикошетом зафуркотiла у вiкно, Брязнуло. Зчинився гармидер, затрiщали дверi, пролунав пострiл. "Почалось..." Розбиваючи вiкна, надвiр хлинули лисi голови, розпанаханi спiдницi. - Пане Повсюдо! - розгублено заволав Iванчук. - Скажiть, хто цей молодик - ось, пополотнiв, як стiна? - Я притримував Iванчука за лiкоть, а вiн, ногою вiдкинувши стiльця, рвався до вiкна. - Та пустiть же!, Це... н-нннн... Володимир Майдан, секретар повiтового комiсара. Я вiдштовхнув стiл. Гафiйка в нестямi закам'янiла з вiдкритим ротом. Стiл перекинувся пiд ноги осатанiлiй юрбi, що сунула на нас. У ганку почалась стрiлянина. - На сцену! - крикнув я Гафiйцi i вирвав з її рук папку. Дiвчина поперед мене шмигнула на сцену. Ми опинилися в репетиторськiй: Бiля скрученої лiхтарнi стояв смертельно переляканий стрiлець. Я побачив сходи в льох, пропустив Гафiйку, тодi злетiв у пiдземелля. Тримаючись стiни, провiв дiвчину в найдальший куток. - Змилуйся, боженьку,- лепетала вона.- Ой, горить! У репетиторськiй розчавили лiхтарню i зайнявся гас. Та полум'я опинилось пiд ногами втiкаючих. - Комунiсти, Прокопе, то їх робота,- лементувала Гафiйка. - Цить. - Ой, боюсь...-тулилась вона до мене.- Ой, ми згоримо. - Цить же,пригортав я її до грудей.- Не згоримо, погасили. Трiщала сцена, не вщухав вереск, глухо, наче пiд землею, гупали пострiли. - Нiби стихає,- сказав я.- Пусти - подивлюсь. - Де ж стихає, Прокопе? Прокопику, не йдiть... не покидайте мене, я... Вiйтеня запищало не своїм голосом, але я силою вирвався з цупких од страху рук i пройшов до дверцят. Надворi тривав шарварок. Я присiв на сходах. Гафiйка ревма ридала десь у темнiй безвiстi i не могла мене нi побачити, нi почути шелесту. Потiм я запалив гербовий аркуш i, присвiчуючи, добрався до Гафiйки. Вона сидiла на цементi, закривши обличчя долонями, i давилась плачем. - Хiба можна так!- сказав я.- Гафiйко, мила ти дiвчинко, встань же. Притоптавши спопелений аркуш, по якому ще бiгали iскорки, я пiдняв Гафiйку i, цiлуючи в уста, припер одерев'янiлу до стiни, її губи були вогкi, холоднi й солонi вiд слiз. - Втихомирилось, чуєш?- спитав я.- На, тримай свою папку i ходи за мною. У темрявi ми наштовхнулись на протилежну стiну. - Шлячок би це трафив,- вилаявся я.- Вже спалив якийсь папiр з папки, бо був би не знайшов тебе, хоч би якась трiска попалась... - То запалiть, запалiть ще,- заквапилась Гафiйка.- Тут усi чистi папери. Скручений в трубку гербовий аркушик горiв, як смолоскип надiї. - Господи! Цiлi?- завиванням стрiнула нас Катерина. Я згадав оголошення на стовпi: "Продаю святого Миколая 50Х40, килим косiвського виробу i жорновий камiнь - висота 18 см". Це оголошення ми бачили з Гафiйкою, коли йшли на цвинтар. - Боже, як я потерпала!.. Ой-йой, якi ж забрудненi. Повернись, Гафiйко. Ви десь лежали? - прошепотiла вона стурбовано. Гривастюк збентежено вiдвернувся. - Ми заховалися в льоху,- сказала Гафiйка, червонiючи. Я вийшов витрiпати шинелю. У сiнях при лiхтарнi вiйтиха обмацувала з усiх бокiв дочку. "Горенько моє!.. А ми з .Iванчуком прокляли Залiсся. Мало не закоценiли пiд столом... Як же ви там, навпомацки?.." Я сплюнув, i вона вмовкла. Коли я проходив мимо, Гафiйка показала щире намисто зубiв, а Катерина сердито зiмкнула тонкi губи. - Сьогоднi нам насниться,- сказала в хатi Гафiйка, блиснувши на мене очима. Вона вирiшила подрочити ревниву матiнку. Катерина перехопила погляд i жалiбно розтягла: - Може б, ми вже їхали, чоловiченьку? - Запрягай,погладжуючи скроню, кинув Гривастюк до Iванчука.- От натворили халепи... Через порiг переступив господар - маленький бородатий чоловiк з неспокiйними очима. Гафiйка по дорозi розповiдала, що вiн доводиться їм далеким родичем. - Як цю катавасiю розумiти, Омеляне? - спитав вiн.- Поясни ж толком. - Як!пiдскочив на стiльцi Гривастюк.- Пiдстроїли. О, вони дорого заплатять за це. - Хто, значить, пiдстроїв? - Звiсно - комунiсти. - Сволота,прогудiв Iванчук. Я засунув руки в кишеню - папери були на мiсцi. - Нема, значить, роду без вироду, бурмотiв господар.- Вже i на Галичинi, значить, мають прихильникiв. Вiйт заплющив очi i закрив долонею рота. Обличчя його налилось кров'ю, з голови звисло пасмо гнiдого волосся. Спiвчутливо покосившись на, нього вiйтиха захитала головою: - Пiсля такого мiсяць не опам'ятаєшся. Гривастюк зло бликнув на неї, i вона, пiдiбравши губи, принишкла. - Дорого заплатять,- повторив вiйт i погрозливо крутнув наїжаченою гривою. Щось думаючи, пiдiгнув два пальцi, важко засопiв. У вiкно забарабанив Iванчук. - Гей, виходьте! З ворiт конi рушили галопом. Сполохавши чутливу морозяну вулицю дрiбним передзвоном, ми виїхали в поле. Мело снiгом, сани заточувались. Я вiдкотив комiр, але крижану крупу однаково задувало пiд шинелю. Перед Буштинським лiсом конi неспокiйно зафоркали, застригли вухами. - Щось чують,- сказала здавленим баском Катерина. - Спи, спи,гукнув Гривастюк. Гафiйка тихо посапувала, спершись на Iванчукове плече. Гривастюк подав менi кисет. - Першу нашу розмову не забув, Повсюдо? - перейшов вiн раптом на "ти".- Монету притримай, потiм вiддаси менi грошi. Розрахуємось... Менi не спiшно... А конi справдi стривоженi. Розбудiть Iванчука,- вiн знову перейшов на "ви". - Михайло, перелiзь на передок, а ви,- звернувся до мене,- ось держiть, я ним орудую сяк-так, i коней треба тримати в руках. Невже вовки? У моїй руцi опинився зiгрiтий Омеляновою рукою револьвер. - Що нинi за день такий! - схлипнула Катерина. Гривастюк намотав вiжки на руку. Конi понуро вступили в лiс. Попереду молочно бiлiла смужка шляху. Звiдкiлясь здалеку донеслось протяжне завивання. Катерина шепотiла молитву. - Та це пси в Пiдкамiнному,- засмiялась Гафiйка. - Цс-ссс! Свистуха! - тихо гримнув Гривастюк.- Якої дiдькової мами? Та доїхали ми без пригод. Я зiскочив на толоцi, сказавши, що менi ближче попри цвинтар, а коли сани розтанули в снiговiй курявi, звернув на Лiсничiвку. Тонко i одиноко заголосив у долинi пiвень. Замок бовванiв на тлi сiрого неба химерною скелею. Натужно шумiли ялицi, потрiскували на морозi стовбури. Очi солодко злипались вiд утоми, кортiло спертися на мур i подрiмати. Лiс i замок непомiтно стали прояснюватися теплою затишною свiтлицею з пахучою пiччю, замигали якiсь клопiтливi добрi тiнi. "Пора спати". А якась заблудна думка своєї: "Ти ж мiг не дiйти з своїм несправним серцем Ти анiтрохи не бережеш себе. Вiддихайся". Мов чужими руками я встромив ключ у замкову щiлину, окованi залiзом дверi стиха простогнали. На другому поверсi, лизнувши свiтлом сходи, прочинялися якiсь дверi, i в глиб коридора прошмигнула гандрабата, не Миколина тiнь. Вийшов i Микола. Звiсив над сходами обiпнуте сорочкою барильце живота, схрестив на грудях, руки i стояв у прямокутнику свiтла, як вийнятий з-пiд гнiту ворок iз сиром. - Ти що, друженьку, рачки лiзеш? - Та от з Залiсся,- вiдказав я задихано.- Не спиш? Вiн пiдтримав мене i запровадив до моєї келiї. Тут було прибрано, мов перед гостями. Я звалився на канапу, i одразу ж навколо затовпилися тiнi дрiмоти. - Як свято, Прокопику? - пробасив Микола. - Маю контракти. - Пiдкрiпись.- Микола подав склянку з ромом. - Свято закiнчилось давкою i пострiлами,- сказав я. - Як ти це оцiнюєш? - Захоплююсь. - Провокацiя,- сказав Микола. - I ти тої самої? Гривастюк це ж казав. - Ну, Гривастюк своєї спiвав. - А ти своєї? - У повiтах на пiвнiч уже йдуть арешти. Праворуч появився Гривастюк, лiворуч - Гафiйка. "Комунiсти!" - було на їх роззявлених ротах. Для мене, полiтичного схимника, це слово з їхнiх уст звучало лайкою. - Де в бiса тут наплодилося стiльки партiй? - мовив я, витягуючись. Дратiвливо заскребла у вiкно ялиця, блиснув промiж гiлля мiсячний серп i знову пiрнув у морозяний небесний намет. - Зачекай, ще й ти влипнеш. - Iнакше це не можна назвати? - Залежно вiд того, як повернеться. - Я все перетравлю, Миколику. Ти кого перед хвилею випустив звiдси? Ревеку? - Бачив? - Нехотячи. - Ревеку. - Не бреши. Вона, кажуть, уже не приймає кого попало, начебто iз Загатою зв'язалась. Тут я згадав його повiдомлення про арешти i примовк: хтось ховається в замку. - Шкода дiвки,- сказав Микола.- Загата не той, кого їй треба. - Не однаково, з ким спати? - Ти не смiйся. Вона, якщо вже зробила вибiр, то до могили, а Загата - пустий вiтер, хоч i з дужим горлом. Микола дiстав з шафи якусь книжку, перегорнув кiлька сторiнок i, на жоднiй не затримавши погляду, склав i кинув на мiсце. Незважаючи на вгодованiсть, вiн не втратив колишньої рухливостi. Жвавий, з настороженiстю дикуна i всеготовнiстю солдата, вiн не затримувався довго бiля чого-небудь одного. - А Загати тобi не шкода? Чудовий голос пропадає. - У Канадi кiлька наших, колобродiвських, спiвають в оперi. Один хлопчисько з Грушiвки працює в Кракiвському театрi. - Хiба це робить Галичинi честь? - Не про це мова,-поморщився Микола.- Якби Загата нiс людям свою пiсню, збагачуючи її при цьому своєю iндивiдуальнiстю, а не хизувався обдаруванням, я шанував би його. Мiж iншим, вiн i в церквi це робив. - Дитя природи. А те, що нашi розважають чужинцiв, мене не тiшить. Це, зрозумiло, не з добра, але доки це буде? - Твоя Левадиха має сiль?- раптом запитав Микола. - Подає солене - Ось i не знаєш. П'ятий рiк немає солi, Прокопику Чи це непокоїть уряд? Сьогоднi в село заїхав гуцул, мiняв кварту солi за двi пшеницi, i мало його не розiрвали. Солi ж тiєї в надрах Карпат на всю Європу. Кому думати про якогось Загату, коли нiкому зглянутися над цiлим народом. Пригадай: у гiмназiї нас напихали не iсторiєю як наукою, а справжнiсiньким блудом. Ми потай обурювалися, бо, по-перше, цей блуд писали нiмцi, по-друге, iз закордонної лiтератури ми черпали протилежнi думки про свiй народ. Тепер ось iсторiю пишуть свої люди. Я тобi дам зо двi книжечки, прочитай про сьогоднiшнiй день. Виходить, що в нас не життя, а мрiя. Кому це потрiбно? Отож кинь летунство. При нинiшнiх обставинах треба шукати чогось конкретнiшого Та добре, спи, не три очi. У мене теж був сучий день Доброї ночi. - Доброї. Микола задув свiчку i мовчки, замислившись, став на порозi - Знаєш,мовив я,- що там не було, постарайся мене не критикувати Я за тебе покладу голову. - Критикувати? - весело перепитав Микола. - Еге. - Не дурiй. - Менi надоїсть оборонятися, i ти будеш мене кривдити. - Бувай здоров. Засинаючи, я мiркував: це отрута. Що, наприклад, Микола вирiшує конкретнiше, нiж я? Але ми завжди зможемо дiйти згоди. А от коли цiєю отрутою заволодiють злi люди в широких масштабах i зроблять її своєю монополiєю, тодi цiлi народи поглине багно демагогiї. IV_ Узявши непоганий розгiн, зима, одначе, швидко видихалась Поцiдив дощ, подiркував i за добу геть витовк снiги. Землю окував панцир слизької ожеледi Ожеледь ненавидiли, щодня на неї скаржилися, але сонце, виходячи вранцi подивитися на свої володiння, через приморозки не могло з нею впоратися i тiльки робило ще бiльше бiди. Ожеледь ламала людям костi, псувала нерви, запирала в хатах. З пiвнiчних повiтiв голод пригнав днi колобродiвськi сiм'ї, виселенi пiд час вiйни. Це були мої сусiди, оселi яких спiткала та сама доля, що й нашу. Господарi вже навiдувалися до села, але побачивши руїни, надовго повернулися назад, в прийми до добрих людей на сторонi Тепер голод викурив їх iз теплого мiсця. Два вози з манаттям i дiтьми зупинилися на горi. Спускатися вниз було небезпечно, колеса не витримали б нi на яких гальмах. I допомогти прибулим не було можливостi. Вони ходили горою, не знаючи, на що зважитися, тодi поскидали пожитки, якi можна було знести в руках, а з рештою добра вiдправили пiдлiткiв в одне з горiшнiх сiл до лiпшої погоди. Я розжився на брезентового плаща i колю камiнь. Дощ i тумани заслонили село глухою запоною. Воно нагадувало про себе лиш сердитими заспаними окриками тричi на день, коли годували худобу. Учора на Днiстрi розтрiскався лiд. Вода хлипнула наверх з масою напiвзадушеної риби Я побродив з саком. Левадиха в'ялить, пiдсмажує, маринує. Я вже й обiдати не ходжу - беру окунця, хлiба i розкошую Мiй вузлик чекає мене в печерi, де в негоду можна перепочити, прилiгши бiля вогнища, зiгрiтися цiлющим напоєм з вiдварених вишневих прутикiв. Спочатку нестерпно болiли руки i ноги, ломило в крижах, а зараз кладу по стосу за день. Якби не слизько, посувався б лiпше. Та ще час витрачаю на складання брил, бо як їх на звалi прихопить до землi морозом, тодi дiло затягнеться до великодня. Але коли спускатиму камiнь, буде захоплююче видовисько. Дрiбнота летiтиме зигзагами, чiпляючись за кожну виїмку, а велетнi прогоготять громом, зiрвуть за собою насип, опишуть в просторi стрiмку лiнiю, мов бронебiйнi кулi. Так, напевне, i люди падають, коли їм зраджує доля Слабшi - плутано, хапаючись за кожну соломину, а могутнiшi - навальне, з усiм прогнилим корiнням, мнучи все на шляху А взагалi пристосуванець не дивина. Усi до чогось прилипають. Гiмн Растиньяку не вiдкриває очi на самого Растиньяка, а на стан речей, який його сотворив. Щовечора милуюся зробленим. Коли не сiє дощ i небо не хмарне, залюбки дивлюся, як з землею прощається сонце. В останнi хвилини воно висить над обрiєм, мов для збутку. Та, пiрнувши за кряж, наче розкаюється за свою нерозважнiсть, виганяє на небо отари вогнистих баранцiв, обводить, окутує їх зубчастими стрiчками i лиш згодом, зовсiм знемiгши од спiшної i марної працi, вистелює на небесному безмежжi помережане золотим позументом покривало. Днiстер жеврiє, вигнувшись веселкою, жадiбно впивається тонами надвечiр'я, а височеннi тополi на обох берегах лукаво зазирають у його лоно, лiниво й замислено перебираючи стрiмкими вiтами розсипане полум'яне намисто. Чути, як пливе вода мiж розколинами льодiв i вiтер розчiсує бадилля всохлих полинiв. Пiд вечоровi шепоти я згадую, спекотне передвоєнне .лiто, коли доля звела мене з Мариною. Була жахлива посуха. Сонце з самого ранку впиралося в долину снопом вогню, жорстоко пражило весь день, i до наступного ранку вiд землi не одлипала прогiркла чадом жара. Листя пов'яло, наїжувались i скаржно потрiскували стрiхи, в повiтрi шугали голубi язики спустошливого марева. Днiстер був зовсiм змiлiв, .безпорадно щулився до безвiтряних тiней тополь i нагадував худокостого дiдугана, який не знає, куди дiтися з наболiлими боками. Тумани, що пiднiмались 'завжди над рiчкою i скроплювали росою навколишнi поля, не появлялися кiлька мiсяцiв. Зiбравши кволий запечений колос, селяни спробували було стати до плугiв, та грунт закам'янiв, як бетон, воли спотикалися через три кроки, й нiщо не могло примусити їх зайти в борозну. Усе нидiло, мертвiло. Гибла худоба, падали вiд сонячних ударiв люди. Розпач i безнадiя, мов страхiтливе всепоглинаюче багно, засмоктували серця. Протягом дня на вулицi не появлялась жодна жива душа. Лише надвечiр на коротку мить робилось гамiрно, а потiм усе знову вмовкало, мов потужна, неосяжна