. або ж навпаки - вирiзнитися, тримати голову над течiєю i тiшитися самим собою: ось який я мудрий, i порядний, i добрий. I коли я сьогоднi можу признатися, що був чесний iз самим собою i перед людьми, то це, певно, означає, що менi щастило оминати пiдступнi ковбури, де мене могла захлиснути хвиля, а вир потягнув би на дно. Iнколи, правда, таки траплялося, що ногами дiставав дна, але завжди, на щастя, вистачало сили спливти на поверхню. I навiть було цiкаво боротися з самим собою... цiкаво менi жити, набуватися в життi, так, набуватися в життi, як на весiллi. - Хiба не випадало вам ходити в масцi... хiба не наставали такi днi, коли вiдчуваєш, що маска зростається з обличчям i, Господи, зростається з душею... i не знати було, де ти правдивий, а де ти пробрiханий наскрiзь, проiржавлений? - чомусь аж вигукнув Бережан. Вiн, мабуть, мав щось дуже своє, iнтимне i потаємне на увазi, бо не очiкував вiд мене вiдповiдi - потягнувся до грубезних моїх альбомiв, що лежали на столi. Я мав намiр йому вiдповiсти, що живемо в такий час, коли без маски не можна появитися помiж людьми, всi ходять в масках... якийсь вiдьомський карнавал, на якому панує страх i пiдозрiння... i маску свою кожний здирає, лише опинившись на самотi з самим собою та з Господом Богом, та й то оглядаючись: без маски станеш ворогом або ж дурнем, або безборонне голим. Одначе я запримiтив, як Бережан спершу з банальної цiкавостi зважив в руках один iз моїх альбомiв, мимохiть ковзнув поглядом, що на ньому написано, потiм наче мисленно перерахував усi альбоми, що лежали на столi обiч лампи, бо губи й брови його ворушилися i, враз забувши про нашу розмову, усiвся за стiл i заходився... нi, не заходився мої альбоми гортати з увiчливостi чи навiть з цiкавостi: його, мабуть, приголомшило, що в якомусь Богом забутому Черченi, втопленому у колгоспнiй кукурудзi й у пшеницях, якийсь сiльський столяр Данило Вербень, непосидющий i гострий на язик чоловiк, в одному альбомi замалював звичайною кульковою ручкою, зберiгаючи скрупульозно кожну деталь, помiчену розколину, капелюшок цвяха, удар варварської сокири, надщербленiсть вiд кулi на цеглянiй стiнi, розчахнутий хрест на банi, десятки храмiв iз наших гiр i долiв, храмiв дерев'яних i мурованих, старих i новiших, а найперший iз них - Святий Дух у Черченi. В другому альбомi мiй гiсть розглядував хрести, що посiялися в наших селах, як добро сiється, пiсля знесення панщини; а ще були там фiгури з розп'яттям, на яких Христос був схожий на виголоднiлого, що свiтить ребрами, газду; а ще були там замальованi характернi для Опiлля пелюсткоподiбнi надмогильнi кам'янi хрести, а ще хрести - "пам'ятнi" з-пiд Львова, Коломиї, Тернополя. У третьому альбомi я зарисував до сотнi криниць, оцямрованих то камiнням й дико зарослою папороттю, то зчорнiлим дубовим зрубом, то вже по-новiтньому замкненi в рiзьбленi ганочки, що критi бляхою, теж рiзьбленою по краях; а ще були криницi з вигадливими журавлями у виглядi дзьобатих бузькiв i просто польовi кринички, що по-дитячому пускали з "норiв" бульки. В п'ятому альбомi я склав на уявну полицю газдiвське предковiчне начиння - вiд маглюницi, що нею прасували бiлизну й полотна, до мотивила, "качки", розчепiреної на чотирьох викривлених нiжках, на якi змотували в клубки пряжу, кужелi, борони дерев'янi, коси, серпи, граблi, плуги з колiсницями; багато з цих речей молоде бодай i сiльське поколiння уже й у вiчi не бачило i назв їх не знає; усi цi ступи, в яких "пiхали" пшоно й пшеницю на кутю, коловороти, якими сукали посторонки, жорна, точила, праники, дiжi для квашення тiста й золiльницi для золювання бiлизни, коцюби, хрестики дерев'янi з написами "варта", котрi колись передавалися з хати до хати й означали, що настала твоя черга йти на нiч стерегти церкву. А в шостому альбомi гiсть мiй Бережан знайшов замальовки дитячих народних забавок з дерева, глини, лика й з соломи. В сьомому була рiзноманiтна й дуже вигадлива, розцяцькована бляшками й бубенцями, а також просто ремiнна i мотузяна кiнська упряж, кованi вози, ярма, орчики й "штильваги" й навiть ремiнний батiг з китицею. У восьмому альбомi я склав переповiстки про вiдьом, чортiв, упирiв, домових, "лiсових дiдiв", нявок, польових мавок, що в житах живуть., У дев'ятому я вимережав стовпцями топонiмiку з навколишнiх околиць: усi отi язичницькi Бабища, Раїни, Требища, Могилки, Чортовi гори. Золотi й Мiднi токи, Холернi горби, Страдчi долини... безлiч їх у моєму списку, а ще неосяжна безлiч на землi... земля, виходить... не безiменна, все, що є на нiй, має iм'я, його тiльки треба знати. У десятому альбомi - конструкцiї i деталi дерев'яного моста через Золоту Липу; цього моста вже давно нема, на його мiсцi збудували бетонний, але я встиг змалювати кожну дошку, балку, стовпець, спосiб їх крiплення; були ще майстри, якi пам'ятали їх назви. Наприклад, поруччя називалося у нас "обiпрець", настил iз дощок - "покотило", правий i лiвий бруси, якi крiпилися шрубами на "покотилi", хтось влучно назвав "вiдбийколо": у своїх альбомах, добродiю Бережане, я не пробував щось гам художньо фантазувати, змальсву вати рiч чи будiвлю "на загал", меч iамальовки завжди точнi, вони мають свою адресу, назву й навiть приблизний вiк. Очевидно, за один вечiр i за один присiд мiй гiсть не мii охопити усього, що було в моїх альбомах намальовано, пiзнiше, протягом лiта, поки вiн працював у Святому Дусi, приходив до моєї "голуб'ятнi", заривався в альбоми, щось собi з них замальовував, а щось - записував i, по сутi, вiдкривав для себе, воскрешав для себе - чим я дуже тiшуся - той свiт, який вiдiйшов у небуття, вiдплив у безмiр часу й бiльше не повернеться; це було, певно, згадування минулого... згадування, може. дитинства, бо цi речi колись i його обступали: це йому було потрiбне для душi, для того, щоб збагатитися i помудрiти; вiн казав менi згодом, що йому потрiбний галицькою рiзьбою мережаний хрест (липа жовта, немов слонова кiсть), i потрiбна присадкувата капличка на цвинтарi серед буяння дерев, i навiть потрiбне таке просте слово, як "драпачка". котре щвним чином нагадало йому маму, яка в далекiй далечинi на тоцi в стодолi на простеленiй старiй веретi дерев'яною зубастою драпачкою, яку притримує ногою, "драпає" льон: обриває коробочки насiння, бо на вiдмiну вiд конопель льон не можна було молотити, насiння його розплющувалося пiд биленем: i це колюче, зубасте слово "драпачка" виводило його душу на майовий дощ... i душа мистецька стовбичила перед намальованим на бiлому паперi простим знаряддям i м'якла, i добрiла, i глибшала... Бережан якось у цьому менi при знався, але я анi не загордився своєю немарною працею, анi не здивувався Бережановiй сповiдi - це було менi зрозумiло; це йому було потрiбно, бо ж не вродить нiчого без майового дощу. Та признання Бережанове станеться трохи пiзнiше, коли осiнь сяде прясти павутиння, а сьогоднiшнього косарського вечора Бережан ще не може повiрити, що я сам один нагромадив таку гору роботи, i нiяк не хочеться йому вiрити... а може. було йому трохи страшно й заздрiсне, бо аж вiдхилився вiд стола, вiд моїх альбомiв i спитав трохи скептично; скептнзм скрипнув сухо. - Господи, - i здвигнув Бережан плечима, - нащо вам, Вербеню, цього усього, га? Зорано поле, а камiнь на каменi, - зiтхнув. Менi не сподобалося його питання: тенькнуло менi в головi: невже мистець моїх зусиль не розумiє... чи мо' й справдi нiкому мої альбоми не потрiбнi... камiння якесь неврожайне, поле, яке не викине колоса нi сьогоднi, нi завтра? Одначе чи я розраховував на когось. на громадську потребу? - Чого ж, - вiдповiв я йому, заспокоївшись. - Усе це потрiбне насамперед менi й ще моїм дiтям. Хiба цього мало? Я собi думаю: без цього, що тут намальоване, власне без тих днiв i рокiв... го-го, не одного року, поки я малював, не змiг би набутися в життi, як на весiллi. Ми щойно про це говорили, що нi? Художник менi не вiрив. - Але ж є фотоапарат. Цок - готово. Секунда. Мить. Нащо мозолити себе ручкою? Чи вiн перший про це говорив? Чи мало цiкавих i скептичних тупцювали за моїми плечима, коли я штрихував дзвiницю чи руїни корчми з передминулого столiття... чи мало радили: цок - i фотографiя готова. Тим цiкавим i скептичним я не вiдповiдав, то марна робота, а Бережановi пояснив: - Фотоапарат - нiма нiч, йому байдуже, що фотографувати - церкву чи орендарську корчму. Менi ж малювати не однаково: коло церкви молюся, а перед корчмою плачу, перед її порогом спорохнявiлим земля, певно, ствердла вiд пролитих доль. Розумiєте? - Я боявся пишноти в словах, одначе докiнчив. - Коли малюю... в пальцях моїх б'ється серце, так близько моє серце до хреста, що на дiрявому куполi i близько до мальованої криницi. - Коли _ви встигаєте, Вербеню? - Бережан все ще сумнiвався. - День, як море, - вiдповiв я. - Вставав у недiлю або у свято рано, пакував у мотоциклетну коляску (а потiм у старий "Москвич") жiнку з дiтлахами i рушав на села i в мiста. Коли рано встаєш - багато встигаєш. Що, може, нi? Вiн мiряв мене очима... мiряв, певно, мої днi i роботи. 5 Котрогось вечора, будучи в голуб'ятнi, Бережан знову навернув нашу розмову про книжки, про гуртове читання в зимовi вечори iсторичної повiстi Андрiя Чайковського, про мою розбуджену книжками душу, яка настановила собi зробитися письменником. - Що ж далi, Вербеню, було? - брав мене Бережан за руку й заглядав ув вiчi, i свiтилось ув його очах людське спiвчуття. - Боже, мiй Боже, - хитав вiн головою, - душа хлоп'яча прокинулася, як брин-душка вибухла бiлим цвiтом, а навколо нi промiнчика, щоб не ослiпнути в пiтьмi. Тiльки вила й гнiй... тiльки... - вiн жалiв мене запiзнi-лим, але щирим жалем. - Ну, чого аж так слiпно, аж так погноєнно, - промовив я, зворушений його жалем. - Це так нинi пишуть тi, якi виставляють себе за мудрих вчителiв, за мойсеїв iз Москви, що в тридцять дев'ятому засвiтили нам свiтло, бо нiбито тут панувала суцiльна нiч i чавкала її пiтьма, як болото в чоботi. Iнша рiч, Майстре, що мойсеї потiм тотими свiчками припалювали нам у кримiналах п'яти, але це, правда, з iншого євангелiя. Насправдi ж так не дiялося, не чавкала нiч, як болото в чоботi, бо якби була тут правда, то хiба б ми вижили, хiба б ми не подурiли, не ослiпли, не перехрестилися б на полякiв, на швабiв чи на румунiв, бо нас гнули в цi сусiдськi каблуки, бо хiба в пiтьмi ми всi не стаємо чорними? В читальнi, в "Просвiтi" була бiблiотека - я її швидко проковтнув, потiм нипав по селу з торбиною i випитував у людей книжки для читання. Робив це переважно у недiлю, коли газда з газдинею приходили з церкви, i не на вибiр робив, а брав конкретну вулицю i ходив хата вiд хати. Я боявся, що на котрiйсь вулицi, в якiйсь хатчинi причаїлася особлива книжка, i коли я котрусь халупу випадково обмину, то цю книжку нiколи не буду бачити, не прочитаю її, навiть не торкнуся до неї. Я цоркав клямкою, ставав бiля порога, чемно вiтався з газдами молодими, а старих - цiлував за звичаєм у руку й питав, чи нема у них у хатi якогось друку; я, чуєте, Майстре, розпитував газду про книжки, а очi мої, як шпаркуватi злодiї, бiгали й нишпорили по столi, по лавицях, зазирали на пiч й на припiчок... очi шукали причаєних книжок. I що, гадаєте, їх не було? Рiдко в якiй хатi нiчого менi не позичали, а так переважно я розживався або книжкою, або часописом, або скриптурами, тобто зошитами, де були бозна-ким i коли переписанi старi спiванки й коляди. Рiзна це була духовна пожива, нерiвнозначна, овес, перемiшаний з половою: книжки, про якi тепер кажуть, що вони художнi, видання отцiв Василiан iз Жовкви, євангелицькi брошури американського друку, писання Донцова i Ленiна, календарi й книжки пожиточнi, що їх видавали в Коломиї, збiрники казок i несподiвано траплялися розрiзненi томи Михайла Грушевського або "Записки Наукового товариства iменi Шевченка". Я, на жаль, не розпитував, не дорiс до таких питань, якими шляхами цi книжки пiд сiльськi стрiхи примандрували, як вони пережили вiйну, пацифiкацiю; деякi з них були новенькими, шанованими, схороненi за образами й самi, мабуть, до святих образiв прирiвнянi, а бiльшiсть - обшмуленi по краях, просякнутi жовтизною часу або ж поплямованi рудизною - гейби кров'ю. Та якими би мучениками книжки не виглядали, все ж таки у сiльських хатах вони жили разом iз людьми, чогось людей вчили, вiд чогось застерiгали, когось проклинали або й труїли трутизною - i разом iз людьми вмирали. - Ви читали їх без розбору... без системи? - запитав мене Бережан. Нi, вiн таки був смiшний, цей львiвський художник. Я нагадаю: вiкова рiзниця мiж нами десь на десять рокiв, а це, виявляється, цiлий океан часу, прiрва, береги океану начебто чимсь схожi мiж собою i водночас - вiдмiннi. Я колись був на Чортовiй горi, це недалеко вiд Черчена в маленькому заповiднику, де ростуть трави, яких давним-давно нема на навколишнiх лугах, i лише на горi вони збереглися з-перед тисячолiття. Очевидно, я теж родом iз тiєї гори, тому Бережан задавав менi наївнi питання. - Яка могла бути система, пане мiй львiвський, - я засмiявся, i менi баглося розповiсти про Чортову гору. - Яка, питаюся, могла бути система в хлопця, який пасе худiбку й читає випрошену книжку пiд "бузьком" на головi, що його робили з мiшка, коли йшов дощ? - Я пам'ятаю... менi мама теж робили "бузька" з мiшка, коли падав дощ. Я прецiнь теж пас корiвчину, - признався Бережан. Я подумав, що багато з нас iще недавно були пастухами... це так романтично i так сумно... i так мене серце болить, що ми витрачали свої сили лише для того, щоб не розчинитися в пiтьмi, щоб не зникнути. Якась кара Божа... так, кара, бо й нинi цiєї сили ще потрiбно. - Виходить, щось спiльне залишилось помiж поколiннями: бодай спогад, що ми колись пасли корiв. - Нi, це не була з мого боку iронiя. Менi хотiлося Бережана обняти. Я любив, незважаючи нi на що, свої пастушi роки й залюбки розповiдав про них дiтям, а тепер ось - онукам, бо вважаю, що якраз влiтi на вигорiлому пасовищi, а потiм на стернищах, коли гусне серпень, а згодом на всiх покосах i кукурудзянках восени, коли небо прихиляється ближче до землi, а цiлий свiт стає прозорим, мовби вiн плаває у небеснiй чистiй водi, я пройшов, маючи книжку в руках, свої гiмназiї та унiверситети. Що зробиш... - Нi, я недовго пастушив, - Бережан гейби засоромився тiєю давньою простою роботою, i це мене засмутило. - У нашому селi була школа ще вiд "Франца-Йосипа", семирiчка. До старших класiв я чимчикував до сусiднього села. Не було, отже, часу на пастушення. А потiм я ще брав уроки у вчителя малювання. Вiн, власне, виявив мiй хист до пензля. - В мене хист до писання нiхто й не пробував намацувати, - все ж таки я поскаржився. I була це, мабуть, запiзнiла скарга на Єву Єжанську, яка висмiяла колись моє "письменництво" перед цiлим класом. Я так i сказав Бережановi. - Вас учили професори в школi, а мої професори - тiї газди, що давали менi книжки. - Чи книжки, якi ви випозичували в людей, назад повертали? - спитав Бережан. Тiнь майнула на його лицi, а очi мимохiть скосилися на мої стелажi. - Ну, що ви... з тих давнiх книжок практично залишилися одиницi, - вiдiгнав я пiдозрiння. - Я позичав переважно стiльки, скiльки мiг прочитати за тиждень. Наступної недiлi розносив їх назад. I знову цiлував руки бадiкам i дякував, i, мабуть, пiд час дякування краплилися в очах сльози, жаль було розлучатися з книжкою, бо газди часом добрiли i книжку менi дарували. Але рiдко так траплялося, бо книжки таки направду мусили жити в хатi, як жили святi образи, як рiзьблений на сволоку хрест. Я пiдозрiваю, що книжки в багатьох... отут у Черченi й поза Черченем лежать на столi чи встромленi за образи не лише для читання, а насамперед для присутностi... нiбито в хатi в образi книжки присутнiй добрий дух. - Ну, це ви даремно... даремно iдеалiзуєте книжку, якщо можна так сказати, - не погодився зi мною Бережан. - Є ж бо книжки, що схожi на демонiв. Або ж на розкладенi трупи, що наморочать землю смородом. Або ж, як клубище гадюк... i сичать вони, бризкають трутизною. - Так i є. Книжки, як i люди, рiзнi, - пiдтакнув я. Мене втiшило, що Бережан любить говорити про книжки, вмiє, мабуть, їх розпiзнавати, хоч як тяжко iнодi розпiзнати серед них вовкулаку. Зверху наче щось людяне, а всерединi - вовк. - Остiльки є книжки рiзнi, як рiзнi є люди, - продовжував я, - то за "перших совiтiв" у тридцять дев'ятому роцi людей почали сортувати й внарештовувати, а книжки заходжувалися палити; нова влада, комiсари в перехрещених пасках палили їх прилюдно, напевно для постраху. Я теж палив... Я спалив, правда, свою першу бiблiотеку таємно: вночi розпалив у печi, а не в грубi, узяв кочергу й по однiй книжцi метав у вогонь. Книжки горять поволi, важко, вони корчаться в полум'ї, як живi iстоти, як птахи, чорнiють, а ти їх довбаєш зверху кочергою i теж чорнiєш душею. 6 Майже кожного дня Бережан пiсля трьох-чотирьох годин стояння на риштуваннi перед стiною у Святому Дусi вибирався з мольбертом у поля; не знаю, що вiн вишукував на наших черченських нивах помiж колгоспними пшеницями, кукурудзою i цукровими буряками, помiж вузькими людськими рукавцями картоплi, яку чомусь чи випадково, чи навмисне закосичували маком, що палахкотiв бiляво в густому кипiннi зеленицi; Бережан, вочевидь, шукав краси для своїх етюдiв i таки знаходив їх, бо малював скажено, немовби боявся, що хтось вiднайдену ним красу - отi плахти пшеницi, що перетканi волошками, чи рiвнi ряди бурякiв, що, здавалося, у сонячному мерiхтiннi здiймалися аж до неба, немов шнурок осiннiх журавлiв, чи оте зелене, аж первiсне буяння кукурудзи хтось вiдбере або заборонить малювати. Iнколи Бережан блукав мереживами протоптаних через поля стежок, що, вигинаючись на горбах i скручуючись у спiралi за бозна-якими законами людських забаганок, бiгли в рiзнi напрями, одна в одну, як струмки, впадаючи або ж раптово уривалися перед стiною жита, i тодi здавалося, що Бережан шукає на польових стежках щось давно загублене, а може - щойно вiдкрите, яке вiн наздоганяє, щоб зблизька до нього приглянутись, i не має сили наздогнати... i не може втрапити на слiд... на слiд, може, того iзографа, котрий лишив на стiнi Святого Духа свою душу, приховавшiї до часу iм'я; може, Бережан на польових стежках прислухався, аж йому кров грала у вухах, чи iм'я того iзографа не випливе, як мiсяць на небо, понад пшеницi; або ж його iм'я виспiває жайвiр у пiднебессi, або ж вiтер наднесе з безвiстi? А може, в полях художник вiдпочивав i роздумував над самим собою, себе поглиблюючи й очищаючи, немов криницю, в котру понасипано пiску i бруду? Я рiдко товаришував йому у його мандрах, хiба в недiлю ми вибиралися удвох, i тодi вiн уже мене вимучував, бо встромляв на одному й тому ж мiсцi в пшеницi свiй мольберт i заходжувався малювати, як вiн казав, "сiльського фiлософа в солом'яному брилi" посеред слiпучо розлитого сонця, що золотило стрiшкувате колосся; я потiм роздивляв його малювання i починав розумiти художницький задум: людина на цих золочених чорноземах зливається воєдино з природою, вона є лише колоском на безмежжi полiв, яке називається життям, i нема на Бережановiй картинi навiть слабого натяку на те, що людина посеред поля є предковiчним бородатим Паном... нi, людину поле вродило, годувало, висушило його соки i поле людину схоронить. I коли я починав пiд сонцем умлiвати i рiшуче видибував iз пшеницi на стежку, Бережан покiрливо складав своє малярське начиння i починав мене водити другим колом мук: випитував та й випитував, чому оце поле називається "Могилки", а оте - "Боярське", а отой пагорб - "Вартовня", а оцей ярок - "Татарщина", а дорога, що кривуляє в лiси на горбах, "Закривавлена"... Як мiг, я розтлумачував йому, що наша земля хрещена давнiми iменами, i кожне iмено має вкарбоване значення... й ще має значення те, що iмена свiдчать: ми не тiльки належимо землi, а й також земля належить нам, пращури її хрестили; вiн жадiбно слухав мої тлумачення й, очевидно, пам'ятав, що i в його пiдгiрському селi рiзнi урочища мали свої узвичаєнi назви; вiн признався менi, що нiколи йому не спадало на думку: земля хрещена, й кожна назва, iмено її - це немовби печатка на вiчне наше користування. У такi недiлi, очевидно, я теж мав право його перепитати, як вiн колись мене запитував на голуб'ятнi про мої альбоми, мовляв, навiщо вони вам, Вербеню, але я здогадувався, що художник, певно, надолужує колись втрачене щось дуже важливе, переоцiнював те, яке вважав за маловартiсне, або ж Опiлля оголилося перед ним, як молода жагуча жiнка, яка начебто й знана до найменшої плямочки на тiлi i водночас безмiрно таємнича. А ще я пiдозрював, що вiн в топонiмах, часом затемнених, прислухається до давньої музики слiв, до обiрваних струн, бо йому конче було потрiбне, це теж було пов'язане з малюванням на стiнi Святого Духа Та з його власними теперiшнiми етюдами. Душа його була настроєна на звучання усiх скрипок, що тисячу рокiв грали й вигравали на цих черченських полях, на цiлому Опiллi, на всiй Українi... i часом, обiрвавши свою оповiдь, я уловлював, як душа його схлипувала, захлинувшись жалем чи звеселившись почутою радiстю, або ж огнiвувалася до стогону, коли ми надибували на полях червонi таблички на стовпцях, на яких писалося, що це поле має "нумер" такий-то; нумерованi поля нагадували нумерованих в'язнiв у таборах. А оце поле названо - так було написано - iменем чекiста Решетова, що тут упав у бою з бандерiвцями. - Як же нинiшнє чекiстське поле називалося ранiше, Вербеню? - запитував мене Бережан. - Називалося "Вдовинi помiрки". Колись вони належали громадi, селовi, отже, й громада, пам'ятаючи про бiдних вдiв, щороку нарiзала по черзi тiй чи iншiй жiнцi якийсь морг поля. Усе ж таки помiч. Звiдси й iмено. - А вони, тi, що старий свiт зруйнували, а новий не побудували, встигли перейменувати... перейменували для того, щоб люди забули про те, що колись громада була "великим чоловiком" i мала Бога у серцi. - Бережан хитав головою. - Нiби навмисне... чи таки навмисне все перейменовують, стирають, знищують, га? - Вiн блискав очима, й сивизна його теж iскрилася i мовби аж потрiскувала, немов наелектризована. - Вам треба, Майстре, повертатися до Львова, - радив я йому жартома. - Бо згорите на Опiллi... i нiхто начебто ваш вогонь не пригашує i не пiдслуховує. А вдома - камiнь на каменi... а вдома й на вулицi за сто метрiв пiдслуховують, кому треба, вашу розмову... а вдома на мольбертi недомальоване полотно, я бачив: гола прекрасна жiнка, задум - ви менi пояснювали, - що мав би спробувати розкрити сутнiсть жiночої душi. Далебi я не збирався глузувати з художника; проникнення в жiночу сутнiсть - це теж важливо, усi митцi свiту, мабуть, трепетно торкалися своїми пензлями жiночої душi, одним iз них вдавалося бодай для себе з'ясувати сатанинський пiдступ природи, що називається звабою, обiцянкою насолоди i вiчним прагненням людини продовжити себе в прийдешньому; iншi вiдступали, обгризаючи свої пензлi, перед неприступнiстю загадкової жiночої посмiшки; третi шукали в жiнцi божество, якому треба поклонятися; ще четвертi зривали з жiнки-богинi нiмб й жбурляли на стирлованi простирадла борделiв. Зрештою, жiнка - вiчна тема в мистецтвi, i цiлком зрозумiло, що Бережан теж нею захопився, але... але, дивися-но, Бережане, поле оце перехрещене в нову вiру, навмисне перехрещене, щоб ти завтра стояв отут без пам'ятi. Ти не помiтив, брате мiй Бережане, що iснує зв'язок мiж нинiшнiм перехрещеним полем i малюванням на стiнi в церквi Святого Духа? I там i тут зла рука стирає пам'ять: там затирає її вапном, тут - вибирає очi червоною табличкою. Чи пiсля цього мiг Василь Бережан поїхати до Львова, щоб повернути собi спокiй, коли на "Вдовинi помiрки" видибав iзограф iз церкви Святого Духа, зупинився на краю поля й з-пiд долонi дивиться усмiхнене, тихо, як жiнки жнуть жито, як серпи викрешують зблиски, як стеляться по стернi спiванки без слiв, як пiд полукiпком у холодку молодиця годує немовля, забувши прикрити бiле персо, як важко, iз дзвоном лягає в перевесло колосся; iзограф потонув, мабуть, в iдилiї жнив, жнивна музика його заполонила, бо старий не помiчає, що з борозни цiлиться в нього солдат у синьому кашкетi iз зiркою, зараз ось-ось скреготне кулемет... i почне кулемет косити iзографа, женцiв, жито й жiнку молоду з немовлям. I майбутнi поколiння нiчого не будуть про це знати... - Господи Боже мiй, яка кара Божа на нашу землю, - зiтхнув Бережан. Мало не скрикнув Бережан. Я мусив глаїти його, бо не треба аж так голосно, бо й поля, Бе-режане, мають вуха. - Невже, Вербеню, ми боїмося навiть власного поля? - запитував вiн розпачливо. Сiв, змордований безсиллям, на межу й обома руками вчепився в зелену бороду пирiїв. Хтось спитає: - А кулемети?.. Що, не було чутно кулеметiв? Я щось вигадав таке несусвiтне? Браття мої, невже не чуєте, як вони нас розстрiлюють щоденно... i ми живемо, по сутi, будучи розстрiляними. 7 Котроїсь недiлi, коли дощ застав нас на косовищi й ми мусили ховатися у копицю сiна, Бережан знову допитувався, чи я направду остерiгаюся полiв, немовби й вони, Вербеню, нинi стали зрадниками й пiдслуховують орачiв i косарiв, як боязливий заєць, що стриже вухами пiд межею; невже вони навмисне нумерують себе нумерами, забувши прадавнi власнi назви, щоб їм спокiйнiше спалося по ночах; невже вони поробилися курварськими ланами, яким байдуже, хто й що у них посiє; невже нашi поля, Вербеню, закаменiли й втратили вiдчуття болю... чи бiль вони вже перетерпiли й звиклися з ним i їм уже не болить, що хтось вiнчає їх терням, хтось напуває кров'ю, хтось угноює трупом, хтось засiває брехнею, а хтось поливає зневагою? Он, бачите, Вербеню, повзе й повзе, клубочучись помiж масними скибами, гаддя. Я розгнiвався; я йому вiдповiв, що не пасує винити землю в смертних грiхах... земля єсть євангелiєм, в якому пластами списано наше терпiння i колись-хтось його прочитає i жахнеться. Я особисто землi довiряю, кому бiльше довiритися, як не їй. Коли мої хлопцi стали пiдростати, я брав їх за руки i водив у цi поля, у купелi цi пахучi, далi вiд стукачiв, дрiбної селянської суєти, i тут, у житах, що напливали на нас хвилями зусiбiч, я учив молитися за Україну; я спiвав їм "Боже великий єдиний, нам Україну храни... не дай загинуть у ярмi..." Пам'ятаю, я ледве чутно тую молитву наспiвував, а сам у душi плакав, сльози в горлi клекотали, як окрiп, а мої хлопцi нiяк не могли второпати, чому їхнього батька розтрушує дрож i чому ми молимося за Україну посеред полiв, адже Україна - ви самi, тату, нас учили, скрiзь, є вона в деревi, в зелi, у сонцi, у словi, в краплинi дощу, i чи не можна, тату, молитися за Україну вдома перед образами... ну, може, молитися не вголос, а так, щоб Бог почув, а щоб до колгоспного голови Чобота чи до дiльничного мiлiцiонера пташка з молитви не долетiла... вони ж бо її застрелять, а нас - на Сибiр. Мої хлопцi мали рацiю: Бог приймає молитву скрiзь, i церквi, i перед образами вдома, i в саду, коли сходить сонце, i нiякий колгоспний Чобiт не має сили молитву переймати, одначе мене чомусь потягло в поле, тут молитва чистiша i глибша, вона в полi сiється як дощ... так, сiється, бо велика в наших душах спека; спека, зашкарубла потрiсканим коржем, i останнє зiллячко у нiй в'яне, душа, як каня дощу, цю молитву випрошує... i дощ припускається. Крiм того, серед житiв ми ближче наблизилися до Бога й до України... й таки ближче. Власне ця думка про наближення виводила мене з дiтьми в поле, i поле ставало моїм спiльником. Я учив моїх хлопцiв: - Ану вiзьмiть, один iз другим, з-помiж жита по грудцi землi... чуєте, яка вона, наша земля, на дотик, як її тепло струме-ниться, переливається у вашу кров. Чуєте? Це i є Україна. Пощо це все я оповiдав Бережановi? Хотiв похвалитися своїм патрiотизмом? Розвiював Бережановi пiдозрiння про зрадливiсть пшеничних нетрiв, де нiбито попiд межами стрижуть вухами, пiдслуховуючи, зайцi? Чи домальовував у його уявi свiй таки власний портрет на тлi скiсних ниток дощу? - Добра ваша школа, Вербеню. Добра... хоч, може. дещо зромантизована. Та що зробиш, коли мусимо ховатися з своєю сльозою i молитвою. Такi часи. - Вiн довго мовчав, i менi здавалося, що його зморює сон. Дощ шумiв напливами, як некошенi трави. - Тiльки чи тi грудочки, про якi говорите, - обiзвався вiн згодом, - не розсипалися помiж пальцями, а вiтер пiдхопив пил, i нi слiду, нi знаку. А ви кажете: Україна. Га? Нам було затишно сидiти в копицi, тепло; його плече опиралося в моє; сiно, вiдволожене дощем, пахло й п'янило, як стародавнiй трунок; нам, здавалось, було чути, як пiд струменями дощу на покосi вистрiлювали й росли жовтодзюбi перця скошених зел; так, ми чули, як росли трави - душi нашi були чутливi, немовби тисячi струн єднали нас iз кожною бадилинкою. Я не поспiшав Бережановi вiдповiдати. Чому, зрештою, мають обходити заїждженого львiвського художника мої дiти? Звичайнi вони люди. Ну, може, не мають, як каже моя Олена, в носi рою мух, як має їхнiй тато, але що з того? Один - iнженер у Львовi, другий бухгал-ерує у Рогачi, в райспоживспiлцi. Катерина, донька, в колгоспi порається коло землi. Та нi, нiчого не пропало з того, що я їм у душу вклав, нiчого не розсипалося в порох, i вiтер нiчого не розвiяв. Ми не торбарi якiсь дiрявi, ми прецiнь Вербенi. - Забуваєте, мабуть, Майстре, - таки мусив йому вiдповiсти, - як напластовується родючий грунт, гумус тобто. Порошина до порошини, корiнець до корiнця, думка до думки, зеренце до зеренця, а ще - листя опаде, а ще - Божа роса - i вже нуртує жива земля, вже весна її будить. - Я вас розумiю, Вербеню, i образити не хотiв, - сказав Бережан. - Лише спало менi на гадку стосовно гумусу: свiт пливе мимо нас широким рiчищем, корабель його освiтлений аж хапає за очi, iлюмiнатори вiдчиненi в космоси, в безмежжя людської мислi, а ми... а ми сидимо, не помiченi з корабля, в копицi сiна i боїмося, щоб вiтри не здули гумус... власне, ми не сидимо, ми розпластанi, розiп'ятi й прибитi цвяхами до гумусу, бо iнакше станеться тут пустеля. Вiн так i сказав: "Станеться тут пустеля". _ ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_ 8 А ще я був у Черченi "своїм" через те, що мене тут люди впiзнавали; вони пильно обмацували мене поглядами, у їхнiх очах здивовано засвiчувалось, як далекий полумiнець скiпки, не то здогад, не то пригадування, i тiльки вроджена селянська несмiливiсть стримувала кожного з них спитати мене: "А де ти, чоловiчку, так довго барився?" Виходило, що начебто я тут уже колись бував, оцi люди на вулицях i на подвiр'ях, в полях i на всiх дорогах колись мене бачили, розмовляли зi мною, i коли я був голодний - дiлилися хлiбом, а коли був спраглий - виносили до ворiт кухоль води; виходило, що колись (Коли? В якому столiттi?) я їх малював чи принаймнi збирав у свою пам'ять рисочки з їхнiх облич, i збирав зблиски з їхнiх очей, i злети й насупленiсть їхнiх брiв, i сльози збирав iз їхнiх зморщок, i збирав веселi усмiхи з їхнiх губ. Я тiльки не знав, i черченськi люди не могли менi в цьому незнаннi допомогти, куди я зiбране вiдносив i на що його витрачав. Якось менi снилося, що я вже розчистив цiле обличчя, а не лише двоє очей страдника на стiнi Святого Духа; менi явився старий чоловiк iз аскетичним довгобразим обличчям, зарослий бородою, одна чорна i глибока зморшка, як борозна виорана на високому чолi; а грива сивого волосся рвiйно вiдкинута назад; а зрештою, головi старця була вiдкинута напружено назад, немовби вiн моцувався, жадаючи вирватися з того мiсця, яке йому призначив на стiнi iзограф. Старець не просто виривався, вiн криком ревiв на цiлий свiт; його конвульсiйне роздертий рот, розкуйовджена випнута вперед бiла й закривавлена борода, посiрiлi губи, стирчкуватi брови, а найбiльше оте живе праве око i страшна кривава яма на мiсцi ока лiвого - усе це, кожне зокрема й оглавлене разом, виражало вибух гнiву й водночас передсмертного жаху. Людина на стiнi, вмираючи, витерплювала пекельнi муки й випльовувала з горлянки, вочевидь, лютi прокльони а чи кличi. Таке менi снилося; зрештою, я уже уявляв, бачив муку того страдника; я був ущерть, по горло, як дзбан iз розтопленою смолою, виповнений лютим ревом i жахом, мене болiло усе тiло, i волосся на менi дибилося, i я сходив потом, i щоб вiд мук порятуватися, менi стрiляло в голову або ж втекти вiд страдницьких очей i бiльше до них не повертатися, або ж їх чимсь заслiпити, або ж вишкреба-ти скальпелем. А ще хвилинами баглося й менi завити з болю, i я мусив зцiплювати зуби, щоб виття не вирвалося на волю, зате стогiн мене потрясав. Я, певно, божеволiв, бо котроїсь хвилини менi немовби розкрилася цiла стiна, штукатурка з неї осипалась, i я уже знав, вiд чого у муках умирає оцей старець. Його обличчя видавалось менi знайомим, немовби вчора я зустрiчав його на стежках у колгоспнiй пшеницi; я витирав тампоном його кривавi сльози i тамував бiль, тулячи долоню свою до його чола, i в думцi просив Бога швидкої для нього смертi, бо не було кiнця його стражданням. Виходить... виходить, що начебто я сам малював його на церковнiй стiнi? Я? Я був тим iзографом давнiм, що збирав у Черченi людськi риси, вдачi, сльози, болi, грiхи й покаяння, бо iнакше не посмiв би (та й не зумiв би) намалювати страждання i клич на стiнi. Виходить, Господи, що все на свiтi повторюється, люди в Черченi теж повторилися, i тому вони мене впiзнають. А чи направду, Господи, я сходжу з розуму вiд страдницьких очей, вiд чужого болю? Я й не сподiвався, що в тишу черченських полiв у пору, коли до жнив iще не близько, а косовиця на луках уже минулася, щоднини входять, немов у широкий, до дна прогрiтий сонцем i пропахлий розiмлiлим зелом розлив води, численнi гурти людей: запiзнiлi косарi, що котилися роверами на свої лiсовi дiлянки; галасливi, як шпаченята, табунцi дiтлахiв, котрi по-давньому босонiж мчали до Золотої Липи купатися; з самiсiнького ранку, немов тiї ткацькi човники, туди-сюди снували сапальники на буряках; у пiсляполуденок розстрiлював польову тишу своїм тарахкотiнням трактор, що причепом пригойдував iз ферм чергову порцiю гною - величезне його купище рудiло й парувало на краю поля обiч вiльхового гайка; раз на день на височенному сухореброму конi появлявся "польовий", тобто колгоспний польовий сторож на прiзвище Факадей - миршавий з вигляду чоловiчок iз "льорнетою" на грудях; шкапища його, наче спецiально тренована, дибала стежкою нечутно, нiби була взута в м'якi постоли. Факадей зрiдка зводився на заржавiлих стременах i, витягуючи довгу й тонку шию, озирав бiноклем поле: чи десь-хтось не косить конюшину, чи випадково одурiлi вiд любовi молодята не витолочують пшеницю. У моєму етюднику є кiлька наспiх накиданих штрихiв до портрета Факадея, я навiть подумав, що вiн iз своєю шкапою, довгою шиєю, на якiй стримiла продовгувата, як огiрок, голова, схожий на Дон-Кiхота... такий собi черченський Дон-Кiхот, у котрого, однак, нема в очах донкiхотського стремлiння творити добро; в довгiй його вертлявiй шиї, в постiйному озираннi, у пiдозрiлому прицiлi маленьких очей нишкло щось собаче, сторожинецьке. Котрогось дня Факадей помiтив, що я його малюю, схоплюю, як _кажуть, на ходу, бо пiд'їхав до мене на своєму Росiнантi й з висоти сiдла спитав, як деркачем проскрипiв: - Нащо вам моя мармиза? Та й чи положено, товарiщ, мене малювати? - засумнiвався. - Я, так сказати, людина службова. Я йому пояснив, що таки "положено", тим паче що вiн на службi. Колись люди схочуть подивитися на Факадея, який служив колгоспним польовим. - Ну, тодi рушницю намалюйте за плечима, - сказав Факадей i приосанився в сiдлi. На ньому була гiмнастьорка, пiдперезана офiцерським паском, i кашкет теж офiцерський. Потiм я дiзнався, що вiн у Черченi зальотний птах, демобiлiзований прапорщик. - Я у голови в'одно прошу рушницю... стрiляв би здалека. I боялись би мене. - Ви хочете, щоб вас боялися? - перепитав я його. Вiн посмiхнувся: - А хто не хоче... всi, товарiщ, хотять, щоб їх боялися. Це я точно знаю. Якщо чоловiка бояться, то це значить, що є у нього сила. - При цих словах Факадей аж засвiтився хижо. Я покрутив заперечливо головою. - Не можна вам давати рушницю. Заборонено. - Але ж настав би порядок, товарiщ, - стояв на своєму Факадей, начебто справдi вiд мене залежало: дати йому рушницю й дозволити йому стрiляти чи хай далi їздить полями лише з нагайкою i бiноклем. - Чи вам, - кажу, - нагайки не досить? Обличчя пiд лаковим козирком сiпнулося з досади, але не промовив нiчого, торкнув коня кирзаком й потюпав стежкою. За хвилину поглинули його пшеничнi нетрi. Зрiдка у хмарi бiлої пилюки на польових дорогах появлявся "уазик" колгоспного голови товариша Чобота, вiн зупинявся то бiля пшеницi, то бiля ячменю, то поринав у кукурудзу або ж завертав на бурякову плантацiю - адже був господарем, це правда, i мусив, отже, знати, як росте урожай. Одначе польова тиша, оте розлоге море розлитого сонця i пахощiв розiмлiлого зела топило немилосерно, жбурляло на своє дно людськi гомiнкi голоси, гарчання машин, подзвонювання мотик, коров'ячi окличi... все гинуло в тишi, i лише над шепетливим морем високо в небi пiдвiшував дзвiнок невидимий жайвiр; i якоїсь днини перед полуднем я несподiвано вiдкрив для себе, що у цiлому свiтi серед тишi й шелесту хлiбiв iснують тiльки жайвiр i я, грiшний, iз своїм малюванням; це так було у самотинi солодко й моторошно, що я не втримався, упав на теплу землю i заплакав. Чого плакав? Хiба iнколи знаєш, чому тобi хочеться заплакати? У моє самотинне малювання посеред полiв якось у самий розпал спекотного полудня прийшов чоловiк iз мiшком конюшини. Я не став допитуватися, як його кличуть, менi це було не потрiбне, я тiльки здивувався, що вiн пiдкрався до мене майже нечутно, i я забобонне подумав, що чоловiк пiдповз до моєї верби, пiд якою я сидiв з етюдником, iз потаємної нори, бо я аж здригнувся, коли вiн заговорив за моїми плечима. Був вiн сорокарiчний, кряжистий, у повнiй чоловiчiй силi, i таким вiн себе почував - мав гордовитий, незалежний вигляд. Очi його бiгали по моєму пейзажi, а рот кривився iронiчно. - Не подобається? - спитав я, вловивши його ковзку iронiю. - Чого ж, - стиснув вiн плечима. Був у картатiй чистiй сорочцi, штани на ньому прасованi, виглядало, отже, що чоловiк не порпається щоднини в землi чи коло гною. - Файно малюєте, - похвалив вiн. - Я тiльки хотiв би знати, якщо не секрет, скiльки ви за день таких образiв можете намалювати... i по чому кожен iз них? Кажуть: дорого. - Маєте намiр купити? - засмiявся я. - Чи ви, може, працiвник торгiвлi? - Нi, - вiдмахнувся мiй новий знайомий, - я не торгаш... я людина проста: працюю пожежником у Рогачi. - То пощо виважуєте цiною те, що я малюю? - Отак, з цiкавостi. Або й iз заздростi! - зареготався щиросердечно, широко. - А що, малює людина один день, а продає штуку мальовану по сотцi чи й бiльше. Нiби я не чув, як за цi образи деруть? Простий же хлоп, як ось я, примiром, за 120 рублiв мусить цiлий мiсяць прикладати руку до козирка i мельдувати командировi, що готовий сповняти його накази... готовий щодня у вогонь. - Хiба я тому винен? - Мене образило, що вiн так легковажно порахував художницькi заробiтки (та й чи вiн один так думає про нас, мистцiв?). - Мiж людьми балакають, що пожежники мають багато часу, так? Що ж вам заважає теж малювати й заробляти дурнi грошi? - Я таки його пiдкусив. - Е, коби то чоловiк умiв, то хiба прикладав би руку до козирка, - вiдповiв вiн сумовито. I тут же вiд суму омився. - Був би собi пан iз пензлем... нипав би собi пан iз пензликом по полю, малювавав би образи й рублики зщибав би, як грушки, - вiн аж солодко завiв очима, уявляючи, як збивав би р