тiльки погляди їх ширяють, як ластiвки, навкруги; iнколи їхнi погляди пiднiмаються, як жайвори, аж попiд небо й звiдти придивляються до Черчена, до районного мiстечка Рогача, виднi їм Львiв i Київ; вони хочуть знати, що сталося з цiєю землею, за яку вмерли однi триста п'ятдесят рокiв тому, а другi - лише п'ятдесят: чи стала вона багатшою i кращою, чи стала мудрiйшою? Бої сприяє стрiльцям i запорожцям iз Страдчої долини: Великодна нiч зiткана iз розсипiв роси, вiдсвiту зiрок, хатнiх вогникiв у вiкнах, i в цьому блiдосрiблистому серпанку земля схожа на жiнку, вдягнуту в прозору сорочку. Настає очiкуваний час, вiдхиляється завiса серпанку й з глибини сучасної ночi, з мiст i сiл виходять на стежку, що починається десь там на пiщаних горбах i на старих городищах, й бiжить кривульками через озимину до Страдчої долини, людськi натовпи. Тисячi й тисячi люду - старих i молодих, дiтей, чоловiкiв уперемiж iз жiнками ступають поважно, тихо, тiльки чутно, як люди дихають, тiльки чутно, як пiд ногами стугонить земля, тiльки чутно, як пiд ногою храбусьне молоде жито; це на них, на цей мовчазний похiд очiкують запорожцi й сiчовi стрiльцi... очiкують загиблi за Україну людської пам'ятi: писаного яєчка на могилу, "Отченаша" вiд щирої душi, гарячої, як крапля воску з свiчi, сльози, слова доброго, спомину, зiтхання. Вони, загиблi, мають право, щоб їх обдаровувати пам'яттю бодай у Великодню нiч. I людськi гурти, тисячi тисяч, на початку стежки iще пам'ятали, пощо вони вирушають у Страдчу долину, обов'язок i поклик поколiнь був закодований у їхнiй кровi, одначе дорога була надто довгою, а чи надто небезпечною, а чи надто зусiбiч облiплена, як коров'яком, облудою, а чи кожен iз мандрiвникiв проковтнув по зернинi байдужостi, а чи темнi сили напоїли їх страхом, а чи тисячi тисяч оглухли й ослiпли, бо... бо, спускаючись по схилi до Страдчої долини, тисячi тисяч стали склеротиками, вони нiяк не могли пригадати, хто вони, куди йдуть, хто їх веде, де кiнець їхнього шляху. Дарма очiкують їх, дарма їх виглядали сiчовi стрiльцi й козацьке товариство, людськi гурти проходили мимо темною сонною масою без єдиного слова, без єдиного зацiкавленого позирку, очi натовпу блукали помiж хрестами, нiчого не помiчаючи, на нiчому не зупиняючись; їхнi погляди були схожi на ядучий осiннiй туман, котрий, однiєї ночi напавши на дерева, роздягає їх догола, а вранцi, злякавшись сонця, зникає помiж корчами; людськi гуртища, прокотившись ордою через Страдчу долину, теж зникали в невiдомостi, у нетрях, у пропастях. А були ж помiж тисячами поети i спiваки, були також сурмачi.:. Були? Чому ж нiхто не заспiває загиблим "Христос воскрес"? Я колись прочитаю вам, Майстре, мiй вiрш: сьогоднi ж переказую його лише для того, щоб ви наперед заходжувалися мене боронити перед Хмурою Настею. Вона зайшла непомiтно до кiмнати, це був її стиль - появлятися непомiтно; прилипла до одвiрка й слухала... слухала мiй вiрш про орди байдужих у Великодню нiч. I тiльки коли я скiнчив, а Ольга не встигла вимовити й слова, ми помiтили Хмуру Настю; власне вона першою подала голос iз порога: "Ну, нарештi, зятьок, - сказала вона, - я почула, якi ти вiршi пишеш, уже будучи дорослим. Пам'ятаю твої шкiльнi вправи... щось там було про святого Юрiя". В її голосi пульсувала зловтiха; вона аж зарум'янилася вiд задоволення, вiд того, що спiймала мене... що спiймала мене на чомусь забороненому. "Кропаєш, мiй милий, антирадянщину, так?" Стояла передi мною вже зблiдла, з тоненькою синьою ниткою на тому мiсцi, де мають бути губи. Я аж вiдсахнувся вiд неї, вiдкриваючи сам для себе, як вона глибоко мене ненавидить, ненавидить щодень, ненавидить, терплячи мене в своїй хатi, ненавидить, коли сiдаємо до столу й вона крає хлiб. Страшно. "Ти ж бо iсторик, мiй милий, й тобi вiдомо, що твої сiчовi стрiльцi - махровi нацiоналiсти, вороги, на їх легендi, на їхнiх могилах зiйшла й виросла, як чортополох, бандерiвщина. Ти про це лiпше знаєш, нiж я, я лише математик, а проте... а проте, тавруєш народ, який про них, сiчових стрiльцiв, забув, що їхнi могили занехаянi, що нiхто за ними не заплаче або ж бодай доброго слова не скаже..." Слова з синьої смужки губ капали, як розплавленi шротини. Я згадав про мамину ворожбу, про те, що Хмура Настя з Головою нiколи тебе не полюблять, вiддають свою доньку за тебе тiльки тому, що ти зробив їй дитину. Тiльки тому. Вони нутром чують, що ти з iншої сотнi, але й ми з тобою знаємо, що вони просмердженi ворожим духом. То ж стережися, Павле... Ось i не встерiгся. "Нема там антирадянщини, не клейте менi полiтику, Анастасiє Степанiвно (Я не кликав її, як це належиться, мамою. Та вона цього й не потрiбувала). Стрiльцi, що впали... що похованi в Страдчiй долинi, з бiльшовиками не воювали, вони, певно, й не чули, що є такi бiльшовики... ворог був ближчий, той, що взяв Львiв, що брав пiд обцас цiлу Галичину. Того ворога радянськi iсторики називають бi-лополяками. Певно, читали-сте? Сам Ленiн вiтав утворення Захiдноукраїнської Народної Республiки. Це треба знати, чорт вiзьми!" Я, вiдбивався наступаючи, i це менi вдалося, бо iм'я Ленiна для Хмурої Настi щось важило, переступити його вона не мала вiдваги. Ольга стояла збоку злякана, покусуючи губи. Кiльки разiв пробувала стати в моїй оборонi, але Хмура Настя на нiкого не зважала, так було завжди, так дiялося й тепер, i моя Ольга знiчено, покiрливо вiдступила; я розумiв, що Ольга й у гiршiй ситуацiї, яка може скластися, теж мене не оборонить, вона не мала для цього характеру. "Ленiн... Ленiн, якщо й вiтав буржуазну республiку, "зунру", то виходив з конкретного полiтичного завдання дня. Ти, зятьок, Володимиром Iллiчем не прикривайся... ти паплюжиш народ, який у твоєму вiршику виходить з пiтьми й у пiтьму, як у пропасть вселенну, запропащується, так? - примружила очi Хмура Настя. Зморшки попiд її очима були, мов дрiбно плетенi пiвколами павучачi сiтки. Ольга поглядом благала мене змовчати, i я, врештi-решт, її послухав, спало менi на думку, що вже завтра Хмура Настя донесе про мiй вiрш i про нашу суперечку директору школи; це, звичайно, не означало, що я злякався, але ж виникнуть складнощi, зайвi балачки, складеться в начальства певна негативна думка про мене, а я тiльки-но починаю педагогiчну працю. Мушу признатися: подобалося бути учителем iсторiї. Тому я викручувався, як мiг, i вiдповiв тещi, що iдея вiрша не лежить очевидячки на поверхнi, суть її, iдеї, в тому, що потрiбно просвiчувати народ, виховувати, викорiнювати полiтичну слiпоту, iндиферентнiсть; байдужий чоловiк, скажiмо, в колгоспi й золоте яєчко не пiднiме з-пiд нiг, а то й розчавить його чоботом. А якже слiпим i глухим будувати комунiзм, Анастасiє Степанiвно? Вона глянула запитально й трохи здивовано менi в очi; на її язицi, мов на пательнi, шкварчало слово, яким готувалася мене впекти, а вона вмiла обпiкати ненавистю, але на цей раз змовчала, моє трактування iдеї вiрша дещо, певно, її спантеличило. "Ой, Ольго, Ольго, - буркнула доньцi, - набiдуєшся ти, небого, зi своїм нещасним поетом". Ольга винувато посмiхнулася; Ольга була схожа на розгублену школярку. 2 Лiниво позiхав похмурий ранок пiзньої осенi. Небо й земля розчинилися в сiрiй мряцi, мiж ними розмилися кордони. Дерева стримiли чорнi, роздягненi, немов приреченi на смерть; садами блукав, як забрьоханий п'яниця, сонний вiтер. Село по вуха потонуло в грязюцi, перемеленiй на вулицях тракторами, й мерзлякувато куталося в дими, що клубилися помiж хатами. В передчуттi тривоги й непевностi, немов важкий дзвiн на мотузку, що має ось-ось обiрватися, висiла на високих грушах i ясенах занiмiла й оглухла тиша. Зрiдка, як пострiли, несподiвано й рiзко вигулькували з туману воронячi крики. Школярики брели вулицями до школи, мов старцi на ярмарок. У тiснiй учительськiй кiмнатi педагогiчна братiя позiхала, лiниво перелопачуючи сiльськi новини; шелестiли учнiвськi зошити з домашнiми завданнями, й було таке враження, коли заплющиш очi, що помiж нами лiтають зеленi мотилi з шелестливими крильцями; котроїсь хвилини я уявив, що й моя теща, яка сидiла в кутку за столиком, теж обернулася в мотиля, бабку зеленокрилу з булькатими очима, в яких не було чоловiчкiв, зеленава їх випуклiсть, яблука, що начебто були вилитi з льоду безпристрасно й бездумно поглинали нас, усiх присутнiх у вчительськiй кiмнатi. Я подумав, що Хмура Настя не тiльки мене особисто, але й усiх своїх колег, з якими попрацювала, мабуть, зо двадцять рокiв, не те, що не любить, нема тут про любов нiякої мови, змушена нас терпiти, з нами розмовляти, iнколи подавати руку, сидiти з нами на рiзних зборах i нарадах... так, змушена нас терпiти й воднораз була вiдчуженою, далекою, нiби загубленою в космосi... але й у космосi будучи, цiлилася тобi в душу поглядом, немов готовим до стрiлу карабiном. Ось-ось карабiн той вистрелить, ти будеш скошений її затаєною люттю, а вона обмине твiй труп, гейби його й не помiтивши, й пiде далi... й пiде далi стрiляти. I так цiле життя. Власне цього похмурого ранку пiзньої осенi, коли я мимоволi ковзнув поглядом по своїй дорогiй тещi й поранився, немов наступив босою ногою на уламок пивної пляшки, її слiпою ворожiстю, чи не вперше ворухнувся в менi черв'ячок жалю. Дотепер я намагався Хмуру Настю або ж не помiчати, або ж на її затаєну ворожiсть вiдповiдати своєю ворожiстю, або ж сприймав її як стихiйне лихо, або ж... Я винаходив багато способiв, щоб мирно спiвiснувати, адже ми жили в однiй хатi, але ж я нiколи не замислювався, що вона по сутi глибоко нещасна жiнка, що її треба жалiти. I тiльки ось цього ранку ворухнувся в менi жаль; це було нечекане, несподiване почуття, схоже, може, на воронячий скрик посеред густої мряки; я ловив вороння за крила, клав на свiй стiл пiд електричну лампу й розглядав пильно: жаль був чистий, як перший снiг. Справдi ж, як не пожалiти жiнку, яка не вмiє або ж не хоче посмiхнутися, котра запiдозрює в тобi ворога i для котрої цiле життя схоже на сьогоднiшнiй, заснований нудьгою ранок. Так велося їй у дитинствi; безбарвне проминули студентськi її роки; у жiночу зрiлiсть увiйшовши, народила Ольгу, певне, не з любовi, а лише з жiночого обов'язку, з фiзiологiчної потреби продовжувати рiд. Господи! Й так далi день за днем, рiк за роком, цiлi десятилiття? За що ж така кара... кара ненавистю? Питання мої, Майстре, цiлком риторичнi, бо Черчен пам'ятає її батька Степана Чепрагу - статного, красивого газду, який сiяв жито на своїх п'яти моргах, здавав законопослушно "контигент" нiмцям, а хлiбопоставку - совiтам. У сорок четвертому влiтку совiти взяли його до вiйська, воював "на Чехах". Вдома по вiйнi не пхався в нiяку "полiтику", жив, як усi в тi роки: вночi приходили хлопцi з лiсу - давав їм їсти, давав пити, давав рублi "на Україну". Вдень же приїжджали з Рогача рiзнi уповноваженi в оточеннi озброєних до зубiв енкаведистiв, якi будували "новую зажiточную жизнь" i, будуючи її, звiсно, хотiли їсти, а ще бiльше пити й пити, i їх знову припроваджували з сiльради до Степана, бо нiбито на сьогоднi випала його черга давати обiдати цiлiй зграї. Вiн покiрливо годував перших i других, першим i другим наливав сивої, як дим, самогонки, першим i другим кивав згiдливо головою, бо хотiв жити, бо боявся Сибiру, бо мав жiнку й доньку-одиначку, пестунку Настку. Аж поки не спiткнувся Степан Чепрага... А може, й не спiткнувся, може, то була обмова, чорна брехня, що нiбито вiн, такий святий та божий, зi страху чи з вигоди продався енкаведистам i служить їм таємно, вивiдуючи й доносячи їм, енкаве-де, про сiльських пiдпiльникiв. Хто це мiг перевiрити, щоб виправдати людину чи покарати? Тодi численнi опери з району й областi, суддi й прокурори, трибунали, "трiйки" - страхiтлива гiльйотина, що працювала вдень i вночi, не дошукувалася iстини, вона вмiла тiльки карати й карати; "хлопцi з лiсу", есбе теж не мали нi часу, нi охоти, нi умов на довгi слiдства - суд їх був коротким, а ще коротша кара - зрадникам смерть. Вони, есбе, якраз котроїсь ночi й постукали в Чеп-ражине вiкно, а коли газда вiдчинив дверi й завiсив веретами вiкна, як тодi було заведено, а потiм засвiтив на столi каганець, що розмив на жовто обличчя Степана Чепраги й тих, що прийшли по його душу, вони так i сказали коротко, гейби з дерева тесаними словами, що прийшли по його душу, й вичитали йому вирок, i Степан Чепрага лише розвiв, онiмiлий, руками, мовляв, на смерть нема ради, й в однiй спiднiй бiлизнi похитався п'яно до дверей, де уже у сiнях чатував на нього з мотузкою Шiнькарiв Дзєдзьо - напiвiдiот, завжди заслинений та й по-доброму усмiхнений, якого, як потiм стало вiдомо, себе використовувало в терористичних акцiях; тiєї ночi Дзєдзьовi не випало записати на свiй рахунок iще одну жертву, бо з постелi зiрвалася Олена - Штефанова жiнка, в миг ока вона вiдштовхнула одного з нiчних гостей, що той аж заточився до печi, обома руками вчепилася за Штефана, зрослася з ним намертво, й спершу благала змилосердитися над її газдою, бо вiн нiкому нiчого не винен, бо боїться вiн грiха i Бога, а коли есбiсти почали її вiд чоловiка вiдривати, то вона, вiдбиваючись, несамовито, дико закричала; есбiстам, певно, нiколи й не снилася лавина проклять, що впала на їхнi голови; розпатлана, задихана, люта, враз засмерджена сечею, з оголеними грудьми, що вихопилися з роздертої пазухи, жiнка була страшна в своїй рiшучостi оборонити чоловiка; вона до Штефана приросла; вона билася руками й ногами; вона криком злiтала аж до Бога, одначе Бог мовчав. Зате обiзвався автомат. I одна черга, i друга, i третя... А четвертою есбiсти вдарили по лампi. Четверта черга врятувала Настку. Їй тодi йшов шiстнадцятий рiк, i тато з невеликої комiрчини, що була по сусiдству з "великою хатою", де спали старi, прорiзавши заднє вiкно, обладнав дiвочу свiтличку: Настi було тут зручно i безпечно, не мусили її бачити непрошенi гостi, що часто навiдувалися до великої хати. Через заднє вiкно при потребi можна було вискочити в сад, а далi - в поля, що починалися вiдразу за обiйстям. Настя однак, коли в хатi зчинився лемент, про заднє вiкно й не згадала, а вихопилася на порiг й зацiпенiла вiд жаху, зрозумiвши, що по тата прийшла смерть. У горлi замерз, став грудкою крик, страх спутав ноги, вона не мала сили зрушитися з мiсця, зронити слово. I це поки що її рятувало, есбiсти при мертвецькому блиманнi каганця та ще й занятi борюканням iз Оленою не встигли дiвчину помiтити. Щоправда, пiч, упритул до дверей, що вели до кiмнатчини, дещо заслонила собою дiвчину. Однак Настчина непомiченiсть з кожною хвилиною миналася, скорочувалася, пiч уже не могла допомогти, оцiпенiння розмерзлося, на мiсце страху хлинув на дiвчину жаль... жаль їй було тата, який не пробував нi вiдпрошуватися, нi боронитися, i Настка знала свого тата: вiн завжди був безборонний i лагiдний, але безбороннiсть i лагiднiсть придатнi в iншi часи, а не в таку ось страшну нiч; i було їй жаль маму, яка вiдчайдушне трималася за тата, захищаючи його своїми голими грудьми й при цьому вергала прокльони на есбiстiв. Уже дуже мало... уже дуже мало бракувало, щоб Настка, спонукана жалем, не кинулася на помiч мамi й татовi; якоїсь тiльки секунди бракувало... Аж тут вдарила черга, й друга, й третя, й впали скошенi обоє, тато з мамою, i ще скреготнула четверта черга, розсiваючи кулi по образах, по стелi й по каганцю, i якраз у момент четвертої черги Настка скрикнула, але пострiли, на її щастя, крик притлумили, й есбiсти вибiгли з хати. Дiвча, зрештою, уже цього не бачило, воно, зiмлiвши, впало на порiг. Цiєї страшної ночi вступила в її душу похмурiсть i ненависть; вона була переконана, що батько нiчим перед людьми не завинив, вiн був ласкавий, добрий i нiжний... нiжнiший, може, нiж мама. То защо його вбивати? Чи їм, людям iз лiсу, байдуже кого вбивати? Очевидно, правду говорив у школi секретар райкому, який наїжджав iз Рогача i агiтував старшокласникiв записуватися до комсомолу, що бандерiвцi - це просто бандити, збожеволiлi упирi, котрi упиваються людською кров'ю. Iдеєю про самостiйну Україну вони лише прикриваються, як фартушиною. Маємо ж Україну Радянську, якої нам ще України треба? Ну, якої? Ще недавно балаканину комсомольського секретаря Настка, як i всi її ровесники в класi, сприймала як совiцьку пропаганду, брехню, як сак, у котрий людолови заманювали молодi душi; сьогоднi ж, пiсля усього, що пережила, свiт дiвчини нагло перемiнився, вороги ж прийшли не з району пiд червоним прапором, а вийшли з лiсу, з потаємних схронiв. Вороги? А хто ж вони, тi двоє, якi прошили кулями її тата й маму? Цiлу нiч просидiла дiвчина на пiдлозi коло тата й мами, темрява ховала їхнi обличчя i їхню кров; спершу вона скиглiла, як цуценя, тремтiла усiм тiлом; потiм утомившись, отупiло дрiмала, схиливши голову на груди; а ще потiм, отямившись, надслуховувала, очiкуючи чуда, що з маминих або ж iз татових грудей проб'ється крiзь смерть i кров тонесенький промiнчик зiтхання, подиху. Часом їй здавалося, що зiтхання, немов росточок квасолини в теплiй рiллi, пробуравив моторошну тишу, шелеснув... ось... ось знову. Гаряча хвиля надiї враз, як вранiшнє сонце, вдарила їй у голову, дiвчина квапливо намацувала побiч себе на пiдлозi татову руку й шукала пульсу. Руки вже холодiли. Нiч тягнулася безмiрно, не було їй нi кiнця, нi краю; дiвчина замерзала посеред чорної безоднi, на її днi, й чорнота безпросвiтна й люта просякла в її кров, Настка й сама не запiдозрювала, що бездонна, страшна i люта нiч увiйшла в її душу й там розпаношилася назавжди. Сусiди знайшли її вранцi непритомну поруч iз вбитими. Через два днi ховали Степана Чепрагу з жоною Оленою. Район влаштував їм пишнi похорони з вiнками, оркестром, промовами i плачами заїжджих казальникiв, яким насправдi були байдужi життя i смерть Степана Чепраги та його жiнки, вони просто користалися з нагоди зайвий раз затаврувати український буржуазний нацiоналiзм... нiбито нацiоналiзм мав до цих смертей якесь вiдношення. I не знати, чи районна газета "Зоря Опiлля" збрехала навмисне, чи таки направду Настка в приступi жалю i гнiву пригрозила на цвинтарi убивцям її родичiв, що нiколи їм свого сирiтства не подарує i поки буде жити їм цього не забуде... i не минуться безкарно їхнi злочини, здохнуть вони безславно в смердючих своїх схронах. Видруковане, звiсна рiч, потрапило в есбе, вiдразу знайшлися "герої", якi мали намiр "поговорити з дiвчуром": i таки за нею полювали, вiдчуваючи, що в її особi, байдуже - погрожувала вона комусь-там на цвинтарi, чи нi, мають потенцiйного ворога. Настка щоночi ночувала в iншому мiсцi - в чужих оборогах, закрадалася в стодоли й стайнi, згодом взагалi зникла з села на довгi роки, про неї встигли в Черченi й забути, а вона за цей час закiнчила на Донбасi педiнститут i повернулася додому вчителькою математики. I найперше позичила в сусiдiв рискаль i заходилася обкладати дерном могилу тата й мами; хоч у Черченi й у навколишнiх лiсах i полях давно стихли пострiли, а пiдпiльнi хитрi криївки позападалися... хоч погоїлися рани, поржавiли закопанi автомати й гранати... хоч роки, немов морськi хвилi пiсок на березi, згладжували людську пам'ять, стирали пережите й переболене, Анастасiя Степанiвна, повертаючись з кладовища до своєї запущеної, як колгоспна корiвчина, хати, дибала самою серединою вулицi з лопатою на плечi пряма, темна лицем, слiпа поглядом, i кожен, хто її тодi здибав на дорозi, зрозумiв, що Чепражина донька нiчого не забула й нiкого не простила, їй вважалося - i так триває донинi - що за кожними ворiтьми далi чатував ворог, той, що звiв зi свiту тата й маму, а на додаток - i це чи не найжорстокiше - виполов iз її життя буйне квiття: радiсть i смiх, замiсть них посiявши отруйне зiлля - пригноблення, смуток, змiшаний iз тамованою злiстю, недовiр'я до своїх краянiв; присмерковий, постiйно насторожений стан душi заважав їй просто жити, i каторги цiєї не могла позбутися; борiння самої з собою не давало наслiдкiв, та й, правду кажучи, не могло дати, бо вже таким, а не iнакшим виробився її характер. Це вже, власне, не мимовiльнi напливи червоного й чорного, а це напостiйно упокорився спосiб життя, стан душi. Вона мала внутрiшнє задоволення, наприклад, вiд того, що в кожному, на кого б не глянула, запiдозрювала ворога, який сьогоднi причаївся i вдає невинного, тихого, а насправдi - це лише хитре маскування; люди мають пряму дотичнiсть до її минулого, кожен... кожен... кожен iз них пам'ятає воронений холод нiмецького автомата. Що, не вiрите? Ось це дiвча, що на таблицi креслить кути, хiба не може бути донькою або ж онукою того, котрий прострелив iз автомата її, Настi Хмурої, родичiв? А ось цей учень, Юрчик Давидюк, якого вчителi хвалять за вiдмiннi оцiнки, напевно знає, що i його тато був у бандерiвцях? А ось ця згорблена, з коштуром у руцi жiнка, яка дибає навстрiч, змивала, мабуть, кучеряву голову своєму синовi, який вночi пiсля довгої розлуки закрався, поки енкаведисти та стрибки дрiмали у своїх засiдках, до маминої хати. А ось цей статечний дiдуган Тимко Черешнiвський, який схилився на ворота, хiба не стрiляє в неї бiлими очима, немов цiлиться з карабiна... цiлиться i вбиває. А ось молодичка, яка босонiж чимчикує з поля, навмисне вiтається по-старорежимному, "Славайсу", так, навмисне, щоб менi допекти, щоб пiдкреслити: хоч влада нiбито панує совiцька, а в селi, прошу панi-професорко, нiчого не змiнилося, те що було зверху й усi його бачили, пiшло в еподи, в корiння... в корiннi, панi професорко, ми живемо. Майтеся в обачностi. Усе, що оповiдаю вам. Майстре, про свою тещу, я довiдувався вiд Ольги; Хмура Настя часом, коли нападала на неї самотнiсть, сповiдалася доньцi й очiкувала, певно, вiд неї розради; Ольга маму заспокоювала, а сама жахалася чорної пустелi... жахалася чорних пiскiв, якими пiшкувала її мама. I куди вона йшла? I чому мама посiяла навкруг море чорних пiскiв, що стелилися до горизонту, аж туди, де заходить сонце? За' чорними пiсками, мамо, починається голуба й зелена земля. Треба лише перебрести чорнi пiски, треба лише хотiти побачити голубу й зелену землю. Донька плакала, голублячи маму, обцiловувала їй руки, розчiсувала волосся, зазираючи їй увiчi. Мати споглядала на доньку незворушно; її душа була замкнута за сiмома замками, кожен замок був заворожений, а ключi втопленi в безоднях. Того осiннього ранку перед початком урокiв, коли вигулькували iз мряки, як пострiли, воронячi крики, коли вiтер чалапав попiд голими деревами, як мокра курка, й коли, немов у передчуттi тривоги й непевностi, висiла на високих грушках i ясенах занiмiла глуха тиша, й коли шелест учнiвських зошитiв нагадував шарудiння крил зелених бабок, я поранився, немов об уламок пивної пляшки, слiпою ненавистю моєї тещi... поранився i заболiв у мене жаль за неї. Мене вразила вiдчужена її самотнiсть; i менi баглося по-синiвському її обняти, посмiхнутися, поцiкавитися її здоров'ям; я навiть пiдступив до її столика; я навiть приготував кiлька щирих слiв, що не треба, мамо, журитися, весна ще повернеться. Весна ще повер... Не посмiв заговорити. Анастасiя Степанiвна, немовби вгадуючи мiй жалiсливий порив, рiзко пiдвелася з стiльця, косо зиркнула на мене... позирк був, ну... немов ударила навiдмаш, i з пiднятою головою пiшла на перший урок. Зiрвався з шнурка старий ще австрiйський шкiльний дзвiнок. Починався день. Був у нашому мирному спiвiснуваннi з Анастасiєю Степанiвною один пам'ятний момент, який ненадовго, якщо не порiднив нас, то принаймнi зблизив. Сталося це того дня, коли ми привезли з пологового будинку в Рогачi Ольгу й нашу маленьку донечку. На радощах ми з тестем випили коньяку, теща теж пригубила - внучатко, здавалося, принесло з собою у розлогий котедж колгоспного голови незвiдану, чужу у цих стiнах людську теплоту. Теща не могла налюбуватися нашою первiсткою, буквально не вiдходила вiд колиски, i я подумав, що в її душi розтоплюється лiд, бо, виявляється, навiть у похмурiй душi є сили, якi засвiчують давно забутi сонечка. Ми вибирали нашiй донечцi iм'я. Ми з Ольгою давно вирiшили, що дiвчинку назвемо Соломiєю, а якщо народиться хлопчик, то буде у нас Северин, цi iмена нам подобалися, ми до них звикли... i я, бувало, прикладав вухо до випуклого Ольжиного живота й, жартуючи, запитував: "Ну, як тобi там, Северку?", або ж переiнакшував Соломiю на Солому, на Солю, i навiть кликав її Стебелинкою. Але й тодi, коли в тещинiй душi шкварчали, немов iз лою вилитi, пiднятi з притоптаного попелу сонечка, нам з Ольгою дали зрозумiти, що наше дiло робити дiдовi й бабi внучат, а вже витрушувати їх iз пелюшок, одягати i виховувати - то це бабина й дiдова турбота. А остiльки виховання починається з iменi, то нашi солом'янi iмена були ущент розкритикованi й викинутi на смiтник як архаїчнi й взагалi - не радянськi. Теща мала в запасi цiлий тузiн iмен: Наташа, Валентина, Лiда, Лєна, Вiка, Тоня; знову ж пiдхмеленому тестевi подобалася щироукраїнська Оксана. Ольга моя, як звичайно, скапiтулювала, знаючи, що все 'дно мамине буде зверху. Я уже був згiдний на Оксану, справдi гарне iм'я, хоч останнiм часом Оксани навально увiйшли в моду. Але най уже буде Оксана, а то теща зациклиться на якiйсь Iї чи Лiлi. - Знаєте що, дiду й бабо, - рятував я свою доньку вiд козячих кличок, - не треба нам Лєночок та Свєточок, Оксану нинi на кожному кроцi зустрiнеш. Якщо вже не приймається, щоб дитя звалося Соломiєю, то згадаймо, що є у нашої дiвчинки бабуся, яка носить рiдкiсне й милозвучне iм'я Настя, Анастасiя, Настуня, Настася. Назвемо отже малу на бабину честь Насткою. Чи як кажете? - Очевидно, на радощах я теж випив, i тон мiй був пiднесений й пiдхмелений... або й щирий, без хмелю, чому б нi? Я прагнув миру й любовi в своїй хатi. ...А теща, розрум'янена й, певно, щаслива, цмокнула мене в щоку. 3 Цю iсторiю. Майстре, можна порiвняти до великої полотняної торби, з якою ходили, бувало, перекинувши через плече, старосвiтськi жебраки; тiльки старосвiтськi жебраки, "дiди" чи старцi виповнювали свої торби скибками хлiба, картоплею, воречками з просом i кукурудзяним борошном, а я своєю чергою наладував у свою торбу камiння; перший камiнь я поклав у неї ще влiтку пiд час косовицi... власне я скидав молоде пахуче сiно в копицi, а мої мама принесли менi в "Дубники", де колгосп "на постiйне" видiляв мамi дiлянку сiножатi, косарський обiд: вареники з сиром i сметаною та рисову кашу на молоцi. Вода була поруч: з-пiд корiння усохлого дуба про-жолобилася криничка - пий i насолоджуйся. По обiдi я сказав мамi, що Пиндилик - партiйний секретар у нашому селi агiтує мене вступили до партiї; я сказав це начебто мiж iншим, начебто Пиндиликова агiтацiя стосується когось iншого, чужого, а не мене особисто, начебто це була така собi дрiбничка... якась агiтацiя... якась партiя... якесь далеке торохкотiння воза посеред ночi: i хай собi нiчний вiз котиться, а нам байдуже, ми будемо спати. Мама не робили вигляду, що новина їх не стурбувала, запропоновану гру вони не прийняли; стовбенiли, опершись на граблi; на їхнє гостроносе аскетичне обличчя впала тiнь; менi з дитинства був знайомий цей пташиний вираз обличчя, який появлявся кожного разу, коли мама були чимсь наляканi, заскоченi зненацька, вся їхня постать наготовувалася немовби злетiти - такi вони були напруженi й легкотiлi; порив до лету однак тривав недовго, злякана птаха залишалася на землi: мама, стиснувши уста, готувалися до оборони. - Це дуже поважна справа, сину, - сказали вони. - I не вдавай, прошу тебе, що Пиндиликову пропозицiю ти в одне вухо впустив, а другим - випустив. Афоня Пиндилик пустив гадюку... ходиш ти з гадюкою в пазусi, щохвилини вiдчуваючи, як вона оперiзує твоє тiло... оперiзує i чекає на твоє рiшення. А ти закаменiв на роздорiжжi... двi дороги ведуть з роздорiжжя в свiти: направо пiдеш з партiйним квитком i до партiйного раю заведе тебе рiвна дорога, устелена килимами... там у раю, начальницьке крiсло, файна платня, права усякi й блага писанi й неписанi; у партiйному раю ти будеш схожий на пастуха, який пасе овець, котрi вибрали другу дорогу - лiву. Природнє бажання кожного бути пастухом, якщо, звичайно, є вибiр. - Чи нема... чи нема третьої дороги? - запитував я маму. Й мушу признатися, що якраз на сiножатi, на цiй круглiй, як сковорода, полянi, отороченiй зусiбiч лiсом й ущерть залитiй сонцем i виповненiй людськими голосами, передзвоном кiс (а ще хтось iз косарiв, який теж тут мав дiлянку "на сiно", принiс радiо, що вигойкувало щось ритмiчно-монотонне, чуже, як папуга на вербi) я уперше замислився над третьою дорогою. Вона являлася менi непомiтною помiж травами й зарослями терену, одначе прямою i чесною, без компромiсiв iз самим собою. - Чого ж, є iще третя дорога, - вiдповiли мама, неначе пiдтверджуючи мою думку. - Тiльки нелегка вона в наш час... устократ вона важча для iнтелiгента, котрий завше у громади на очах. Вона хiба придатна для того, хто в полi з сапою або ж - iз трактором. Тому ато в полi, простiше: вiдробив свою норму, висапав свою дiлянку - i нiкому нема до тебе дiла, i ти нi вiд кого не залежиш. Хай там собi вмирають Сталiни, най Хрущов обiцяє комунiзм, що нiбито ось-ось має настати - йому до всього байдуже. Ти маєш свою роботу, свiй хлiб, свою хату, свою худiбку в оборi, свого Бога на стiнi i свою правду. Та я мiркую, що навiть тому, хто в полi, доводиться iз своїм Богом та iз своєю правдою нелегко, дарма, що вiн вiдгороджений вiд свiту... свiт його зманює, вiн зi свiтом так чи iнакше змотужений i вiд нього залежний. - Як же бути, мамо, на третiй дорозi тому, який не в полi, як ви кажете, а в школi? - запитував я не маму, а самого себе. - Коли ти щодня на виднотi, на людях... i слова твої ловлять... ти хочеш, щоб слова твої ловили... ловили й вибудовували з них свої душi: цеглина до цеглини - й постає цiла будова... цiла велетенська будова, виявляється, вибудувана з фальшивих слiв, мовлених за фальшивою шкiльною програмою. - Я мимохiть стулив повiки, уявляючи юнацьку душу, ангела, зiтканого з фальшивого матерiалу... ангел був чорний, як комин, наскрiзь завуджений, потаємний i хитрий, облесливий i пiдлий; душа була мiлка, жабi по колiно, але непрозора, не проглянеш її дно. Мене пройняв жах i сором за себе: я, прецiнь, докладаю зусиль, будуючи душi з олжi, з брехливої iсторiї, iз спотвореної моралi, з iдей, в якi, якщо по правдi, нiхто не вiрить, iз щоденного лицемiрства. - Я не знаю, як бути тому, який хоче обрати третю дорогу й при цьому залишитися вчителем iсторiї, - вiдповiли навпростець мама, рятуючи мене вiд напливу чорноти скалiчених душ. - Якщо рушиш уперед не оглядаючись, то вже завтра тебе зупинять. На обочинах розставлено багато полiцiї, багато пиндиликiв. Що залишиться вiд чесного учителя iсторiї, того, який вирушив уперед, не оглядаючись? Ти над цим думав? - Мама покинули граблi й, пiдстеливши пласт сiна, сiли в тiнь копицi навпроти мене. Я не впiзнавав їхнiх думок, мама нiколи не вчили мене боязливої обережностi... вчили мудростi, так, вчили правдивостi. Чого ж сьогоднi лякають мене пиндиликами? Це так на них не схоже. - Я щось не так сказала? - спитали по хвилинi мама, читаючи моє здивування. - Осуджуєш мене за те, що боюся за твою долю? Що остерiгаю вiд пиндиликiв? Я сама себе осуджую, це правда... але правдою є i те, що свiт повний пиндиликiв i ти нiкуди вiд них не дiнешся, бо маєш диплом учителя iсторiї, бо маєш жiнку, малу Настусю, маєш Хмуру Настю з Головою, i маєш на додаток мене, стару. I з тим, що маєш, мусимо рахуватися. Мусимо... - вона повторила майже зi стогоном. - О, якби менi хотiлося порадити тобi, Павле: плюнь на цiлий свiт, ось маєш сiножать, маєш сонце i дощ, маєш Бога над собою i совiсть у собi - i жий правдиво сто лiт. Не маю однак права на таку пораду. Це мене гризе, що не маю... - В тiнi копицi пасмо волосся, що висмикнулося з-пiд хустини на вухо, немилосердно пекло молочною бiлизною, а брови iскрилися кучерявим iнiєм. Очi теж були пiдбiленi молоком; крiзь молоко немовби вiтер продмухав ополонку, пробився на поверхню спогад. - Я згадала оце нашого Зiновiя, - сказали мама й посмiхнулися лагiдно, немов живий Зiновiй стояв поруч. - Згадала-м, як випроваджувала його в українську партизанку. З ним було простiше, нiж з тобою, дарма, що випроваджувала хлопця на погибель. Вибору не було. Хто ще iнший мав йти воювати за Україну... воювати й вмирати за неї, як не мiй син? Це так зрозумiло... Щоправда, тодi свiт дiлився просто: на чорне й на бiле. Тепер же до чорного додають бiле, змiшуючи їх, i виходить щось сiре... i кажуть, що так має бути. Важко порадити, як повернути бiлому його бiлизну. Ти вчений, сам маєш вирiшити. Другий камiнь я поклав у свою полотняну торбу на Свят-вечiр; рiдко якого року я не приїжджав додому, особливо пiсля татової смертi, щоб сiсти з мамою до святої вечерi; це стало традицiєю i потребою моєю i маминою; хоч мама залишилися на господарцi однi, без тата й без мене, бо ж я, як то кажуть, здобував вищу освiту в Бистричанах, але вони нiколи не скаржилися на самотнiсть; вони не вмiли бути самотнiми; вони вели розмови з нашою мiнiатюрною корiвчиною, поросятами, курми, а найбiльше любили розмовляти з Кудлаєм, якого взимi у лютi морози впускали нанiч до хати. Я колись випадково пiдслухав мамину розмову з Кудлаєм. Собака сидiв на хвостi й не спускав iз мами очей. Мама оповiдали йому, що не привезли до магазину хлiба, оце три днi сидимо з тобою на пляцках. Але то ще не бiда, якось перебудемо, картопля, прецiнь, вродила. Мабуть, через те, що кожного дня ходжу до магазину по хлiб та з нiчим повертаюся, цiєї ночi снився менi хлiб. Кажуть, Кудлайку, що коли сниться хлiб, то - на щастя i на прибуток. Дай Боже. Ну, снилося менi, що йду полем та йду й несу в бiлiй хустинi два хлiби житнi, великi, як жорна. Колись, як ще не зав'язали в Черченi колгосп, я сама вмiла такi випiкати, а тепер не знаю, чи втрафила б. Хлiб у хустинi пахне на цiле поле, а може, й на цiлий свiт... i я знаю, що несу цей хлiб Зiновiю на те далеке поле в Братишанах, на якому загубилася Зеникова могила. Вiн, Зеник наш, нiбито зголоднiв на тому свiтi, бо там нiбито дають лише бiлi булки з мармелядою, а йому забаглося чорного разового хлiба... вiд, чорного разового хлiба прибуває сила. Я йду, чуєш, Кудлайку, чужим полем i сушу собi голову: нащо моєму синовi людської сили? Там де вiн, потрiбна лише молитва, любов до Всевишнього. I такi розмови "на ружнi теми" мама торочать цiлими годинами; вони вмiють також розмовляти на городi коло картоплi, в саду - з деревами, а коли падає дощ - то й з дощем, якщо вiє вiтер - то з вiтром. А коли їм надокучають роботи i розмови, то сiдають за стiл до книжок. То хiба може утриматися в нашiй хатi самотнiсть? На Свят-вечiр я мамi потрiбний як нащадок i продовжувач роду Ключарiв; мама переконанi, що на Свят-вечiр у гостi до живих приходять душi померлих родичiв - дiдiв i прадiдiв аж до хто знає якого колiна, вони незримо присутнi за столом на покутi в хатi, в коморi, де пахне сухим зерном, у стайнi бiля корови, й навiть чути, як вони походжають стежками на подвiр'ї - снiг рипить пiд їхнiми постолами; родичi надслуховують пильно, чи не скрипить дубова наша хата, чи шашель не точить старi скринi, чи на горищi не вгнiздилися злиднi, чи в хатi ще панують, як i в давнi часи, боголюбство, чесноти людськi, добро i праця, чи святi образи висять на чоловiй стiнi; а ще запитують предки корiвчину нашу, чи не голодна, чи сiно не стухле, чи газди припадкове, впадаючи в гнiв, не обзивають її чорним словом або й хапаються з iстик. I дуже сумують предки, що в бур'янi за стайнею iржав'iє плуг iз поламаною колiснею, що не чутно на обiйстю кiнського iржання, що потупилися, складенi в коморi в мiшках, бездiяльнi татовi долота й тесла, свердла й гиблi, "васерваги" для вирiвнювання i припасування та iнше теслярське начиння, яке в недавнi часи мандрувало з татом по селах, де будувалися церкви, читальнi й простi селянськi будiвлi. За все, що є добре в газдiвствi, i за все, що є занехаяне, призабуте, вiдповiдати має той, хто є продовжувачем та пам'яттю роду; отже я приїжджаю на Свят-вечiр гейби на суд або на похвалу, принаймнi так важають мої мама. Для мене ж особисто Свят-вечiр у Черченi - це нiяка не данина патрiархальщинi, це навiть не повернення до рiдних джерел, як це люблять пiдкреслювати поети, наїжджаючи в село до матерi в гостi; я їду на Свят-вечiр до Черчена без надзавдань, не маю також, сказати б, "творчих планiв", я приїжджаю до матерi - i цим усе сказано; хочу з нею посидiти, послухати її жалi на здоров'я, подiлитися своїми бiдами або й порадувати добрими новинами. А ще я їду, щоб наколоти мамi дров, нарiзати сiчки для корови. Яка вже тут патрiархальщина? Так було завжди... Так було й в останнi два роки, вiдколи я оженився в Голови; навiть Хмура Настя не пробувала мене виховувати в атеїстичному дусi, коли я перед Свят-вечором вибирався до мами. Ольгу з малою Насткою вона, щоправда, не пускала, мовляв, перестудиш дитину - це раз, а по-друге, тобi, Ольго, не пасує справляти релiгiйнi всякi обряди, не забувай, чия ти донька, кому треба - все бачать... та й менi буде неприємнiсть, а ще бiльша - татовi. Дивнi вони, отi Чоботи, люди: нiби заприсяженi атеїсти, нiби в їхньому котеджi анi хрестика нiде, анi святого образка, i нiби жодних релiгiйних свят не святкують, а на Рiздво варять потаємно кутю, а на Великдень печуть паски й галунять в цибулиннi яйця. - То, сину, такий час настав, що люди навмисне виставляють... гейби на воротях вивiшують... гейби таблички чiпляють собi на груди: ось якi ми, мовляв, безвiрники, чорти ми рогатi, такi, якi дуже подобаються совiцькiй владi... - зiтхали мої мама, коли, бувало, ми з нею на цю тему розмовляли. - Або дуже хочуть тiй владi сподобатися, - додавали вони. - Колись, до вiйни, як ще Польща у нас панувала, то дiялося навиворiт: святих та побожних напоказ наплодилося багато. Так тодi було вигiдно. Видно, час диктує людинi її поведiнку, вiдповiдно вона й мiняє шкiру, пристосовуючись. Того далекого Свят-вечора, коли ми сидiли за столом i вечеряли, знову повели розмову про мої "партiйнi справи"; перед розмовою, перед вечерею були сповненi, як з року в рiк, як i сто рокiв тому усi первовiчнi рiздвянi, як мама казали, "приписи", а у тих приписах вимагається, щоб ще перед тим, як внести до хати вiвсяного снопа - "дiдуха" й пласт сiна, щоб розстелити його на столi пiд обрусом, треба покропити свяченою водою ворота й стовпи на хвiртцi; а ще в саду я мав торкнутися долонею кожного дерева, подякувавши за осiннiй урожай плодючий, i вдарити обухом сокири тi яблунi й грушi, якi стоять яловi, й пригрозити їм, що коли не будуть родити, то цього року будуть згладженi зi свiту; а ще я не повинен був забути покропити йорданською водою покинутого за стайнею плуга, по ручки чепiг засипаного снiгом, дарма, що той плуг, затуплений, iржавий, мертвий, давним-давно не виїжджав у поле веснувати; а ще пiсля молитви в хатi перед образами за душi мертвих я зарубував сокиру у хатнiй порiг, пам'ятаючи, як це робили небiжчик мої тато, при цьому примовляючи: "Топорику мiй, вiрний приятелю, у терновому вогнi викований, у свяченiй водi гартований, моєю силою напоєний, стережи вiднинi й до прийдешнього Рiздва мою хижку, пильнуй, щоб цей порiг не переступили нi смерть, нi слабiсть, нi дикий звiр, нi нечиста сила, нi чоловiк iз чорними намiрами. Гостре твоє лезо, а топорище крiпке. То най Бог нам помагає. Амiнь". Предки напевно були мною задоволенi; я нiчого не забував iз старосвiтських приписiв, а мама не могли натiшитися, що на родовому подвiр'ї Ключарiв порядкує го