ивши одною ногою на плечi. Стиха, дужче. Давид ахнув i застогнав. Попустив Тягнирядно. - Ну що ж, Давиде, оце ж так до свiту будемо. Доки не пропадеш. I рудий озвався: - Признавайся краще зараз. Чув же, що начальник казав, i хвилини не мучитимемо! В кого письмо? Давид щось глухо сказав, бо обличчя йому просто в землю i нiяк не пiдвести. Почули лише: "Гади!" - А, так ти ще й так? Дєйствуй, Оверку! Тягнирядно знов поволi, мов боявся зробити йому боляче, насправдi ж пильнуючи, щоб якнайболячiш було, то тяг поволi, то смикав стиха, то дужче руки, Давидовi. А! це був такий невитерпний бiль: руки немов викручували в плечах, i груди наче ламались. Вiн стогнав, вигинаючись пiд важким Оверком, об мокру землю бився до кровi й чув - примiшався ще запах її до запаху гнилої картоплi й мокрої землi. В голову прилила кров i чути, як дзвенiла в жилах у головi. Ось-ось, здавалося: ще трохи, ще одним перебоєм пульс - i од тиснення кровi лусне череп. А, хоч би швидше! ...Блиснули ще перед очима пiдковами копита. По мерзлiй голiй землi вiтер - сипнув у лице снiгом колючим iз землею. Це ще вiн пам'ятав, а далi - нi. Як у провалля. I перше, що вiдчув,- у плечi заболiло, мов шмат залiза червоного хто приклав, а голос жiночий стиха: - Товаришу, обережнiш. У нього ж плече. Одкрив очi - в автомобiлi ранений вiн, сестра бiла й строга поправила на ньому будьонiвку. Шофер хрокнув рiжком, i з дороги шарахнулись убiк червоноармiйцi - пiхота, колона за колоною. - На Перекоп?-хтось iз ранених з автомобiля крикнув. - Дайош Перекоп! В кудлатiй шапцi червоноармiєць, iз забинтованою головою, витяг кисет, червоний, шовковий, i закурив. Давид хитнув головою. Той скрутив цигарку й подав йому. - Першого кiнного? Хитнув головою Давид. I став розповiдати червоноармiєць, як же й рубались вони. Довго розповiдав, iз запалом. Говорили iншi раненi. Сестра бiла тихо, немов, iз журою, хиталась постаттю в автомобiлi. А Давидовi в плечi такий бiль! Заплющив очi. ...I вже десь у госпiталi. Бiло й так тихо. Хiба застогне хто. Але то бiльш уночi - i гарячкове белькотiння, i стогiн. А Давид тодi довго не спить, згадує про далеке село, вгадує-думає, що зараз там, як живуть. Потiм згадаються зорянi лiтнi ночi та буйнi жита... аж поки прийде нечутно бiла сестра з тонким профiлем i покладе руки на гаряче чоло. - Спiть уже! Склепить Давид очi, а не спить. Думає - як вона схожа, як отак боком, у профiль... I попливуть спогади. Потiм - тьмянiшi, потiм - мла. Давид кинувся, розплющив очi й ворухнув посмаглими губами. I в ротi сухо, i горить. Втяг повiтря вогке жадiбно ротом, а в темряву з болем обличчя й тихо покликав: - Сестро! Тихо. Шурхнув, видно, пацюк десь у кутку. Дихнув, а в нiздрi - запах гнилої картоплi й сирої землi. Ворухнувся - зв'язано руки. Усе згадав. I в плечi так болiло невитерпно. I хоч би води ковтнути. Згадав, що бляха на дверях холодна ж уночi. З стогнанням ледве зрушився з мiсця й довго по сходах лiз. Дверi холоднi - припав устами гарячими й лизав язиком, як шматок залiза, розпеченого дочервона. А за дверима тиха нiч i, мабуть, зоряна. Десь здаля глухо бовкнуло - раз, два. Двi години. I шум десь голосiв здаля, мов звiдки виливався. Пiсню завели - далi, далi. А голоси ближче, i жiночий дзвiнкий смiх. Ось зовсiм близько в саду, з-за льоху. Повз самi дверi пройшли шумливою юрбою. Бряжчали шпори. Жiнка писнула i, мабуть, вирвалась од когось, бо засмiялась дзвiнко й хвилююче. На ганку вже тупали ногами, ще смiх. Потiм дверi грюкнули - i все стихло. Нiч. I десь iще далi, як-як чути, видно, аж на Подолi, двiчi, як вiдгук: - Бо-у... Бо-у... XXX Зiнька знала все. Ще того ж дня, як заарештованих погнали в Щербанiвку, увечерi пiдслухала - Матюха жiнку заспокоював: - Цить, Лiзо, все буде гаразд. Льонька - той чисто обработає. Цих тiльки нажахає, а завтра й випустить. Тих двох у тюрму спровадить - без Давида вони не страшнi. Ну, а Давидовi... Далi, як за шелюги, не поведуть: "тiкати буде". Сю нiч ще нi, допит буде. Ну, а на ту нiч напевне. Цить, Лiзо! Того ж вечора й пiшла од Матюхи. Спала нiч... Хiба спала? У Мотузки в хатi й свiтла в той вечiр не свiтили. Сидiв старий i ще якiсь чоловiки в темрявi на лавi, похнюпившись, i говорили стиха й в'яло. Мати вже не тужила, сидiла пiд комином, упавши головою на руки, i тiльки час од часу зводила голову й дивилась тупо перед собою великими од жаху та болю очима. Похита тихо головою: "Ой горе, горе!" I знов упаде на заломленi руки. Дiти на полу й не шерхнуть. Бiля матерi Докiйка притулилась маленьким тiльцем до її колiн. Христя бiля припiчка стояла похилена. Коли Зiнька зайшла в хату, нiхто, хоч поночi, а й не спитав, хто це. I мовчки Зiнька в темрявi пiдiйшла до Христi й стала - журна. Потiм головою до її голови притулилась i гiрко удвох затужили. Так минула й нiч. Не стелившись, полягали спати, але чи склепив хто очi на часинку? Може, дiти. А всi дивились у темряву, чи, може, хто й закрив повiки, i слухали, як тихо дзвенiла жура в хатi, як хтось зiтхне, а хтось у тишi хрупне заломленими руками. ...А вранцi йшли в Щербанiвку жiнки до чоловiкiв. I Зiнька пiшла з ними. Усi з клуночками маленькими; хлiбину та бiлу сорочку й Христя несла. Не було тiльки Марiї з ними. Пiвнiвська й забiгала, либонь, та лежить хвора, i Лукiя в неї - не встає Марiя. Журились: "I таки ж можна жiнцi отаке - вернулась i помирилися, а на ранок забрали чоловiка". Пiвнiвська такнула була якось значливе. I довго йшли мовчки. Вже й шелюги пройшли. Аж у хуторах зайшли до колодязя напитись та вже там розбалакались iз михайлiвськими жiнками. Потiм i самi вже йшли - балакали. У Щербанiвку прибули - ще тiльки базар почав розходитись. У раймiлiцiю просто пiшли, але рудий мiлiцiонер i в двiр не впустив - прогнав. Другий, чорнявий, саме гнiй викидав з конюшнi,- хоч гукнув: - Пiзнiш заходьте! Начальник iще спить! А рудий тодi: - Все одно: свiданiй нiкоторих! Ще допиту не було. Жiнки пiшли. I вгледiла якась - на руїнах бiля водокачки люди ходили, гурт. Один щось оглядав i записував. Може, комiсiя якась. По бур'яну пiдiйшли вони ближче й стали несмiливо. Все незнайомi люди. Двоє селян-таки, а то мiськi. В одного на кашкетi два молоточки, i з папкою вiн. На жiнок не звертали уваги, а пильно обдивлялись водокачку i в якусь трубку на тринiжку - на неї дивилися. Перша Химка й ступила до них. - Товаришу начальник! -звернулась вона до того, що з молоточками. - До вас ми! - хором усi сказали й теж пiдступилися. I заговорили всi одразу, то перебиваючи одна одну, то сплiтаючи в благаннi свої голоси, як у пiснi хоровiй тужливiй. Отой мiський зняв пенсне i, витягши хустку, протирав скельця. Мружив очi на жiнок. Потiм надiв пенсне i знов пильно дивився. - Що ви хочете? Знов хор. А чоловiк огрядний, у синiй суконнiй чумарцi, в чорнiй шапцi, сказав тодi мiському: - Це вчора пiймали злодiїв, кооператив обiбрали. Так, мабуть, до них оце.- До жiнок повернувся: - Вам не сюди. Вам до начмiлiцiї треба, он у флiгелi,- показав вiн рукою. Нiчого чоловiк, хороший. Ще й услiд гукнув жiнкам: - Та не туди ж ви. Махнула тiльки якась рукою, а Чумачиха оглянулася i сказала: - Та ми вже були в нього,- не пускають. У райвиконком зайшли. Товпились селяни на ганку i в коридорi. Шкрябали перами писарi за столами, i друкарка вицокувала тонкими бiлими пальцями на старенькiй розхлябанiй машинцi. Знати, стомилася, бо спустила руки з клавiшiв i закурила. Потiм голосно другiй, що сидiла за iншим столом, розповiдати стала, як весело вчора було пiсля вистави; до ранку майже гуляла в Льонi цiла компанiя. З жiнок Зiнька пiдiйшла до неї й питала щось. Та невдоволено спинила мову й нервно хитнула головою на дверi. На них i напис був: "Голова РВК". Але зайти туди довго нi одна не наважувалась. Врештi пiшли Зiнька з пiвнiвською молодицею. Голови не було, а секретар сказав, що вiн у комiсiї зараз по огляду будiвель, i радив iти туди до нього, як дiло важне. Але потiм сам, вислухавши їх, теж руками розвiв - нiчого не поробиш, мовляв: справа це начмiлiцiї. Жiнки сумнi й зовсiм безнадiйнi вийшли в коридор. Чоловiки до них жартували: "Чи не делегацiя, бува, яка бабська звiдки приїхала, що з клунками". А якийсь догадався: - Може, не делегацiя, а кооперацiя! -сказав iз притиском на останньому словi. Хто вгадав його натяк, а кому хтось сказав уже, а загомонiли всi одразу в коридорi про Обухiвку. Без серця, iз глумливим смiшком: кооперацiя - це не коня з конюшнi, не з комори хлiб. Тодi наливаються кров'ю очi мужичi. А кооператив десь... все 'дно - не хтось обiкрав, самi заправили проп'ють та розтягнуть. Хiба не один чорт! Хiба й отам... - Либонь, i партiйний один попався,хтось у кутку не дуже голосно. - Та не один, а всi, можна сказати, з отих розумних, балакунiв. Кажуть, самосуд хотiли над ними селяни чинити, та голова й стрiляв нiбито, не дав. - I дурний! - Не можна! Вiдповiдатиме: як же,влада на те! - Та повбивав би їх на мiсцi! - аж скинув шапку один i змахнув руками.- Сьогоднi кооператив, а завтра останню здохляку з конюшнi виведе. А в тюрму що ж - як амнiстiї щомiсяця. А вбив - чорта з два!.. Так i оцих! З порога Карпенчиха стара: - Не знаєте нiчого, то й не ляпали б язиками. Зiнька з жiнками не вийшла надвiр. Ще як тiльки через порiг ступила в коридор, упало, в очi на дверях: "Партком КП(б)У". У головi думки, мов рiй: чи зайти? Як i тут нi, тодi вже нiкуди. Це ж партiя. Саме хтось вийшов звiдти, а в дверi побачила: просто на стiнi Ленiн i пiд ним за столом чоловiк сидить. Вона рiшуче взялась за дверну ручку i ступила в хату. - Що тобi, дiвчино? - спинив її голос, а очi той чоловiк iз-за стола звiв од аркуша, нетерпляче чекаючи на вiдповiдь. Зiнька не знала - що ж йому сказати, як? Хвильку мовчала схвильована i чула, як стукало серце. Той чоловiк ворухнув бровами, пiдтяг їх на лоб i тiльки хотiв сказати щось, як дiвчина поривне пiдступила до стола, стала й розпачливо заговорила, хапаючись, гублячи й не знаходячи слiв: - Товаришу, просю вас, ну, порятуйте хоч ви! Уб'ють, може, й сю нiч! У шелюгах. Ви ж -комунiст! Хiба ж ви не знаєте? Та весь народ обурений - пiдкинули їм! А вб'ють! Я чула! Я чула: може, й сю нiч! Ну, поможiть! - це палко й швидко, обриваючи слова й дихаючи важко, а руки в довгих рукавах свити тисла в одчаї до грудей. Секретар одкинувся на стiльцi й дивився на неї оторопiлий. Що вона каже? Кого вб'ють у шелюгах? - Їх, їх! Сидять вони зараз! Та звiдки вона знає? Що за дурницю меле? I подивився на неї холодно. Дiвчина змовкла i зiщулилась. Але - ну хто ж тодi? Ще крок - подалась уся постаттю, обличчям блiдим i гарячими очима. Була, мабуть, страшна, бо з стiльця раптом, мов крадучись, сковзнув i тихо боком вилiз iз-за стола, не зводячи з неї очей i насторожений. Швидко вийшов. А за мить iз чоловiком вернувся. - ...Оцю дiвчину. Скажеш, нехай огляне,- i хитнув чоловiковi на Зiньку. Потiм щось коротенько написав i теж йому дав. Зiнька нiмо дивилась великими очима на них обох. Чоловiк пiдiйшов i взяв її за руку. А дiвчина як онiмiла, мов сама не своя - хоч би слово. Хлипнула тiльки грудьми i як не своїми ногами пiшла за чоловiком iз кiмнати. Тiльки на вулицi вже, як побачила, що чоловiк веде її до лiкарнi, зрозумiла все, мовчки вирвала руку i, не глянувши на нього, пiшла собi. I було так потiм: сонце сiдало червоно на заходi; а по вигонi, як привид, блукала поза садом, сюди до гамазеїв доходила. Тодi ж iшли жiнки смутнi з клунками в руках - не допустили їх. Але Зiнька до них не пiдходила. Хай iдуть. А їй тут треба. I очi, позападалi на блiдому, змарнiлому, як пiсля тяжкої хвороби, обличчi, зiрко дивились на руїни, на загратоване вiкно з причiлка в арештантськiй. А коли сутенiло, од вигону пiдкрадалась вона до крайнього гамазею й прилипала спиною до сiрої стiни - в сiрiй хустцi суконнiй домотканiй, у сiрiй юпцi. Тут не побачать. А їй усе видно - свiтло вже горить у канцелярiї, видно буде, чи хоч чути вночi, як їх виводитимуть з арештантської, може, на допит. I вже отут не пропустить вона, як, може, вестимуть уночi в шелюги. Власне, вона ще й сама не знала гаразд, як воно буде. Знала одне тiльки: що б там не було, а треба не дати їм. А як? Голова гаряча в дiвчини, i в головi такi божевiльнi складалися плани. Ще добре хоч Iлько дома,- покинув служити в Огиря,- а що б же вона та сама вдiяла?! Iз-за гамазеїв, у темрявi, тихо шерхнуло. Дiвчина кинулась i насторожилась - Iлько пiдiйшов. I вiн, як вона, мовчки став, сiрий, спиною до сiрої стiни й мовчав. Аж не скоро сказав Зiньцi - хай уже додому до них iде, а вiн вартуватиме. Зiнька хитнула головою - нi. Але ж така була втома: другу ж нiч не спить, за цi два днi в ротi й росинки не було. А йти страшно: немов Iлько або прогавить абощо. I ноги в колiнах ламаються вiд утоми. Вона тихо опустилась на землю й головою Iльковi до колiн притулилася. А нiч осiння - де їй край! XXXI На ранок з двору два вершники мiлiцiонери - чорнявий i ще один, а рудого не було - вивели двох: Якима й Тихона - i погнали по дорозi, куди стовпи потягли дроти. На Мачухи, видно, а там - нiч, а завтра в мiсто. Давида не було з ними. I нiяк спитати було: йшли обидва посеред дороги похнюпленi, а по боках - вершники. Зiнька й дивилась - як-як не крикне. Iшла поруч iз ними по дорозi, а вони й не глянули. Вниз у долину повилась дорога пiщана. Верст за двi далi - червонiють кущi шелюгiв смугою широкою на бiлому пiску. По дорозi з базару їхали i йшли люди. - Нi, з цими нiчого не робитимуть. Того ж дня надвечiр випустили iнших обухiвських. Саме пiд вiтряком стояла Зiнька, як iшли додому. Перестрiла - побитi всi, у синяках, i хоч втомнi, а й не спинились, хтось тiльки оглянувся неспокiйно на руїни за гамазеями. Дядько Гордiй одстав. Пiд вiтряком стали з Зiнькою, i почав вiн розповiдати їй про все: Давида зразу ж у льох закинули, а їх укупi. Потiм уже й Тихона та Якима в другу камеру перевели; що з Давидом, вiн не знає. В ту нiч у вiкно бачив Яким, як .водили його на допит. А потiм у льох аж два повело його з лiхтарем. I щось довго там були. Мучили, падлюки, мабуть. Зiнька як вирiзьблена з сiрого мармуру, холодна й строга. Дядько Гордiй про лист згадав, що казав ото Давид по дорозi, але Зiнька цього вже не чула. З Гордiєвого обличчя очi її впали туди, на руїну пiд садом. I як пiшов уже - не зна. А тiльки тодi вперше кинулась, як у канцелярiї вогнi зайнялись - рано сьогоднi. I вперше тодi вiдчула невимовний жах. Пройшла до гамазею найкрайнього й стала, як i в ту нiч. Але сьогоднi їй усе в дворi тому якесь незвичайне, мов весь вiн налитий тривогою. I у вiкнах чомусь так рано сьогоднi свiтло, i пробiг хтось од конюшнi мовчки, i грюкнули дверi, не як учора грюкали. Дивилась на льох, що тьмяно обiч флiгеля виступав у темрявi, i iнодi вiд утоми очей заливало темрявою льох. Дiвчина одривалась тодi вiд стiни i, витягши шию, до болю напружувала зiр, поки знов не вловить тьмяної плями. Вiн там. Не пропустить його - не трiпне й вiями. Але що ж iз ним? Чи хоч живий? Згадувалось (це як уже Гордiй сказав), що й сама бачила, як учора ходили в льох. Тодi ж не знала - чого. I навiть сьогоднi бачила - з цеберкою чогось ходив рудий. Може, одливати. А може, й нема вже?.. Витягла шию жадiбно в нiч, i груди самi хватали повiтря хвильно - хотiли крикнути, позвати. Дуже, на всю зоряну нiч, а вiн щоб тихо озвався: "Я!". Але був глузд. Але ж i так хотiлось хоч знати, що з ним, хоч одне слово стиха почути. Не владна над собою, вона одiрвалась од стiни й довго насторожено слухала. Нiч. На селi гвалтували собаки. На руїнах тиша. Зiнька ступила крок у сухому бур'янi, ще прислухалась. А тодi, крадучись поза розваленими коморами, пройшла в сад. У саду листя шарудiло пiд ногами i так гостро запахло осiнню, аж голова дiвчинi захмелiлася. Згадалося - тодi ж отак у саду, як за телям бiгала, а бiля цегляного муру стояв у будьонiвцi. I не впiзнали одне одного. Хтось свиснув стиха од гамазеїв, мов чайка кигикнула. Догадалась: Iлько її, мабуть, шукає. Але не вернулась. Помiж дерев у зарослi тихо, щоб же й прутик не хруснув, побрела вона аж на край саду до подвiр'я. Льох - ось-ось, тiльки ще трошки двором Бур'ян високий i жалива од саду. Дiвчина спустилась на землю й порачкувала тихо й усе прислухаючись. На ганок хтось вийшов i постояв трохи, потiм пiшов за флiгель кудись. Зiнька ждала довго-довго, чи ж вiн вернеться. Нi, видно, так хтось приходив, а це пiшов. Знов пригнулась до землi й полiзла жаливою. Стиха - тук, тук, тук - тричi в дверi, оббитi бляхою, виткнувшись iз бур'яну, i прислухалась. У льоху тихо. Ще - тук, тук, тук - ухом припала до дверей, дихання спинила й почула тепер: десь глибоко глухо застогнав хтось. Потiм ближче - знати, тихо лiз по сходах, бо довго стогнав i наближався поволi, мов за стогоном кожним хiба на вершок. Врештi, бiля самих дверей уже й тихо - Зiнька не впiзнала голосу - глухий i замогильний: - Хто? Припала Зiнька обличчям до дверей. - Я, Давидку! Живий ти! - радiсно i з розпачем вирвалось у неї з грудей. Потiм оглянулась, прислухалась i говорила: - Провели тих, а тебе нi. Давиде, що вони з тобою надумали? Давиде, ти не бiйсь! З-за дверей сказав: - Сю нiч! Бо обмивали кров оце перед вечором. Зiнька аж уся до дверей прилипла. - Давидку, ми не дамо. Ми слiдимо з хлопцями. Ми за вами йтимемо - i в шелюгах, аж поки день буде. О, хоч би щiлиночка! - i мацала дверi руками.- Хоч би я на тебе, мiй любий, глянула! - I мацав хтось дверi з льоху - чи, може, як руки зв'язанi - не руками, а обличчям. Ззаду хтось - хап! Кинулась Зiнька, аж крикнула, ще й чула: у льоху Давид крикнув глухо й застогнав. А ззаду - пiд руки i, обхвативши попiд грудьми, до болю хтось тиснув i хрипло: - Ах ти ж, падлюко! Дiвчина билась, як пiйманий птах. Зубами руки хотiла - та нiяк їй за свитою. Чула - одiрвалась од нiг земля й так у руках понiс. Бiля ганку вкусила-таки - кинув, але руки не пустив, схватив з усiєї сили й так поволiк по сходах у темний коридор. Як у канцелярiю увiв, iз-за стола пiдвiв обличчя начмiлiцiї, i Тягнирядно глянув iз крiсла з-пiд грубки - сидiв iз гвинтiвкою в руках. З-за спини в дiвчини, не випускаючи її, виткнувся рудий i сказав: - Пiймав бiля льоху. Вийшов iз-за стола Сахновський i, пiдступившись до дiвчини, довго дивився на неї. Сказав, не зводячи очей: - Це ж Матюшина наймичка. Тепер i рудий глянув - вона. Розповiв, що бiля льоху була, щось iз Мотузкою перебалакувалась. Знати - його полюбовниця. Начмiлiцiї пильно ще глянув на блiде, змарнiле, але таке ж гарне i в розпачi, i в скорботi дiвоче обличчя, i тонкi нiздрi в нього трiпнули. - Обшукай! Рудий обмацував її, а повернувши пику до Тягнирядна, вищиривсь i моргнув тому. Сахновський уловив його рух i нахмурився. - Кинь! Наказав потiм одвести її в арештантську й замкнути. А ключ щоб йому принiс. Та нехай не здумає дурницi - зараз хай i вернеться. За одну мить щоб тут був. Рудий незадоволено ворухнув бровами й повiв Зiньку. Ще чула, як iз ганку звiв її,- у льоху гуркнуло в дверi. Зiнька крикнула щось i пручнулася з рук. Та не вирватись їй, бо руки, як залiзнi наручники, її руки здавили. Ще од гамазеїв чула - свист, мов чайка кигикнула. Але це було й останнє, що чула. Потiм упхнув її рудий в арештантську, трохи, вагаючись, постояв ще на порозi, хряпнув дверима й замкнув. Хвилину дiвчина стояла у темрявi, тупо дивлячись на зачиненi дверi. Мов упустила кiнцi й не тямила, що це з нею. Знадвору долетiло до вух їй - гуркнув у дверi в льох i хрипло: "Ти, ти, гляди менi, я тебе погрюкаю!" Не рудий це. I дзенькнуло. З-за дверей, з льоху глухо - не чути що. А дiвчина кинулась до вiкна - вгорi загратоване, маленьке,- руками до нього не дiстане. У хатi поночi i самi голi стiни. Зiнька обмацала всi їх навкруг, у дверi била. А враз насторожилась. Нi, то їй не вчулося - кроки, й дзвенiло тихенько надворi. Ще гуркнув у дверi в льоху. Потiм у сiнях - дзiнь, дзiнь... Тодi ж почулися ще кроки в сiнях, i чула - хтось сказав: - Товаришу начальник, ну, ми ж повели. - Да, да. Та глядiть там! Через сад ведiть. Руки ж розв'яжете перед тим.- Вiн клацнув ключем у дверях. А Зiнька так i припала до дверей, дихання забило їй. Мацала дверi й уся постаттю влипла в них, мов думала, що наскрiзь виступить крiзь них на тiм боцi. Врештi до щiлинки припала й зойкнула: - Начальнику! Вже од надвiрнiх дверей оглянувся Сахновський i вернувся: - Що тобi? Зiнька, захлинаючись, заговорила, як у гарячцi: - Я дурна! Яка ж я дурна! Я вже не буду,- i мацала руками дверi, й благала в щiлину.- Пустiть мене! Ну, йдiть сюди швидко! Пауза. Сахновський трохи подумав i сказав крiзь дверi, повернувши ключем: - Гляди ж менi. Вiзьму в кiмнату, а будеш iще дурiти - в льох закину. - Не буду, не буду!..- хапаючись i схвильовано казала дiвчина. Сахновський одiмкнув дверi й мiцно взяв її об руку. Так i повiв. Iз темряви кинулось в очi - зiяла чорна дiрка льоху: вже повели. Була трiпнулась, та стиснув дуже й глянув з погрозою. Подумала: нi, так не можна, їм двi версти до шелюгiв - ще встигне. Летiтиме, а дожене!.. I Зiнька прискорила ходу. Вже на ганку була, а вночi од гамазеїв - свист чула, як чайка кигикнула. Серце тукнуло й наче спинилось. У своїй кiмнатi, просторiй i розкiшнiй, Сахновський пустив Зiньку й зачинив дверi в канцелярiю. Горiла лампа ясно на столi пiд зеленим абажуром, i в хатi вiд того все було зеленаве. Посеред хати Зiнька, як привид,- в розстебненiй юпцi, простоволоса: хустку велику десь загубила. Стояла нiма i мов скам'янiла. I як сказав Сахновський, щоб скинула чоботи та свитку,- мов i нечула, чи мов так довго до неї летiв голос через хату: лише за хвильку здвигнулась i скинула чоботи й свитку. З бильця на лiжку взяв Сахновський хустку велику жовтогарячу з квiтками i звелiв їй накинути на плечi. Зiнька й це зробила тремтячими руками i все стояла нерухома з нiмим i тупим поглядом в одну точку. Сахновський сiв на канапi близько стола й закурив. Крiзь дим дививсь на неї й глибоко затягався цигаркою. Потiм покликав: - Пiдiйди сюди! Зiнька стрiпнулась. Впали очi на нього, з нього впали - просто проти неї велике, на всю стiну, стояло трюмо, а в ньому... аж уся здригнулась, а очей вiдiрвати не може. Дивилася з жахом великими округленими очима, й на неї звiдти дивилась - нi, i то ж вона - Зiнька. I жовтогаряча хустка на плечах, а обличчя зеленаве й очi глибоко, як двi ями чорнi, i темною ямою провалений нiс. - Ну, йди ж! Враз у вiконницю знадвору - трах! - видно, цеглиною. Трах! - десь у дверi на тiм кiнцi будинку. Дiвчина так i зiрвалася з колiн. I вiн уже не до неї - з кобури вихватив наган i побiг у дверi через темну канцелярiю в коридор. Зiнька оторопiла на мить. За серцем, що в грудях закалатало чи на сполох, чи радiстю, не чула нiчого. Нараз отямилась, i перше, що в голову їй,- лампу - дмух. Темно в хатi. Зiнька, як кiшка, нечутне, боса, навшпиньках вибiгла з хати, через канцелярiю i вже в коридорчик, а на дверях - вiн. На ганок не виходив, стояв на порозi - видно, боявся. I з порога кричав у нiч: - Буду стрiляти! Знадвору нiчого не чути. А на ганок не йде, простяг руку до дверей уже, щоб зачинити, як раптом Зiнька ззаду з усiєї сили кинулась i з криком нестямним у спину руками вдарила,- аж упав на ганок. I вона з ганку впала звисока,- аж в очах їй зiрки, але за мить, як пiдрiзала косою перепiлка, зiрвалася й нерiвне зигзагом побiгла через подвiр'я та бур'ян... Хтось - чула - гнався, кричав хтось. Уже й на вигонi вона, а ззаду тупiт чобiт i крик. Зiнька бiгла, що було сили, аж у вухах вiтер свистiв. А далi сили не стало. До вiтряка до першого саме добiгла. Дихання їй забило i вона не впала - обiперлась об вiтряк. Iззаду ще тупiт у темрявi, мов бiгло двоє. Враз стихло, потiм свист тихий. Зiнька тодi скрикнула й знов зiрвалася. Але вже бiгла й оглядалась, i кричала в одчаї назад: - Ой швидше! Хлопцi догнали її вже за вiтряками. Не спинялись нi на хвилинку. На бiгу хлопцям сказала, що повели. Думала - хоч вони побiгли. А хлопцi не бачили, її все ждали та вже з Савкою одчаялись та цеглинням стали... Що вiн робив з нею? Зiнька нiчого. Тiльки ще швидше бiгла й трошки шкандибала. I все ж до шелюгiв їх не догнали. У шелюгах ще дужче бiгли - уже захеканi й гарячi як огонь. Враз Зiньку за руку Iлько схватив i сам спинився, i Савка. Дiвчина притаїла подих i стала - слух i зiр. Та по дорозi нiчого в темрявi не чути й не видно. Раптом обiч, уже в шелюгах, блиснуло, мов хтось кинув цигарку, i голос глухо в темрявi: - Стiй отут! Скрикнула Зiнька, Iлько згарячу пальнув iз обрiза - сам не знав, чи туди, чи вгору. А з шелюгiв у ту мить, _мов_ дуплетом, iз двох гвинтiвок - бах! бах! Чорна нiч. Ще перед самим обличчям у Зiньки вже на бiгу - пихнуло полум'я обрiза й оглушило її. Бiгла, падаючи, прориваючи кущi, i кричала щось у нестямi. Не чула - чи бiгли за нею хлопцi. Чула ще пострiли - два, десь далi - бах! бах! Спiткнулась i бiгла знов, очима розпанаханими у темрявi жадiбно шукаючи, помiж кущами. I за одним кущем враз,аж одкинулась, потiм зойкнула й шарпнулась до нього. На сiрому пiску мiж шелюгами, розкинувши руки, лежав нерухомий, чорний, хрестом. Перед ним i впала на колiна як пiдрiзана. Руками сплеснула й зойкнула в нiч. А враз похитнулась i з стогоном непритомна впала до нього на пiсок. Нiч одгукнулась ще двома пострiлами, але далеко десь у березi,- бах! бах! Потiм уронила зорю - велику пекучу сльозу - i занiмiла в печалi... XXXII ...I прийшла зима, й минула - аж напровеснi Давид Мотузка вертався з мiста в Обухiвку. Поїзд прибув на станцiю заранi - опiвднi, але по розгаслiй дорозi йти було важко; версту по верстi мiсив ногами Давид, на кожному кроцi провалюючись у талому снiгу; iшов; iшов - уже й сонце сiдало, а вiн ще тiльки доходив до колишньої Ганiвської економiї. До слободи ще лишалося верст iз десять. Проте хоч пiзно, а був би таки дома сьогоднi - ще донесли б ноги, та, отже, лише виткнулась iз-за саду ковалева халупка, така радiсть пройняла парубка - одразу вiдчув, що далi вже не пiде. Далебi, немає чого поспiшати. Та ще поночi по такiй дорозi. Та ще... це ж i вона, що вже скучила, мабуть. Згадав, як писала в останньому листi: либонь, вiдколи довiдалась, що незабаром вийде з лiкарнi, та вiдтодi щодня як очей не видивить. Увечерi аж за греблю, буває, вийде - чи не бовванiє по дорозi з станцiї. "Стою, стою пiд вербами буває, а тебе, любий, нема та й нема",- писала. Аж прискорив ходу Давид. Недалеко вже. Навiть уже чути бруньковий дух од верб понад ставом. Гiн яких двоє залишилось, а тодi звернути з шляху, перейти греблю i в хату отак - рип: "А здрастуйте лишень вам, люди добрi". Вiн навiть руку звiв до голови i нiби хотiв зняти шапку, та тiльки збив на потилицю i зiтхнув глибоко на всi груди. Да, хороша-таки штука життя. Отак iти по грузькiй веснянiй дорозi - обвiяний молодим духом нестерпним талого снiгу, та землi, та вербових бруньок. Хороше! А що плутає ноги втома та чавкає в драних чоботях - дарма: ось i вiдпочине, i онучi просушить. О, ба! Спередi у темрявi блиснув вогник (видно, в халупцi свiтло засвiтилося). Хороше! I враз нiби спiткнувся на якiйсь думцi. Аж нахмурив брови й щелепи зцiпив. Та й то всилу-силу переступив. I як лишилась уже позаду, не мiг iще й тодi, щоб не оглянутись на неї. А так, отодi в шелюгах, якби не наспiли були... Аж не вiриться, що це було. Та й усе життя отодi в Обухiвцi - не вiриться, що це була дiйснiсть, а не привидiлось у важкому маячному снi. I то в ньому, в химерному свiтi примар - вiн, Давид, тiпався, як у лихоманцi, белькотав посмаглими губами й бився, зi стогоном, щоб прокинутися - прорватися в дiйснiсть. А його... назад на арканi. Це ж саме отут наздогнали були отодi. Ой гади ж, били як. А потiм, як худобину, взяли на налигач, а другий край Тягнирядно кинув петлю коневi на шию i - гайда. Оце згадав Давид - аж загорiлися роз'ятренi спогадом ноги, розбитi, в кровi: тягли ж на арканi по мерзлому груддi. Ще дякувати коневi, що не рознiс кiсток: як не поганяв його Тягнирядно, а вiн що зiрветься, та й стане, очi косить назад, хропе й цапує. Поки-то вершник зiрве його знов, а Давид i одсапне тим часом. Проте як в село вже дiстались, всилу-силу волочив ноги. Та й не ноги були то: в цiлих чоботях виходив з дому, а то вже самi халяви телiпалися на ногах, а ступнi голi - саме шмаття м'яса. I отак просто до сiльради. А потiм - льох у раймiлiцiї, допити й шелюги... Якби не наспiли були отодi, уже б нiколи з отого сну й не прокинувся. I як-то вони нагодилися саме тодi. Теплими пальцями торкнулася до повiк i одкрила їх. I на зоряному тлi побачив Давид її, Зiньчине, змучене й зрадiле обличчя. Оце i усе, чим спалахнув йому новий свiт пiсля довгого забуття i знову погас. Потiм отямився аж у ковалевiй халупцi. I вона, Зiнька, таки бiля нього. Розповiла, як одбили його; на руках пронесли хлопцi до хутiрця, а там Савка пiдводу в тiтки дiстав i оце в двiр уже свiтанком привезли нишком. "Тут не страшно вже",- потiшала. А сама i в хатi не сидiла. Уже потiм призналася, що сама боялася дуже i вартувала надворi весь день - чи не принесе їх i сюди лиха година, щоб же хоч побачити здалеку та щоб чи в льох, чи на горищi Давида заховати. Але їх не було. А вночi приїхали кiньми Гордiй Чумак iз Пiвненком (Iлько загадав). Розповiдали, що на селi такий переполох - i начмiлiцiї приїхав. Трусять усюди. Коли б ще й сюди не догадались. Мерщiй ухопили Давида на пiдводу й на станцiю. (Поїзд опiвночi). Е-ех, i не згадувати. Точка. Оце йде, а попереду - нове життя... Iменно, Давиде: нове життя! Аж скинув шапку i йшов отак простоволосий. Отак i в хату порiг переступив - шапка в руках, та й - "здоровi були". Що вже радi були йому всi - не знали, де посадити, з чого почати розпитувати та з чого про свої новини розповiдати. Степан був дома. (Ще в лiкарню Зiнька писала, повернувся вiн з Червоної Армiї). Був дома й дядько Клим,- уся "ганiвська громада" була в зборi, хоч i засiдання робити. "Який там перший пункт у нас?" - веселий старий коваль. "Та який - он хоч i з того почати (дядько Клим) - дерево ж возимо". Писав Яким i в лiкарню про це. Ну, i так взагалi - не те життя тепер - радянське життя. Вибори ж оце щойно закiнчились: Гордiй Чумак головою, i в члени сiльради провели все своїх людей. Ось i Степан у членах тепер. Цi життя налагодять. Та й у районi ж - i голова райвику другий, i секретар райпарткому iнший, а Миронова i з партiї викинули. Ну, i дома у старих усе гаразд - Зiнька оце була якось на слободi. "Христю просватали",- прохопилася Зiнька та й зчервонiла враз: "Кому що, а тобi сватання". I вiд продподатку звiльнили, нiбито накладено неправильно було. Тато вже знати, яка була правильнiсть. I спитав дядько Клим, що за них чути. Давид розповiв, що перед вiд'їздом заходив до прокурора - розслiдування закiнчено вже, а це на недiлю через тиждень - саме в Щербанiвцi ярмарок - i суд їм буде: виїде сесiя губ-суду в Щербанiвку. Он-бо як! Оце так новина. Задиркали чоловiки цигарковим папером, закадили. "Ну, та й цур їм, не проти ночi їх згадувати,сплюнув коваль,- є, й окрiм них, об чiм поговорити". I таки було об чiм. I за вечерею, i повечерявши,обсiвшись бiля припiчка, щоб курити в пiч, гомонiли допiзна чоловiки про се, про те. Уже й ковалиха та Климова жiнка з дiтьми полягали на полу. Сама Зiнька не вкладалася спати: усе сподiвалась, що, може ж таки, влучить часинку, щоб крадькома хоч торкнутись до нього. Та й втратила надiю. Аж засмутилася й губенята трошки надула. Ще хоч таки трохи зiгнала злiсть на всiх: прогнала вiд припiчка (чи їм мiсця в хатi кращого немає?) - соломи їй треба. Постелила потiм чоловiкам долi всiм покотом, головами до лави, тодi й собi кинула ряднину та подущину на лаву й лягла. Але не спала, ждала все. I вже пiзно за пiвнiч (проспiвав пiвень), як погасили свiтло та полягали чоловiки i саме скраю Давид,довго трималась, та й нi-таки,- тихо-тихо крадучись у темрявi, щоб не шерхнути, опустила руку з лави й - наткнулась на його простягнуту руку. Хап - i вплелися пальцями одна в одну. Потiм i поснули обоє отак - рук не розмикаючи. А на ранок Давид пiдвiвся, ледве розвиднiлось, i зразу ж зiбрався йти. Не пускали. Ковалиха нiби щось почула матернiм серцем, припадала до нього, як до сина: "Та й поснiдав би, чим натщесерце йти, а чи, мо, боїться об'їсти?" - "А, таке! - лише рукою махнув Давид, посмiхаючись.- Не об тiм рiч: доки пiдмерзло оце, йти буде легше". Та й попрощався. Зiнька й собi накинула свитку на плечi - провела за порiг, а потiм, непомiтно отак, i через двiр аж за сад. Може б, i далi, та Давид сам винуватий. Пригорнув її до себе, заглянув щасливий у вiчi їй та й не то в жарт, не то насправдi: "А може б, ти, Зiню, й не верталася?" Дiвчина зашарiлась та так i прикипiла до нього. А враз одкинулась i розвела руки: "Отак, боса, в опорках?" Давид занепокоївся: "Та чи ти, дiвчино, з розумом? Бiжи, бiжи, прямо на пiч". I сам геть рушив. Потiм, оглянувшись, побачив, що й вона стоїть,- крикнув, iще й насварився на неї рукою. В Обухiвку Давид прийшов заранi - саме школярi сходились до школи. Село вже жило. Дружно курились димарi хат, рипiли журавлi бiля криниць, ревла худоба по дворах, i в морозному повiтрi лунко, чулися людськi голоси. А крiзь усе, як удари здорового рiвного пульсу, паровий млин у березi. Мелемо,- значить. Повз Матюшин двiр як проходив - глянув з цiкавiстю. Порожньо на подвiр'ї, понуро стоять будiвлi, а хата навiть iз забитими вiконницями. (Хвалилась Зiнька, що переїхала Матюшиха до батька на хутiр). Перевiв очi Давид на ворота узорнi й не мiг, щоб не всмiхнутися: "А що - чирва масть? Еге ж, не завжди i чирва - козир!" Поминув Пiвненкiв двiр. У Марiї в хатi топилося.! I враз стиснулося серце - Тихона згадав. Не витримав, сердега, помер у тюрмi. Який жаль. Оце б iшов, а вiн би бiля загороди: "Здоров, Тихоне!" - "Здрастуй", i пiдiйшов би до тину - друзяка. Iз'їли, падлюки! I так уже до самого дому не розвiявся тихий смуток. Уже в хатi забулося трохи в радiснiй зустрiчi. Самi жiнки були дома - мати та Христя з Докiйкою. "А чоловiки,- весело розповiдала Христя,- один у школу пiшов, а батько - до млинам. - Вiд каведе ж приставлений,- додала мати поважно,- тепер же й ми, сину, люди.- Та й не втрималась стара: повiки затремтiли в неї, i сльози виступили в очах. Проте й крiзь сльози не затьмарилась їхня небачено прозора синь. От нiби вперше в життi своєму побачив Давид, що в матерi очi синi. Змахнула рукою сльози з вiй мати i вже веселенько до сина з ласкою: мабуть же, зморився i голодний. Давид сказав, що пiдночував у хуторi, але лягли пiзно, то голова каламутна трохи - поснiдавши, хоч i задрiмає на часинку. Проте не довелося: тiльки-но снiдати сiв - Яким прибiг (почув, що вернувся). - Го-го! - Здоровкались, смiялись, як тi малi дiти. Далi Яким: "Ну, що та як, та снiдай швиденько". Не дав i поїсти хлопцевi гаразд. Аж розсердилась Мотузчиха, а Якимовi смiх: - Не хлiбом єдиним жив буде чоловiк, тiтко Марино. Та пiсля лiкарнi багацько i їсти нiззя. Гайда! - I подалися з хати. Отак i вкрутило в себе Давида життя обухiвське, з першого ж дня. Iще першого дня був нiби за гостя - роздивлявся (коли ж куди оком не кине, та й нова новина). Iз сiльради у КНС, у млин, у "Якимову канцелярiю" (Яким i завiдувач хатою-читальнею, й секретар колективу "Перемога"). Всiх обiйшов, з усiма побачився, набалакався. А вже другого дня возив лiс з iншими на виселок, порався по господарству, на громадськiй роботi (саме до землевпорядження готувались, з дня на день ждали в село землемiрiв). Нiколи гаразд i оглянутися. То й не диво, що незчувся Давид, як i пiдiйшло число отаке: прийшла з РВК до сiльради оповiстка, що в недiлю отакого числа в селi Щербанiвцi виїзна сесiя губсуду буде розглядати справу "Матюшиної банди" i щоб про це якнайширше оповiстити люднiсть. Разом iз цим i повiстки були одержанi на Давида й ще на багатьох обухiвцiв: з'явитися за свiдкiв у суд на тодi ж таки. Сьогоднi одержано це, а завтра й недiля. I саме ж у Щербанiвцi ярмарок. Чи коли й був отакий наїзд у Щербанiвцi, як пiд оцей ярмарок. Весь вигiн - ярмарковище - був запруджений возами, аж ген туди за вiтряки. Обухiвцi як приїхали, то вже гаразд нiде було й стати. Насилу пробилися на цей край. Але й сюди аж пiд самi тини розлився ярмарок i навiть у вулицю вихлюпнулися вози. Далебi, хоч i собi у вулицi ставати. Та Яким заперечив: мовляв, чи ж кращих мiсць не заслужили, що будемо в проходi тулитись. Вiн сплигнув з воза i зник у натовпi, а невдовзi повернувся "з розвiдки" удвох iз Степаном ковалевим. Знайшов мiсце. Бiля пошти звернули на руїни колишнього маєтку й помiж пеньками та купами цегли добралися до гамазею. Отут за гамазеєм у затишку й отаборилися. Повипрягали конi, пов'язали до возiв. З возiв позлазили жiнки, заметляли спiдницями, обтрушуючись,- як гуси на березi з води. Всi по-святковому повбиранi ради такого дня, рум'янi на морозi. Од воза неподалеку дядько Клим упiзнав обухiвцiв - пiдiйшов iз хуторянами сюди. I Зiнька де не взялася - вже з дiвчатами, до чоловiкiв тiльки "здрастуйте!" кинула, а Давида черкнула гострим поглядом. Тим часом Степан розповiдав, що вчора ще прибув у Щербанiвку, i суд весь сповна, i заарештованих пригнали. А оце щойно з сельбуду,- не починалося ще: на вiсiм годин призначено. - Пiдождемо,- казав дядько Гордiй,бiльше ждали. У затишку вiд вiтру пiд гамазеєм посiдали, стали закурювати. Жiнки зiбрались на ярмарок пiти поки що, уже й знялися були, та раптом пiвнiвська молодиця скрикнула здивовано - i до дiвчат: -Дiвчата, он диви! Всi оглянулися i так стояли здивовано очима на натовп. Щось, видко, трапилось. Люди, що досi гуртами стояли собi бiля возiв, заметушились; дехто вилiз на вiз, i всi дивилися ген у той бiк на будинок раймiлiцiї. Пiдвелись i обухiвцi. А моторна Христя Мотузчина аж на вiз зiп'ялась i враз гукнула схвильовано: - Та гляньте ж бо. Ведуть! Всi так i кинулися. Хто на пеньок, на купу цегли, на колесо чи на полудрабок вилiз - i всi туди очима через голови натовпу. Справдi - повели. З двору раймiлiцiї через подвiр'я помiж рядами возiв тихо посувалась оточена сторожею юрба в'язнiв. Таки не дуже близько, гаразд i не розпiзнати кожного. Двоє в шинелях - видно, Сахновський та рудий мiлiцiонер. Тягнирядна знати - од усiх на цiлу голову вищий; i, либонь, по кудлатiй шапцi Матюху пiзнати, а iнших i нiяк. Але, видко, всi там до одного. Он скiльки їх. Як на звiрiв, товпиться народ обабiч дороги, зразу ж услiд за юрбою микаючись у похiд. I так валом валили з нею до сельбуду. Цiлий день тривав суд. I весь день бiля сельбуду товкотнеча, а на ганку i в дверях - пробка. Так увесь день надвiрнi дверi в залу й не зачинялись. А на ганку як рiй повис шапкою,- люди, кому не вдалося пробратись усередину. Хоч слово, може, якесь упаде-таки й сюди через порiг. Iнодi зсередини на свiже повiтря вилазив упрiлий, в розстебнутiм кожусi, котрийсь iз слабогрудих, що вже неї мiг сидiти бiльш у духотi. Тiльки зi схiдцiв, як уже обступлять його, розпитуючи, i вже хоч би й хотiв вирватися - дарма. Аж поки новий хтось вилiзе ще. Тодi самi покинуть, як перечитану газету, i хапають свiже, дальше число. Отак бiля сельбуду. Але й на ярмарку сьогоднi весь день тiльки й балачок було, що про суд. Потiм, коли й день уже стемнiв, засвiтилося по хатах свiтло, поскладали ятки,- уже й роз'їздитися б (дехто таки й вiд'їздив, але бiльшiсть i не рушали), там-там помiж возами на ярмарковищi стали займатися вогнища (гаразд, що кладовище поблизу з хрестами). Видко, поклали собi дiждати кiнця хоч би й усю нiч. А суд