Андрiй Головко. Оповiдання ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ЧЕРВОНА ХУСТИНА Оксанi - радiсть: мати одрiзала з полотна хустку, а порошком пофарбувала в червоний колiр. Вийшла червона хустина. На тину висiла, коли дiвчина пригнала з степу на обiд, - сохла. А зразу ж за тином буйно цвiли рожi червоними квiтами. I то з одної нiби пелюстка зiрвалась - упала на тин. Така то хустина. Дiвчина аж усмiхнулася, як вгледiла. Швиденько загнала скот у загороду та до хустки мерщiй. Лап, - вогкенька ще. Ну, та нiчого, i на головi висохне. Ось вона скачає її. Рада, зняла вона хустку з тину: свято ж сьогоднi. А дiдусь пожене пасти пiсля обiд, а вона з дiвчатами до панського ставка пiде купатися. - Ой, червона ж яка! Аж не зглянути... Пiдстрибуючи, побiгла в хату. А в хатi -теж свято. Прибрано. Бiля печi мати висунула горщик i в миску насипала борщу. Дiд бiля порога допалював люльку, а батько на лавi сидiв. Тиша. I чути в тишi тiй, як крiзь маленькi вiконечка сонце пасмами промiння снувало: ж... жж... А може, то мухи по шибках? Iч, який ткач - i пару з борщу, i сизий дим з дiдової люльки - все в основу свою вплiтає. Химерно як! Дiд вибив з люльки жужелицю об порiг, а тодi пiдвiв очi до онуки: - О, дiвувати вже! Де там пасьба в головi буде. Мабуть, гречку як є витовкла? - Чого б я в гречку пускала - дурна хiба? - вiдповiла Оксана. - I на стернi пашi стає. - Та ось пожену пiсля обiд, подивлюся. Оце вiн, власне, й хотiв сказати. Пожену, мовляв, а ти погуляй з подругами. А то в жарт погримав. Така вже в нього вдача. - А ти ж копи глядiла? - озвався батько. Оксана знiтилась: згадала, як на минулому тижнi порозкидала їхня корова в сусiдки Галущихи полукiпки та який лемент зняв був тодi дядько Мусiй. - Обома дивись. Щоб не довелося знову... Дiд перебив: - Ти, сину, за копи. Це ж, либонь, Денiкiн наказа видав, щоб i пановi щось там кидати. - Гарне "щось там". Двi третини пановi, - сказав батько. - Що? - аж горзнувся на стiльцi дiд. - Та бий же його нечиста сила! Не сiяв. Не жав. Проваландався рiк по загряницях, а це вернувсь, i на тобi - двi третини. - I нiчого не поробиш, тату. їхня сила зараз. Тодi мати од печi: - А он Мусiй, бач, всi копи собi забере. Казала Галущиха, що випросив у пана, пообiцяв той нiчого не брати в них. - Ну, не всяк же, як Мусiй, буде поклони пановi бити, - сказав на це дiд. А батько додав: - Та нi, тут дiло, як видно, не в самих поклонах. Бо не такий пан щедрий чи дурний, щоб за самi поклони когось там копами обдаровувати. Сiли обiдати в сiнях круг столика. Мовчки сьорбали з ложок i думали - кожен про своє. Батько про копи, i дiд теж, i мати - може. Оксана ж - хоч би обiд швидше, та надвiр, та з дiвчатами на левади. В розчиненi сiнешнi дверi видко - в городi соняшники жовтi на тин посхилялися, i горобцi пурхають мiж них, цвiрiнчать. Далi - латка маку, а далi зелена завiса садка. Та вона знає - левада там, за завiсою тою. Мiж осик бiлих по травi стежки навхрест переплутались. Пiти одною - просто до панського ставка, де верби похилилися й лози кучерями нависли з берегiв над водою. По вулицi залопотiло щось раптом i з гиком пронеслося. Лиш курява знялась, видко, як по подвiр'ю розляглась. - Козаки, мабуть, - сказала мати. А дiд: - I куди вони їздять усе? Батько нахмурив брови. А на чолi залягла глибока зморшка: - Доїздяться й вони. Не однi вже тут їздили - i нiмцi, i гайдамаки. Та рачки.потiм назад полiзли. Оксана дивилася в дверi. Он, iз-за тину, видко - у Мусiїв з хати вийщла Марiйка й побiгла на леваду. Оксана одхилилася iз сiней i гукнула услiд: - Марiйко! Ось я зараз! Вона пiдвелась i хусткою червоною запнулася. - Ну, я ж пiду, мамо. Затим крутнулася й подалась городами на леваду. Помiж осик стежкою, що нижче городiв, iшли - Марiйка спереду, а ззаду ще кiлька дiвчат. Оксана погукала на них, i вони зупинились, пiдождали. А як прибiгла, обступили i милувалися з хустки. - Ой, гарна ж! Це порошками? - Атож. - Дуже гарна. Аби не полиняла тiльки. Ну, а йдуть вони до ставка. Пiде й вона ж? Ще он i Федорка на городi огiрки збирає, гукнуть i її. Як проходили повз Федорчин город, справдi спинились i загукали на подругу: - Сюди-и! Федорка пiдвелась i мовчки стояла. Потiм висипала огiрки з пелени на землю, i обережно ступаючи по вгудинi, пiдiйшла до дiвчат. - Купатися ходiм, - Оксана їй. Федорка похитала головою: - Не хочу. - Чого? - Так. Дiвчина зажуреними очима задумано дивилася кудись. Здумала, може, про батька, що десь iз дому зник, од козакiв ховається... Може, про панiв, що бачила - вчора з мiста приїхали. Не казала нiчого. А дiвчата кликали, Оксана, та аж за руку тягла: - Ходiм-бо. Федорка блiдо всмiхнулася самими устами й пiшла з ними. До ставка було недалечке. Трошки левадою пройшли, а тодi через рiв - паркана давно вже не було - i опинилися бiля ставка пiд високими вербами. Вгору зразу ж починався сад, i в прогалини червонiли цегловi будiвлi маєтку. Марiйка перша розляглась i плигнула у воду. Iншi теж почали роздягатись, як раптом iз саду маленьке кривоноге цуценя вибiгло i, лементуючи, кинулось до них. А згодом двi панi вийшли з-пiд дерев, i за ними бiг довгоногий у куценьких, до колiн, штанцях хлопець - панич. Дiвчата оторопiли. Близько було. Усього кiлька крокiв. Тому їм i видко було, як жовте обличчя старої панi враз скривилося, I крiзь губи тоненько вискочило в неї: - Це просто жах! Немає й тут од них порятунку. Геть звiдси, паскуднi дiвчиська! I так весь став забруднили. Ступайте! Цуценя верещало й терлось у панi пiд ногами. А дiвчата - за одiж, i - як вiтром здуло їх, лиш лози затрiщали. За ровом зупинилися захеканi в соняшниках, i Федорка тiльки тут надiла спiдницю. Тодi вистромила голову iз соняшникiв i, скривившись, перекривляючи панi, запищала: - Ах, ах! Який жах! Немає й тут одних порятунку! У-у! Пани - на трьох однi штани! - додала потiм грубо, як могла. Дiвчата пiдхопили: вистромивши з бур'яну голови, пищали, - дражнили панi. А та дратувалась i погрозливо махала голубою парасолькою. I панич сварився, а потiм схопив палюгу i шпурнув на дiвчат. Не докинув. - Батька в лоб! - гукнула якась i, вхопивши грудку, ринула у вiдповiдь на нього. Iншi теж брали труддя i шпурляли смiючись. Марiйка перестала. - Цур їм! Ходiмо, дiвчата, бо тепер їхнє право, ще нагорить. Ходiмо. Бур'янами, а далi городами, повз соняшники, побiгли вгору до вулицi. Вже були бiля тину, як раптом Оксана, що бiгла попереду, зупинилась i великими очима оглянулася до дiвчат: - Гляньте, козаки он ведуть когось. Диви!.. До тину поприхилялися й разком очей сполоханих дивилися на вулицю. Пробiг вершник. З-пiд копит пiднявся пил, брудним серпанком вулицю загорнув. Та видко було: юрба сунулася нею. По боках на конях козаки з голими шаблями, а в колi їх душ п'ятеро селян. Були без шапок, iшли похнюплено, важко тягнучи ноги. Мовчазнi. Чути було ще, як конi стукали копитами. Дiвчата й дух затаїли. Зiтхнула якась. А Федорка раптом перехилилася головою за тин i очима зiрко придивлялася. Враз хлипнула в себе, наче повiтря їй не вистачило, i прутик тину хруснув пiд рукою. - Тата повели! Зблiдла одразу. Дивилася вслiд по вулицi. Не видно вже, пилом накрило. Чути - зарипiли ворота в маєток - ковтнули юрбу i знов зарипiли. А по вулицi пил побiг сполоханий i ген за селом шмигнув. У бур'яни. Федорка, плачучи, побiгла додому. I всi дiвчата посмутились. Почали розходитись. Марiйка з Оксаною ётеж пiшли тiєю ж стежкою помiж осик, що нижче городiв. Iшли й мовчали. Спереду - Марiйка, Оксана за нею. I спитала Оксана раптом: - А правда, Марiйко, що пан казав, нiби у твого батька кiп не братиме? - Не знаю, - вiдповiла та. А сама згадала, що справдi чула вдома про це розмову, i сказала: - Може, й не братиме. Так чого б же? Не знаю. Тут Оксанi було звертати. Марiйка пiшла далi, а вона по картоплi звернула до хати. Iшла помалу, i чомусь мимохiть пригадувалося: то панi сердита з голубою парасолькою, то юрба по вулицi в пилу. Ще Федорка пригадалася - зблiдла вся, а очi такi зляканi-зляканi. Було боляче. Дiд погнав уже пасти на степ: хвiртка в загородi стояла одчиненою. А в сiнях на порозi проти сонця - мати з сусiдкою. Оксана пiдбiгла й насамперед розповiла, що бачила заарештованих - погнали вулицею. Бачили й вони. То кацаївськi всi, один тiльки Семен, батько Федорчин, тутешнiй, а в Кацаївцi ховавсь. Ну й половили. Оксанi сумно так. I хустка, що на колiнах лежала, наче аж полиняла одразу. Згадалося (ще не було тодi козакiв), дiд якось пiсля сходки на дубках отут за двором при всiх сказав Семеновi: - Молодця, Семен! Бiдняк, за бiднякiв i дбаєш. Молодця, синашу! - I по плечi ударив. А дiд же в неї сивий - розумний. Чи то ж знає, що трапилося? I було сумно. I ще було боляче. Побiгла дiвчина в садок, пiвники свої полила. Нi, тоскне. А сусiдка додому пiшла, i мати спати поклалася. Така нудьга! Тодi знялась i - з двору. А далi стернями навпростець подалася до дiда, що пасе за могилою бiля гречки. Там i була аж до вечора. А як сонце сiдало, вернулася^ з дiдом разом. Трошки розважена. I спати лягла надiйна: адже дiдусь каже, - може, ще й випустять. На другий день Оксана встала рано, як i завжди - ще до схiд сонця, i зразу ж по дiдовому обличчю догадалася, що трапилося щось надзвичайне: вiн так кумедно пiдморгнув до неї I посмiхнувся весело. - Ну, брат, шукай вiтру в полi. Утекли нашi. - Хто? I вмить сама догадалась. Блиснула очима. - I Федорчин? - Атож. Усi втекли. Пiдкопалися з конюшнi. А вартовi почули, та пiзно, як тiкали вже. Стрiлянину зняли там таку були. Ну, нiч - мати. Пiймай його! Вiн радо смiявся очима, що так поталанило втiкачам. Дивився на онуку, на її очi блискучi i посмiхався. Рада й Оксана, погнала на степ. До обiд пасла з iншими дiвчатами вкупi. Грали у крем'яшки, вишивали. Потiм прилучилися хлопцi до них i почали жартувати: то крем'ях закинуть абощо. А один хустку червону одняв у Оксани й почав у "революцiю" грати. Дiвчина сердилась, бо хiба хустку порвати довго? А хлопцi не потурали їй. Та таки одняла якось - спасибi, Марiйка допомогла. I зразу ж одлучились од них. Погнали - аж за могилу. Там сiли пiд копами й почали уставки вишивати, а корови на пшеничищi паслись. I навколо тиша така. Тiльки десь оддалiк дзвенiла коса - хтось запiзнився з жнивами. Дiвчата посхилялися над шитвом i в два голоси замугичили якоїсь пiсеньки. А iз-за кiп промiнь сонячний i собi глянув на полотно. Блиснув на голцi i хрестики червонi позолотив. - Ой, гарно ж! Що, якби й справдi, Марiйко, нитки такi - золотi! Оксана одхилилася й зачаровано дивилася на уставку. Аж глянула набiк - теля в гречцi. Та хоча б скраю, а то ж на саму середину забрело. - I, капосне! Ось я тобi дам! Схопилася з мiсця й побiгла завертати, плутаючись у високiй та густiй гречцi. Враз зупинилася та аж остовпiла неначе. Просто пiд ногами в неї лежав чоловiк. Весь у бiлому й голова простоволоса, а очi плямами темними дивились на неї. Мовчали обоє. Потiм плями очей ворухнулись, i чоловiк спитав: - Злякалася? Не бiйсь, дитино, я не страшний. I якось усмiхнувся, наче болiло йому. Оксана аж трусилася вся, але стояла. I поспитав чоловiк iще: - Близько нiкого немає? Дiвчина оглянулась: степ... копи... Сказала: - Нема нiкого. - Ну й добре. Замовк вiн, а очима пильно обглянув дiвча з нiг до голови. Знову сказав: - Дивлюсь я, а сорочечка на тобi полатана. бiднi, мабуть? - Бiднi, дядю! Вiн знов помовчав. А тодi пiдвiвся на лiкоть, промовив пошепки: - Ну, так слухай же: я ховаюсь од козакiв. Тiльки ж нiкому не кажи, а то мене вб'ють. Зрозумiла? Оксана хитнула головою. Вiн потiм спитав, чи води в неї немає. Нi, є, ось у пляшцi, в торбинцi. Вона оглянулась: нiкого не видко. Тодi, як перепеличка, впала, сiла в гречку. Подала пляшку чоловiковi. Той жадно припав до неї й випив усю. Потiм пляшку поклав на землю, а до дiвчини всмiхнувся i знов болюче так: - Отака рости, дочко, - сказав, - та щаслива будь. Бач, одразу ж полегшало. А то ж iз самої ночi - ну, горить усерединi, i край. Та ще й нiч безросяна. Думав - згорю. Оксана насмiлилася i спитала: - А де ж ви, дядю, були, що оце тут? Чоловiк помовчав. Далi вiдповiв: - Утекли вночi. Учора нас половили та й привели в оцю слободу, у панську конюшню закинули. Були б уночi й розстрiляли всiх. Ну, а ми пiдкопалися. О! Вiн показав руки свої в землюцi i в кровi. - Бач, чим пiдкопувалися! Аж пiт з усiх лив: нiч яка ж тепер: i хвилиночку згаєш - не наженеш. А треба ж до свiту хоч у степи вирватись. Ну, й вирвались. Та вартовi почули - стрiляти почали. А нiч темна, розбiглися на всi боки - лови нас! Вiн уже стернею бiг, як раптом у ногу дало, так i спiткнувсь. Рачки лiз, а воно свiтає, свiтає. Кров'ю стiк - нема сили. Тодi у гречку залiз i прищулився... - Не чула - чи всi втекли? Не вбито нiкого? - Нi, нiкого не вбито. - Значить, усi. А не чула, шукають? - Е, шукають. В обiд як була дома, то розказували - що i в Кацаївку їздили. Ну, не знайшли нiкого. Дiд же каже: шукай тепер вiтру в полi. - Еге ж, якби не нога. А то й поворухнутися нiяк. А схови - якi вже це в гречцi, яка у степу голому латочкою маячить. Ну, та якось буде! Цю нiч тут полежить i день, а тодi вже хоч рачки буде подаватися до лiсу, що ген-ген на обрiю смужкою темнiє. - Може, таки не знайдуть. - Це Оксана потiшає. А як гнатиме завтра, їсти принесе й води повну пляшку. Чоловiк усмiхнувся й рукою в землюцi, що на нiй кров запеклася, провiв по голiвцi бiлявiй. - Моя дитино люба! Принесеш - їстиму. А тiльки на слободi - нi словечка нiкому. - Нi, хiба я дурна? I пiдвелась, бо вже вечорiло, i промiнь останнiй кривавив бiлу гречку. Ступила крок, а тодi зупинилась i ще нищечком кинула: - Не бiйтесь, дядю. Я не скажу. Тiльки тепер Оксана вигнала теля з гречки i навмисне не поспiшала до кiпу де сидiла Марiйка, щоб дати собi хоч трохи заспокоїтись. Аж мусила Марiйка гукнути її. - Що ти робила там, у гречцi? - спитала вона, коли Оксана згодом пiдiйшла до неї. - Нiчого я там не робила, - вiдповiла розгублено Оксана. - Ось не дури! - пильно дивлячись на подругу, Сказала Марiйка. - Що ти знайшла там? Оксанi подих перехопило. Ледь стримуючи хвилювання, вона здвигнула плечима. - А що я знайти могла там? Голку впустила та поки знайшла, - надумалась раптом дiвчина. - Iще добре, що з ниткою була. - Голку? - примружила очi Марiйка. - А що ж ти почервонiла отак? - Нiчого я не почервонiла! I що ти причепилась до мене? Як той реп'ях! I завжди ти отак... Марiйка спалахнула: - Он як! То це вже я не подруга тобi, - а реп'ях! - .i замовкла ображена. Знову взялась за шитво. Намагалась вишивати й Оксана, але не ладилось: - Давай уже гнати, Марiйко, - по довгiй важкiй мовчанцi озвалась Оксана примирливо. - Жени собi, - холодно вiдказала Марiйка. Е, нi. Не така вона дурна. "Ти того тiльки й ждеш, мабуть, - подумала Оксана, - щоб я погнала. А тодi моїм слiдом - у гречку". Од самої думки цiєї дiвчину пройняв острах. I вона терпляче ждала, аж поки Марiйка не звелася перша з мiсця. Отак i гнали потiм - i разом, i нарiзно: за всю дорогу словом не обiзвалися. Оксану вже починало гнiтити мовчання це. I жаль було подругу: отак обидила її нi за що. Та вся ця прикрiсть одразу ж зникала, тiльки-но дiвчина згадувала про чоловiка в гречцi. I натомiсть серце виповнювало чуття вдоволення собою за додержане слово - обiцянка нiкому не казати. Уже були близько села, як раптом Марiйка озвалась: - То оце така ти, Оксано, подруга менi! - Яка це -"така"? - зрадiло кинулась Оксана. Зрадiла, що заговорила Марiйка. - А нiяка! Бо справжнi подруги нi з чим нiколи не криються одна од одної. - I я од тебе не криюсь. - Не бреши. Ти думаєш, що я - дурна. А я все чисто бачила. - Що ти бачила? - навiть зупинилась Оксана. - Все. Бачила, як ти озирнулась, а тодi вийняла з торби пляшку й присiла в гречку. Кого ти напувала? Оксана так i обмерла. Як блискавка, вдарила думка - "пропало все!" Що одмовлятися тепер - рiч даремна, розумiла вона. Але що ж робити - не знала. З жахом в очах дивилась на Марiйку i враз у розпачi затулила лице долонями й забилась у плачi. В такому горi Оксану Марiйка ще не бачила нiколи. Навiть розгубилась. Стала, як тiльки могла, заспокоювати її. Та дарма. Оксана в плачi нiчого не чула. I тiльки, коли Марiйка надумалась врештi: - "Та цить-бо, он люди!" - Оксана одразу притихла. Поки обгонили їх косарi, помовчали дiвчата. Потiм Марiйка обережненько дорiкнула Оксанi: - Дурненька! Ну, чого ти? Хiба я кому скажу! А хто ж вiн такий? Критися далi'Оксанi не було-вже чого. Вона розповiла Марiйцi про чоловiка в гречцi. Переказала всю розмову з ним. - Тiльки ж, Марiйко! - застерегла пiд кiнець. - Нi слова нiкому. А то його вб'ють. - Чи я не розумiю! - гаряче мовила Марiйка. Потiм вони домовились разом вигонити узавтра. Дещо з харчiв для втiкача i Марiйка вiзьме. I на тому розлучилися. Пригнала додому Оксана - на обличчi таємнiсть така! А дiд на призьбi - люльку палив, глянув примружено: - О, вже, мабуть, натворила щось? -Нi, - схвильовано одказала дiвчина. I очi опустила. Мовчала. А далi подумала: дiдусь же - свої. Хiба скажуть кому? I, повагавшися трохи, розповiла все про чоловiка, що в гречцi їхнiй ховається. Дiд замислився. Велiв бiльш нiкому - нi гу-гу. О, нi! Хiба вона не розумiє? Його ж уб'ють. I не сказала навiть батькам. Та дiд сам, мабуть, розповiв їм. Бо, як вечеряти сiли, батько раптом спитав: - Так що ти там бачила у гречцi? Оксана аж похолонула. А дiд: - Кажи, дочко. Хiба тут чужi? Дiвчина розповiла. Все. I як наткнулася на нього, i про що говорили, i який вiн є. - У ногу ранений: холоша до колiна обiрвана й нога зав'язана та в кровi. Нiяк i поворухнутись йому. А казав, що нiч оцю полежить iще, а тодi до лiсу буде лiзти. Батько замислився, а згодом сказав: - Ну, i мовчiть же. А повечерявши, одразу ж вийшов з хати. Вже й поночi, вже й спати лягли, а вiн десь надворi. Оксанi не спалося. Дивилася в темряву хати й тривожно прислухалася. Надходила гроза. Спершу глухо й далеко-далеко десь загримiло i притихло. А пiд вiкном осики листячком зашепотiли сполохано. Вулицею парубки йшли - пiснi спiвали. Тужили молодi голоси i тихо десь за хатою гасли. Те тиша. Враз блиснуло в хатi, мов хто креснув, а на левадi, наче з гармат, пальнуло. Аж шибки забрязкотiли. Блиснуло ще i грякнуло iз степу. Гроза. Поза хатою буря метнулась. У садку мiж дерев заплуталася на мить, вирвалась i гайнула далi. Зашумiв дощ, i грякало, i блискало в хату. Мати божкала i хрестилася. А Оксана затулила руками обличчя i притихла. А в головi думки пензлями малюнок малювали. Нiч у степу... Громи... У гречцi у самiй сорочцi вiн лежить. А навкруги - степ, голий, нiмий... Малюнок фарбами. А потiм блекнути став чи дощем затуманило. Сiро... тьмянi крапки кiп... Заснула. А кинулась - дверима рипнув хтось. А, це ж батько. В хатi поночi й тиша. Десь далеко-далеко загримiло i стихло. А пiд вiкном осики шепотiли стомлено. Батько роздягся i лiг на полу скраю. Тиша. А Оксана не спить. I чує - мати раптом спитала: - Що це ти швидко так вернувсь? - Нiчого не вийшло, - утомно сказав батько. Трохи помовчав, а далi став пошепки розповiдати. Уже були з Грицьком за слободу виїхали, а тут, як на зло, - вiйсько назустрiч. "Хто такий? Куди серед ночi?" I завернули. Ще добре - викрутились. "Хотiли, мовляв, до дощу снопiв привезти". Ну, i вiдпустили. - Та як же воно тепер буде? - Завтра поїдемо. Вдень. - Що-бо ти "вдень"! - занепокоїлась мати. - Удень iще безпечнiш, як в отаку нiч. Повна слобода солдатнi. Може, зранку вирушать. Поїдемо за житом та в снопах i перевеземо. Оксана насторожилась, аж голову пiдвела i вухо до батькiв наставила. Батько почув. - Що ти, Оксано? - Про кого це ви, тату? Кого перевезете? - Та вже ж не кого, - i додав ласкавенько: - Спи вже, спи, дочко. Якийсь час у хатi панувала тиша. Можна було подумати - всi сплять. Та нi. Ось батько раптом звiвся на лiкоть i тихо: - Оксано, ти ще не спиш? - Нi, тату. А що таке? - Окрiм дома оце, ти нiкому не проговорилась? - Нi, нi, - похопилась дiвчина й вiдчула, що почервонiла дуже. "Добре, що хоч поночi в хатi", - подумала i спитала: - А що таке? - Та... нiчого. Спи вже. Оксана одвернулась лицем до стiни, але чуйно прислухалась. Може, ще батько щось буде говорити про чоловiка в гречцi. - Мусiй до пана в маєток почимчикував, - по довгiй мовчанцi сказав батько. Мати промовчала. - А ти кажеш-"випросив копи". Одробляти пiшов. -Одробляти? - не зрозумiла мати. - Що ж вiн уночi? - Наслухається за день мiж народом та вночi й несе ото пановi-вечiрнiй рапорт! - I що-бо ти кажеш! - навiть обурилась матiї. - Оте, що ти чуєш! Уранцi, тiльки-но схопилася з лiжка Оксана, - мерщiй до матерi: - А що, татко поїхали вже? - Нi, не поїхав, дочко, - зiтхнула мати. - Вигнали в пiдводи Грицька. Та й хiба тiльки Грицька? - Ну, а що ж тепер буде? - занепокоїлась дiвчина. Мати заспокоїла її. Уже коли батько взявся, то не залишить його напризволяще. Пiшов у Кацаївку, до родичiв. У них вiзьме пiдводу. - А ти, донечко, тим часом вигонь мерщiй. Оце я злагодила харчiв йому. Саме до хати зайшов дiдусь. Од себе ще дав Оксанi кисет з тютюном, може - курящий. - Та обережненько! - Ну, а то ж як?! Оксана випустила корову з двору. Як повз Галущин двiр гнала, погукала Марiйку, щоб разом, як умовилися вчора. Але виявилось, що Марiйка не гнатиме зараз. - Мати не пускають, - нiби виправдувалася вона. - Звелiли на городi до обiд пасти. Мокро й холодно, кажуть. -Та холодно, - сказала Оксана i додала з наголосом: - А комусь не тiльки холодно зараз, а ще й голодно. Марiйка зрозумiла, на кого вона натякає, опустила очi. А все ж запитала: - А ти несеш йому? - Авжеж несу. Марiйка оговталась уже, пiдвела очi: - I я ще вчора звечора приготувала вузлик. Так мати як узнали... - Мати узнали? - аж пополотнiла дiвчина. - Хiба ти сказала? - Побачили вузлик мiй та як пристали! Ну й мусила... Ой, було ж менi! Навiть били. - За що? - вкрай здивувалась Оксана. - Коли вiн з-пiд арешту втiк, кажуть, то як дiзнаються денiкiнцi, що ти йому їсти носила, хату навiть спалити можуть. Ой, Оксано, стережись! Од Марiйчиних слiв Оксанi аж у грудях похолонуло. Але страху свого Марiйцi не показала. Пересмикнула плечем i мовила удавано байдуже: - Ну! Це ж як дiзнаються. А я вже тепер не дурна. Не буду так, як учора. В сто разiв обережнiша буду! Крутнулась i побiгла вслiд за коровою. Було голо i пусто в степу. Плямiли копи разками, вiтром розкуйовдженi. Помiж кiп де-не-де бродила худоба. А ген i та гречка рудiє смужкою. I бiля неї хтось ячмiнь, мабуть, докошує. От не щастить! Це ж зовсiм близько од гречки. Нiяк буде i їсти йому понести. Запечалилася Оксана. Пригнала на мiсце i стала бiля кiп замислена. Дивилась на косаря. Нi, побачить. Побреде вона у гречку, а вiн догадається та за нею: а що тут таке? Нi, краще пiдожде. Може, або сяде спочивати, або косу гостритиме. Стояла бiля кiп, а торбинку й пляшку в руцi напоготовi держала. "Якщо, - думала, - шмиг у гречку, мовби за перепiлкою. Оддасть i назад тодi. Ось-ось тiльки вiн ручки дiйде та одвернеться". Враз очi скосила - та так i похолонула вся. Од могили - гiн двоє всього - неслися три вершники. I сюди просто. - Невже сюди? Пiд'їхали до косаря, покрутилися - про щось питалися, мабуть. Потiм один крикнув щось, i скачки - ой, горенько ж!-у гречку влетiв. Пробiг одним краєм, серединою. Ой, став раптом! Крикнув i рукою махнув. Тi два кинулися до нього. В ту ж мить Оксанi на голову наче гора звалилась - вона тихо опустилася на землю й обличчя руками закрила, а голову, як перепеленятко сполохане, - пiд снiп. Тремтiла вся. Тиша. Так було мить, а може, хвилину, може, бiльше. Враз бахнуло, мов батогом ляснув хто. Тиша. I знов - бах! А повз копи згодом, як вихор, пронеслись, пролетiли козаки. Оксана трусилася вся й боялася глянути. Та, врештi, насмiлилась-таки й лячно зиркнула iз-за полукiпка. Степ захмарився. А може, здалося їй так? Тiнi од хмар нечутне, розпачливо блукали по стернях. О, побiгли, побiгли... А навперейми їм козаки, мов три ворони, низько-низько над землею полетiли. Обiч - гречка, i збита-збита копитами. Дiвчина враз затаїла дихання й наче прислухалась: "Мусiй до пана в маєток почимчикував. За копи одробляти", - сказав батько. Мати не зрозумiла: "Як одробляти?" - "Наслухається за день мiж народом та вночi й несе ото пановi... вечiрнiй рапорт". - Ой мамочко! - аж зойкнула у розпачi. - Їй-бож це - Мусiй. Вiн, вiн. Од Марiйки дiзнавсь... Ой, що ж я наробила! Руками держалася за крайки хустини червоної- розпачливо зiрвала. I простоволоса, тягнучи хустку в руцi, побрела в гречку. Стала. Бiля нiг чоловiк навзнак лежав нерухомо. На чолi вище брови пляма чорнiла, а пiд головою - калюжа червона. Перед очима в неї туман заколихавсь. Стояла поникло. Потiм схилилася до дядi холодного й червоною хустиною обличчя прикрила. Ще стояла поникло, а тодi тихо навшпиньки побрела з гречки... Стернями, як привид, iшла - очима великими дивилася перед себе. Далi, далi... Лиш маячить... Набiгли тiнi - просторiнь. А далина синя, сонцем гаптована, таємно дивилася в очi i ждала. 1923 ПИЛИПКО В нього очi наче волошки в житi. А над ними з-пiд драного картузика волосся - бiлявими житнiми колосками. Це - Пилипко. А ще - сорочечка, штанцi на ньому iз семiрки, полатанi-полатанi. Бо - бiдняки. I хата ген за тином розваленим така ж полатана i вбога. А за нею до левади - клаптик городу - кущi ступити нiде... Це так було, так є. I є ще десь у степу шмат "панської" землi (як революцiя стала - з комiтету дали), i на нiй зараз хвилюється жито й пшеницi ярої смужечка. Колосочками тихо так: ш... ш... А жати чи то ж доведеться? Iде громадянська вiйна. В окрузi гайдамаки i нiмцi гвалтують, усе одбирають назад, на старе повертають... Ось i до них у Михнiвку сьогоднi вступили. Пилипко з хлопцями-пастухами бачив усе з горба, де пасли. Сперш - ген-ген на шляху знялася курява. Придивились - аж то солдати, валка за валкою. Село в долинi мовчало. I враз забовкав на сполох дзвiн, i пострiл бахнув пiд вербами, другий, ще... Заклекотiло. Валка тодi розсипалася по степу й сунула цеп за цепом усе ближче, ближче... Iнодi де на горбочку залягали в житi. ї чiтко тодi строчили кулемети й гаркали залпи. Знов схоплювались i сунули, сунули... Довго так. Та все ж надвечiр пiдiйшли аж до маєтку, що край села, аж до левад. За вербами хлопцям не видко вже стало. Чулося лише - як шарпнувсь крик: "А-а-а" - покотився степом. Пострiли стихли. Згодом пролунали десь по селу, потiм - за селом, потiм - далi, далi... Пилипко зiтхнув сумно i сказав: - Отак, вiдступили нашi. А Данило, товариш його, мовчки глянув на нього i теж зiтхнув... Пiзно ввечерi хлопцi поверталися з худобою додому. В курявi помалу їхали на конях i мовчали - посмутилися. Хiба кине який уголос лайку на корову, що забрела в пшеницю. - А здохла б ти була йому до вечора! Ач, тiсно їй дорогою! I батогом - лясь, лясь... Знов мовчали. А обабiч шляху з тихим шумом хлюпались зеленi хвилi хлiбiв. Плинули, плинули... Як проїздили повз маєток, Пилипко перший побачив нiмця в синьому на воротях, а на подвiр'ї - повозки, метушню людей. Сказав хлопцям: - Диви, штаб, мабуть. Тi кинулись очима й принишкли. А як од'їхали геть, хтось сказав: - Це контрибуцiю стягати. От у Пiсках було вже таке. Розстрiляли багацько, одбирали все. Це щоб, значить, панський маєток назад постановити. Пилипковi очi блиснули одразу. - Ну, чорта з два, - кинув вiн i пiдвiв з викликом голову. - Хай спробують. Он Грицько з партизанами забiгав поза он ту нiч, то казав: "Ми як турнемо нiмцiв, то аж у "Iрманiї" оглянуться". А все ж чомусь похмурився. Очима одшукав свою Лиску (корова це їхня) i поглядом iз жалем погладив її: "може, i тебе одберуть". Торiк iще телицею з комiтету дали їм її з загонiв помiщицьких. А тепер, може, назад одберуть. Мовчав усю дорогу вулицею. I хлопцi мовчали, тривожно прислухалися, як билося сполохане село. З усiх кiнцiв гвалтували собаки. Вулицею прогупотiв роз'їзд - зник у степу... А люди в сутiнях нечутно сновигали по городах, поза соломами - ховались. Десь болючий крик бентежив нiч - били когось, i плакала жiнка, дiти... У Пилипка аж похолонуло в грудях. I коли звернули за рiг, де й їхню хату вже видко, хапливо глянув туди. Не свiтилося ще. Маленькими вiконечками убога хата дивилася на вулицю й принишкла. I на подвiр'ї тихо так. Пiд'їхавши до ворiт, хлопець сплигнув з коня й одчинив їх. А тодi поставив коня в конюшню, а корову до ясел прив'язав. З хати з дiйницею вийшла мати i, мовчазна, пiдiйшла до корови. Пилипко теж мовчки стояв та одбивав теля, поки мати доїла. Лише як скiнчила вже i, сумна, корiвку погладила, сказав тихо: - Та чого ви, мамо? Може, ще i не вiзьмуть. Мати глянула журно на сина й зiтхнула: - Е, де вже не вiзьмуть! - А згодом, як повернула вже до хати, додала: - Ще хоча б тiльки це. А то ж Грицько в партизанах. А за це - ой, як у них строго!.. Тихо пiшла до хати. А Пилипко за нею - тихо, як тiнь. У хатi поночi. Бiля припiчка сидiло кiлька "дядькiв" i пихкали цигарками, про щось стиха розмовляючи. Як рипнули дверi-стихли були одразу, та, забачивши, що то свої, заспокоїлись i почали знов. - Тiкати треба! - сказав Микита Горобець (Пилипко пiзнав з голосу). - Бо розстрiляють, це як дважди два. Он у Пiсках - чули ж? Завели в глинища та й побили всiх. А кого не знайшли - хати палили. Тиша в хатi. Десь у сутiнях зiтхнула мати i дiтвора заскиглила. Батько тодi озвавсь: - А я нiкуди не тiкатиму, - сказав i хвильно затягся цигаркою раз, удруге, - уб'ють, хай! А як хату спалять, куди ж сiм'я подiнеться? З торбами попiдтинню?! - Не спалять. - Хто їм дав право таке? - заговорили всi одразу гнiвно й розмахуючи руками. - Ну, перевернулося на старе, одбери назад. А палити, а вбивати... за що ж! - Та й сини добрi, - сказав батько Пилипкiв i похилився головою, - батькiв тягають, а вони десь у лiсi попритулювались. Микита Горобець захвилювавсь. - Не говори так, Явтуше, - сказав вiн i, прихилившись, почав пошепки розповiдати, як учора партизани пiд Хведорiвкою билися з нiмцями та гайдамаками. - Душ до пiвсотнi втратили своїх, а тодi кинулися до лiсiв i одразу за Вiтровою Балкою в ярах поховалися. Сiм верст усього, їм тiльки звiстку дати, а то налетiли б - як язиком злизало б оцю напасть. - Еге ж, дай звiстку, як iз слободи нiкого не випускають. Мало того, що вб'ють, як зловлять, а ще й усе село спалити можуть. Змовкли, лиш цигарки блищали. От якась пихнула полум'ям i на мить освiтила убогу хатину, похмурi постатi в тютюновiм диму. Знадвору хтось грюкнув дверима, i жiнка якась захекана вбiгла - стала на порозi. - Микита у вас? - А що таке? - озвався той i пiдвiвся. Всi теж стали на ноги. А жiнка раптом заголосила, затуливши руками обличчя. Чулось лише, що когось забрали й били дуже, а це у штаб повели... Тужила жiнка й билася в тузi. Микита тодi дуже стиснув їй руки i кинув пошепки: - Цить! Ще почують... Хапаючись, вийшли з хати. Пилипко бачив у вiкно, як далi, сутiнями, подалися вони на город i десь у бур'янах загубилися... Тихо стало в хатi. Знадвору десь поблизу гвалтували собаки i крики чулися. Батько довго прислухався. А тодi хвильний пройшовся по хатi й сiв у кiнцi столу. Поклав руки свої мозолястi, натрудженi, простяг по столу i важко впав на них головою. Тиша. Бринiла десь муха у миснику в павутиннi. Хлипала мати, до припiчка прихилившись, i вся аж скорчилась, маленька така стала. У Пилипка тремтiли руки i горлянку немов петлею здавило. Та вiн не плакав. Гостро в темряву дивився на сiру постать кiнець столу. I враз: - Тату, а може б i ви втекли?.. Батько поволi пiдвiв голову й довго дивився на сина. Здавалось, не розчув. Раптом схопився з-за столу. - Iдуть, - кинув i посеред хати немов остовпiв. Надворi справдi чулося гупання нiг од улицi. Повернули в двiр. Попiдвiконню пройшлися й загуркотiли з криками в дверi. - Одчини! Ач, прищулився. - Бий прикладом! Грюкнуло дуже прикладом у дверi, ще. Дверi рипнули й одскочили. А в хату ввалилося кiлька нiмцiв та гайдамакiв, забрязкали зброєю. - Де хазяїн? - Я, - озвався батько хрипло якось. - Ну, от тебе нам i треба, - сказав один з гайдамакiв I пiдiйшов од порога, - свiтло дай! Мати, злякана, засвiтила свiтло, i, як несла каганець до столу, руки її дрiбно тремтiли. А Пилипко заляканим звiренятком дивився з полу й теж увесь тремтiв. Тепер видко вже було i блiдого худого батька посеред хати i нiмцiв та гайдамакiв. Два з них стояли бiля порога, немов скам'янiлi. А один пiдiйшов до батька i наганом в обличчя посварився. - Кажи тiльки правду. Де син? Батько здвигнув плечима: - Не знаю. Де людськi, там i мiй. Не хваливсь, i я не питався, куди йде. Не знаю. Гайдамака аж зубами заскреготiв. - А-а, не знаєш ти! Головою вiн хитнув до другого гайдамаки. Той зразу ж почав вигвинчувати шомпол з гвинтiвки. - Ми ось язика тобi розв'яжемо, - кинув зло. Батько стояв з похиленою головою. Враз гайдамака скрикнув i рукою замахнувся... I сталося щось страшне. Зойкнув i, як пiдцюкнутий, упав батько. А на нього мерщiй на голову один сiв, другий замахнувся чимсь блискучим i вдарив, ще... ще....Борсалось тiло, i з рота хриплi крики вилiтали з пiною. Мати тужила й рвалася, а на полу в куточку кричали дiти. Так було довго. Батько раптом притих. Тодi бити кинули. - Хай одсапне, - сказав один i звернувся до матерi: - Чого ревеш? Хочеш, щоб i тобi всипали? Мати заговорила щось, хапаючись, крiзь сльози. I синочками взивала їх, ламала руки й заглядала їм в очi з таким благанням... - Кинь, кинь! - забили її. - Давайте зброю! Одiмкни скриню. Довго рилися в шматтi i, сердитi, кинули врештi. - Злидота така, нiчого й потягти! - сердито грюкнув один вiком i лайнувся зло. Потiм до батька пiдiйшов i чоботом пiд бiк ударив. - Вставай, розлiгся! Батько, побитий, скривавлений, пiдвiвся, стогнучи, на ноги. Його пхнули в спину, то вiн поточивсь i, хитаючись, пiшов до порога. А ззаду гайдамаки: - Йди, йди, слоняєшся. Рипнули дверi. Тиша в хатi. Бринiла десь муха в павутиннi. А попiдвiконню гупання нiг з подвiр'я на вулицю. I мати тужила й ламала руки слiдом за ними... Пилипко враз кинувся i з плачем побiг iз хати. Догнав аж за ворiтьми вже. Iззаду йшла мати простоволоса й тужила. Ось за рукав одному вчепiрилась i благала його. А вiн вiдказав сердито щось i, наставивши приклада до грудей їй, раптом штовхнув грубо, аж поточилась i одстала, Пилипко йшов далi. Нагнали в провулку юрбу заарештованих i злилися з нею. Iшли й мовчали. А слiдом за ними сiрi постатi, як тiнi, йшли. Iнодi спереду хтось з гайдамакiв кричав на них розiйтися i стрiляв угору. Юрба на мить зупинялась, а далi знов рушала й посувалася по слiдах. Дiйшли до економiї. Це штаб їхнiй тут. Вартовий, що на воротях, щось гукнув, а цi вiдповiли. Потiм пройшли на подвiр'я, i ворота важкi за ними - хряп! (Зачинилися). Стояли розпачливi. I Пилипко тут же. Якась жiнка, що все тужила по дорозi, пiднесла руки вгору й кинула туди, за паркан, прокльони... Залп з вигону од вiтрякiв приголомшив ЇЇ, - враз замовкла й прислухалась... Ще залп. - Це полонених розстрiлюють... - хтось сказав i лячно позадкував у темряву: - Тiкайте! Всi злякано кинулися за ним у темряву... Захеканий прибiг Пилипко додому. Ще з улицi зазирнув у вiкно. Тихо. На полу сидiла мати, як була - простоволоса й заплакана. Очима нерухомо дивилась кудись у куток. Бiля неї спали-розкидалися дiти. Килинка голову на колiна Їй поклала. Сплять...А як прокинуться? Жаль боляче обценьками вщипнув за серце. Хлопець аж зуби зцiпив. Та в хату не зайшов. Мерщiй - шмиг у конюшню. Щось довго возився там, а згодом вивiв коня i, крадучись та прислухаючись, повiв на город, далi картоплею аж на леваду. Там став i довго придивлявся: i навшпиньки ставав, i понад землею присiдав. Або ще заплющувавсь i сторожко наставляв ухо. Тиша. Тодi взявся за гриву й став ногою коневi на колiно. Мить - верхи вже. Мовчки сiпнув за поводи й пiрнув у коноплях, потiм лоза була, осики на левадi. Знов кущi якiсь... Пилипко зiрко дивився очима, щоб, бува, не збитися. То ген - садок Горобцiв, а йому треба повз нього, щоб у степ. Тут йому тiльки в степ би, а там... Назустрiч iз сутiнi враз вискочила постать i гукнула, клацнувши рушницею: - Хто такий? Кiнь схарапудивсь i крутнув набiк. А Пилипко хоч i злякався, аж похолонув увесь, усе ж смикнув за поводи й ногами вдарив. - Ньо! Ньо!.. - i скочки подавсь у степ... Ззаду вибухнуло щось i побiля вуха цьвохнуло. Вибухнуло ще, i загавкали собаки десь iззаду. Потiм - далi, тихше... Уже саме гупання копит та хлiбiв шелестiння чулися Пилипковi, а вiн усе летiв, прихилившись коневi до шиї, i все ногами бив та смикав за поводи. Нарештi став. Кiнь засапався i весь мов скупаний. А Пилипковi забило дух. Вiн хапнув свiже степове повiтря - раз, iще... Потiм скинув картуза й почав прислухатися, поводячи головою на всi боки. Тихо. Степ... Нiч... Десь у хлiбах кричав перепел, i туман стелився од рiчки. Пахло полином. I тишею, спокоєм вiяло звiдусiль. На мить хлопцевi здалося, що так i є: тихо, спокiйно. А вiн це привiв коня пасти на нiч... Та схаменувся - кiнь мокрий же, i ззаду там, на левадi, бахнув пострiл... А ще ранiше - залп на вигонi бiля вiтрякiв... Знов прислухався, а тодi помалу рушив хлiбами, сторожко поводячи головою та розглядаючись - де це вiн? Збоку мiсяцем облита могила висока. Пiд'їхав ближче Пилипко й придивився. А - це ж Розкопана. Значить, i на шлях недалеко. Ось тут з гони проїхати влiворуч, а тодi повз верби, що в балочцi. Виїхав на шлях, пустив коня бiгом, а сам зiрко дивився вперед, щоб часом на роз'їзд "їхнiй" не наткнутися. За пiвгодини яких спереду замаячили вiтряки на горi. Хлопець смикнув коня й понiсся скочки. А назустрiч iз балки садки кучерявi визирнули, бiленькi соннi хати. I тиша всюди. Вбiг в улицю Пилипко й спинивсь: "Як би ж дядькову хату знайти?" (У Вiтровiй Балцi жив його дядько по матерi. Ще торiк i в гостi до них Пилипко з батьком заїздили з ярмарку. А хата стара така, похилена, й осики високi од улицi). "Либонь оце". Осики тихо над тином шелестять. "Вони". Вiн заїхав у двiр i, не злiзаючи з коня, постукав у вiкно. - Дядьку, дядьку... А вийдiть! Тихо в хатi. Потiм - чути було - рипнув пiл i щось по хатi зашамотiло. До шибки з темряви прихилилося бородате обличчя й спитало: - Хто там? - Та я... з Михнiвки, Пилип. Знаєте ж... Вийдiть-бо, - захапався хлопець. Постать у бiлому, мовчазна, стояла проти вiкна. Потiм ворухнулась i зникла в сутiнi. А згодом дверi рипнули, i дядько став на порозi. - Диво... Чого це ти? - спитав i, заспаний, глянув на хлопця. - Верхи... серед ночi?.. Пилипко хапливо почав оповiдати. Як гайдамаки прийшли, як били батька й забрали в маєток. Багацько їх, душ до тридцяти забрали. Якихось i розстрiляли вже на вигонi. I врештi не вдержавсь - захлипав, а крiзь сльози тихо: - Так я й побiг оце. Десь партизани у вас тут, у ярах... щоб рятували... I на