тодi й годi ходити та дiвчат на свою мiрку мiряти. Все село знало цю iсторiю з Одаркою Момотiвною, як Васюта закохався в неї, а вона його водила-водила та й пiшла в Чорновус за багатиря. Васюта й досi не мiг її забути, але глузував сам iз себе. - Чи є таке на свiтi,- спитався Карпо,- щоб ти, Васюто, та з його не смiявся? - От щоб я здох, коли не плакав над цибулею! Зiнько з Катрею смiялися, усмiхавсь i Карпо, а Васюта сидiв поважний. - От що, братики,озвавсь нарештi Зiнько,- я до вас прийшов з однiєю новиною... Не знаю, як вам iздасться, а менi вона вiщує щось недобре. - Молодице, нашорошуйте вуха, бо новина буде: є з чим по селу побiгти! - гукнув Васюта на Катрю. - Ну, ця молодиця не з таких,- одповiв йому Зiнько. Катря справдi була дивом на селi, бо нiколи не носила нiяких новин, i .за це найбiльше i влюбив її Карпо. - Ну, коли вона така, що свого жiночого дiла не знає, дак я за неї розбрешу! - не вгавав Васюта. - Ха-ха-ха! - не вдержалась Катря.- 3 тебе б i глухий засмiявся, Васюто. - Де там смiються - сердяться! Я вчора приходжу до свого глухого сусiди, а вiн ворота на току лагодить. "Здоровi, дiду, були!" - "А то ж чиї, коли не твої, воли? - каже.- Уже вдруге на току! Я їм роги позбиваю!" - "Та я не про воли, я кажу: "Добридень!" - "Сам ти,- каже,- злидень, а я хазяїн!" Катря знов засмiялась, а Карпо аж розсердився: - Та годi-бо вже тобi штукарити!.. Тут чоловiк про дiло, а ти... Слухаймо краще Зiнькової речi! Васюта замовк i тiльки поглядав чудно на Катрю та силкувався крутити бiлявого вусика, хоча з тим йому й менше щастило, як iз жартами. Карпо сiв на лавi, зiпершися лiктем на стiл, а головою на руку - спрацьовану й худу руку, велику й кощаву,- i налагодився слухати, втупивши очi вниз. Зiнько розказав про свою вчорашню розмову з тестем i виявив, через вiщо справа здається йому непевною. - Що непевна, то непевна! - промовив Карпо.- Блажен муж, iже не йде на совiт нечестивих,- добре ти учинив, що до їх не пристав. - Та не в цьому тепер сила,- вiдказав Зiнько,- а в тiм, що вони щось замiряються робити. - Лихий чоловiк i вдень i вночi лихе замiряє,- сказав Карпо. - А я вам iще одну штуку доточу,- озвався Васюта.- Твiй, Зiньку, брат Денис заходжується купувати ту землю, що пересельцi, виїздячи, громадi поздавали. - Невже? А звiдки ж то ти знаєш? - От штука знати! Я ще вчора хотiв сказати вам... Вони вже й Захарка пустили, щоб людей до того нахиляв. Захарко був собi такий немолодий чоловiк, п'яниця пропащий: за чвертку горiлки вигукував у громадi, що йому звелено. - Боїться моя душа, чи не хитрiша це штука ще й за Горянського землю,промовив Карпо.- Денис i так уже вбився у силу велику, а скоро купить пере-сельську землю, то запанує тодi вiн iз своїм товариством нечестивим так, що й шиї нам крутитиме, мов волам у ярмi. - Не треба попускати йому цього,- вiдказав Зiнько. - А як вони кусаються, та й ще бiльша їх сила в громадi? - сказав Васюта. - Треба, щоб нашої було бiльше,- обстоював Зiнько.- Вони Захарка п'яного послали людей збивати, а ми самi будемо виявляти людям, яка з цього шкода, та прихиляти їх на свiй бiк. - Ай справдi, братця,- скрикнув Васюта,- не можна ж давати їм собi на шию сiдати! Давайте з їми, чортовими синами, воюваться. - Знову ти почав того_ згадувати! - докорив йому Карпо. Вiн не любив, як хто згадував "чорта", а надто в хатi, а балакучий Васюта раз у раз про це забував. - Не буду вже, їй-бо, не буду! - присягався вiн.- Хай йому чорт, тому чор... Ой!.. Ну, скажи на милость божу,- так тобi на язик i лiзе! - Правду кажеш, Зiньку, що годиться нам за своє обстоювати,- загомонiв Карпо, облишивши Васютинi присягання.- Та лихий то розум у воїна буде, коли вiйну починає, а як подужати - не вiдає. - От штука! - не втерпiв Васюта.- Сам же все кажеш, що господь i младенцi вмудряє, не то що, а ми ж таки здоровi лобуряки! Зiнько засмiявся, але Карпо озвався поважно: - Не перекручуй святого письма, коли не тямиш, бо й до рук нiколи його не береш! Не знаю вже, нащо ми вдвох iз Зiньком, i читати тебе вивчили! Тiльки й знаєш, що казочки гортати. - Давай людей до себе прихиляти,- перепинив Карпову науку Зiнько,турчатимем їм у вуха, умовлятимем їх,- вони ж повиннi побачити, що їм краще. - Слiпi, вони мають очi, глухi, вони мають вуха,- вiдказав Карпо.Прихиляються вони тiльки до лихого,- немає доброї стежки до голови нерозумної. Одначе не можна й так покидати. Робитимем, як кажеш, маючи надiю в бозi. - Неминуче це треба! - казав Зiнько.- Бо в нас багато такої бiдноти, що їй хоч i зараз давай тiєї землi, а як попустимо її в багацькi руки, то тодi вже вдруге не наживемо. - Не попустимо! Подавляться вони нею! - пiдбадьорював Васюта. Товаришi ще довгенько про це розмовляли, а другого ж дня справдi почали всiм розказувати про Денисовi замiри та пiдбурювати людей, щоб не поступалися тiєю землею. Всi люди лаяли й Дениса, й його товариство, але як хто з трьох приятелiв запитувався такого чоловiка, чи вiн озветься проти цього замiру в громадi, то звичайно чоловiк виляв на всi боки i силкувався нiчого на це не вiдказати. Нашi приятелi дуже добре розумiли, через що це так: один винен був щось самому Денисовi чи кому з його товариства; другий - мав у їх позичити; третiй - узяв чи думає брати землю... I кожен не' хотiв проти тих людей навпростець виступати. Тiльки сам Грицько Момот сказав Васютi по щиростi: - Що ж, братику, я б iз дорогою душею до вас пристав, да коли .ж несила моя. Ти ж сам знаєш: пропав у мене вiл, пропала й коняка... Напозичався я по самi вуха, що вже й нiкуди далi. У Дениса я позичив двадцять карбованцiв на коня, i оце менi за тиждень виходить їх оддавати. А в мене нi копiя. Як не зласкавиться Денис, не вiдсуне строку, то що я робитиму? Забере вiн у мене коня за тi грошi, та ще й тим не оплачуся... У мене ж дiти дрiбнi! Якби я мiг оддати цi двадцять рублiв,- обстоював би за вас, а тепер мовчатиму. Васюта почув, що Грицько правду каже, i не знав, що йому й вiдказати. Але були люди й зовсiм незалежнi вiд Денисового товариства. Такi казали, що стоятимуть у громадi проти Дениса, i їм можно було вiрити. Та таких було небагато, i мала поки була надiя на перевагу. Зiйшовшися Карпо з Васютою до Зiнька, почали один одному переказувати, як ведеться справа. Васюта розказав i за Грицька. Зiнько замислився, мовчки. - А що, братця,озвався врештi,- якби ми Грицьковi та пособили? - Як то? - спитався Карпо. - Та так, скинулись би грiшми та й позичили б йому, щоб вiн мiг Денисовi грошi вернути. Бо, бачите, раз, що чоловiковi пособити - завсiгди добра штука, а друге, що нам тепер кожен новий прихильник дуже дорогий. - Отже, їй-бо, правда! - скрикнув Васюта.- Щоб я здох, коли вiн не добре радить! - Розумна твоя рада,- промовив i Карпо.- Та чи стаче ж у нас на теє грошей? - Якось скинемось! Уже ж для такого дiла грiх не стягтися, бо воно таки справдi добре дiло буде, куди не глянь,- упевняв Зiнько. - Скiльки ж йому: двадцять карбованцiв треба? - Еге ж. Карпо подумав. - От що вам казатиму! - промовив нарештi.- Малi в мене тепер грошi: немає спромоги бiльш як п'ять, карбованцiв позичити. - I то добре! - сказав Зiнько.- А ти, Васюто? Васюта хоч i парубкував, та був дома за хазяїна, бо в його батько вмер, а сам вiн був найстарший у сiм'ї. - Та що ж? Уже ж i я бiльш як п'ять не нашкрябаю. - Ото десять. Ну, гаразд: у мене тепер десять карбованцiв знайдеться, то я й дам десять,- казав Зiнько.- Усього й буде двадцять. Так i скажемо Грицьковi, що це йому гуртова запомога, щоб вiн мiг там оплатитися i до нас пристати. - А не одурить же вiн? - спитався Карпо. - Похоже, що нi, бо то щира душа,- вiдмовив Зiнько.- А ти, Васюто, як думаєш? - Хi! Та я Грицьковi йму вiри бiльше, нiж собi! Коли менi вiрите, то йому й поготiв! - одказав той. - Коли так свiдчите, то й оддаймо йому грошi цiї,- сказав Карпо.Пiдемо всi втрьох до його, певнiше воно й поважнiше буде, як усi з їм говоритимемо. Видно, й йому тодi буде добре, що не сам Васюта за це стоїть, а товариство обстає. - Правда! - згодився Зiнько. Не гаявшися й пiшли. Увiйшовши троє товаришiв у вбогу хатку Грицькову, освiчену поганенькою тьмяною лампою на стiнi, побачили там усю сiм'ю. Четверо дiтей лагодилось уже лягати спати на полу, а Ївга слала їм. Грицько сидiв за столом. У хатi було нечепурне, сорочки на блiдих дiтях та на Грицьковi були чорнi, повмазуванi, а Грицькова жилетка - лата на латi. Сам Грицько, трохи вже згорблений вiд тяжкої працi, з худим обличчям, поритим зморшками, зарослим темною бородою i з глибоко позападалими сiрими очима, здавався старiшим, нiж був справдi: не було ще йому й сорока рокiв, а видавалося, що мав їх iз пiвсотнi. Здавалося, мов щось пригнiчувало i цю тiсну хатку, i людей, що в їй жили. Сама Ївга не пасувала до цього темного закутка вбозтва й пригнiченостi. Висока, гарна з себе й здорова, вона була i вбрана краще, i по хатi ходила, мов чужа, мов гiстя. Вона не любила Грицька i пiшла за нього, аби де прихилитися з дитиною, а тепер шкодувала, що так iзробила. Ця понура хата, цей похилий Грицько i четверо галасливих дiтей очортiли вже їй без мiри,- якби могла, то й не зазирнула б сюди! Привiталися гостi, посiдали. Грицько зараз почав розказувати про свою суперечку з братами за землю. Вiн ходив до суддiв, казав, що брати нахваляються його жито покосити на тiй десятинi. Дак суддi кажуть: "Ще ж не покосили, дак чого ж ти нам i голову морочиш? От ти їм i пожалiйся!" Тепер вiн бачить, що вже правди не шукай. Буде сам оборонятися, як iзможе. - Оборонишся! Де ж пак! Їх двоє, а ти сам! - промовила Ївга неприхильне i мов радiючи, що такий безсилий був Грицько. Вона перемивала на лавi бiля мисника ложки i весь час, поки Грицько довго розповiдав про свою сварку з братами, все мовчки поглядала на Зiнька, блискаючи на його своїми смiлими звабливими очима,вiн-бо сидiв на лавi крайнiй, бiля неї. Слухаючи Грицька, не бачив її поглядiв, але тепер, як вона озвалася, глянув на неї, i їх очi ззирнулися. - Знаєш ти там! - одказав їй сердито Грицько. Але вона вже його не слухала, а дивилася все на Зiнька. Вiн їй подобався. Грицько знову провадив своє, Васюта з Карпом розпитувалися його, а вона тимчасом стиха озвалася до Зiнька: - Чом ти до нас нiколи не заходиш? - Я? - спитав, трохи дивуючись, Зiнько.- Та так... дiла не було. - Та ти ж так недалеко живеш,- казала вона так саме пiвголосом, мов спiваючи, а очi так i грали, так i променилися до Зiнька.- Близенько живеш... Заходь, то й менi веселiше буде. - Добре! спасибi! - вiдказав Зiнько й зараз же пристав до гуртової розмови. Грицько, розставляючи порепанi чорнi руки, казав: - Я й сам бачу, якi вони дерилюди. За їми нiде правди не знайдеш. Нi до старшини, нi в суд - нiкуди. - Отже, бачите, дядьку,- озвався Зiнько,- самi кажете, що через те нема й суду на ваших братiв, що й суддi на багатирський бiк хиляться. Дак коли так, то не треба нам попускати їм ще в бiльшу силу вбитися. Бо тодi вони нас ще дужче в шори вiзьмуть, та ще й з усiх бокiв: i судом, i землею, i скотиною - всiм. Через те й треба нам дбати, щоб не попустити цього. - Та я б i раднiший, дак же...- почав був Грицько, але Зiнько перепинив його: - Знаю, через що вам нема змоги. Дак цьому лиховi й запобiгти можна. От ми скинулись грiшми та й принесли вам двадцять карбованцiв. Вiзьмiть та й оддайте Денисовi,, а нам вернете по спромозi i без проценту. Зiнько положив на стiл грошi. Грицько подивився на їх, помовчав. - Дак як же це так,спитався нарештi,- через що ж це ви менi даєте грошi? - Через те запомогу цюю вам подаємо,- вiдказав йому Карпо,- що як оддасте позичку свою Денисовi, то можна буде вам у громадi проти його ставати, щоб не попустити йому землi громадської. - Так...- якимсь непевним голосом тяг Грицько.- А вам же та земля як: ви її самi, чи що, хочете купити? - Та що це ви, дядьку? - скрикнув Васюта.- Хiба ж я вам не казав? - Що казав, то казав... я й думав собi, що й справдi це аби тiльки Денисовi не дати... Ну, а тепер бачу, що ви й грошi приносите, то воно якось... - Що - якось? - спитав Карпо, зовсiм уже сердитий.- 3 щирого серця запомогу вам приносимо, а ви пеню на нас iзводите, що, замiсто Дениса, хочемо лукавим способом громаду одурити! Самi не ходите, мабуть, у правдi, то праведного i на свiтi не хочете добачати. Мов i правди нi в кого нема - сама хапанина. Не терпить моя душа такого! Ходiть, братця, звiдси! Блажен муж, iже не йде на совiт нечестивих! Карпо встав з лави та й хотiв уже був iти, але Зiнько його припинив: - Стривай, брате! Ви, дядьку, справдi не гаразд кажете. Не про себе тут дбаємо, а про громаду. Та, коли хочете, й про себе: буде громадi легше жити - полегає й нам. Кожному поодинцi важко чогось домогтися, то треба гуртом. I що бiльший гурт буде, то легше доможемося. Через те й вам пособляємо до нашого гурту пристати. Вам це краще, та й нам, бо нашої сили побiльшає. Карпо стояв серед хати з шапкою в руках, гнiвний, ладен щохвилини вийти звiдси. А Грицько, похиливши голову, думав. Враз пiдвiв голову: - Та невже це ви справдi, братики, за громаду? - Тю на вас, дядьку, їй-бо! - гукнув Васюта.- Чи нам землю їсти, чи що, присягаючись? Як так граться, то це вже й хатку краще розваляти! Грицькове обличчя враз мовби сяєвом осяяло. - Ну й добрий же ви народ! - скрикнув.- Їй-бо, таких людей я ще й не бачив! Та я з дорогою душею!.. Менi аби з Денисових рук, а то я!.. Ну, зроду i не згадав би, що це ви за громаду. Як принесли грошi, так i думав, що собi землю хочете. Аж ви, бачу... Спасибi ж вам, братики, таке, що й хто його зна яке!.. Пiсля цього всiм стало весело, почали говорити про те, як i що вони в громадi робитимуть та кого ще можна на свiй бiк прихилити!.. Ївга весь час сидiла в кiнцi лави, схилившись трохи на мисник, та дивилась на Зiнька. Пiзно вернувся додому Зiнько й пiшов у садок, думаючи, що Гаїнка давно вже там спить. Але її не було. Пiшов був до хати i стрiв жiнку на порозi. - А ти ще й досi не спиш? - Та я була лягла оце зараз спати, та й устала,- боюся. - Чого? - Щось ходе в садку над рiчкою... Ще й учора нiби щось ходило,- так менi здалося... Та думала собi: то так учувається... А сьогоднi тiльки лягла, коли воно трiсь, трiсь у саду,- по сухих гiлках iде. Он, чуєш,знову. Вони прислухались. Справдi чути було, що в саду щось є. Зiнько шепнув Гаїнцi, щоб зосталася тут, а сам швиденько й тихенько побрався помiж деревами вниз, де чути було ходу. Нiч була не мiсячна, хоч i зоряна, i треба було добре придивлятися, щоб побачити щось серед дерев. Зiнько приглядавсь i нiчого не бачив. Коли враз почув, що затрiщав тин у той бiк, де був Струкiв садок. Глянув i побачив, що хтось перелазить через тин. Велика темна постать на мить з'явилася над плотом i зараз же шугнула вниз, у Струкiв садок. - А хто там ходить? - гукнув Зiнько, але почув тiльки, як хтось швидко затупав ногами по той бiк тину. Гаїнка спитала, як вiн вернувся: - А що, бачив? - Бачив,- щось у Струкiв садок плигнуло. - А не пiзнав? - Де ж там! Темно, та й здалека. I чого б тепер ходити? Сказати влiтку, дак хоч садовина, а тепер!..- дивувався Зiнько. - Дак, може, на кого воно скидається? - допитувалася Гаїнка. - Де ж там розбереш! Так, нагадало менi чогось Микиту Тонконоженка,мов такий здоровий, як вiн... да тiльки чого ж йому тут ходити? Хiба до якої Струкiвни? - Ай справдi, може, до Струкiвни,- сказала Гаїнка й додала: - Ну, та й не люблю я цього Микити! Як стрiнешся з їм де на вулицi, то так на тебе гляне, що аж гидко. - Не люблю й я його,- вiдказав Зiнько,- поганий парубок. - I все як зострiнеться зо мною, то раз у раз словом займе, а я не люблю його й голосу. I очi в його якiсь такi, як... у Ївги!.. Зiньковi згадалися на мить Ївжинi очi - як вони на його сьогоднi блискали. Але зараз же й забув за iх, почавши розказувати Гаїнцi про те, що в їх було з Грицьком... Проминуло ще кiлька день, i вже десятник ходив i загадував на недiлю в громаду. Лишилося нашому товариству тiльки три днi. Вони клопотались з усеї сили, щоб за той час нахилити якомога бiльше людей до своїх думок. VI. ГРОМАДА Вже вся громада зiбралася коло волостi. Деякi сидiли на колодках попiд тином, деякi, сидячи й стоячи, купчились на волосному рундуку, а бiльше стояло навкруги, гуртуючись купками, переходячи туди й сюди та жваво розмовляючи. Говорили голосно про всякi новини, про надiї на хлiб та врожай та про iншi свої справи, тiльки не зачiпали справи Денисової, бо сам Денис був уже тут. Вiн крутився помiж своїми людьми, усмiхався, та примилявся до них, та нишком iнодi казав кому щось. Зiнько вмисне прийшов у громаду дуже рано, бо при йому не так вiльно було Денисовим прихильникам збивати людей. Одначе скоро вiн помiтив, що десятник раз у раз нишком кликав цього або того дядька всередину до волостi, де давно вже сидiли Копаниця, Сучок, Рябченко, а часто зазирав туди й Денис. Видимо, що вони там, усi гуртом, умовляли таких людей, яких iще не встигли або не змогли досi вмовити. Зiнько озирав громаду i лiчив, на кого можна рахувати, що обстануть не за Дениса, i виходило дуже мало. - А бачиш, Зiньку,озвався до його стиха Васюта,- нi Павла, нi Оксена, нi Юхима нема. Справдi, кiлька чоловiка таких, що подали слово стояти вкупi з Зiньковим товариством, зовсiм не прийшло в громаду, побоявшися виступати проти багатирiв. - Лукавi душi! - промовив Зiнько.- А чого ж це досi Грицька нема? - Он iде,- вiдказав Карпо. Грицько пiдiйшов i став просто бiля їх. Вiддавши позичку Денисовi, вiн тепер не боявся його i ладен був змагатися з їм з усiєї сили. Вiн подивився по громадi й промовив: - Мало наших! - Мало,- сказав Зiнько.- А все ж треба змагатися. - Глянь, Грицьку,промовив Михайло,один з молодших господарiв, що стояли при Зiньковому боцi,глянь, як твiй братик з Денисом! Справдi, Панас був у тому гуртi й ходив слiдком за Денисом. - Чи ти ба, який багатир винявся! - сказав другий чоловiк, Савка.- Туди ж пхається! - Не диво,- промовив Грицько.- Сподiвається, що тi пособлять одняти в мене поле. - А гляньте, де Кирило! - промовив Карпо. Всi глянули й побачили, як Кирило виходив з волостi. - Кириле! - гукнув Васюта. Але вiн, мов не чуючи того, дивився в другий бiк, збiг швиденько з рундучка i зник у Денисовiй юрбi. - Оце ж iзрадник! - сказав Карпо. Ця зрада була дуже прикра: i Зiнько, i його товаришi дуже рахували на Кирила, бо був чоловiк не дурний, проречистий та смiливий. За їм потягло б руку й багато iнших, а тепер вони або пiдуть слiдком за їм у той гурт, або мовчатимуть. Тим часом Захарко, у новiшiй, полатанiй, а не дранiй, чинарцi, ще не п'яний, тiльки трохи випивши, крутився серед людей, скрiзь показуючи свою одутлу, з червоним носом пику. Вiн махав руками, моргав очима i щось iстиха казав то тому, то тому. Васюта нишком зайшов до нього ззаду i прислухався. - Держiться, хлопцi, за Дениса Пилиповича! - умовляв п'яниця.- Бо це, знаєте, вигода громадi... Ну, й пошанує вас Денис Пилипович: двi вiдрi, сказав, поставлю. Зараз iз сходки пожалуйте! I йшов далi, всiм, кому треба, кажучи про "двi вiдрi" горiлки могоричу. - Старшина! Старшина! - загомонiли навкруги. Розмови стихли, всi глянули на рундук i поскидали шапки, здоровкаючись. Там стояв Копаниця iз знаком на шиї, а бiля нього писар, держачи в руках якiсь папери, та староста. Громада зовсiм ущухла, дожидаючися, що скаже старшина. -_ Ну, сходка починається! - промовив Копаниця голосно.- Семене Семеновичу, читайте бумаги! - "Предписание уездной земской управы от 19-го апреля сего года за N 1829. В виду появления на рогатом скоте эпизоотии ящура озаботиться..." - читав писар щось мудре, а громада слухала. - Розшелепали? - гукнув Копаниця.- Хвороба, дак щоб береглись! - Яка ж хвороба, коли про ящiрок? - питався хтось серед людей. - Дак ото ж i звелено, щоб не їла скотина ящiрок, а то буде така хвороба, пизотiя називається,- розказував хтось мудрiший. - Та де ж це видано, щоб скотина ящiрки їла? Таке вигадають! - сказав якийсь дiд, махнувши рукою. - Ат! Якi там ящiрки? - не згоджувався один дядько.- Хiба не чуєш? Про я щ у р а, а не про ящiрок написано. Щоб дiвчата й парубки не гуляли повеснi в ящура, а то на скотину моровиця буде. - Пху, чорт батька зна що! I за дiдiв, i за прадiдiв наших гуляли в ящура, та й не було нiчого скотинi, а тепер маєш: уже й того не можна! Що ж це за напасть така? - сердилися люди. - Не розсуждай! Коли пишуть, спольняй, i бiльше нiчого! - гримнув старшина.- Продольжайте, Семене Семеновичу! - "Предписание господина станового пристава первого стана от 15-го мая сего года за N 2734 о немочении конопли в реке... под угрозою штрафа в два рубля, для чего копать бассейн, собрав на этот предмет по двадцять коп. с двора". - Чуєте? Щоб конопель не мочили в рiчцi, а то штрапу два карбованцi! - Та де ж ми будемо мочити? Оце лихо! Хiба ж нам без конопель жити? - почулися голоси. - Не вигадувать! - гукнув старшина.- Сказано не мочить, дак не мочить! Спольняй, i бiльш нiчого! Як зберете по двадцять копiйок з двора, то тодi волость дозволить мочить, де хочеш. - А що там iще сказано копати? - допитувався хтось. - Нiчого не копати: знеси на волость по двадцять копiйок з двора та й мочи, де хоч, а не принесеш - штрап i в холодну! - вiдказав Копаниця.Продольжайте, Семене Семеновичу! Семен Семенович iще чимало "продольжал", вичитуючи i про те, щоб заплатити земству грошi за пожарку, i про те, що "розiськуються беглi рештанти", i про всячину iншу, але всi слухали це мало, бiльше пускаючи крiзь уха, бо добре знали, що не про це їх сюди покликано. Врештi, як уже все попрочитувано. Копаниця спитав писаря: - А що, Семене Семеновичу, бiльше нема дiлов? - Нема, усе. - Ну, дак i додому можна... А втiм, стривайте! - припинив вiн громаду, мов тiльки тепер iзгадавши те, що хотiв казати.- Ще одно невеличке дiло є... От ви знаєте, що у нас є пересельськi надiли... Ми за їх громадою платимо поземельне i всi вiдбутки вiдбуваємо, а за що? Бог його святий знає! Чи не краще було б нам узяти та продати?.. - Продати! продати! - зарепетували з усiєї сили Денисовi прихильники, але зарепетували занадто рано, бо Копаниця зараз же гримнув на них: - Цитьте ви! Дайте сказати!.. Бачите: якби найшовся добрий чоловiк та продати йому, то був би нам бариш, а тепер маємо саму втрату. Ми б на тi грошi могли що добре зробити. Як ви про це думаєте, люди добрi? - А яку ж._ ми маємо втрату,- задзвенiв iз громади Зiнькiв голос,- коли ми тую землю наймаємо i тими грiшми i всi оплатки вiдбуваємо, ще й зостається? - Хто це говорить? - зикнув Копаниця. -_ Я! - промовив Зiнько, виступаючи з громади. - I я! - виступив за їм Карпо. - Та й я! i я! - озвалися один по одному Васюта, Грицько, Дмитро, Михайло, Савка i ще кiлька голосiв iз стовпища. - "I я! i я!" - перекривив старшина.- Роз'якались як! А ви ж по чому знаєте, що ще й зостається? А може ж, iще й не стає? - А по тому, що Денис платить за десятину бiльше, нiж iз тiєї десятини оплаткiв iде,- сказав твердо Зiнько.- Хiба не так! Хiба цього не записано в книгах? Коли не записано, дак треба довiдатися, куди тi грошi йдуть. Старшина побачив, що наскочив на слизьке, i зараз звернув убiк: - Грошi всi цiлi i записуються куди треба,- ти менi того не розказуй! Як ти можеш казать, що грошi кудись дiваються? Менi вся громада вiрить, менi все начальство вiрить, а ти менi смiєш казать, що в мене грошi пропадають! Та я тебе зараз у холодну закину! - Стривайте-бо, не так швидко закидайте! - вiдказав спокiйно Зiнько.- Я не казав, що у вас грошi пропадають, а це ви сказали, що не стає грошей на оплатки, дак я й хочу знати - куди ж вони йдуть? - Я кажу тiльки,перепинив йому старшина,- що вигоднiше громадi ту землю продати та мати з грошей процент. - Вигоднiше! Вигоднiше! - зарепетували Денисовi прихильники.Продати!.. Аби чоловiк добрий знайшовся!.. - Та є такий чоловiк,- гукнув старшина.- Он Денис Пилипович, мабуть, купив би. - Гаразд!.. От i добре!.. Продати Денисовi Пилиповичу!.. Продати!.. -_ Не продавати! - гукали з другого боку.- Не хочемо!.. У нас скiльки безземельних!.. Краще їм частками роздати... Не хочемо й наймати бiльше Денисовi, не то продавати!.. Зчинився такий галас, крик, що мало що можна було й розiбрати. Справа була вельми важна й пекуча, i через те всi були дуже роздратованi. Говорили всi враз, то до гурту гукаючи, то двоє-троє сперечаючись промiж себе. Денис тим часом опинився вже на рундуцi бiля старшини. Там уже стояли i Остап, i Рябченко з Сучком, i все iнше їх товариство. Вони говорили до старшини та до тих людей, що поблизу їх стояли. Карпо, Васюта, Грицько ходили помiж людьми, пiдбурюючи їх, щоб не продавати. Зiнько тим часом протиснувся до рундука й помалу, серед натовпу, зiходив на схiдцi. - А годi вже вам галасувати! - гукнув старшина.- Слухайте, що скаже Денис Пилипович! - Цитьте! Цитьте! Слухайте! - почали люди спиняти самi себе, але iншi кричали навпаки: - Не хочемо його й слухати! Не треба!.. Так позмагалися ще якийсь час, аж поки таки все втихомирилось. Денис викашлявся й почав: - Господа хазяїни! Я не набиваюсь iз своїми грiшми. Це як ви собi хочете: хочете - продавайте, хочете - нi. Я ту земельку купив би, а не схочете продати - я за свої грошi й iншу знайду. Грошi така штука, що за їх скрiзь, чого хочеш, знайдеш. Я тiльки через те й купую, що думаю собi: однак менi купувати, а як у громади куплю, то це ж я їй помiч дам. От що! Цiну мою ви знаєте за десятину - цiна добра,- i грошi зараз же приставлю в волость. Отож як знаєте. Тiльки вiн договорив своє, iще нiхто не встиг нiчого й сказати на те, коли це несподiвано перед громадою, заступивши Дениса, став Зiнько i озвався голосно: - Люди добрi, панове громадо! - А цей чого тут? - скрикнув старшина.- Геть iзвiдси! - Денис казав, казатиму й я!..- вiдповiв Зiнько.- Чого ж це так, що йому можна, а менi - нi? Вiльно кожному. - Денис землю купує, а ти що? - А звiдкiля ж ви знаєте, що я не хочу її купити? Може ж, i я купуватиму! Я такий хазяїн, як i Денис,- одказав Зiнько, не повертаючись до старшини i не вступаючи iз свого мiсця, а тодi знов озвався до громади: - Панове громадо! Коли я що не в лад скажу - простiть мене i навчiть, чим помилився, бо я ще чоловiк молодий, треба менi розуму вiд старших учитися. Може б, я й промовчав, дак не можна ж i не сказати: як iдеш проз хату та бачиш, що вона займається, а хазяїн спить, то чи годиться ж не побiгти та не збудити його? А наша громадська хата займається! Всi слухали уважно, цiкавi, що буде далi. Тiльки дехто пошепки питав у сусiди, штовхнувши його лiктем: - Про яку це вiн хату говоре? Де займається? - Слухай уже! - вiдказував сусiда. - З iскорки малої починаються пожарi,- казав далi Зiнько,- а тодi вже стає полум'я. От i в нас така iскорка прокинулась. Щороку народу бiльшає, а землi - нi. Тепер на душу припадає вдвоє менше землi, нiж було спершу. У нас i тепер безземельнi зараз би порозбирали ту землю, а ви її продаєте одному. Чи то ж по правдi? Продайте чи дайте по десятинi, по двi тому, в кого землi мало або й зовсiм нема, а не збагачуйте того, хто й так багатий. Чи громадi буде добро з того, що один буде дуже багатий, а другий дуже бiдний? Тодi громадi добре, як у с i в достатках. - Правда! Правда! -озвалися навкруги голоси.- Наче в око влiпив! А Зiнько, насмiлений хвалою, казав палко далi: - Кажуть, громада - великий чоловiк. Треба ж, щоб у великого чоловiка й сила велика була, а то вiн буде малий. Хай же вiн не збувається своєї сили. Наша сила - земля. Коли вона буде в громади - буде й сила; коли ж громада її вiддасть комусь, то свою силу змалить, а чужу вбiльшить. Тодi великим чоловiком буде не громада, а хтось iнший, а громада буде в його попихачем. Хто хоче зробити громаду попихачем - хай продає землю, хай пiдпалює громадську хату! Оце й усе! Зiнько зiйшов iз схiдцiв у стовпище. Громада мовчала, на хвилину притихши. Всiх уразили Зiньковi слова. Помалу почав озиватися то той, то цей: - А що ж, хiба й не правда?.. Вони на нас скоро верхи їздитимуть!.. Не можна їм попускати!.. Не треба продавати!.. Не хочемо!.. Озивалося все бiльше й бiльше. Вся громада вже гула, як бджоли в улику. Тим, хто за горiлку згоджувався стати за Дениса, тепер сором було згадувати про це. Та й хто сидiв у неволi в Дениса чи в його полигачiв, забув на ту мить про те. Кожний почувався громадянином. Кожний розумiв, що вiн тут має силу, i любо йому було це почувати. Денисовi полигачi мовчали, а голосно озивалися прихильники громадськi. Зiнько й товаришi ходили промiж людьми i додавали їм ще до того, що вже було казано. - А цитьте ви! Слухать! - зикнув з усiї сили старшина. Громада вщухла, дослухаючися, що вiн iще скаже. Але загомонiв не вiн, а Денис: - Коли не хоче громада продавати, то я за свої грошi й деiнде знайду,плакати не буду. Тiльки вже як громада до мене, так i я до громади. Нехай уже тепер нiхто не ходить до мене по землю, та й тим не буду далi ждати, хто менi грошi винен. От що! Проказавши це, вiдiйшов назад i сiв на рундуцi на ослiнчику. За ним виступив Рябченко: - I по-моєму, громада не по правдi робить з Денисом Пилиповичем. Коли так, то й я слiдком за їм: землi нiкому не дам i з позичками царамониться не буду. - Та вже й я не iнак робитиму,- озвався Остап, а за ним i Денисiв тесть Манойло, а за Манойлом - Сучок. Всi тi похвалки падали на громаду, як довбня воловi на голову. Голова запаморочувалась. - От так, як зараз казано,- так i я робитиму з вами! - гукнув Копаниця.Чули? А вони це так добре чули, що вiдразу не знать де й подiлася вся та смiлiсть, той громадський запал, що тiльки оце зараз охопив їх. Стояли похнюпившись, i кожен думав про те, скiльки вiн винен Денисовi чи кому з його полигачiв, де вiн вiзьме грошей, щоб вернути ту позику, в кого вiн братиме восени землю, куди вiддасть на пашу товар... - Чули? - гукав Копаниця.- Коли не позакладало, то тепер бачите, куди треба завертати! Отже, хто хоче продати Денисовi Пилиповичу Сивашевi землю - зоставайся там, де стоїш, а хто не хоче - виходь лiворуч за колодки. Зiнько, Карпо, Васюта, Грицько та ще чоловiк десять, а серед них Дмитро, Михайло та Савка, перейшли лiворуч. Всi iншi, величезна бiльшiсть, стояли мовчки, похнюпившись. - Люди добрi! - скрикнув до них Зiнько.- Та що ж це ви робите? Ви ж самi себе продаєте! - Мальчать! - крикнув старшина.- Що ти менi тут бунт заводиш? Я тебе в холодну закину! Я тебе в стан одiшлю! - Годi! - вiдказав Зiнько.- Що це ви так з холодною розносилися, що все мене закидаєте? Я не бунтую, я правду кажу. Панове громадо! Сором вам, що ви такi боязкi! Невже ж нiде нема правди на свiтi, тiльки в багацькiй кишенi? - Десятники! Берiть його в холодну! - репетував старшина. Десятники нехотя пiдiйшли до Зiнька. - Братики,- промовив до їх Васюта,- не будьте свиняками! Бо щоб я здох, коли першому, хто до його торкнеться, не погладжу його свинячу морду оцiєю штучкою! - I вiн пiдняв свого здоровенного кулака. Десятники стали, не знаючи, що їм робити. Але й старшина, бачачи, що вже починається щось непевне, облишив Зiнька, мов забувши за нього, i гукнув на писаря: - Семене Семеновичу! Пишiть приговор о продажi обчеської землi Денису Пилиповичу Сивашу! - Ще вчора написав! - одказав писар. - Одбирать руки! - звелiв старшина. Двоє письменних пiшло у стовпище вiдбирати в неписьменних руки. Звичайно пiдписувались за їх i без цього, але що тепер було таке карлючкувате дiло, то старшина звелiв зробити й це. Двоє людей штовхалося серед стовпища, а стовпище стояло похнюплене, понуре... Зiнько мовчав, не знаючи вже, що дiяти, бачачи добре, що тут уже нiщо не поможе. I враз мов полум'ям обняло йому голову, i вiн, сам не знаючи, нащо це робить, кинувся до Дениса i, стискаючи кулаки, скрикнув: - Дерилюде! Всiх проглинути хочеш? А бодай би ти подавився на цьому мiсцi!.. Ще одна мить, i Зiнько вдарив би Дениса, збив би його додолу, пiд ноги... Але Денис, iзроду не бачивши Зiнька такого роздратованого, злякався й скрикнув: - Господин старшина! Я протестуюсь... Вiн мене вб'є!.. Це перелякане обличчя, цей повний страху голос одразу спинив Зiнька. Вiн спустив руки. - А, так! - скрикнув старшина.- Десятники! Роти пороззявляли, стоять, як стовпцi... Берiть його!.. Але поки десятники наблизились, Карпо взяв Зiнька за руку i вивiв його з громади. - Ходiм, брате! Нема вже чого нам тут робити!.. Вони пiшли. - Ну й падлюки! - лаяв громаду Васюта.- От свиняча порода! - Вивiшав би всiх! - похмуро й прикро сказав Карпо. - Таку землю, таку гарну землю та й вiддати! - бiдкався Грицько. - А ми ще клопочемось за їх, за громаду! - казав Карпо.- Та наплювать на цю громаду,- вона доброго слова не варта. Зiнько нiчого не сказав, тiльки важко дихав, стискаючи зуби. - Усi в їх у руках, як риба в волоцi в матнi, от що! - казав Грицько.Схоче - випустить, а схоче - в юшцi з'їсть. - Були там такi, що й не в матнi, та й тi в свинячий слiд побiгли,вiдказав Васюта. - Праведний чоловiк нiякого лиха не злякається, а злочестивий i без лиха лихо дiє,- правив своє Карпо.- Чого ж ми будемо за їх клопотатися, турбацiї собi завдавати? Не дурно сказано, що покиньте мертвих свої мерцi ховати,- отак i це. - Ат, облиш-бо, Карпе! - вiдказав гiрко Зiнько.- Неправду ти кажеш, та нехай iншим разом, а то тепер... Вiн не доказав, що йому було тепер так тяжко й гiрко, що не хотiлось i розмовляти. Похмурий вернувся вiн додому, i Гаїнка не могла його звеселити нiяким своїм примилянням та щебетанням. Довго не спав тiєї ночi Зiнько за думками. Не раз та й не двiчi доводилось йому нещасливо ставати в громадi проти тих людей, що й сьогоднi, але нiколи не було йому це так тяжко, як цього разу. I не через те тiльки, що саме дiло було не маленьке, задля громади важне. Нi, дедалi все дужче й дужче опановувала Зiнька одна думка й не давала йому спокою: думка завести в громадi такий лад, щоб по правдi все робилось, хотiлось бачити свою громаду в усiх справах розумною, правдивою та дружною. Тодi б усiм було добре, всi щасливо та гарно жили б. Багато вже думав Зiнько про те, яким робом це зробити, та не мiг нi до чого путящого додуматися, до такого, щоб одразу воно взяло та й повернуло всiх людей на кращий шлях. Додумався тiльки до того, що йому самому треба завсiгди робити так, як вiн хотiв би, щоб усi робили, та й iнших нахиляти до того. Та цього ж, мабуть, мало. Бо от же й вiн, i товаришi його того додержували, а нiчого сьогоднi не вдiяли... А якби вiн iз своїм товариством цього разу подужав у громадi, то це великого важило б! Тодi б смiливiше було б усiм стояти проти тих, хто хотiв сiдати на шию. А тепер буде гiрше, дуже гiрше!.. I надiя на те, що в громадi покращає, поладнiшає, вiдсувалася ще далi. Та все ж Зiнько не хотiв зрiкатися тiєї надiї, не хотiв покидати того, чим повна була вся його душа. Повинна таки правда подужати кривду! Хоч не скоро, а подужає,- це Зiнько добре знає. I як знає, так i робитиме,- якось уже воно буде... А там, далеко, на майданi, галасував народ, i той галас долинав i до Зiнька. То громада пила Денисову горiлку. П'янiючи, галасуючи, точачись i лаючись, вона забувала про те, що сама себе вiддавала в попихачi кожному, хто хотiв нею попихати... Частина друга Зажурився соколонько: Бiдна моя головонько, Що я рано з вир'я вийшов. Нiде сiсти, гнiзда звити, Малих дiтей розплодити, Бо по горах снiги лежать. Народна пiсня I. ГАЇНКА Гаїнка гнiвалася: - Поганий, поганий, поганий,- казала, одвертаючись од Зiнька.- I не кажи, що гарний,- ти поганий! - Я й не кажу, що я гарний,- усмiхаючись, одпо-вiдав Зiнько, лежачи в своєму садку пiд гiллястим дубом та дивлячись на делiкатнi риси чепурного жiнчиного обличчя, на її тонкий, мов дитячий, стан. Вона сидiла на травi бiля його, повернувшися боком, надимала губки, випинаючи їх наперед, i через те її обличчя здавалося Зiньковi таким чудним, що вiн зареготався. - Чого ти смiєшся? - швидко повернулася вона до його.- Ну, скажи, чого ти смiєшся? - Того, що ти сердишся. - А, дак так!.. Дак так!..- скрикнула.- Я серджуся, я гнiваюсь, а вiн смiється, а йому смiшки! Ну, дак я ж пiду вiд тебе, пiду! I вже була схопилася, щоб бiгти, та зараз же i спинилася: - Злий!.. Недобрий!.. Глузує!.. От я ж тобi дам!.. От я ж тебе... битиму!.. Кинулась до його, вхопила за плечi та й почала з усiєї сили трусити i товкти його своїми маленькими рученятами. - От тобi!.. От тобi!.. Щоб не глузував!.. Щоб не смiявся!.. А вiн реготав iще гiрше, вхопив її дужою рукою за стан i пригорнув на груди та й почав цiлувати в очi, в щоки, в уста. - Геть! геть!.. капосний!.. Не хочу!.. Не займай!.. Вона вiдбивалась, не давалася, але згодом затихла, заплющивши очi, знеможена його поцiлунками, аж поки враз вихопилась iз рук, одбiгла трохи, стала i подивилась на його: чи не гнатиметься за нею. Вiн не гнався. Вернулась, сiла бiля його на траву, а вiн, лежучи, зiперся на лiкоть i дивився, як вона ховала пальчиками пiд очiпок неслухняне русяве волосся, що оточало вже все її рожеве личко. - Ат, це менi волосся!.. - Ну, i чого ж ти на мене сердишся? - спитав Зiнько. Вона почала докоряти: - Бач, примиляєшся, а сам який зробився? Мало коли й дома сидиш - як те перекотиполе, все гуляєш. Я за тобою й дух роню, а ти за мене забуваєш. - Дурненьке моє! Як же я за тебе забуваю? - А так, що то було як вечiр, як недiля, як свято, то ми все вдвох, як орiшки-близнята,- або говоримо, або читаємо, або спiваємо... А тепер!.. - А тепер? - А тепер ти i ввечерi, i в свято або сам ходиш то до Васюти, то до Грицька, то до себе наведеш їх повну хату! - I яка ж то й повна хата, як двоє або троє! А хiба ти їх не любиш? - Чому? Васюта такий гарний, добрий... та чудний-чудний! - Ну, от бачиш! А Карпо? - От, Карпо твiй!.. Катря гарна, а Карпо твiй як почне вичитувати, мов з книжки: "Пам'ятай, жено, i встаючи й лягаючи, i за стiл сiдаючи, що грiх тебе вловлює, i во уста вступає, i з уст виступає, i до носа приступає!.." Ха-ха-ха!.. Вона так чудно вдавала Карпа з його навчальним голосом, що й Зiнько засмiявся: - Що ти вигадуєш?! Коли ж таки Карпо казав на Катрю - жено? - От же казав,- я сама чула... А ми з Катрею як зарегочемось!.. А вiн розсердився та грюк дверима, та з хати!.. - Ну, а Грицько який тобi? - Я Ївги не люблю! - вiдрубала Гаїнка швидко. - Дак я тебе не про Ївгу, а про Грицька. - А Грицько... Грицька... менi його жалко... Та вони всi гарнi, а тiльки я не люблю, що через їх та нiколи й поговорити з тобою, мов у жнива!.. - Не з-так то вже й нiколи,- засмiявся Зiнько.- Хоч воно, може, трохи й правда, бо останнiми часами було стiльки клопоту: то з товаришами треба було радитися, то в город їздити, то ще що... - От бач! От бач!.. А я все сама, як вербиченька в полi. - Та ти ж iз матiр'ю... I добре ж знаєш, що я не з примхiв те роблю, а задля громадської справи так треба... - Задля громадської справи...- почала була щось непевне Гаїнка, але Зiнько перепинив її, кажучи своє далi: - А ти ж у мене розумна, ти ж не така, як iншi жiнки, що їм байдуже, що там поза хатою робиться; ти розумiєш, що кожному громадяниновi треба за добро громадське дбати. В гарненькiй голiвцi Гаїнчинiй оця штука - громадське добро - була якась занадто невиразна - от як туман: бiлiє, а пiдiйдеш ближче - нiчого нема, розвiявся, чи що. Але що Зiнько її хвалив (вона так любить, як вiн її хвалить), то й вона подобрiшала задля того премудрого туману, задля громадського добра i зараз же знову сiла бiля самiсiнького Зiнька, взяла його голову i положила собi на колiна. Сама ж споважнiла й промовила: - Воно звiсно, як громадська справа, то треба... Тiльки знаєш, Зiнечку,