го села, бiльше нiкому не судився. I як тiльки вона здолала тодi морок ночi на Княжiй горi?.. З тих пiр де тiльки не шукала, де тiльки не видивляла голiвоньку свого судженого - в полях i байраках, у шелюгах коло Днiпра, в лугах весняних, у зимових заметах, у лiсових хащах на Княжiй горi! Отак все життя шукала й ще збирається сто лiт прожити, аби знайти, аби весiлля справити iз коханою голiвонькою, а коли Онися весiлля справить iз коханою голiвонькою свого судженого, тодi й переставлятись можна. Ось тiльки очi плачуть, сльозяться весь час, а якби очi. не плакали, якби не сльозилися, то вже б i знайшла, десь та голiвонька чекає не дочекається на стару дiвчину Онисю... Ось твiй їде, Розмай-коса, Потеряй-краса, Горiховий цвiт, Що зав'язав свiт... Якогось лiтнього дня вiтрець iз Княжої гори долинає до хати, пестить твої щоки, куйовдить ласкавою долонею й так розкостриченого чуба ьа головi, бере тебе за руку - й веде. Долаєш городьбу, вже ти на кам'янистiй стежцi, яку рушником простелена мiж бузини, гаптованої гронами недоспiлих ягiд, уже за бузиною - горiшина й терен кущаться, уже глiд i калина тут хороводять, уже дикi черешнi i дикi яблунi, й чим тут тiльки не пахне! Пахощi густiшають, дурманять, забивають памороки, й душа вiд них завмирає, п'янiє, хмелiє, i хочеться затиснути пальцями носа, доб не запаморочило. Помiж розлогого гiлля перелiтають пташки, i в хащах птахи наче iнакшi, нiж у селi, а барвистi пера на крилах i на грудях такi, що бiльш нiде й не побачиш, i музика їхнього щебету така, що нiде й не почуєш. Обертаєшся з петлястої стежки назад - ген вдднiє в долинi i в яру бiле село, хати пливуть вiтрильниками помiж тополь i верб, ген школа блискає вiкнами а бiля школи вервечаться дiти у якiйсь грi. Але вiтрець пiдганяє тебе, й тут, вище, вiн уже не вiтрець, а вiтер, вiн подужчав, та, либонь, iще дужчий там, ген угорi, куди веде стежка, куди кортить дiстатись, щоб нарештi таки здибатися з вiтром iз Княжої гори, з тим вiтзом, про який казала мати. Стежка в'ється попiд крутим схилом, у дубах та грабах, в'ється понад урвищем, яке дедалi глибшає, западає в пiвморок, який густiшає иа днi урвища, й коли на схилi лунає передзвiн птахiв, тз з глухоманi урвища лиш чуються шерехи-зiтхання, наче там зiтхають чиїсь заблуканi душi. Й далi бiльше денне свiтло обертається на якусь зелену плямисту темряву, що затоплює урвище й лiс на схилi гори, небо за верхами дерев озивається громом, що гуде далеким басовитим джмелем, першi краплi розбиваються об густе листя, потiм бiльшi краплi твердими горiшками провалюються крiзь листя, - й раптом рясна злива рушиться на землю. Ген тисячолiтнiй дуб над стежкою сiрiє в стовбурi дуплавиною завбiльшки в людський зрiст, i ти притьмом ховаєшся вiд грози в затишнiй дуплавинi, виглядаючи меткоокою бiлкою в свiт бурi, яка ще не осатанiла, та скоро осатанiє, бо вже не ллє, а перiщить, бо вже грiм навiть не iрже в небесах, а реве табуном схарапуджених коней, бо блискавки пропалюють у небесах страшнi розверстi яри, i з тих розверстих небесних ярiв падає додолу хвилями мертве свiтло, яке щойно було буйним, ревучим, несамовитим. Бризки залiтають у дуплавину, яка прихистила в бурю, й тобi здається, що зрiсся з дубом, i, чуючи шелест i сплески його гiлля, бачиш самого себе дубом, що росте з землi в небо, що ось зараз стоїть грудьми проти бурi, змагаючи блискавки й грiм! Твоє корiння дужими потоками проллялось у земну твердь, ти чуєш Княжу гору через крону, кореневища, через цю чутливу крону-кореневище ти заглядаєш у морок гори, який тобi близький i не страшний, як не страшна й та мокра пташка, котра з виру грози вже мало не влетiла в дуплавину, та в останню хвилину своїми порскими очима наче аж ударилась об пахкий жар твоїх очей, - й знову ринула у вир грози; як не страшний тобi й той слизький вуж, який ген-ген помiж кущiв малини переповз по стежцi, наче то грубий сирицевий батiг позвивався, як не страшний тобi отой шелест-виляск у заростях, наче там iз чотирьох ратиць раптом зiрвалася-скочила якась звiрина та й гайнула в гущавiнь лiсу i в гущавiнь грози. Бо й справдi, чого боятись, коли ти обернувся на дуба, що росте з землi у небо, єднаючи землю та небо корiнням та гiллям, стовбуром, руками й ногами, передзвоном серця i шелестом листя, зеленою пiснею зодягнених у капелюшки жолудiв i краплистою пiснею, що проросла з уст, що невiдомо де й закiнчилась - чи в твоїй душi, чи в душi дуба, якi немов стали однiєю душею, а вона ж бо ще й є душею Княжої гори!.. Зрештою, полум'я грози пригасає, блискавки вимерхли, й тiльки лиш грiм озивається звiдти, з вершини, до якої ти не дiстався, грiм наче посварюється за твою втечу з хати, що ти намислив зустрiтися з вiтром, грiм наче застерiгає на майбутнє вiд таких походiв на Княжу гору. Вилазиш iз дуплавини - й наче роздвоюєшся, переставши вiдчувати на собi i в собi могутнього дуба, i, либонь, так само дуб жалiє за тобою, ген як сумно перебалакується листям, що ти вiддаляєшся, спускаючись мокрою стежкою назад у село, й дуб услiд за тобою простягає гiлля, наче хоче затримати й вернути в родиннi обiйми, у шелест їхнiй. А пiсля ураганної вiтряної бурi натрощило гiлля не тiльки на горi, а й у селi, з сiльради сказали, аби трощене гiлля з обiйсть повиносили на дорогу, поскладали пiд загорожами. А ще - поспилювати чи позрубувати дерева, коли близько бiля електромережi, бо цiєю бурею накоєно лиха, то нащо чекати її в гостi вдруге, рубайте чи ясен, чи клен, чи акацiю, коли можуть завадити електромережi. Так цiкаво бiгалось по селу - там солом'яну стрiху здерло з хлiва, i хлiв блимає кроквами-латами, наче велика рибина свiтить бiлими кiстками, з яких обсмоктано м'ясо; там грозою повидушувало скло у вiкнах, i жива хата дивиться темними бiльмами, в яких нi летюча ластiвка не вiдображається, нi груша з двору, нi хмара з неба; там город витолочено так, наче на городi телесу-валась череда; там iз ями витягують мотузками перiсту корiвчину, бо вiтер загнав у яму, добре, нiг не поламала, але ж спробуй i витягни з ями! Хоч буря вщухла, а хлоп'ячу ватагу вашу наче вiтром ганяло. Зелений автомобiль, завбiльшки з сiрникову коробку, спинився перед вашою хлоп'ячою ватагою, немовби у хвилю вдарився. З автомобiля - сiрникової коробочки не так висiв, як вилущився з острiшкуватими бровами дядько на протезi й на милицях i, обважнiвши крутими плечима, очiкував на вас. Якийсь такий був цей дядько, немов його покалiчила недавня ураганна буря, що плюндрувала сади, городи й лiс. Зачудованi й настороженi, ви поспинялись вiддалiк. Тодi незнайомий дядько заклав до рота пальцi й свиснув грiзно, мовби ляснув гарапником по мокрiй травi. - А ходiть-но сюди! - ревнув басюрою. Й коли наблизились, уже зовсiм лагiдно поспитав: - Тутешнi чи зальотнi горобцi? З Княжої гори? - Ми не зальотнi, ми з Княжої... - Та видно, що з Княжої, - засмiявся дядько, здаючись уже зовсiм не страшним, хоч порубаний та посiчений. - Ви мене знаєте? - Нi... - Та мене весь бiлий свiт знає! Ви мовчали, набравши води в роти, а дядько у вашому гуртi стояв на милицях, наче обламана брила. - А ви суницi збираєте в лiсi? Чи опеньки? - Збираємо... - Хлопцi, що я вас попрошу... Я сам iз Києва, я до вас по суницi приїжджав на Княжу гору. Ну, й годинника свого загубив, буває таке. За той годинник i мовчав би, але ж - трофейний. Я той годинник iз Берлiна привiз, а ось у вас - загубив. Якось так мулько на душi, наче от - був якийсь час у мене вчорашнiй, i сьогоднiшнiй, i завтрашнiй, а без годинника - щось не те, й край... Вам ясно? Ви мовчали, вам було не ясно. - А годинник такий круглий, мов цибулина, й справно iде. - Чоловiк чудно смикнув плечима, наче пiдстрибнув на протезi й на милицях. - Я загубив, а вiн собi йде в лiсi отам... I показав милицею на Княжу гору, що лежала ведмедем. - Але ж зупиниться, от, бо хто йому там накрутить пружину? Сорока накрутить? Чи ворона? Й коза не накрутить, правда? Ви хлюпнули на дядька хвилями усмiшок. - Зупиниться годинник, не йтиме. А як же це не йтиме, коли весь час iшов, коли аж iз Берлiна йшов... Чудно так, не вiриться, що загубив. То ви пошукайте, ви знайдете, чуєте, хлопцi? А я навiдаюсь, чи по гриби приїду, чи по горiхи... Таких лiщинових горiхiв, либонь, нема нiде, тiльки у вас. Скрипнув протез, тужливими голубами загули милицi. I як тiльки вiн суницi збирає? А гриби? А горiхи? Вже сидячи в автомобiлi завбiльшки з сiрникову коробку, дядько дивувався: - I як вiн загубився?.. Трофейний! Кому вiн у лiсi показуватиме час? Їжакам, га? Чи вужам? Так їжакам анi час не потрiбен, анi годинник нiмецький... Так само й вужам... То ви пошукайте, хлопцi, а я навiдаюсь. Наче його ураганна буря нагнала до вас. Княжа гора обiймала село високими, грiзними обiймами. Де ж там у лiсових нетрях шукати загублений трофейний годинник? Десь мiряє час помiж папоротi, а на його циферблат заглядається мале цiкаве лисеня. Або ж сорока-бiлобока знайшла й занесла в гнiздо, бо сорока - знана злодiйка, сороцi захотiлось жити за годинником! Жаль дядька, жаль. Ви ще спитаєте в Княжої гори за той годинник, гора вiдповiсть, вона все знає... - Мамо, а чому в мене сестри нема? - Вiд кого ж сестра в тебе знайдеться? - А ти казала - вiд вiтру! - Вiд вiтру, дитино?.. Вiд вiтру в тебе є сестри, й не одна. - Правда, мамо?! - Авжеж, правда. Ген сорока сидить на грушi, бачиш? То сестра твоя вiд вiтру, а ти й не знав, дурненький. Ну, чого супишся? Сорока в гостi до тебе навiдалась, хоче надивитись на свого брата. I в лiсi на Княжiй горi маєш сестер, чому ж ти їх у гостi не запрошуєш? - Кого запрошувати? - Хоч би руду лисичку, вона також твоя сестра. Або козу дику, вона сестрою теж доводиться. Чи ти з такими родичами знатись не хочеш? Сорока заскрекотала - й понесла свiй сорочий скрекiт iз грушi, низько над вулицею полетiла, всiвшись на березi бiлокорiй. А тобi чудно, що так мало погостювала, куди ж ти летиш, сестро, й не поговорили навiть, i ти бiжиш слiдом за сорокою, й скрекочеш по-сорочому, й руки розставляєш по-пташиному, бо раз у тебе сорока за сестру, то ти їй за брата, схожi ви мiж собою обоє, ото й розмовляєш, i летиш по-сорочому. Стоїш пiд березою, поки в її косах примостилася сорока, а потiм знову летиш услiд за нею помiж садкiв. Сорока летить через садки, через городи, а ти ще не навчився по-сорочому, отож - де вулицею, де - межею, де - задвiрками, а тiльки не вiдстаєш вiд птахи-сестри, бо ти ж їй доводишся братом-птахом, аж поки в лозах пiд Княжою горою до твоєї сороки прилучається кiлькоро сорок, i вони зi скрекотом летять до лiсу, скрекотом кличучи й тебе за собою, в гостi до своїх гнiзд, i тобi кортить летiти до них на гостину, але вже вечiр западає, помiж деревами табуняться кошлатi сутiнки, й самi дерева ген у хащах - наче позастигали сутiнки, прощайте, сороки, мої сестри вiд вiтру та рiдної матерi, це ж ви до вiтру й полетiли, десь вiн там на Княжiй горi володарює, прилiтайте завтра гуртом, прилiтайте! Липа на хатньому причiлку - як парашут iз зеленого шовку, що повиснув над обiйстям i нiяк не спуститься на траву, й добре тобi сидиться в цьому парашутi, в якому гудуть бджоли та мурашва, й залiтає пташка прощебетати тобi на самiсiньке вухо якусь найчудеснiшу звiстку, яка довго потiм бринить у свiдомостi, тривожачи таємничою загадковiстю. I звiдси, з завислого над обiйстям пахучого й свiжого липового парашута, видно село в зморшках збриженої землi, видно Княжу гору, над якою сяйливою короною палахкотить сонце, видно кучерявi чуби молодих дубкiв на схилi за городом, помiж них долi то ворушаться, то бiгають сонячнi зайчики, й тiнi ворушаться помiж сонячних зайчикiв, i раптом iз метушнi-бiганини сонячних зайчикiв i тiней вичаровується щось несподiване, вичаровуються гострi вушка, що завмерли двома настовбурченими листочками, помiж листочками-вушками гостренька мордочка аж пронизливо подзвонює двома вiчками-дзвониками, й нiжки такi тугi й чутливi, наче ляклива музика, стримлять iз лопушиння, й ось цi лункi нiжки здригаються й ступають по зелених водах лопушиння, й ти вже добре бачиш молоду кiзку, вичарувану лiсом на Княжiй горi. Завмираєш у липовому парашутi, не дай боже тепер тобi опуститись на дiл, i поглядом чатуєш сiру лiсову кiзку, i боїшся, щоб вона не вiдчула твого погляду, бо такий вiн у тебе дзвiнкий та гарячий! Кiзка подеколи стриже вухами-листочками, вона ще в миготливих сонячних зайчиках i тiнях, та вже вийшла з дубняка - й наче роздягнулась iз тiєї мерехтливої одежi, й залиснiла шерсть, й ще веселiше задзвонила очима-дзвониками. Грають стрункi нiжки, грають здухвини, i все в молодої кiзки грає, начебто вона не просто дика кiзка, а дух Княжої гори, й ось цей дух уже в вишняку за городьбою, вже легко й городьбу переступлено, йде помiж розквiтлого маку, що червонiє кривавими згустками, й не боїться, мовби телятко вертається з лугу. Мабуть, таки справдi сестра, правду казала мати, сестра вiд вiтру, iнакше б чого їй iз лiсу вибиратись, а так прийшла в гостi, бо мають же вони зустрiтися колись, сестра з братом, гай-гай, яка ж вона гарненька! Авжеж, полохлива, але... хiба така вже полохлива, коли не злякалась прийти на подвiр'я, це ти сам полохливий, сидиш ось у цьому зеленому липовому парашутi, боїшся дихнути й гiлку порушити. Ну, хiба ж так зустрiчають сестру, спускайся донизу та пригости якщо не травою, то цiлушкою хлiба, гайда, смiливiше! А кiзка, либонь, почула твою думку, самої думки твоєї злякалась - i наче вогонь вибухнув там, де щойно ступала кiзка помiж кривавих згусткiв червоного маку, й той лискучий рудий вогонь перебiг через картоплю, скочив через городьбу, яка щирилась кутастим камiнням, залiзом та кiстками, й ще спалахнув у вишняку, долинувши шелестом потривоженого гiлля, - i вже не стало того вогню, кiзки не стало, духу Княжої гори не стало, наче й не спускався сюди, не дивився й не дзвонив очима-дзвониками. Отямившись, падаєш iз зеленого липового парашута на дiл, помiж макiв летиш полум'ям, уже вишняк, уже лiс, пташки перекочують у горлечках срiбнi намистинки, ворушаться сонячнi зайчики й тiнi, а рудої кiзки нема, наче й не було, а тiльки привидiлось, еге? Ось баба Килина йде помiж кущiв, несе снiпок трави на оберемку, вжала для кролiв, i тобi кортить запитати в баби Килини про дику кiзку, чи не здибалася з нею в лiсi, та мовчиш: а раптом кiзка почує, що про неї говорять, i вже нiколи не навiдується. в гостi з Княжої гори? Баба Килина дивується, що гасаєш у хащах, i лице в тебе чудне, мовби з якимсь дивом пострiчався, додому гайда, ось я тобi суниць нарвала поласуєш, ходiмо ж, дитино! Буркочучи, бере за рукув й веде, а ти оглядаєшся назад, мовби хочеш пересвiдчитись, що кiзка не визирає з лiсової гущавини й не дивиться тобi вслiд очима-дзвониками. Мати розказує, слова її - малиновi дзвоники, що видзвонюють журливу мелодiю, ця мелодiя починає болiти в твоїй душi, i цього погiдного дня, пiсля недавнього дощу, який блищить тремкими краплями на листi дерев, на травi та на картоплиннi, свiт одмiнюється перед твоїми очима, Княжа гора постає такою, як у материнiй розповiдi, - зима притрусила землю пухнастим снiгом, дуби-нелинi позодягались у сиво-золотi кожухи, берези стоять непогасними свiчками, стовбури грабiв чорнi, мовби вугiллям їх намальовано, грона калини мерехтять рубiновою кров'ю, снiгурi жаристо квiтнуть на кущах, сяє соснова глиця, вiтер дихає шпарким морозцем, а дiтлахи, розлетiвшись зграєю по Княжiй горi, спускаються схилом донизу, перегукуючись помiж собою, i голоси їхнi гостро спалахують у студеному повiтрi, аж осипаються жолудi з дубiв од голосiв, аж глиця сiється на снiжок, що бiлiє збiглим iз горняти киплячим молоком, i шишкарi спурхують iз ялин, бо такi дитячi голоси тривожно яскравi, такi дзвiнко ламкi, повпугуванi в зимову одiж, дiтлахи йдуть забродом, i тобi починає здаватись, що ти йдеш разом iз усiма, йдеш зi своєю маленькою матiр'ю, яка зовсiм не така, як тепер, а наче сiльська дiвчинка, й ти також кричиш гострим голосом, що аж кришиться вiд тривоги на iскристi уламки, й морозець щипає за щоки, й зашпори голками всмоктались у пучки пальцiв, i, наляканi вашою ватагою-зграєю, наляканi вашими батогами-голосами, то з-пiд одного, то з-пiд другого куща схоплюються зайцi, прудко бiжать униз по схилу Княжої гори, вони пiдстрибують клубками сiрого вогню, вони петляють помiж дерев, зникають помiж кущiв, ген i дикi кози майнули, з-пiд їхнiх ратичок снiжок пурхав легкими хмарками, кози скочили в ярок, десь там i пропали в хащах, i сороки стрекотiли, то летючи поперед зграєю дитячою, то летючи позаду зграї дитячої, i тут ударив пострiл, шаркнуло раптовим звуком, наче то зовсiм i не пострiл пролунав, потiм кiлька пострiлiв злилось докупи, наче хтось iз виляском ударив молотком по залiзнiй рейцi, i дiти, широко розтягнувшись по схилу Княжої гори, закричали ще голоснiше й розпачливiше, лиця їхнi горiли рум'янцями, крiзь якi пробивались бiлi, сипкi плями холоду, й очi їхнi цвiли колючими квiтками, дiти йшли помiж дерев i кричали, полохаючи дичину й женучи її попереду, на пострiли, в поле, яке вже просвiчувалось помiж деревами, - й ти почув, як куля просвистiла помiж тобою й твоєю маленькою матiр'ю-дiвчинкою, куля навiть не просвистiла, а проспiвала невидимою пташкою, й ти зовсiм не злякався, й твоя мати-дiвчинка також не злякалась, ви вдарили ще дзвiнкiшими голосами, бо якийсь заєць бiг не поперед вас, а на вас, i вiд вашого крику заєць сахнувся вбiк, щезнув помiж кущiв, i знову неподалiк проспiвала куля тонким пташиним звуком, i ви не злякались, нiхто не злякався, дiти широким забродом посувались по киплячому молоку снiгiв, лиш один хлопчик, що йшов iзбоку й трохи попереду, ген через глибокий яр, чорнявий хлопчик, закутаний у вовняну хустку й озутий у битi валянки, що сягали до пояса, раптом цей хлопчик спiткнувся й став осiдати, хапаючись руками за яворину, пальцi його повзли по корi, й ти побачив його скривлене вiд болю обличчя, на якому корчились губи, й очi його так само корчились, i жебонiв у нього з грудей чи то стогiн, чи то хрип, i ви з матiр'ю-дiвчинкою поспинялись, дивлячись на осiлого хлопчика пiд явориною, а решта дiтей, нiчого не помiтивши, й далi йшли та кричали, полохаючи дичину, вже наближались до узлiсся, за яким проглядалось поле, що било пострiлами, вiд тих пострiлiв там i сям позлягали зайцi, й дикi кози позлягали, а одна кiзка бiгла назад, кiзка бiгла помiж тобою й матiр'ю-дiвчинкою, й ви повмовкали, не лякаючи її скриками, кiзка залишала слiд, вона торочила снiг краплями кровi, вишивала снiг червоним узором, збiгала схилом Княжої гори все вище, тiкаючи вiд пострiлiв i вiд смертi, а дитяча ватага-зграя все йшла на тi пострiли, й вам би йти на пальбу, та ви з матiр'ю-дiвчинкою вiдстали вiд гурту, намагаючись через яр перебратись до хлопця, що осiв пiд явориною, сяючи сльозами на зсудомленому вiд болю обличчi i тримаючись обома руками за ноги, ви таки перебрались до нього, пораненого, намагалися звести з землi, беручи попiд пахви, а вiн клигав на однiй нозi, й там, де щойно сидiв, ятрилась червоно пляма на снiгу, вiд цiєї плями ви не могли вiдiрвати очей, наче завороженi, i хлопець той чорнявий обiзвався раптом, сказав, аби ви хутчiй iшли по шоколад, бо нiмцi вже перестали стрiляти, отже, нiмцi вiддячують шоколадом усiх дiтей, якi полохали й гнали дичину з Княжої гори на узлiсся, отже, бiжiть хутчiй, бо нiмцi позбирають здобич, сядуть у машину й поїдуть собi, а ви зостанетесь без шоколаду, й попросiть для мене шоколаду, казав той чорнявий хлопець, бо я ж кричав найголоснiше, хiба я винен, що от тепер ногою не годен ступити, ну бiжiть, бiжiть, бо нiмцi поїдуть зi здобиччю, шоколад пропаде ваш i мiй, а вони ж обiцяли вам дати по плитцi шоколаду, сорока стрекотала над вашими головами, пiдбитою птахою чорнявий хлопчина у вовнянiй хустинi висiв на ваших плечах, з поля вже не стрiляли, зима на Княжiй горi смiялась безмежною срiбною усмiшкою, скоро долинуло гарчання мотора, й машина з нiмцями рушила, зоставивши зграйку дiтлахiв на узбiччi дороги, й чорнявий хлопець у вовнянiй хустцi плакав, що йому не дiстався шоколад, i ми з матiр'ю-дiвчинкою вели його з лiсу, вже в полi побачили кров на снiгу вiд забитої дичини, й так само торочка кривава слалася за вами, наче калиновий сiк... Знову на хатньому причiлку сидиш у зеленому липовому парашутi, що шелестить листям, i кличеш до себе Княжу гору так, начеб кликав рiдну матiр, аби не барилась у колгоспному полi, а верталася б хутчiй до домашнього вогнища. Кличеш довгохвостих сорок i диких кiзок, а ще ж i зайцiв, бо зайцi також водяться, а ще їжакiв, гадюк, куниць, золотаво-пухнастих бiлок. Дiд Гордiй сидить пiд хатою в бiлiй полотнянiй сорочцi, струже ложку з деревини, й кучерявi стружки облiпили дiда, як бджоли вощину. А що ти кличеш Княжу гору вголос, то дiд пiдказує: - Не забудь позвати борсука... Виспiвуючи в липi, слухняно кличеш борсука, хай навiдається в гостi. - Не забудь лисицю... Чом би й не покликати лисицю, i ти з липи спiваєш до невидної звiдси лисицi, щоб не барилася, а спускалась у село. - I вухату сову поклич, i горличок поклич... За розумною дiдовою порадою кличеш i вухату сову, й горличок, кличеш те, що лiтає, бiгає та лазить, що гарчить i щебече, бо твоя душа готова вмiстити в собi все, що вмiщає в собi душа Княжої гори, у вас-бо спорiдненi душi. - Ти, хлопче, такий, що й вовка покличеш. Кажуть, цiла тiчка вовча на горi об'явилась. Ну, тiчка чи не тiчка, а таки недавно колгоспну ягничку зарiзали, що лиш кiсточки й познаходили. Вовка кликати не треба - вiн сам прийде. Ось на твiй клич iз Княжої гори, мiнячись у сонячному промiннi, переблискуючи барвистим оперенням, летять птахи. - Дiду, горлицi летять! Дiд Гордiй сидить пiд хатою в сивiй хмарi розмаяного волосся. - Дiду, вже й лелека летить! Лице в дiда Гордiя начебто багатшає ще на одну борозну, а стiльки ж їх у нього, що не лице, а рiлля. - дiду, а качки дикi! Очi в дiда Гордiя завiшано мережаними повiками, за якими вiн сховався разом iз усiм своїм великим i загадковим життям. Горлицi перелетiли в попелястому шумовиннi повiтря, лелеки вiдпливли на крилах-веслах, качки прохурчали, сойка майнула рябими крильми, зозуля пронеслась. А ластiвок скiльки! Ось тiльки звiрiв нiяких iз лiсу не видно, але ж звiрi - не птахи, що сп'ялись на крила й пурхнули на клич. А борсуковi збиратися забарно. Лисиця хутчiй прибiгла б, але ж дорога неблизька, та й собак у селi страшно. - Дiду, вiзьмiть мене з собою на Княжу гору, я ще нiколи там не був! - Отуди? - дiд Гордiй показує рукою. - До неба? - Еге, вiзьмiть мене аж до неба. - Е-е, синашу, до Княжої гори треба дорости. Дорости отут, на землi. Ти спершу дорости, а я потiм вiзьму. - Коли ж я доросту, коли? - кричиш у розпачi до всього свiту. - Скоро доростеш, - каже дiд Гордiй так, наче то бiлий свiт озивається його вустами. - Поглянь на мене: ось я не встиг оглянутись, як уже вирiс. Так i ти не зоглядишся. Лишенько, невже знову навiдалась дика кiзка, почувши його клич, ген майнули ноги в дубняку, гiлля вiд бiгу її схлюпнулось хвилею? Привидiлося, сонячнi зайчики пустують... Позбирались жiнки до безумної Дарки Сторони, мастять їй хату зсередини i з вулицi, пахне кiнськими кiзяками, з якими розмiшано глину для мастiння, пахне розмiшаною глиною, пахне просяними щiтками, якi безкрилими птахами пурхають у жiночих руках, зостав-ляючи на стiнах мокрi слiди, що хутко протряхають цього сонячного дня, сама хазяйка безумна Дарка Сторона готує для мастильниць обiд, готує надворi, тут у неї лiтня кухня, вогонь через вiдчиненi дверцята плити щось розказує аж десятком золотих язикiв, а ти не вiдходиш вiд жiнок, бо дуже боїшся чорних гиндикiв, що ватагою поставали неподалiк i знай чатують, по-булькуючи булькiтливими голосами, знай стережуть, аби напасти на полум'я твоєї червоної сорочки, бо, звiсно, завжди кидаються на червоне, а жiнки-мастильницi гомонять, перекидаються крем'яхами слiв, i крем'яхи-слова їхнi аж наче порскими iскрами iскряться, жiнки-мастильницi, помiж яких i баба Килина, без якої не обходиться нi весiлля, нi родини, нi звiздини, гомонять про дуплавого дуба, що росте на подвiр'ї, дуплавий дуб зодягнений у зелену сорочку, з якої стримить костомаччям засохле гiлля, сорочка трiпоче на вiтрi, голуби спiвають-стогнуть у листi, жiнки-мастильницi говорять про Дарку, тiльки в їхнiй балачцi Дарка зовсiм не стара, як оце нинi коло плити на кухнi лiтнiй своїй, а молода, й коси в неї висять до пояса, гадюками звиваються, й очi в неї такi синi й густi, що синiших i густiших не буває, а староста Засядьвовк походжає перед нею в нових чоботях хромових, якi грають на його ногах, наче то двi гармошки грають, староста Засядьвовк похльостує нагайкою по чоботях, по гармошках своїх, по музицi хромовiй, смальцем намазанiй, в однiй руцi тримає нагайку, а другою хоче обiйняти Дарку, тiльки Дарка йому не дається, випорскує, й коси гадюками випорскують, а староста Засядьвовк говорить, як то любив i любить Дарку й сина Грицька їхнього любить, нiколи так жiнку й дiтей вiд своєї жiнки не любив, мабуть, наслано, мабуть, наворожено, бо як споконвiкiв водились вiдьми на Княжiй горi, то й не переводяться, бачиш, Дарко, полiцаї з нiмцями вже зняли з коловорота ланцюг, прив'язують Грицька ланцюгом до дуба, хай хоч як смикається, а не вирве дуба з землi, вже руками-ногами не ворухне, а затятий такий, затятiшого свiт не бачив, його другий день мордують, а вiн не признається, таки геройська дитина в тебе вiд мене, але хоч би й як мовчав, а мусить признатись, де ховаються партизани в лiсi, бо сам партизанить, бо знає, було не попадатись у нашi руки, а попався, то кажи, хлопче, а коли ти впертий такий, змусимо матiр заговорити, мати знає, з ким ти водишся i куди бiгаєш до лiсу, комендант Хорст додумався сина мордувати перед матiр'ю, з бiса мудра голова в коменданта Хорста, вкраїнська голова на такi мудрощi нездатна, авжеж, куди вкраїнськiй головi супроти нiмецької, то признавайся, Дарко, бо вже твоєму Грицьковi одне вухо для постраху вiдрiзано, бритва гостра, з нiмецької сталi, вiд одного вуха не затупиться i вiд другого вуха не затупиться, чуєш, Дарко, можеш врятувати сина, а не хочеш, камiнна в тебе душа й камiнне в тебе серце, тобi дорожчi партизани, чужi люди, а не кров рiдна, таж Грицько вже нiколи не почує дiвчат, їхнiй дiвоцький клич не западе йому в обтятi вуха, а все ти винувата, Дарко, перед сином своїм винувата й передi мною винувата, бо я ж батько Грицькiв, а мушу чи йти таке бузувiрство й чиню не зi своєї волi, вони й без мене наругу над ним вчинять, як чинять над усiм бiлим свiтом, еге ж, мовчиш, ось Грицько вже без ока, нiмецька сталь скiльки очей скосила, не побачать життя, що для нiмецької сталi двоє Грицькових очей, уже не бачить на обоє, вже матерi своєї не бачить, уже свiту не бачить, нiч настала чорна для нього, це ти його ослiпила, бо тобi партизани в лiсi дорожчi вiд рiдного сина, та невже серце твоє не здригнеться, га, та не рвись ти до нього, однаково не пiдступишся, то не я тебе по ногах б'ю нагайкою, то нагайка сама собою сiпається, сама сiче, ще говорити годен Грицько, але мовчить, наче зацiпило, то зараз йому по-справжньому зацiпить, уже не обiзветься, вже тебе матiр'ю не назве, бо чи ти варта називатись матiр'ю, коли звiрi до свого плоду сердечнiшi, та стiй, не рвися, так його вiд катiв не порятуєш, а можеш порятувати, ще можеш, поки нашому синовi не дiстали серце з грудей, щоб показати, щоб мати побачила серце свого сина, ще жоднi-сiнька мати не бачила серце свого сина, а ти побачиш, а ти натiшишся кривавим серцем свого сина, бо тобi, либонь, не терпиться побачити його в руках катiв, бо тобi любiше глянути на серце свого сина, анiж сказати за ту банду, яка не дає дихнути нiмцям, вiд якої життя немає комендантовi Хорсту, яка й на мене чигає за кожним кущем на Княжiй горi, тож, лютий звiре, дивися на серце свого сина, ще воно живе в кривавих руках, iще воно здригається, й чому ти не ослiпла вiд серця свого сина, еге ж, бийся головою об землю, їж сиру землю, сховайся в землi, щоб не бачити такого, староста Засядьвовк iз полiцаями та нiмцями поїхали машиною, зоставивши криваве серце її сина в травi, й коли Дарка пiдвела знетямлену голову, то побачила приблудного рябого пса бiля ворiт, хотiла скрикнути, а голос у неї сiв, лиш сапко так сапнула, й пес загарчав, вишкiривши зуби, тодi й мова вiднялась у Дарки, тодi обезумiла вона, з тих пiр i не чує, до свiту не говорить, i свiт не говорить до неї, жiнки-мастильницi, балакаючи, вже хату змастили зсередини та з вулицi, посiдали за столом пiд яблунею, полуднають отим, що їм безумна Дарка зготувала, чорнi гиндики вже з подвiр'я за ворота, вiд ворiт через дорогу до озера, пасуться бiля озера, а ти не йдеш полуднати з жiнками-мастильницями, бо не наробився, ти надибав черепок, нагортаєш у черепок жару з плити й покрадьки несеш до старого напiвусохлого дуба, обертаєшся до мастильниць, чи не стежать за тобою, чи баба Килина за тобою не дивиться, i висипаєш жаристi вуглинки в дупло, потiм iще набираєш у черепок жару в плитi, знову в дупло висипаєш, iз дупла сотається димок, синьою хмаркою куриться, надибуєш вiхоть клоччя, запихаєш i клоччя в дупло, ще запихаєш всохлий бур'ян, трiски, дим пасмами в'ється з дупла, а жiнки-мастильницi обiдають пiд яблунею, мовчазна Дарка Сторона полуднає з ними, якась там бесiда точиться, пропав той Засядьвовк iз села, десь ковтнула його вiйна, а може, й не ковтнула, знайшов собi лiгво за океаном, а жар у дуплi вже не тлiє, жар уже розгоряється, поймаючи нутро дерева, косичиться дим, а потiм iз дупла вискочив язичок вогню, мовби то бiлочка вискочила, вискочила - й сховалась, потiм уже двi бiлочки вискочили, танцюють у дуплi, вже не ховаються, i коли дуб спалахнув, то жiнки-мастильницi скочили за столом, баба Килина скочила, безумна Дарка Сторона скочила, в усiх дикi-предикi очi, бо чого ж це дуб зайнявся i горить, i начебто блискавка не вдарила в дуб, ясний день, гроза позавчора пройшла, добре, що посеред обiйстя стоїть дуб, вогонь не перекинеться на хату й на хлiв не перекинеться, й до сусiдiв далеко, якась лиха година запалила дерево, саме хiба зайнялося б, жiнки-мастильницi товчуться довкола дуба, наче сороки, а вiн усе дужче поймається полум'ям, полум'я рветься з грудей дуба вгору, дуб аж починає стогнати, ледь-ледь гуде, бiль i гнiв у стогонi, й ти лякаєшся його живого болю та стогону, бiжиш геть, аж макiтриться в головi, пролiтаєш мимо обiйсть, уже й школу поминув, уже далеко вiд хати Дарки Сторони, а чомусь в очах горить охоплений полум'ям напiвусохлий дуб, стогне у вогнi живим криком, аж душа твоя крається, i здається, нiкуди не втекти й не забiгти вiд того вогненного страждання... Два чорнi дядьки (обидва наче з комина вилiзли, де обiбрались у сажу, з якої лиш очi поблискують голубими яєчками) йдуть стежкою з Княжої гори, ступають один за одним, i тримають дядьки на плечах свiжозрубану грабову тичку, з неї навiть не все листате вiттячко стесано. Дядьки йдуть статечно, й жердина помiж ними прогинається, бо таку важку ношу до неї пiдв'язано. Пiдв'язано мотузками за лапи, а довгий хвiст по землi метляється, як мiтла, мете куряву на стежцi, а гостра морда звисає вбiк, i язика червоного видно в пащi, й iкла стримлять гострi, аж морозом по шкурi дере. Та це ж вовк дивиться на тебе витрiщеними мертвими очима, хоч i мертвими очима - а як люто дивиться, ось зараз, здається, i рикне скаженим риком, ось зараз вивернеться з жердини, бо хоч i здоровi дядьки, але чи втримають отакого велетенського вовка, хай навiть мертвого! Страх б'є в голову, й ти щодуху тiкаєш вiд їхньої впольованої страшної здобичi, яка лякає не менше за живу, а може, ще й бiльше, бо де ж це бачено - вбитий вовк! А коли страх поступово тане, вискакуєш зi схованки в бузинi та й бiжиш гуличкою вслiд за впольованим вовком, i скоро знову стає страшно, бо на кутку загавкав один та другий собака, їм вiдповiли iншi собаки, Й тепер кругом гримить такий собачий лемент, що й застрелений вовк злякається, не тiльки жива людська душа, й вiд того собачого валування мовби день потемнiв, i сонце пригасло, й отi дядьки з рушницями за спинами ще дужче почорнiли, - й раптом очi твої бризнули такими сльозами, як горох. Очi бризнули горохом слiз, i вже за їхньою пеленою ясний день i зовсiм споно-чiв, а дядьки з вовком стали розмитими, наче розтанули й зникли. Невiдь-звiдки надiйшов дiд Гордiй, каже тобi не плакати, а як ти не плакатимеш, коли сльози самi котяться. А ще нiхто в нас за вовком не плакав, каже дiд Гордiй, краще б за ягницею поплакав, що вовк зарiзав, а вiн хiба тiльки одну ягницю зарiзав! А ти й сам не знаєш, чому за вовком плачеш, чому сльози котяться за тим здоровенним сiроманцем, а не знаючи - ще дужче ридаєш, затуляючи долонями лице, щоб на свiт не дивитись i щоб свiт на тебе не дивився. Дiд Гордiй веде тебе за руку додому - й знай усiм по дорозi розказує, що ти за вбитим вовком так побиваєшся. Всi дивуються, що така чудна дитина, чуднiших i н& буває, бо ще нiхто в їхньому селi, нi в сусiднiх селах за вовком не плакав, ну, вродиться ж таке, правду сказано, вiд вiтру. Може, про того впольованого вовка мало б хто в селi довiдався, якби ти не плакав за ним, а то ж усiм запам'ятались твої сльози пекучi - ну, мовби дощ iз хмари падав, дощ твого великого жалю дитячого. Ранок - це рожева птаха, що прилiтає iз-за Княжої гори, за рожевою птахою прилiтає бiлою птахою день, на змiну бiлiй птасi прилiтає сiрою птахою вечiр, а вже нiч прилiтає з Княжої гори птицею чорною. Ось iще скрiзь сiрiє птахою вечiр, ще птаха-вечiр дзьобає зорi в небi, п'є росу по левадах, кутаючись i грiючись у млистому туманцi, але вже має тiкати з села, бо ви тiльки погляньте на Княжу гору! З-за неї виростають i виростають темнi крила, затуляючи небеснi прозорi високостi, вони все помiтнiше клубо-чаться, насовуючись на село, барви на перах рухомих хмар мiняться, мiшаються, вони ще не витворили якогось остаточного кольору цiєї птицi, яка летить, її остаточний колiр має витворитись аж тодi, коли вона прилетить iз-за гори, затуливши небо i полонивши землю. Княжа гора вiтриться тьмавими сплесками пiд грiзними крильми могутньої й невiдворотної птицi, село западає в усе глибший та глибший морок, що подекуди жеврiє освiтленими вiкнами хатiв, i вже скоро хижа птиця ночi всiдається мiж небом i землею, погасивши зорi та мiсяця, щоб здаватись iще страшнiшою i всевладнiшою. Вiд неї треба заховатись до хати, але й iз хати чутно, що чорна птиця на гадцi не має спати, як то сплять птахи вночi, вона шумить листям у саду, гiлкою грушi стукає в шибку, шарудить якоюсь галузиною на стрiсi, глухо дихає в комин, їй би вгамуватись, а вона, либонь, уже б'є могутнiми крильми, а вона починає гоготiти громом, а їй iз очей уже прискають довгi й раптовi приски блискавок, i хата сповнюється тривогою. Бо прилетiла гнiвна чорна птиця з Княжої гори її посланцем, отже, то Княжа гора послала свiй гнiв сюди в долину до людей, i ти, щулячись, краєчком свiдомостi здогадуєшся, за вiщо такий гнiв наслано, його наслано, мабуть, за отого вбитого вовка. Авжеж, бо Княжа гора з вовком заодно, для Княжої гори всi рiднi дiти - хай лисиця, хай борсук, хай кiзка, отож i вовк для Княжої гори є своїм сiромашним духом, i вона оплакує його смерть так, наче рiдна мати. Чорна птиця ночi все кублиться й кублиться на землi, говорить громом, дивиться вогнем блискавок, аж хата злякано здригається, й ти непомiтно засинаєш, бодай увi снi рятуючись вiд гнiву чорної птицi, хай би вона швидше вiдлетiла, хай би замiсть неї прилетiла рожева птиця ранку, пахнучи м'ятою i свiжою росою. Просипаючись увi снi, чуєш гуркiтливий голос птицi, що гнiвається й гнiвається, вогнями блискавок блимаючи у вiкна, й жаль за сiроманцем просинається разом iз тобою, наче вiн також твiй зведений родич вiд вiтру. Так само, як стрекiтлива сорока чи дика кiзка, названi матiр'ю твоїми сестрами, а вовк - уже начебто брат, тiльки якийсь недобрий брат, але ж коли розкинути розумом, то хiба в людей не водиться братiв недобрих, кровожерних, але ж i їх так само шкода, серце й за ними побивається. Вкотре просипаєшся, а чорна птиця все кублиться, все гнiвається, аж хата вiд її гнiву труситься, мабуть, нiколи й не вiдлетить. А потiм не вiриш своїм очам: вийшовши на подвiр'я, бачиш рожеву птицю ранку, що вже летить iз Княжої гори! Вiд чорної птицi де-не-де лиш по темнiй пiр'їнi виднiє, розгубила то в затiнку дерев, то в яру, то пiд стiною лiсу, а рожева птиця ранку летить хвиля за сонячною хвилею, i в її свiтлi село смiється теплою материнською усмiшкою, й сам ти усмiхаєшся - до нестримної рожевої птицi, яка таки прилетiла, прогнавши птицю чорну, всмiхаєшся до Княжої гори, яка вiд усiєї своєї щедрої душi подарувала цю веселу птицю всьому бiлому свiту! А до тiєї печери-чернери щоб ти й не заглядав, бо голову тобi вiдiрву так, як ти був скрутив голову тому соняшнику, хоч, може, тобi однаковiсiнько - що без голови, що з головою! Ту печеру-чернеру попiд усiєю Княжою горою поточено, й хто вiдає, чи людьми поточено, чи водою поточено, бо, трапляється, люди точать, як води, й води точать, як люди. Княжа гора сидить на пiдземних печерах-чернерах, мов степова орлиця на гнiздi, гай-гай, уже скiльки столiть вiдшумiло, як вона оберiгав своє гнiздо, а що в тому гнiздi - сама вона лиш i знає, мабуть, таємницi. Мабуть, багато таємниць назбиралось, та таких, що шкода Княжiй горi у свої пiдземнi таємницi та ще й когось утаємничувати, отож i сидить на них орлицею. Бачив, звiдти вилiтають сови, що денного свiтла бояться, кажани там водяться, всяка нечиста сила, що проти ночi й згадувати страшно, а людям дорогу в печеру-чернеру заказано, може, тiльки нашому дiду Гордiю й не заказано, от. Хiба дiд живе? Дiд вештається помiж днем учорашнiм i завтрашнiм, наче йому пристановиська нема в днi сьогоднiшньому, то йому не страшно i в печеру-чернеру заглянути, як у своє вчорашнє життя, а потiм назад повернутися до нас. Отi старi грошi, з якими ходив у крамницю торгуватись, де дiстав? А в печерi-чернерi дiстав та й додумався, iрод, iз ними на бiлий свiт поткнутись! Та з такими грошима лиш у печерi-чернерi й торгуватись, там теж крамниця має бути, а в тiй крамницi й товари такi, що за старi грошi вiдпускають їх, а за новi грошi нiчогiсiнько не купиш. Бач, дитино, який наш дiд Гордiй багач, але не спромiгся з печери-чернери гостинцi принести нi для баби своєї, нi для внука, немов у нього ще є десь баба чи внук або має грошi берегти для якогось iншого життя. А може, дiд Гордiй i береже знайдений скарб для якогось iншого життя, хiба вгадаєш, коли вiн вiчний: либонь, нi початку йому немає, нi кiнця. Отож, лиш дiдовi й можна в оту печеру-чернеру й назад, а тобi зась, бо чого тобi в те минуле життя заглядати, коли його в тебе не було? А раз у дiда Гордiя було те минуле життя - хай заглядає, хай собi вештається з порожнiми руками туди-сюди, аби здавалося старому бовдуру, що й вiн до якогось путнього дiла приставлений. Та не подумай, що вiн справдi по тi грошi внадився в печеру-чернеру, що йому справдi закортiло в своє минуле життя позаглядати. Спершу вiн подався туди по свого коня Гнiдка, був колись такий жеребець у дiда. Й чи цигани вкрали, чи якась холера, а тiльки пропав Гнiдко. Скiльки по ярмарках обходив дiд Гордiй, думав зловити циганiв, а все марно. Ось i сказали дiдовi, щоб у печерi-чернерi шукав, начебто лиш там Гнiдко мiг пропасти, ну, дiд внадився пiд Княжу гору, бо, кажуть, у горi всякої всячини багато пропало. Дiд не знайшов коня, бо печери ж тi - без кiнця та краю, десь там Гнiдко бiгає й досi, а дiд i досi шу