Адрiан Кащенко. Оповiдання про славне Вiйсько Запорозьке Низове ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ** ПРО ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ ТА БОРОТЬБУ ЇЇ З ТАТАРАМИ Й ТУРКАМИ (1483-1590 РОКИ) ** ДАВНИНА УКРАЇНИ Не до ладу було б розпочинати оповiдання про запорожцiв, не згадавши, бодай коротенько, часи давнього життя України, бо козаки були дiтьми українського народу й завжди дбали про рiдний край, захищали його вiд ворогiв та обстоювали свої права й волю. Всi землi понад великими рiчками - Днiпром, Бугом, Днiстром та Сяном - з давнiх-давен залюднювали схiднослов'янськi племена. Вони жили окремими громадами, й ними правили вiльнi ради громадян, що обирали собi на вiчах князiв. На пiвнiч та на схiд од слов'ян селилися фiнськi племена, з яких найбiльшi осiли на берегах Оки та Волги - мордва й черемиси. Колись, у давнi часи, слов'янське населення жило на просторах од Тиси, яка впадає в Дунай, лише до Днiпра, так що надднiпрянськi землi лежали на краю цих володiнь, i через те вони були прозванi Україною. Але з часом слов'яни стали селитися й на фiнському теренi: по рiчцi Двiнi, на озерах Чудському й Iльменi, по рiчках Волзi й Оцi, й там стали вони складати свої громади й князiвства. Десь iз початку Х сторiччя, пiсля народження Iсуса Христа, за часiв князювання в Києвi Олега, гору над усiма схiднослов'янськими племенами взяли поляни, якi жили на правому боцi середнього Днiпра й мали своїм осередком город Київ. їхня земля споконвiку звалася Руссю, i ця назва, разом iз поширенням влади київських князiв, перейшла й на всi слов'янськi племена, якi скорилися полянам. За часiв Володимира поляни, з волi цього князя, року 988-го пристали до грецької православної вiри, а згодом християнство визнали й iншi схiднослов'янськi племена. З прийняттям православ'я слов'яни набули письменнiсть i стали потроху створювати свою власну культуру. Той же князь Володимир об'єднав усi слов'яно-руськi племена в одну велику Руську державу, яка простяглася вiд Тиси за Карпатськими горами до рiчки Дону й Азовського моря та вiд Бiлого до Чорного моря. Але та єднiсть тривала недовго. Безмежнi обшири, що їх посiли слов'яно-руськi племена, та брак у тi часи шляхiв сполучення утруднювали спiльне життя на таких великих землях, i незабаром держава Володимира занепала й розпорошилась на багато дрiбних князiвств. До того ж, князь Володимир, помираючи, роздав усi володiння мiж своїми дiтьми. Ще його син Ярослав якось тримав братiв у покорi й мав пiд своєю рукою всi руськi землi, крiм Полоцької, а вже за часiв його внукiв нiхто не бажав слухатися київського князя. Не минуло й ста лiт, як велика Київська держава розпалась на кiлька десяткiв, а далi - й сотень князiвств. Зрештою, дiйшло до того, що мало не в кожному мiстi був свiй князь. Усi князi ворогували мiж собою, кожен хотiв мати якнайбiльше пiдвладних городiв i весей; i от вони, озброївши своїх людей, стали нападати на своїх сусiдiв; скидали своїх родичiв iз князiвств та iнодi об'єднували докупи чималi володiння, якi з часом знову дiлили мiж своїми дiтьми й онуками. Пiд час цих змагань i чвар князi часто запрошували за грошi чужостороннiх воякiв: варягiв або iнших кочiвникiв, якi, скориставшись занепадом Русi, захопили пiвденнi степи. Спочатку то були печенiги, а згодом - половцi. Найбiльше лиха вiд тих воєн зазнав Київ. Вiн був найдостославнiший i найбагатший з усiх городiв, розташованих на руських землях. За часiв Володимира та Ярослава Київ прикрасили великi й розкiшнi церкви й монастирi; його було обсипано високими земляними валами з мiцним, посеред них, мурованим заїздом, що звався "Золотою брамою", i тепер Київ жив лише спогадами про свою славу. Через те кожен могутнiй князь неодмiнно прагнув стати князем у цьому городi та старшинувати иад усiма руськими престолами. З тими вiйнами й колотнечами дедалi дужче занепадали городи, зубожiла люднiсть i сила Русi. Цим i скористалися степовики-половцi, що досi вже вигнали з пiвденного степу печенiгiв та угрiв й захопили степовi простори вiд Волги до Днiпра. Вони наскакували на руськi землi, випалювали городи й весi, а людей забирали в неволю. Найближча до степiв Київщина, звiсно, й найбiльше потерпала вiд тих нападiв. Нарештi в XI столiттi половцi витиснули Русь iз степiв на пiвнiч, опанували Днiпром од лиману до Орелi, захопили устя Днiстра й Бугу й, таким чином, перетнули руськi шляхи до Чорного моря й Цар-городу. Доки через тяжкi обставини Київщина та й узагалi вся Україна дедалi дужче занепадала, пiвнiчно-схiднi руськi землi, захищенi вiд степовикiв лiсами та болотами, змiцнювали свою силу й у XII столiттi склали, мiж рiчками Волгою та Окою, чималу державу - Суздальську Русь, яку згодом стали називати Московщиною. Осередок руського державного життя поволi перемiстився на пiвнiч. За два столiття, що минули пiсля князювання Володимира, єднiсть мiж пiвнiчною та пiвденною Руссю зовсiм розладналася, так що суздальськi князi не тiльки не допомагали Українi у боротьбi з половцями, а навiть радiли iз занепаду Києва, i року 1169-го суздальський князь Андрiй Боголюбський, скориставшись iз безсилля Київського князiвства, захопив зi своїм вiйськом Київ, пограбував його вкрай, не минаючи навiть монастирiв та церков i, поруйнувавши та спустошивши колись могутнє й розкiшне мiсто, залишив його на поталу степовикам-половцям. За якийсь час пiсля походу на Київ Андрiя Боголюбського посунулися на руськi землi татарськi орди зi Сходу. Пiд проводом свого хана Батия вони зруйнували року 1237-го Суздальську Русь i, повернувши звiдти на пiвдень, кинулися на половцiв i вигнали їх аж за Дунай та Карпатськi гори. Заволодiвши пiвденними степами, Батий через кiлька рокiв рушив iз великими ордами на теперiшню Лiвобережну Україну й, спустошивши Переяславське та Чернiгiвське князiвства, року 1240-го пiдступив до Києва. Городяни оборонялися вперто, адже сподiвалися лише на смерть, бо не мали сили вiдiгнати татар, i тi, вдершись до мiста, вирiзали людей та пограбували i сплюндрували все, що кияни встигли збудувати та надбати за сiмдесят лiт пiсля руїни Андрiя Боголюбського. Пiсля Києва татари спустошили ще Волинь, Подiлля й Галичину, а тодi знову повернулися в чорноморськi степи, обклавши щорiчною даниною всi руськi землi. Русь опинилася в чужоземному ярмi. Щороку всi руськi князi мусили привозити свою данину; й вiд волi хана залежало, чи залишаться вони на тронi, чи їм зiтнуть голову, й князiвства перейдуть в iншi руки, до тих князiв, що бiльш покiрливi, чи, не шкодуючи своїх пiдлеглих, обiцяють привозити татарам набагато щедрiшi подарунки. Найскрутнiше з усiх руських земель доводилося вiд татар знову-таки Русi-Українi, бо вона була найближча до степiв i не мала жодного природного захисту з боку татарських кочовищ; тому пiсля нашестя Батия схiднi й пiвденнi землi зовсiм здичавiли, поросли будяками й перетворилися на безлюднi степи. Не так тяжко було Русi Суздальськiй, або Московщинi. Татари не любили ходити туди через лiси й болота, й не так потоптали той край. За сто лiт Батиєвої руїни Московське князiвство не занепало, а змiцнилося, i князь московський Iван Калита, за згодою татарського хана, став старшим над усiма схiдноруськими князями, проголосивши себе великим князем. Ще менше потерпiла вiд татар Галицька Русь, бо її зi степу заступила Україна, i в XIII столiттi, за часiв короля Данила, сина його Лева та онука Юрiя, вона набула ще бiльшої сили. Та й у неї знайшлися вороги - угри й поляки, й тi лихi сусiди, виснаживши її могуть, пiдгорнули Галицьку Русь пiд себе, причому тi русини, що жили за Карпатами, потрапили в ярмо до угорцiв, а тi, що були на сходi гiр, дiсталися полякам. Доки київська Русь-Україна перебувала в руїнах, стоптана татарськими кiньми, на пiвнiч од неї, на рiчцi Нiманi, почав складатися в мiцну державу напiвдикий народ. Уже в XIV столiттi великий князь литовський Гедимiн заходився поширювати свою владу на пiвдень i завоював усю Бiлу Русь (край од Прип'ятi до верхнього Днiпра). Син же Гедимiна, великий князь Ольгерд, прилучив до Литви всю Україну з обох берегiв Днiпра, року 1360-го посадив свого сина Володимира князем у Києвi й, вигнавши на якийсь час татар iз нижнього Днiпра, Бугу та Днiстра, розширив межi своєї держави до Чорного моря. За добу литовської зверхностi Україна трохи перепочила. Литовцi не утискували українцiв; навпаки, самi запозичували в них звичаї, мову й письменнiсть. Але таке спокiйне життя недовго тривало на Українi. Наприкiнцi XIV столiття Литва з'єдналася з Польщею, державою римсько-католицької вiри, й поляки, забравши всi державнi посади, стали переслiдувати православних українцiв, та не задовольнившись i тим, почали обмежувати волю українського селянства й роздавати українськi землi польськiй шляхтi. За панування Литви на Українi вже були вiльнi вояки, якi, хоча й не називалися козаками, проте, як i козаки, присвячували себе вiйськовiй справi. Тодi Вiзантiйське царство воювало з турецьким iгом i, щоб мати добре вiйсько, набирало за грошi воякiв iз рiзних країн. Мiж iншим, ходили до Царгорода й українцi, про що згадано в пiснi з тих часiв: Ой, пустимося ж на тихий Дунай, Далi Дунаєм пiд Цареград; Ой, чаємо там доброго пана, Що платить добре за служеньку; Ой, дає на рiк по сто червоних, По кониковi та й по шабельцi, По парi суконь та й по шапочцi, Та й по шапочцi, та й по панночцi... Слiдом за лихом, якого зазнала Україна вiд польської шляхти, на неї впала ще страшнiша бiда. В серединi XV столiття грецьке Вiзантiйське царство, вiд якого на Русь прийшли православна вiра й письменство, було зруйноване турками, i Царгород, перехрещений вiдтодi у Стамбул, став столицею бусурманiв. Оттоманська Порта вийшла в першi держави Європи; татарська орда з Криму, яка весь час кочувала в руських степах, од Кавказу через Дiн та Днiпро аж до Днiстра, будучи найближчим сусiдом i єдиновiрцем туркiв, визнала над собою їхню зверхнiсть, а вiдтак, змiцнивши своє вiйсько, вигнала литовцiв iз Днiпровського Пониззя та Бугу й почала спустошувати своїми наскоками Україну та вiдвойовувати її землi у Литви. Найлютiшим тягарем для України були походи кримського хана Менглi-Гiрея. Року 1482-го вiн дощенту сплюндрував Правобережжя разом iз Києвом, а через кiлька рокiв так само спалив i Лiвобережжя з Чернiговом i, не спинившись на тому, спустошив ще й Подiлля та Волинь. Про зруйнування Києва Менглi-Гiреєм так розповiдає народна дума: В недiлю рано-пораненьку у всi дзвони дзвонять, I старiї, i малiї в весь голос голосять, На колiна упадають i господа просять: "Поможи нам, боже, Київ-город боронити, Дiждем першої Пречистої, будем обiд становити". В недiлю рано-пораненьку города достали, Усiм церквам українським верхи позбивали, Дзвонами спiжовими коня напували, В святих церквах конi становили. Ця руїна, за Менглi-Гiрея, була далеко гiрша, анiж за часiв Батия, бо всiх людей, хто не був забитий або не сховався в лiсi, татари забирали в Крим, а звiдтiля продавали у неволю на турецькi галери або в заморськi турецькi мiста. За кiлька рокiв Україна стала пусткою, понад Чорним же морем та й далi, на Середземному й Червоному, лунали розпачливi зойки сотень тисяч українських бранцiв i бранок, вiдiрваних од своїх дiтей та батькiв, од рiдного краю. Не маючи собi захисту вiд своїх зверхникiв - литовцiв та полякiв, українцi збагнули, що їм треба самим братися до зброї й виставляти свою вiйськову силу проти татарської неволi. Коли ординцi залишали Україну, населення почало виходити з лiсiв, гуртуватися в загони та силомiць виганяти зi своїх земель татар. Кому пiд час руїни вдалося врятуватися разом iз сiм'єю, тi верталися до своїх розорених осель; потроху бралися за господарство; тi, що втратили всю рiдню й не мали для кого зводити нове гнiздо, лишалися без даху над головою, йшли в степи, присвятивши своє безталанне життя боротьбi з поганцями - татарами - та оборонi своїх бiльш щасливих землякiв. ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ Тих українських людей, що лишилися безпритульними пiсля татарської руїни i, взявши зброю до рук, почали виходити в степ i нападати на татар, прозвали козаками, що мовою схiдних народiв означало: "вiльна, рухлива людина". Не маючи ще певної органiзацiї (ладу), українська козаччина в першi десятки лiт свого iснування гуртувалася здебiльшого бiля замкiв стародавнiх руських князiв: Острозького, Вишневецького, Дашковича та iнших - i з ними виходила битися проти татар; далi ж, коли козакiв побiльшало, вони купчилися в нововiдбудованих мiстах: Каневi, Черкасах, Корсунi, Бiлiй Церквi, Брацлавi та в усiх прикордонних староствах (повiтах) i ходили в походи пiд проводом старостiв, яких називали гетьманами. З таких гетьманiв-старост найбiльше уславилися Лянцкоронський, староста Хмельницький, що водив козакiв на татарськi землi у 1512 та 1516 роках i тодi ж поруйнував Бiлгород та Очакiв, i Дашкович, староста Черкаський та Канiвський, який року 1521-го зазнав, було, татарської неволi, але невзабарi втiк iз Криму й ходив 1523 та 1528 рокiв iз козаками пiд Очакiв, а якось вдерся, було, з козаками навiть до Криму. Виходячи щовесни на пiвдень, щоб вистежувати татар, козаки разом iз тим полювали на дичину й, вертаючись пiд зиму на Україну, привозили iз степiв коштовнi звiринi хутра, а тi, хто плавав рiчками, привозили додому рибу. У тi часи в гаях та байраках пiвденної України водилася така сила дичини, що з нею, було, й не розминешся; в рiчках же така сила риби, що, як старi оповiдачi казали, "встроми у воду списа, то вiн так i стримить помiж рибою - не може на бiк похилитись". Велика здобич, що привозили козаки з пiвдня, або як тодi казали, "з Низу", заохочувала й осiлих людей iз мiст i сiл виходити щовесни разом iз козаками на добичництво. Вони озброювалися, єдналися з козацькими ватагами, спiльно з ними пробували цiле лiто в степах та на рiчках, серед повсякденної небезпеки вiд татарських наскокiв; на зиму ж, обтяженi здобиччю, верталися до своїх осель. З кожним роком кiлькiсть таких осiлих добичникiв бiльшала, й вони, перейнявши всi козацькi звичаї та їхнє врядування, чимдалi дужче змiцнювали силу козацтва. Проте, хоча добичництво й мало помiтний вплив на поширення козаччини, все ж провiдною метою iснування козацького вiйська була боротьба з татарами, а потiм - i з турками. З року 1540-го iсторiя, називаючи привiдцiв козакiв, згадує не тiльки одних прикордонних старост, а й зазначає вже козацькi походи на татарськi улуси (кочовища) та турецькi мiста пiд проводом своїх же народних ватажкiв: Карпа Масла з Черкас, Якова Бiлоуса з Переяслава та Андрушка з Брацлава, на пiдставi чого можна гадати, що ще до середини XVI столiття козаччина вже мала певну органiзацiю й сама почала вибирати собi ватажкiв. У степу козаки пильнували татарських нападникiв, якi ходили на Україну по людей, перепиняли їм шлях, билися з ними й не давали захоплювати живу силу в неволю; пiд час же нападу великої орди, коли зупинити бусурманiв козакам було не пiд силу, вони все-таки дбали про те, щоб застерегти мiста й села про наближення ворога, i тодi весь хрещений люд залишав свої оселi й ховався у лiсах або шукав собi захисту в замках i по великих мiстах. На добру здобич од козакування незабаром почали дивитися ласо прикордоннi старости й давай одбирати в козакiв чималу половину найдорожчих набуткiв. Козаки попервах ремствували, а проте якийсь час пiдкорялися старостам; згодом, звикнувши до життя в степах, бездомiвнi козаки, що не мали жiнок та осель, стали й зимувати на Низу, то переховуючись у печерах, мiж скель, понад рiчками й байраками, то закладаючи свої "кошi", або "сiчi", на таких островах Днiпра, де б татарам їх було важко знайти та несподiвано захопити. Таким чином, уже в серединi XVI столiття українськi козаки подiлилися на двi частини: тiльки покiрливi та тi, що мали жiнок i домiвки, жили "на волостi", здебiльшого в Черкасах i Каневi, а пiзнiше ще й у Трахтемировi й Корсунi; тi ж, якi не мали дружин або не хотiли коритися владi на мiсцях, мешкали на Низу. Через те перших козакiв називали городовими, а других - низовими. Побачивши, що через оселення на Низу здобич починає вислизати з рук польських старостiв, вони стали ходити походами на низових козакiв, вишукуючи кошi й одбираючи їхнi набутки. Тодi низовики, щоб уникнути тих грабункiв i пильнiше стежити за рухами татар, згуртувалися в чималу громаду, вибрали собi отамана й, посiдавши на човни, попливли Днiпром за пороги. Нелегко, мабуть, було козакам уперше перетнути бурхливi пороги, де i в нашi часи нерiдко розбиваються човни на трiски, та козаки подолали той небезпечний шлях, i звiдтодi Днiпровi пороги та козаки стали рiдними братами на кiлька вiкiв, i все тодiшнє козацьке життя снувалося бiля порогiв. За порогами, на одному з островiв Великого Лугу, козаки поставили собi куренi, обкопали свiй табiр окопами, обгородили засiками й прозвали цей новий кiш "Сiччю". З того переходу низовикiв за пороги вони й почали зватися "запорозькими козаками", або "запорожцями". Про них-то й пiдуть мої оповiдання, хоча неможливо буде обминати життя й городовикiв, бо й тi козаки щовесни приходили до своїх товаришiв за пороги, жили з ними одним життям, разом вирушали в походи, разом i клали свої голови в боротьбi з бусурманами, бодай i зимували на Українi, а все-таки звалися козаками Вiйська Запорозького Низового. ПЕРШI ЧАСИ ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО Великий Луг був добрим мiсцем для розташування запорозьких козакiв. Вiн являв собою величезний острiв, оточений рiчками Днiпром, Кушугумом та Кiнськими Во-.дами й порiзаний Днiпровими протоками на безлiч менших островiв. Увесь луг мав 5 миль, або 50 верст у довжину та бiля трьох миль завширшки; його вкривав одвiчний лiс та несходимi пущi очеретiв, осоки та шелюгiв. На тих островах була цiла мережа озер та болiт, якi пiд час повенi сполучалися з Днiпром. Знайти та добути тут козакiв вороги не могли, зате прогодуватися запорожцям у Великому Лузi було неважко, бо всi його протоки, озера й лимани аж кишiли рибою, а в лiсах водилася сила звiрини й птицi. Бракувало козакам тiльки борошна та пороху, тому вони час од часу виряджали товаришiв байдаками по Днiпру на Україну. Упорядкувавши Сiч у захисному кутi Великого Лугу, запорожцi почали висилати козацькi залоги до татарських перевозiв на Днiпрi й бойовi чати в степи, понад шляхи, якими найбiльше ходили татари на Україну. Татари мали чимало перевозiв на Днiпрi, найдавнiшi з них були: перший мiж порогами Будилом та Лишнiм, другий - трохи вище голови острова Хортицi, в урочищi Кiчкас. Перше мiсце подобалося татарам тим, що там Днiпро розмежовували острови Тивильжан (Таволжанський) та Перун на три протоки й саме там легше було перепливти з кiньми по черзi, вiдпочиваючи на островах; пiд Кiчкасом Днiпро був стиснутий скелями i мав лише 80 сажнiв завширшки. Пристеживши татар на перевозi, запорожцi намагалися перешкодити їм перебратися на iнший берег, знищуючи всiх, хто зважувався перепливати; коли ж це не вдавалося, то сповiщали Сiч i Україну. Згодом на степових пагорбах були спорудженi "бекети", звiдки подавали вiстi про татар гаслом: на далекiй од Днiпра могилi запалювали вогонь, а чатiвники з подальших мiсць, сприйнявши той знак, розводили й собi багаття, i так те гасло за одну нiч поширювалося по всiх степах i доходило до України; отож, не встигнуть татари й перевезтися через Днiпро, а вже скрiзь знають, що вороги наближаються. Нема чого й казати, що життя запорожцiв у першi сто лiт iснування Запорозького Вiйська було невимовне тяжке. Татарськi кочовища дiставали в тi часи схiдним боком Днiпра рiчки Орелi, а правим - Тясмину й Висi, так що єдиним зв'язком Сiчi запорозької з Україною, i то не забезпеченим од татарських наскокiв, був Днiпро. Оточенi з усiх бокiв татарами, запорожцi повсякчас сподiвалися нападу ворогiв, а з тим або смертi собi, або тяжкої неволi. До того ж, татарськi добичники ("ушкалi"), приходячи щороку на Україну за ясирем (бранцями), неначе за своєю власнiстю, стали помiчати, що запорожцi пильнують за ними й застерiгають про їхнi наскоки всю Україну; то ж i самi почали вистежувати козакiв, щоб, знищивши їхню варту, вiроломно налетiти на українськi мiста й села. Щоденна небезпека навчила запорожцiв стерегтися вiд бусурманiв. Очi їхнi бачили в таку далечiнь, куди нинi сягають лише пiдзорнi труби, а козацьке вухо чуло й там, де, здавалося б, панувала нiма тиша. Козаки вмiли вгадувати наближення небезпеки за тим, куди бiжать степовi звiрi або як перелiтає птаство. Коли небезпека заставала запорожцiв поблизу Днiпрових порогiв, вони ховалися серед скель i в печерах, що й досi iснують по берегах Днiпра; якщо бiля Великого Лугу та в низинах рiчок - тiкали в плавнi та очерети; згодом же, вистеживши зi своєї схованки ворогiв, - кидалися на них зненацька й, коли мали сили, то й знищували їх. Найтяжче доводилося тим iз запорожцiв, якi чатували в степах. Там було видко далеко навкруги, i здавалося, що козакам нема порятунку вiд татар, бо конi у степовикiв були прудкi, як вiтер; проте й запорожцям вдавалося врятуватися; досить було добiгти козаковi до якоїсь степової рiчки або озерця, i вже вiн у безпецi: бо вирiже собi очеретину, простромить у її колiнцi дiрочку й, узявши в рот, занурюється у воду з головою. Краєчок очеретини, виставлений на поверхню, зовсiм не помiтний помiж осокою й очеретом, а козак через неї дихає й може пересидiти в рiчцi, доки татари пiдуть далi. Але хоч якi були сторожкi запорожцi, а не одному з них випало загинути в нерiвнiй борнi з бусурманами, як переказують нам сумнi народнi думи: Понад сагою Днiпровою Молодий козак обiд обiдає, Не думає й не гадає, Що на нього, молодого, Ще й на джуру малого, Бiда настигає... То не верби луговiї зашумiли, Як безбожнi ушкалi налетiли, Хведора Безрiдного, Отамана курiнного, Пострiляли, порубали, Тiльки джури не пiймали, То малий джура до козака прибуває, Рани йому глибокiї промиває. То козак йому промовляє: - Джуро, мiй джуро, Вiрний слуго! Їдь ти понад Лугом-Вазавлугом Та понад Днiпром-Славутою. Послухай ти, джуро, - Чи то гуси кричать, Чи лебедi ячать, Чи ушкалi гудуть, Чи, може, козаки Днiпром iдуть? Коли гуси кричать, або лебедi ячать - то зжени, Коли ушкалi гудуть, то схорони. Коли ж козаки йдуть, то об'яви: Нехай вони човни до берега привертають, Мене, Хведора Безрiдного, навiщають. Ой, усi поля самарськiї почорнiли, Ясними пожарами погорiли; Тiльки не згорiло край рiчки Самарки, Край криницi Салтанки Три терни дрiбненьких, Три байраки зелененьких; Та тим вони не згорiли, Ще там три брати рiдненьких, Як голубоньки, сивеньких, Пострiлянi та порубанi спочивали; Та тим вони спочивали, Що на рани пострiлянi та порубанi дуже знемогали. Озоветься старший брат до середульшого словами, Обiллється гiркими сльозами: "Прошу я тебе, братику мiй рiдненький, Як голубонько, сивенький! Добре ти учини: Хоч iз рiчки Самарки Або з криницi Салтанки Холодної води знайди, Рани мої, пострiлянi та порубанi, окропи, охолоди!" То середульший брат теє зачуває, До його словами промовляє: "Братику мiй рiдненький, Як голубонько, сивенький! Чи ти менi, брате, вiри не доймеш, Чи ти мене на смiх пiдiймаєш! Чи не одна нас шабля порубала? Чи не одна нас куля пострiляла? Що маю я на собi дев'ять ран - рубаних, широких, А чотири - стрiляних, глибоких! Так ми добре, брате, учинiмо, Свого найменшого брата попросiмо: Нехай найменший брат добре дбає, Хоч навколюшки вставає, Вiйськову суремку в головах доставає, У вiйськову суремку добре грає-приграває; Нехай би нас стали страннi козаки зачувати, До нас доходжати, Смертi нашої доглядати, Тiло наше козацьке, молодецьке в чистiм полi поховати!" НЕВОЛЯ БУСУРМАНСЬКА З татар, що наскакували на Україну, нiхто не хотiв вертатися додому з порожнiми руками. Пограбувавши в мiстах i селах усе, що було коштовного, i повбивавши тих, хто змагався й обороняв своє добро, нападники пiдпалювали оселi й зганяли людей з усiх околиць до одного мiсця. Там вони вирiзували старих i не придатних уже до невольницької роботи, вбивали або розганяли геть недолiткiв, витоптували кiньми тих дiтей, якi не мали ще сили втекти; iнших же бранцiв: молодиць, дiвчат, чоловiкiв i парубкiв, розлучаючи батька з дочкою i дружину з чоловiком, - роздiляли мiж собою. Ось уривок iз народної пiснi про татарську руїну: За рiчкою вогнi горять, Там татари полон дiлять. Село наше запалили I багацтво заграбили, Стару неньку зарубали, А миленьку в полон взяли. А в долинi бубни гудуть, Бо на зарiз людей ведуть: Коло шиї аркан в'ється, А по ногах ланцюг б'ється... А я, бiдний, з дiточками, Пiду лiсом - стежечками. Пiсля подiлу ясиру всякий татарин зв'язував своїм бранцям руки за спину сирицею, прив'язував одного невiльника до другого i, нанизавши їх цiлу пасму, припинав переднього до свого сiдла i так тяг їх через степи до самiсiнького Криму. А коли бранцi не встигали за конем, то татари пiдганяли їх довгими батогами. Не всi полоненi мали силу витримати таку подорож. Роз'ятренi, скривавленi степовими будяками, ноги не хотiли слухатися, й нещаснi бранцi, а найбiльше полонянки, жiнки та дiвчата, падали й волочилися за кiньми, доки татари не добивали знесилених, залишаючи їх серед степу на поталу звiровi й птицi. Повели їх по жiрницi, А жiрниця нiжки коле, Чорну крiвцю проливає... Чорний ворон залiтає, Тую крiвцю попиває... Та брати невольникiв, запорожцi, завжди пильнували за татарами й, не зумiвши зупинити їх тодi, як тi йшли на Україну, вони пiдстерiгали, коли вже татари верталися назад, обтяженi ясиром, Чорним шляхом, на пiвдень; i Запорозьке Вiйсько несподiвано вихором вилiтало з якогось степового байраку й, порубавши ворогiв поодинцi, визволяло рiдних в'язнiв i вертало їх на Україну. Та не щоразу траплялося запорожцям так щасливо вiдбивати невольникiв. Дуже обмаль вони мали вiйська, й дуже просторi були чорноморськi степи. Багато все-таки вивозили татари українського люду до Криму в мiста Козлов (нинi - Євпаторiя) та Кафу (тепер - Феодосiя), що, починаючи ще з XV столiття, стали всесвiтнiми невольницькими ринками. З Криму бранцiв розвозили на спродаж у всi мiста Чорного й Середземного морiв. Молодиць i дiвчат гарної вроди купували заможнi бусурмани в свої гареми, всю решту - на будь-якi роботи. Поводилися власники з невольниками не по-людському: годували їх, як собак, на нiч приковували ланцюгами або зв'язували їм руки й ноги й тримали в льохах i хлiвах; найгiрша ж доля випадала, мабуть, тим, кого турецький уряд забирав на свої вiйськовi галери. Там невольникiв прибивали залiзом до гребок, i вони мали громадити веслами вдень i вночi, переганяючи галери з одного моря в iнше, аж доки, пiд час вiйни чи за хуртовини, загинуть, разом iз галерою, в безоднi моря. Про тяжке бiдування у турецькiй неволi досi збереглося кiлька народних дум; нехай же вони й повiдають нашому читачевi про ту недолю українського народу. У святу недiлю не сизi орли заклекотали, Як то бiднi невольники у тяжкiй неволi заплакали, Угору руки пiднiмали, кайданами забряжчали, Господа милосердного прохали та благали: "Подай нам, господи, з неба дрiбен дощик, А знизу буйний вiтер! Хоча й би чи не встала на Чорному морi бистра хвиля, Хоча й би чи не повиривала якорiв з турецької каторги! Та вже ся нам турецька-бусурманська каторга надоїла; Кайдани-залiзо ноги повривало, Бiле тiло козацьке молодецьке коло жовтої костi пошмуляло!" Баша турецький, бусурманський, Недовiрок християнський, По ринку вiн походжає, Вiн сам добре теє зачуває, На слуги свої, на туркiв-яничарiв, зозла гукав: "Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте, Iз ряду до ряду заходжайте, По три пучки тернини i червоної таволги набирайте, Бiдного невольника потричi в однiм мiсцi затинайте!" То тi слуги, турки-яничари, добре дбали, Iз ряду до ряду заходжали, По три пучки тернини i червоної таволги у руки набирали, Потричi в однiм мiсцi бiдного невольника затинали; Тiло бiле козацьке молодецьке коло жовтої костi обривали, Кров християнську невинно проливали. Стали бiднi невольники на собi кров християнську забачати, Стали землю турецьку, вiру бусурманську клясти-проклинати: "Ти, земле турецька, вiро бусурманська, Ти, розлуко християнська! Не одного ти розлучила з отцем, з матiр'ю, Або брата з сестрою, Або мужа з вiрною жоною! Визволь, господи, всiх бiдних невольникiв З тяжкої неволi турецької, З каторги бусурманської На тихi води, На яснi зорi, У край веселий, У мир хрещений, В городи християнськi!" Поклоняється бiдний невольник Iз землi турецької, iз вiри бусурманської У городи християнськiї - до отця, до матусi, Що не може вiн їм поклонитися - Тiльки поклоняється голубонькам сивеньким: "Ой ти, голубонько сивенький! Ти далеко лiтаєш, ти далеко буваєш; Полети ти в городи християнськiї, До отця мойого, до матусi. Сядь-пади На подвiр'ї отцiвськiм, Жалiбненько загуди, Об моєї пригодi козацької припом'яни: Нехай отець i матуся Мою пригоду козацькую знають, Статки, маєтки збувають, Великi скарби збирають, - Головоньку козацькую iз тяжкої неволi визволяють! Бо як стане Чорне море вигравати, То не знатиме отець, либонь матiр, У которої каторзi шукати: Чи у пристанi Козловської, Чи у городi Царградi на базарi. Будуть ушкалi, турки-яничари набiгати, За Чорнеє море у Арабську землю продавати, Будуть за них срiбло-злото, не лiчачи, Сукна дорогi поставами, не мiрячи, За них брати. Тодi далася бiдному невольнику Тяжкая неволя добре знати: Кайдани руки-ноги поз'їдали, Сирая сириця до жовтої костi Тiло козацькеє проїдала". То бiднi невольники на кров, на тiло поглядали, Об вiрi християнськiй гадали, Землю турецьку, вiру бусурманську проклинали: "Ти, земле турецькая, вiро бусурманськая, Ти єси наповнена срiблом-злотом I дорогими напитками, Тiльки ж бiдному невольнику на свiтi невiльно, Що бiдний невольник у тебе пробував, Празника Рожества, будь лi Воскресения не знає, Всi у неволi проклятої, на каторзi турецької На Чорнiм морi пробувають, Землю турецькую, вiру бусурманськую проклинають: "Ти, земле турецька, бусурманськая, Ти, розлуко християнська! Уже бо ти розлучила не єдиного за сiм лiт вiйною; Мужа з жоною, брата з сестрою, Дiток маленьких з отцем i маткою. Визволь, боже, бiдного невольника На Свято-руський берег, На край веселий, мiж народ хрещений!.." Не легша доля була й українського жiноцтва, захопленого в неволю. Не маючи сили, щоб оборонятися вiд напасникiв, молодицi й дiвчата тiльки сльозами й благанням сподiвалися вмилосердити степових хижакiв. У долинi огонь горить, Коло нього турок сидить, Турок сидить - коня держить, Коня держить за поводи, За поводи шовковiї; Бiля нього дiвча сидить, Дiвча сидить, слiзно плаче, Слiзно плаче, турка просить: - Пусти мене, турчиночку, Побачити родиночку, Ще й рiдную Вкраїночку. Та даремнi благання дiвчини! Не на те турчин захопив бранок, щоб iз шляху пустити їх додому, не покористувавшись iз них, як iз дiвчат i невольниць: Сестра сестрi промовляє: Проси, сестро, турка-мужа, Нехай косу русу утне, Най до мамки її пошле, Най ся мамка не фрасує, Най нам вiна не готує! Бо ми вiно утратили Пiд явором зелененьким Iз турчином молоденьким... У неволi молодиць та дiвчат чекала ще тяжча недоля, нiж чоловiкiв. Їх примушували бути жiнками бусурманiв i родити на свiт ворогiв своєї далекої України. Тож багато українок ставало дружинами турецьких пашiв i навiть самого турецького султана та кримського хана. Вони перебували в розкошах, але тi "лакомства нещаснi", як спiває народ у своїх думах, не вбивали в дочок України живого духу, й багато з них користувалися своїм впливом на чоловiкiв-туркiв, щоб, у чому була змога, допомагати своїм землякам i до самiсiнької домовини зберiгали в своєму серцi iскру любовi до рiдного краю. Одну з таких невольниць, дочку священика з мiста Богуслава, й оспiвала народна дума. Що на Чорному морi, на каменi бiленькому, Там стояла темниця кам'яная. Що у тiй-то темницi пробувало сiмсот козакiв, Бiдних невольникiв. Вони вже тридцять лiт у неволi пробувають, Божого свiту, сонця праведного в вiчi собi не видають. То до їх дiвка-бранка, Маруся, попiвна Богуславка приходжає, Словами промовляє: "Гей, козаки, ви, бiднiї невольники! Угадайте, що в нашiй землi християнськiй за день тепера?" Що тодi бiднi невольники зачували, Дiвку-бранку Марусю, попiвну Богуславку, По рiчах пiзнавали, Словами промовляли: "Гей, дiвко-бранко, Марусю, Попiвно Богуславко! Почiм ми можем знати, Що в нашiй землi християнськiй за день тепера? Що тридцять лiт у неволi пробуваєм, Божого свiту, сонця праведного не видаєм. То ми не можемо знати, Що в нашiй землi християнськiй за день тепера". Тодi дiвка-бранка Маруся, Попiвна Богуславка, Теє зачуває, До козакiв словами промовляє: "Ой козаки, ви бiднi невольники! Що сьогоднi у нашiй землi християнськiй Великодна субота, А завтра святий празник, роковий день Великдень!" То тодi тi козаки теє зачували, Бiлим лицем до сирої землi припадали, Дiвку-бранку Марусю, попiвну Богуславку, Кляли-проклинали: "Та бодай ти, дiвко-бранко Марусю, Попiвно Богуславко, Щастя-долi собi не мала, Як ти нам - святий празник, роковий день Великдень - сказала" То тодi дiвка-бранка Маруся, Попiвна Богуславка, Теє зачувала, Словами промовляла: "Ой козаки, ви, бiднiї невольники! Та не лайте мене, не проклинайте: Бо як буде наш пан турецький до мечетi виїжджати, То буде менi, дiвцi-бранцi Марусi, Попiвнi Богуславцi, На руки ключi вiддавати: То буду я до темницi приходжати, Темницю вiдмикати, Вас всiх, бiдних невольникiв, на волю випускати". То на святий празник, роковий день Великдень, Став пан турецький до мечетi вiд'їжджати, Став дiвцi-бранцi Марусi, Попiвнi Богуславцi, На руки ключi вiддавати. Тодi дiвка-бранка Маруся, Попiвна Богуславка, Добре дбає, до темницi приходжає, Темницю вiдмикає, Всiх козакiв, бiдних невольникiв, На волю випускає I словами примовляє: "Ой козаки, ви, бiднi невольники! Кажу вам: добре дбайте, В городи християнськi утiкайте; Тiльки прошу я вас одного - Города Богуслава не минайте. Моєму батьку й матерi знати давайте: Та нехай мiй батько добре дбає, Грунтiв, великих маєткiв нехай не збуває, Великих скарбiв не збирає Та нехай мене, дiвки-бранки Марусi, Попiвни Богуславки, З неволi не викупляє. Бо вже я потурчилась, побусурманилась Для розкошi турецької, Для лакомства нещасного!" Ой, визволи, боже, нас всiх, бiдних невольникiв, З тяжкої неволi, з вiри бусурманської, На яснi зорi, На тихi води, У край веселий, У мир хрещений! Та не всi українськi дiвчата й молодицi могли звикнути до життя на чужинi й погодитися з новими обставинами iснування, хоча й у розкошах. Адже "лакомства нещаснi" не давали снаги душi й серцю, а нудьга за рiдним краєм i сумлiння через свою, бодай i примусову, зраду батькiвщинi та вiрi часто доводили потурчених молодиць до самогубства. Ой турчине, турчиночку, Дай мi ножа гостренького. До завоя тоненького; Тонкий завiй укроїла, Нiж у серце сi встромила. Тi невольницькi плачi разом iз стогоном народним, що стояв над усiєю сплюндрованою Україною, бринiли у вухах запорожцiв. Туга за рiдним краєм змушувала багатьох невольникiв тiкати з Криму й Туреччини. Не знаючи здебiльшого, куди йти, бранцi легко знову дiставалися до рук бусурманiв. Пiймавши втiкача, турки й татари за першим разом його люто карали, вдруге ж - виколювали або випiкали їм очi й пускали, хто куди знає. Бiльшiсть ослiплених гинула з безхлiб'я, проте були й такi, що прибували на Україну, i тут, переходячи вiд села до села з кобзою в руках, вони з риданням оспiвували журбу тих, хто лишився на Українi, втратив пiд час наскоку татар дiтей, i страждання невольникiв, якi ще нудилися в бусурманськiй неволi. Таких слiпцiв-кобзарiв чимало перебувало й на Сiчi, й запорожцi не байдуже ставилися до їхнiх спiвiв. Не обмежуючись тими перешкодами, якi чинили козаки татарам на степових шляхах i перевозах, вони проникали до татарських i турецьких мiст, де знемагали в неволi їхнi брати й сестри, але їм найбiльше заважало в походах турецьке мiсто Аслам, що стояло на островi Тавань на низу Днiпра: пропливати повз нього човнами було дуже важко. ГЕТЬМАН ДМИТРО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ (БАЙДА) В тi часи десь року 1552-го на Сiч прибув один iз нащадкiв литовсько-українських князiв Дмитро Вишне-вецький. Вiн був жвавий та завзятий вояка iз щирою козацькою вдачею. Наслухавшись ще з малих лiт про славну боротьбу запорожцiв iз татарами та про їхнi лицарськi вчинки й звичаї, Вишневецький уже з року 1540-го почав козакувати й був добре вiдомий запорожцям, бо деякий час перебував i на Сiчi. Року 1550-го, коли король польський визнав Вишневецького старостою Черкаським та Канiвським, вiн згуртував навколо себе чимало козакiв i вже року 1552-го, покинувши староство, посадив свої загони на човни, виплив на Запорожжя й отаборився на островi Хортиця. Побувавши ще до того iз запорожцями в походах та боях, Вишневецький зрозумiв вагу єдностi, одностайностi, товариства й любовi до рiдного краю й прийшов до думки, що iз запорожцями можна поставити справу оборони України вiд татар далеко ширше й мiцнiше, нiж вона стояла. Завзятому Байдi болiло серце з того, що через свої незначнi сили запорожцi змушенi були нападати на бусурманiв лише потай i пiсля кожного наскоку ховатися в пущах Великого Лугу. Вiн мрiяв створити вiйсько, яке б вiдверто i збройне стало на низу Днiпра й заступило Україну з пiвдня; осередком же цiєї сили мав бути острiв Хортиця, що лежить на Днiпрi нижче порогiв та Кiчкасу. Запорожцi радо вiтали замiри Вишневецького, прибули до нього на Хортицю, обрали його своїм гетьманом та обiцяли мiцно стояти разом iз ним у боротьбi з бусурманами. Острiв Хортиця чималий: вiн тягнеться на десять верст уздовж i шириться на три версти впоперек. Його голова (горiшнiй кiнець) дуже висока й виходить iз води сторчовими скелями, неприступними для ворогiв. Саме тут Вишневецький i почав споруджувати мiстечко, обкопуючи його рiвчаками та обсипаючи валами; коли ж мiстечко було закiнчене, козаки поробили з дубових кряжiв ще поверх валiв стiни та башти. Те мiстечко простягалося вiд голови острова до Вошивої скелi на схiднiй протоцi Днiпра та до острова Мала Хортиця на заходi, який зветься у нашi часи Старим Днiпром, i подiлявся такими ж окопами та стiнами упродовж острова на двi частини з тим, щоб коли вороги здеруться на острiв з одного боку, то на iншiй половинi можна було б оборонятися. Закiнчивши ту велику й мiцну будову, Вишневецький звернувся з листами до польського короля Жигмонта й до московського царя Iвана Грозного, щоб вони надали йому пiдмогу для великого походу в Крим. Надiї Вишневецького на допомогу не здiйснилися. Король не тiльки не допомiг, а ще й розгнiвався за те, що гетьман зачiпає татар; цар же хоча й прислав запорожцям на потугу путивльських козакiв, але та помiч