була дуже незначна. Проте року 1556-го Байда вирушив-таки походом на Очакiв i, зруйнувавши його околицi, визволив чимало невольникiв. Тiльки через брак гармат йому не вдалося добути Очакiвський замок. Повернувшись iз походу, Вишневецький негайно ж напав на Аслам-город та тiльки й цього мiста не взяв, а, обминувши його, обiйшов iз козаками всi татарськi степи й попалив улуси до самiсiнького Перекопу. Вiдплачуючи за тi козацькi напади, хан кримський наприкiнцi того ж року, дiждавшись, доки Днiпро замерзне навколо Хортицi, атакував iз великою ордою мiстечка Вишневецького, але захопити їх не змiг. Козаки цiлий мiсяць давали татарам вiдсiч i, добре погромивши ворога, врештi-таки вiдiгнали геть. По веснi, радiючи своїй перемозi, запорожцi посiдали в човни, несподiвано пiдпливли до Аслам-городу, взяли його штурмом i, повигинавши всiх бусурманiв та визволивши чимало невольникiв, повернулися на Хортицю з великою здобиччю. Та недовго запорожцi святкували перемогу. Через пiвроку Хортицю оточили вороги; зi сходу пiдступив хан з ордою, з пiвдня на сандалах i галерах прибули турецькi яничари, а iз заходу пiдсунулося волоське вiйсько, пiдвладне султановi. Тяжко довелося козакам одбиватися вiд ворогiв, бо тих було вдесятеро бiльше, допомога ж нi вiд короля, нi вiд царя не прийшла, проте запорожцi мiцно стояли й одбивалися, не шкодуючи свого життя, i лише через чотири мiсяцi, коли на Хортицi не вистачило припасiв, Вишневецький потай покинув острiв i подався з городовими козаками до Черкас, а запорожцi попливли у Великий Луг до своєї добре прихованої й не вiдомої нi татарам, нi туркам Сiчi. Перебувши цi пригоди, Вишневецький зрозумiв, що для боротьби з бусурманами козацької сили замало. Проте вiн не заспокоївся на тому, а, впевнившись, що московський цар прихильнiше ставиться до його боротьби, нiж польський король, поїхав у Москву, записався в царя на службу й, дiставши вiд нього клейноди Вiйську Запорозькому та невеличку допомогу вiйськом, року 1558-го знову повернувся на Хортицю та, згуртувавши бiля себе городових i запорозьких козакiв, вирушив на татар степами й Днiпром. Наляканий бойовим хистом та завзяттям Вишневецького, кримський хан залишив цього разу козакам усi днiпровськi мiста й степовi улуси й, зiбравши свої орди, заховався з ними в Криму. Козаки з Вишневецьким опанували всiма степами, починаючи вiд Бугу й до самiсiнького Дону, i звiдтодi стали мати їх за свою власнiсть. Проте таке становище тривало недовго, бо московський цар викликав свого пiдданця Вишневецького до Москви й послав його з росiйським вiйськом воювати на Кавказ, а татари ж тим часом знову вийшли з Криму й захопили свої кочовища. Через рiк Iван Грозний хотiв послати Вишневецького зi своїм вiйськом проти Польщi, та тiльки гетьман на те не згодився, а, зачувши, що на Україну з Буджака наскочила татарська орда, знову прибув на Запорожжя й року 1561-го листом iз Сiчi Запорозької просив короля Жигмонта повернути його в своє пiдданство. Король охоче виконав те бажання, покликав Вишневецького до себе у Кракiв i там з великою пошаною привiтав його, разом iз найвищою польською шляхтою, як вiдважного войовника-лицаря. Пiсля того Байдi було повернуто всi його маєтки, але все-таки пильно завважено не водити бiльше козакiв на татар i туркiв, щоб не пiднiмати їх на помсту. Вишневецький скорився волi короля, але ненадовго. Життя в розкошах та багатствi не задовольняло завзятого козацького ватажка, i за першої ж нагоди, незважаючи на свої не молодi вже роки та недуги, вiн знову взявся за шаблю. Сусiдня з Україною земля - Молдова, що тодi була в залежностi вiд турецького султана, хотiла, проти волi свого господаря, себто князя, скинути турецьке ярмо - i от молдавськi бояри, шукаючи собi пiдмоги, прислали до Вишневецького посланцiв просити, щоб вiн, набравши вiйсько, став господарем Молдови й уладнав її спiлку з Польщею. Вишневецький охоче на те вiдгукнувся й удався за згодою до Вiйська Запорозького. Поклик улюбленого гетьмана, що не раз водив козакiв до слави, вiдразу пiдняв на ноги запорожцiв, i навколо Вишневецького зiбралося бiля 4000 душ. З тим вiйськом року 1564-го вiн i вирушив на Молдову, та тiльки там на нього чекала зрада. Другий претендент на Молдавське господарство, боярин Томжа, сподiваючись собi ласки вiд турецького султана, вдав iз себе спiльника Вишневецького, а коли той iз невеликою купкою запорозької старшини та польської шляхти вiдступив вiд свого вiйська й наблизився до Томжi, вiн захопив Байду з усiєю старшиною в бранцi й мерщiй надiслав у дарунок турецькому султановi. Довiдавшись про зраду, запорожцi кинулися на вiйсько Томжi, але, побачивши, що наздогнати й визволити з неволi славного товариша було вже неможливо, мусили iз сумом повернутися на Україну. Дiставши до рук свого заклятого ворога, турецький султан скарав його лютою смертю: його скинули з башти на залiзнi гаки, i вiн, зачепившись за гак ребром, кiлька днiв висiв та мучився. У народних згадках Вишневецький назавжди лишився не князем, а вiрним товаришем сiчовим, завзятим Байдою, i народ оспiвав так його смерть: В Цареградi на риночку Та п'є Байда горiлочку: Ой, п'є Байда та не день, не два, Не одну нiчку та й не годиночку; Ой, п'є Байда та й кивається, Та на свого джуру поглядається: - Ой, джуро мiй молодесенький! Та чи будеш менi вiрнесенький? Цар турецький к ньому присилає, Байду к собi пiдмовляє: - Ой ти, Байдо, та славнесенький! Будь мi лицар та вiрнесенький. Вiзьми в мене царiвночку - Будеш паном на всю Вкраїночку! - Твоя, царю, вiра проклятая, Твоя царiвночка поганая! Ой, крикнув цар на свої гайдуки: - Вiзьмiть Байду добре в руки, На гак ребром зачепiте!.. Ой, висить Байда та й не день, не два, Не одну нiчку та й не годиночку. Ой, висить Байда та й гадає, Та на свого джуру та й споглядає, Та на свого джуру молодого I на свого коня вороного. - Ой джуро мiй молодесенький! Подай менi лучок та тугесенький, Подай менi тугий лучок I стрiлочок цiлий пучок! Ой, бачу я три голубочки, Хочу я вбити для його дочки. Ой, як стрiлив - царя вцiлив, А царицю - в потилицю, А його доньку - в головоньку. - Ото ж тобi, царю, За Байдину кару! Життя Байди-Вишневецького та його походи й боротьба з бусурманами лишили по собi чималий слiд на Українi й на Запорожжi. Вiн одсунув татарськi кочовища вiд Днiпра на схiд та захiд i тим полегшив становище запорозького козацтва i його зносини з Україною. Про запорожцiв як переможцiв над татарами пiшов розголос по всiх землях, i сусiднi держави почали рахуватися з ними як iз визначною вiйськовою силою, що її бажано б мати на своєму боцi. Козацтво й само виросло в своїх очах; на Українi ж стали прославляти козакiв, як оборонцiв свого життя, i замiсть невольницьких плачiв та нарiкань на татарську руїну, по Українi почали лунати вже й бадьорi пiснi про козакiв-звитяжцiв, як, скажiмо, пiсня про козака Голоту. Ой, на полi та й на Килиїмськiм, На шляху битому, ординськiм, Ой, там гуляв, гуляв козак Голота. Не боїться нi огня, нi меча, нi третього болота. Правда, на козаковi шати дорогiї - Три семирязi лихiї: Одна недобра, друга негожа, А третя й на хлiв не згожа. А ще, правда, на козаковi постоли в'язовi, А онучi китайчанi - Щирi жiночi, ряднянi; Волоки шовковi - Удвоє, щирi жiноцькi валовi. Правда, на козаковi шапка-бирка: Зверху дiрка, Травою пошита, А вiтром пiдбита. Куди вiє, туди й повiває, Козака молодого прохолоджає. Та гуляє козак Голота, погуляє; Нi города, нi села не займає, - На город Килiю поглядає. У городi Килii татарин сидить, бородатий, По горницях походжає, До татарки словами промовляє: - Татарко, татарко! Ой, чи ти думаєш те, що я думаю? Ой, чи ти бачиш те, що я бачу? Каже: - Татарине, ой, сiдий, бородатий Я тiльки бачу, що ти передо мною по горницях походжаєш, А не знаю, що ти думаєш та гадаєш. Каже: - Татарко! Я те бачу: в чистiм полi не орел лiтає, То козак Голота добрим конем гуляє. Я його хочу живцем у руки взяти Та в город Килiю запродати, i ще ж ним перед великими панами-башами вихваляти, За його много червоних, не лiчачи, брати, Дорогiї сукна, не мiрячи, пощитати. То теє промовляє, дорогеє плаття надiває; Чоботи обуває, Шлик бархатний на свою голову надiває, На коня сiдає, Безпечно за козаком Голотою ганяє. А козаченько оглядається I корбачем одбивається. Та вже ж той козак Голота добре козацький звичай знає,- Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядає. Каже: - Татарине, татарине! На вiщо ж ти важиш: Чи на свою ясненькую зброю, Чи на свого коня вороного, Чи на себе, татарюгу старого? Я, - каже, - важу на свою ясненькую зброю, А ще лучче - на мого коня вороного, А ще лучче - на себе, татарюгу старого. Я тебе хочу живцем у руки взяти, В город Килiю запродати, Перед великими панами-башами вихваляти I много червоних, не лiчачи, набрати, Дорогiї сукна, не мiрячи, нощитати. Та козак Голота добре звичай козацький знає, Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядає. Ой, - каже, - татарине, ой, сiдий же ти, бородатий! Либонь же ти на розум небагатий: Не ти козака у руки не взяв, А вже козаковi вiри доняв, А вже за його й грошi пощитав. А ще ж ти мiж козаками не бував, Козацької кашi не iдав I козацьких звичаїв не знаєш. А татарин його озирає, З його насмiхає. - Ой ти, - каже, - козаче, козаче-нетяго! Звiдкiля ти розуму набрався, Що вельми одiжно убрався? Ой, на що ж ти уповаєш? Чи на свою шапку-бирку, Що травою шита, Вiтром пiдбита - А зверху дiрка? Чи на свої постоли бобровi, Що шовковi волоки - Водносталь з валу? Чи на свою сермягу семилатную? - Ой, татарюго старий, бородатий, Що твоя одежа зможе? Ще побачим, кому бог поможе. Ой, на полi та й на Килиїмськiм, На шляху битiм, ординськiм, То не ясний сокiл лiтає - То козак Голота, сердешний, добрим конем гуляє. Ой, став татарин iк йому приїжджати, Став тугого лука напинати, Сердешного козака Голоту стрiляти-рубати, Та козак Голота нагайкою стрiли одбиває, Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядає. - Ой ти, татарин, старий, бородатий, Да на розум небагатий! Ти мiж козаками не бував I козацької кашi не їдав, I козацьких жартiв не знаєш... Десь у мене був з кулями гаман - Я ж тобi гостинця дам. Як став йому гостинцi посилати, Став татарин iз коня похиляти. - Ой ти, татарине, старий, бородатий, Да на розум небагатий! Ще ти мене не пiймав, Да уже в город Килiю запродав I срiбнi за мене грошi побрав! От тепер твого одного коня вороного Поведу до шинкарки пропивати, А другим твоїм конем вороним По городу Килiї гуляти, - Ой, гуляти, гуляти, гуляти Да єдиного бога споминати! Тодi козак добре дбав, Чоботи татарськi iстягав, На свої козацькi ноги обував; Жупан татарський iстягав, На свої козацькi плечi надiвав, Бархатний шлик iздiймав, На свою козацьку голову надiвав; На коня татарського сiдає, Поле килиїмське вихваляє: - Ой поле, - каже, - поле килиїмське! Скiльки я на тобi гуляв, Да такої здобичi не здобував! Бодай же ти лiто й зиму зеленiло, Як ти мене при нещасливiй годинi сподобило! Дай же, боже, щоб козаки пили та гуляли, Хорошi мислi мали, Од мене бiльшу здобич брали I ворогiв пiд ноги топтали! САМIЙЛО КIШКА (ПЕРШЕ ГЕТЬМАНУВАННЯ) Невдовзi пiсля смертi Вишневецького-Байди на Запорожжi з'являється оспiваний у народнiй думi гетьман Самiйло Кiшка. Родом вiн був iз Канева, козакувати почав, певно, десь року 1550-го, в добу тяжких обставин козацького життя, пiд час вiйн та походiв Вишневецького набув собi великого войовничого хисту та завзяття. Ставши гетьманом, вiн заповзявся доробити те, що не вдалося Байдi, а саме: вiдкрити запорожцям шлях до моря. Вишневецький зруйнував Аслам-город, що заступав вихiд у море, та, мабуть, не встиг використати того здобутку, бо iсторiя не дає звiсток нi про жоден морський похiд за часiв Байди. Самiйло Кiшка хотiв скористатися завоюванням свого попередника i став лагодитися до походу на море та будувати чайки. Запорожцi радiли замiрам свого гетьмана, бо з боку моря - з турецьких галер-каторг та набережних мiст - їм вчувався стогiн братiв-невольникiв. Вони охоче заходилися будувати чайки, i ще до року 1568-го Самiйло Кiшка вже встиг вийти на Чорне море й завдати туркам великої шкоди. Це стверджується тим, що того ж року польський король Жигмонт Август, через скарги турецького султана на козацькi морськi напади й через його погрози помститися, видав унiверсал про те, щоб козаки зiйшли з Низу, тобто iз Запорожжя, на Україну, оселилися б бiля прикордонних замкiв та були на королiвськiй службi. Пiсля того, а саме року 1570-го, козакiв, що перебували на Українi, записали у реєстр i призначили до них за старшого шляхтича Яна Бадовського; запорожцi ж королiвського унiверсалу не послухали. Великого Лугу та пiвденних степiв не покинули й писатись у реєстр не захотiли, бо не бажали поступитися своєю волею; у призначеннi ж козакам старшого владою короля вони вбачали порушення свого звичаю обирати отаманiв та гетьманiв вiльними голосами. Через те запорожцi й не признали Бадовського за свого старшого. Скiльки рокiв гетьманував на Запорожжi Самiйло Кiшка i скiльки разiв виходив на море - невiдомо; тiльки знаємо з народної думи, що врештi турки захопили його в неволю. Як сталася та пригода, нiхто не скаже. Можемо тiльки зазначити, що пiд час морських походiв козаки завжди були в небезпецi вiд того, щоб дiстатись у руки туркам, бо за доброго вiтру турецькi галери ходили прудкiше, нiж козацькi чайки, i, нагнавши їх, вороги могли топити гарматною пальбою, а козакiв забрати з води у неволю. Та й без того немало траплялося запорожцям лиха на морi вiд хуртовини. Пiд осiнь та взимку Чорне море дуже бурхливе, i легким чайкам часом несила боротися з розлютованою хвилею. Може, Кiшцi й спричинилася така пригода, про яку спiвається в народнiй думi "Буря на Чорному морi": Ой, на Чорному морi Та на бiлому каменi, Там сидить сокiл ясненький, Жалiбненько квилить-проквиляє, Смутно себе має, на Чорне море пильно поглядає, Що на Чорному морi щось недобре починає: Що на небi усi зiрки потьмарило, Половина мiсяця в хмари вступила, I все небо тьмою укрило. А iз хмари дрiбний дощик накрапає, А по морю злосупротивна хвиля вставав, Судна козацькi молодецькi на три частi розбиває. Першу часть узяло - в землю Огарянську занесло, Другу часть вхопило - у Дунай в гирло забило; А третя часть де ся має? Посеред Чорного моря, На бистрiй хвилi, на лихiй хуртовинi потопає. Такою ж хуртовиною могло й Самiйла Кiшку, разом iз найближчою старшиною сiчовою, викинути на турецький берег i там вiддати туркам у неволю. Але могло те лихо статися й не на морi. В думi про Самiйла Кiшку оповiдається, що вiн був захоплений у Лузi Базавлузi разом iз сорока товаришами, що прибули на Днiпро галерами: Ой, у Лузi Базавлузi там стояв курiнь бурлацький, Там був-пробував Кiшка Самiйло, гетьман козацький, I мав вiн собi товариства сорок чоловiка. То турецьке паня, молоде баша По Чорному морю безпечно галерою гуляв Да до Кiшки Самiйла в гостi прибував, Та так до них в гостi прибував, Що всiх козакiв гетьманських-запорозьких на мiсцi заставав, Залiзнi їм пута подавав. Слова "в гостi прибував" треба розумiти як жарт: певно, турки, помщаючись за морськi походи Кiшки, пiднялися Днiпром до Лугу Базавлугу, напали несподiвано на Сiч або на якийсь вiддiл Вiйська Запорозького, де був сам гетьман, i захопили його у бранцi. ЛЮБЛIНСЬКА УНIЯ Доки Україна за часiв Вишневецького та Самiйла Кiшки почала трохи вiдпочивати вiд татарських нападiв, на неї насувалось нове лихо. Року 1569-го пiсля Люблiнської унiї Україну було зовсiм одiрвано вiд Литви й прилучено безпосередньо до Польщi, i звiдтодi становище українського селянства стало ще дужче гiршати, бо польський уряд почав оддавати його панам у власнiсть без права переходити з мiсця на мiсце i навiть позбавив громадянських прав. Пiд впливом тих утискiв селяни кинулись тiкати на схiд, за Днiпро, та заселяти Лiвобережну Україну. Та й те не допомагало, бо польська шляхта випрошувала в короля грунти й на Лiвобережжi, як тiльки вони залюднювалися; так що селяни ледве встигали впорядковувати на вiльних землях своє господарство, як уже знову довiдувалися, що вони не вiльнi, а пiд паном. Побачивши тодi, що вiд неволi немає й тут порятунку, бiльш рухливi й волелюбнi селяни почали втiкати на Запорожжя i тим збiльшувати й змiцнювати Вiйсько Запорозьке. Хто гетьманував на Запорожжi одразу пiсля Самiйла Кiшки - невiдомо; iсторiя подає лише звiстку про те, що року 1574-го запорожцi ходили морським походом на турецькi дунайськi мiста пiд проводом кошового отамана Покотила. ГЕТЬМАН IВАН СВIРГОВСЬКИЙ Того ж 1574-го року козацтво вдруге втрутилося в молдавськi справи. Господар Iвоня звернувся до польської шляхти й до козакiв, щоб допомогли йому скинути турецьке ярмо. На те прохання вiдгукнувся й Свiрговський, прозваний у народних пiснях гетьманом. Зiбравши козакiв, вiн вирушив походом до Днiстра i, з'єднавшись там з Iвонею та молдавським вiйськом, погромив турецькi залоги в Тягинi (тепер Бендери), в Бiлгородi та Браїловi й, добувши всi тi мiста, поруйнував їх, коли ж на помiч туркам iз Буджака вийшли татари, то Свiрговський виступив їм назустрiч i, впень розбивши, вiдiгнав назад. Така славна перемога козакiв збентежила султана Селiма, i вiн вислав проти молдаван та козакiв 200 000 турецького вiйська. У великому бойовищi, недалеко Дунаю, турки здобули перемогу над спiльниками й почали оточувати їх з усiх бокiв. Побачивши свою загибель, Iвоня по-лицарському радив Свiрговському з рештою козакiв тiкати за Днiстер, але гетьман, а разом iз ним i запорожцi мали собi за велику ганьбу залишити молдаван при лихiй годинi, i всi вони до одного на чолi iз Свiрговським поклали голови в бою бiля Килiї та рiчки Дунаю. Про Свiрговського, як i про Байду-Вишневецького, збереглася пiсня, хоч треба гадати, що вона не щиро народна: Ой, як того пана Йвана, Що Свiрговського гетьмана, Та як бусурмани пiймали, То голову йому рубали, - Ой, голову йому рубали Та на бунчук вiшали, Та у сурми вигравали, З нього глумували. А з Низу хмара стягала, Що ворону ключа набiгала, По Українi тумани слала, А Україна сумувала, Свого гетьмана оплакала. Тодi буйнi вiтри завивали: - Де ж ви нашого гетьмана сподiвали? Тодi кречети налiтали: - Де ж ви нашого гетьмана жалкували? Тодi орли загомонiли: - Де ж ви нашого гетьмана схоронили? Тодi жайворонки повилися: - Де ж ви з нашим гетьманом простилися? У глибокiй могилi, Бiля городу Килiї, На турецькiй лiнiї. ГЕТЬМАН БОГДАН РУЖИНСЬКИЙ (БОГДАНКО) Слiдом за Свiрговським, року 1575-го, на Запорожжi з'явився новий, жвавий та завзятий ватажок - гетьман Богдан Ружинський, прозваний запорожцями Богданком. Як i Вишневецький, вiн був родом iз князiв Гедиминови-чiв, що давно перебували на Українi й стали вже українцями. За часiв, мабуть, Самiйла Кiшки, коли Ружинський ще жив у своєму маєтку на Волинi, на його оселю наскочили татари, вбили матiр, а молоду дружину взяли в полон. Серце князя запеклося вiдтодi помстою до бусурманiв, i з таким почуттям вiн подався на Запорозьку Сiч, щоб разом iз козацьким товариством воювати з бусурманами та шукати свою дружину. Про нещасливу пригоду з життя Ружинського до наших днiв збереглася у кобзарiв пiсня: - Ой Богдане, Богдане, запорозький гетьмане, Та чому ти ходиш в чорнiм оксамитi? - Гей, були ж у мене гостi, гостi татарове, Одну нiчку ночували: Стареньку неньку зарубали, А миленьку собi взяли. - Гей, сiдлай, хлопче, коня, коня вороного, Татар швидко доганяти, миленькую одбивати! На Сiчi завзятий вояка i добрий товариш Богданко незабаром придбав собi помiж товариством пошану, й коли року 1575-го запорожцi почули, що татари вирушили походом на Подiлля, то обрали Ружинського гетьманом, наказавши йому вести Вiйсько Запорозьке на ворога. Ружинський тiльки й чекав такої нагоди й, хутко зiбравши вiйсько, кинувся з кiннотою в татарськi степи, випалюючи улуси, визволяючи невольникiв i завдаючи татарам нелюдських мук. Не згiрш од самих татар запорожцi виколювали чоловiкам очi, вирiзували жiнкам груди i чавили кiньми татарських дiтей - така у них була тодi лютiсть на бусурманiв. Спустошивши чорноморськi степи, Богданко вдерся в самiсiнький Крим та зчинив там таку ж рiзанину. Почувши про руїну на своїх землях, татари чимдуж квапилися з Подiлля через Очакiв до Криму, та запорожцi, залишивши цей край, заступили ворогам шлях у Прогноях i там, притиснувши орду до озер, багато вигубили їхнього вiйська. Пiсля цього славного походу Богданко, разом iз кошовим отаманом Павлюком, послав до короля Стефана Баторiя прохання, щоб той узаконив iснування й права Вiйська Запорозького. Стефан Баторiй, зважаючи на послуги запорожцiв, що нинi були потрiбнi для Польщi, 20 серпня 1576 року видав унiверсал, у якому ствердив за Вiйськом Запорозьким володiння мiстами Трахтемировим i Чигирином та всiм Днiпром од Трахтемирова вниз до лиману, а вбiк од Днiпра на захiд до рiчок Бугу та Синюхи, а на схiд - аж до рiчок Донець та Дон, себто всi тi землi, що їх запорожцi вiдвоювали в татар. На цей унiверсал Баторiя в подальшому життi пiд час суперечок за землi iз сусiднiми державами завжди покладалися запорожцi й пильно обстоювали здобутi за часiв Богданка - Ружинського права. Разом з унiверсалом Стефан Баторiй надав Вiйську Запорозькому вiйськовi клейноди: корогву, булаву, бунчук та котли. Того ж 1576 року московський цар, довiдавшись, що татарська орда лагодилася вирушити на Московщину, прислав на Сiч подарунки й просив Ружинського, щоб виступив проти татар. Богданко охоче на те пристав, викликавши з України на помiч городових козакiв та дiждавшись, доки орда вибралася в похiд, кинувся з вiйськом на лiвобережнi улуси й почав їх палити. Тут сталось те, що й торiк. Татари, дiзнавшись про козацький наскок, вернулися спiшно назад iз Московщини, але запорожцi перестрiли орду й кого побили, кого порозганяли, а всю здобич забрали; невольникiв же визволили й пустили у рiднi землi. Впоравшись iз татарами на суходолi, Ружинський почав пильнувати шлях iз Запорожжя до моря. Захопивши Самiйла Кiшку в полон та скориставшись часом, доки сiчовики iз Свiрговським плуталися в молдавських справах, турки знову вiдбудували мiсто Аслам-Кермень i ще дужче його змiцнили, нiж вiн був за часiв Байди-Вишневецького. Щоб не мати перешкод до походiв на море, Богданко року 1576-го пiдступив до Аслам-Керменю, обложив його з усiх бокiв, але не маючи великих гармат, не мiг його добути. За тiєї нагоди один козак порадив зруйнувати фортечнi мури пороховим вибухом i похвалявся зробити те сам. Ружинський ухопився за ту думку й, разом iз козаками, заходився робити пiдкопи, щоб закласти пiд мури мiну. Та, на лихо запорожцям, козак так невмiло вiв роботу, що передчасно стався вибух, i тодi ж було вбито i козака, i самого гетьмана Ружинського. Не добувши Аслама, сiчовики все-таки вийшли в море й поруйнували татарськi мiста на схiдному березi Криму. ШАХ ТА ПIДКОВА Пiсля загибелi Богданка влада на Запорожжi перейшла до кошового отамана Шаха. Дiяльнiсть його почалася з того, що вiн пiдстерiг у порогах ханського посланця, який повертався з Москви з коштовними подарунками од царя, й вiдiбрав у нього всi тi коштовностi й грошi. Розгнiваний цим вчинком хан звернувся до польського короля з погрозою, що коли той не приборкає козакiв та не налякає Шаха, то вiн сам з ордою пiде ловити Шаха на Запорожжi й на Українi. Королевi на той час було невигiдно зчiпатися з татарами, i вiн прислав на Запорожжя заборону чинити шкоду татарам та виходити в море. Запорожцi, було, послухалися, та незабаром без вiйни знудилися й через рiк знову вирушили походом до Молдови. Пiдвладнi турецькому султановi землi Молдова й Волощина (Мультяни) мали своїх окремих господарiв, й вони завжди мiж собою ворогували, скидали один одного з господарства та, пiдлещуючись до султана, немилосердно обдирали своїх пiдданцiв, щоб зробити султановi коштовнiшi подарунки. Року 1577-го молдавськi бояри, неза-доволенi своїм, призначеним турками, господарем, прислали на Сiч гiнцiв до вiдомого на Запорожжi вояки й ватажка Iвана Пiдкови, який начебто доводився братом вбитому разом iз Свiрговським молдавському господаревi Iвонi, просити його, щоб вiн iшов у Молдову й став їхнiм господарем. Прохання посланцiв було до вподоби Пiдковi, бо вiн був дуже рухливий та завзятий i не знав, куди подiти свою силу, що, як засвiдчують народнi перекази, була така велика, що вiн розгинав руками пiдкови, вiд чого й дiстав прозвисько на Сiчi - Пiдкова. Проте, розумiючи, що без збройного вiйська господарства не досягти, Пiдкова звернувся за помiччю до сiчового товариства. Запорожцi шанували Пiдкову, який щасливо водив їх пiсля Самiйла Кiшки на море, i, знаючи, що в Молдовi трапляється добра пожива, обмiркували Пiдковину пропозицiю на вiйськовiй радi й ухвалили посприяти йому сiсти на Молдавське господарство. Не гаючи часу, Пiдкова з посланцями вирушив на Україну збирати козакiв та шляхту до походу, а через якийсь час кошовий отаман Шах, побратим Пiдкови, iз шiстьма сотнями запорозьких вершникiв прибув на Україну, щоб об'єднатися з Пiдковою на Подiллi, на Прибитiм шляху. Як тiльки Пiдкова перейшов за Днiстер, у Сороках до нього прилучилися молдавськi повстанцi й проголосили його господарем Молдови. Господар Петрило не хотiв уступити свого мiсця без змагання i виступив проти Пiдкови з вiйськом; та козаки його розгромили, i Пiдкова урочисто заїхав до Ясс, столицi Молдови. Ставши господарем, Пiдкова попросив короля, щоб Молдову було взято пiд польську зверхнiсть, та з того нiчого не вийшло; роздратований походами Богданка та Пiдкови турецький султан послав на Дунай велике вiйсько й погрожував нападом самiй Польщi за те, що її пiдданцi чинять наскоки на пiдвладнi Туреччинi землi. Польща не смiла воювати з наймогутнiшою в тi часи султанською державою, й король Стефан Баторiй передав через гiнця наказ Пiдковi - негайно вийти з Молдови, щоб не дратувати туркiв. Пiдкова скорився й подався на Україну, але султан на тому не заспокоївся, став вимагати вiд Баторiя голови Пiдкови, i король, боячись вiйни iз турками, викликав Пiдкову до себе, запевняючи своєю ласкою; та коли ж Пiдкова, повiривши, прибув до Львова, його пiдступно було схоплено й у присутностi султанського посланця року 1578-го скарано на смерть. Про Iвана Пiдкову не збереглося народних дум, а проте видно, що слава його на Запорожжi була велика, бо за його смерть запорожцi довго мстили i туркам, i полякам. Можна сказати, що зрадлива страта поляками гетьмана Пiдкови була першою iскрою ворожнечi мiж козаками й поляками, i та iскра через кiлька десяткiв лiт спалахнула великим полум'ям пожежi. Як тiльки до запорожцiв дiйшла звiстка про те, що Пiдкову пiступно стято, вони, обравши свого кошового отамана Шаха гетьманом, зараз же в походi з Молдови, вiдплачуючи за Пiдкову, поруйнували чимало маєткiв польської шляхти, а пiсля того аж тричi, в роках 1579-х - 1581-х, ходили на Молдову наставляти там своїх господарiв. Iсторiя не має свiдчень, чи воювали запорожцi за часiв Шаха з татарами й чи виходили вони на Чорне море, а треба гадати, що було те й те, бо вiдомо, що Шах вiдновлював на островi Хортиця городки Вишневецького, а це дає пiдстави думати про його широкi замiри. ВIДМIНИ БАТОРIЯ В УСТРОЇ КОЗАЧЧИНИ Трирiчнi походи запорожцiв на Молдову та сутички з турками й татарами дуже турбували польського короля Стефана Баторiя, бо в першi роки свого королювання вiн воював на пiвночi з непокiрними гданськими нiмцями та з Москвою i через те мусив жити у злагодi з турками й татарами. Щоб заспокоїти султана, вiн не обмежився лише карою Пiдкови, а й наказав князю Острозькому йти на Запорожжя разом iз татарським ханом, щоб розiгнати Сiч, а хто буде чинити опiр, того знищити. Вiн наказав усiм старостам на узграниччi, щоб не продавали запорожцям олова, селiтри та iншого вiйськового припасу; свiй же попереднiй унiверсал, писаний за гетьмана Богданка, вiн обернув так, начеб його було надано тiльки тому козацькому вiйськовi, яке перебувало на Українi, себто городовим козакам, хоч насправдi унiверсал належав запорожцям. Але легко наказувати, та не так легко здiйснювати. Князь Острозький не мав вiйська, з яким би мiг iти на Запорожжя, та й не хотiв це робити; вiд ординцiв запорожцi вмiли й самi боронитися. Ловити сiчовикiв у степах Дикого Поля, як називали поляки запорозькi степи, та у Великому Лузi було все одно, що ловити "вiтра в полi". Та й сам Стефан Баторiй не думав зовсiм знищувати козацтво, бо й у вiйнi з Московщиною запорожцi були дуже потрiбнi. Вiн лише хотiв прибрати козацтво до своїх рук, щоб спрямовувати його на тих, кого мав за свого ворога, а не виключно на бусурманiв. З такою метою року 1581-го Баторiй звелiв князю Михайловi Вишневецькому скласти з тих козакiв, що найбiльше вислужилися в московськiй вiйнi, полк iз 600 душ. Цих козакiв вiн звiльнив од податкiв, дав права на власнiсть, i за те вони мали служити польськiй коронi iз власним конем, одягом i зброєю. За це одержували й жалування, i нiхто не мав права судити їх, окрiм їхнього старшого, призначеного королем. Осiдком козаччини був призначений Трахтемирiв, де стояв стародавнiй Зарубський монастир, а при ньому був уряджений шпиталь для покалiчених козакiв. Вiдiбравши 600 козакiв, Вишневецький звелiв записати їх у реєстр, призначив до них старшим Яна Оришковського; всiм же козакам, що лишилися поза реєстром, наказано було розiйтися по своїх оселях i до своїх панiв; на Низ же, себто на Запорожжя, нi в якому разi не дозволялося ходити. Ця одмiна Баторiя в устрої козаччини мала великий вплив на подальше її життя та розвиток. Давши права незначнiй частинi козакiв, вона залишила решту без будь-яких прав, поклавши тим початок непорозумiння мiж реєстровими й нереєстровими козаками. Опрiч того, це викликало незадоволення серед сили безправних козакiв, якi вiдтодi почали домагатися побiльшення козацького реєстру, бо, ясна рiч, нiхто з них не хотiв вертатися до панiв, а всяк намагався здобути права реєстрового козацтва. Попервах протест козацької маси виявився в тому, що, рятуючись од панiв, вона посунула з України на Сiч... А там уже була своя воля: не хотiли визнавати за гетьмана ставленика полякiв Оришковського i щоразу, вибираючись у похiд, обирали гетьмана з-помiж себе вiльними голосами. Не минуло й року пiсля цих заходiв короля Баторiя, а вже запорожцi знову напали на турецькi мiста Ягорлик i Тягиню та поруйнували їх. Захопивши мiж iншою здобиччю дванадцять турецьких гармат, козаки хотiли перевезти їх на Запорожжя, щоб ними рихтувати Сiч, але король, довiдавшись про те, послав своє вiйсько з наказом наздогнати запорожцiв i, вiдiбравши в них гармати, повернути їх султановi; козакам же, якi ходили на Тягиню, - постинати голови. Все-таки заходи короля не зовсiм йому вдалися: запорожцi, довiдавшись, що їх наздоганяє польське вiйсько, потопили гармати в рiчцi, а самi, розпродавши свою здобич на ярмарках, повернули з України на пiвдень i зникли в безмежних степах Запорожжя. САМIЙЛО ЗБОРОВСЬКИЙ Пiд час вiйни короля Стефана Баторiя з московським царем Iваном Грозним на Запорожжя прибув знатного роду шляхтич Самiйло Зборовський. Року 1583-го, щоб вислужитись у короля, вiн почав зноситись iз запорожцями, пiдмовляючи їх iти з ним на пiвденнi московськi мiста. Козакам Зборовський був вiдомий як добрий вояка, i вони покликали його на Сiч. Зборовський нiчого доброго й славного на Запорожжi не вчинив, i про нього не варто було б i згадувати, коли б те перебування на Сiчi не описали його польськi приятелi, якi освiтили й нам життя запорозьких козакiв у тi часи. Перш за все iз тих описiв ми знаємо, що Сiч року 1583-го мiстилася на островi Буцький, що тепер зветься Томакiвським. Вiн лежить на Днiпрi проти устя рiчки То-макiвки на межi Великого Лугу та Лугу Базавлугу. Вiд правого берега острiв Буцький вiдмежовується протокою Днiпра Ревуном, двома озерами та Чернишiвським лиманом, а з пiвдня ж його миє Днiпрова протока Рiчище й широкий, на десять верстов, луг або, по-теперiшньому, плавня. Середина острова здiймається високою горою, що до берегiв сходить помалу й тiльки побiля Рiчища спадає кручами. На островi був добрий степ, де можливо було випасати чималi табуни коней; його ж байраки та береги ще в XIX столiттi рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Сiч Запорозька стояла на пiвденному боцi, бiля Рiчища, де сiчовi окопи збереглися й до наших часiв. Доступитися до Запорозької Сiчi на Бучацькому було нелегко, бо протока Ревун доволi широка й перейти її оружною рукою було б неможливо. Гармати хоча й могли дiстати острова, та, як видно з плану, Сiч ховалася за високою горою й могилами. Пiдiйти ж до Сiчi з боку Рiчища годi було й думати, бо там на цiлу милю слалися непролазнi пущi плавнiв. Запорожцi зустрiли Зборовського аж у порогах i провели до себе на Сiч та, зiбравши за кiлька днiв раду, привiтали його урочистими промовами, вихваляли його лицарство та завзяття й, обравши гетьманом, почали лагодитися до походу на Молдову. Чутки про заходи Зборовського невдовзi дiйшли до кримського хана та до молдавського господаря, й обидва вони, боячись, щоб запорожцi не розгромили їх, прислали на Сiч своїх посланцiв. Господар пообiцяв подарувати Зборовському 500 коней, аби вiн одмовився вiд цього походу; кримський же хан вiдступав йому Молдову, аби запорожцi не воювали з татарами. Зборовський запевнив посланцiв, що не думає йти нi на Молдову, нi на Крим, i, разом з тим, просив татарської допомоги в походi на Московщину. Та ханськi посланцi вiдповiли на це, що вони не можуть на це пристати, бо з наказу султана хан має виступати проти персiв, i вiн був би дуже радий, коли б i Зборовський пiшов на перську землю спiльно з ордою. Далекий од iдей козацтва i охочий до авантюр, знатний польський шляхтич, не спитавши волi сiчового товариства, згодився на спiлку з ханом. Та це порушення звичаїв Запорозького Вiйська, де воля була вища за владу гетьмана, не минулося Зборовському марно: козаки, довiдавшись про його вчинок, скликали раду й почали дорiкати гетьмановi за спiлку з бусурманами, що мучать у неволi сотнi тисяч їхнiх братiв; коли ж гоноровитий шляхтич став погрожувати, що примусом поведе запорожцiв на персiв, то козаки вхопили його в свої дужi руки, насипали в пазуху пiску й хотiли кинути в Днiпро. Але Зборовський зумiв якось одпроситися i, скорившись волi ради, зрiкся спiлки iз ханом. Тим часом вiйна Польщi з Московщиною скiнчилася, i Зборовський, не знаючи, що робити на Запорожжi, вирядив 2500 козакiв у верхiв'я Бузького лиману, куди молдавський господар обiцяв вислати йому коней, а сам iз частиною вiйська на кiлькох десятках байдакiв виплив Днiпром у Прогної. Минаючи Аслам-город, Зборовський запевнив туркiв, що не буде воювати проти татар, i тi пустили козакiв далi без перешкоди. Зборовський справдi не мiг зачiпати татар i туркiв, бо мав уже вiд своїх приятелiв листи про те, що король дуже гнiвається на нього за цей похiд; але бути iз запорожцями бiля татар i не зчепитися з ними - було неможливо, бо сiчовики не мали сили спокiйно дивитися на них. Через те сталося так, що комоннi козаки, йдучи до Бугу, зразу ж, по шляху, почали бити випадкових туркiв i тим збентежили Очакiв. Не вiдаючи про те, Зборовський набрав у Прогноях декiлька байдакiв солi й вирядив їх на Сiч; сам же з iншими поплив лиманом до мiсця, куди мало пiдiйти комонне вiйсько. Та тiльки тут сталася пригода. Сподiваючись на лихо вiд походу козакiв, турки вже пiдстерiгали їх у Бузькому лиманi з десятьма галерами та кiлькома десятками сандалiв i, побачивши своїх запеклих ворогiв, зразу ж почали громити запорозькi чайки з гармат. Тiкати запорожцям було нiкуди. В запалi вони кинулися, було, штурмувати галери, але турецькi сандали чинили їм перешкоди, а галери своєю пальбою знищували козакiв i навiть топили їхнi чайки. Побачивши, що скрута, запорожцi примчали до берега i, поховавши чайки в шелюгах, позалягали на кручах у ямах, що їх повиривали вепрi. Радiючи з того, що зненацька застали запорожцiв, турки хотiли всiх їх захопити в полон i з тим висадили частину вiйська на берег, та козаки не далися до рук туркам, а вдаривши на них, як один, багатьох повбивали, а решту ж загнали назад на галери. Вiдбившись од туркiв, запорожцi пiшли понад лиманом угору, гадаючи сполучитися зi своїм комонним полком, аж тут знову лихо: зi степу набiгло чимало татар i давай закидати стрiлами; до того ж iз лиману зненацька вдарили турецькi гармати. Тяжко довелося запорожцям одбиватися аж до ночi; коли ж стемнiло, вони повернулися до своїх чайок, позносили на них поранених товаришiв i, спустивши човни на воду, почали потай обминати турецькi галери. Та й цього разу не пощастило запорожцям: бiльшу частину вiйськових чайок турки захопили i, перебивши чимало товариства, забрали решту в неволю. Врятувалося тiльки вiсiм чайок iз Зборовським, i вони пiднялися до устя Бугу, де й з'єдналися з кiннотою, що нiчого не знала про пригоди свого невдалого гетьмана. Деякий час Зборовський шукав тут молдавських посланцiв, але, не знайшовши нiкого, мусив понад Бугом вертати на Україну, тяжко бiдуючи на безхлiб'ї. Незадоволенi Зборовським, який погубив стiльки товариства, запорожцi скинули його з гетьманства й, обшарпанi та голоднi, пiшли на Сiч; Зборовського ж iз наказу короля 1584 року було схоплено, привезено до Кракова й там покарано на смерть за те, що збентежив Туреччину. БОГДАН МИКОШИНСЬКИЙ Розраївшись iз Зборовським i повернувшись до Сiчi, запорожцi зараз же обрали гетьманом Богдана Микошинського i, посiдавши на чайки, попливли на лиман ловити турецькi галери та визволяти товаришiв iз неволi. На цей раз похiд був далеко щасливiший, i козаки, застукавши турецький флот бiля Очакова, напали на нього зовсiм несподiвано й, добувши майже всi галери штурмом, повизволяли своїх товаришiв, а самi галери попалили. З походу Богдана Микошинського видно, що Аслам-Кермень, стоячи на островi Тавань, не мiг забезпечити туркiв од козацьких походiв на лимани та Чорне море. Запорожцi вмiли його обминати в темнi ночi. Далеко труднiше було їм повертатися назад, бо турки вже знали про них i пiдстерiгали на всiх Днiпрових протоках. Iнодi, щоб вернутися на Сiч, запорожцям доводилося пробиватися крiзь турецькi засади силою i втрачати частину товариства; iнодi вони витягали чайки на берег, переносили їх на плечах, обходячи Аслам-город суходолом, а часом було й так, що топили свої чайки нижче Асламу i йшли пiшки на Сiч, кидаючи в Днiпро чимало важкої здобичi. Пiсля нападу Богдана Микошинського турецький султан того ж таки 1584 року, поскаржившись у листi до короля, що запорожцi попалили його галери, вимагав, щоб той приборкав козакiв. Щоб заспокоїти султана, Стефан Баторiй наступного року (1585-го) послав на Сiч шляхтича Глембицького вгамувати запорожцiв, а непокiрних привести на волость, та козаки пустили того посланця "у Днiпр води пити", себто втопили, самi ж того ж таки року аж двiчi ходили на татар степами. ГЕТЬМАН МИХАЙЛО РУЖИНСЬКИЙ Останнi походи вiдбулися вже пiд проводом князя Михайла Ружинського, бо Микошинський через те, що дозволив утопити королiвського посланця, мусив поступитися гетьманством. Перший похiд