Ружинський здiйснив пiд Перекоп, а другий - на рiчку Кальмiус та Берду. Звiдти запорожцi пригнали на Сiч 40 000 татарських коней, а захопленi ними землi по Кальмiусу й Бердi стали вiд тих походiв їхнiми володiннями. Щоб помститися за цi козацькi напади, кримський хан року 1586-го вийшов iз Криму, щоб напасти на Україну, i досягнув з ордою перевозу через Днiпро, що на Таволжанському островi, але запорожцi встигли заступити татарам шлях i не пустили їх на правий берег, - тих, що спромоглися перебратися, побили або потопили. Року 1587-го запорожцi наскочили на Очакiв i, вирiзавши туркiв у передмiстi, поробили там драбини та тими драбинами вдерлися вночi й у самiсiнький Очакiвський замок i побили й там бусурманiв. Визволивши з неволi чимало землякiв та навантажившись здобиччю, козаки щасливо повернулися на Сiч. Року 1588-го запорожцi з ватажком Гаврилом Голубком вирушили походом на Волощину, але господар дiстав помiч од туркiв i виступив назустрiч козакам. У битвi пiд Бичиною Голубка було вбито, запорожцi ж повернулися додому. Iншi ж козаки на тридцяти чайках виходили того ж року в Чорне море i, напавши на Крим недалеко од Козлова, розгромили його околицi й без втрат припливли до Днiпра, захопивши ще в дорозi кiлька турецьких кораблiв iз крамом. Таких крамарських суден запорожцi в тi часи, треба гадати, захоплювали чимало, бо тогочасна дума говорить про те, як про звичайну рiч: Ой, сидить козак на деменi, Вiн деменом повертає, I на Чорне море поглядає: Ой, пливе судно одним-одне, В ньому турчин сидить з туркмнею, А туркеня сидить, вона не гуляє - Шовковий рушник вишиває; Ой, кому цей рушник буде - Ой, чи турчину, чи татарину, Ой, чи козаковi молодому? Ой, це буде кошовому молодому. КУЛАГА Року 1589-го запорожцi знову виходили в море пiд проводом кошового отамана Кулаги. Наблизившись до мiста Козлова й угледiвши бiля нього кiлька турецьких, риштованих гарматами, галер, дочекалися в морi ночi, а як стало темно, то атакували тi галери, перебили туркiв i, визволивши невольникiв, попрорубували в галерах днища й пустили їх пiд воду. Впоравшись iз галерами, Кулага пристав до Козлова й дозволив козакам грабувати базарнi крамницi. Це було зроблено необачно, бо, доки запорожцi розбирали крам, козловський калга Фетi-Гiрей скликав озброєних татар i кинувся на запорожцiв, побиваючи їхнi розрiзненi купи. Завзято рубався Кулага, та козаки не встигли згуртуватися навколо нього, й татари його вбили, а кiлька десяткiв запорожцiв захопили в бранцi. Iншi ж сiчовики, вiдбившись од татар, посiдали на чайки й виїхали в море. Там вони обрали своїм отаманом Лободу й, пограбувавши пiд його проводом Бiлгород (Акерман) на Днiстрi, повернулися на Запорожжя. У всiх цих походах в останнi роки брали участь, разом iз запорожцями, й українськi городовi козаки. Вiд реформи Стефана Баторiя 1589 року визнавалися тiльки права козаччини; вiд його обмежень не лишилося i слiду. Реєстри городових козакiв не поновлювалися, й жалування козакам не платилося, а через те кожен козак звав себе реєстровцем, аби не платити податкiв i не пiдлягати пановi. Городовi козаки, як i до реформи, лiтували на Сiчi й вирушали разом iз запорожцями в походи й навпаки: багато сiчових бурлак виходило на зиму ("вилежувати зиму", як казали запорожцi) до українських мiст, i, таким чином, певного подiлу козакiв на реєстрових та запорозьких знову на якийсь час не стало. Що бiльше наближалося XVII столiття, то козаччина дедалi зростала й змiцнювалася, й чутка про хист i вiдвагу запорозьких козакiв гучнiше лунала повсюди, чи, як висловлювалися запорожцi, "дибом по свiту вставала". ** ЗАПОРОЗЬКI ВОЛЬНОСТI Й УКЛАД ВIЙСЬКОВОГО Й ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ НА ЗАПОРОЖЖI ** Досi не згадувалося про те, що Вiйсько Запорозьке жило в себе на Запорожжi, якi воно мало звичаї й розпорядки, а також не оповiдалося про землi й рiчки Запорожжя через те, що iсторiя не зберегла нам вiдомостей про першi десятирiччя козаччини. Наприкiнцi XVI столiття Вiйсько Запорозьке вже цiлком склалося та почали визначатися й межi запорозьких земель. ЗАПОРОЗЬКI ВОЛЬНОСТI Унiверсал польського короля Стефана Баторiя не визначив усiх меж запорозьких земель: у ньому лише вказано було, що козаки мають перебувати на низу Днiпра до самiсiнького лиману, оберiгаючи Днiпровi перевози вiд татар. Через те межi визначено пiзнiшими документами за часiв Богдана Хмельницького, i самi запорожцi дотримувались їх, обстоюючи вiд сусiдiв та стверджуючи, що в тих межах козаки володiли землею "споконвiку", себто скiльки старi люди пам'ятають. На захiд од Днiпра межа простягалася вiд устя Тясмину коло Днiпра (так вона зазначена й у згодi Польщi й Росiї 1686 року), прямуючи до Чорного лiсу, далi ж - рiчкою Виссю до Синюхи. Вiд устя Синюхи запорожцi вважали межею своїх вольностей рiчку Буг аж до лиману та лиманом стiльки, доки "кiнь копитами дна дiстає..." Вiд лиману межа проходила до того мiсця Днiпра, де в нього впадала рiчка Кам'янка, хоч певних ознак межа нiколи не мала. Вона прямувала через рiчки Iнгул та Iнгулець, а землi обабiч цiєї межi однаково використовували запорожцi й татари; в дiйсностi ж степами кочували ординцi, а на рiчках рибалили козаки. Вiд Кам'янки межа з кримчаками справдi "споконвiку" пролягала Днiпром аж до рiчки Кiнськi Води, а далi тiєю ж рiчкою сягала аж її верхiв'я. Вiд Конки межа знову зникала в степах i, перекинувшись через Токмак-Могилу, пiдступала до рiчки Берди, а звiдти проходила морем до устя Кальмiусу. Пiднявшись цiєю рiчкою до верхiв'я, знову губилася серед степу в околицях Савур-Могили. Тут, на сходi, межi запорозьких земель дуже часто змiнювалися. Часом запорожцi поширювали їх аж за Мiус та Кринку до рiчки Луганi i нею - на Донець; здебiльшого межа з Кальмiусу переходила на Кривий Торець i, прихопивши трохи лiсiв за Дiнцем, тяглася до устя Береки, а звiдти переходила на Орель i цiєю рiчкою дiставала вже Днiпра. Татари довго не хотiли визнавати жодних меж iз запорожцями i, вважаючи всi землi своїми, не тiльки переходили ними за нападiв на Україну й Московщину, а навiть у спокiйнi часи кочували там iз великими табунами коней. Доки козаки не мали своїх постiйних осель, опрiч Сiчi, вони не турбувалися про це, але вже на початку XVII столiття, як тiльки почалася боротьба iз Польщею й запорозькi землi (найбiльше на Правобережжi) стали забудовувати хуторами й зимiвниками втiкачi з України, то Вiйсько Запорозьке заходилося обороняти свої межi зброєю, i татари, що випасували коней у степах, змушенi були тiкати до Криму без своїх табунiв. Ще довше стояли порожнiми лiвобережнi землi. На сходi козаки межувалися з донцями, i доки степи на Дiнцi були мало потрiбнi обом сусiдам, там бiльше господарювали татари. А запорожцi з донськими козаками жили у великiй згодi, бо донцi пiшли вiд сiчовикiв, якi звели бiля Дону мiсто Черкаськ, на честь черкаських козакiв, за зразком Запорозької Сiчi. Донцi й запорожцi не раз спiльно ходили походами на турецький Азов i навiть у Чорне море, та тiльки-но береги Дiнця стали залюднюватися, з-за них мiж обома козацькими громадами виникли непримиреннi суперечки й ворожоча. Та запорозька влада ще в XVI столiттi поширилася аж до Дiнця, бо року 1588-го московський цар Борис Годунов, випроводжаючи своїх посланцiв до Криму, наказував їм прямувати на Донець i там звертатися за охороною до запорозького отамана Матвiя Федорова, що стояв на Дiнцi iз козацькою залогою. За Україною Запорозьке Вiйсько довго не визнавало будя-яких меж, бо не вiдрiзняло себе вiд неї; проте з часом, коли наприкiнцi XVII столiття на Лiвобережжi стали заводити московськi порядки, а на Правобережжi поновилося польське панування, запорожцi взялися обстоювати свої межi i з пiвнiчної сторони, оберiгаючи свої одвiчнi, политi кров'ю, вольностi по рiчках Орелi, Тясмину, Висi та Синюсi. У цих межах запорозькi землi впоперек перетинала рiчка Днiпро й роздiляла їх на двi половини, не схожi одна з одною. На заходi їх прорiзали скелюватi байраки, порослi дубовими гаями. Тi байраки спускалися до Бугу, Iнгулу, Iнгульця, Саксаганi, Базавлуку, Днiпра й iнших рiчок, що текли у ще глибших берегах, оточених сторчовими скелями й перетятих порогами. На сходi лежала майже рiвнина. Рiчки Самара, Вовча, Кiнськi Води й Берда текли тут у розлогих долинах iз ледь помiтними берегами; лише бiля Кальмiусу та Дiнця степи знову зводилися високими кряжами, а рiчки ховалися в глибоких долинах. У цiй половинi запорозьких земель лiси шумiли тiльки на рiчцi Самарi та на пiвнiч од неї, а ще над Кальмiусом i Дiнцем лiсом було вкрито глибокi байраки. На пiвдень же вiд Самари до самiсiнького Азовського моря розлягалися безкраї степи, порослi тирсою, дерезою, велетенськими будяками та де-не-де у довжиках - терниками. Понад Днiпром, найчастiше лiвим берегом, стояли добрi лiси, а починаючи вiд Хортицi бiльш як на сто верст простягалися вкритi непролазними лiсовими пущами й очеретами луги, якi звалися так: од Хортицi мiж Днiпром та Конкою до того мiсця, де вона впадає в Днiпро - Великим Лугом, а нижче устя Томакiвки й до Базавлуцького лиману, який ще називають Великими Водами, ширився Луг Базавлуг. У пiзнiшi часи обидва цi луги малися за один i звалися Великим Лугом, а нинi їх називають у народi плавнями. На всiх землях Вiйська Запорозького, окрiм мiсцевостi, вкритої лiсами, розкинулися безмежнi степи, деiнде помереженi високими мовчазними могилами - домовинами давнiх кочiвних народiв, iз кам'яними "бабами" на версi. Там така висока трава, що з неї лише витикаються голови коней, а од волiв тiльки визирають роги. Коли взимку випадає снiг, то рясна трава не дозволяє йому лягти на землю i тримає весь час на собi, й худоба та конi, розгортаючи снiг ногами, можуть пастися в степах цiлу зиму. У запорозьких степах завжди водилось багато звiра й птицi. Перш за все там косяками гасали дикi конi, яких козаки називали "тарпанами". Вони трималися тут довго, навiть у XVIII столiттi, i зникли тiльки тодi, коли пiсля зруйнування Запорозької Сiчi 1775 року цi землi стали чорнiти пiд плугом. Окрiм тарпанiв, у степах та лiсах жили вовки, лисовини, дикi коти, оленi, кози, бабаки, вепрi, ведмедi, зайцi, сайгаки, барсуки, горностаї, хорки, бобри (їх називали на Запорожжi водяними свинями), куницi й видри (виндихи). Iз гадiв у степах плазували величезнi полози, жовтобрюхи, гадюки та всiх барв ящiрки. Iз птаства у степах i лiсах були дрохви, хохiтва (стрепети), журавлi, лелеки, тетерева, курiпки, чайки, зозулi, одуди, шпаки, орли, соколи, яструби, горлицi, соловейки, гайворони, гави, сороки, чижi, щиглики, жайворонки та iнша птиця, а по рiчках та у Великому Лузi: лебедi, баби (пелiкани), гуси, качки, чаплi, мартини (морськi чайки) та кулики. Всього того водилася така сила, що, було, як злякаєш дичину пострiлом, то вона, злетiвши в повiтря, заступала сонце. У рiчках плавала неймовiрна кiлькiсть риби. На протоках Великого Лугу та в Самарi й Домотканi риба рухалася такими щiльними зграями, що її можна було виловлювати руками. Тут, а також на Бузi, Бердi й Кальмiусi, водилися: осетри, бiлуга, севрюга, стерлядь, сом, короп, секрет (судак), щука, окунь, тарань, рибець, марина, лящ, чехоня, оселедець, карась i безлiч дрiбнiшої риби. Бiлуги й соми сягали до трьох сажнiв завдовжки, та й iнша риба була втричi-вп'ятеро бiльша за теперiшню. Раки в Самотканi, Домотканi, Самарi, Сурi й по плесах степових рiчок так само, як i в озерах Великого Лугу, траплялися майже в лiкоть, до того ж, їх була сила-силенна. Запорожцi мали з чого прожити на своїх вольностях, i вони немарне зi зброєю обстоювали недоторканiсть своїх володiнь iз XV аж до кiнця XVIII столiття. Найбiльше давав для Сiчi риби й дичини Великий Луг, i козаки так оспiвували його: Ой Сiч - мати, ой Сiч - мати, А Великий Луг - батько; Гей, що в Лузi заробити, Те у Сiчi пропити! ШЛЯХИ НА ЗАПОРОЖЖI Через запорозькi землi пролягали шляхи на пiвдень до Чорного моря, до Криму й Царгороду, а на пiвнiч - на Україну й Московщину. Найголовнiшим шляхом тут був Днiпро, яким ще за часiв Олега та Святослава руси ходили на Чорне море та до Грецiї. Пiзнiше, за часiв запорожцiв, Днiпром щороку плавали козаки з України на Сiч, а звiдтiля далi - на Чорне море, до турецьких i татарських мiст. Днiпро завжди вважався осередком запорозького життя, до нього повсякчас тулилася й Сiч. У народних пiснях Днiпро називається рiчкою славною, або Славутою; запорожцi ж величали його ще батьком або братом: Днiпре, брате, чим ти славен? Чим ти славен, чим ти красен? Чи своєю довжиною, чи своєю глибиною, Чи своєю бистриною, чи своєю шириною? Чи крутими берегами, а чи жовтими пiсками? А чи темними лiсами, чи зеленими лугами? - Ой, я славен козаками, молодими бурлаками!.. Опрiч козакiв, Днiпром плавали через Запорожжя до Криму посланцi польських королiв та московських царiв, бо ця велика рiчка сягала своїми верхiв'ями та притоками земель кiлькох держав. "Ой ти, Днiпре, ой ти, батьку, Кажи менi всю правдоньку: А де броди глибокiї, А де броди мiленькiї?" - А де кручi високiї, То там броди глибокiї, А де кручi низенькiї - То там броди мiленькiї... З устя Днiпра до вершини Сiмсот рiчок, ще й чотири. Та всi вони в Днiпр упали, Днiпру правди не сказали. Одна рiчка - Кайнарочка, Збоку вона в Днiпр упала, Днiпру правду розказала: - Жалiється лиман морю, Що Днiпр бере свою волю, Свої гирла прочищає, Його тонi засипає. Плавали б Днiпром i великi судна - кораблi, коли б на цiй рiчцi не було порогiв. Так звуться тi мiсця, де iз дна на поверхню води випинаються вiд берега до берега скелi й камiння, iнодi у кiлька лав. Запорожцi налiчували порогiв менше, нiж їх нараховують нинi, а саме - дев'ять: Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситецький, Вовниги, Будилiвський, Лишнiй та Вiльний. Окрiм порогiв, на Днiпрi були ще й забори - такi ж самi лави скель, тiльки не через усю рiчку. Їх (шiсть) називали так: Волошинова, Стрiльча, Тягинська, Воронова, Крива й Таволжанська. Першим порогом Днiпро спадає трохи нижче вiд устя Самари, якраз напроти Кодака, а останнiм, Вiльним, на кiлька верст вище Кiчкаса й острова Хортицi. Мiж цими порогами бiля 60 верст, i саме тут зустрiчалися перешкоди для плавання. Майже посерединi порожнистої частини Днiпра розлiгся порiг Ненаситець, або Дiд. Iз захiдного берега до схiдного, мов дванадцять разкiв намиста на шиї в дiвчини, перетинає течiю дванадцять скель, i через них перепадає дванадцятьма лавами стрiмка вода. Нелегко тут пропливати. Треба мати на човнi доброго, досвiдченого стерняра; а проте проїхати можливо, бо посерединi мiж скелями iснує так званий козацький хiд, i хоч вiн вихиляється то в один, то в другий бiк, але вмiлий стерняр може провести через порiг не лише човен, а й плiт, i навiть барку. Тiльки покропить Дiд людей пiною, налякає трохи та й пустить далi... Найбiльший водоспад на Ненаситцi збився пiд правий берег, ближче до скелi Монастирки, i те мiсце порога запорожцi називали "пеклом". Куди важче було козакам пiдiйматися супроти води. На кожному порозi їм доводилося перетягати човни линвами попiд берегом, а на деяких прямо брати човни на плечi й переносити їх до тихої води. З iнших рiчок, що були шляхами, запорожцi користувалися тiльки Самарою, Вовчою i Кальмiусом. Що ж до Бугу, Iнгулу й Iнгульця, то їх скрiзь заповнювали пороги, й через те вони не годилися для вiльного пересування. Два одвiчнi великi шляхи простягалися через запорозькi землi суходолом. Пiд шляхом не слiд розумiти сучасну дорогу з курявою та колiями. Таких, як тепер, шляхiв у давнi часи на Запорожжi не iснувало. Всi степи однаково вкривала висока, рясна трава, а ходили i їздили люди навпростець; шляхами ж називали тi степовi кряжi й долини, якi були найрiвнiшi й найменше доводилося переїздити рiчок та сторчових балок i байракiв. Бувалi люди розпiзнавали тi шляхи по степових могилах, а вночi - по зiрках. Перший iз них - Чорний шлях - iшов од татарських перевозiв через Днiпро, що були вище Хортицi в Кiчкасi та бiля Таволжанського острова, й цей шлях простягався межею рiчок так, що Сура лишалася праворуч, а Томакiвка, Солона, Базавлук i Саксагань - лiворуч. Дiставшись верхiв'я Iнгульця та Чорного лiсу, Чорний шлях повертав на рiчку Синюху, а, пересягши її бродом бiля Торговицi, лишав Умань iз правої руки й простував далi межирiччям так, що рiчки, якi впадали в Днiпро, були справа, а тi, що впадали до Бугу, - злiва. Дiйшовши так до Пиляви, шлях повертав на захiд, на Вишневець, а далi - на Львiв i Варшаву. Вiд цього Чорного шл'яху в межах України вiдгалуджувалося чимало дорiг на схiд до Днiпра та на захiд до Бугу. Чорним шляхом татари найбiльше наскакували на Україну, Бiлу Русь та Польщу, й мало коли траплявся такий щасливий рiк, щоб трава на Чорному шляху не запiкалася почорнiлою кров'ю вiд поколотих та побитих нiг десяткiв тисяч українських невольникiв. Тут же проливалася й татарська кров у тих випадках, коли ворога наздоганяли та пiдстерiгали на шляху запорожцi. Другий великий шлях Запорожжя - Муравський - прямував од Перекопу на схiд, лишаючи рiчку Молочнi Води з правої, а Кiнськi Води - з лiвої руки. Далi вiн обминав верхiв'я Вовчої й, повернувши просто на пiвнiч та перетнувши Слобiдську Україну в межирiччi Днiпра й Дiнця, простував у московськi землi, на Курськ i Тулу. Цим шляхом кримськi орди нападали на Московщину, а пiзнiше й на Слобiдську Україну, та тiльки й тут запорожцi не раз перепиняли татар i вiдбивали в них невольникiв. Чорним та Муравським шляхами ходили не тiльки ординцi, ними ж у мирнi часи їздили до Криму польськi й московськi торговi люди й посланцi з вiйськовими залогами вiд усiх державцiв до кримського хана й вiд нього; починаючи з XVII столiття й аж до кiнця XIX цими шляхами користувалися ще й українськi чумаки. У пiзнiшi часи вiд Сiчi Запорозької був пробитий ще й шлях до Гарду на рiчцi Буг, та й повз усе Запорожжя пролягало чимало чумацьких, якими возили з України на Сiч крам, з Дону - рибу, а з Криму - сiль. СКЛАД ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО Великi простори вiдвоювало Вiйсько Запорозьке вiд татар, i треба було мати силу, щоб тi землi, тi зольностi, як казали запорожцi, боронити вiд ворогiв. Де ж черпало сили Вiйсько Запорозьке? З iсторiї вiдомо, що це вiйсько нiколи не було великим. Щоразу в походи виступало переважно три-п'ять тисяч козакiв. Не часто кiлькiсть вiйська перевищувала десять тисяч. Навiть iз Богданом Хмельницьким, коли Запорожжя розпочинало вiйну не на життя, а на смерть, Сiч дала всього 6000 козакiв. Щоправда, за часiв Сагайдачного проти туркiв пiд Хотин ходило понад 40 000, та тiльки з того вiйська запорожцiв було навряд чи й 10 000, решту складали або козаки городовi, а то й охочi люди з України. Отож, сила запорожцiв полягала не в кiлькостi їх: її треба шукати в органiзацiї вiйська, а найголовнiше - в iдеї боротьби з бусурманським свiтом, що висмоктував з України всю кров, а згодом - ще й у iдеї боротьби з iншими гнобителями краю, бо тiльки це могло об'єднувати запорожцiв i згуртовувати їх в одне мiцне, стале тiло. Першими козаками були бездомнi люди - тi, що пiд час татарської руїни втратили сiм'ї. Так тривало й надалi: на Запорожжя йшли або бурлаки, або такi, що мусили кидати родину через якiсь пригоди. Там, де доводилося жити пiд вiльним небом та ховатися вiд ворогiв у печерах та очеретах, не було мiсця жiноцтву, i через те в запорожцiв одразу склався звичай - не пускати жiнок на Сiч. Цей звичай iз часом не тiльки не викорiнився - навiть поширився, а саме: щоб запорожцi дбали лише про своє сiчове товариство, про "матiр Сiч" i про рiдний край - "неньку Україну", а не про власний рiд i сiм'ю, - їм зовсiм заборонялося мати жiнок i взагалi єднатися з жiноцтвом. Так що коли до сiчовикiв хотiв пристати хтось iз одружених козакiв, то мусив мовчати про своє одруження i навiть забувати про сiм'ю. Але запорозькi звичаї не вимагали нi вiд кого з товариства залишатися сiчовиком назавжди. Навпаки, кожен козак повсякчас мiг вiльно покинути Запорожжя так, як вiн i прийшов сюди, i з того дня йому вiльно було i взяти шлюб. Не заборонялося запорожцям пiсля того, як вони випишуться з куреня, побратися з жiнкою i сiсти на господарство своїм зимiвником десь у захищеному куточку того ж Запорожжя. Тiльки й усього, що такий запорожець уже не мав права брати участь у вiйськових радах. Проте за козацьким звичаєм це годилося робити тiльки пiдстаркуватим запорожцям або покалiченим, якi не здатнi були до бою; одружуватися ж замолоду вважали ганьбою для козака. На прохання заходжалої людини записати її до Сiчi кошовий отаман питав: - А в бога вiруєш? - Вiрую! - вiдповiдав гiсть. - Перехрестись! Коли той хрестився, то це було певним доказом, що вiн хрещений, i його брали на Сiч. Те, хто вiн, навiть якої нацiї, нiкого не цiкавило. Розмова по-українському вважалася ознакою рiдного народу, а до того, якого ти походження чи з якого громадського стану, ставилися байдуже, бо на Запорожжi всi були однаковi й рiвнi. I хоч усi люди вiльно приходили на Сiч, та з усього видно, що запорожцями не могли бути поляки, московцi, нiмцi, волохи й навiть татари, як гадає дехто з наших iсторикiв i письменникiв. Iз походження, звiсно, тут були всякi, але серцем i душею вони мали зректися своєї нацiональностi i стати українцями, а татари, до того ж, повиннi були ще й хреститися, бо "поганця" нiколи в свiтi не вписав би до громади жоден курiнь. Звичайно, iз стороннiх людей прибивалися до Сiчi лише такi, що втекли, уникаючи кари за якусь провину. Зрозумiло, батькiвщина переставала бути рiдним краєм, i вони невдовзi ставали добрими сiчовими товаришами. Щоб зовсiм забулося походження й становище нового сiчовика, на Запорожжi був звичай не називати на прiзвище, а до кожного прикладали прозвисько, яке змальовувало б його особу або передавало звичку. Вiд того виникли такi прiзвища, як-от: Перебийнiс, Рябошапка, Сторчеус, Рудий, Палiй, Лелека, Гава, Нечоса та iншi. Вiйсько Запорозьке "споконвiку" подiлялося на 38 куренiв. Назви їм були наданi здебiльшого на згадку про мiста України, з яких вийшли на Запорожжя першi товаришi, що заклали курiнь; деякi з куренiв мали наймення якогось славного курiнного товариша або отамана. Ось тi назви: Пашкiвський Кущевський Кислякiвський Iванiвський Копелiвський Незамайкiвський Iрклiївський Щербинiвський Титарiвський Шкуринський Переяславський Полтавський Мишастiвський Менський Тимошевський Сергiєвський Дiнський Кирилiвський Канiвський Батуринський Поповичевський Васюринський Коринiвський Рогiвський Корсунський Каяниболоцький Уманський Дерев'янiвський Нижчестеблiвський Вищестеблiвський Величкiвський Левушкiвський Пластунiвський Дядькiвський Брюховецький Ведмедiвський Платнирiвський Джерелiвський Звалися подiли Вiйська Запорозького куренями через те, що попервах козаки жили в куренях; вони були довгi, й у них могло вмiститися кiлькасот товариства; їх укривали очеретом, а зверху ще й звiриними шкурами, щоб узимку не мерзли. Iз часом замiсть куренiв на Сiчах почали будувати для козакiв хати по 12 - 15 сажнiв завдовжки, i хоч запорожцi селилися в таких житлах ще з початку XVII столiття, але i їх називали звичною для козакiв назвою - куренями. РОЗПОРЯДКИ ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО Першого сiчня кожного року в Сiчi скликали раду, де брали участь з однаковими правами всi запорожцi, i там кожен курiнь обирав собi на цiлий рiк курiнного отамана й кухаря, а пiсля того всi разом голосували за кошового отамана, вiйськового суддю, писаря й осавула та ще пiдстарших: скарбника, пушкаря, довбиша, хорунжого, бунчужного й iнших урядових осiб. Усi вони складали сiчову старшину й керували кожен своїми справами; кошовий же отаман розпоряджався вiйськом i пiклувався про те, щоб у Сiчi було доволi всiлякого припасу. Над сiчовим товариством кошовий отаман мав необмежену владу й лише на новий рiк мусив давати одвiт за свої вчинки. Проте у зносинах iз сусiднiми державами та їхнiми урядовцями кошовий не смiв нiчого вирiшувати без згоди всього товариства; коли ж траплялося, що якийсь кошовий на щось таке зважився, не спитавши волi ради, то запорожцi зараз же били в клепало, сходилися на сiчовий майдан i всiєю громадою судили його за те, що порушив "козацькi звичаї"; якщо той не мiг виправдатися, то скидали такого кошового з посади, а у надзвичайно важливих випадках то й карали смертю. Запорозьке Вiйсько було республiкою, а кошовий отаман, як на сучасний манiр, президент. Тiльки не звичайною республiкою вважали Запорозьку Сiч, бо кожна республiка має своє власне господарство, а на Запорожжi воно було сiчове й курiнне, окремим же козакам заборонялося тримати господарство й майно. Власнiстю запорожця були тiльки кiнь, зброя, одяг i грошi, а згодом уже тiльки запорозька старшина стала заводити свої маєтки. Про те, чим годувати товариство, дбали курiннi отамани. Кошти та всiлякi припаси Вiйсько Запорозьке найчастiше здобувало на своїх вольностях. На тiй же Новорiчнiй радi запорозькi землi розписувалися на 38 папiрцях, щоб кожна частина мала бiльш-менш однаково земельного й водяного добра. Перед усiм товариством вiйськовий писар скручував тi папiрцi (ляси чи жеребки) i вкидав їх у шапку, а потiм, добре потрусивши нею, давав курiнним отаманам витягати iз шапки тi "ляси". Якому куреню якi вольностi випадали, з тих вiн i мав користуватися цiлий рiк. ГОСПОДАРСТВО СIЧОВЕ Й КУРIННЕ Напровеснi в куренях запорожцi знову тягли жеребки, кому з товаришiв iти на вольностi, а кому - лишатися в Сiчi на випадок походу або нападу татар; а як тiльки рiчки скресали, вiдразу ж половина, а коли й бiльше запорожцiв виходила на свої вольностi рибалити й полювати. Головною здобиччю на землях були риба та хутро. Рибу засолювали й, лишивши з неї стiльки, скiльки всякому куреню треба до наступної весни, решту вiдвозили продавати на Україну, а на вирученi за рибу грошi купували борошно, пшоно, сукна, порох та олово. Шкурами та хутром теж торгували на Українi, а звiдтiля продавали в Польщу й нiмецькi землi; грошi ж так сапо поверталися на курiнне господарство. Сiчовики мали здобутки здебiльшого iз вiйськової здобичi. Пiд час нападiв на татар або морських походiв запорожцi щоразу приганяли iз татарських степiв тисячi коней i худоби; з турецьких же мiст привозили коштовнi речi, зброю, шовки, оксамити, золото й срiбло. Всякий козак усю здобич, окрiм зброї, мав скласти докупи, i вже на Сiчi вiйськова рада розподiляла те збiжжя: звичайно, не менше, як половина її йшла на церкви й монастирi - здебiльшого на сiчову церкву свїтої Покрови та на Трах-темирiвський монастир, а пiзнiшi - на київське Братство, Межигiрський та Самарський запорозький монастирi, i тiльки решту розподiляли тут мiж товариством, однаково на всiх: i на тих, що були в походi, й на тих, що ходили на лови або доглядали Сiч. Виняток становила лише ручна зброя - вона не дiлилася, а залишалася власнiстю того, хто її здобув. Щоб керувати сiчовим господарством, у помiч кошовому отамановi обирали скарбникi; курiнним же господарством орудували курiнний отамiн i кухар. СIЧ ЗАПОРОЗЬКА Для Сiчi запорожцi завжди вибирали сухе й високе мiсце на березi Днiпра або якоїсь його протоки й, лишивши посерединi тiєї площi майдiн, ставили навколо нього 38 довгих хат (куренiв), де б товариство мало притулок пiд час негоди. Окрiм куренiв, у Сiчi зводши ще такi будiвлi: церква на честь святої Покрови; паланка-будинок, де зберiгалися вiйськовi клейноди, мiстилася канцелярiя й чинився суд i розправа; пушкарня - неглибокий, але просторий льох, у якому тримали гармати, ручiу зброю, кiнську упряж, зiлля (порох), кулi, сiрку, селiтру та iнше вiйськове майно; скарбниця - такий же льох для зберiгання борошна, пшона, сала, риби й iншого харчового припасу. Там же в невеликих барильцях переховували й вiйськовi грошi. За народними переказами, як i стверджують iсторики, перша церква з'явилася на Сiчi тодi, коли вона мiстилася на майже змитому островi Городищi, напроти теперiшньої слободи Капулiвки Катерiнославського повiту, нижче устя Чортомлика. Ту Сiч було збудовано десь року 1575-го за часiв гетьмана Богданка та короля польського Стефана Баторiя. Прозвали її Базавлуцькою через те, певно, що острiв, на якому вона розташувалася, належав до Лугу Базавлугу. Безумовно, церкви мали й усi пiзнiшi Сiчi: Хортицька, Томакiвська, Микитинська, Олешкiвська та Покровська, хоча iнодi й мiстилися в дуже легкiй спорудi, вiд якої до наших днiв не лишилося жодних ознак, як, скажiмо, в Олешках, де церква мала стiни та стрiху з очерету. Запорожцi завжди були дуже набожнi люди й нiколи не шкодували грошей на храм, як вiйськових, так i своїх, власних, i в пiзнiших Сiчах - Чортомлицькiй, яка мiстилася на березi напроти Базавлуцької, та в Новiй Сiчi над рiчкою Пiдпiльною церкви були навiть багатi. Вiйськовi клейноди запорожцiв складалися з булави, пернача, бунчука, корогви, печатi й котлiв, або литаврiв. Вiдкiля взялися у Вiйська Запорозького клейноди - невiдомо, а тiльки за часiв Байди-Вишневецького козаки вже мали клейноди од польського короля та царя Iвана Грозного; згодом же Вiйську Запорозькому дарували клейноди ще й нiмецький цiсар, кримський хан i турецький султан. Беручи клейноди вiд сусiднiх державцiв, запорожцi нiколи не вбачали в тому ознаки пiдданства; навпаки, це вважалося визнанням незалежностi Вiйська Запорозького, i не раз бувало так, що, воюючи з поляками, козаки йшли в бiй iз клейнодами, що їх подарував польський король. З певнiстю невiдомо, з яких саме часiв у запорожцiв iснувала канцелярiя, а тiльки знати, що пiд час перебування у Базавлуцькiй Сiчi посланця нiмецького цiсаря Рудольфа II Ерiха Лясоти, року 1594-го на Кошi вже мали писаря й канцелярiю. Навколо сiчових будiвель копали окопи, а поверх земляних валiв робили ще засiки з дубiв; у пiзнiшi ж часи - стiни, виплетенi з лози й набитi глиною або викладенi з лозяних кошелiв, наповнених глиною. В окопах лишали двоє ворiт: головнi - з боку степу та боковi - з базару. Бiля ворiт робили здебiльшого плетенi з лози та закиданi глиною башти, на яких ставили гармати. Базар завжди мiстився за сiчовими окопами, там на майданi (запорожцi називали базар - "Гасан Баша", або скорочено Шамбаш) стояли крамницi й шинки, i в мирнi часи там торгували не тiльки люди з України, а й татари, росiяни, греки, турки, вiрмени й жиди. Униз од базару на рiчцi Пiдпiльнiй був сiчовий Кiвш (глибока затока), де приставали до берега пiд час миру грецькi, турецькi й iталiйськi кораблi з усяким крамом. З того краму певна частка лишалася в крамницях Гасан Башi; бiльшiсть же розкуповували прямо з кораблiв польськi та московськi торговi люди, що часто приїздили на Сiч по рибу, шкури, мед i вощину. Вiйсько Запорозьке не подiлялось, як тепер, на пiхоту, кiнноту та флот. Всякий запорожець, коли мав коня, був вершником, а, позбувшись його, ставав пiшим; коли ж iз Сiчi викликали охочих козакiв iти на Чорне море, то й тi, що з кiньми, й тi, що без коней, ставали матросами й сiдали на чайки. Так само ж кожен сiчовик мiг поратися й бiля гармат, а вже в пiзнiшi часи їх обслуговували окремi козаки, що вмiли влучно вцiляти, i їх звали гармашами. Зброю запорожцi мали дуже розмаїту: в XV та XVI столiттi перевагу надавали сагайдакам зi стрiлами, списам, келепам i гакiвницям; пiзнiше в запорожцiв були рушницi або мушкети, шаблi, списи й пiстолi. Окрiм того, доброю зброєю були чингали, здобутi у туркiв ятагани й ножi. Мушкети й рушницi не вiдзначалися однаковiстю: хто що дiставав. У одного пострiли сягали крокiв на сто, а в iншого навiть на триста. Шаблi також були найрiзноманiтнiшi. Хто не ходив у походи - мав просту, в дерев'яних пiхвах; а хто воював та вiдбив собi в татарського мурзи чи в польського пана, то носив шаблю iз срiбним держалом у срiбних пiхвах або в шкуратяних, оздоблених самоцвiтами; кому ж пощастило захопити зброю в турецького пашi, той таки мав коштовну шаблю. Зброя мала свої додатки - ладунки й кисети для куль, порохiвницi, сiдла, стремена, вуздечки тощо. Кожен носив ту зброю, яку спромiгся купити або здобути в бою. Гармат запорожцi самi не виробляли, а воювали тими, якi вiдбивали у ворога. Траплялося, що пiсля морського походу запорожцi привозили на Сiч кiлька десяткiв гармат, захоплених на турецьких галерах; а бувало, що за лихої години вони позбувалися i своїх. Вiйськовий флот Вiйська Запорозького складали виключно чайки, що звалися ще байдаками. Правда, були випадки, коли за часiв Самiйла Кiшки та Сагайдачного, запорожцi користувалися в боях i кораблями, та їх вони самi не будували, а вiдбивали в туркiв. Чайки ж виробляли на Сiчi. Днище видовбувалося з липи. До нього примацовували дерев'янi ребра, а на тi ребра набивали боки з товстих дубових дощок. Виготовлена чайка мала сажнiв до десяти в довжину. Пiсля того її конопатили, приробляли на обох кiнцях чердаки, на яких пiд час походiв переховували харчi та зброю. Пiд боками чайок пiдв'язували товстi в'язанки з очерету, щоб вони не тонули, бодай би й зовсiм їх залило водою. З обох бокiв чайки мали по 15 - 20 весел, посерединi крiпили щоглу з вiтрилом. На одному з чердакiв тримали кухву iз питною водою, а на другому стояло прироблене стерно. В тих випадках, коли чайками пливли Днiпром через пороги, то ставилося ще й друге стерно на передньому чердацi. Вiйсько Запорозьке не мало сталого флоту. Пiд час занепаду Сiчi або пiсля заборони з боку польських правителiв запорожцi зменшували кiлькiсть чайок до десятка або двох; коли ж виявлялася спромога йти на море й наступати на турецькi мiста, то козаки вмiли за два тижнi змайструвати кiлька десяткiв нових суден. Iнодi Вiйсько тримало до трьох сотень чайок, але в похiд так багато нiколи не вирушало. За часiв Сагайдачного в море випливало десь 150 човнiв, а позаяк кожна чайка мiстила вiд чотирьох до шести десяткiв козакiв, то в походах брало участь майже 7500 запорожцiв. ОДЯГ ЗАПОРОЖЦIВ Святкове вбрання козакiв складалось iз жупана з вильотами, каптана барвистого, широких червоних або iншого кольору штанiв, пояса з китайки, шапки з виндихи, обшитої навхрест позументом, та з вiльчуги (бурки). У походи запорожцi вирушали в найгiршому своєму вбраннi; з походу ж верталися в тому одязi, який добували в бою. Часом напади козакiв на турецькi землi спричинялись тим, що в них зносився одяг, i вони, як тодi казали, були "босi й голi"; вдома ж, пiд час рибальства та полювання, запорожцi здебiльшого ходили тiльки в пошарпанiй одежi, крiзь яку свiтилося тiло. Зате коли запорожець виїздив гостювати на Україну, то вбирався в кармазиновий жупан, узував червонi сап'янцi, чистив, мов скло, свою зброю i збрую на конi, так що весь сяяв i вигравав на подив селянським парубкам та дiвчатам. ВIЙСЬКОВI ЗВИЧАЇ Коли Запорозьке Вiйсько виступало в похiд суходолом, то воно подiлялося не на куренi, а на полки, i кожен iз них складався з трьох i чотирьох куренiв або охочих козакiв од усього Коша. На ворогiв запорожцi кидалися вiдразу, в бойовищi були дуже рухливi i, щоб менше втрачати товариства, не били всiєю силою на ворожий табiр, а завжди обходили його з бокiв i навiть iз тилу. Билися вони завзято, забуваючи про своє життя; у бранцi не здавалися i ран своїх не помiчали, аж поки падали непритомнi. Їм не було для кого й навiщо берегти себе: вони не мали нi жiнок, нi дiтей, нi господарства. Зате й вороги не знали вiд них милосердя - рубали й кололи їх, доки в руках ставало сили. Полону в козакiв не брали, хiба що вже набридало лити кров; коли ж вороги тiкали, то запорожцi наздоганяли їх, вистинали всiх або топтали кiньми. За козацькими звичаями, смерть на лiжку вважали ганьбою, навiть божою карою за грiхи, i через те в бойовищi запорожець не уникав смертi, а йшов їй назустрiч. Здибавшись iз переважаючим ворогом, козаки ставали до оборони. Щоб стримати чужу кiнноту, вони обгороджували табiр возами i з-за них вiдстрiлювалися з мушкетiв, тримаючись на мiсцi по кiлька тижнiв. Якщо вороги дуже насiдали, то запорожцi розташовували вози в кiлька рядiв (лав), i доки передня лава стрiляла, заднi лави набивали рушницi та передавали зброю переднiм, так що кулi летiли надзвичайно рясно. Для того, щоб вороги не порозкочували возiв, козаки прив'язували їх один до одного ланцюгами. У таких таборах козаки вiдбивали вдесятеро бiльшу татарську силу, а коли тi, втративши марно чимало людей, знiмали облогу й вiдступали геть, запорожцi вiдразу ж сiдали на коней i, наздогнавши татар, кидалися на них з-за спини. Великi бої запорожцi не розпочинали враз. Щоб краще розгледiти ворожий стан та навести ворога на свiй табiр, вони передовсiм висилали охочих товаришiв на герць, i тi, наблизившись до супротивника, викликали його богатирiв битися один на один, а коли тi вагалися, то запорожцi починали так висмiювати й ганьбити їх, що, здається, й мертвий пiдвiвся б, щоб обстоювати свою честь. Роздратованi герцями вороги здебiльшого люто кидалися на козацький табiр, а тут їх зустрiчали такою "залiзною квасолею" (тобто кулями), що все поле навкруги вкривав ворог трупом. Походи на море давали запорожцям ще бiльше небезпеки, нiж степовi походи. Щоб випливти чайками, треба було перш за все обдурити туркiв, якi пiдстерiгали козакiв на Днiпрi нижче Сiчi. На островi Тавань з давнiх-давен стояла турецька фортеця Аслам. Звiдти було добре видно i лiву - вузьку - протоку Днiпра, i праву - широку, й коли потрiбно, то обстрiлювали з гармат обидвi протоки. Згодом, зважаючи на те, що ширшою протокою запорожцi все-таки могли прокрастися в море, турки поставили на правому березi Днiпра, напроти Аслам-города, ще й iншу фортецю - Кизикермен, так що запорожцям звiдтодi доводилося обминати вже два форпости. Коли й це не допомагало, то турки надумали протягти вiд Асла-ма ланцюги через усю рiчку до Кизикермена на те, щоб козаки, як пливтимуть чайками та зачеплять за ланцюги, так вони бряжчатимуть, а турки, зачувши той брязкiт, умить обстрiляють ворога з гармат. Щоб i тут перехитрити туркiв, козаки пiдпливали до тих мiст темної ночi й, зрубавши з десяток верб, зв'язували з них торок (невеликий плiт), та й пускали його за водою. Торок розгойдував ланцюги, а то й розривав їх, турки мерщiй палити з гармат, а запорожцi, виждавши, доки вщухне стрiлянина, непомiтно виходили повз фортецi до лиману. Ще важче було козакам вертатися з походу. Не раз їм доводилося обминати цi мiста суходолом, переносячи чайки на плечах, а часом i потопляючи їх у примiтних тiльки запорожцям мiсцях, i дiставатись до Сiчi пiшки, розгубивши свою здобич. Щоб спекатися перепони на Днiпрi, всi заповзятi запорозькi гетьмани починали своє правлiння з того, що вирушали походом на турецькi поднiпровi мiста, що, як мовлять, "болячкою сидiли запорожцям у печiнках"; доки ж турки поновляли зруйнованi фортецi, козакам рокiв 5 - 6 можна було безпечно виходити в море. Де лиман сходився з морем, козаки мали другу перешкоду до виходу в море - це Очакiв. Тiльки там морська протока сягала 10 верст завширшки, i запорожцям легше було обiйти фортецю, а часом i проскочити повз турецькi галери. У безкрайньому морi козаки завжди вкмiтовували великi турецькi кораблi й галери з високими щоглами й вiтрилами далеко ранiше, нiж турки розпiзнавали низенькi чайки, i через те запорожцi завжди мали змогу або обiйти турецькi судна стороною, або напасти на них несподiвано. Задумавши взяти приступом галери, козаки весь день стежили за ними так, щоб бачити самi тiльки вiтрила i щоб не виказати себе; надвечiр же