зветься "Сагайдачне". Величезнi скелi урочища "Сагайдачного" теж донедавна зберiгали згадку про видатного козацького гетьмана, бо один iз великих каменiв, що лежав на Середнiй скелi й був схожий на турецьку софу, люди називали... "Лiжком Сагайдачного". Пробула Запорозька Сiч на Хортицi недовго, всього сiм або вiсiм рокiв, бо коли пiсля смертi Сагайдачного почалися вiйни з Польщею i кiлькiсть Вiйська Запорозького зменшилась, воно перейшло iз Сiччю на стародавнє своє мiсце - на краще захований лиманами та плавнями острiв Буцький або Томакiвку. Славнi походи Сагайдачного на туркiв i татар високо пiднесли славу козацтва. Чутка про запорожцiв, що в'їдалися в самiсiньке серце бусурманського свiту - Стамбул, тодi коли iншi народи Європи з їхнїми вiйськами i флотами не насмiлювалися вже про те й гадати, полинула з краю в край, i спiлки iз козаками почали шукати не тiльки близькi його сусiди - Москва й Молдова, а й далекi - iталiйцi, нiмцi й шведи. Та тiльки й польський уряд дивився на ту запорозьку славу лихим оком, бо, з одного боку, походи Сагайдачного на Чорне море дратували турецького султана, й вiн, маючи Польщу за зверхника козакiв, погрожував королю Жигмонту вiйною; з другого ж, польськi пани й магнати, власники українських земель, вимагали од короля, щоб той вгамував козаччину, бо їхнi селяни-крiпаки пiд впливом козакiв не хотiли їм коритися й або бунтувалися, або втiкали на Запорожжя. Король Жигмонт, захоплений розповсюдженням католицтва, i сам ненавидiв козакiв як оборонцiв православної вiри й пiд впливом панських домагань вислав на Україну комiсарiв разом iз польським вiйськом, щоб вгамувати українську люднiсть. Вони вимагали вiд козацької старшини й Сагайдачного вирядити з вiйськом усiх новоприбулих людей i зменшити кiлькiсть козакiв до однiєї тисячi й заборонити їм зачiпати туркiв. Щоб не доводити до вiйни з Польщею, Сагайдачний дав обiцянку комiсарам, що пiдпише згоду на їхнi вимоги, та тiльки не на всi, й поїде просити короля про змiну деяких пунктiв i, таким чином, одтягав справу, сподiваючись, що тим часом виникне якась вiйна й козаки знову будуть потрiбнi Польщi; поки вiйна минеться, то забудуться й тi комiсарськi вимоги. На цей раз воно справдi так i сталося. Року 1617-го королевич польський Владислав, домагаючись московської корони, пiшов на Москву з невеликим вiйськом й опинився в скрутному становищi. Його треба було врятувати, а польський сейм не хотiв давати на вiйну грошей. Через те король змушений був звернутися до Сагайдачного, щоб не тiльки не зменшував козацтво, а, навпаки, збiльшив його та повiв би на пiдмогу королевичу. Маючи надiю, що за послугу козакiв польський уряд залишить запорожцям усi їхнi права, Сагайдачний охоче почав скликати козакiв, зiбравши їх до 20 000, i лiтом року 1618-го рушив пiд Москву, руйнуючи всi мiста, якi траплялися йому на дорозi. Прибувши пiд Москву i з'єднавшись iз польським вiйськом, Сагайдачний сприяв тому, що московський уряд згодився на деякi домагання полякiв i змирився з королем. Повернувшись iз походу, Сагайдачний вирядив запорожцiв на Сiч, городових козакiв розпустив по домiвках, сам же поїхав у Київ клопотатися за просвiтнi та релiгiйнi справи. Це було його помилкою, бо коронний гетьман Жолкевський та королiвськi комiсари скористалися з того, що вiн опинився без вiйська, й примусили його пiдписати угоду про те, щоб козакiв лишалося всього 3000, а останнi вернулися б у пiдданство до панiв. Коли пiсля того Сагайдачний поїхав на Запорожжя, козацтво зустрiло його дуже неприхильне, i, хоч як шанувало його за славнi походи, але не подарувало того, що пiдписав угоду з поляками без волi вiйськової ради. Пiсля дорiкань Вiйсько Запорозьке скинуло Сагайдачного з гетьманства, а обрало замiсть нього Бородавку. Сагайдачний не образився з того, бо такi змiни були, й, передавши булаву, поїхав у Київ служити Українi тим чином, який мав за найкращий. На той час закiнчили будiвлю Братського монастиря на Подолi, та стала працювати при тому монастирi школа; Сагайдачний разом iз Плетенецьким та Борецьким узявся до подальшої боротьби проти латинства та спольщення українського народу. На першу чергу вiн поставив вiдновлення на Українi православних владик. По смертi Балабана (1607) у Львовi, Копистинського (1610) у Перемишлi король Жигмонт вiддавав владицтва тiльки унiатам, i до року 1619-го на всю Україну лишався тiльки один православний владика Тисаровський, та й той здобув сан тiльки через те, що обiцяв королевi прийняти унiю, хоча й не зробив того. Почувши, що через Україну має вертатися з Москви в Туреччину патрiарх Теофан, Сагайдачний закликав його до Києва на престольне свято Печорського монастиря; разом з iншими православними дiячами почав просити його, щоб висвятив для України митрополита i владик. Патрiарх не наважувався того зробити, боячись помсти короля й католикiв, та Сагайдачний, що держав пiд своєю рукою всiх городових козакiв, узяв на себе вiдповiдальнiсть за безпеку для патрiарха, й тодi Теофан висвятив за осiнь та зиму 1620 року митрополита в Київ та п'ятьох владик на українськi та бiлоруськi кафедри. Дотримуючи свого слова, Сагайдачний з цiлим полком козакiв провiв патрiарха аж за рiчку Днiстер. Король Жигмонт, почувши про висвячення владик, звелiв усiх їх захопити та кинути до в'язниць; проте Сагайдачний iз козаками не допустили того злодiйства й переховували владик у рiзнцх монастирях. Доки Сагайдачний працював над розвитком української нацiональної свiдомостi, на Запорожжi гетьман Бородавка водив Запорозьке Вiйсько новим походом на Чорне море. Пiдпливши знову пiд Царгород, запорожцi почали шарпати його околицi. Турки не чинили козакам жодних перешкод, бо походи Сагайдачного нагнали такого страху на турецьке вiйсько, що яничарiв навiть киями не змогли загнати на кораблi, й турецький флот так i не вийшов у море. Погулявши по околицях Царгорода досхочу, запорожцi пiсля того пограбували береги мало не по всьому Чорному морю. Турецький султан, украй роздратований останнiм походом запорожцiв та нападами полякiв на пiдлеглих султановi угорцiв, послав на Польщу своє вiйсько й неподалiк Днiстра так розгромив полякiв, що сам коронний гетьман Жолкевський наклав там головою, а напольний гетьман дiстався туркам у бранцi. Пiсля того погрому Польща опинилася в дуже скрутному становищi, бо пiдготовленого вiйська майже не мала, на упорядкування нового не було часу й грошей. Доводилося королевi проти бажання знову звертатися до козакiв. Сагайдачний скористався з цього й року 1621-го вирядив на польський сейм свого посла клопотатись, щоб за участь козакiв у вiйнi було затверджено православних владик та надано козацтву полегкостi. Тiльки всi вимоги й докори українського посла пiшли на вiтер: король та сенатори нiде не хотiли поступатися. Тодi Сагайдачний задумав повести полiтику Самiйла Кiшки й разом iз владикою Курцевичем поїхав на Сiч умовляти запорожцiв, щоб не йшли на помiч польському вiйськовi, доки король не задовольнить козацьких вимог. Пiд впливом промов Сагайдачного та владики запорожцi зчинили гвалт, що боронитимуть православну вiру до загину свого, а проте, коли королiвський посол сипнув грошима та понадавав усiляких обiцянок, запорожцi не втерпiли... Вiйна з бусурманами здавалася їм святим дiлом, полiтика ж для бiльшостi з них не була зрозумiла. Скiнчилося тим, що Вiйсько Запорозьке доручило Сагайдачному разом iз Курцевичем їхати до короля випрошувати козацькi права, саме ж пiд проводом Бородавки виступило походом до Днiстра на помiч Польщi. Доки Сагайдачний прибув до Варшави, король уже довiдався, що козаки виступили iз Сiчi, й не схотiв поступатися; у розмовi iз Сагайдачним обмежився тiльки ласкавими словами, так що той нi з чим повернувся до вiйська. Тим часом у козакiв настрiй перемiнився; Бородавцi запорожцi дорiкали за те, що невдало керував вiйськом i втратив уже в зачiпках iз турками чимало товариства; коли ж Сагайдачний прибув на Сiч, запорожцi одразу ж скинули Бородавку з уряду, а обрали гетьманом Сагайдачного. Прийнявши булаву, Сагайдачний мав владу одвести козакiв од Днiстра й лишити полякiв без пiдмоги, аж доки король задовольнить його домагання, та тiльки знаючи, що на 35 000 польського вiйська наступає сам султан Осман iз величезною силою в 300 000 туркiв, вiн зрозумiв, що таким вчинком вiддав би польське вiйсько на вiрну смерть, а саму Польщу разом з Україною - на руїну й загибель; маючи ж короля за свого державця, Сагайдачний вважав такий вчинок зрадою, i його лицарська вдача не дозволила йому так вчинити. Український лицар обмежився тiльки тим, що ще раз листом просив короля, щоб за козацьку послугу задовольнив бажання козакiв; сам же якнайскорше почав гуртувати навколо себе не тiльки козакiв, а й тих, хто, не бувши козаком, хотiв козакувати. Це добре йому вдалося, бо його iм'я i слава були вiдомi всiй Українi, й на цей заклик зiйшлося бiльш як 40 000 озброєного люду. З тiєю силою вiн i рушив за Днiстер визволяти коронного гетьмана Ходкевича, що стояв, оточений турками, пiд Хотином. Нападаючи на туркiв несподiвано то з одного, то з другого боку, Сагайдачний зумiв здiйняти в турецькому вiйську переполох i пробився пiд Хотин на велику радiсть полякiв, що вже очiкували свою загибель. Поляки тим дужче радiли з приходу козакiв, що знали їхню звичку до вiйни з турками й татарами та їхнiй войовничий хист. Турки ж вважали козакiв за бiльшу силу од польської i всю увагу звернули на те, щоб перемогти спочатку козакiв, а потiм уже взятися за полякiв. Вони рiшуче атакували козацький табiр, та Сагайдачний не тiльки вiдбив їх, а ще й сам почав атакувати, розгромивши їхнi чати, залоги й окремi загони, ба навiть вдерся в турецький табiр. Така вiдвага даремно не минулася й самому Сагайдачному, який особисто водив козакiв у бiй: його було поранено кулею в руку. Проте й це нещастя не зменшило завзяття гетьмана, i вiн, ховаючись зi своєю раною од товариства, щоб не завдавати козакам жалю, бився поряд iз ними до кiнця. Хоча вiйна тривала довго, так що польськi шляхтичi занудьгували за домiвками i без сорому потай тiкали з табору, ховаючись у возах, що йшли за припасом, та Сагайдачний зумiв втримати козакiв у слухняностi, й вони рiшуче билися, аж доки султан, побачивши, що нiчого не вдiє, змирився з Польщею. Одходячи з-пiд Хотина, поляки прославляли козакiв та Сагайдачного, називаючи їх збавителями Польщi. Сподiваючись, що так тепер дивиться на козацтво й король, Сагайдачний, повертаючись на Україну, послав до нього гiнцiв iз проханням, щоб за послугу було збiльшено плату козакам iз 40000 злотих до 100000, щоб їм вiльно було пробувати по всiй Українi в своїх оселях по маєтностях королiвських, духовних та панських, користуючись вольностями своїми, та щоб заспокоєно було православну вiру. Але козаки вже були не потрiбнi королевi, сила ж їхня лякала польське панство, й через те король передав тiльки через посланцiв Сагайдачному трохи грошей на лiкаря, щоб гоїти його рану; волю ж свою з приводу козацьких домагань обiцяв передати через комiсарiв. Пiсля того, як Сагайдачний розпустив козакiв i повернувся в Київ, до нього прибули комiсари й повiдомили, що з волi короля вiйсько козацьке має бути зменшене до двох, а найбiльше до трьох тисяч; решта ж козакiв має вернутися до своїх панiв у пiдданство; що ж до вiри, то, мовляв, козакам, як i досi, не було нiякої кривди, то так i надалi не буде... Така лиха звiстка од короля тяжко вразила недужого, з раною, гетьмана. Всi його надiї на пiднесення українського нацiонального життя шляхом миру та згоди з польським урядом, разом iз мрiями про те, що Польща колись гляне на Україну, як на свою сестру, в прах розвiялися. Вiн зрозумiв, що кров козакiв i його власна кров, пролита за Польщу, тiльки змiцнила ворога козацтва. Розкраяним своїм серцем вiн почав передчувати свою смерть од рани, добутої на вiйнi не за рiдний край, а за щастя недругiв свого народу, i в останнiй день життя душу гетьмана охопила туга за покривджену Україну. Незадовго до смертi Сагайдачний склав духiвницю, одписавши свої маєтки на українськi братства: Київське та Львiвське, а 10 квiтня року 1622-го помер на горе козацтву i всiм, хто разом iз ним працював... МОРСЬКI ПОХОДИ 1621-1624 РОКIВ Сагайдачний високо пiднiс козаччину, але залишив її в скрутному становищi. Король через своїх комiсарiв вимагав зменшити кiлькiсть Вiйська Запорозького; козаки ж на те не зважали i, навпаки, нахвалялися, що їх буде ще бiльше, нiж за часiв Сагайдачного, i, коли король не задовольнить козацьких бажань, то це обернеться лихом для Польщi. Але замiсть того, щоб готуватися до рiшучої битви з королем, запорожцi, одразу ж пiсля хотинської вiйни, знову розпочали свої походи на Чорне море. Ще пiд час змагань Сагайдачного за Хотин гетьман виряджав частину запорожцiв пiд проводом молодого отамана Богдана Хмельницького на Чорне море. Хмельницький, було, розбив великий турецький флот i, потопивши 12 ворожих галер, загнав решту в Стамбул, а сам iз товаришами пошарпав передмiстя Царгорода. Майже такий похiд одбувся й у 1622 роцi; року ж 1623-го у запорожцiв несподiвано знайшовся спiльник у битвi проти туркiв - кримський хан Махмут-Гiрей iз братом своїм Шагiн-Гiреєм. Тi брати-хани повстали проти туркiв i покликали запорожцiв собi на пiдмогу. Козаки охоче згодилися з бусурманами бити бусурманiв i, вiдрядивши до Криму чималий полк, щоб витiснити туркiв iз кримських мiст, дочекалися, поки турецький флот прибув iз вiйськом у Кафу на приборкання татар, i вийшли на сотнi чайок на море, захопили Босфор, спалили там маяк, погарбали береги та, налякавши туркiв, попливли на пiвнiч пiд Кафу. Вони дiсталися цього мiста саме тодi, коли Вiйсько Запорозьке, яке рухалося суходолом, брало Кафу з берега. Турецькому пашi, що керував у Криму турками, довелося так скрутно, що вiн змирився i затвердив ханом Мохамета-Гiрея. Впоравшись iз Кафою, запорожцi знову опинилися пiд Царгородом i три днi без перешкоди грабували Босфорське побережжя. Року 1624-го, коли козаки вийшли в море пiд проводом Грицька Чорного, в лиманi їх пiдстерегли 26 турецьких галер та бiля трьох сот сандалiв з яничарами. Запорожцi, довiдавшись про те, самi зробили засiдку на ворогiв i напали на туркiв несподiвано. На лиманi виник великий бiй. Козаки позаганяли великi турецькi галери на мiлководдя i там попалили їх. З рештою билися аж три днi - чимало втратили чайок i товариства, а все-таки перемогли, випливли в море i давай громити турецький берег, починаючи вiд Дунаю. Пустили з вогнем Буюк-дере, Зенiке, Здегну i знову наблизилися до Стамбула. З великого переляку султан звелiв протягти впоперек Босфору той ланцюг, що ним ще греки замикали протоку вiд нападiв слов'ян. З iсторiї невiдомо, чи вдалося туркам загородити вiд запорожцiв Босфор, чи нi, а тiльки знати, що й на цей раз козаки повернулися на Сiч iз великою здобиччю. ГЕТЬМАН ЖМАЙЛО Того ж 1624 року, саме на Святвечiр, вiд кримського хана Махмут-Гiрея прибули на Сiч посланцi й склали з гетьманом Жмайлом умову про те, щоб повсякчас, як трапиться татарам пригода, запорожцi негайно давали б їм помiч, а як будуть непереливки в козакiв, то їх виручатимуть татари. Хоч, складаючи таку умову, гетьман Жмайло й мав на думцi за можливого ворога запорожцiв Польщу, а проте нi вiн, нi ще менше Запорозьке Вiйсько не сподiвалися, що татарська допомога буде їм так швидко потрiбна. Як i ведеться, козаки напровеснi року 1625-го всiм кошем, кiлькiстю в 10 000 душ, вийшли в море. Вони вдало пiдпливли до Сiнопа i зруйнували його, те ж саме вчинили i з Трапезундом i, обтяженi здобиччю, повернули, було, вже свої чайки додому, аж тут їх перестрiв турецький паша Решiд iз 43 великими кораблями й галерами, на яких було бiльше як 400 гармат. Запорожцi пiд проводом, мабуть, Бурляя смiливо атакували турецький флот, а найдужче ту галеру, на якiй перебував Решiд i яка називалася Баштардою (тобто мала башти), та тiльки турки, вiдчуваючи свою силу, рiшуче оборонялися, рубаючи руки тим козакам, якi видиралися на галери. Проте, незважаючи на перевагу яничарiв i гарматну пальбу, запорожцi, доки було тихо на морi, стали брати гору над турками. Гребцi-невольники, зачувши вигуки своїх братiв-козакiв, поривалися на помiч, але залiзнi ланцюги мiцно тримали їх бiля весел, а турецькi наглядачi за непослух забивали гребцiв на смерть. I все-таки невольники допомагали козакам тим, що вiдмовлялися гребти або спрямовували галеру в iнший бiк, так що турки не мали змоги битися разом. До пiвдня у кривавому герцi запорожцi потопили десять галер, i на Баштарду заскочило бiльше сотнi козакiв, якi завалили чердаки, та, на лихо запорожцям, пiсля пiвдня на морi повiяв вiтер - галери стали плавати пiд вiтрилами й допомагати одна однiй, а козацькi чайки хвилi почали перекидати й, б'ючи їх об борти, не давали держатися гаками за галери. Товариство не мало змоги пiдтримати тих козакiв, якi вже вступили в бiй, i турки, подужавши запорожцiв на галерах, захопили їх у полон i тут же поприковували до гребок. Тiкаючи до Стамбула пiд вiтром, яничари повезли iз собою i 270 бранцiв. Надвечiр море трохи затихло, й запорожцi кинулися слiдом за турецькими галерами, щоб визволити своїх товаришiв, та вже їх не наздогнали й мусили без них вертатися до Днiпра. Тим часом ще року 1623-го король Жигмонт, побачивши, що козаки не згоднi коритися його волi, вирiшив змусити їх до того силою. Коронний гетьман Конецпольський цiлу зиму лагодився до походу на Україну й тiльки й очiкував часу, коли козаки вийдуть у море, щоб напасти на Запорожжя. По веснi року 1624-го, дiставши звiстку, що Вiйсько Запорозьке вже попливло iз Сiчi, вiн зараз же вступив в Україну, маючи пiд рукою 30 000 жовнiрiв. До Канева вiн нiде не здибав козакiв, а в мiстi хоча їх було 3000, то вони не наважилися без наказу гетьмана чинити збройний опiр полякам i стали вiдходити на Черкаси. Гетьман Жмайло, довiдавшись, що Конецпольський iз вiйськом перебуває на Українi, розiслав по всiх запорозьких вольностях скликати те товариство, що там полювало й рибалило, а сам кинувся до кримського хана за пiдмогою. Тiльки йому не вдалися тi заходи: Конецпольський устиг пiдкупити хана золотом, i той, не дотримавши умови iз запорожцями, нiчим не допомiг Жмайловi. Лише наприкiнцi лiта повернулися козаки з моря на Сiч, та й то ще не всi, бо половина, не задоволена походом на Сiноп та Трапезунд i, не вiдаючи, яке лихо насунулося на Україну, попливла ще грабувати турецькi мiста на Дунаї. Тiльки восени, коли Конецпольський опанував уже всiєю Україною, прибрав до своїх рук городових козакiв i, зрештою, придушив усю неспокiйну люднiсть, Жмайло спромiгся згуртувати навколо себе 20 000 козакiв i вирушив iз Сiчi з артилерiєю назустрiч полякам. Конецпольський та Жмайло зiйшлися бiля рiчки Цибульника, що нижче Крилева, i коронний гетьман, знаючи про вiдсутнiсть багатьох запорожцiв, смiливо пiдступив до козацького табору й через посланцiв передав запорозькому гетьмановi тi ж вимоги, що їх ставили перед Сагайдачним рокiв 1619-го й 1622-го, а саме: козацьке вiйсько мало нараховувати 3000, решта ж повинна пiдлягати панам; сiчовикам належало видати призвiдцiв морських походiв i в присутностi комiсарiв попалити всi вiйськовi чайки. Пiсля бурхливої ради запорожцi вiдповiли, що не згоднi з такими умовами, й тодi Конецпольський одразу звелiв взяти приступом козацький табiр. Як тiльки почалися першi сутички з ворогом, Жмайло зрозумiв, що мiсце, де вiн випадково розташувався, зовсiм не пiдходить для оборони, i, щоб урятувати своє вiйсько, залишив на Цибульнику тiльки залогу, а сам з артилерiєю серед ночi пiшов назад до Курукового озера (де нинi Крюкiв на Днiпрi), щоб там зупинитися в давньому городищi "Ведмежi лози". Запорозька залога, не шкодуючи життя, стримувала полякiв, щоб дати товариству час упорядкувати новий табiр, але їй важко було змагатися з великим вiйськом, i вона крок за кроком мусила вiдступати назад. 31 жовтня року 1625-го Конецпольський наблизився до козацького табору й одразу ж заатакував його. Той штурм дорого коштував полякам, бо запорожцi зустрiли їх влучним вогнем, а далi вдарили iз засiдок i так побили переднi полки, що тi кинулися тiкати. Зрозумiвши, що поляки потрапили в скрутне становище, Конецпольський сам прийшов iз новими силами на пiдмогу, дав лад переднiм вiйськам, порозставляв навколо козацького табору гармати й почав його обстрiлювати, а вже пiсля того кинувся на штурм. Але козаки вiдбили й цю атаку. Ця невдача переконала Конецпольського, що йому доведеться брати запорожцiв затяжною облогою, а тим часом од короля надiйшов наказ - хутчiй кiнчати з козаками, бо мала бути вiйна зi шведами. Тому коронний гетьман сам послав гiнцiв до запорожцiв iз тим, щоб там готували умови про примирення. I пiсля тривалих нарад, суперечок та докорiв з обох бокiв мiж козаками й поляками була складена угода про те, щоб козаки зовсiм не ходили на море, жили тiльки на королiвських, а не на панських землях i мали б реєстр, куди б записалося лише 6000 козакiв. МИХАЙЛО ДОРОШЕНКО Не задоволенi Жмайлом та угодою з поляками, запорожцi обрали гетьманом Михайла Дорошенка, дiда славнозвiсного Петра Дорошенка, i той заспокоїв i розважив козацтво, сказавши, що пiд час вiйни iз шведами король однаково запрошуватиме на службу всiх козакiв, а через те, мовляв, вимога про реєстр не має нiякої ваги. Вiйною полякiв iз козаками одразу ж скористалися татари; i кримський хан Махмут-Гiрей, той самий, що мав подати допомогу запорожцям у битвi з Конецпольським, на початку року 1626-го з ордою наскочив на Подiлля й сягнув, забираючи людей у неволю, аж до Галичини; пiд осiнь прийшов на Україну й Нуреддин-султан i, наблизившись iз величезним вiйськом до Бiлої Церкви, став там табором, розiславши в усi боки свої загони. Обороняти Україну не було кому, бо поляки й городовi козаки саме вирушили на пiвнiч битися iз шведами, запорожцi ж нiчого не знали про татарськi наскоки, бо вороги рухалися не через Запорожжя, а з Буджака. Коли звiстка про напад татар надiйшла на Сiч, Дорошенко вмить виступив iз вiйськом та, перетявши всi шляхи на пiвдень, повернув на зруйновану й спалену Україну i там, наскочивши на головний татарський табiр, ущент розгромив орду й, загнавши решту в рiчку Рось, потопив її у водi. В цьому славному бойовищi гетьман бився, як простий козак, i своїм власним списом простромив вiсiм татар. Визволивши пiд Бiлою Церквою кiлька десяткiв тисяч люду, який татари зiбрали вже з усiх околиць, щоб гнати до Криму, Дорошенко наказав козакам винищувати дрiбнi ворожi загони й невдовзi забезпечив спокiй усiй Українi. Упоравшись iз нападниками, Дорошенко послав королевi чимало значних бранцiв, десять татарських корогов та бунчук i просив вернути козакам їхнi стародавнi права. Ухиляючись од певної вiдповiдi, король звелiв гетьмановi скликати всiх реєстровцiв, якi ще не вирушили походом на пiвнiч, та зiбрати 2000 козакiв поверх записаних у реєстрi й негайно вести те вiйсько на битву iз шведами. Тiльки Дорошенко, пам'ятаючи королiвську вiддяку Сагайдачному, не скорився тому наказовi й надiслав таку вiдповiдь, що вiн, мовляв, не може лишити Україну не захищену вiд нападiв орди та й не пiд силу йому змусити козакiв служити польськiй коронi, коли над ними чинять усiлякi утиски й забороняють їм ходити на Чорне море, без чого вони дуже збiднiли. I справдi Вiйсько Запорозьке мало свої клопоти й турботи. Турецький султан, скориставшись ослабленням козаччини в 1625 та 1626 роках через вiйну з поляками, звелiв одбудувати заново й розширити мiсто Аслам-Кермень на островi Тавань та заступив запорожцям шлях до моря. Сiчовики цього не стерпiли й на своїй радi ухвалили iти походом на Аслам-Кермень. Року 1628-го Дорошенко вирушив iз запорожцями до того мiста й Днiпром, i степом, оточив його з усiх бокiв i, добувши штурмом, вирiзав там до ноги всiх туркiв. Потiм, зруйнувавши ту фортецю та забравши чимало зброї й кiлька десяткiв гармат, гетьман повернувся з пiшим i комонним вiйськом на Сiч, а запорожцi, що були на чайках, прямо з Таванi випливли в море й пограбували турецькi береги бiля Бургаса. У той час у Криму мiж татарами зчинився заколот: хан кримської орди Шагiн-Гiрей, брат Махмута, який зрадив Жмайла, воював iз мурзою Буджацької орди Кантемiром i був на Буджаку розбитий; коли ж вiн iз рештою вiйська повернувся в Крим, то султан турецький скинув його iз ханства, й Кантемiр зi своєю ордою вдерся в кримськi володiння. Тодi Шагiн-Гiрей звернувся до запорожцiв за пiдмогою, обiцяючи за пiдтримку коштовнi дарунки всьому товариству. Козаки охоче згодилися разом iз татарами бити татар i того ж 1628 року вирушили на чолi з Дорошенком у Крим. Кантемiр уже встиг на той час загнати Шагiн-Гiрея до Бахчисарая i там тримав його в облозi. Дорошенко, здобувши Перекоп, поквапився визволити хана. Але назустрiч козакам Кантемiр вислав велике вiйсько, i десь бiля рiчки Салгиру спалахнула битва. Нелегко довелося запорожцям: сам гетьман, що знову бився, як простий козак, загинув у бою; проте сiчовики розгромили татар так, що вони з пораненим Кантемiром мусили тiкати на Карасубазар у Кримськi гори. Козаки стали їх переслiдувати й кiлька разiв ще билися з ними, i хоча пiд час тих сутичок запорожцi втратили тисячу чоловiк свого товариства, але ж Кантемiра вiдтиснули аж за Кафу, а Шагiн-Гiрея визволили з облоги. Затримавшись у Криму, доки хан набрав собi вiйсько, козаки повернулися на Сiч, прихопивши iз собою чимало татарського добра й десяток польських гармат, якi ранiше пiд Цецорою вiдбив у полякiв Кантемiр, а тепер вони вiд нього дiсталися запорожцям. ТАРАС ТРЯСИЛО Пiсля повернення козакiв iз Криму на великих радах, що року 1629-го вiдбулися на Сiчi з приводу обрання нового гетьмана, товариство розкололося на двi помiтнi течiї. Тi з козакiв, що мали на Українi власнiсть i сiм'ї (городовi козаки), схилялися до того, щоб скоритися заборонi ходити на море, аби жити спокiйно, у згодi з поляками; iншi ж, здебiльшого, запорожцi, лицарi боротьби з бусурманами до загину, не хотiли й чути про це. I от пiсля довгих суперечок i навiть колотнеч козацтво розмежувалося. Помiркована частина обрала гетьманом Грицька Чорного i з ним вийшла iз Сiчi на Україну; певне ж, запорозьке товариство настановило своїм гетьманом Tapaca-Трясила й лишилося на Сiчi. Якраз тодi iз шведської вiйни повернувся затятий ворог козакiв Конецпольський. Вiн розташувався iз жовнi рами по всiй Українi й одразу ж почав проводити в життя Курукiвськi умови та записувати козакiв у реєстр. Грицька Чорного ним було затверджено на гетьманствi (призначив старшим над козаками), i той уже допомагав йому повертати панам тих козакiв, якi не ввiйшли до реєстру; на Сiч же вiн послав сказати, що Конецпольський вимагає, аби запорожцi спалили чайки й вийшли б "на волость" (себто на Україну); коли ж сiчовики не виконали його слова, Чорний виписав iз козацького реєстру всiх запорожцiв. Такi вчинки реєстрового гетьмана рада Сiчi проголосила зрадою, й Вiйсько Запорозьке ухвалило йти зi зброєю на Україну, щоб добувати собi, а водночас i всьому людовi українському, стародавнiх прав. На початку року 1630-го запорожцi пiд проводом Тараса Трясила вирушили невеликими силами з Сiчi й, захопивши несподiвано Грицька Чорного, скарали його на смерть. З цього почалося мiж городовими козаками замiшання: налякана розправою над Чорним, козацька городова старшина кинулась тiкати в Корсунь, де стояло польське вiйсько; простi ж, реєстровi, козаки або вагалися, на чий бiк стати - до полякiв чи до запорожцiв, або ж, одцуравшись своєї старшини, вiдразу переходили до сiчового товариства. Щоб збiльшити своє вiйсько, Тарас Трясило видав унiверсал, закликаючи всiх, хто був козаком або хоче ним бути, збиратись до нього й разом здобувати собi права й волю та рятувати вiд польських утискiв православну вiру. Пiд впливом унiверсалу мiщани почали виганяти з мiст жовнiрiв; селяни ж тим часом стали тiкати вiд панiв та прилучатися до запорожцiв... Спалахнуло перше на Українi народне повстання пiд прапором боротьби за волю та за православну вiру. Перше, бо попереднi вiйни з поляками не мали такого розмаху через те, що в них брали участь самi лише козаки; народ же український взагалi залишався осторонь. Конецпольський, розлютований розправою запорожцiв над його прихильником Грицьком Чорним, заходився збирати жовнiрiв, погрожуючи своїм ворогам кривавою помстою, i послав свого пiдручного, вiдомого в тi часи харциза й розбишаку Самiйла Лаща з кiлькома сотнями вiйська втихомирювати повстанцiв. Наскочивши з хоругвою жовнiрiв якраз пiд Великдень на Лисянку й заставши людей у церквi, той вирiзав їх усiх, разом iз жiнками й дiтьми та навiть iз попом i причтом, що правили службу. Далi вiн вирiзав людей у мiстечку Димерi й, переходячи вiд мiста й до мiста, завдавав населенню пекельних мук, залишав за собою кривавi рiчки. Чутки про нелюдськi вчинки полякiв хутко розiйшлися по Українi, й повстанцi зi свого боку кинулися вбивати й мордувати кожного поляка, хоча б де тiльки його схопили. Мiсяць тривала ця колотнеча, доки посеред лiта 1630 року Тарас Трясило скупчив усе Запорозьке Вiйсько пiд Переяславом, а Конецпольський, скликавши жовнiрiв, переправився бiля Києва на схiдний берег Днiпра й пiшов у наступ на табiр запорозького гетьмана. Трясило добре керував своїм вiйськом: обходив полякiв з усiх бокiв i погрожував одтiснити їх вiд Днiпра, так що Конецпольський, прямуючи на Переяслав, чимало жовнiрiв мав залишити заставами мiж Днiпром та своїм мiсцем розташування i тим зменшив бойовi сили. Проте поляки, покладаючись на кращу ручну зброю та гармати, пiдступили до табору козакiв i заатакували його. Козаки зумiли вiдбити полякiв, та тi напали й наступного дня. I так тривало впродовж двох тижнiв - запорожцi щоразу дужче наступали й заганяли ворогiв аж у їхнiй табiр, хоча на боцi Конецпольського билися й реєстровi козаки з усiєю старшиною в кiлькостi майже 2000 душ. Через два тижнi Тарас Трясило надумав виманити Конецпольського з його табору й послав кiлькасот козакiв у сусiднє село. Шпиги вiдразу ж повiдомили коронного гетьмана про пiдступи запорожцiв, i той, взявши iз собою Лаща з полком та кiлька тисяч жовнiрiв, вискочив iз табору, щоб захопити розрiзнених козакiв. А Тарасовi тiльки того й треба було: дочекавшись вечора, вiн вдарив на польський табiр, який стояв на маленькiй рiчечцi Альтi, i влаштував там кривавий бенкет. Багато полягло полякiв; козаки ж, оволодiвши табором, забрали польськi гармати й гакiвницi й перетягли їх до свого табору. Пiсля цього бою у Конецпольського лишилася, може, половина вiйська, та й те було вже вiдрiзане вiд Днiпра, тi ж роти жовнiрiв, яких прислав йому на помiч король, не змогли пробитися через охоплену повстанням Україну й загинули цiлими сотнями вiд рук селян. Довелося коронному гетьмановi просити запорожцiв про угоду, й вiн послав до Тараса Трясила гiнцiв, переконуючи, що поляки й козаки - дiти й слуги одного короля i запорожцям негоже й грiх здiймати зброю на свого державця. Тарас Трясило, як i всi сiчовi козаки, добре вмiв битися з ворогами, але не мав хисту до полiтики. Слова згоди, мовленi лукавим польським паном, одразу вгамували серце козацького гетьмана й запорожцiв, i вони змирилися з тим, що "все має забутися, реєстр же козакiв збiльшується до 8000"; до того ж, Конецпольський пообiцяв, що насправдi ж реєстр зовсiм не буде складатись, i це дуже втiшало козакiв, бо кожен, хто взяв зброю до рук, мiг би називати себе реєстровим козаком i вимагати собi вiдповiдних прав. ПЕТРАЖИЦЬКИЙ-КУЛАГА Куди подiвся пiсля того Тарас Трясило, оспiваний Шевченком у його поемi "Тарасова нiч", невiдомо. Iсторичнi джерела бiльше не згадують про нього. Певно, що вiн, виступивши проти короля, вже не мав змоги лишатися гетьманом i, передавши булаву заступниковi, знову став звичайним вiйськовим товаришем, як це чинила й уся запорозька старшина; вiдомо лише, що невдовзi пiсля битви на Альтi гетьманом було затверджено Арандаренка, та запорожцi незабаром скинули його i року 1631-го обрали своїм ватажком Петражицького-Кулагу. Року 1632-го в Польщi сталася велика подiя: вмер король Жигмонт III, що стiльки лиха завдав православнiй вiрi, козацтву i взагалi Українi. На сейм, який мав обрати нового державця, прибули делегати й од свiдомої української шляхти (хоч її й було обмаль), од православного духовенства й од Вiйська Запорозького. Всi вони вимагали: щоб українська шляхта зрiвнялась у правах iз польською, а православна вiра мала тi ж права, якими користувалися за зверхностi литовської, й православних владик потрiбно затвердити й повернути їм усi церкви, монастирi й маєтки, переданi унiатам; до того ж, козаки прагнули добитися дозволу брати участь у виборах короля, бо вони - частина тiла Речi Посполитої. На вимоги про виборчi права польськi сенатори глузливо вiдповiли, що хоч козаки справдi частина тiла Польщi, але така, як волосся або нiгтi, що, мовляв, доки вони невеликi, то їх доглядають, а як одростуть, то їх пiдрiзають. Тож нiяких прав на вибори козаки й не дiстали. Що ж до духовних справ, то новий король Владислав, хоч i з великими зусиллями, та вмовив-таки сейм постановити, щоб митрополичi кафедри були рiвно подiленi мiж унiатами й православними, а также вчинити iз церквами й монастирями. Отже, зi смертю Жигмонта III православнi дещо придбали на паперi, та тiльки здiйснити те в життi було нелегко, бо унiати не хотiли нiчим поступатися; польський же уряд не лише їх не змушував до того, а навiть заступався за них. За таких обставин гетьман Петражицький iз Вiйськом Запорозьким щиро пiдтримав православне духовенство - козаки зi зброєю вiдбирали в унiатiв церкви й монастирi. Мiж iншим, ними було захоплено й собор святої Софiї в Києвi й передано його митрополитовi Петру Могилi, що багато працював для пiднесення православної вiри й українського нацiонального життя. IВАН СУЛИМА Пiсля невдалої для полякiв Переяславської вiйни iз запорожцями коронний гетьман Конецпольський незабаром почав притискувати козакiв. Знову комiсари заходилися складати козакам реєстр, куди здебiльшого записували тiльки тих, що пiд час вiйни були на боцi полякiв, iнших же повертали панам. Запорожцi вже не могли на Українi зимувати по селах та мiстах, їм тут не продавали селiтри для пороху та олова на кулi тощо. Року ж 1633-го Конецпольський надумав звести запорожцiв й iншими заходами. За згодою короля вiн доручив французькому iнженеровi Боплану спорудити над Днiпром, бiля Ко-дацького порога, на землi Вiйська Запорозького, фортецю й замок, щоб заступити запорожцям шлях на Україну, а з України - не пускати людей тiкати Днiпром та понад Днiпром на Запорожжя. Цi заходи польського уряду, разом iз вiдповiддю сенаторiв козакам на сеймi, мали б переконати запорожцiв у неминучiй потребi рiшуче боротися з Польщею, але вони ще й у тi часи вважали сварки та сутички з поляками лише своїми хатнiми справами, i їх, як i Самiйла Кiшку, вабило до себе Чорне море з турецькими галерами-каторгами та пишними мiстами на берегах, звiдкiля до них простягали руки замордованi турецькою неволею земляки i навiть сiчовi товаришi й побратими. Пiд впливом такого настрою й бойових традицiй Вiйсько Запорозьке в першi роки королювання Владислава не бажало брати участi у вiйнi з Москвою та Швецiєю (воювали тiльки городовi козаки), а, обравши собi гетьманом Iвана Сулиму, загадало йому вирушати походом на море. Iсторiя життя й пригод Судими така ж, як у Самiйла Кiшки, тiльки вона була ще дивнiша й цiкавiша. Коли Iван Сулима прожив свiй середнiй вiк (мабуть, десь року 1614-го), то вiн пiд час морського наскоку дiстався туркам у бранцi. Його, як i Кiшку, яничари прикували на вiйськовiй галерi до гребки, i Сулима на тiй галерi побував у всiх чорноморських мiстах, мiж iншим, i в Азовi, що лежав бiля устя Дону. Рокiв через 15 своєї неволi, .коли виникла вiйна турецького султана з римським папою Павлом, галеру Сулими було послано в Середземне море до iталiйських берегiв. Довго тяглася та вiйна, i довго плавав галерником Сулима, навiть волоссям зарiс до самiсiнького пояса, та якось йому, як i Самiйловi Кiшцi, пощастило хитрощами обдурити туркiв, одiмкнути замки на кайданах своїх товаришiв-невольникiв i з ними разом, пов'язавши вночi яничарiв, захопили галеру. Проблукавши якийсь час у морi, уникаючи зустрiчi з турецькими кораблями, Сулима щасливо прибився до iталiйського берега й, доступившись до римського папи, подарував йому три сотнi туркiв-бранцiв. У свою чергу вiйсько владики, побачивши, що Сулима i його товаришi-невольники майже голi й заїденi нужею, дав усiм запорожцям грошей, щоб їм причепуритися й зодягнутися; коли ж вони захотiли повернутися на Україну, то папа видiлив кошти й на подорож, а Сулимi подарував навiть свого портрета. Повернувшись до рiдного краю, Сулима негайно прибув на Запорожжя, став ходити iз сiчовиками на море, а десь року 1633-го його вже обрало товариство гетьманом. Зважаючи на волю козацтва вирушити чайками в похiд, Сулима пригадав велике й пишне турецьке мiсто Азов, де ще жодного разу не гостювало Вiйсько Запорозьке, а там же стогнали й гинули в неволi запорожцi. Це мiсто було вiдрiзане вiд України не морем, як Сiноп i Трапезунт, а рiчками та безмежними степами, на яких кочували татари. Отож, утекти невольникам звiдти бiльше щастило, нiж iз заморських турецьких мiст, хоча той шлях пролягав через безводнi степи, де на кожному кроцi могли наздогнати вороги, й бiльшiсть втiкачiв iз Азова гинула в дорозi, так i не побачивши тихих вод i ясних зiрок рiдної України, як те оспiвано народом у думi "Про втечу трьох братiв з Азова": Як iз землi Турецької Да з вiри бусурманської Iз города iз Азова не пили - тумани вставали, Як три брати рiдненькi, Як голубоньки сивенькi, Iз города iз Азова з тяжкої неволi У землю християнську до батька, до матерi, до роду утiкали. Два брати кiнних, А третiй, менший, пiша пiшаниця, За кiнними братами уганяє I на бiле камiння, На сире корiння Свої нiжки козацькi молодецькi побиває, Кровiю слiд заливає I до кiнних братiв словами промовляє: "Братики мої рiдненькi, Голубоньки сивенькi! Добре ви учинiте, Мене, найменшого брата, мiж конi вiзьмiте I в землю християнську до отця, до матерi, до роду надвезiте". I тi брати теє зачували, Словами промовляли: "Братику милий, Голубоньку сивий! Радi б ми тебе мiж конi узяти, Так буде нас Азовська орда наганяти, Буде впень сiкти-рубати, Буде нам велику муку завдавати, А як жив-здоров будеш, Сам у землю християнську прибудеш!" I теє промовляли, Вiдтiль побiгали. А менший брат, пiша пiшаниця, За кiнними братами вганяє, Конi за стремена хватає I словами промовляє, Слiзьми обливає: "Братики мої рiдненькi, Голубоньки сивенькi! Не хочете мене мiж конi узяти, То хоч одне милосердя майте: Вiзьмiть мене пострiляйте-порубайте, В чистiм полi поховайте, Звiру та птицi на поталу не подайте". А тi брати теє зачували, Словами промовляли: "Братику милий, Голубоньку сивий! Що ти кажеш, Мов наше серце ножем пробиваєш! Що нашi мечi на тебе не здiймуться, На дванадцять частей розлетяться, I наша душа грiхiв довiку не вiдкупиться. Сього, брате, iзроду нiгде не чували, Щоб рiдною кровiю шаблi обмивали Або гострим списом опрощення брали, А будем ми до байракiв, до мелюсiв добiгати, I будем ми тернове вiття, верхи стинати, I будем тобi, найменшому брату, Пiшiй пiшаницi, на признаку покидати, Щоб знав з тяжкої неволi В землю християнську До батька, до матерi, до роду куди