утiкати!" i теє промовляли, Вiдтiля побiгали. I до байракiв, до мелюсiв добiгали, I терновi вiття, верхи стинали, Своєму меншому брату, Пiшiй пiшаницi, на признаку покидали, Далi з байракiв, iз мелюсiв вибiгали, I не стало нi байракiв, нi мелюсiв ставати, I тiльки поле лилiє, На йому трава зелена зеленiє, На шлях Муравський вибiгали I єден до єдного словами промовляли. Що промово середульший до старшого: "Братику рiдненький, Голубоньку сивенький! I ну думати-гадати, З-пiд червоного каптана чорнi китицi видирати, Своєму брату найменшому, Пiшiй пiшаницi, на признаку покидати, Щоб знав, куди у землю християнську До батька, до матерi, до роду прибувати!" Старший брат теє зачуває, Словами промовляє: "Братику милий, Голубоньку сивий! Лиш ми будем коло своїх каптанiв чорнi китицi видирати, То як дасть нам господь до батька, до матерi, до роду прибувати, I нi в чiм буде мiж бiлу челядь пiти погуляти". Середульший брат на те не потурає, З-пiд червоного каптана чорнi китицi видирає I своєму меншому брату, пiшiй пiшаницi, По шляху Муравському на примiту покидає. А старший брат теє забачає, Середульшого брата на смiх пiднiмає: "Братику рiдний, Голубоньку сизий! Либонь, ти собi жiноцький розум маєш, Що ти на собi прекрасну одежу таряєш. Як дасть нам господь до отця, до матерi, до роду прибувати, Нi в чому буде мiж бiлу челядь погуляти". Теє промовляли, Вiдтiля побiгали. I бiгли не день, не два, Не три й не чотири, I до Савур-могили добiгали, На Савур-могилi три днi, три ночi спочивали, Свого найменшого брата, Пiшу пiшаницю, пiджидали. А менший брат, пiша пiшаниця, до тернiв, до байракiв добiгав I тернове вiття у руки бере-хапає, До серця козацького прикладає, Сльозами обмиває: Iз байракiв, iз мелюсiв вибiгає. Не стало байракiв, нi мелюсiв ставати, I тiльки поле лилiє, На йому трава зелена зеленiє. На шлях Муравський вибiгає. I по шляху Муравському побiгає, З-пiд червоного каптана чорнi китицi забачає, У руки бере-хватає, До серця козацького молодецького прикладає, Сльозами обливає, Словами промовляє: "Сюди мої два брати кiннi пробiгали, I, видно, їх Азовська орда доганяла I посiкла, порубала, Мене, найменшого брата, пiшу пiшаницю, У тернах, у мелюсах на спочинку минала! I коли б їх кiсть, каже, я знаходив би, Поховав би, похоронив би, Звiру та птицi на поталу не подав би". I теє промовляє, Вiдтiля побiгає. До Савур-могили добiгає, I тiльки своїх братiв рiдних трошки слiди забачає. I на Савур-могилу збiгає, Словами промовляє, Сльозами обливає: "Побило мене в полi Три недолi - Перва недоля - безхлiб'я, Друга недоля - безвiддя, Третя недоля, що своїх братiв рiдних не догнав". I буйний вiтер повiває, Бiдного козака, безщасного, з нiг вже валяє! От менший брат на Савур-могилу лягає, Головку склоняє, I вовки-сiроманцi набiгали, I орли сизоперi налiтали, В головках сiдали. Хотiли заздалегiдь живота темний похорон одправляти. Менший брат теє зачуває, Словами промовляє: "Вовки-сiроманцi, орли-чорнокрильцi, Гостi мої милi! Хоч мало-мало пiдождiте, Поки козацька душа з тiлом розлучиться. Тодi будете менi з лоба чорнi очi висмикати, Бiле тiло коло жовтої костi оббирати, Попiд зеленим явором ховати I комишами вкривати". Мало-немного спочивав: От руками не вiзьме, Ногами не пiде. I ясно очима на небо не згляне... На небо взирає, Тяжко здихає, Батькову-матчину молитву споминає - I богу душу оддає. Тодi сивi зозулi налiтали, У головках сiдали I так, як рiднi сестри, кукували. Тодi орли сизоперi налiтали, На кудрi наступали, З лоба очi висмикали. Тодi ще й дрiбна птиця налiтала, Коло жовтої костi тiло оббирала. I вовки-сiроманцi набiгали, Костi по байраках, по мелюсах рознощали, Попiд зеленим явором ховали I комишами вкривали: То ж вони козацький похорон одправляли. Ще гетьман Скалозуб хотiв дiстатися того багатого турецького кубла Азова, та це йому не вдалося; тепер же запорожцi з Сулимою надумали помститися за невдачу та загибель Скалозуба. Випливши чайками в лиман, Сулима щасливо обминув уночi пiд Очаковом турецький флот i, щоб не виказати себе бiля берегiв Криму, пiшов далеко в море, а потiм, лишивши Крим iз лiвої руки, так само потайки проплив Керченську протоку, перетнув Азовське море, виїхав у Дон i зовсiм несподiвано напав на Азов. Багато бусурманiв повбивали запорожцi, велику захопили здобич i чимало визволили невольникiв, а пiсля того тим же шляхом подалися назад i пiдпливли до Очакова. Розвiдавши, що там запорожцiв пiдстерiгає турецький флот, Сулима напав на судна серед темної ночi й безлiч кораблiв попалив, а iншi розiгнав i вже потому повернувся року 1635-го лиманом та Днiпром на Сiч. Цей далекий похiд забрав чимало часу, й на Сiчi Сулима почув великi нарiкання на польський Кодак, що цвяхом вбився в тiло Запорожжя. Комендант Кодацької фортецi полковник Морiон не пускав нiкого плавати Днiпром повз Кодак, а хто не слухався i плив човном, то стрiляв iз гармат; не дозволяв вiн бiля Кодака й запорожцям полювати й рибалити. Сiч Запорозька почувала себе вiдiрваною вiд України й голодувала без борошна. Обмiркувавши на радi становище й знаючи, що польське вiйсько перебувало на пiвночi, воюючи зi шведами, Сулима наважився зруйнувати Кодак. Iз цiєю метою вiн узяв тисячу охочих сiчовикiв, наблизився до фортецi темної ночi й пiшов iз козаками на штурм, закидаючи рiвчаки в'язанками хмизу. Все сталося так зненацька, що доки жовнiри схопили зброю, запорожцi вже видерлися драбинами на стiни й заволодiли фортецею. Всi поляки в Кодаку були вбитi, полковника Морiона, з наказу Сулими, розстрiляли, всю замкову будову спалили, гармати й гакiвницi позабирали на Сiч. Вiдчинивши дверi на Україну, Сулима викликав iз Сiчi решту вiйська й рушив на Чигирин, пiднiмаючи повстання проти панiв, що дедалi дужче поневолювали український люд. Спочатку повстання iшло добре, й запорожцi здобули Чигирин, Черкаси, Корсунь, але на той час, вертаючись iз шведської вiйни, на Україну прибув коронний гетьман Конецпольський iз жовнiрами та реєстровими козаками i, почувши, що запорожцi зруйнували збудований ним Кодак, обурений, нахвалявся люто вiдплатити Сулимi. Ворожi вiйська зблизилися неподалiк Корсуня й отаборилися там. Запорожцi сподiвалися, що поляки нападуть, а Конецпольський задумав iнше: вiн улестив старшину реєстрових козакiв обiцянками та ще й сипнув їм грошей; i вони погодилися зрадою взяти Сулиму, маючи гетьманське запевнення, що з його голови не впаде жодна волосина. Реєстровцi побоялися, щоб за непослух їх знову не позбавили прав, i, вдавши iз себе спiльникiв запорожцiв, пiшли в їхнiй табiр; уночi ж, пiсля того, коли Сулима їх почастував вечерею як своїх приятелiв, старшi реєстрових козакiв Iлляш Караїмович, Барабаш та iншi захопили Iвана Сулиму, його побратима Павлюка та ще декого iз запорозької старшини й потайки вiдвезли їх до Конецпольського. Тiльки наступного дня запорожцi довiдалися про зраду реєстрових козакiв i хотiли з ними битися на смерть, але, дiзнавшись, що Сулима вже далеко i його неможливо врятувати, вгамувалися й подалися на Запорожжя. Поляки довго тримали Сулиму у варшавськiй в'язницi. Його боронили лицарська слава й портрет - подарунок римського папи, та тiльки й це не могло заступитися за нього, бо смертi гетьмана вимагали польськi пани, власники поруйнованих маєткiв, i, до того ж, турецький султан, що жадав помститися за похiд козакiв на Азов. Зрештою Сулимi було вiдтято голову, а тiло розрубали начетверо й порозвiшували на вулицях i майданах Варшави на поталу птицi. ПАВЛЮК (ПАВЛО БУТ) Продавши старого Сулиму, красу козацького лицарства, реєстровi козаки просили собi в короля всiляких пiльг, та замiсть того дiстали новий наказ - не ходити на море. I мiж реєстровцями почалося розраїння. Конецпольський, вiддавши Сулиму на смерть, не дотримав перед козаками свого слова i тим образив їх, та й зректися морських походiв - це означало б залишитися без нiчого. Значна частина козакiв пiд проводом Павлюка, якого на прохання канцлера Замойського випустили з варшавської тюрми, ганила ту старшину реєстрових козакiв, що видала Сулиму, не хотiла їй коритися й вiдверто називала Iлляша та Барабаша зрадниками. На Українi визрiвало нове повстання, та на якийсь час воно вiдклалося через татарськi справи. Кримський хан Iнает-Гiрей, виступивши проти туркiв, прислав на Сiч просити допомоги в запорожцiв, i козацтво негайно забуло про стосунки з Польщею, обрало гетьманом Павлюка й посунуло на Перекоп. Цей похiд тривав увесь 1636 рiк i вiдтяг повстання на Українi, повернувшись iз Криму на Сiч, Павлюк знову задумав помститися за смерть Сулими й неодмiнно покарати старшину реєстрових козакiв. Почав вiн iз того, що, взявши невелику ватагу запорожцiв, зненацька наскочив на Черкаси i, захопивши там вiйськову артилерiю, перевiз її на Сiч. Приголомшенi цiєю подiєю, польськi прибiчники з реєстрової старшини звинуватили легального козацького гетьмана (старшого) Томiленка i скинули його з уряду, а булаву вручили прихильниковi Польщi Савi Кононовичу. У вiдповiдь на цi заходи Павлюк вирушив iз Сiчi з Вiйськом Запорозьким на Крилiв, а заздалегiдь вислав полковникiв Скидана та Биховця з наказом захопити всiх польських ставленикiв. У Переяславi запорожцi взяли Саву Кононовича та вiйськового писаря Онушкевича, iнша ж старшина Iлляш та Барабаш одбилися i втекли до коронного гетьмана. У Крилевi запорозька рада засудила Кононовича й Онушкевича за те, що дбали не про Україну, а про Польщу, до смертної кари, i їх було розстрiляно, а Павлюка тодi ж козаки проголосили гетьманом України. Павлюк не скористався слушною годиною i, замiсть того, щоб пiднiмати повстання, повернувся на Сiч i звiдтiля почав умовлятися з ханом та з донськими козаками, щоб вони подали йому допомогу; роздмухувати повстання вiн доручив на Правобережжi Скидану, а на Лiвобережжi - Кузимi. Тi полковники хоча й схилили чимало людей на свiй бiк i розгромили польськi маєтки, але не зважилися на рiшучi виступи проти польського вiйська, i доки Павлюк перебував на Запорожжi, на Україну прийшов польський гетьман Потоцький iз чималою силою i став гамувати повстання; реєстровцi ж, що пiсля страти Кононовича приєдналися до Скидана, побачивши, що поляки беруть гору, а Павлюк десь вiдсутнiй, знову повернулися пiд корону. Повстання складалося погано, бо хан тiльки дурив Павлюка своїми обiцянками про допомогу, а донцi саме воювали з турками бiля Азова й не мали змоги прийти на помiч. Та ще, як на лихо, 4000 запорожцiв, що з весни допомагали донським козакам, до зими не повернулися з походу. Тiльки на початку грудня року 1637-го Павлюк вибрався iз Сiчi з артилерiєю й прибув до Черкас. Там вiн згуртував бiля себе повстанцiв Правобережної України, а з Лiвобережжя людей не дочекався, бо Днiпром сунула крига i перевозу через рiчку не було. Потоцький тим часом уже прямував на Черкаси, й Павлюковi довелося виступити з мiста йому назустрiч. Обидва вiйська зблизилися мiж Мошнами та Россю бiля невеликого села Кумейки. Потоцький не хотiв брати приступом козацький табiр, а заманював запорожцiв у свiй. Шостого грудня Павлюк таки виступив проти полякiв: козаки рухалися, маючи попереду i з бокiв по шiсть рядiв возiв, перед вiйськом везли шiсть гармат, а збоку та з тилу - по двi. У Павлюка зiбралося 23 000 вiйська, та тiльки певних козакiв було не бiльше як 6000, бо чотири тисячi запорожцiв усе ще залишалися на Дону; решта ж 17000 складалися з мiсцевих повстанцiв i не мали в руках нiякої зброї, а йшли iз косами, вилами та кийками. Вони сунули на полякiв iз вигуками й лайкою, галасуючи на все поле. Потоцький зумисне поставив свiй табiр так, що запорожцям, наближаючись до нього, довелося обминати велике багнище, яке навiть не замерзло, i, отже, Павлюк змушений був повернути вiйсько вбiк. I, зрозумiло, на цьому трудному маршi козацький табiр iз возiв розiрвався, а щоб не погiршити становище козакiв, поляки пiдпалили Кумейки, i дим од пожежi застеляв шлях, i запорожцi не бачили, куди вони йдуть. Тим часом вдарила польська кiннота в бiк козакам, удерлася в їхнiй табiр i зчинила в ньому велике замiшання. За кiннотою рушила й пiхота, i хоч як намагався Павлюк змiцнити свiй табiр, коли не возами, то хоч кращим вiйськом - запорожцями, та вже не змiг того зробити... Стиснутi поляками повстанцi бодай i не тiкали, та, не маючи зброї, гинули сотнями й тисячами. Кiлька годин тривала ця страшна рiзанина, надвечiр же Павлюк, збагнувши, що битву програно, зiбрав коло себе гармати, щоб не дiсталися вони ворогам, i хутко подався з частиною вiйська на Черкаси, а вести бiй доручив старшому полковниковi Гунi. Впорядкувавши за нiч вiйсько й залишивши поранених у Мошнах, вiн став одходити слiдом за гетьманом. За пiдрахунками iсторикiв, пiд Кумейками полягло 6000 козакiв, а серед них переважна бiльшiсть селян-повстанцiв, та ще в Мошнах поляки знайшли силу поранених i всiх їх добили. Коли козацьке вiйсько вiдходило через Черкаси, до нього, страхаючись помсти полякiв, прилучалися мешканцi з жiнками та дiтьми, i тому коли Павлюк, одступивши до Боровицi, заклав там новий табiр, то в ньому було повно жiноцтва, дiтей i всiлякого неозброєного люду, як колись у Лободи й Наливайка на Солоницi. Грудня 20-го поляки наблизились до Боровицi й стали обстрiлювати табiр iз гармат, а Потоцький водночас, через вiдомого українського шляхтича Кисiля, почав умовляти козакiв видати йому Павлюка, запевняючи їх, що на тому все мiж ними й забудеться. Козаки скликали раду. Становище їхнього вiйська було безнадiйне. Комоннi ж запорозькi полки Скидана, Биховця та Остряницi вiдiйшли вже аж до Чигирина, так що невелике запорозьке вiйсько зменшилось ще дужче. Повстанцi пiсля разгрому пiд Кумейками втратили будь-якi сподiвання на перемогу й думали тiльки про те, як би врятувати своє життя; присутнiсть у таборi жiнок i дiтей не давала змоги розпочинати бiй. Розумiючи те, Павлюк вклонився вiйськовiй радi, просив йому вибачити за те, що своїм невдалим керуванням призвiв стiлькох козакiв до загибелi, й дозволити йому вiддатися Потоцькому на кару, щоб урятувати товариство й неозброєний люд. Запорожцi спершу не хотiли видавати свого завзятого гетьмана, що зажив ранiше собi великої слави, але коли Кисiль присягнув, що ручиться за голову Павлюка, вони стали прощатися зi своїм славним товаришем; плачучи, цiлувалися з ним i пiсля того провели його з Кисiлем до польського табору. Дiставши гетьмана, Потоцький одразу ж вирядив його до Варшави. Там Кисiль справдi обстоював Павлюка, та тiльки те не допомогло, i пiсля тяжких тортур гетьмана, як i Сулиму, було четвертовано. Хоч як запевняв Потоцький, що все їм забудеться, аби тiльки видали йому Павлюка, насправдi ж вiн не дотримав свого слова. Запорожцi одразу ж були примушенi пiдписати умову про те, що на Запорожжя пiдуть реєстровi полки i там, на очах польських комiсарiв, спалять усi козацькi чайки, а сiчовикiв виженуть на Україну. З тим Потоцький вирушив на Лiвобережжя, де бiля Кузими гуртувалося багато повстанцiв, i почав там влаштовувати кривавий бенкет, катуючи й настромляючи на палi тисячi неозброєного українського люду. Безпосередньо участь у стратi, з наказу Потоцького, брали й реєстровi козаки. ОСТРЯНИЦЯ Й ГУНЯ За старшого над козаками Потоцький поставив вiдомого польського прибiчника Iлляша Караїмовича й напровеснi року 1638-го вирядив його з двома полками реєстровцiв на Запорожжя. Тим часом кошовий отаман Вiйська Запорозького Дмитро Гуня скликав усiх козакiв iз лугiв та степiв у Сiч, що мiстилася тодi на островi Томакiвка, i спитав, чи згодне товариство скоритися вимогам польського уряду й вiддати власними руками Сiч на руйнування, а вiйськовi чайки - на поталу вогню: чи волять вони обстоювати матiр-Сiч до загину. З великим обуренням запорожцi вiдповiли, що лiпше їм усiм покласти свої голови на сiчових окопах, анiж побачити в руїнах свою неньку. Зваживши на одностайнiсть Запорозького Вiйська, Гуня послав переказати Iлляшевi, щоб не пiдходив до Сiчi, бо вiн iз товариством воюватиме з ним, як iз ворогом. Дiставши ту звiстку i знаючи, що пiдступитися до Томакiвки нелегко, Iлляш спинився бiля Кодака i якийсь час простояв там, вагаючись, що робити, та зрозумiвши, що його реєстровi козаки, дихнувши повiтрям вiльного Запорожжя, почали тiкати на Сiч до запорожцiв, тодi й вирушив iз вiйськом назад, на Україну. Розбурхане козацтво не заспокоїлося на тому, що зберегло свою волю, i заповзялося ще раз поквитатися з поляками за всi кривди та мордування лицарiв Сулими й Павлюка. З тим у квiтнi року 1638-го запорожцi обрали гетьманом полковника Остряницю й наказали йому вести вiйсько на Україну. Частина козакiв вирушила на чолi з Гунею Днiпром угору, а сам Остряниця iз Скиданом та комонним вiйськом пiшов повз Самару, схiдним берегом Днiпра. Все козацтво, пiше й комонне, з'єдналося в Кременчуцi й посунуло звiдти на Лiвобережжя, вiдряджаючи загони на Правобережжя й на пiвнiч у Чернiгiвщину. Польське вiйсько вiв Потоцький. Вiн намагався перетнути Остряницi шлях на Україну, та той обминув його й отаборився на зручному до бою мiсцi, де злилися рiчки Псьол i Говтва. Потоцький, не вагаючись, атакував тут козакiв, але запорожцi вiдбили полякiв так, що їхнi цiлi роти полягли трупом. Пiсля такого розгрому Потоцький став одходити на Лубни, де сподiвався мати кiлька полкiв пiдмоги. Остря-ниця ж погнався за ним, щоб на походi здибатися iз Скиданом, Соломою та iншими полковниками, що вели до нього повстанцiв. Тiльки не пощастило Остряницi: вiн розминувся iз своєю пiдмогою, а Потоцький дiстав собi пiдкрiплення й пiд Лубнами напав на запорожцiв iз такою силою, що Остряниця не мiг вистояти й мусив одходити понад Сулою на Жовнин; загони ж повстанцiв, що поспiшали на пiдмогу, зiткнулися з поляками й усi були розбитi нарiзно. Козацька сила пiсля таких подiй дуже зменшилась, а проте Остряниця ще раз дав полякам бiй пiд Жовнином. З поганенькими гарматами й невеликим вiйськом Остряниця не змiг подолати Потоцького й, побоюючись мати собi долю Сулими й Павлюка, залишив iз своїми найближчими товаришами козацький табiр i, перейшовши на Слобiдську Україну, оселився там назавжди. Довiдавшись, що в таборi немає Остряницi, запорожцi обрали гетьманом свого старого ватажка Гуню, i той, прийнявши вiйсько майже серед бою, невдовзi дав йому лад, одiгнав полякiв i почав одходити до давнього городища, яке знав на Старицi, себто на старому рiчищi Днiпра. Там сивоусий досвiдчений козацький лицар так мiцно став табором, що Потоцький скiльки не посилав своє вiйсько на штурм, але не змiг його здобути. Пiд час наступу Потоцький втратив дуже багато жовнiрiв i намислив собi виманити запорожцiв iз їхнього табору й розбити те вiйсько в полi. Важучи на щире козацьке серце, вiн почав палити навколишнi села та мордувати й рiзати людей на очах запорожцiв. Болiла козацька душа, дивлячись на те знущання над жiнками й дiтьми, i сiчовики поривалися оборонити безневинних та покарати катiв, але Гуня розгадав замiри Потоцького й не пустив козакiв iз табору. Пiсля того Потоцький довго обстрiлював табiр iз гармат, та й те нiчого не дало, i облога тривала аж до осенi. Тим часом у запорожцiв вичерпувалися набої та їжа, i Гуня всю надiю покладав на полковника Филоненка, який мав привезти припаси iз Сiчi. Нарештi козацька валка наблизилася до Старицi, та, на лихо, поляки довiдалися про це i воднораз атакували i валку й козацький табiр. Хоч i дуже хоробро вiдбивався Филоненко, прокладаючи собi шлях до побратимiв, та оборонити обоз було неможливо, i вiн пробився до товариства лише з кiлькома возами. Така невдача й безхлiб'я пiдсiкли запорожцiв, i вони мусили замиритися з поляками на тяжких торiшнiх умовах. ЗАНЕПАД КОЗАЧЧИНИ Таким чином року 1638-го козацтво зрештою було придушено. Сталося так через те, що козаки неодностайно виступали проти полякiв. Багато з них, не згадуючи вже шляхту, все-таки вважали себе частиною Речi Посполитої й пiдданцями короля та трималися прислiв'я: "Моя хата скраю", реєстровцi ж, переважно рятуючи свої права, допомагали полякам i проливали кров своїх братiв-запорожцiв i своїх землякiв-повстанцiв. Перебiг подальших подiй незабаром переконав реєстрових козакiв у тому, що, зрадивши запорожцiв, вони втратили своїх заступникiв, з якими рахувався польський уряд, бо, пригнiтивши сiчовикiв, коронний гетьман почав збиткуватись, як хотiв, над реєстровцями. Хоча пiсля повстання Остряницi козацький реєстр було заведено на 6000 душ, та насправдi тiєї кiлькостi не дотримувалися, бо замiсть убитих, померлих та скалiчених коронний гетьман не дозволяв записувати молодих козакiв; до того ж, у тому реєстрi значилося чимало й полякiв. Жити козаки могли тiльки в Чигиринi, Корсунi й Черкасах; усi ж, не заведенi до реєстру, мали вертатися у пiдданство панам. Найтяжче гноблення козацтва полягало в тому, що польський уряд скасував у козацькому вiйську виборний лад, а вiйськову козацьку старшину, за ухвалою сейму, тепер призначав коронний гетьман. Потоцький зразу ж скористався зi свого права i наставив полковниками й iншими старшими чинами родовитих шляхтичiв-полякiв; iз козакiв лишив тiльки сотникiв та по два осавули на полк, i то виключно тих, кого вважав за цiлком вiрних людей. Згодом було вiдбудовано Кодак iз його замком. Сам Потоцький ходив на Запорожжя iз польським вiйськом i поставив у Кодаку залогу, наказавши комендантовi нiкого не пускати з України, а свавiльникiв карати смертю. Сiч Запорозьку вiн змусив перенести з добре захованого острова Буцького на зовсiм беззахисний кут Микитин Рiг, та ще й там, у самiсiнькiй Сiчi, залишив залогу з реєстрових козакiв та жовнiрiв. Усi вiйськовi чайки запорожцiв, за винятком тих, що козаки встигли заховати або потопити на вiдомих їм мiсцях у днiпрових протоках, були спаленi, а сiчовi гармати, яких не змогли сховати в пiсках та очеретах, вiдвезли до Канева та в Київ. Вчинивши так, Потоцький заспокоївся, що знищив українську козаччину й скасував морськi походи запорожцiв, i, повернувшись на Україну, розташувався там iз жовнiрами, пильнуючи, щоб на Запорожжi знову не збиралася сiрома. Про цей занепад Вiйська Запорозького збереглася навiть народна пiсня: Питається Днiпро тихого Дунаю: "Тихий Дунаю! Чом я своїх козакiв на тобi не видаю? Чи твоє дунайське гирло моїх козакiв пожерло, Чи твоя, Дунай, вода моїх козакiв забрала?" Промовить тихий Дунай до Днiпра-Славути: "Днiпре-батьку, Славуто! Сам собi я думаю, гадаю, Чом твоїх козакiв у себе не видаю. Уже чверть года - три мiсяцi вибуває, Як твоїх козакiв у мене немає... Нi, моє дунайське гирло твоїх козакiв не пожерло, Нi, моя дунайська вода твоїх козакiв не забрала, їх турки не пострiляли, не порубали, До Царя-города в полон не забрали... Всi мої квiтки луговiї низовiї понидiли, Що твоїх козакiв у себе не видiли". Там минуло десять рокiв. Польща нi з ким не воювала, козаки були їй не потрiбнi, й вона дедалi дужче пригнiчувала реєстровцiв. Польська старшина, поставлена над ними, обернула козакiв майже на своїх гайдукiв; українськi ж селяни на той час зрештою стали крiпаками; жага помсти за цi кривди пекла козацькi серця; селянство ж, хоч здавалося i покiрливо стогнало в польському ярмi, та потайки гострило ножi й на панiв i на орендарiв їхнiх маєткiв - жидiв. Не звикле до працi польське панство не хотiло господарювати в своїх маєтках i вiддавало їх в оренду жидам, а тi орендарi, прибравши до своїх рук землi, рiчки, озера, корчми, перевози, греблi й навiть, як свiдчать народнi думи, церкви, оббирали селян до останку й ставали власниками самих селян, а це було чи не найбiльшою образою для наших людей, як те можна побачити з народної думи: Як од Кумiвщини да до Хмельнищини У землi королiвськiй да добра не було: Як жиди-рандарi Всi шляхи козацькii зарандували: Що на однiй милi Да по три шинки становили, Становили шинки по долинах, Заводили щогли по високих могилах. I ще ж то жиди-раiндарi У тому не перестали: На славнiй Українi всi козацькi торги зарандували, Да брали мито-промито Од возового по пiївзолотого, Од пiшого пiшаниiцi по три денежки брали, Од неборака-старцрi брали кури да яйця, Iще ж то жиди-раiндарi У тому не перестали: На славнiй Українi всi козацькi церкви зарандували. Котрому б то козаку альбо мужику дав бог дитину появити, То не йди до попа благословиться, Да пiди до жида-рiандаря да положи шостак, щоб дозволив церкву одчинити, Тую дитину охрестити. ще ж то которому б то козаку альбо мужику дав бог дитину одружити, То не йди до попа благословитися, Да пiди до жида-рiандаря та полож битий таляр, щоб дозволив церкву одчинити, Тую дитину одружити. I ще то жиди-рандарi У тому не перестаїли: На славнiй Українi всi козацькi рiки заорандували: Перва на Самарi, Друга на Саксагагаi, Третя на Гнилiй, Четверта на Пробойнiй, П'ята на рiчцi Кудесцi. Котрий би то козак або мужик iсхотiв риби ловити, Жiнку свою з дiтьми покормити, То не йди до попа благословиться, Да пiди до жида-рандаря да поступи йому часть оддать, Щоб позволив на рiчцi риби вловити, Жiнку свою з дiтьми покормити. Тодi ж то один козак мимо шинку йде, За плечима мушкет несе, Хоче на рiчцi утя вбити, Жiнку свою з дiтьми покормити. То жид-рандар у кватирку поглядає, На жидiвку свою стиха словами промовляє: "Ей, жидiвочко ж моя, Рася! Що сей козак думає, що вiн у шинок не вступить, За денежку горiлки не купить, Мене, жида-рандаря, не перепросить, Щоб дозволив йому на рiчцi утя ввити, Жiнку свою з дiтьми покормити". Тодi жид-рандар стиха пiдходжає, Козака за патлi хватає. То козак на жида-рандаря скоса, як ведмiдь, поглядає, I ще жида-рандаря мостивим паном узиває: "Ей, жиду, - каже, - жиду-рандаре, Мостивий пане! Позволь менi на рiчцi утя убити, Жiнку свою з дiтьми покормити". Тодi жид-рандар у шинок входжає, На жидiвку свою стиха словами промовляє: "Ей, жидiвочко ж моя, Рася! Будь менi тепер у Бiлiй Церквi наставним равом - Назвав мене козак мостивим паном!" Радiла польська шляхта з того, що на Українi стало спокiйно, та тiльки недовго вона втiшалася. Татари враз же скористалися з пригноблення козаччини та Вiйська Запорозького i року 1640-го наскочили на Україну великою ордою в 70 000 вершникiв i, просунувшись мало не до Києва, без будь-якої перешкоди забрали в неволю та погнали до Криму понад 200 000 молодi й не тiльки української, а й польської. Року 1643-го такий саме напад здiйснив i перекопський мурза Туган-Бей. Вiн цiлий рiк ходив iз загонами, ловив людей, мов овець, палив села й мiста i вислав у Крим кiлькасот тисяч невольникiв, доки аж року 1644-го Потоцький спромiгся розбити татар. Україна знову, як 150 рокiв досi, застогнала, скривавлена татарською руїною, запорожцi ж не могли тепер боронити й заступити її, бо не мали нi гармат, нi коней, нi чайок, нi навiть пороху. Незважаючи на такий занепад, розiгнане по Великому Лузi та Базавлузi козацтво бодай i принишкло, а не втратило своєї органiзацiї, i хоча в Сiчi на Микитиному Розi й небагато жило козакiв, зате у Великому Лузi та на руїнах старих Сiчей: Базавлуцької, Хортицької й Томакiвської - їх гуртувалося чимало, принаджуючи до себе всiлякий люд, що все-таки тiкав сюди з України. Вiйсько Запорозьке, наперекiр усiм заходам польського уряду, не бажало ще поховати навiки свою славу й тiльки чекало випадку, щоб поквитатися зi своїм ворогом за всi завданi ним кривди. Це й сталося року 1648-го, коли на Запорожжя прибув Богдан Хмельницький. ГЕТЬМАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ Зiновiй Богдан Хмельницький був сином чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Батько дав йому освiту в Київськiй братськiй школi, а потiм у польськiй школi в галицькому мiстi Ярославлi. Помiж козаками Богдан був людиною вiдомою, бо все життя проводив у вiйнах та походах. У бойовищi коронного польського гетьмана Жолкевського з турками року 1620-го вiн дiстався в бранцi, року 1621-го його вже бачили ватажком морського походу на Царгород, бо з неволi викупили. Пiд час вiйни короля Владислава з Москвою Богдан разом iз козаками бився на боцi полякiв, став особисто вiдомий королевi й дiстав iз його рук у подарунок коштовну шаблю. Пiд час повстання Павлюка Хмельницький значиться у реєстрi вiйськовим писарем; року ж 1644-го, нудьгуючи без вiйни та походiв, вiн збирає 2400 охочих козакiв i за добру плату водить їх у Францiю допомагати тiй державi воювати з Iспанiєю. Пiсля повернення на Україну Хмельницький знову був вiйськовим писарем; i року 1646-го його разом iз старшими козацького реєстрового вiйська Барабашем та Iлляшем викликав король до Варшави. Польський державець хотiв тодi проти волi панства розпочати вiйну з Туреччиною i вмовляв козакiв роздратувати туркiв морським походом так, щоб тi самi оголосили вiйну Польщi. Щоб прискорити цей випадок, вiн доручив Барабашевi передати на Сiч 5000 злотих на полагодження вiйськових чайок. А на подяку козакам король передав через того ж Барабаша грамоту, якою козацькому вiйськовi поверталися всi його давнi права, а кiлькiсть реєстровцiв збiльшувалася на 20.000 душ. Тут же з рук Владислава козацька старшина отримала бойову корогву кармазинового кольору, булаву й iншi вiйськовi клейноди. З радiсною надiєю на кращу долю рiдного краю їхав од короля до Чигирина Богдан Хмельницький, аж тут вiн довiдався, що польськi пани й сенатори так приборкали Владислава, що вiн мусив зректися всього, що пообiцяв козакам; лукавий же Барабаш, прислуговуючи шляхтi, сховав королiвського унiверсалу з козацькими привiлеями й наказав Хмельницькому нiкому про нього не говорити. Та Богдан iз тим не погодився. В нього вже наболiло серце за покривджене козацтво, i в головi визрiвала думка вiдплатити польським панам за всi знущання. Тому вiн хитрощами вiдiбрав у Барабаша унiверсал i, маючи його в своїх руках, почав поширювати про нього чутку помiж козаками, показуючи цю грамоту короля своїм однодумцям i прихильникам. Народна дума так оповiдає про цю подiю та про початок козацького повстання пiд проводом Богдана Хмельницького: Як iз день-години Зчиналися великi вiйни на Українi, Отодi ж то не могли обiбратись, За вiру християнську одностайно стати; Тiльки обiбрався Барабаш та Хмельницький, Да Клиша Бiлоцеркiвський. Отодi вони од своїх рук листи писали, До короля Владислава посилали. Тодi ж то король Владислав листи читає, Назад одсилає; У городi Черкаському Барабаша гетьманом наставляє: "Будь ти, Барабашу, в городi Черкаському гетьманом, А ти, Клишо, у городi Бiлiй Церквi полковником, А ти, Хмельницький, у городi Чигиринi хоч писарем вiйськовим". Отодi ж то небагато Барабаш, гетьман молодий, гетьманував, Тiльки пiвтора года. Тодi ж то Хмельницький добре дбав, Кумом до себе гетьмана молодого Барабаша зазивав, А ще дорогими напитками його вiтав I стиха словами промовляв: "Гей, пане куме, пане Барабашу, пане гетьмане молодий, Чи не могли б ми з тобою удвох королiвських листiв прочитати, Козакам козацькi порядки подавати, За вiру християнську одностайно стати?" Отодi ж то Барабаш, гетьман молодий, Стиха словами промовляє: "Гей, пане куме, пане Хмельницький, пане писарю вiйськовий, Нащо нам з тобою королiвськi листи удвох читати, Нащо нам козакам козацькi порядки давати? Чи не лучче нам з ляхами, Мостивими панами, З упокоєм хлiб-сiль по вiк вiчний уживати?" Отодi-то Хмельницький на кума свого Барабаша Велике пересердя має, Ще кращими напитками вiтає. Отодi-то Барабаш, гетьман молодий, Як у кума свого Хмельницького дорогого напитку напивсь, Дак у його i спать поваливсь. Отодi Хмельницький добре дбав, Iз правої руки з мiзинного пальця щирозлотий перстень iзняв, Iз лiвої кишенi ключi виймав, З-пiд пояса шовковий платок висмикав, На слугу свого вiрного добре кликав-покликав: "Гей, слуго ти мiй, повiрений Хмельницького, Велю я тобi добре дбати, На доброго коня сiдати, До города Черкаського до панi Барабашевої прибувати, Королiвськi листи до рук добре приймати". Отодi-то слуга, повiрений Хмельницького, добре дбав, На доброго коня сiдав, До города Черкаського скорим часом, пильною годиною прибував, До панi Барабашевої у двiр уїжджав; У сiни ввiйшов, шличок iз себе скидав; У свiтлицю ввiйшов, низький поклон послав; Тiї значки на скамнi покладав, А ще стиха словами промовляв: "Ей, панi, - ти, панi Барабашева, гетьманова молодая! Уже ж тепер твiй пан, гетьман молодий, На славнiй Українi з Хмельницьким великi бенкети зчиняють, - Велiли вони тобi сiї значки до рук приймати, А менi листочки королiвськi оддати: Чи не могли б вони iз кумом своїм Хмельницьким Удвох прочитати I козакам козацькi порядки давати?" Отодi ж то панi Барабашева, гетьманова, Удариться об поли руками, Обiллється дрiбними сльозами, Промовить стиха словами: "Ей, не з горя-бiди моєму пану Барабашу Схотiлося на славнiй Українi з кумом своїм Хмельницьким Великi бенкети зчинати! Нащо б їм королiвськi листи удвох читати? Не лучче б їм iз ляхами, Мостивими панами, З упокоєм хлiб-сiль вiчнiї часи уживати? А тепер хай не зарiкається Барабаш, гетьман молодий, На славнiй Українi огнiв та тернiв iзгашати, Тiлом своїм панським комарiв годувати Од кума свого Хмельницького". Отодi ж то панi молодая Барабашевая Стиха словами промовляє: "Ей, слуго, повiрений Хмельницького, Не можу я тобi листи королiвськi до рук подати, А велю я тобi до ворiт одходжати, Королiвськi листи у шкатулi iз землi виймати". Отодi-то слуга, повiрений Хмельницького, Як сi слова зачував, Так скорим часом, пильною годиною до ворiт одходжав, Шкатулу з землi з королiвськими листами виймав, Сам на доброго коня сiдав, Скорим часом, пильною годиною до города Чигирина прибував, Своєму пану Хмельницькому королiвськi листи до рук добре оддавав. Отодi-то Барабаш, гетьман молодий, од сна уставає, Королiвськi листи в кума свого Хмельницького заглядає; Тодi й напитку дорогого не попиває, А тiльки з двора тихо з'їжджає, Да на старосту свого Кричовського кличе, добре покликає: "Ей, старосто, - каже, - ти мiй, старосто Кричовський! Коли б ти добре дбав, Кума мого Хмельницького живцем узяв, Ляхам, мостивим панам, до рук подав, Щоб нас могли пани, мостивiї ляхи, за бiлозорiв почитати". Отодi-то Хмельницький, як сiї слова зачував, Так на кума свого Барабаша велике пересердя мав, Сам на доброго коня сiдав, Слугу свого, повiреного, з собою забирав. Отодi-то припало йому з правої руки Чотири полковники. Первий полковник - Максим Ольшанський, А другий полковник - Мартин Полтавський, Третiй полковник - Iван Богун, А четвертий - Матвiй Борохович. Отодi-то вони на славну Україну прибували, Королiвськi листи читали, Козакам козацькi порядки давали. Тодi-то у святий день, у божественний вiвторок Хмельницький козакiв до сходу сонця пробуджає I стиха словами промовляє: "Ей, козаки, дiти, друзi-молодцi! Прошу я вас, добре дбайте, Од сна уставайте, Руський отченаш читайте, На лядськi табори наїжджайте, Лядськi табори на три частi розбивайте, Ляхiв, мостивих панiв, упень рубайте, Кров їх лядську у полi з жовтим пiском мiшайте, Вiри своєї християнської у поругу вiчнi часи не подайте!" Отодi-то козаки, друзi-молодцi, добре дбали, Од сна уставали, Руський отченаш читали, На лядськi табори наїжджали, Лядськi табори на три частi розбивали, Ляхiв, мостивих панiв, упень рубали, Кров їх лядську у полi з жовтим пiском мiшали, Вiри своєї християнської у наругу вiчнi часи не подали. Року 1647-го здiйснення замiрiв Хмельницького прискорилося через тяжку кривду, якої вiн зазнав од польського пана Чаплинського, що, взявши з собою два десятки озброєних харцизiв, захопив у Хмельницького його батькiвщину - село Суботiв - i при цьому забив на смерть канчуками меншого сина Богдана, а його другу жiнку взяв собi коханкою. Так польськi пани звичайно чинили з козаками, i, коли Хмельницький кинувся скаржитися коронному гетьмановi, так той ще й до в'язницi запер. На щастя Богдана, його приятель полковник Кричовський випустив на волю, i Хмельницький, разом iз сином Тимошем, утiк на Запорожжя. У груднi року 1647-го Богдан спинився на руїнах Томакiвської Сiчi, на островi Бучацький, де купчилися непокiрливi запорожцi, й, прихиливши їх на свiй бiк, поїхав на Микитин Рiг до коша. Тим часом польська залога на Сiчi дiстала наказ захопити Хмельницького i скарати його на смерть. Тiльки й запорозька старшина вже знала про заходи Богдана i,. спiвчуваючи йому, застерегла втiкача про смертний присуд, винесений польським урядом. Поляки не вкмiтували, коли Богдан прибув на Сiч, а, довiдавшись, побачили, як вiн разом iз сином та десятком побратимiв вирушив кiньми до Криму. Польська залога з трьома сотнями жовнiрiв i п'ятьма сотнями реєстрових козакiв кинулися доганяти Хмельницьких, але чутка про скривдження вiйськового писаря та смертний вирок украй обурили i запорожцiв i реєстровцiв, якi гналися за втiкачами водночас iз поляками, так що, коли пiд час подорожi в Крим два прихильники Богдана приєдналися до реєстрових козакiв i стали вмовляти їх не допомагати королевi, реєстровцi збунтувалися, кинулись на жовнiрiв i почали з ними битися. Тому поляки вернулися назад, у Сiч, але запорожцi й там уже повстали i всiх їх знищили. Вчинивши розправу над польською залогою, сiчовики стали дiставати з пiскiв старi гармати, витягати й лаштувати їх знову на окопах, i незабаром вiдлуння вiд пострiлу з сiчової башти рознесло звiстку, що на Запорожжi знову прокинулася воля. Ожив Великий Луг, з усiх островiв, приток, лиманiв та непрохiдних нетрiв квапилися човни з козаками, лугарями та степовиками; в плавнях застукотiли сокири - запорожцi майстрували новi чайки й витягали з очеретiв старi, схованi десять рокiв тому. За зиму сiчовики зiбралися до вiйни та озброїлися, а по Українi розiслали окремих товаришiв, щоб понесли чутку про те, що шляхта порушила волю короля й навеснi запорожцi прийдуть визволяти Україну вiд панської неволi. Тим часом Хмельницький прибув у Бахчисарай, до хана, i почав його умовляти, Щоб допомiг козакам у боротьбi з поляками. Хан згодився, та, не довiряючи ще Богдановi, прислав iз ним на Запорожжя тiльки перекопського мурзу Туган-Бея з 4000 татар. 18 квiтня року 1648-го Хмельницький, залишивши Туган-Бея на Базавлуцi, наблизився до Сiчi. Запорожцi, знаючи про ханську пiдмогу, урочисто, з гарматною пальбою, зустрiли Богдана, а наступного дня кошовий отаман Вiйська Запорозького скликав велику раду. На нiй Хмельницький у довгiй i натхненнiй промовi змалював тяжке становище України, поневоленої поляками, та занепад православної вiри, гнобленої унiєю. Нагадав про всi кривди, яких зазнало козацтво вiд полякiв, про замучених гетьманiв - Пiдкову, Наливайка, Сулиму й Павлюка, й запалив серця запорожцiв жагою помсти. "Або смерть, або перемогти полякiв!" - така була ухвала ради. Богдана Хмельницького козаки одностайно наставили гетьманом i вручили йому клейноди Вiйська Запорозького. Беручи булаву, Богдан знав, що вороги вже не сплять, що Потоцький зiбрав 30 000 польського вiйська в Корсунi, з них двi частини послав на Запорожжя, а саме: 12 000 жовнiрiв пiд проводом його сина Степана вирушили кiньми через степ, а 6000 реєстрових козакiв на чолi з Барабашем та Iлляшем попливли човнами по Днiпру. Щоб не дати ворогам з'єднатися й не впустити їх до Сiчi, гетьман 22 квiтня, маючи бiля себе 8000 запорожцiв та 12 поганеньких гармат,