сли своєму рiдному краєвi, крiм лиха; завзятий же запорозький ватажок часiв руїни Iван Сiрко, не маючи нiякої освiти, навiть неписьменний, не мiг зрештою взяти запорозьке товариство пiд свою руку. Все життя вiн, хоч i щиро, обстоював iдею незалежностi України вiд сусiдiв, та не вмiв користуватися з обставин i проводив лише давню полiтику сiчового лицарства у слiпiй ворожнечi до татар i туркiв. Року 1670-го чутка про те, що Дорошенко пiддався турецькому султану, вже полинула на всю Україну i зменшила кiлькiсть його прихильникiв. Вiд нього вiдсахнувся навiть щирий його приятель та побратим Сiрко. З такого становища й намислив скористатися Ханенко, щоб зовсiм скинути Дорошенка й вiдiбрати у нього гетьманську булаву. У вiдносинах iз Польщею Дорошенко твердо стояв на тому, щоб зберегти повну автономiю України, й через те з перших же крокiв свого гетьманування збройною рукою не пускав на свою рiдну землю польського вiйська, наполягаючи на поновленнi Гадяцьких умов. Це дуже не сподобалося королевi, й вiн весь час або воював iз Дорошенком або робив усякi заходи, щоб позбутися непокiрного гетьмана. Тодi ж Ханенко й написав королевi, що має на своєму боцi все Запорозьке Вiйсько i, як тiльки король затвердить його на гетьманствi, то вiн зовсiм не обстоюватиме Гадяцьких умов i навiть пустить на Україну польське вiйсько та польських панiв. У зносинах Ханенка з королем йому дуже допомагав кошовий отаман Вiйська Запорозького Грицько Пелех, який iз кiлькома старшинами їздив у Варшаву. Королевi припали до серця запевнення Ханенка, i вiн, за згодою сейму, проголосив 22 грудня 1670 року того гетьманом України й через Пелеха переслав йому на Сiч клейноди. З тим запорожцi iз Ханенком вийшли на Україну, пiдмовили на свiй бiк три захiдних козацьких полки й зчинили заколот серед козакiв Правобережжя. Утиснутий з одного боку росiйським вiйськом та гетьманом Многогрiшним, з другого - поляками й гетьманом Ханенком, Дорошенко зрештою перейшов пiд протекцiю султана й просив у нього помочi, щоб одбити ворогiв; на Сiч же вiн надiслав листа з поясненням, що зважився на цей крок через те, що Андрусiвською умовою Польща виторгувала собi Правобережжя в царя, не спитавши її згоди; а так продають i купують лише безмовну тварину, тому Дорошенко має за ганьбу скоритися такому торговi. ВЕЛИКА РУЇНА УКРАЇНИ Польський король, задумавши поквитатися з Дорошенком, вислав проти нього чимале вiйсько на чолi з коронним гетьманом Собеським, до якого прилучилися Ханенко з кiлькома полками та Iван Сiрко iз запорожцями. Почалася справжня руїна України. Заслiпленi ворожнечею до Петра Дорошенка за його спiлку iз султаном, запорожцi разом iз поляками здобули й поруйнували на Подiллi мiста: Брацлав, Могилiв, Ямпiль, Тиманiвку, Яругу, Бар, Мобеж, Винницю й iншi. Найдужче оборонявся Кальник, i полякам так i не вдалося взяти це мiсто. Доки точилася ця вiйна, на помiч Дорошенковi прибули турки й татари, i з їхньою допомогою вiн розбив козакiв Ханенка й вигнав з України полякiв. Але татарська допомога обернулася гетьмановi лихом: перемiгши його ворогiв, татари заходилися брати собi плату живим яси-рем. Iншi загони розбрелися по всiй Українi, i вони стали хапати людей у неволю. Стогiн пiшов по Українi, i люднiсть зовсiм одвернулася од Дорошенка та почала тiкати за Днiпро у Гетьманщину. Доки запорожцi плутались iз Брюховецьким, Суховiєнком та Ханенком i намагалися верховодити справами України, турки поновили на островi Таванi Аслам-Кермень, збудували проти нього, на правому березi Днiпра, ще й iнше мiцне мiсто Кизикермен, i так прибрали до рук низ Днiпра й одрiзали Запорожжя од моря й лиманiв, що вiд славних морських походiв Сагайдачного на Сiноп, Кафу та Царгород лишилися тiльки згадки на Сiчi. Року 1670-го кошовим Запорозького Вiйська було обрано наново Iвана Сiрка. Вiн уже розумiв, яку шкоду Вiйську Запорозькому завдали турки й татари, заступивши шлях Запорожжю до моря, й задумав знову розпочати з ними боротьбу. По веснi того року вiн ходив походом на нову фортецю Кизикермень i намагався її добувати та без великих гармат нiчого не мiг удiяти. Сунувся, було вiн звiдтiля степами на Очакiв, та теж не спромiгся його взяти, тiльки спалив передмiстя та захопив чимало бранцiв. Повернувшись iз того походу, Сiрко спорядив до Москви посланцiв просити, щоб цар дав на Сiч добрих гармат, щоб ними руйнувати турецькi мiста на Днiпрi. З Москви справдi-таки було прислано козакам восени двi гармати та ще порох й олово, та вже на той час замiсть Сiрка кошовим отаманом був Михайло Ханенко, що дбав не про те, як би пробитися до моря, а про те, як би видерти з рук Дорошенка гетьманську булаву. Проте Iван Сiрко так уславився мiж запорожцями, що досить було йому скликати товариство на раду та гукнути: "А хто, панове товариство, пiде за мною бити прокляту невiру?" - як його зразу ж обступали козаки. Так року 1671-го вiн з охочими запорожцями ходив походом на турецькi мiста Аслам та Кизикермен i таки зруйнував останнє; року ж 1672-го вiн вистежив, коли спiльник Дорошенка Танмамбет мурза, повертаючись з України до Криму, зупинився на рiчцi Куяльнику попасти коней i наскочив на нього iз запорожцями, розгромив його й навiть самого мурзу захопив у полон. Пiсля того сталася зовсiм незрозумiла подiя. Сiрко хотiв вислужитись у царя i повiз свого значного бранця Танмамбета на Лiвобережну Україну до боярина Ромодановського, щоб через нього передати полоненого у подарунок царевi, але полтавський воєвода з невiдомих причин не допустив Сiрка до Ромодановського i звелiв заарештувати й вислати його до Москви. Звiдти шлях славного кошового пролiг на Сибiр у мiсто Тобольськ. Гадають так, що московський уряд, знаючи славу Сiрка помiж козакiв, боявся, щоб вiн не став гетьманом, небажаним для всiх сусiдiв, бо завжди рiшуче обстоював незалежнiсть України. Несподiваний арешт запорозького лицаря тяжко образив усе сiчове товариство, й воно зараз же заходилося його визволяти. Цiй справi зарадив польський король, що, сподiваючись року 1672-го нападу туркiв на Польщу, просив царя випустити Сiрка як найлютiшого ворога бусурманiв, що найкраще вмiє їх громити. Зносини московського уряду з Кошем Запорозьким з приводу турецького нападу лишили iсторiї дуже цiкавий документ - "Опис Сiчi запорозької". Чекаючи походу через запорозькi землi, росiйський уряд запитував Кiш про те, якi Запорожжя має мiста для оборони, i от запорожцi про свою Сiч писали так: "Город Сiча стоїть в устях Чортомлика й Прогноя, над рiчкою Скарбною. Вал Сiчi заввишки 6 сажнiв; з поля од Сумської сторони й од Базавлука на валу поробленi палi й бiйницi; з другого боку, од устя Чортомлика та Скарбної, поробленi дерев'янi кошi, набитi землею. В Сiчi башта з поля мiрою навкруг 20 сажнiв; у тiй баштi бiйницi, а перед баштою, за рiвчаками, зроблено земляний городок у 110 сажнiв навкруги з вiкнами на гармати. Щоб ходити по воду на Чортомлик та на Скарбну, пророблено вiсiм пролазiв i над тими пролазами теж вiконця: завширшки тi пролази - тiльки однiй людинi з водою пролiзти. Мiрою той город Сiча з поля, од рiчки Прогноя до рiчки Чортомлика, без малого 100 сажнiв. Навколо того городу викопано рiвчак у 5 сажнiв углиб; з правого боку города рiчка Прогнои, з лiвого - рiчка Чортомлик, а впали тi рiчки у рiчку Скарбну, що бiжить позад города бiля самого рiвчака. Мiрою весь город Сiча навкруги бiля 900 сажнiв. Будував город Сiчу кошовий отаман Лутай iз козаками рокiв 20 до того. В Сiчi мається гарматний наряд: одна гармата мiдна ломова й до неї 100 куль, що важать по вiсiм гривенок ядро на московську мiру; 11 гармат менших i до них по 100 куль, що важать по 4, по 3 й по 2 гривенки i по пiвгривенцi ядро. А ковалiв у Сiчi завжди пробуває бiля сотнi. Пороху гарматного й ручного - 350 пудiв, свинцю - 300 пудiв i труту - бiля 30 пудiв". Описавши так свою Сiч, запорожцi закiнчували листа проханням, щоб полковника Iвана Сiрка було визволено й повернено на Сiч. ТУРКИ НА ПОДIЛЛI Польський король Ян Собеський немарне страхався приходу на Україну турецького султана - на початку лiта року 1672-го султан Махмуд IV iз великим вiйськом перейшов Дунай, а далi й Днiстер i, вiдплачуючи за напади польського вiйська на Дорошенка, пiдступив до Кам'янця; Дорошенко ж тим часом у спiлцi з татарами розгромив пiд Батогом полякiв та козакiв Ханенка. В серпнi турки взяли Кам'янець i, повернувши на пiвнiч, наблизилися до Львова й почали його штурмувати. При тому Дорошенко з козаками пiдходив навiть пiд Крехiвський монастир, що тодi майже один на всю Галичину ще дотримувався православної вiри. Налякана виступом туркiв, Польща пiшла iз султаном на згоду й за Бучацькою умовою 7 жовтня 1672 року вiддала Туреччинi Подiлля i зреклася України, визнавши її за Дорошенком, себто незалежною вiд Польщi. Пiдлеглiсть своїм одвiчним ворогам-бусурманам була огидна кожному українцевi, не сприймав її й Дорошенко; i коли вiн пiшов пiд турецьку зверхнiсть, то лише з тим, щоб зберегти Українi волю. Як тiльки замiри Дорошенка здiйснилися, i вiн вивернувся з-пiд Польщi, негайно ж спорядив до Москви послiв сказати, що охоче передасть свiй край пiд росiйського царя, якщо там буде така ласка прийняти його землю на пiдставi умов iз Богданом Хмельницьким. Цар пристав на пропозицiю Дорошенка, i скликаний iз приводу цього Земський собор ухвалив приєднати всю правобiчну Україну. Але того не сталося, з одного боку, тому, що Польща, як тiльки турки вийшли за Дунай, знову почала домагатися влади над Україною; з другого ж боку, тому, що на Лiвобережжi, замiсть невiдомо за що засланого до Сибiру Дем'яна Многогрiшного, вже був обраний новий гетьман Самойлович, i вiн через своїх посланцiв умовив царя не брати Дорошенка пiд свою руку, а краще затвердити гетьманом обох берегiв Днiпра його, Самойловича, обiцяючи не вимагати для України окремих прав, як на цьому наполягав Дорошенко. Московський уряд визнав Самойловича гетьманом усiєї України i звелiв Ромодановському йти з вiйськом i допомогти своєму ставленику забрати Правобережжя. Спiльники, переправившись через Днiпро, опанували Каневом та Черкасами й почали переманювати на свiй бiк правобережнi полки. Дорошенко хотiв iще позмагатися, але український люд i козаки вiдсахнулися од нього. Торiшнє перебування туркiв на Українi переконало всiх, що Дорошенко продався бусурманам, а перебудова в Кам'янцi костьолiв на мечетi страшенно вразила всiх i ще бiльше вiдвернула од нього населення. За якийсь час усi правобережнi полки визнали гетьманом Самойловича, а Дорошенко залишився тiльки з Чигирином та кiлькома тисячами козакiв. На 15 березня в Переяславi зiбралася рада з представниками вiд усiх полкiв, i вона проголосувала за гетьмана Самойловича та за росiйську зверхнiсть. Туди ж прибув i Ханенко; зрiкшись свого гетьманства, якого, власне, вже й не мав, вiн передав свою булаву Самойловичу разом iз рештою артилерiї. Клейноди були наданi Ханенковi од польського короля через посланцiв Вiйська Запорозького, й запорожцi вважали їх своєю власнiстю; гармати ж та конi до них теж були їхнi; й вони, зачувши про подiї в Переяславi, стали вимагати вiд нового гетьмана, щоб вiн прислав гармати, коней та клейноди на Сiч, але Самойлович знехтував цими вимогами й одразу ж позбувся пiдтримки в низового козацтва. Тим часом славний Сiрко, опинившись року 1672-го на волi, з початку наступного року знову був обраний кошовим отаманом на Запорожжi, а тiєї ж весни, не беручи участi в боротьбi Самойловича з Дорошенком, повiв своїх козакiв на турецькi мiста Аслам та Очакiв i, здобувши їх, поруйнував; наприкiнцi ж лiта вiн ходив на Муравський шлях, вистежив там татарський загiн, що хотiв пограбувати Слобiдську Україну, розгромив його й захопив багатьох татар у бранцi. Коли пiсля цiєї щасливої перемоги над ворогами Сiрко повертався на Сiч, то мало сам з усiм своїм товариством не дiстався в полон. На запорожцiв наскочила цiла орда татар у 8000 коней, оточила їх у степу й три днi тримала в облозi. Врештi мужнiй ватажок козакiв розгромив бусурманiв i пробився з товариством на Сiч. А за мiсяць славний невсипущий лицар опинився iз запорожцями за Бугом, захопив Тягиню, спалив її i спустошив Буджак аж до Бiлгорода. ЛЖЕЦАРЕВИЧ СIМЕОН У СIЧI Скуштувавши сибiрського заслання, Сiрко став вороже якось дивитися на росiйську зверхнiсть i, дiзнавшись, що Дорошенко хотiв скоритися Самойловичу, вiдраїв йому це робити; на початку ж року 1674-го на Сiчi сталася подiя, що ще дужче розсварила Сiрка з московським урядом. Ще коли вiн ходив пiд Тягиню, на Запорожжя прибув iз кiлькома донськими козаками молодий парубок, що звав себе сином царя Олексiя Михайловича Сiмеоном. Вiн розповiдав, начебто його за наказом батька було ув'язнено й заслано до Соловецького монастиря за те, що вiн ударив свого дiда з боку матерi - Милославського. Тому, мовляв, вiн, рятуючись од неволi, i втiк iз монастиря на Сiч, сподiваючись, що козаки дадуть йому притулок. Прибувши на Сiч, Сiрко довго умовляв невiдомого гостя сказати правду i, боячись бога, не дурити Вiйська Запорозького; але той божився, що каже правду. Щоб вивiрити парубка, Сiрко пiдмовив сiчового пан-отця допитати його, як на духу, про те, хто вiн; коли ж гiсть i на сповiдi перед хрестом присягнув, що вiн справдi син московського царя, то Сiрко повiрив усьому, що зайда розповiдав, i повiрив так, що нiхто не мiг заронити в його душу сумнiв. Тому парубок залишився жити на Сiчi, й товариство, з наказу Сiрка, поводилося з царевичем дуже чемно й добре годувало його. Невдовзi пiсля того Сiрко спорядив перший пiсля тривалої перерви похiд запорожцiв чайками на море, хоч, на жаль, з iсторiї невiдомо, куди саме плавали козаки i що вони з того мали. На початку березня 1674 року Сiрко знову вже був на Запорожжi, а за кiлька днiв туди прибули царськi посланцi Чудинов та Щоголєв iз наказом захопити самозванця Сiмеона й привезти його до Москви. Сiрко зустрiв росiян урочисто, але тiльки-но зайшла мова про царевича, вiн сказав, що вiрить йому, а не посланцям. 12 березня Сiрко скликав раду, й на нiй царськi посли передали кошовому царську грамоту з проханням видати їм самозванця; в нiй же запорожцiв запевняли, що царевич Сiмеон прожив на свiтi всього чотири роки й давно помер. Коли текст зачитали, то Сiрко не повiрив, запiдозрюючи, що грамота пiдроблена боярами. Вклонившись радi, вiн сказав: "Отамани-молодцi, й ви, панове товариство, Вiйсько Запорозьке Низове! Коли ж воно у нас бувало, щоб ми видавали когось, хто приходив на Сiч шукати собi притулку? Як цього одного видамо, так Москва всiх нас по одному розволоче! Цей хлопець не злодiй, i не харциз, а певний царевич!" Пiсля промови кошового козаки з обуренням стали вигукувати, що бояр треба втопити, бо вони хочуть обдурити вiйсько. На майданi зчинився такий гармидер, що самому ж Сiрковi довелося заспокоювати запорожцiв, аби пожалiли його, кошового, й не топили послiв. Цей випадок показує, як Сiрко обстоював давнi запорозькi звичаї про волю всякого, хто приходив на Сiч. Так само вiн учинив i в iншому випадку, коли того ж року захопив Дорошенкового посланця Iвана Мазепу, що вiз листа до великого вiзира султана: вiн не видав його нi Самойловичу, нi боярину Ромодановському, незважаючи нi на якi їхнi впертi домагання. На цiй же радi Сiрко звертався до товариства iз словами: "Пошлемо сказати Дорошенковi, щоб не вiддавав клейнодiв Ромодановському, бо в Ромодановського така правда: як одiбрав клейноди в Юрка Хмельниченка, то не оддав нам, Вiйську Запорозькому, - то так i тепер зробить!" Пiсля ради Iван Сiрко ще довго приватно розмовляв iз Чудиновим, дорiкаючи московському урядовi й бояриновi Ромодановському за всякi кривди на Українi й за те, що Ромодановський, пообiцявши йому в листi царську милiсть, згодом, коли Сiрко, повiривши на слова, поїхав до нього, - вiддав його в неволю. Врештi всi наради й розмови скiнчилися на тому, що Сiрко того ж мiсяця вирядив царських послiв iз Сiчi; до Петра Дорошенка ж од усього Вiйська Запорозького послав представником Степана Бiлого з 25 товаришами, щоб умовити його не вiддавати неньки України, "пiд неправдиву, як вiн казав, московську зверхнiсть", а спiльно iз Самойловичем обстоювати її од усiх сусiдiв. Коли Чудинов прибув у Переяслав до Ромодановського й розказав про подiї на Сiчi, той зараз же послав у Мерефу наказ арештувати дружину й дiтей Iвана Сiрка й перевезти їх у Переяслав. Це було новим злочином проти кошового, бо, виряджаючи Чудинова iз Сiчi, вiн послав до Москви своїх козакiв спитати самого царя, чи син його той хлопець, що пробуває на Запорожжi, чи вiн справдi самозванець; i як тiльки дiстав од царя потвердження, що то не син царя, то зараз же вислав самозванця пiд вартою до Москви, де його 17 вересня 1674 року було покарано на смерть. Пiд впливом запорозьких послiв Дорошенко вiдмовився скоритися Самойловичу й почав оборонятись од нього й од московського вiйська, та тiльки сила його була незначна, i 9 червня його було розбито, а рiдний брат Андрiй дiстав поранення. Не маючи порятунку, Дорошенко знову написав листа до султана й кримського хана, прохаючи, що коли за два мiсяцi не нададуть йому допомогу, то вiн змушений пiддатись царевi. НАПАДИ ЗАПОРОЖЦIВ ПIД ПРОВОДОМ СIРКА НА ТАТАР У серпнi 1674 року турки прийшли допомагати Дорошенковi й опанували Подiлля й Брацлавщину, а кримський хан рушив Муравським шляхом на Лiвобережну Україну. Самойлович та Ромодановський, дiзнавшись про те, зараз же вiдступили на схiдний бiк Днiпра, i Дорошенко знову почав переманювати до себе правобережнi полки. Сiрко, хоч i був душею з Дорошенком, та одвiчнi традицiї Вiйська Запорозького не дозволяли йому допомагати бусурманському голдiвниковi. Вiн скористався з того, що татари перебували на пiвночi, й, напавши на залишений Крим, завдав йому такої шкоди, що хан зараз же повернувся з України назад. Покинув Дорошенка й Калга-Салтан, що був при ньому, i, захопивши на Правобережжi багатий ясир, погнав невольникiв до Криму. Сподiваючись на зустрiч, Сiрко засiв iз запорожцями бiля Гаванського перевозу, й коли татари почали перебиратися, вiн упень розгромив їх, визволив бранцiв, захопив увесь татарський табiр i послав Самойловичу як доказ цiєї перемоги намет самого Калги-Салтана у дарунок. Повернувшись iз-пiд Таванi, Iван Сiрко пiшов за Буг, розбив там чималу татарську орду й визволив 1000 невольникiв, яких татари гнали в Очакiв, а у вереснi знову напав на Перекоп i, пробившись у Крим, багато спалив татарських улусiв i визволив невольникiв-християн. Польський король Ян Собеський, що кiлька рокiв вже воював iз турками, був надзвичайно вдячний Сiрковi за його напад на татар. Вiн кiлька разiв присилав на Сiч посланцiв iз подарунками й подякою Вiйську Запорозькому iз проханням до Сiрка виступати спiльно з поляками проти ворогiв Христа. Сiрко зустрiчав прихильно королiвських посланцiв, але од походiв ухилявся, бо в такому разi йому довелося б воювати проти Дорошенка, що захищав Україну вiд Польщi. Тим часом зносини короля iз Сiрком дуже бентежили росiйський уряд, а Самойлович користувався ними, щоб раз у раз подавати царевi доноси на Сiрка, доводячи, що той прагне стати гетьманом України пiд рукою польського короля. Обурений нападами запорожцiв на пiдвладних турецькому султановi татар та на турецькi мiста, султан Магомет IV вирiшив покiнчити iз запорожцями так, щоб i слiду од них не залишилося. Вiн не мiг далi терпiти, щоб якась жменька людей перешкоджала йому здiйснювати широкi плани. Але перед тим, як iти на Запорожжя зi зброєю, вiн, за народними переказами, хотiв спробувати прихилити їх до себе доброю волею i начебто послав на Сiч такого листа: "Султан Махмуд IV козакам запорозьким. Я, султан, син Магомета, брат сонцю й мiсяцю, нащадок i ставленик Бога, володар царств Македонського, Вавiлонського, Єрусалимського, Великого й Малого Єгипту, цар над царями, державець над державцями, надзвичайний лицар, якого нiхто не переможе, невсипущий охоронитель гробу Iсуса Христа, оборонець самого Бога, надiя й утiха мусульманiв, страж i великий заступник християн, - наказую вам, запорозькi козаки, склонитись пiд мою руку з доброї волi без нiякого змагання, i мене вашими нападами не обурювати. Султан турецький Махмуд Четвертий". Iван Сiрко й усе сiчове товариство немовбито дуже глузували iз султанського листа й на радi склали таку одповiдь султановi: "Ти шайтан турецький, проклятого чорта брат i товариш i самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар, коли ти голим тiлом їжака не вб'єш? Чорт викидає, а твоє вiйсько пожирає. Не вартий ти синiв християнських пiд собою мати; твого вiйська ми не боїмося, землею й водою будемо битися з тобою. Вавiлонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, олександрiйський козолуп, Великого й Малого Єгипту свинар, арм'янська свиня, татарський сагайдак, кам'янецький кат, подолянський злодiяка, самого гаспида нащадок i всього свiту й пiдсвiту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобилячий хвiст, рiзницька собака, нехрещений лоб - хай би взяв тебе чорт! Отак тобi козаки вiдказали, плюгавче! Числа не знаєм, бо календарiв не маєм, мiсяць на небi, год у книжцi, а день у нас такий, як i в вас, поцiлуй же в... нас! Кошовий отаман Iван Сiрко зо всiм Кошем запорозьким". Такого листа справдi мiг скласти якийсь завзятий козарлюга, хоч би й Iван Сiрко, а тiльки щоб його справдi було надiслано султановi од Вiйська Запорозького, то того нi в якому разi не могло бути, бо всi iсторичнi документи впевняють нас у тому, що в своєму листуваннi Вiйсько Запорозьке завжди було обережне i ввiчливе й писало не простою мовою, а дуже кучеряво. Чи були справдi такi листи, чи нi, а тiльки ще восени 1674 року султан прислав iз Стамбула в Крим на кораблях 15 000 яничар i звелiв хану, взявши до вiйська й усю татарську орду, йти на Запорожжя, зруйнувати Сiч i вигубити всiх запорожцiв до ноги. Добре знаючи запорозькi звичаї, хан пiсля наради з мурзами пiдступив до Сiчi саме на Рiздвянi свята, коли запорожцi звичайно гуляють. Татари наблизились нишком серед ночi. Захопили на бекетi за кiлька верст од Сiчi п'яних вартових i мордуванням змусили виказати, що хоч сiчова брама на нiч i замикається, та в Сiч можна зайти потай через пролаз, яким запорожцi ходять до рiчки по воду. Зрадiвши таким вiдомостям, хан звелiв турецькому пашi вести своїх яничар через той пролаз i вчинити на Сiчi рiзанину; сам же з ордою пiдступив iз поля, маючи на думцi добивати запорожцiв, якi тiкатимуть iз Сiчi. Паша звелiв туркам пролазити в Сiч по одному i чекати од нього знаку до початку бою. Та тiльки вiн помилився: усi яничари не вмiстилися в Сiчi, поза стiною ще лишилося 1500 душ; та й сам паша не змiг уже пролiзти в Сiч; а тим часом запорожцi помiтили незвичних гостей, збудили Сiрка, i той зразу ж звелiв козакам палити з вiкон iз рушниць. Першi ж пострiли пiдняли на ноги всi куренi. З вiкон, мов горох, полетiли в яничарiв кулi. Половина запорожцiв тiльки й знала, що набивала рушницi та передавала тим, хто стояв бiля вiкон, так що пальба не вщухала нi на хвилину. Яничари не зразу опам'яталися, що треба стрiляти, та й стрiляти їм за тiснотою було незручно. Частина туркiв кинулася тiкати, та, давлячи один одного, щiльно запакувала пролаз своїм трупом, i вже нiхто не мав сили нi зайти в Сiч, нi вийти з неї, а запорожцi тим часом били та й били яничарiв iз рушниць, аж доки всi вулицi помiж куренями вкрилися купами турецьких тiл, живих же яничарiв дуже порiдшало; тодi Сiрко наказав товариству хапати списи та шаблi й добивати ворогiв зручною зброєю. Доки встало сонце, в Сiчi полягли вiд зброї запорожцiв майже всi 13 500 яничарiв, що вмiстилися в нiй; тiльки невеликий загiн туркiв козаки помилували й забрали в полон. Хан, стоячи за стiнами Сiчi, довго чекав, коли ж то вибiгатимуть запорожцi iз Сiчi; а як утiкачi, перелiзши через стiни, сповiстили йому про те, що сталося, то вiн скрикнув: "Сiрко - шайтан, а не людина!" - i, мов навiжений, кинувся з усiєю ордою назад у Крим. Через мерзлу землю неможливо було ховати вбитих, та й самi трупи попiдпливали кров'ю i змерзлися цiлими купами так, що, за наказом Сiрка, запорожцi, щоб позбутися мертвих тiл, рубали яничарiв на шматки й, витягши їх iз Сiчi на рiчку, спускали в ополонки. Майже цiлий тиждень довелося вовтузитися з трупом та вичищати й обмивати Сiч, бо всi куренi й навiть церква були заплямованi турецькою кров'ю. Пiсля того, як усе було впорядковано, сiчовi панотцi одправили перед усiм товариством урочисту службу. Вiйсько Запорозьке разом зi своїм незмiнним кошовим Iваном Сiрком було дуже обурене таким несподiваним, як казав отаман, зрадливим нападом на Сiч. Щоб помститися хановi, Сiрко по веснi скликав на Сiч 20 000 козакiв i виступив iз ними потай у похiд на Крим. Недалеко Сiчi Сiрко перевiз вiйсько за Днiпро й повiв його не на Перекоп, як звичайно, а до броду на Гнилому морi, що його добре знали втiкачi з татарської неволi. Запорожцям пощастило зненацька вскочити в Крим, i вони блискавкою впали на татарськi мiста Ак-Мечеть (Сiмферополь) та Бахчисарай. Хан ледве встиг утекти в гори i вже звiдтiля почав скликати до себе орди; бiльшiсть же його скарбiв та частину гарему запорожцi захопили у свою власнiсть. Мабуть, про цей славний наскок Сiрка на Крим i спiвається в пiснi: Ой, як крикнув же та козак Сiрко Та на своїх же, гей, козаченькiв: "Та сiдлайте ж ви коней хлопцi-молодцi, Та збирайтеся до хана у гостi!" Та туман поле покриває, Гей, та Сiрко з Сiчi та вдїжджає. Гей, та ми думали, та ми ж гадали, Що то орли та з Сiчi втiтали, Аж то вiйсько та славне запорозьке Та на Кримський шлях з Сiчi виїжджало. Та ми ж думали, та ми х гадали, Та що сизий орел по степу лiтає, Аж то Сiрко на конику виїжджає. Гей, ми ж думали, ой, та ми ж гадали, Та що над степом та сонечно сяє, Аж то вiйсько, та славне запорозьке, Та на вороних конях у степу виграває. Та ми ж думали, ой, та ни ж гадали, Що то мiсяць з степу, ой, зiсходжає, Аж то козак Сiрко, та кэзак же Сiрко На битому шляху татар оступає. Визволивши з неволi велика силу землякiв i захопивши в неволю багато знатних татар, запорожцi, обтяженi здобиччю, пiшли назад до Гнилого моря та ледве встигли завчасу, бо хан, зiбравши орду, напав, було, вже на запорозьку залогу, що обороняла брiд. Одбившись од татар, Сiрко перейшов з усiм вiйськом та ясирем Гниле море й, наблизившись до Чорної долини, зупинився, щоб попасти коней. Тут на спочинку Сiрко почув, що не всi визволенi з Криму українцi радiють тому; чимало й таких, що вже побусурманилися або мають дiтей од бусурманiв i шкодують за Кримом i кленуть запорожцiв за те, що ведуть їх на Україну. Та звiстка тяжко вразила Сiрка, i в головi його постало гостре питання: "Як мусить жити далi Україна, коли дiти так легко її забувають i перекидаються не тiльки на ляхiв та московцiв, а навiть на ворогiв Христа - бусурманiв". У запалi вiн задумав помститися зрадникам i дати науку iншим. Суворий кошовий звелiв зiбрати всiх визволених до гурту - їх було бiля 7000. Тодi вiн сказав, що нiкого не приневолює вертатися на Україну; всякому вiльно йти, куди вiн хоче. Почувши те, бранцi подiлилися, й бiля 3000 побусурманених українцiв, покинувши запорозький табiр, пiшли назад до Криму. Дiждавши, доки вони зайшли за кряж, Сiрко одiбрав кiлькасот наймолодших козакiв (щоб загартувати молоде серце) i звелiв їм сiсти на коней, наздогнати перевертнiв i повистинати всiх до ноги; сам же повагом поїхав слiдом, щоб вивiрити, як виконають його наказ. Коли вiн доїхав до Чорної долини, рясно вкритої покривавленим трупом, то його взяв жаль, i в задумi вiн мовив: "Простiть менi, брати мої! Але лiпше вам спати тут до страшного суду господнього, анiж розплоджуватись у Криму на безголiв'я рiднiй вашiй землi, а собi без святого хреста на вiчну погибель!" Повернувшись iз визволеними християнами i 6000 захопленого бусурманського полону, Iван Сiрко частину бранцiв послав Самойловичу, а решту лишив на Сiчi, щоб взяти за них iз Криму викуп. I, справдi, незабаром вiн дiстав листа вiд хана з проханням вiдпустити полонених татар на волю за оплату. Вiддаючи бранцiв, Сiрко переслав з ними хановi в Крим ухваленого радою 2 вересня 1675 року довгого листа, у якому докоряв хановi за зрадливий напад на Сiч. У тому посланнi мiстяться дуже цiкавi згадки про давнiх запорозьких лицарiв та про подiї, якi з iнших джерел нам не вiдомi. ДРУГА РУЇНА УКРАЇНИ Року 1675-го Самойлович разом iз росiйським вiйськом знову пiшов на Правобережжя й оточив Дорошенка в Чигиринi, та той не пiддався, а тим часом йому на помiч встигли турки, взяли Ладижин та Умань, що перебували на московськiй сторонi, й увесь люд iз тих мiст погнали в неволю. Обороняли тi мiста й двi сотнi запорожцiв, якi також дiсталися чужинцям. Восени 1675 року турки покинули Україну й рушили за Днiстер, та з того не стало легше, бо польський король Ян Собеський задумав скористатися вiдсутнiстю їх i повернути Україну пiд владу корони, а для того вiн набрав чимале вiйсько й кинувся пустошити українськi землi ще гiрше, нiж татари. Люд, який уже 20 лiт переходив iз Правобережжя на Лiвобережжя, тепер посунув за Днiпро тисячами й десятками тисяч. Такому переселенню дуже сприяв Самойлович, який гадав, що це зменшує силу гетьмана Дорошенка. Занепад i руїна України важким тягарем давили душу Сiрка. Все життя вiн бився за волю рiдного краю i з розпукою в серцi бачив тепер, що вся його праця не дала щастя Українi й не зрятувала Правобережжя од повної руїни. Цей занепад Вiйсько Запорозьке обмiрковувало на своїй радi разом iз ксшовим i вирiшило, що коли вже неможливо зберегти незалежнiсть, то треба хоч з'єднати обидвi частини пiд рукою одного державця, щоб позбутися розбрату помiж себе й колотнечi. З московськими воєводами було тяжкэ й нудно, а проте жили там люди, мали що їсти i множилися; на Правобережжi ж, у боротьбi з поляками, турками та росiянами майже нiхто не доживав свого вiку: всi або гинули од ворожої зброї, або кiнчали своє життя в неволi. Україна вкрай стомилася вiд нерiвних змагань i благала дати iй спокiй. Через те рада погодилася з росiйською зверхнiстю i, щоб прихилити до того Дорошенка, Iван Сiрко з полком запорожцiв восени 1675 року поїхав до гетьмана в Чигирин. Той зустрiв кошового за мiстом дуже урочисто, як отамана Вiйська Запорозького й вiдомого на весь свiт лицаря. Обидва козаки гiрко плакали над долею рiдної неньки України i завершили свою нараду тим, що Дорошенко в присутностi свого вiйська склав присягу на пiдданство росiйському царевi, й частину своїх клейнодiв, а саме - булаву й корогву, доручив Сiрковi передати Вiйську Запорозькому. Про цю подiю Iвiн Сiрко зараз же сповiстив росiйський уряд, висловлюючи в листi надiю, що цар зустрiне Дорошенка з батькiвською ласкою i захистить Україну своїм вiйськом од усiх ворогiв: татар, туркiв та полякiв так, щоб сплюндрованi мiста й села України знову залюднилися i втiшалися своїми вольностями. Вчинок Дорошенка й Сiрка виявляє, що обидва цi щирi оборонцi української незалежностi розумiли, що Правобережжя добралося вже до краю, бо немає вже сил воювати, i що для подальшої боротьби на якийсь час потрiбний спокiй. Пiдданством Дорошенка росiйському царевi вони мали надiю зробити неможливими напади на Правобережну Україну Самойловича з росiйським вiйськом, та тiльки це було не на руку ставленику Москви - вiн хотiв знищити Дорошенка, щоб самому бути єдиновладним гетьманом, i через те, довiдавшись про Чигиринську подiю, вiн через посланцiв застерiг царський уряд, що та присяга не щира - то лише лукавi заходи Сiрка й Дорошенка проти нього - Самойловича. Пiд впливом цих наклепiв Олексiй Михайлович послав Дорошенковi грамоту з вимогою, щоб той їхав у Батурин i там присягнувся перед Самойловичем i боярином Ромодановським, та на це гетьман, пам'ятаючи долю Сомка i Многогрiшного, не пристав, так що й пiдданство Дорошенка Росiї неначе й не вийшло. На початку року 1676-го на Сiч прибули посланцi нового росiйського царя Федора Олексiйовича, щоб прийняти од запорожцiв присягу. Сiрко й Вiйсько Запорозьке присягнули, й до того ж Сiрко знову просив, щоб цар заступився за Дорошенка. На початку ж року 1676-го турецький султан, почувши про присягу Дорошенка царевi, звелiв татарам напасти на Україну. За часiв кошового отамана Iвана Сiрка на Запорожжi дуже добре були упорядкованi в степах бекети з "хвигурами", так що на Сiчi завжди знали про пересування татар, i Сiрко не давав їм змоги переходити запорозькi землi. Тому вороги обминали свої давнi шляхи, а рушали на Україну через Очакiв поза Бугом. Так було й цього разу: виконуючи наказ султана, татари напали на Подiлля й Волинь i почали забирати людей у неволю, та Сiрко невдовзi дiстав про те звiстку й, перейшовши з кiлькома полками запорожцiв за Буг, розгромив багато татарських загонiв, а бранцiв повизволяв. Коло того часу польський король справдi звертався до Сiрка з пропозицiєю, щоб той згодився бути гетьманом Правобережжя пiд його рукою, та отаман вiдмовився, щоб не зчинити ще бiльшого заколоту на Українi. Як тiльки на росiйському престолi сiв цар Федiр Олексiйович, Самойлович зараз же засипав його доносами на Дорошенка та Сiрка й почав лагодитися до походу на Чигирин. Дорошенко ж надiслав на Сiч листа, в якому з великим жалем та смутком розповiдав, до якої руїни дiйшла ненька Україна, що там, де за часiв Богдана Хмельницького пишалися заквiтчанi садками мiста й села, тепер бовванiють самi почорнiлi димарi .та виють голоднi собаки. Церкви божi, писав Дорошенко, попаленi, а де й лишилися цiлi, то стоять порожнi, бо нема кому, нема й для кого службу правити; лани позаростали будяками, й веселий край обернувся на пустку. В усьому тому, писав далi Дорошенко, винен "Сарданапал" Самойлович, що гетьманувати любить, а з пуховикiв не хоче вилiзти, щоб узятися за зброю та обороняти рiдну землю вiд кримських вовкiв. Коли цього листа зачитували перед сiчовою радою, то всi запорожцi, як один, плакали; тодi ж вони одписали гетьмановi, що будуть на його боцi, бо "Попович" (Самойлович), збираючи полки на Чигирин, намислив богопротивне дiло. Довiдавшись про постанову ради, Самойлович зараз же послав доноса царевi, а на Сiч передав листа, в якому вимагав, щоб Вiйсько Запорозьке видало йому клейноди й грамоти, якi там дiстали вiд Дорошенка, та щоб запорожцi в мiста не приходили й нiяких замiшань на Українi не чинили. Разом iз листом Самойловича на Сiч було привезено ще й послання росiйського уряду, в якому мiстилася вимога, щоб Сiрко залишив Сiч та їхав жити до сiм'ї на Харкiвщину. Ще й не дослухавши тих листiв, запорожцi почали гукати, що нiколи клейнодiв не вiддадуть, бо це споконвiку сiчовi скарби, а Сiрка не вiдпустять до московського боярина. Пiсля ж ради Кiш написав Самойловичу, дорiкаючи за те, що робить наклепи на запорожцiв царевi; маючи багато вiйська, вiн нi Дорошенка за лихої години не рятував, нi Уманi та Ладижину проти туркiв не подав помочi. Про клейноди запорожцi повiдомляли, що з тих часiв, як козаччина почалася на Днiпрi й першi гетьмани жили за порогами, то й клейноди вiйськовi на Сiч були державцями даванi. Наприкiнцi запорожцi заявили, що гетьман даремно зве запорожцiв свавiльниками - "коли б запорожцi не вiддавали свого життя за Україну, то вже б давно серед неї татарськi кочовища завелися б; свавiльник же сам Самойлович, бо цар подарував Вiйську Запорозькому у власнiсть Переволочанський перевiз, а гетьман царську грамоту про те заховав у свою кишеню". Доручаючи листа посланцям, Iван Сiрко сказав їм переказати боярину Ромодановському, що вiн нi до нього, нi до Харкiвщини не поїде, бо не хоче знову опинитися у Сибiру. Як видно з листа, за часiв Сiрка Вiйсько Запорозьке не тiльки "про око" визнавало владу росiйського уряду й гетьманську особу, насправдi ж воно дотримувалося права не виконувати тих указiв, якi порушували запорозькi давнi звичаї або обмежували права козацтва. Пiсля того, щоб прискорити кiнець пануванню Дорошенка, Самойлович зi своїми полками перебрався на правий бiк Днiпра, прямуючи на Чигирин, i туди ж iз росiйським вiйськом виступив боярин Ромодановський. Дорошенко не мав нiяких засобiв, щоб оборонятись од такої великої сили, й у вереснi 1676 року вийшов iз Чигирина у табiр Ромодановського i склав у присутностi Самойловича решту своїх клейнодiв, що не була вiддана Сiрковi. Ранiше, нiж зробити це, Дорошенко випросив собi спокiйне життя, але лишити його на Українi здавалося незручним - гетьмана вивезли до Москви, протримали там кiлька рокiв у почесному арештi, призначили потiм воєводою до Вятки, й нарештi року 1682-го йому було подароване село Ярополче Волоколамського повiту, на Московщинi, де вiн року 1698-го помер, далеко од свого рiдного краю. Не подавши Дорошенковi вчасно допомоги, турецький султан все-таки не хотiв зрiкатися захiдної України й восени 1676 року вислав за Днiстер своє вiйсько. Польський король хоч i вийшов йому назустрiч, та мусив незабаром замиритися, вiддати знову Подiлля, Брацлавщину, пiвденну Україну й Запорожжя, чиї землi, таким чином, юридичне перейшли пiд протекцiю султана. Запорожцi й пiд час цього приходу туркiв i татар на Україну чинили їм усякi перешкоди. Сiрко бив їх на перевозах через рiчки, та тiльки його сила порiвняно з турками та татарами була дуже мала i не могла зарадити королевi. Тепер на Правобережжi з'явилося два зверхники - Росiя й Туреччина. Але султан не хотiв нiчим дiлитися i намагався силою вiдвоювати Чигиринщину. На початку року 1677-го, збираючись походом на Чигирин, щоб мати на Українi гетьмана зi своєї руки, вiн звелiв вивезти iз Стамбульської в'язницi Юрася Хмельниченка й проголосити його втретє гетьманом України. Весною Юраська доставили морем у Крим, а звiдтiля, наступаючи з турецьким та татарським вiйськом на Україну, вiн наблизився до Запорожжя й прислав на Сiч посланцiв, умовляючи через них одвойовувати Україну од полякiв i московцiв. Але запорожцi не послухали послiв Хмельниченка, i Сiрко не поїхав на побачення з Юрасем, як той вимагав. Проте тепер, коли Дорошенка на Українi вже не було, а разом iз ним була страчена й надiя на незалежнiсть, запорожцi вирiшили зовсiм не брати участi у вiйнi Туреччини з Росiєю, а обстоювати лише свої власнi права й iнтереси й перш за все просити туркiв вернути на Запорожжя тих сiчових товаришiв, якi були захопленi в Уманi та Ладижинi. Цих своїх замiрiв Сiрко не виявляв i весною того ж року їздив за наказом царя у Батурин радитися iз Самойловичем та Ромодановським про те, як обороняти Україну од туркiв. Що було сказано на тiй радi, невiдомо, а тiльки повернувшись на Сiч, Сiрко мовив товариству такi слова: "Цар та гетьман тiльки пiдманюють мене листами; покладатись же на них неможливо - треба самим про себе дбати!" Ромодановський хотiв, було, для оборони Кодака поставити туди росiйську залогу, та Самойлович одраїв те робити, щоб не дратувати запорожцiв. Усю весну Сiрко, незважаючи на гетьманськi накази, не мав сутичок нi з турками, нi з татарами, сподiваючись визволити так запорозьких бранцiв iз неволi. Самойлович же брав те на зраду i щоразу писав Сiрковi докiрливi листи. Лiтом 1677 року турецьке вiйсько, сплюндрувавши все по дорозi, привело Хмельницького пiд Чигирин, та в серпнi їх було там розгромлено, i турки й татари одiйшли за свої кордони. Скинувши одного супротивника Дорошенка, Самойлович усе думав, як би позбутися й другого оборонця незалежностi України - Сiрка, й послав царевi доноса, неначеб той сам хоче бути гетьманом Правобережної України й схиляєт