во. Певно, що та милiсть не впала б на Гордiєнка, вiдвертого й запеклого ворога росiйської держави, та вiн не дожив до того дня, коли Запорожжя вiддавалось на ласку царицi. Вiн помер у Кам'янськiй Сiчi 4 травня 1733 року. Сiчове товариство, пригадуючи щиру душу, завзяття й лицарство свого отамана, поховало його, як i годилося козаковi, з мушкетною падьбою, й на пiвнiч од Сiчi, де було сiчове кладовище, насипало над його домовиною таку ж могилу, як над домовиною Iвана Сiрка в Чортомлицькiй Сiчi. Та могила й хрест над нею збереглися й до наших часiв над Козацьким Рiчищем (Днiпровою протокою) недалеко вiд села Кам'янки на Таврiї. ДРУГИЙ ВИХIД НА БАЗАВЛУГ На початку року 1734-го настала вирiшальна хвилина. Кримський хан вимагав од кошового отамана Iвана Бiлецького, щоб запорожцi йшли в Польщу на помiч королю Станiславу Лещинському, а це означало б, що запорожцi мали б воювати проти росiйського вiйська, бо воно вже було в Польщi й руйнувало маєтки прихильникiв Лещинського. При тiй нагодi Бiлецький вирiшив одверто стати на бiк православного царя. Щоб одвести хановi очi, вiн iз кiлькома тисячами вiйська вийшов до Бугу неначе для того, щоб сполучитися з ханом; насправдi ж iз дороги повернув назад i попрямував на Базавлуг, а Малашевич, за умовою з ним, перевiв тим часом усе вiйсько з Кам'янської Сiчi теж до Базавлугу, i все Вiйсько Запорозьке, сполучившим там, 31 березня заклало над рiчкою Пiдпiльною Нову Сiч, всього на одну милю нижче Старої Сiчi проти Базавлугу. Зi своїм переходом пiд руку царицi запорожцi на цей раз уже не таїлися, а послали кримському хановi Каплану-Гiрею, звiстку, що вони не можуть воювати зi своєю вiрою i своїми земляками, українськими козаками, що вони виступлять поруч iз росiйським вiйськом. З приводу переходу Запорозького Коша з рiчки Кам'янки на Базавлуг виникло затяжне листування та перемовляння мiж росiйським урядом та турецьким султаном. Почали з'ясовувати, чия ж то земля - той Базавлуг. Турки посилали навiть своїх людей оглядати мiсцевiсть, де осiли запорожцi; росiйський же уряд дав своєму посланцю в Стамбулi наказ, щоб не доводити до вiйни з Туреччиною, а казати, нiби росiйська iмператриця нiякого дiла iз запорожцями не має i що вони, хоч i перейшли, рятуючи себе, з одного Коша на другий, а проте оселились знову-таки на турецькiй землi, а не на росiйськiй. Почувши це, вiд росiйського посла, султан звелiв хановi умовити запорожцiв, щоб повернулися назад, а якщо вони не послухалися б, то змусити їх до того силою, як людей, що мешкають на турецькiй землi. Доки тривало те листування мiж сусiдами, запорожцi, отаборившись над рiчкою Пiдпiльною, бiля несходимої пущi Лугу Базавлугу, робили навколо свого нового коша окопи i зводили сiчовi будiвлi, не рахуючись iз тим, кому та земля належала на паперi, бо знали, що справдi тi володiння разом iз Днiпром, рiчкою Пiдпiльною та Базавлугом споконвiку були запорозькi. Улiтку того ж 1734 року старий сiромаха Пилип Орлик, що, покинувши пiсля смертi Карла XII Швецiю, проживав у Салонiках, прислав через кримського хана до запорожцiв листа, умовляючи їх одцуратись ворогiв-гнобителiв неньки-України, та листи його не справили нiякого впливу, бо всi запорожцi були захопленi радiстю з приводу переходу на рiднi мiсця. Проте турецький султан не хотiв так легко зректися запорожцiв, а тим бiльше їхнiх земель, що за Прутською умовою вiдiйшли його державi, а послав у Бiлу Церкву до графа Вейсбаха спитати, за яким правом росiйська цариця, взявши запорожцiв пiд свою протекцiю, залишає їх на землi падишаха та ще й зводить там фортецю. Граф одповiв, нiби нiякої будiвлi на Базавлузi росiйський уряд не споруджує; запорожцям же, мовляв, наказано слухатися султанових наказiв, а тим часом сам викликав кошового Iвана Малашевича iз старшиною у Бiлу Церкву, й там кошовий та всi його товаришi, кiлькiстю 153 чоловiки, 2 вересня 1734 року присягнули на вiрнiсть царицi. Невдовзi пiсля того iз запорожцями на їхнє прохання було пiдписано в Лубнах умову, на пiдставi якої вони переходили в пiдданство росiйських царiв. Головнi пiдвалини були такi: 1) Всi провини запорожцiв проти Росiї забути. 2) Мешкати запорожцям у тих мiсцях, де року 1709-го була зруйнована їхня Сiч. 3) Користуватись запорожцям здобиччю вiд рибальства по рiчцi Днiпру, а в степах полювати безборонне, починаючи вiд росiйських кордонiв. 4) Мати запорожцям свою старшину зi своїм звичаєм. 5) Бути вiрними росiйському престолу й пильнувати кордони росiйської держави. 6) Пiдлягати запорожцям старшому генераловi росiйських вiйськ на Українi. 7) Запорожцi мають отримувати за свою службу жалування щорiчно - 20 000 карбованцiв на все вiйсько. Пiсля того на Сiч було послано росiйського генерала Тараканова, щоб передати вiйську пйдарунки й одiбрати од запорожцiв присягу. Довiдавшись, що посланець наближається до Сiчi, кошовий отаман i все товариство вирiшили зустрiти його якнайурочистiше. Вiйсько вийшло за Сiч i стало по обидва боки шляху, i тут Малашевич привiтав Тараканова промовою. Потiм запорожцi стрiляли з мушкетiв та з гармат, а коли прийшли в Сiч i переступили порiг церкви, яка вже була збудована, то генерала зустрiв пан-отець i вiдправив молебiнь. Пiсля тiєї служби Вiйсько зiбралося на раду на майданi. Там прочитали царську грамоту про те, що запорожцi переходять пiд Росiйську державу, Запорозькому Вiйську вручаються новi клейноди, i все Вiйсько, кiлькiстю 7115 козакiв, присягнуло. Як виявилось iз курiнних реєстрiв, усiх запорожцiв тодi налiчувалося бiля 20 000, та тiльки бiльшiсть їх, як i завжди, перебувала на вольностях. Незабаром на Сiч прибув i посланець турецького султана з грiшми, подарунками й листами вiд хана та Орлика, щоб умовляти запорожцiв не пiддаватися Росiї, та було вже пiзно: запорожцi зустрiли його без великої шани й дорiкали за проданих у неволю товаришiв; одповiдь же на листи Орлика й хана дали глузливу й лайливу. 10 жовтня року 1734-го кошовий отаман Iван Малашевич повiдомив графа Вейсбаха, що тi запорожцi, якi не були в Сiчi пiд час зустрiчi Тараканова, присягнуть тодi, коли повернуться, в присутностi своїх курiнних отаманiв. Починаючи з часiв смертi Iвана Сiрка, сила й вага Вiйська Запорозького хутко почала падати, i з незалежної од сусiднiх держав вiйськової громади, що року 1648-го спромоглася, разом iз Богданом Хмельницьким, пiдняти на ноги й озброїти народне українське вiйсько в 200 000 козакiв, вона менше, нiж за сто лiт, року 1734-го перейшла в пiдданство царя вже як пiдлегле росiйському генераловi козацьке вiйсько, без зазначення навiть меж своїх земель, мало не з такими самими правами, як вiйсько Донське, Уральське й iншi. Дивуватись нема чого, бо сто лiт ранiше сусiднi iз Запорожжям держави - Польща та Московщина, мали небагато постiйного вiйська, i 20 000 запорожцiв тодi являли iз себе велику силу: в XVII ж сторiччi, коли Росiйська держава легко виставляла в поле по триста тисяч вiйська, запорожцi, що лишились в такiй же самiй кiлькостi, як i в XVI столiттi, до того ж не могли мати допомоги iз знесиленої та пригнiченої України, втратили своє значення, бо перестали бути великою силою. Наставав час, коли завзяття та вдача окремих людей втрачали на вiйнi свою вагу й доба лицарства вiдходила в минулу давнину. * НОВА СIЧ (1734-1775 роки) * УПОРЯДКУВАННЯ СIЧI НА ПIДПIЛЬНIЙ Осiвши напровеснi року 1834-го новим кошем над рiчкою Пiдпiльною, недалеко устя рiчки Базавлука, запорожцi, почуваючи себе в небезпецi вiд помсти татар за свою зраду їм, якнайхутчiше почали робити навкруг коша окопи та змiцнювати своє нове гнiздо засiками; на вали поставили бiля десятка гармат, захованих у пiсках iз давнiх часiв. Доки навколо Сiчi копали окопи, всерединi будували куренi й iншi сiчовi будови, було закладено дерев'яну церкву святої Покрови, без якої, на думку запорожцiв, не може iснувати й сама Сiч. Тiльки далеко не все товариство запорозьке могло прикласти рук до цього впорядкування, бо частина козакiв, як i звичайно, пiшла на рибальство та полювання, а кiльком полкам довелося-таки взяти участь у змаганнi польських королiв Августа III та Станiслава Лещинського, тiльки вже не на боцi останнього, як того домагався кримський хан, а на боцi росiйського ставленика Августа III З Прутської умови, за якою Правобережжя знову дiсталося Польщi, та до часiв Нової Сiчi польськi пани зрештою винищили незалежне од панiв козацтво, зорганiзоване Палiєм та його товаришами, й поновили порядки, що iснували до повстання Богдана Хмельницького. З метою залюднення спустошених земель Правобережної України польськi пани закликали на свою дiдизну переселенцiв з Лiвобережжя, обiцяючи їм усiлякi пiльги. Звичайно, на землях, призначених для селитьби, пани виставляли на палi дошки з кiлькома рядками дiрочок, i тi дiрки визначали, скiльки рокiв поселенцi мають володiти грунтами, не виплачуючи оренди i не працюючи на пана. Необачнi люди, рятуючись од панщини, що вже заводилася на гетьманщинi, тисячами переходили на правий берег Днiпра до грунтiв, на яких дехто з них жив ще зi своїми батьками до "Згону", не задумуючись над тим, що станеться в будучинi. Час минав, а пани щороку забивали кiлками на своїх дошках по дiрочцi, а як тiльки всi позабивали, селяни опинилися без власних грунтiв i цiлком у панському ярмi. Одночасно з поневоленням вiдновлялася на Українi й унiя. Вона хутко насувалась iз Заходу й нарештi запанувала на Брацлавщинi та Київщинi. НЕСПОКIЙ НА УКРАЇНI Засмучений неволею український люд почав пильно прислухатись до оповiдань старих людей та до кобзарських дум про те, як колись козаки визволяли Україну вiд панiв; дали волю селянам; найзавзятiшi з них стали мiркувати, чи не можна б знову вчинити так, як це робив колись Богдан Хмельницький. З назрiванням у народi таких настроїв польськi пани на Українi подiлилися на двi партiї й заклали спiлки, що звалися "конфедерацiями". Одна з них тягла за Станiслава Лещинського, закликаючи собi на помiч татар; друга ж - за Августа III, i вона прикликала собi на помiч росiйське вiйсько. Колотнеча мiж панами зчинилася ще в роцi 1733-му. Вони озброювали селян, складали з них сотнi надвiрних козакiв, призначаючи сотниками здебiльшого досвiдчених у вiйськових справах вихiдцiв iз Запорозького Вiйська, й ходили грабувати й нищити панiв iншої конфедерацiї. Простому людовi подобалося це, й вiн охоче кидав хлiборобство й писався в надвiрнi козаки. З весни року 1734-го на Україну вступило росiйське вiйсько, а разом з ним козаки з Лiвобережжя й кiлька полкiв Вiйська Запорозького пiд проводом колишнього кошового Iвана Бiлецького. Всi вони заходилися нищити маєтки й мiста прихильникiв Лещинського, пiднiмаючи народ до повстання проти панiв ворожої конфедерацiї. Побачивши, що польських панiв б'є i росiйське вiйсько, i запорожцi, народ Правобережної України зрозумiв це так, що, "цариця, мовляв, прислала своє вiйсько, щоб визволити людей од панiв та жидiв", i з помiччю захожих запорожцiв почав збиратись у ватаги та громити панiв, не розбираючи вже, чи то прихильники Лещинського, чи Августа III. Особливої сили набуло повстання українського люду на Брацлавщинi. Там старшина надвiрних козакiв князя Любомирського, запорожець Верлан, назвавши себе полковником Вiйська Запорозького, скупчив навколо себе чимало озброєного люду, подiлив його на сотнi й завiв у своїх загонах козацький устрiй. Тих повстанцiв поляки прозвали "гайдамаками", i та назва збереглася навiть до наших днiв у прикладi до людей свавiльних, завзятих та жорстоких. Зi своїми ватагами Верлан рушив походом по всiй Брацлавщинi, руйнуючи панськi маєтки, вирiзуючи жидiв, ксьондзiв та унiатських попiв i змушуючи людей присягати на вiрнiсть росiйськiй царицi. Згодом вiн перекинувся на Подiлля й Волинь: громив невеликi хоругви польського вiйська, захопив Жванець i Броди та сягав аж до Кам'янця та Львова. На Подiллi хвиля повстання пiдхоплена "левенцями", якi ще з часiв великого руху козаччини кублилися понад Днiстром, ховаючись за таких часiв у Волощину, а в Галичинi - "опришками", i згодом докотилася до верховин Прута, Черемоша й у Карпати до гуцулiв, де продовжилася аж до року 1745-го пiд проводом прославленого в народних пiснях Довбуша. Ой, попiд гай зелененький, Ходить Довбуш молоденький, На нiженьку налягає, Топiрцем ся пiдпирає Та й на хлопцi покликає: "Ой ви, хлопцi, ви, молодцi! А сходiться враз докупцi, Бо будемо раду мати, Де пiдемо розбивати, Щоби Кути не минути, До Косова повернути. Тепер, хлопцi, iдем спати, Бо маємо рано встати, Та вставайте всi раненько, Убирайтеся борзенько У постоли скирянiї, У волоки шовковiї, Бо зайдемо та до Дзвiнки - До Штефанової жiнки". "Ой, Довбушу, ти, пане наш, Там пригода буде у нас!" "Ви на мене уважайте - По двi кулi забивайте, Станьте, хлопцi, пiд ворота, А я пiду пiд вiконце - Чи спить моє любе серце?.. Рух українського люду на Київщинi та Брацлавщинi було припинено зовсiм несподiвано. Станiслав Лещинський того ж року втiк iз Польщi за кордон, пани ж його партiї скорилися росiйському урядовi й просили оборонити їх од нападiв гайдамак та допомогти їм вгамувати непокiрливих селян. Росiйський уряд згодився на те, й тi самi начальники росiйського вiйська, якi нещодавно закликали селян бити панiв, того ж 1734 року надосiнь розгромили ватаги Верлана й iнших провiдцiв - гайдамак, а далi почали винищувати на Українi й дрiбнiшi гайдамацькi загони; винищувати й захоплювати навiть поодиноких козакiв i без жалю вiддавати їх на суд тим же польським панам, якi од них потерпали. Можна гадати, який був суд: гайдамакам i всiм, хто не хотiв коритися панам, поляки завдавали нелюдських мук i здебiльшого навiть замордовували на смерть. Багато при цьому загинуло люду й тiльки дрiбним гайдамацьким ватагам та поодиноким запорожцям пощастило втекти до Чути, або сховатись понад Бугом у байраках Запорожжя. Звiдтодi, себто з першого року iснування Нової Сiчi, життя Вiйська Запорозького сполучилося з життям гайдамакiв, що найбiльше мiстилися на островi Мигеї на Бузi, в Чутi та по глибоких байраках, що спадають до Бугу, Iнгулу та Iнгульця. Проте на захiднiй Українi - Волинi, Подiллi, Галичинi й на Покуттi гайдамацький рух ще довго не вщухав, i в народнiй поезiї думи докладно розповiдають про одну щасливу для повстанцiв баталiю бiля Городецьких ставкiв, чи озер, i про нещасливу - в лiсi пiд Шаргородом на Подiллi. Годi, годi, козаченьки, в обозi лежати, Ой, ходiмо пiд Гусятин жидiв розбивати! А в п'ятницю до полудня жиди розбивали, А в суботу в Iванкiвцях худобу забрали. Козаченько-стороженько своїм знати дає: Ой, з-за гори високої да з зеленої дубини Iдуть ляхи на три шляхи за пiвтори милi. Крикнув козак запорозький да на свої люде: "Йдеть волинський воєвода - баталiя буде!" Перед себе десять тисяч ляхiв проганяли, На крикливiй дорiженцi там ся iспiткали, Дали ляхам привiтання, аж з коней спадали. Виступали козаченьки iз мiста Зiнькова, Ой, летiли вражi ляхи з коней, як солома; А добре ся пани ляхи з козаками били, Що лежить їх з-пiд Городка на пiвтори милi. Гей, показав Медвiдойко богатирську силу, Що потопив панiв ляхiв в Городецькiм ставу. А Волинський воєвода з гори поглядає: Пан Борейко без кульбаки, охляп утiкає. Нещасливий мiсяць-квiтень настав у сiм року: Рейментарю Борейковi потекла кров з боку. Поклонився пан Борейко пану воєводi: "А вже ж менi з козаками воювати годi!" Борейкова дружинонька волає долами, Один каже до другого: "Вже пана не мами!" Борейкова дружинонька волає до неба, Оден каже до другого: "Розiйтися треба!" Нещасная баталiя пiд Солонкiвцями, Лежать ляхи з козаками да все купоньками. Нещасливая та битва лиха наробила: В Солонкiвцях iз ляшенькiв висока могила! Борейкова дивiзiя в той час замiшала Да й лядському всьому вiйську шика поламала. В славнiм мiстi, у Кам'янцi, стрельнули з гармати: Не по однiм по ляшеньку заплакала мати. В славнiм мiстi, у Кам'янцi, стрельнули з рушницi, Не по однiм по ляшеньку плакали сестрицi. Iдуть ляхи на Вкраїну, все собi думають, А до Лугу козацького дороги питають. Стоять ляхи в Шаргородi. В Лузi дають знати: "Де вже ж ляхи, пани брати, козакiв вiшають". Гей, iз лiсу iз Кицманя, сталася там зрада, Ах, пропала Лужецькая велика громада! Пан Любковський, рементар, в коло луг оточив, А Пiдгурський з молодцями в очi їм заскочив. Вийди з Вербки, Медвiдойко, Луга рятувати, А вже ж нам тут, пане брати, прийде загибати. Прибiг з Вербки Медвiдойко Луга рятувати, Не мiг ляхам ради дати, мусив утiкати. Гей, закликав Медвiдойко сотника Сорича: "Сiдай, брате, ляхiв гнати аж до Жабокрича". Бiля села Жабокрича, де ляхи стояли, Трьох козакiв, як шпаконькiв, на паль повбивали. Не питайте на Вкраїнi, ляше, дорiженьки, Тiльки гляди, де по дубках висять козаченьки. По нещаснiй Українi злинула новина: Не одного смерть спiткала козацького сина! Де вже ж нам тут, пане брате, бiльше не гуляти: Борейчики, скурвi сини, будуть нас вiтати. НОВИЙ УСТРIЙ ЗЕМЕЛЬ ЗАПОРОЖЖЯ Тим часом кошовий отаман Вiйська Запорозького Малашевич, заснувавши Нову Сiч, подбав i про упорядкування всiх земель запорозьких i подiлив їх на паланки, або як би сказати по-теперiшньому, - повiти, призначивши в кожну невеликий вiддiл вiйська з полковником та iншою полковою старшиною. Усiх паланок до року 1764-го на Запорожжi було п'ять. На правому боцi Днiпра: Буго-Гардiвська, з осередком у Гардi на рiчцi Буг, бiля устя Сухого Ташлика; Iнгульська - мiж рiчками Iнгульцем та Днiпром, з осередком на мiсцi, де була Кам'янська Сiч; та Кодацька, угору Днiпра до рiчки Омельника з осередком у Старому Кодаку. На лiвому боцi Днiпра були: Самарська - мiж рiчками Ореллю та Конкою, та Кальмiуська - вiд верхiв'я Вовчої до рiчки Кальмiуса, Берди та Азовського моря. Року ж 1764-го кошовий Пилип Федорiв (Лантух) видiлив iз Самарської паланки, що вже доволi залюднилася, ще двi: Орiльську та Протовчанську по рiчках Орелi та Протовчi й, окрiм того, за згодою з Кримським ханом упорядкував восьму паланку - Прогноїнську, на Кiнбурзькiй косi, помiж Чорним морем та Днiпровим лиманом, де з давнiх часiв українськi чумаки та запорозькi козаки брали сiль iз Прогноїнських озер. Татари не перешкоджали запорожцям порядкуватись, бо, з одного боку, не хотiли мати їх своїми ворогами, з другого ж - хан Каплан-Гiрей, допомагаючи Лещинському, був з ордою в Каушанах на Буджаку i сам навiть боявся нападу запорожцiв на Крим. Весь рiк 1735-й минув для запорожцiв спокiйно, бо кримський хан за наказом султана ходив того року на Кубань, а з Кубанi - аж за Кавказькi гори - воювати персiв. Тим часом на Лiвобережнiй Українi пiсля смертi гетьмана Данила Апостола, що сталася 6 сiчня року 1734-го, росiйський уряд не дозволяв обирати нового гетьмана. Ця, сама по собi, велика подiя, небагато важила для Вiйська Запорозького, бо воно тепер було залежне не вiд гетьмана, а вiд старшого з росiйських генералiв на Українi. Дужче вiдбилося на запорожцях те, що року 1735-го помер генерал Вейсбах, який завжди прихильно ставився до них. НОВА ВIЙНА РОСIЇ 3 ТУРЕЧЧИНОЮ Призначений на мiсце Вейсбаха генерал Леонтьєв пiзно восени року 1735-го пiшов походом на Крим i примусив Вiйсько Запорозьке прилучитись до себе. Той похiд був невчасний i дуже невдалий: вигубивши 9000 свого вiйська вiд хвороб, Леонтьєв од рiчки Конки рушив назад. Чимало потерпiли вiд холодiв i запорожцi, повертаючись на Сiч iз порожнiми руками. Року 1736-го Росiя, вже не криючись, проголосила вiйну з Туреччиною, й фельдмаршал Мiнiх, викликавши до Лубен отамана Вiйська Запорозького Iвана Малашевича iз старшиною, звелiв йому вислати 3000 вершникiв у татарськi степи, щоб стежити за рухом орди, рештi ж запорожцям наказав рухатися разом iз росiйським вiйськом на Перекоп. Незабаром пiсля того замiсть Малашевича кошовим вдруге було обрано Бiлецького, й вiн iз кiлькома тисячами козакiв брав дiяльну участь у штурмi Перекопу, а потiм вдерся в Крим i бiля рiчки Самарчика, зчепившись iз татарами, що були пiд проводом Нурредина-султана, упень його розгромив. Султан був убитий, а корогва його й бунчук дiсталися запорожцям. Пiсля цього бойовища козаки пiшли далi на Козлов; бранцiв же, а їх було дуже багато, послали в подарунок Мiнiху. Слiдом за запорожцями увiйшло в Крим росiйське вiйсько й посунуло на Бахчисарай та Козлов, але татари, побачившiй свою кволiсть, пiдпалили з тiєї нагоди степ, й не тiльки спереду, а й позаду росiйського вiйська, i тим завдали йому прикрощiв. Невдовзi в Мiнiха почали гинути люди, а ще бiльше конi, й вiн мусив повернути назад i вибиратися з Криму серед попелу й диму. Багато там впало росiйського вiйська, та тяжко довелося й запорожцям, бо вони йшли позаду, вiдбиваючи татар, що переслiдували Мiнiха аж до Орелi. Не допустивши бусурманiв до останньої рiчки, запорожцi вдарили їм у бiк i змусили тiкати до Криму, а наздогнавши їх, погромили деякi татарськi загони й захопили у бранцi трьох мурз. За послуги у походах 1736 року Вiйську Запорозькому була прислана вiд царицi грамота й новi клейноди: срiбна, позолочена булава; обшитий золотою парчею бунчук, одна велика та чотири менших корогви й чимало перначiв для вiйськової старшини. Окрiм зазначених походiв, у запорозькому життi року 1736-го сталися ще такi подiї. Тi з ватажкiв народного повстання року 1734-го, яким пощастило врятуватись у запорозьких землях, знову згуртували коло себе побiля Бугу та в Чутi чималi ватаги гайдамакiв й, проникнувши лiсами та байраками на Україну, почали руйнувати та грабувати панськi маєтки та вирiзувати унiатiв i жидiв, як згадує гайдамацька, пiсня: Славна Чута товстими дубами, Ще славнiша Чута низом, козаками; Що козаченьки завжди пробувають; Iз лядської України собi здобич мають. Що драли ляхiв, драли, обдирали, Де був жид багатий, i того не минали, Драли одамашки вiд польської ласки, Драли кармазини, самi поносили, Драли оксамити, шили шаровари; Як загнали ляхiв в кальнiї болота, Брали много срiбла й злота. Великого страху полякам завдавали цього разу гайдамацькi ватажки: Сава Чалий, Грива, Медвiдь, Харко та Гнат Голий. Найбiльше лютував Сава Чалий, i поляки, щоб його позбутись, зробили на завзятого гайдамаку засiдку й, спiймавши до своїх рук, передали Потоцькому. Той же надумав зробити iз бранця оборонця своїх маєткiв од гайдамакiв i умовив його стати на службу, обiцяючи за це шану й розкiшне життя. Сава Чалий, щоб уникнути мук та смертної кари, згодився перейти на бiк полякiв i громити своїх колишнiх товаришiв-гайдамакiв по їхнiх кублах, що йому були добре вiдомi. Починаючи з року 1737-го, вiн справдi почав ловити гайдамакiв й завдавати, ганяючись за ними по запорозьких землях, великої шкоди, вже не тiльки гайдамакам, а навiть Вiйську Запорозькому. Другою подiєю на Запорожжi року 1736-го було збудування, з наказу київського генерал-губернатора Леонтьєва, що не любив запорожцiв i не йняв їм вiри, поруч Нової Сiчi "Новосiчинського ретраншементу", себто окопiв iз будiвлею, в якiй мiстилася росiйська залога з комендантом. Така новина була неприємна запорожцям, i вони стали навiть хвилюватися, але Iван Малашевич, що з початку року 1737-го знову став кошовим, застерiг товариство, щоб поводилося з росiйським вiйськом обережно. На початку року 1737-го вiйна з турками та татарами поновилася, i Вiйсько Запорозьке, з наказу Мiнiха, було подiлене натроє: перша частина пiд проводом Малашевича повела перед армiї Мiнiха в наступi на Очакiв; друга з вiйськом генерала Ласiя - в походi на Перекоп; третя ж попливла байдаками в Лиман i на Чорне море, щоб чинити туркам шкоду навколо Очакова. Росiйське вiйсько разом iз запорожцями здобуло Очакiв, iншi ж два походи не дали помiтних наслiдкiв. Року 1738-го знову спалахнула вiйна. На цей раз розпочали її татари, наскочивши на Лiвобережну Україну, так що запорожцям довелося зустрiчати татар на поворотi та вiдбивати в них полон. Пiсля того Мiнiх вирушив походом за Буг i звелiв туди ж iти й Вiйську Запорозькому. Кошовий Iван Бiлецький виступив теж за Буг i перебував бiля Днiстра аж до зими, а тим часом до наказного отамана Похволитого почали звертатись iншi, окрiм Мiнiха, росiйськi генерали, вимагаючи, щоб той вислав i до них полки запорозьких комонних козакiв. Запорожцям i так уже тяжко було вiд затяжної вiйни, бо вона звела нанiвець запорозьку торгiвлю i згубила чимало товариства, а тут ще свавiльнi вимоги генералiв украй роздратували всiх, хто лишився на Сiчi, й вони на радi склали листа до Бiлецького, дорiкаючи йому, що покинув їх: "Кошовому отамановi - писали вони, - личить доглядати Сiчi, а не блукати з клейнодами по пустинях". Тiльки пiд зиму Вiйсько Запорозьке, обiдране й босе, повернулося на Сiч, та й то ненадовго, бо на початку року 1739-го знову мусило виступати в похiд. На цей раз бiльшiсть вiйська повiв новий кошовий Якiв Тукало. Запорожцi ходили з ним пiд Хотин, ведучи перед в армiї Мiнiха, а добувши його, опанували Яссами та всiєю Молдовою. Тут добре допомагала частина Запорозького Вiйська що, випливши в Чорне море, пiдвозила на Дунай припаси й топила дрiбнi турецькi судна. Друге Запорозьке Вiйсько, пiд проводом полковника Онисима Бiлого, виступило на чолi з генералом Ласiєм, що ходив на Крим. Тут запорожцi показали росiянам брiд через Гниле море (Сиваш) i допомогли їм заволодiти Арабатською фортецею. Восени року 1739-го турецька вiйна скiнчилася. Вона майже нiчого не дала Росiї, запорожцям же тiлька нашкодила Пiд час цих чотирьохрiчних змагань загинуло бiля 6000 запорожцiв, себто бiля половини всього придатного до бою товариства. До того ж, ще пiд час вiйни занесли з Туреччини на Сiч чуму, яка змусила товариство розбiгатися з Сiчi; багато козакiв загинуло з безхлiб'я по луках та байраках. Торгiвля Запорожжя припинилась, i пiсля вiйни запорожцi лишились майже без хлiба i одягу. Росiйський уряд iз замиренням не вимовив запорожцям права вiльно плавати по Чорному морю, i за пунктом IX умови з Туреччиною "морська торгiвля мiж Росiєю й Туреччиною має вiдбуватись тiльки на турецьких кораблях". Що ж до земельних меж, то за умовою 1739 -1740 рокiв, вiддали Туреччинi добрий шмат запорозьких земель на захiдному боцi Днiпра, з устями рiчок Мертвих Вод, Гнилого Єлан-ця, Iнгулу й Iнгульця. Правда, запорожцi не хотiли й знати про передачу частини їхнiх степiв татарам i не пускали їх на устя цих рiчок. В жовтнi 1740 року померла цариця Анна Iванiвна, а через рiк на престол стала Єлизавета Петрiвна. ДРУГИЙ ГАЙДАМАЦЬКИЙ РУХ НА УКРАЇНI Весь час турецької вiйни народнi рухи на Правобережжi не вщухали. Люди не хотiли коритися польськiй владi й гуртувалися по лiсах, створюючи ватаги. Тiльки на той час поляки мали завзятого собi оборонця в особi Сави Чалого. З полком найманого польського вiйська вiн стояв у Немировi й звiдтiля без жалю вистежував i громив ватаги своїх колишнiх товаришiв, а коли тi якось почали втiкати на Запорожжя, то вiн скористався з того, що Вiйсько Запорозьке було на вiйнi, вскочив слiдом за гайдамаками з полком полякiв та волохiв у запорозькi землi, зруйнував на Бузi запорозький Гард, не пожалiвши навiть церкви та рибальських гардiв (приладдя для рибальства). Звiстка про цю подiю страшенно обурила не тiльки гайдамацьких ватажкiв, а й Вiйсько Запорозьке, як громаду, бо зрада запорожця товариству була тяжкою ганьбою всьому Вiйську Запорозькому... I от один iз гайдамацьких ватажкiв - Гнат Голий заповзявся скарати Саву Чалого за його зраду. Прихопивши з собою десяток найзавзятiших товаришiв, вiн потай пробрався в Немирiв, де Сава проживав у добротному будинковi, й однiєї ночi вдерся з кiлькома козаками у хату до Чалого. Побачивши давнього приятеля на порозi, Сава зразу зрозумiв, з якою метою той прийшов, i хотiв було оборонятись, та Гнат Голий iз товаришами накинулися на нього зi списами i, захопивши живого в бранцi, привезли на Сiч, а там вiйськовий суд засудив зрадника до смертної кари, i Саву Чалого козаки забили киями. Зрада Чалого й кара з боку запорожцiв справили на Українi велике враження, й це вiдбилося в багатьох народних пiснях, i кобзарi й досi спiвають на Українi: Ой, був у Сiчi старий козак, на прiзвище Чалий, Вигодував сина Саву ляшенькам на славу. "Ой, чи бачиш, старий, сiдий, а що твiй син робить, - Як полове запорожцiв - то в кайданах водить!" Ой, як крикнув старий, сiдий та на запорожцiв: "Хiба ж нема помiж вами удалих молодцiв?!" Обiзвався Гнатко-братко: "Та нi в вiщо вбратись; Знаю, знаю пана Саву - можу з ним погратись" "Ой, як можеш, брате Гнате, з Савою погратись, Буде тобi, брате Гнате, у вiщо й убратись" Ой, ще не свiт, ой, ще не свiт, ой, ще не свiтає, А вже Гнатко з кравчиною коники сiдлають. Заїхали в нову корчму меду-вина пити. Набiгались вражi ляхи, - хотiли побити. Ой, вдарили запорожцi навхрест шабельками, Повтiкали вражi ляхи попiд рученьками. Ой, був Сава в Немировi в тестя на обiдi, Та не знав вiн i не вiдав об своїй гiркiй бiдi. Приїжджає та пан Сава та до свого двору, Питається челядоньки: "Чи все гаразд дома?" "Ой, все гаразд, пане Саво, i добра година: Породила твоя панi хорошого сина; Ой, все гаразд, пане Саво, та за одно страшно: Виглядають гайдамаки iз-за гори часто" "Та нехай вони виглядають, - я їх не боюся! - Єсть у мене вiйська много, - я з ними поб'юся!" Ой, сiв Сава кiнець столу та листоньки пише, А Савиха молоденька дитину колише; Сидить Сава в кiнцi столу, листоньки читає, А Савиха молодая важкенько зiтхає: "Ой, ну, люлi, мале дитя, ой ну, люлi, спати, - Наїхали гайдамаки до нашої хати". А у того пана Сави весь двiр на помостi, Приїхали та до нього козаченьки в гостi. "Здоров, здоров, пане Саво, а що ти гадаєш: Здалека ти гостей маєш, - чим їх привiтаєш?" "Ой, чим же вас, милi братця, я буду вiтати, - От дав менi господь сина, - буду в куми брати". "Ой, чом же ти, пане Саво, тодi не кумався, Як у Сiчi з отаманом у вiчi видався? Та йшов же ти бiля його та й не привiтався?" "Пiди, хлопку, пiди, малий, та уточи пива, - Та вип'ємо з козаками за малого сина; Пiди, хлопку, пiди, малий, та уточи меду, - Трудно-нудно на серденьку: головки не зведу!" "Не того ми наїхали, щоб пить, кумувати, Хочем тебе, пане Саво, iз душею взяти. Було б тобi, пане Саво, Гард не руйнувати, Коли хотiв запорожцiв в куми собi брати! Було б тобi, пане Саво, шкоди не робити, Запорозьким козаченькам голов не лупити, А пiймавши у неволю, - в кайданах не водити". Ой, кинувся да пан Сава до ясної зброї, - Та пiдняли пана Саву на ратища вгору. Вiдплачуючи за Саву Чалого, польськi пани з чималим полком вiйська гналися за ватагою Гната Голого та, не наздогнавши її, напали на запорозький Гард i вдруге зруйнували його. Запорозький Кiш скаржився з приводу цього Сенату, й росiйський уряд листувався з польським урядом, та поляки так i вiдповiли, що Гард поруйновано за те, що запорожцi наскочили на Немирiв i захопили там польського полковника Саву Чалого. Пiсля того наскоки гайдамакiв на польських панiв на Правобережжi довго не припинялися й викликали з боку польського уряду скарги в Петербург на те, що по вiйнi Росiї з Туреччиною не запрошували Польщу до межування земель, i через те нiбито запорожцi захопили бiля Синюхи польськi землi. З приводу цього наприкiнцi року 1744-го Київський генерал-губернатор Леонтьєв наказав кошовому Якиму Iгнатовичу розпитати запорозьких дiдiв та списати для нього, де справдi була межа Вiйська Запорозького з Польщею. З вiдповiдi Коша Леонтьєву од року 1745-го, виявилося, що помiж запорожцями добре зберiгались перекази про здобутки Вiйська за часiв Богдана Хмельницького й попереднiх гетьманiв. Перш за все з уст дiдiв записали, що межа з Польщею була по рiчцi Случi, й усi землi вiд Днiстра до Днiпра складали сьогобочну, Правобережну, Україну. Iншi дiди, зрозумiвши, що мовиться про землi виключно Запорожжя, обмежовували їх так: запорозькi землi йшли на заходi од устя Тясмину до Днiпра через Чорний лiс до рiчки Висi пiд Лебедин, далi рiчкою Синюхою та Бугом до Очакова i лиманом, "поки кiнь копитами дна достане", до устя Днiпра; до Запорожжя також належали Трахтемирiв, де був запорозький шпиталь, та Келеберда й Переволо"на на Днiпрi. СУПЕРЕЧКИ ЗА ЗЕМЛI Бiля тих же часiв почалися суперечки за землi й на сходi Запорожжя iз донцями. Чим дужче слабшала татарська орда, тим бiльше її земель захоплювали запорожцi й донськi козаки. Землi по Мiусу, Луганi, Бахмутцi, Терцю, Кальмiусу та Бердi обидва вiйська мали тепер своїми, ворогували за них, навiть бились i скаржились один на одного до Петурбурга. Опрiч того, козаки обох вiйськ переїздили за Азовське море на рибальство й там билися за коси й лимани. Року 1745-го в змагання Вiйська Запорозького з донцями втрутився нарештi росiйський уряд i царською грамотою наказав кошовому Василевi Сичу, щоб усi побудованi запорожцями на Єйських косах куренi попалити й надалi на той бiк Азовського моря запорожцiв не пускати. Побачивши, як хутко заселялися сумiжнi iз Запорожжям землi, козаки звертались до Сенату з проханням потвердити межi Вiйська Запорозького, та тiльки, замiсть того, вони дiждали, що на вiйськових землях iз наказу царицi Єлизавети знову почали будувати фортецi. Першим був збудований Ново-Архангельський шанець на рiчцi Синюсi, проти української Торговицi. Другим - Орловський шанець бiля Бугу, де тепер Ольвiопiль. Запорожцi з колишньої партiї Гордiєнка стали, було, нарiкати на Малашевича, що не обстоює давнiх меж Запорожжя, але року 1750-го мала мiсце подiя, що подала запорожцям надiю на краще й заспокоїла їх: своїм указом цариця вiд 22 лютого вiдновила на Українi гетьманство, при чому козацькiй старшинi було загадано обрати гетьманом Кирила Розумовського, а указом од 19 жовтня 1750 року велено Вiйську Запорозькому перейти пiд руку гетьмана України, "як то в минулi часи було, до року 1708-го". ПОРУШЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ВОЛЬНОСТЕЙ Тiльки невдовзi Вiйсько знову було пригнiчене розчаруванням: гетьман Розумовський не мав майже нiякої влади й не лише не обстояв запорозьких земель, а року 1751-го навiть сам повiдомив Кiш, що всi запорозькi землi на пiвдень од Синюхи та Висi на 20 верст, простягаючись од Буга до Днiпра, разом з устям рiчки Омеляника, вiддаються пiд залюднення втiкачам iз Сербiї, що прийшли на Україну пiд проводом полковника Хорвата. Та звiстка, мов грiм, ударила запорожцiв, i не встигли ще вони вiд неї прочуняти, як року 1753-го вiд запорозьких земель було вiдмежовано ще землi од устя Чорного Ташлика до устя рiчки Самотканi по Днiпру й розпочато будiвлю фортецi святої Єлизавети (де зараз Єлисаветград). Одмежованi вiд запорожцiв землi було прозвано Ново-Сербiєю. Та й на цьому ще не скiнчилося лихо запорожцiв, i того ж таки року 1753-го на схiдному краї Запорожжя теж одмежували частину запорозьких земель по рiчках Торець, Бахмутка та Лугань i вiд Донця та до Савур-могили й теж вiддали втiкачам iз рiзних слов'янських земель пiд назвою Слов'яно-Сербiї. Новi поселенцi незабаром не тiльки освоїли запорозькi землi, а почали силою зганяти з тих земель козакiв, що хоч i в невеликiй кiлькостi, сидiли по своїх вольностях зимiвниками й бурдюгами. Найбiльш утиснули новi поселенцi городових козакiв. Пiкiнерськi солдати не пускали запорожцiв рибалити або забирали в них наловлену рибу. Бiля церкви запорозької пiкiнери збудували свої кухнi; коли ж священик почав заперечувати, то капiтан зовсiм заборонив без свого наказу правити в церквi. У Сiчi з приводу цих подiй виникали бурхливi ради, та тiльки з того нiчого не виходило, i пiсля дорiкання старшинi та бiйки помiж себе товариство заспокоювалося на тому, що надсилало скаргу царицi й гетьмановi й сподiвалося, що вiдiбранi землi будуть поверненi Вiйськовi; тi ж iз товариства, хто не знав, куди подiти своє завзяття, йшли в гайдамаки й ватагами наскакували на польськi й татарськi межi. 19 липня року 1753-го на Сiчi було прочитано царський наказ про те, що надалi Вiйську забороняється змiнювати старшину без вiдома росiйського уряду. Той же указ упень руйнував запорозький звичай вибирати старшину щороку, а разом з тим одмiняв i право обирати старшину вiльними голосами всього товариства за своїм бажанням, бо росiйський уряд мiг би й не дозволити обрати того, хто був йому небажаний. Незважаючи на той указ, 1 сiчня 1754 року на Сiчi вiдбулася рада, на якiй кошовим замiсть Iгнатовича обрали Грицька Лантуха (Федорова). Довiдавшись про те, що новий отаман, не спитавшись росiйського уряду, взяв булаву, а разом i владу над Запорожжям до своїх рук, гетьман Розумовський, що мав би обстоювати права Вiйська Запорозького, просив у царицi дозволу скинути Грицька Федорова з кошевства i, щоб налякати й iнших, завдати йому за непослух покарання, та вже сама цариця лишила пропозицiю Розумовського без наслiдкiв. Незабаром пiсля обрання на уряд Грицько Лантух, зважаючи на скарги полякiв i татар на напади гайдамакiв, послав вiйськового осавула Петра Калниша з полком запорожцiв вишукувати й винищувати гайдамацькi кубла. Калниш вистежив ватагу гайдамакiв бiля рiчки Бугу, i хоч вони завзято оборонялись пальбою з рушниць i навiть iз гармат, обгородившись засiками, та запорожцi взяли їх i декого побили, а бiльшiсть порозганяли. Проте цей погром був нi до чого, бо року 1755-го гайдамаки так само чинили напади й на польськi, й на татарськi межi. Тодi Федорiв надумав послати до гайдамакiв старих дiдiв, щоб умовити їх покинути гайдамацьке життя. Дiди порозшукували всi гайдамацькi кубла по Бугу й по Чутi, розказали їм, що тими лихими вчинками користуються росiйськi вороги Вiйська Запорозького з тим, щоб зовсiм одiбрати од Вiйська його землi, а саме Вiйсько скасувати. Гайдамаки разом iз дiдами плакали над лихою долею українського народу та приборканого Вiйська Запорозького й, урештi, щоб не згубити Запорожжя, пiшли своєю волею за дiдами на Сiч, а там кошовий отаман змусив їх присягнути, що не будуть надалi гайдамачити, й без нiякої кари розпустив їх по сiчових куренях. З цього випадку скористався Ново-Сербський генерал i зробив наклеп на кошового й сiчову старшину, нiби вони покривають гайдамакiв i роздiляють iз ними награбоване добро. Це дiйшло до самої царицi, i за її наказом сталася нечувана, вiдколи iснувало Вiйсько Запорозьке, подiя: отамана Лантуха (перехрещеного росiйським урядом у Федорова) та осавула Чорного викликали до Глухова на суд i туди ж привезли й кiлькох запорожцiв, захоплених у Ново-Сербiї на гайдамацтвi. Гайдамакiв допитували, чи справдi вони гайдамачили з вiдома Коша Запорозького, а награбоване добро привозили на Сiч i розподiляли мiж вiйськовою старшиною. Кати завдавали всiляких мук, аби вони в тому признались, та тiльки коли гайдамаки, колишнi запорожцi, побачили, що разом iз ними судять i "батька" кошового, то в розпачi попадали навколiшки перед Лантухом i одноголосно ствердили, що гайдамачили проти волi сiчової старшини - своєю сваволею. Слiдство над кошовим Лантухом тривало цiлий рiк, i врештi його iз шаною вiдпустили на Сiч. Це порушення давнiх прав Вiйська Запорозького, що тiльки за вiйськовою радою визнавало право судити отамана, засмутило Вiйсько i вкинуло в душi старих сiчовикiв тяжкi передчування. Найбiльше Вiйсько Запорозьке побоювалося за свої вольностi, i ще до початку слiдства про участь запорожцiв у гайдамацтвi вiйськова рада на початку року 1755-го послала до Петербурга й гетьмана Розумовського депутатiв - колишнього кошового Данила Гладкого, вiйськового старшину Петра Калниша (перехрещеного в Петербурзi на Калниш