о вони вiдвiдували рiчку Гайчур та могили Барабашеву й Токмак. Доки вiйсько перебувало зиму на Сiчi, помiж запорожцями знову вибухнуло незадоволення старшиною, найбiльше з приводу того, що вiйсько на вiйнi було на послугах росiйському вiйську та генералам, якi часом поводились iз запорожцями i навiть з їхнiми полковниками та старшиною дуже нечемно, та ще з приводу того, що Калнишевський, як казали козаки, "пiдслуговуючись Москвi", покинув без вiйська схiднi запорозькi землi й призвiв їх до руїни, а чимало товариства - до загину. У груднi року 1769-го пiд час обiду в Корсунському куренi козак Дорошенко почав дорiкати отаману Петровi Остроуху та колишньому кошовому Скапi за те, що вони допомагають "москалевi", гнiтять товариство, i зрештою назвав їх обох зрадниками; пiсля обiду ж, коли Скапа почав Дорошенковi погрожувати, козаки побили Скапу, кажучи, що вiн, їздивши в Москву "складати закони", продав запорозькi вольностi за того портрета (медаль), що носить на грудях. Калнишевський звелiв Дорошенка i всiх, хто бив Скапу, заарештувати, i всупереч iз звичаями Вiйська Запорозького, вiддав їх на суд комендантовi Ново-Сiчового ретраншементу. Цим учинком отаман показав, яка рiзниця була мiж ним та кошовим Iваном Сiрком. Той уперто обстоював незалежнiсть вiйськового запорозького суду од росiйської влади, кажучи, "як ми видамо одного (самозванця Сiмеона), то Москва всiх нас поодинцi розтягає"; Калнишевський же сам порушив ту незалежнiсть без вимог навiть iз боку росiйського уряду. Незадоволення кошовим спалахнуло знову, коли Калнишевський в березнi 1770 року виступав у похiд. Корсунський курiнь не захотiв iти слiдом за кошовим, вимагаючи, щоб ранiше було визволено iз в'язницi Дорошенка та його товаришiв. Наказний отаман Косап почав умовляти корсунцiв, але вони, дiйшовши до рiчки Базавлука, отаборилися там i стали вибирати собi нового отамана. Щоб приборкати корсунцiв, Калнишевський iз походу попросив генерала Панiна заарештувати бунтарiв росiйським вiйськом й заслати їх за непокору "на Сиберiю". Так воно й сталося, i чимало запорожцiв Корсунського куреня загинуло в Сибiру на каторзi. З цих випадкiв видно, що Калнишевський, як i колись Мазепа, Самойлович та Брюховецький, пiдтримав свою владу на Сiчi не власним впливом на громаду, а силою росiйського уряду та вiйська. Останнiй вчинок украй одвернув од нього запорожцiв i в березнi того ж року Щербинський курiнь змовився, щоб Калнишевського вбити та, обравши кошовим отаманом Пилипа Федорова, перейти пiд протекцiю турецького султана. Змова ця почала поширюватись у вiйську, та про неї довiдався один iз сiчових священикiв i застерiг Калнишевського, а той ужив заходiв, щоб завчасу загасити бунт. На початку року 1770-го все Запорозьке Вiйсько було подiлене на три частини. Головне вiйсько - 7352 козакiв iз Калнишевським на чолi було вiддане пiд команду князя Прозоровського. Друге вiйсько - Низове, 2930 козакiв - пiд керуванням вiйськового старшини Третяка - на чотирьох десятках байдакiв випливло в лиман пiд Очакiв; нарештi, третя частина вiйська - 995 козакiв - пiд орудою полковника Порохнi стала пiд команду генерала Берга, вiйсько якого стояло на рiчцi Концi. З першого вiйська ватаги комонних запорожцiв об'їхали всi степи бiля Очакова, здобули його передмiстя, причому 10 запорожцiв було вбито та 27 поранено, i дiйшли до Днiстровського лиману. Виявилось, що татари поховались у фортецях та за Днiстром i навiть худобу свою позаганяли так, що запорожцям небагато дiсталося здобичi. Запорозькi байдаки з полковником Третяком цiле лiто вишукували ворогiв у лиманах i мали зачiпку з турками бiля Кiнбурзького замку. Зачувши на Кiнбурзi стрiлянину, з Очакова випливли 11 турецьких кораблiв i погнались за запорожцями. Третяк заманив туркiв до Днiпрових гирл. Зчепився там iз ворожими кораблями й невеликими гарматами iз своїх байдакiв накоїв трьом кораблям такої шкоди, що весь турецький флот мусив тiкати назад у Очакiв. Восени, повернувшись на Сiч, Третяк попросив генерала Панiна, чи не можна б дати Вiйську Запорозькому хоч двi гармати, якi б стрiляли так далеко, як турецькi. Тiєї ж осенi головний вiддiл Запорозького Вiйська ходив пiд рукою князя Прозоровського пiд Очакiв. Проти нього з фортецi виступила залога в 5000 душ iз гарматами, та запорожцi разом iз донцями та карабiнерами розгромили її й захопили здобич: три мiдяних гармати, 11 прапорiв, пернач та безлiч усiлякої зброї. Як виходить, цей бiй був нелегкий, бо в запорожцiв загинув курiнний отаман Якiв Воскобойник та поранило курiнного Михайла Дегтяря i двох вiйськових старшин, Iвана Бурноса та Пилипа Стягайла. Пiсля того, як турки й татари були розбитi бiля рiчки Ларги, а пiзнiше бiля Кагулу, татари кинулись тiкати iз Буджака через Очакiв та Кiнбурн у Крим. Тут їх вистежив Данило Третяк своїм флотом, розбив деякi їхнi загони й захопив 673 душi невiльникiв, здебiльшого волохiв та жидiв, а пiзнiше напав на самого кримського хана, коли той переїздив через Кiнбурнзьку косу й, знищивши вiйсько, що з ним було, вiдiбрав двi корогви та срiбну, з позолотою, палицю. Навiть сам хан ледве не дiстався йому в бранцi. З визволеного полону волохiв було поселено на запорозьких землях бiля устя рiчки Сури, - село Волоське, що iснує й зараз; жидiв же запорожцi не захотiли тримати на своїй землi й одiслали в фортецю святої Єлизавети до росiйського начальства. Надходила вже зима, а проте низовому загоновi запорожцiв накинули ще нову роботу. Побачивши, що розбите турецьке вiйсько пiшло за Дунай, а кримський хан ледве втiк у Крим, Буджацькi й Едiсанськi татари, а далi й Едiчкульськi та Джамбуйлуцькi, залишившись без турецької оборони, перейшли пiд владу Росiї. Щоб забезпечити першi двi орди вiд впливу та помсти туркiв, росiйський уряд надумав перевезти їх на лiвий бiк Днiпра разом iз їхнiми гарбами, худобою та збiжжям. Оту тяжку роботу Панiн i накинув на Третяка. У листопадi запорожцi серед криги, що пливла Днiпром, мусили перевозити на вiйськових: байдаках i людей, i коней, i гарби з усiляким збiжжям. Бiля Кизикермена козаки таким чином переправили бiля 12000 татар та кiлька десяткiв тисяч коней i худоби, але при тому втратили три десятки вiйськових байдакiв та застудили чимало товариства. За службу Запорозького Вiйська цариця Катерина 5 сiчня 1771 року видала указ, яким "за отличные в прошлую и нынешнюю камлании отлично-храбрые противу неприятеля поступки и особливое к службе усердие" пожалувала Калнишевському золоту медаль, обсипану самоцвiтами, iз власним портретом. Таїкi ж медалi, тiльки без самоцвiтiв, були пожалуванi; вiйськовому обозному Павлу Головатому, писаревi Iвану Глобi, хорунжому Якову Качалову, осавулу Сидору Бiлому, суддi Миколi Косапу й вiйськовим старшинам: Iвану Бурносу, Андрiю Носачу, Андрiю Порохнi, Андрiю Лук'янову, Макару Нагаю, Софрону Чорному, Пилипу Стягайловi, Лук'яну Великому, Олексi Чорному та Василевi Пишличу. Пiсля цього року у царському дворi стало звичаєм, або, сказати б, увiйшло в моду, записуватися вельможам у запорозькi козаки, й першими записались граф Панiн та князь Прозоровський. Цiлу зиму, як i попереднiй рiк, запорожцi мусили тримати в степах бекети; по веснi ж Вiйсько Запорозьке знову подiлилось. Кошовий iз 6000 козакiв та 12 гарматами пiшов пiд Очакiв та Хаджибей i мав там три щасливi баталiї з ворогами: 21 червня, 15 вересня та 9 жовтня. Друга частина вiйська попливла байдаками на низ i цього разу не тiльки лиманом, а й давнiм запорозьким шляхом - на Дунай. На жаль, тепер вiйсько мало тiльки 19 байдакiв, бо решта загинула i зiпсувалася пiд час перевозу через Днiпро татар. З цими суднами 16 квiтня 1771 року iз Сiчi вирушив уповноважений радою полковник Якiв Сiдловський. Незважаючи на свою невелику силу, запорожцi пропливли до Килiї, а далi, виконуючи накази генералiв росiйського вiйська, ходили пiд Тульчу, Смаїлiв (Iзмаїл), Браїлiв, Мачин, Гiрсове та Силiстрiю й iншi мiста, якi здобувало росiйське вiйсько. Пiд Тульчою запорожцi, якi колись за часiв Сагайдачного, штурмували й захопили чотири турецькi кораблi й чимало галер та менших суден, а в гирлах, бiля устя Дунаю, добули 8 галер iз 26 гарматами. Окрiм того, козаки скрiзь вистежували туркiв, нападали на їхнi бекети, чимало брали в полон й пiднесли славу Вiйська Запорозького на таку височiнь, що вона вже давно не бувала. На жаль, i втрати Вiйська пiд час сього походу були великi, й навiть був поранений i помер од ран сам полковник Сiдловський. Третiй вiддiл Запорозького Вiйська в 500 козакiв пiд проводом Опанаса Колпака був з армiєю князя Долгорукого i вiв їй перед у походi на Перекоп. 21 травня Колпак перейшов Бiлозерку й, проминувши Каїрку, Виливали, Чорну Долину, Зелену Долину, Чаплинку та Каланчак, подолав недалеко Перекопа Гниле Море й сповiстив Долгорукого, що татари засiли в Перекопi й не виходять iз нього, хоч запорожцi й пiд'їздили пiд самi стiни та викликали їх на герць. Опрiч того, Колпак дав Долгорукому вiдомостi, де зручнiше штурмувати перекопськi мури i де й як покопанi перед мiстом рiвчаки. Завдяки таким даним росiйське вiйсько легко взяло стiну, що йшла од Перекопу до Чорного моря, й атакувало хана з його вiйськом за мiстом. У цьому бою запорожцi взяли дiяльну участь, виманили татарську кiнноту на росiйськi гармати, а коли кiннота розгубилася - кинулися їх гнати й перебили бiльше тисячi татар. Баталiя скiнчилася тим, що Перекоп здався, а хан iз рештою вiйська кинувся тiкати, та запорожцi ще довго його гнали, маючи бранцiв i здобич. Вiд Перекопу запорожцi наступали на Карасубазар, але той здався без змагання, тодi їх було послано через гори на Кафу. В горах запорожцi мали запеклi сутички з татарами й, розгромивши їх, захопили чималу здобич. Прибувши з боєм пiд Кафу, Колпак дiждався, доки пiдiйшло росiйське вiйсько, й потiм узяв зi своїми запорожцями участь у бою пiд Кафою i в штурмi цiєї стародавньої фортецi. Бусурмани були переможенi. Хан iз яничарами та безлiч туркiв i заможних татар повтiкало кораблями в Туреччину. Кафа ж здалася на милiсть звитяжцiв. Пiд час боїв бiля Кафи запорожцi захопили три ворожi корогви, булаву й чимало всiлякого добра, та тiльки все те, як i здобич, здобуту ранiше, всупереч iз запорозькими звичаями було забрано за наказом росiйських генералiв. З приводу цього Колпак скаржився в рапортах до кошового. Пiсля Кафи запорожцi пiшли на Арабатську Стрiлку й узяли там штурмом фортецю. Коли ж увесь Крим скорився, Колпака з запорожцями було переведено на устя Днiпра. За походи 1771 року цариця Катерина знову видала Вiйську Запорозькому грамоту (22 лютого 1772 року), в якiй, вихваляючи його, писала, що милiсть i ласка її до Вiйська не тiльки надалi не зменшиться, а навiть збiльшиться. По веснi року 1772-го Вiйську Запорозькому знову велено було вислати байдаки на Дунай, i на похiд було видано 5000 карбованцiв. Замiсть померлого вiд рани Сiдловського, своїм привiдцем на цей раз запорожцi обрали полковника Мандра. З ним козаки, рушивши iз Сiчi 5 травня, щасливо минули Очакiв та Кiнбурн, перестояли бiля Хаджибея та Акермана негоду й наближалися вже до Дунаю, коли на морi знову знялася хуртовина й, розбивши два байдаки Канiвського та Вищестеблiвського куренiв, потопила їх з усiм знаряддям та трьома запорожцями; решта ж ледве врятувалася на iнших байдаках. Прибувши на Дунай, запорожцi стали чинити напади на турецькi судна i в боях втратили бiля сотнi козакiв. Тут же вiдбулося замирення до березня 1773 року, й запорожцi, що припливли на байдаках, цiлу зиму протрималися на Дунаї. Головне Запорозьке Вiйсько з Калнишевським на чолi в роцi 1772-му знову стежило за турками в Очаковi. На низу Днiпра плавав iз 1000 козакiв полковник Рубан. У Перевiзькiй, на устi Iнгульця, стояла запорозька залога з 200 козаками, а полковник Колпак iз п'ятьма сотнями був то в Олешках, то на Прогноях; одного ж разу князь Прозоровський викликав його в Ак-мечеть (Сiмферополь), бо хоч татари вже й перейшли пiд росiйську протекцiю, а все-таки були неспокiйнi й чинили наскоки. Цього року частина запорожцiв на Дунаї перебувала пiд рукою Потьомкiна, i їхнє життя, звичаї та смiливiсть так йому сподобалися, що вiн i собi захотiв приписатися до запорозького товариства i звернувся з приводу того до кошового листом од 15 квiтня 1772 року, в якому, називаючи Калнишевського батьком, просив милостиво зарахувати його до Кущiвського куреня. Запорожцi прийняли Потьомкiна до товариства й дали йому сiчове прiзвисько Грицько Нечоса, бо князь носив на головi пишну перуку. Коли Калнишевський видав Потьомкiну атестат на козацтво, той окремим листом йому дякував за те i дав обiцянку завжди оберiгати iнтереси Вiйська Запорозького. Вся Сiч була задоволена цiєю одповiддю i, зрозумiло, що нiкому тодi й на думку не спало, що саме Нечоса за кiлька рокiв згубить Запорожжя. Наприкiнцi року 1772-го мiж росiйським урядом та. Вiйськом Запорозьким виникла суперечка. Будуючи бiля устя Московки Олександрiйську фортецю, Новоросiйський губернатор Чертков звернувся до Коша з листом, щоб запорожцi не перешкоджали забирати на будiвлю цеглу, вапно, камiнь i мармур, що були у Великому Лузi мiж рiчками Кушугумом та Конкою на руїнах стародавнiх споруд. На це Кiш одповiв, що руїни давнiх храмiв невiдомих народiв на островах Великого Лугу на оцi Вiйська Запорозького, i Кiш, як скiнчиться вiйна, думав скористатися тим матерiалом для збудування у Сiчi великої церкви, а через те, мовляв, просить заборонити iнженерам ламати тi будiвлi й забирати власнiсть Вiйська Запорозького. Разом iз тим Кiш наказав полковнику Велегурi та Пилипу Снiжку збройне обороняти ту власнiсть та вольностi запорозькi бiля фортець, якi зводилися понад Днiпром та Конкою. Напровеснi 1773 року Калнишевський знову рушив пiд Очакiв, тiльки повiв за цим разом усього 5000 козакiв, бо за чотири роки вiйни запорожцi чимало вже втратили своїх товаришiв. За лiто вони мали кiлька невеликих зачiпок iз татарами без особливих втрат. Полковник Колпак зi своїм вiддiлом перебував пiд Кiнбурном. Там вiч воював за давнiм запорозьким звичаєм: вистежував, коли турецькi сандали й галери приставали до берега, кидався серед ночi на них, знищував туркiв пiд час сну й, постягавши iз суден гармати й iншу здобич на берег, судна спалював. Так було потоплено й спалено у рiзних мiсцях 5 турецьких кораблiв. При тому траплялися й кривавi сутички, коли запорожцям доводилось одверто плече в плече йти на бусурманiв, i козаки знову тут себе прославили. В одному з таких боїв було поранено полковника Малого в руку, писаря Маєвського в щоку, а товариства вбито було 16 та поранено 110. Коли пiсля останнього бою настала нiч, Колпак звелiв пiшим козакам облягати туркiв, щоб не дати їм утекти, та незадоволена втратами пiхота збунтувалася й побила самого Колпака, дорiкаючи йому за те, що багато стратив товариства без користi й що за чотири роки вiйни козаки украй зубожiли. Того ж року Дунайський запорозький флот iз полковником Мандром багато завдав шкоди туркам пiд Силiстрiєю, перешкоджаючи їм перевозитися з одного берега Дунаю на iнший; коли ж Румянцев почав штурмувати Силiстрiю, то й запорожцi, вилiзши з байдакiв, наступали з рiчки i, захопивши декiлька окопiв, вдерлися в передмiстя. Пiд час цього штурму був поранений i невдовзi помер запорозький полковник Дукич. Iз початком року 1774-го Вiйсько Запорозьке знову виступило з Сiчi кiлькома вiддiлами: 3000 козакiв пiд проводом колишнього суддi Iвана Бурноса та 2000 - пiд проводом Порохнi оточили Очакiв i мали там з турками дрiбнi сутички. Серед лiта Порохню з його полком та Колпака з кiннотою князь Долгорукий викликав до Криму, бо там турки висадили своє вiйсько й баламутили татар. Козаки з полковником Мандром, як i торiк, воювали на Дунайських гирлах. Незважаючи на те, що вiйна тривала вже п'ятий рiк, запорожцi все-таки билися рiшуче й намагались пiдтримувати свою славу, сподiваючись, що вiрною, кривавою службою вони заслужать од царицi повернення вiйськових, одiбраних пiд слав'янськi оселi, земель. Ласкавi реляцiї й листи графа Румянцева, князiв Прозоровського, Долгорукого, Потьомкiна й навiть самої Катерини подавали їм на те певну надiю. Потьомкiн навiть так захопився запорожцями, що 22 травня 1774 року подарував товариству 38 кашоварних казанiв на всi 38 куренiв, натякаючи в листi, що тi найкращого виробу казани будуть ознакою його приязнi та любовi до Вiйська Запорозького, якi непорушне пiдтримуватимуться ним завжди. РОЗЧАРУВАННЯ ЗАПОРОЖЦIВ Та коли 10 липня 1774 року Росiя пiдписала з Туреччиною Кучук-Кайнарджiйський мир, всi надiї запорожцiв розвiялися, як дим. Всiлякi комплiменти урядовцiв у бiк Запорожжя скiнчилися, i Вiйську не тiльки не повернули його земель, а навiть одiбрали в нього Прогноїнську паланку, де козаки споконвiку безборонне користувалися сiллю для себе i навiть продавали її чумакам, як свою власнiсть. Тепер Прогноїнська паланка була прилучена до Росiйської держави. Та й на тому ще горе запорожцiв не вичерпувалося: Кримське ханство було визнане начебто самостiйною державою й до нього прилучили запорозькi землi по Кам'янцi, Концi, Бiлозерцi та Рогачику; всi ж мости й перевози запорозькi через Буг, Днiпро, Самару, Солону й Базавлук, що давали прибутки Вiйську Запорозькому, перейшли до казни. Коли ж iз приводу таких наслiдкiв п'ятирiчної служби запорожцiв пiд час вiйни з турками Запорожжя було пригнiчене розчаруванням, про казани Потьомкiна була складена навiть пiсня: Ой, як дiзнали тiї сенатори, що запорожцi їм вiрять, Ой, да й приказали запорозьку землю всю кругом мiрять. А розмiрявши, запорозьку землю на плани знiмали, А щоб запорожцi того не дiзнали - казани їм у Сiч прислали. Ой, прислали на всi куренi мiцнi мiдянi казани, А за тi; казани запорозькi всi лани були побранi. А це ж тобi, пане кошовий, за всi твої вiрнi служби, А як поїдеш в город-столицю, наберешся нужди. 9 вересня року 1774-го головне Запорозьке Вiйсько з кошовим повернулося з походу на Сiч. Його зустрiли за звичаєм, з гарматною пальбою й молебнем. Воно ще не знало про умови й наслiдки миру й радiло, почувши, що товариша курiнного - Грицька Нечосу призначено генерал-губернатором Новоросiйського краю, сподiваючись, що тепер-то вiн подбає про те, щоб запорожцям були поверненi давнi їхнi права й вольностi. Напередоднi ж повернулася частина вiйськових байдакiв iз Днiпра, iнша ж лишилася на Низу, дожидаючи з Дунаю полковника Мандра. Тим часом iз Мандром сталася пригода. Дозвiл вертатися на Сiч полковники Мандро й Гук дiстали тiльки 15 вересня, себто саме тiєї пори, коли Чорне море найбурхливiше, й не встигли вони випливти з Дунаю, як 21 вересня запорозькi байдаки захопила в морi велика хуртовина, й, повикидавши їх на скелi, сiм побила й потопила з усiм добром, при чому чимало загинуло й товариства. Решта байдакiв врятувалася в устi Днiстра, й Мандро, перестоявши в Акерманi, рушив далi до Днiпра, запорожцiв же з затоплених байдакiв послав iз полковником Гуком на Сiч пiшки. Прибув на Сiч Мандро тiльки 14 листопада з тяжкими пригодами вiд морозiв; Гук же, що повiв своїх обiдраних та оголених товаришiв через Бендери, зазнав ще бiльшої бiди й тiльки 27 сiчня 1775 року прибув на Сiч iз покалiченими козаками. Не зважаючи на те, що Вiйсько Запорозьке п'ять рокiв пробуло на вiйнi, Кошу Запорозькому весь час доводилося змагатись за свої землi з новими переселенцями. Року 1772-го поселенцi з-за Орелi знову почали будуватись на запорозьких землях усупереч протестам запорожцiв. Тодi полковник Гараджа силою зiгнав свавiльцiв, а їхнi оселi попалив. Те ж саме зробили запорожцi i з поселенцями Бородаївки, що осiли мiж рiчками Iнгульцем та Жовтою. Зi сходу теж насувалися на запорозькi землi донськi козаки, i Кальмiуському полковнику Петровi Велегурi довелося зброєю витiсняти їх iз кiс Азовського моря. Нарештi спорудження фортець Днiпровської лiнiї завдавало Вiйську Запорозькому великої шкоди, бо москалi вирубували лiси й випасували траву. Оборону запорожцями своїх земель сусiднi росiйськi губернатори розцiнювали як бунт проти царської влади i розбiй. Побiльшенi та прикрашенi звiстки про такi випадки доходили до вищого уряду й року 1773-го викликали з боку Сенату застереження й наказ запорожцям: "свавiльства прикордоннi облишити, знайдених у землi речей - камiння, цегли й мармуру собi не присвоювати: полковника ж Гараджу з Орiльської паланки викликати на Сiч пiд небезпекою монаршого гнiву". Здивоване цим наказом Запорозьке Вiйсько послало весною року 1774-го в Петербург до царицi Антона Головатого з тим, iз чим зверталося й через попереднi депутацiї, а саме: щоб усi землi, вiдiбранi од Вiйська пiд Слов'яно-Сербськi та Слобiдськi поселення, а також переданi Вiйську Донському, повернути Вiйську Запорозькому. Цариця зустрiла Головатого й обiцяла йому, що всi суперечки з сусiдами буде розглянуто, а поки щ.о хай запорожцi сидять тихо. 21 червня 1774 року новий Новоросiйський генерал-губернатор Потьомкiн, живучи завжди в Петербурзi, ще раз послав Калнишевському подарунки: дзигарик та оксамит, написавши дуже дружнього листа, який закiнчив по-українському: "Будь ласка, батьку, пришли менi гарного татарського коня, щоб козакувати годився". Але запорожцiв, коли вони довiдалися про наслiдки миру з Туреччиною, почали гнiтити тяжкi передчування, якi, за переказами старих людей, вже пiсля зруйнування Сiчi, ще побiльшились, коли з якихось причин навколо Сiчi й навiть на стрiхах куренiв надосiнь стали пугукувати сичi: "Ой, не пугай, пугаченьку, В зеленому байраченьку!" "Ой, як менi не пугати, Що хотять байрак вирубати, А менi нiде та прожити. Нiде менi гнiзда звити. Малих дiток виглядiти". Та й запугав пугаченько В зеленому байраяеньку. На Сiчi стало сумно. Запорожцi вiдчували небезпеку своїй волi з боку Росiйської держави, й настрiй тiєї доби вiдбився знову в пiснi: Ой, прислухайтесь, хлопцi, славнi запорожцi, Щось у хмарi гуде! Ой, щось на нас, хлопцi, славнi запорожцi, Та пригодонька буде. Ой, заступайтесь, хлопцi, славнi запорожцi, Плече повз плече, Та не даймо, хлопцi, славнi запорожцi, Москалевi Сiчi. I, справдi, за пiвроку пiсля дзигарика Петро Калнишевський отримав од Потьомкiна листа завсiм iншого змiсту: про "батька" i про своє козацтво вже не згадувалося, а Вiйську Запорозькому погрожувалось царським гнiвом за те, що не пускає на свої землi поселенцiв. Ще восени 1774 року Запорозький Кiш вислав Сидора Бiлого, Антона Головатого та Логина Мощенського депутатами до Петербурга, де тодi мали розглядати справи Вiйська Запорозького. А тим часом зачiпки запорожцiв iз поселенцями не припинялися. Калнишевський пiсля козацьких розрухiв 1769-го та 1770 рокiв та пiд впливом вимог козацьких рад не смiв не боронити вiйськових земель збройною рукою й дозволив писаревi Орiльської паланки Вермiнцi зiгнати слободу Лихiвку; Потьомкiн же за це звелiв силою взяти Вермiнку в бранцi й одiслав у столицю. Головатий у Петербурзi пiвроку оббивав пороги у князiв Потьомкiна, Вяземського, Прозоровського й у iнших вельмож, та тiльки всi вони в своїх думках уже межували запорозькi землi помiж себе i, зволiкаючи час, запевняли царицю в тому, що Вiйсько Запорозьке пiсля того, як татари скорились, стало зовсiм не потрiбне й, покладаючись на зачiпки запорожцiв iз поселенцями, вмовляли її, щоб зовсiм скасувати Запорожжя, бо, мовляв, неможливо серед царства мати свавiльне вiйсько, яке не хоче пiдлягати росiйськiй владi та царськiй волi, а то ще може й зрадити державi. Зрештою цариця Катерина II погодилася з думками вельмож; у квiтнi року 1775-го видала вона Потьомкiну наказ одiбрати вiд Вiйська Запорозького зброю i злiквiдувати його назавжди. До того ж, цариця висловила побажання, щоб якнайменше чинити бешкету й проливати кровi. Потьомкiн доручив виконати царський наказ генералу Текелiю, сербину родом, а допомагати йому мав князь Прозоровський. Тече рiчка невеличка, пiдминає кручi, Заплакали запорожцi, вiд царицi йдучи. Ой, не велить да цариця степу оддавати, Посилає москаликiв Сiчу руйнувати. ЗНИЩЕННЯ ЗАПОРОЗЬКОЇ СIЧI Пiд руку Текелiя було надано велике вiйсько, й вiн, зiбравши його до фортецi Єлизавети, подiлив на п'ять вiддiлiв: у першому, що Телекiй мав вести прямо на Сiч, було чотири полки кiнноти, шiсть полкiв пiхоти та п'ять полкiв козакiв донських та iнших, всього бiля 40 000 чоловiк iз пiвсотнею гармат; у другому - пiд проводом генерала Чорби, що мав наступати степами з пiвночi, простягшись лавою вiд самого Днiпра до Бугу, було 26 ескадронiв регулярної кiнноти та полк донцiв, усього 4000 вершникiв, третiй, що пiд проводом генерала Лопухiна мав наступати з пiвдня, вiд Александр-Шанця (Херсона), захоплюючи всi степи вiд устя Iнгульця у Днiпро, до Бугу, складали полк гусарiв, три полки донцiв та три полки пiхоти, всього на 12 000 душ; четвертий пiд проводом генерала Бальмена, рушив понад Днiпром на Новий та Старий Кодаки i мав один полк драгунiв, один - пiхоти та два полки донцiв, усього - бiля 6000 душ; нарештi, п'ятий, пiд проводом полковника Звєрєва, мав захопити запорозький Гард i одiбрати зброю у всiх запорожцiв, що рибалили на Бузi та його притоках, був iз двох полк-iв донцiв, полку драгунiв та 13 ескадронiв но-вослобiдських, всього - на 4000 душ. Таким чином, Вiйсько Запорозьке, пiсля затяжної турецької вiйни налiчувало ледве 10000 козакiв, а Текелiй виставив проти нього бiля 66 000 вiйська та, крiм того, ще князь Прозоровський послав бiля 20 000 у лiвобережнi запорозькi паланки: Орiльську, Самарську, Протовчанську та Кальмiуську. Таку велику силу державного вiйська було кинуто на Запорiжжя, певно, з тiєю метою, щоб запорожцi вiдмовилися вiд самої думки про змагання. 25 травня року 1775-го всi п'ять вiддiлiв росiйського вiйська несподiвано для запорожцiв рушили на запорозькi землi, а серед ночi на 4 червня генерал Текелiй наблизився до Сiчi, обложив її своїм вiйськом, повиставляв у кiлькох мiсцях гармати i через Шамбаш пiдiйшов мало не до самих сiчових окопiв. У Сiчi тiєї ночi всi спокiйно спали, бо нiхто не чекав нi з якого боку лиха, й тiльки свiтом, побачивши бiлi намети росiйського вiйська та наведенi на Сiч чорнi пащi гармат, запорожцi заметушилися, мов мурашки в мурашнику. Хто був простiший, той думав, що знову починається вiйна з турками, й запорожцi мусять iти разом iз державним вiйськом, але старi сiчовики сумно покивали сивими чубами: "Не на туркiв дивляться московськi гармати", - казали вони. Пiсля снiданку Текелiй прислав на Сiч одного iз полковникiв, закликаючи вiйськову старшину прибути до його табору. Коли посланець, передавши, що йому було звелено, залишив Сiч, кошовий Калнишевський вийшов iз усiєю старшиною з паланки на майдан, де стояли натовпи козакiв, i, як згадували старi дiди, спитав: "А що, панове, товариство, будемо тепер робити? От кличе нас москаль у гостi: чи йти, чи не йти? Це так, що як пiдеш, то, може, назад i не вернешся! Чи оддамо Сiч москалевi, чи не оддамо?" Мiж запорожцями виникло замiшання: бiльшiсть не хотiла коритись, а прагнула зброєю обстоювати свою волю, свою матiр-Сiч; старшина ж запорозька i всi, хто мав зимiвники, хутори та худобу, сiчовi дуки-срiбляники - були за те, щоб скоритись, аби зберегти своє майно. Мiж двома партiями зчинилася колотнеча. Калнишевський умовляв сiчову сiрому не змагатись, кажучи, цю хоч би навiть запорожцi й побили Текелiя, то все одно цариця прислала б ще бiльше вiйська, i все-таки взяла б Сiч. Але промови Калнишевського не мали впливу: запорозьке лицарство вважало скасування Сiчi за нечувану кривду й хотiло битися навiть без надiї на перемогу, а лише з тим, щоб, як казали запорожцi, не затоптати в болото козацької слави. ВИХIД ЗАПОРОЖЦIВ НА ДУНАЙ Коли Петро Калнишевский не дозволив одiмкнути пушкарню, де переховувалися гармати, порох, кулi й iнша зброя, натовпи запорожцiв вiдбили дверi й стали витягати на стiни гармати; тодi на майдан вийшов сiчовий архимандрит Володимир i, тримаючи в руцi хрест, став умовляти запорожцiв, щоб не проливали братньої кровi, а скорилися божiй волi. За неслухнянiсть та пролиття кровi вiн погрожував запорожцям карою божою на тiм свiтi, й ця промова на побожних запорожцiв справила вплив: запорожцi вгамувались i залишили думку про змагання, а замiсть того над майданом почулися вигуки: "На Дунай! До турка!" Партiя турецької зверхностi iснувала на Сiчi ще з часiв Костя Гордiєнка й навiть ранiше. В першi роки Нової Сiчi та партiя майже зовсiм занепала, але останнi 15 рокiв, коли почалося розтягання запорозьких володiнь, прихильна туркам партiя знову набула сили й хотiла навiть убити Калнишевського й перейти в турецькi землi ще за кiлька рокiв до руйнування Сiчi. Тепер, передбачаючи загибель Запорожжя, партiя турецької зверхностi зразу, за одну годину, значно зросла, змiцнiла сiчовою голотою, що приєдналася до неї, й стала лагодитись до втечi в турецький край. Тим часом Калнишевський одягнувся у найкраще вбрання, почепив на шию царську медаль iз самоцвiтами, взяв у руку хлiб iз сiллю i разом iз суддею Павлом Головатим, писарем вiйськовим Глобою та всiма курiнними отаманами пiшов iз Сiчi до московського стану. Тiльки не допомогли кошовому нi покiрливiсть, нi заробленi ним од царицi медалi: Потьомкiн уже запевнив Катерину, що запорозький кошовий разом iз суддею й писарем - злочинцi, вартi смертної кари. Калнишевського, Павла Головатого та Глобу було заарештовано в наметi Текелiя й закуто в кайдани; курiннi ж отамани, повернувшись на Сiч, проголосили, що з наказу царицi Вiйську Запорозькому вже "не бути" i що завтра все вiйсько, курiнь за куренем, може виходити за окопи й складати свою зброю перед генералами. Мiж козаками знову запанувала розгубленiсть, по Сiчi пiшла чутка, що як тiльки обеззброять запорожцiв, то будуть їх "голити" в москалi, як уже вчинили з козацтвом на Українi, й багато сiчовикiв, що ранiше згiднi були скоритись, тепер вирiшили не видавати зброї, а приєднатись до тих, що лагодяться "на Дунай". Як тiльки смеркло, всi "дунайцi" стали перевозитись на рiчку Пiдпiльну й там обрали собi наказного кошового отамана Ляха, а пiсля того цiлу нiч, певно, перевозили iз Сiчi в плавню всiлякi припаси й харчi, бо без нiчого їхати в таку далеку дорогу було неможливо. Та меншiсть запорожцiв, що лишалась на Сiчi, очевидно, ставилась до "дунайцiв" прихильно, бо дозволила не тiльки взяти припаси, а навiть вiддала втiкачам престольний iз Сiчової церкви образ святої Покрови, без якого, на думку козакiв, не могла б iснувати на Дунаї сама Сiч. Взяли так само "дунайцi" малу вiйськову корогву та кiлька перначiв i прапорiв. Перед свiтом тiєї ж ночi, а, може, перестоявши ще кiлька днiв у плавнi, де помiж вкритими лiсом островами очi Текелiя не могли їх бачити, "дунайцi" вирушили вниз Днiпром, навiки попрощавшись i з Великим Лугом, i з рiдною Україною. Закутих у кайдани Калнишевського, Головатого та Глобу того ж дня пiд великою вартою було виряджено до столиць Ой, повезли запорозьких панiв у Москву-город спiшно; Ой, посадили їх у неволю; сенаторам стало втiшно. Ой, тiшились пани-сенатори i меншiї генерали, Що одiбрали в запорожцiв землi та володiють самi. Славно було в Запорожжi всiма сторонами; А тепер нiде прожити за вражими панами. ДОЛЯ ЗАПОРОЗЬКОЇ СТАРШИНИ П'ятого червня 3000 запорожцiв, що не пiшли на Дунай, заходилися виносити та здавати свою зброю. Складали її й курiннi отамани й iнша вiйськова .старшина, але Текелiй повертав зброю старшинам. Не вiддав тiльки вiйськовому старшинi Андрiю Порохнi, полковникам Чорному, Степану Делеху, Iвану Куликовi та Iвану Гараджi, курiнним отаманам Параличу та Головку й полковому старшинi Вермiнцi. Всiх їх було заарештовано - кого в Сiчi, а кого й поза Сiччю й вiддано пiд суд; решту ж запорожцiв привели до присяги. РУЙНУВАННЯ СIЧI Тим часом на Сiч прийшло кiлька московських полковникiв iз вiддiлом державного вiйська. Подiлившись на кiлька гурткiв, вони винесли з паланки вiйськовi клейноди, вивезли iз Сiчi вiйськову канцелярiю, забрали в пушкарнi зброю, пограбували грошi в скарбницi, сукна та всiлякий вiйськовий припас, а зрештою заглянули в церкву й, пiднявши святий престол, дiстали з-пiд нього шухлядку з найдорожчими вiйськовими документами й передали її Текелiю. Побачивши, що начальники забрали iз церкви шухлядку, донськi козаки зрозумiли те так, що їм можна погрiти бiля церкви руки, i, вскочивши в неї, позривали з образiв понавiшуванi на них золотi хрести, золотi та срiбнi медалi, а кому того не вистачило, то почали здирати з образiв срiбнi ризи, а коли й того не стало - одiрвали срiбну царську браму й, побивши та порубавши її на шматочки, порозтягали по кишенях. Старi сiчовики плакали, дивлячись, як гинуть їхнi святощi, та було вже пiзно: спинити чужих людей, якi хазяйнували в Сiчi, вони вже не мали сили. В народних пiснях так оспiване руйнування Сiчi: Свiт великий, край просторий, та нiде прожити: Славне вiйсько Запорозьке хотять погубити. Ой, цариця загадала, а Грицько пораїв, Щоб зiгнати запорожцiв та аж до Дунаю. Вже ж на рiчцi Базавлуцi i москалi стали, Славнi ж хлопцi-запорожцi пили та гуляли. Ой, вже ж москаль Запорожжя кругом облягає, А наш батько Калнишевський того й не гадає. Ой, iз Низу, iз лиману вiтер повiває, А вже ж москаль, а вже ж москаль Сiчу обступає. Васюринський-козарлюга не п'є, не гуляє Та свойого отамана рано пробуждає. "Та встань, батьку-отамане, кличуть тебе люде, Ой, як станеш ти на баштi, москаля не буде!" А москалi не дрiмали, запас одбирали, А московськiї старшiї церкву грабували: Та беруть срiбло та беруть злото, восковiї свiчi. Ой, заплакав пан кошовий з старшиною в Сiчi. Ой, вийшов же пан кошовий та на круту гору: "Не руйнуйте, люди добрi, хоч Божого дому!" Запорозькi отамани, як орли, лiтали, Свого батька кошового вiрненько благали: "Позволь, батьку-отамане, нам на башти стати, Нi одному генералу з плеч головку зняти! Москаль стане лагерями, а ми куренями, Москва стане iз штиками, а ми з кулаками, Ой, щоб слава не пропала помiж козаками!" "Не дозволю, миле браття, вам на башту стати; Однакове християнство - грiшно вигубляти!" А вже ж уступила одна дивiзiя та серед самої Сiчi - Ой, взяла ж вона сiчовi гармати, всi козацькi здобичi. Ой, крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи серед церкви: "Прибирайтесь, славнi запорожцi, так, як би iк смертi!" Ой, крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи на дзвiницi: "Гей, вiдкидайте, славнi запорожцi, списи та рушницi!" Ой, пливе щука з Кременчука, розбита iз лука... Ой тепер же нам, Калниш кошовий, з тобою розлука! Ой, пiшли, пiшли славнi запорожцi та не пiшки - дубами, Ой, як оглянуться до славної Сiчi, умиються сльозами. За кiлька днiв пiсля одiбрання зброї запорожцям звелено було розходитись, хто куди знає, а згодом, коли небораки розбрелися, Текелiй, лишивши на Сiчi полк драгунiв, щоб не пускати запорожцiв назад, пiшов зi своїм вiйськом геть, а Сiч передав князевi Прозоровському. Той же доручив остаточне руйнування Сiчi полковниковi Норову, й вiн догодив йому так, що зоставив на мiсцi Сiчi самi тiльки окопи. Куренi вiн порозламував i деякi з них перевiз до Микитина, побудувавши з них гамазеї, а деякi попродав селянам, запорозьким пiдданцям, якi на тому мiсцi, де був Сiчовий Шамбаш, незабаром населили цiлу слободу Покровську, що тимчасово звалася навiть мiстом Покровським. Пушкарню й скарбницю було завалено й засипано землею так, що й одшукати їх тепер неможливо, а всю Сiч узагалi Норов перекопав, шукаючи грошей, тому його прозвали запорожцi Норою. Кiш сiчовий Пiд-пiльня згодом замулила так, що його тепер зовсiм немає; нарештi, князь Вяземський, якому дiстались обидвi Сiчi з усiма лугами й степами, почавши будувати свої економiї, побив на сiчовому цвинтарi всi каплички, надгробки й хрести й забрав їх на пiдмурки до будинкiв; збереглося тiльки небагато запорозьких хрестiв, i то не в Сiчi, а поза окопами на кладовищi. Невдовзi од Сiчi Запорозької лишилися тiльки оголенi та перекопанi окопи, i 3 серпня року 1775-го цариця Катерина окремим манiфестом оголосила по всiй Росiї, що "Сiч Запорозька дощенту вже зруйнована й саме ймення запорозьких козакiв надалi не повинне вживатися та згадуватись". Доля Калнишевського, Глоби й Павла Головатого була дуже сумна. Протримавши їх рiк у Московськiй в'язницi, неначе для слiдства, Потьомкiн 14 травня 1776 року подав царицi рапорт про те, що "вероломное буйство" тих запорозьких старшин "столь велико, что по всяким законам они заслужили по всей справедливости смертную казнь", а проте, не бажаючи їхньої смертi, Потьомкiн радив царицi замiсть смертної кари кинути їх у неволю до пiвнiчних монастирiв. З великою таємницею i пiд пильним наглядом Калнишевського було перевезено до Архангельська, а далi в Соловецький монастир, i там вкинуто у вогкий та холодний льох пiд монастирською баштою. До стелi в тому льоху бiля дверей - три аршини, а в другому кiнцi - тiльки пiвтора. Свiтла майже зовсiм не було. Утримувати кошового наказано iгумену дуже суворо, i з льоху його виводити на монастирськi трапези тiльки тричi на рiк: на Великдень, на Спаса та на Рiздво, та й у тi днi йому не дозволяли розмовляти з стороннiми людьми. У такiй тяжкiй неволi Калнишевський пробув 25 рокiв, i тiльки за указом Олександра I вiд 15 березня року 1801-го кошового отамана було помилувано, та вiн не мав сили скористатися волею i лишився до смертi в Соловецькому монастирi. Помер вiн на 112-му роцi життя 31 жовтня 1803 року. Згодом над домовиною Калнишевського покладено надгробок iз таким написом: "Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда запорожской грозной Сечи Казаков Атамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 г. на смирение. Он в 1801 г. по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября, 31 дня в Суб. 112 лет от роду смертию, благочестивою, доброю. Блаженни мертвий, умирающие о Господе. Аминь. 1856 г. А. А.". Народ український, що впродовж кiлькох столiть мав у Вiйськовi Запорозькому заступника й оборонця своїх прав, а в часи недолi, мiцний та затишний притулок, гiрко оплакав скасування Сiчi:: Та ще не свiт, та ще не свiт, та ще не свiтає, А вже ж москаль Запорожжя та кругом облягає. Ой, облягши Запорожжя, став степ межувати, Ой, став городи, панськi слободи по рiчках саджати... * ШУКАННЯ СТРАЧЕНОЇ ВОЛI (1776-1828 роки) * ПIСЛЯ РУЇНИ Вiд 3 серпня 1775 року указом iмператрицi Вiйсько Запорозьке було скасоване назавжди. Проте ця славна лицарська громада, що бiльше трьох столiть заступала Польшу, Україну й Московщину вiд татар, ще не хотiла вмирати. Дуже мiцно трималися мiж запорозьким товариством лицарськi традицiї й перекази про минулу славу Вiйська та про ту користь, яку мала Росiя у вiйнах од нього. Через те запорожцi не вiрили тому, що надалi в боротьбi з Туреччиною Росiя впорається без них. Вони були певнi, що колись росiйський уряд покличе їх назад i, мандруючи в далеку чужину, спiвали: Ой, не гаразд запорожцi, Не гаразд вчинили. Степ широкий, край веселий Та й занапастили' Наступає чорна хмара I дощик iз неба' Зруйнували Запорожжя, Буде колись треба' Ой, чи гаразд, чи не гаразд, Нiчого робити' Буде добре запорожцям I пiд турком жити Всi iсторичнi джерела сходяться на тому