ать. На пiвдень та схiд вiд острова Сулими, мiж Днiпром та Кiнською, розляглася чимала площа Великого Лугу. Рiчка Кiнська, обминувши пiски Кам'яного Затону та Бiлозерський лиман, пiдходить до села Знам'янки i, пробiгши попiд горами Мамай-Сурки, повертає на захiд, а за 20 верст пiсля виходу до Днiпра, бiля урочища Карай-Дубина, знову зливається з Днiпром. Весь закут, який лишився мiж Днiпром та Кiнською, 20 верст завдовжки та до 8 впоперек, незважаючи на близьке сусiдство колись татарських мiст, що були в Кам'яному Затонi та за Бiлозерським лиманом, iз давнiх-давен належали запорожцям, як i решта Великого Лугу. Пiвнiчна частина сього кутка майже цiлком знiвечена: лiси вирубанi, там лише очерет i шелюг; i недалеко той час, коли плавнi на рiчках Мельничисi та Лебедисi перетворяться на такi ж пiскуватi кучугури, якi розляглися на мiсцi Кам'яного Затону. Середня частина сiєї площi, до рiчок Сурицi й Чайки, збереглася трохи краще. Вона ще вкрита лiсом та озерами: там багато заток од рiчки Кiнської. Тут кiлька озер iз назвою - Закутнє, озеро Пiскувате, Глибоке, Хрящувате. Лозовате, Кваша, Бiдне тощо. Пробратися впоперек плавнi, помiж тими озерами, просто неможливо - вся площа геть заросла очеретом та лозою. У цей озерний край iз Днiпра тече рiчка Лебедиха i, вiдрiзавши острiв десь версти на три завдовжки та двi завширшки, знову впадає в Днiпро. Цей острiв, названий на картi - триверстцi Степакове, за часiв Запорожжя мав ймення вiд рiчки Лебедихи. З iсторiї вiн знаний тим, що року 1679-го велике турецьке й татарське вiйсько, загрожуючи Сiчi, наблизилося аж до рiчки Базавлука; тодi славний кошовий запорозький Iван Сiрко, виступивши зi своїм товариством назустрiч ворогам i не маючи надiї здолати туркiв, перевiз на сей острiв iз Чортомлика сiчову канцелярiю з усiма козацькими скарбами та церквою. А коли турки, побачивши на сiм боцi Базавлука хоробре Запорозьке Вiйсько, не наважалися на нього напасти, то Кiш Запорозький знову полишив Лебедиху та й вернувся до Чортомлицької Сiчi. Крайнiй, мiж рiчкою Лебедихою та Кiнською закуток плавнi весь порiзаний озерами, протоками й затоками. Мiж озерами одне має назву Лебедеве. Мабуть, ця мiсцина була найбiльш укохана лебедями. Тут безлiч островiв, якi з давнини вславилися своїми пасовиськами. Серед них найвидат-нiшi: Хмельницький та Кiнський, за якi запорожцi часто змагалися з татарами. Про них Я. П. Новицький записав цiкаве оповiдання: "Як гетьманував над козаками Хмельницький, то вище урочища Карай-Дубини, з правого берега Кiнської, була i його плавня. Бiля Карай-Дубини був перевiз, були й броди козацькi, де з турецького берега переганяли коней цiлими табунами. У Хмельницькiй плавнi паслась, кажуть, така сила коней, що нiхто їм щоту не знав. Сюди їх гнали з Туреччини. Як пiд добру ласку, то козаки не брали за се грошей iз татар i ногайцiв, бо й самi пасли коней на їх сумiжнiй землi. У Таврiї, бiля урочища Мамай-Сурки, жив турецький (татарський) хан Мамай. Дуже лютий був собака, i таке ж кляте було i його вiйсько. Спуску не давав нi запорожцям, нi чумакам: де пiйма, там їм i амiнь. А в Сiчi був кошовий Сiрко. Давай Мамай загравати з Сiрком... Раз пiймав запорожця, зняв з голови волосся iз шкурою й пустив: "Iди, - каже, - до свого Сiрка та скажи, що я йому хвоста увiрву". Кошовий Сiрко, як почув се, так i скипiв... Сiв на коня та як свиснув, як свиснув! Збiглися запорожцi. "Ану-те, - каже, - хлопцi, сiдлайте коней та махнем до Мамая в гостi". Посiдали козаки на коней i подалися. Мамай зiбрав вiйсько й вискочив навстрiч. Сiрко до нього: "Ну, - каже, - попробуєм, хто кому хвоста увiрве!" - i давай кошматить... Побили Мамая, побили його вiйсько, забрали добро - i були такi..." Нижче Лебедихи, в урочищi Карай-Дубини, Днiпро пiдступає до самiсiньких гiр лiвого берега й знову вбирає в себе Кiнську. Краєвид на село й гори Карай-Дубини найкращий, здається, на Базавлузi, а напроти села Карай-Дубини на правому березi Днiпра, в урочищi Петрiвщина, йому додає краси, хоча й молодий, але рясний лiс. Через двi версти Кiнська знову випручалась з обiймiв Днiпра, але ненадовго, бо, вiдмежувавши з лiвої руки острiв Погряничний, вона вже вливається в Днiпро. Нижче сього острова, пiд горою лiвого берега, притулилося село Ушвалка, а нижче нього, теж над Днiпром - Бабине. Звiдсiля Днiпро повертає на захiд i кiлькома колiнами наближається до пiвденного краю лиману Великi Води, поєднавшись на двi версти нижче з устям Базавлугу. Лiс на нижньому кiнцi Базавлугу дуже винищено й на мiсцi колишнiх пущ i непроглядних нетрiв нинi хлiбороби любiсiнько викохують капусту, i якось дивно бачити помiж очеретами та осокою грядки огородини i тут же, мiж капустою, довгоногу чаплю, що, стоячи на однiй нозi, неначе сумує за минулим привiллям цих мiсць. Щоб не заблукатись усерединi Базавлугу, треба знову вертатися до Нiкополя й починати огляд iз нього, йдучи правим берегом. Рiчка Лапинка, вiдбившись од Днiпра зараз же за лiсом, рухається на захiд, беручи трохи на пiвнiч. Понад нею, степом, тягнеться високий кряж, рясно засiяний могилами. За часiв Запорожжя берегами Лапинки густо скрiзь стояли в довжиках запорозькi зимiвники. Мiсцевiсть ся була завжди забезпечена вiд татарських наскокiв, i через те тут були найзаможнiшi козацькi сиднi. Нинi понад сiєю рiчкою на 12 верст щiльно розташувалися великi села: Сулицьке-Лиманське, Лапинка та iншi, що облягають Нiкополь. Кряжем, понад сими селами, пролягає два шляхи: один стародавнiй, що ще за часiв Запорозької влади простягався iз Чортомлицької та Покровської Сiчi на Микитин Рiг та у Крим; другий - залiзничний, Катерининська залiзниця. Iз старого шляху видно, як на долонi, майже весь Базав-луг iз його лiсами, рiчками, озерами; iз залiзницi ж, на жаль, нiчого не побачиш, бо вона лежить iз пiвнiчного боку кряжу. З нього можна загледiти лише розлогi степи й, сидячи в поїздi, навiть важко уявити собi, що за якихось три версти вiд тебе мiститься така божа краса, як Базавлуг. Пробiгши пiд горою всього пiвтори версти, Лапинка вiдкинула од себе рiчку Шарай, що подалась упродовж Днiпра й зливається з ним проти острова Братана. За п'ять верст нижче сього шара Лапинка випускає iз себе цiлу низку дрiбних рiчок i проток: Велику Скажену, Малу Скажену та Бистрик. Тi рiчки подiляються ще на дрiбнiшi протоки й укривають сей куток Базавлуга струмками, наче павутинням. Нарештi проти села Неплюєве останнi води Лапинки подiляються на двi рiчки Бакай та Коканю, якi, обiгнувши другою кiлька верст, круто повертають на пiвдень i впадають у Сулицький лиман, а вийшовши з нього пiд одною назвою - Бакай, прямують на сполучення iз степовою рiчкою Чортомлик. Бистрик та Скаженi, вийшовши з Лапинки, зазнають на своєму шляху чимало змiн: Бистрик, одбившись вiд Лапинки, тече побiля озера Коровчиного та Кочкуватого, далi перепливає озеро Свиняче море i впадає у Бакай; рiчки ж Скаженi, сполучившись за двi версти вiд Лапинки, знову розливаються вже на чотири витоки: Ткачеву, Цаврину, Гнилу та Грузьку, якi прямують до устя Чортомлика, перетворивши сю степову рiчку на широкий i довгий лиман. З озер у цьому кутку Базавлуга найпримiтнiшi: Пiскувате, Кремсо, Василеве, Великий Лиман на урочищi Муро-вому й нарештi - Рачне мiж рiчками Скарбною та Павлюком. Перша iз сих рiчок вийшла iз Днiпра проти острова Братана, а Павлюк нижче урочища Криве Колiно, проти острова Сулими. Обидвi вони бiжать до устя Чортомлика i, злившись тут iз Бакаєм та цiлою павутиною дрiбних рiчок, утворюють невеликий лиман, серед якого напроти Чортомлицького рогу та слободи Капулiвки, лежить невеликий, але славний в iсторiї Запорожжя острiв Базавлуцький, що тепер зветься Городищем через те, що на ньому збереглися руїни Запорозької Сiчi. Першi iсторичнi вiдомостi про цей острiв маємо року 1594-го. Тодi римський папа та нiмецький цiсар воювали з Туреччиною. I, шукаючи собi спiльникiв, направили своїх послiв до запорожцiв. Цiсарський посланець Ерiх Лясота, що залишив про цю подорож записки, знайшов Запорозьку Сiч на островi Базавлуцькому. Вiн уже був дуже пiдмитий водами Скарбної, Пiдпiльної та Павлюка i на той час мав невелику площу. Се можна бачити з того, що коли Кiш запорозький скликав раду, щоб вислухати чужоземного гостя, обмiркувати його пропозицiї, то запорозьке товариство, через тiсноту в Сiчi, мусило переїздити на берег, де на зеленому степу й вiдбувалася козацька рада. Базавлуцька, або, як її назвав iсторик Скальковський "Баторiєва Сiч", була першою офiцiйною Сiччю, бо вся органiзацiя Вiйська Запорозького, разом iз виборною старшиною, була затверджена польським королем Стефаном Баторiєм року 1576-го на прохання гетьмана Якова Богдан-ка (Ружинського) саме тодi, коли Сiч мiстилася на островi Базавлуцькому. Вона стала свiдком розквiту й найвеличнi-шої слави Вiйська Запорозького. Звiдсiля гетьман Сагайдачний року 1606-го вирушав у свої надзвичайнi морськi походи. З Базавлуцького острова запорожцi плавали через Чорне море, громили Варну, руйнували Синоп i Трапезунд, палили околицi Царграду, знищували велику турецьку фортецю Кафу в Криму, визволяли щороку з турецької неволi десятки тисяч християн, кiлька разiв одверто нападали на великi турецькi флотилiї й розбивали їх ущент, так що нагнали жаху на туркiв, i султанське вiйсько доводилося батогами саджати на кораблi. Весь свiт знав тодi про запорожцiв i мав їх за найславетнiших лицарiв. За часiв Сагайдачного Базавлуцьку Сiч було зруйновано. Сталося се восени року 1617-го, коли турецька флотилiя на чолi з Iбрагiмом-пашою пiдстерегла, що гетьман iз вiйськом вирушив здобувати Анатолiйський берег, й пiднялася Днiпром угору до самiсiнької Сiчi й спалила церкву й куренi. Сагайдачний тодi оселився з кошем на головi Хортицi. Проте мiсцевiсть Базавлуцької Сiчi принаджувала до себе запорожцiв i, пробувши кiлька рокiв на Хортицi, вони перейшли ближче до Базавлуцького острова - на Томакiв-ський, а звiдти року 1638-го - на Микитин Рiг, потiм же - року 1652-го з Микитиного Рогу знову-таки повернулися на Базавлуг i стали кошем на розi, проти руїн Баторiєвої Сiчi (сучасне Городище). Тут, бiля устя Чортомлика, вiд поля були покопанi глибокi рiвчаки й насипанi високi вали на 100 сажнiв уздовж i з баштою бiля ворiт у 20 сажнiв навкруги: з боку ж Чортомлика та Скарбної стояла стiна з двох високих тинiв, забитих глиною. В нiй зробили 8 пролазiв, щоб козаки могли ходити по воду; над тими пролазами були бiйницi для пальби з рушниць. Окопи на старому Городищi також поновили й на ньому вiдбудували нову церкву. Чортомлицька Сiч iснувала до року 1709-го, себто 57 лiт. Першу її добу (до 1680 року) уславив полковник, а далi кошовий Iван Сiрко. Не було року, щоб запорожцi не вирушали iз Сiчi на кривавi й славнi походи. Кiлька разiв козаки наскакували на татар, прокладали собi шлях через мури Перекопа й руйнували весь Крим, змушуючи хана втiкати за гори. Сiрко стiльки пролив тодi кровi, що орда вже не могла вiдродитися й поволi занепала. Чортомлицька Сiч бачила в своїх окопах i турецьких яничарiв, що потай iз татарами приходили мститися запорожцям за їхнi напади, але Сiрко врятував Сiч i помiж куренями вигубив 13 500 душ бусурманiв. Року 1680-го Iвана Сiрка не стало. Коли вiн помер, то запорожцi привезли тiло свого славного кошового на Чортомлицьку Сiч й урочисто поховали на сiчовому кладовищi. Його могила iз надгробком, поновленим пiсля повернення Вiйська Запорозького з устя Днiпра (з Олешок) на Базавлуг, стоїть i нинi трохи вище вiд руїн козацьких окопiв серед слободи Капулiвки на 20 верст нижче Нiкополя. Зi смертю Сiрка почався занепад Запорожжя, i Чортомлицька Сiч жила тiльки колишньою славою. Лише вряди-годи траплялися вибухи давньої величi, та й вони хутко згасали. Аж на початку XVII столiття на Запорожжi з'явився заповзятий i освiчений кошовий отаман Кость Гордiєнко, що мрiяв пiднести козацькi звичаї на попередню височiнь i, змагаючись за волю й права Запорозького Вiйська, став на збройну боротьбу проти армiї Петра I. Та сили були занадто не рiвнi. Росiйське вiйсько пiд проводом полковника Яковлева та запорозького зрадника Гната Галагана весною 1709 року пiдступило до Сiчi. Отаман Гордiєнко iз запорожцями перебував тодi на Полтавщинi й не змiг встигнути на помiч кiльком стам козакiв, що лишилися на Сiчi, й вони, хоча й хоробро вiдбивалися на чолi з наказним кошовим Я кимом Богуном, але врештi-решт москалi здобули спочатку Чортомлицьку Сiч, а через два днi й старе Городище iз скарбницею й церквою. Розлютованi змаганням запорожцiв, Галаган та Яковлев не лишили на Сiчi каменя на каменi; куренi спалили, iз церкви забрали iконостас, а саму будiвлю пiддали вогню. Не зацiлiло навiть кладовище - на ньому знищили всi надгробки й каплицi. В нашi часи Базавлуцький острiв, або Городище, дуже пiдмила вода. Невеликий колись, вiн тепер став зовсiм малим, а з ознак сiчових споруд збереглася на ньому тiльки яма iз шматками битої цегли вiд пiдмуркiв сiчової церкви та ледве примiтнi ознаки окопiв. Вiд Чортомлицької Сiчi лишилися на березi, трохи вище Городища, козацькi окопи, забудованi нинi хатами слободи Капулiвки, а вище тих окопiв, у дворi селянина Мазая, в шанобi стоїть поновлена за часiв Нової Сiчi могила кошового Iвана Сiрка. Нижня половина Чортомлицької Сiчi змита рiчками, так що певного плану розташування неможливо собi уявити. Руїни обох Сiчей у пiзнiшi часи, коли козаки отаборилися на Пiдпiльнiй, звалися одним найменням - Стара Сiч. У селi Капулiвцi згадки про запорожцiв i найбiльше про кошового Сiрка дуже живi, й розказують про нього селяни охоче; тiльки, на жаль, усi оповiдання крутяться навколо характерства (чаклунства) запорозького лицаря. Ви почуєте тут, як Сiрко вмiв наводити на ворогiв ману; що його нi пуля, нi шабля не брала, i козаки й по смертi кошового перемагали бусурманiв, якщо з ними була сiркова рука. Коли вийти за Капулiвку на гору, або на старе запорозьке кладовище, то можна побачити один iз найзахопливiших краєвидiв Базавлуга. Чортомлицький Рiг, уткнувся майже в середину плавнi; скiльки око сягне на схiд, захiд i пiвдень, простяглися зеленi, просторi луки, змережанi блискучими протоками Днiпра. Вони то збираються докупи, в озера й лимани, то знову розповзаються в рiзнi боки, ховаючись за високими, кучерявими деревами. Тут, на очах ваших, притулок звiра, птицi й риби з чарiвним повiтрям, духм'янiстю води й рослин - те, що звикли називати раєм; хоч, зрозумiло, що в сьому запорозькому закутi iснують i неприємнi для людини дарунки, а саме: в травнi - мошкара, а влiтку - комарi. Пiд час весняної поводi Базавлуг iз Чортомлицького рогу здається морем, де високi урочища пiдносяться островами, й лише на пiвднi, бiля колишньої Мамай-Сурки, бовванiють степовi могили. Саме Городище Старої Сiчi, звiдсiля, немов потопає серед зеленої пущi та рiчкових стрiчок, що збiглися до нього. Ще року 1709-го золотий хрест сiчової церкви звеселяв усю цю мiсцевiсть, тепер же острiв дивиться пусткою i дуже сумний iз вигляду. Землi понад Великим Лугом багато важили не тiльки для запорожцiв, а й для попереднiх мешканцiв понадднiпрових степiв. Вище на Чортомлику за 16 верст од Старої Сiчi, бiля Чортомлицьких хуторiв, помiж степовими могилами височить одна найбiльша - Чортомлицька, що мала 9 сажнiв заввишки та 165 сажнiв навкруги. На її версi колись стояла велика кам'яна баба. Коли ту могилу року 1862-го розрили пiд наглядом учених, то виявилося, що там похований скiфський цар, а поруч нього, в окремiй домовинi, - цариця. А навкруги їх - всiлякi царськi прислужники й конi iз сiдлами та збруєю. Хоч тi домовини давно вже пограбованi, а проте в них усе-таки було знайдено багато золотих, срiбних та iнших речей, що дали науцi великi скарби й досвiд про те, як жили тi народи, що в давнi часи заселяли околицi Великого Лугу. З усiх тих рiчок, якi зiбралися до Старої Сiчi, утворилася рiчка Пiдпiльна. Вона прямує на захiд сонця до села Покровського, на мiсцi якого з року 1734-го до року 1775-го була остання на Днiпрi Запорозька Сiч. Од слободи Капулiвки до села Покровського - шiсть верст. Тут залюбки можна пройтися пiшки, бо сей шлях веселий: з лiвої руки за рiчкою весь час тягнеться зелена плавня, звiдки долинають навiть пташинi спiви. Неподалiк Покровського Пiдпiльна робить глибоке колiно, й перед очима виникає великий, як i на Чортомлицькiй Сiчi, рiг, де запоржцi сидiли кошем 41 рiк. Сталося се так. Коли Чортомлицьку Сiч зруйнували, запорожцi згуртувалися на устi Кам'янки бiля Козацького рiчища Днiпра; звiдси їх вигнало росiйське вiйсько, то за угодою з турецьким султаном вони перейшли на устя Днiпра, в урочище Олешки й там упорядкували собi Сiч бiля рiчки Кiнської та Кардашiвського лиману. Але сумно було запорожцям без свого "батька Великого Лугу". Не хотiлося їм жити на пiсках, i невдовзi сталося так, що там лишилася тiльки Сiч i перебувала запорозька старшина, все ж товариство жило на своїх стародавнiх вольностях, по Великому Лугу, на Хортицi, в Днiпровських порогах, на рiчцi Самарi й на Бузi. Так тривало до року 1728-го, доки татарський хан скривдив запорожцiв, захопивши зрадою пiвтори тисячi з них у неволю. Тодi козаки з обурення покинули Олешки й повернули знову на Базавлуг, на те мiсце, де була Стара Сiч. Та недовго їм довелося тут жити, бо й Росiя i Туреччина не згодилися, щоб запорожцi перебували поблизу їхнiх кордонiв. Через вимоги сусiдiв козаки з осенi 1730 року перейшли на якийсь час в устя рiчки Кам'янки: коли ж року 1734-го спалахнула вiйна мiж Росiєю й Туреччиною, Вiйсько Запорозьке перекинулося на бiк Росiї й повернувшись на Базавлуг, отаборилося кошем бiля Пiдпiльної на розi в шести верстах од Старої Сiчi, де витiкає рiчка Сисина. Iван Малашевич, що був тодi кошовим отаманом, незабаром обвiв окопами сiчовi будiвлi. Одразу за першими рядами, з боку степу, в Сiчi височiло двi башти. Ворота були iз заходу й вели на торгове передмiстя Шамбаш. Униз од торговицi з рiчки Пiдпiльної випливала затока, що звалася - Кiвш. Сюди приїздили з крамом турецькi, а найчастiше грецькi кораблi. Вiд Ковша до Пiдпiльної було викопано другий ряд окопiв, за якими стояла церква й паланка, себто будинок старшини й канцелярiя. Зi схiдного боку Сiчi, незабаром пiсля її збудування, росiйська влада насипала ретраншемент, у якому й мiстилася царська залога. Перед цим ретраншементом, опрiч валiв i рiвчакiв, були ще покопанi довгi ями. Окопи й вали збереглися й до наших днiв, хоча значна частина вже забудована хатами й засаджена городами. На iншому березi Пiдпiльної теж були окопи, певно, на випадок скрутного становища Сiчi. Року 1775-го, за часiв кошового Петра Калнишевського, цариця Катерина II через опiр, який чинили запорожцi, добиваючись своїх давнiх прав i вольностей (землi), звелiла зруйнувати Запорозьку Сiч, а саме Вiйсько Запорозьке скасувати навiки. Цю мiсiю вона доручила генераловi Текелю. Маючи проти 10000 запорожцiв бiля 20000 росiйських солдатiв, царський ставленик оточив Запорожжя з усiх бокiв, несподiвано захопив полковi паланки й серед ночi пiдступив до Сiчi. Хоч запорожцi й пiзно зрозумiли ворожi намiри Текелiя, а проте озброїлися й хотiли змагатися, й тiльки вiйськовий священик умовив їх скоритися волi царицi й не проливати братньої кровi. Зрештою, пiсля заколоту, старшi козаки й старшина вiддали генераловi свою зброю; молодь же, десь 5000 козакiв, переправилася рiчкою Пiдпiльною в Базавлуг i, обравши там нову старшину, вирушила Сисиною в Днiпро, перепливла Чорним морем за Дунай i там, з дозволу султана, осiла кошем спочатку на Днiстровському лиманi, а пiзнiше - на Дунаї, де Запорозьке Вiйсько й пробуло в майже не залежному становищi до 1828 року. На мiсцi зруйнованої Покровської Сiчi незабаром постало село Покровське. В тамтешнiй церквi збереглося досi чимало речей, що були в сiчовiй церквi, а на околицях Сiчi та по окопах весь час знаходили й понинi знаходять запорозьку зброю, посуд чавунний та череп'яний, люльки, грошi й дьоготь у бочках; найбiльшою ж коштовнiстю вважаються двi чайки, їх бачив у рiчцi Скарбнiй Д. I. Яворницький. Одна з них була в 6 сажнiв завдовжки, друга ж - трохи менша. Вони так i залишилися у водi. Про кошових Нової Сiчi майже вiдсутнi згадки на мiсцях, хоча вони були на сто лiт пiзнiше вiдомого лицаря Сiрка. Скажiмо, що Калнишевського ще люди пам'ятають, але не уславляють, а тiльки сумують за його долею, бо Текелiй закував останнього кошового в кайдани, i той скiнчив своє життя в Соловецькому монастирi на Бiлому морi. За Покровським рогом Пiдпiльна повертає на пiвнiч i викидає iз себе рiчки: Похилу, Шершаву та Пiскувату. Всi тi рiчки сполучаються iз Базавлуком, од якої, напевне, дiстав назву i Луг Базавлуг, куди впадає ся рiчка. Базавлук на Запорожжi була одною iз найславнiших i найукоханiших для козакiв рiчок. У давнi часи вона довго межувала запорозькi й татарськi землi й навiть згодом, коли кордон пройшов по Кам'янцi й Буговi, все-таки Базавлуг татари часто вважали своїми землями. За часiв Олешкiвської та Нової Сiчi на Базавлуцi стояло багато запорозьких зимiвникiв, а найбiльше - на розi балки Кам'янки та Базавлука, де нинi село Шолохове, та нижче, де село Грушiвка. Пiсля скасування Сiчi всi землi понад Чортомликом, Базавлуком, лиманом Великi Води та майже весь Базавлуг, десь 200 000 десятин площi, були подарованi царицею Катериною князевi Вяземському. Вiд нього тi землi 1802 року перейшли до барона Штiглиця, а вiд того вже - до великого князя Михайла Миколайовича. Цi змiни власникiв дуже вплинули на склад мешканцiв у тих поселеннях, i, зрештою, вiд запорожцiв на околицях Базавлугою, понад його кручами й байраками, лишилися тiльки кам'янi хрести над їхнiми домовинами, та й тих iз кожним днем меншає. Вiд мiсця злиття Базавлука iз Скарбною-Колотiвською межа Базавлугу простягається протокою Базавлука Ба-каєм до великого села Михайлiвське, а далi до Бистрика й лиману Великi Води. Сей лиман, зiбравши до себе всi рiчки з Базавлугу, заливає водою площу в 15 квадратових верст; упродовж вiн має 11 верст, а впоперек лише двi версти, на кiнцях же ще вужчає. Бiля горiшнього краю лиману, пiд високою горою, вкритою великою кiлькiстю могил, лежить село Нововоронцовка. З гори села та вiд могил, понад селом, розкинувся на схiд чарiвний краєвид Великих Вод i взагалi Базавлугу. На заходi вiд Великих Вод i до Базавлука пiдходить зi степу чимала балка Оскорiвка, в якiй за пiзнiший вiк Запорожжя було безлiч запорозьких зимiвникiв. Краєвид сiєї балки теж дуже гарний. Щодо товщi Базавлугу - то вона бiльша за простором i мовби веселiша, нiж у Великому Лузi. Таке враження справляє на мандрiвника те, що протоки Днiпра, якi перетинають Базавлуг значно ширшi, нiж протоки Великого Лугу. Рiчки Лапинка, Павлюк, Скарбна, Пiдпiльна, Сисина та Скарбна-Колотiвська - це зовсiм великi й мають у поперечнику вiд 50 до 100 сажнiв, та й, опрiч них, на Лузi ще багато рiчок вiд 20 до 50 сажнiв завширшки. Це - Шарай, Мельничиха, Лебединка, Скажена, Днiприще, Шахова, Темна, Миколина й чимало iнших. Ще одна особливiсть Базавлугу та, що тут прудкiшi течiї рiчок i через те заблукати в Базавлузi важче, нiж у Великому Лузi - треба тiльки пам'ятати, що тут усi рiчки течуть на захiд, до лиману Великi Води. Впадає їх в озера чи болота в Базавлузi менше, майже зовсiм нема таких, щоб не знати, куди вони прямують, як це буває у Великому Лузi. Рослиннiсть у Базавлузi така ж, як i у Великому Лузi: тi ж дуби, явори, осокори, велетенськi верби, берест, ясен, клен, кислиця, груша, шовковиця, бузина, заростi лози, очерету, оситнягу й високi, бiльше трьох аршинiв, трави. Пiд час весняної повiдi, серед Базавлугу, як i у Великому Лузi, залишаються тiльки деякi гряди, на яких стояли запорозькi кишла. Мiж рiчками Павлюком, Днiпром, Скарбною й Темною лежить островом урочище Васюрине. На Запорожжi, певне, був якийсь уславлений козак Васюра, бо, крiм цього урочища, його iменем прозваний i один iз запорозьких куренiв - Васюринський, i про Васюринського "козарлюгу" згадується i в пiснi про руйнування Сiчi. Далi вниз, понад Днiпром, iдуть урочища: Петрiвщина, Маркове та Степок. Останнього майже нiколи не заливає вода, й воно вкрите чудовим лiсом та гарною степовою травою. Iнше урочище з тiєю ж назвою - Степок, лежить мiж рiчками: Шаховою, що витiкає iз Скарбної i прямує до Великих Вод, та Бiлобородчиною, яка з тiєї ж Скарбної впадає в Темну. Близько вiд цього Степка, мiж рiчкою Тихiнкою. й Старим Ревуном, розкинулося невеличке урочище Панидине, вiдоме тим, що пiсля знищення Сiчi на ньому сидiв i "плодив бджолу" запорозький дiд Усатий. Його знав увесь Базавлуг через те, що в нього був один дуже довгий вус i вiн кував коня пiдковами назад. На мiсцi його кишла досi живуть люди й держать пасiку. Як кажуть дiди, по всiх грядах Базавлугу споконвiку жили запорожцi - рибалили тут i розводили бджiл. А коли подiлили цi землi мiж панами, то й по тому ще довго селилися тут запорожцi вiльно, а потiм стали виплачувати за грунти оренду. У селi Покровському люди згадують, що коли москалi оточили Сiч, то козаки закопали свої скарби в Базавлузi й, тiкаючи на Дунай, лишили в плавнi двох товаришiв, щоб доглядали того сховища. Довго отi запорожцi там жили, сподiваючись, що товариство повернеться, i вже зовсiм постарiли, дожидаючись, а все не хотiли виявити, де саме закопаний скарб. Як не мали вони вже сили добувати собi їжу, то приходили в Покровське з торбами, випрошуючи хлiба, та й знову ховалися в Лузi, не маючи навiть хати, а живучи по дуплах; та так вони й померли, не розголосивши, де схований скарб Запорожжя. Чимало в Базавлузi розкидано й озер. Помiж рiчками Пiдпiльною та Скарбною - найбiльшi: Гредчине, Довге й Домаха. Останнє - найширше. Далi, на пiвдень, бiля рiчки Темної, лежить майже кругле озеро - Закутнє, а бiля рiчки Ревуна - лиман Васюринський i недалеко вiд нього - озеро Орiховате. Мiж рiчкою Сисиною та Базавлугом мiститься лиман Ревин i цiлi низки лиманiв по долинах рiчок Пiскуватої, Шаршавої та Похилої. Далi, мiж Базавлугом та Великими Водами, розкинулося на двi квадратовi версти озеро Пiдстепне, сполучене з рiчкою Бакай, а на пiвдень од нього розташувалися озера: Литвинове, Мiлке, Пiскувате, Велике, Вхiдне, Кругле, знову Велике, Прогнойне, друге Вхiдне, Гречане, Святе, Доменькiвське, ще одне з назвою Домаха, Бакланове (улюблене мiсце бакланiв), Лебедине - одне й друге, знову Закутнє, Хомине, Кривеньке, Прищепа, Срiбне та безлiч iнших. У сьому кутку збилася сила озер. Устя рiчок та озера порiзали Базавлуг на острови, мiж якими лежить i отой, що має ймення давнього гетьмана Скалозуба, що року 1599-го загинув пiд час морського походу на Азовське море. Острiв сей невисокий, його заливає велика вода, а проте вже переживає зi своєю назвою п'яте столiття. Скалозубовим островом i кiнчається луг Базавлуг, а разом iз ним i весь запорозький Великий Луг. Хоч Днiпро ще й далi, до самiсiнького Чорного моря вiдкидає од себе в береги протоки; i Кiнська так само не хоче бiгти у злуцi з ним, а все вiдходить лiворуч, та вже протоки обох рiчок не захоплюють таких великих просторiв, як мiж Хортицею та Великими Водами, а бiжать вузькою долиною; лiси ж там часом уриваються та змiнюються пiсками. Але й близькiсть турецьких мiст XVI та XVII столiть: Аслана, Таванi й Кизикермена унеможливлювала для запорожцiв тримати у своїй владi подальший низ Днiпра. На Базавлузi збереглося далеко бiльше стародавнiх назв рiчок та урочищ, пов'язаних з найменнями українських дiячiв та привiдцiв українського народу, а саме тут мiстяться острови: Хмельницького, Сулими, Скалозуба; рiчки Павлюк, Шахова та урочище Васюрине. Простори Великого Лугу й Базавлугу ще чекають на своїх дослiдникiв i можуть бути зовсiм знищенi, лишившись назавжди невiдомi науцi. Навiть на малому Городищi в пущах Великого Лугу та на городищi острова Сулими, де, за переказами дiдiв, були навiть Сiчi, досi не побував жоден учений. А давнi дослiдники вже постарiли, то ж час би взятися за сю справу молодшим, i я був би щасливий, коли б се моє оповiдання заохотило до вивчення рiдного нам Великого Лугу бодай одну заповзяту людину. ГЕТЬМАНСЬКЕ УРОЧИЩЕ Не забути менi вас, прудкi днiпровi хвилi... Не забути вас, прозорi, блакитнi. Й вас не забути, похмурi скелi Хортицi й зеленi дуби Сагайдачного. Вже старiсть тисне менi на плечi, а Сагайдачне з його чарiвними, величними краєвидами, мов намальоване, ще й зараз стоїть перед моїми очима. Хто з українцiв не чув про славного гетьмана Сагайдачного, що iз запорозьким товариством воював проти гатар i туркiв, зруйнував силу їхнiх мiст, спалив незбориму Кафу й визволив iз неволi безлiч християнських бранцiв? Того самого Сагайдачного, що, як спiвають люди, "промiняв жiнку на тютюн та люльку" та здобув Українi невмирущу славу? А чи багато хто з українцiв бачив те мiсце, що його й через чотири столiття звуть ще найменням Сагайдачного, себто Сагайдачне? Хутко, невпинно бiжить час... Рiк за роком вiдходять у вiчнiсть минулого й несуть iз собою не тiльки людей, свiдкiв колишнiх подiй, а й зовнiшнi ознаки давнього життя й природи... I те, чого ми через свою недбалiсть не хочемо бачити сьогоднi, того вже не побачимо завтра. Доля судила менi вперше глянути на свiт сонця недалеко вiд Хортицi, Днiпрових порогiв, Сагайдачного i взагалi недалеко вiд давнiх запорозьких гнiзд. За мого дитинства на берегах Днiпра ще чимало жило синiв запорозьких козакiв, свiдкiв слави, а далi й руїни Запорозької Сiчi. Ще переказували з уст в уста оповiдання про славнi подiї запорозького товариства й про недолю останнiх запорожцiв пiсля зруйнування Сiчi. Ще живi були подекуди старi запорожцi iз Задунайської Сiчi, а один iз тих неборакiв навiть доживав свого вiку в оселi мого батька... Ще ходили степовими шляхами валки чумакiв i лунали на безкрайньому обширi зелених просторiв давнi чумацькi й козацькi пiснi. От i заманулося менi пригадати дещо з минулого, а найбiльше - розказати про урочище Сагайдачне, бо воно найлюбiше для мене з усього запорозького краю. ПЕРША ПОДОРОЖ Я побачив це урочище й побував у ньому мимоволi. Се було 1864 року, коли менi виповнилося сiм лiт. Моя мати їхали до Катеринослава по мого середнього брата, що вчився там у гiмназiї, а я й ув'язався з ними. Шлях iз Олександрiвського повiту, де був хутiр мого батька, прямував до Катеринослава повз повiтове мiсто й Кiчкас. Але я Кiчкаса не бачив, бо ми переїхали Днiпро льодом i я його проспав; так що вперше на вiку я побачив це стародавнє урочище лише тодi, коли ми верталися з Катеринослава. Я дуже добре пам'ятаю, як надвечiр ми з'їздили з високої й крутої гори, такої крутої, що мати з остраху аж хрестилася. Це ми прямували до Днiпра, де лоцмани перевозили людей i хури пороном. Про цей перевiз мати турбувалися з раннього ранку. - Коли б господь дав, - казали вони, - щоб крига вже перейшла, бо як ми їхали сюди льодом, то було дуже небезпечно. Та знов: - Коли б господь дав, щоб не було горiшнього вiтру... - А як буде горiшнiй вiтер, - iз жахом питався я, - то що тодi? - Дуже зноситиме порона вниз... - Та й куди занесе? - А туди... - похвалився брат своїми знаннями з географiї, - куди тече Днiпро... У Чорне море! - Оце нехай господь милує! - спинили його мати. - Не годиться такого казати. З'їхавши в берег по глибокому пiску, ми побачили, що криги на Днiпрi не було, але вода йшла каламутна, з великими пасмами жовтої пiни. Як тiльки наш фургон, разом iз кiньми, втягся на порон, де вже стояло двi хури подорожнiх селян, лоцмани раптом вiдiпхнули порона й давай на гребках гнати його вгору Днiпра, до того мiсця, де до нього з обох бокiв пiдсунулися й упали в саму воду височеннi похмурi скелi. На стернi порону, як зараз бачу, стояв старий, крем'язної постави лоцман iз люлькою в зубах. Мене вiн зацiкавив тим, що на грудях у нього була розхристана сорочка й виднiлося чорне, мов халява його чобота, тiло; коли ж вiн налягав на стерно, то визирало тiло зовсiм бiле. Борода у лоцмана була добре виголена, пишнi сивi вуса красиво визначалися на червоному вiд вiтру обличчi; довгi ж ряснi брови звисали над очима й надавали суворостi всьому вигляду старого дiда. Люлька, якої вiн не виймав iз рота, часто гасла й тодi пiдручний, парубок лiт на вiсiмнадцять, дiставав iз кишенi кремiнь i, поклавши на нього шматок товстого синього цукрового паперу, бив кресалом по кременю, а коли з нього добувалася iскра, вiд якої папiр починав тлiти, вiн притуляв той шматок дiдовi до люльки. На двох великих, товстих, мов колоди, гребках було по п'ять лоцманiв на кожнiй, i вони, тримаючись на ногах i жартуючи помiж себе, то пiднiмали гребки вгору, то кидали їх у воду, лишаючи за пороном на водi дрiбнi вири. Ми вже зовсiм пiдпливали пiд скелi, коли старий лоцман раптом натис на стерно й на весь голос гукнув: - Лiва греби, права табань!.. Махає!.. Покрик стернаря був такий могутнiй, а очi його спалахнули таким суворим вогнем, що я затрусився з переляку. Всi глянули в бiк гори: там, на скелi, стояв чоловiк i чогось махав нам шапкою. - Справдi махає, лихо його матерi! - почулося мiж лоцманами. - Ану, наляж, хлопцi... Цiєї митi згори Днiпра долинув великий шум, гуркiт i вибухи. Здавалося, що десь поблизу вiтер рушить скелi, й тi, розбиваючись одна об одну, падають у безодню. З жахом i слiзьми мати питали у лоцманiв, що то воно коїться, й тi, хоча й не одразу, а все-таки розказали їй, що з Вовчого Горла пiшла крига, яка й досi там стояла. - Не дивно, - додав старий лоцман, - що вона так шумить та гуркотить, бо там її наперло аж у три шари! За хвилину знову почулися лункi вибухи й шум, i назустрiч нам, з-за скель, висунулося крижане поле. Воно бiлою пiною вкривало Днiпро вiд берега до берега, краями зачiпалося за надбережнi скелi й каменi, з трiском репалося й кололося i, викидаючи на скелi шматки брудної криги, невпинно наближалося униз, до нашого порону. - Привертайте, бога ради, до берега! - з розпачем у голосi благали мати. - Куди там до берега?.. - пробубонiв старий лоцман. - Хiба щоб пробити порона? Тут камiнням усi береги заток укритi. - Пускаю ходом! - знову гучно сказав вiн до гребцiв. Порон повернувся i, наче вiдiрвавшись од берега, поплив на середину рiчки. Крига дедалi пiдступала ближче, але бистра течiя пiдхопила й порон i понесла його геть од крижаного поля. Високi скелi Кiчкасу стали зненацька зменшуватись, одсунулися вiд нас далi й немов поринали у водi. Повз нас з обох бокiв бiгли пiскуватi береги, а вiд низу Днiпра виринали з води новi, великi, дивовижнi скелi й попереду всiх три стрункi та високi шпилi, немов обробленi пiд величезнi монументи. - Куди ж сховатися? - обiзвався до стернаря його молодий пiдручний. - А що, може, злякався? - з посмiхом спитав старий, - Тобi, Миколо, вже так, що мерщiй би заховатись? З-помiж гребцiв почувся регiт i глузування з легкодухого парубка. - Налягай, вражi дiти! - гукнув до них старий стернар, - Чого заiржали, як тi огирi до косяка? Хочете, щоб об Стовпи нас розбило? Згодом суворий дiд пошкодував свого молодого присоромленого пiдручного й додав: - У Сагайдачному заховаємося... Нiде бiльше! Порон, що ним керувала вмiла рука, все далi тiкав од криги й водночас усе бiльше вiдступав од правого берега та, перетнувши найдужчу бистрочiнь, почав наближатися до лiвого. Три скелi-монументи, що їх лоцман назвав Стовпами, лишилися вже правобiч, а до нас насувалися двi iншi - великi, незграбнi. - Чого заметушилися? - загукав знову старий. - Чого сiпаєте гребки, немов дiвки кужiль?.. Надмись, лихо вашiй матерi!.. Не бачите, як на Стоги почало нас перти? Чи хочете пiд Хортицею ракiв годувати? Незабаром i Стоги проминули, й порон, лишаючи з правої руки Хортицю, став наближатися до двох велетенських скель, що одна з них стояла на березi, а друга неподалiк берега у водi. На неї й почало зносити течiєю нашого порона. - Ще наддай, хлопцi... - знову залунав голос стернаря. - Ще раз... ще раз, бо лихо буде, як зачепимося за Дурну скелю. Ось зараз станемо у Прорiзi, на тихiй водi, тодi й вiдпочинете... Гребцi знесилилися. Нi жартiв, нi розмов. Усi зблiдли з виду вiд утоми i, стоячи без шапок, iз нагрiтими чубами, ледве вже пiднiмали важкi гребки, налягаючи на них своїми широкими грудьми. Але ще хвилина напруги - i порон, обминувши скелю, зайшов у тиху воду й почав приставати до пiскуватого берега. Цiєї митi з боку Днiпра почулося гуркотiння й шум... То крижане поле наскочило на скелi, що ми їх обминули. Крига кололася на шматки й тi крижини, пiд натиском своєї ваги, здиралися на скелi вгору, а звiдти рушилися вниз на те саме крижане поле, вiд якого вiдiрвалися. Лоцмани тим часом посходили на берег i прив'язували порона до дубiв, що рясним лiсом, зусебiч, оточили це мiсце. Братовi забаглося злiзти на скелю, що горою здiймалася помiж дубiв, щоб подивитися звiдти, як б'ється крига об скелi. Почувши про це, я й собi схопився бiгти iз братом, але мати завернула нас обох до фургона. - Я чула, - сказала вона, - що тут, у Сагайдачному, сила жовтобрюхiв i навiть полозiв. Нiкуди з порону не пущу вас. У нашу суперечку з матiр'ю встряв i Микола, пiдручний лоцмана: - А ви, паничi, спитайте у дiда Харька... Як вiн дозволить, то не бiйтеся нiчого; лiзьте прямо на скелю, i нi жовтобрюх, нi полоз вас не зачепить... - Чому ж це так? - здивувалися ми. - Бо вони таке слово знають. Їхнiй батько запорожцем були, так навчили їх усяку гадину замовляти. Вони всi, запорожцi, були характерники. - Це i я чув, - сказав брат, - бо дiд Охрiм, запорожець, що у нас доживав вiку, теж, казали люди, характерник. - Дурний ти, Миколо... - обiзвався старий Харько. - Дурний - аж крутишся... Якi там характерники? Як чоловiк iз розумом та неабиякою вдачею, то люди й мають його за характерника. Повигадували навiть таке, нiби запорожцi, як у кого на вiйнi басурмен палить, так той кулю рукою ловить та в нього навкида влучає. Все то вигадки, i ти дiтям паморокiв не забивай. Розумнi були запорожцi, досвiдченi в усьому, духом та волею дужi, от i досягали того, чого нам зась. Та й тiльки!.. Ви, паничi, - звернувся вiн до нас. - Якщо справдi хочете на скелю, то лiзьте безпечно, бо сонце вже сiло, й усi жовтобрюхи поховалися у щiлинах на всю нiч. Полози ж у цiй, Середнiй, скелi не живуть, а ховаються по тих скелях, де є печери, або великi розщiлини, найбiльше по той бiк лiсу у скелюватих видолинках. А то ходiмте разом; я подивлюся зi скелi, чи догадався Свирид вирядити дуба на помiч нам. Трохи заспокоєнi мати довiрили нас старому Харьковi, й ми з братом, радiючи, побiгли берегом до скелi, а далi Харько взяв мене за руку й пособляв пiднiматися на гору, показуючи куди й на який камiнь зручнiше ставати ногою. Зiйшли ми на самiсiнький верх скелi. Тут Харько пiдняв мене вiд землi й посадив на якийсь рiвненький, довгий камiнь. - Отепер посидьте тут, - сказав дiд, - де сидiв сам гетьман Сагайдачний. - Це той самий Сагайдачний, - спитав брат, - що про нього спiвають? - Той самий. Вiн ще за давнiх часiв був козацьким запорозьким гетьманом. I тут на Хортицi фортецi будував, а звiдси, з цього каменя, що його люди "Лiжком" звуть (а вiн у нього справдi був, як у царицi престол), то тут вiн i милувався фортецями й краєвидами... Перед очима на Днiпрi коїлося щось неймовiрне. За переднiм крижаним полем, що вже покололося й пiшло по обидва боки Хортицi, сунулося друге, неначе ще бiльше, а слiдом - уже третє; далi ж угору все було бiле вiд криги. Як тiльки лiд поповз на скелi, що стримiли перед островом, й зупинився, мовби вагаючись, у яку протоку Днiпра йому повертати: на нього н