i панночок? Ну, взяв би Муньку або Прiсю, Шатнувсь то в сей, то в той куток: ВIвашки, Мильцi, Пушкарiвку, I в Будища, i в Горбанiвку, Тепер дiвчат, хоть гать гати; Тепер на сей товар не скудно, I замужню украсть не трудно, Аби по норову найти". 123 На слово се прийшла Амата I зараз в Турне i вп'ялась; Лобзала в губи стратилата I од плачу над тим тряслась. "Внапасть, - сказала, - не вдавайся I битися не поспiшайся, Як луснеш ти, то згину я; Без тебе нас боги покинуть, Латинцi i рутульцi згинуть, I пропаде дочка моя". 124 Но Турн на се не уважає, I байдуже нi сльоз, нi слов; Гiнця к Енею посилає, Щоб битись завтра був готов. Еней i сам трусивсь до бою, Щоб сильною своєй рукою Головку Турну одчесать. А щоб повiрить Турна слову, Тож посила зробить умову, Як завтра виставляти рать. 125 На завтра, тiлько що свiтало Уже народ заворушивсь; Все вешталося, все кишало, На бой дивитись всяк галивсь. Межовщики там розмiряли, Кiлочки в землю забивали, На знак, де вiйськовi стоять. Жрецi молитви зачитали, Олимпським в жертву убивали Цапiв, баранiв, поросят. 126 Тут вiйсько стройними рядами В парадi йшло, мовби на бой; В празничнiй збруї, з прапорами, Всяк ратник чванився собой. Обидвi армiї стояли На тих межах, що показали; Мiж ними був просторий плець; Народ за вiйськом копошився, Всяк товпився, всяк лiз, тiснився, Побоїщу щоб зрiть кiнець. 127 Юнона, як богиня, знала, Що Турну прийдеться пропасть, Iще в мiзку коверзовала, Щоб одвернуть таку напасть; Кликнула мавку вод Ютурну (Бо ся була сестриця Турну) I розказала їй свiй страх; Велiла швидче умудриться, На всякi хитрости пуститься, Щоб брата не строщили в прах. 128 Як так на небi двi хитрили, Тут лагодились два на бой; Всi за свого богiв молили, Щоб власною своєй рукой Iзмiг врага в яєшню зм'яти. Рутульцi ж стали розмишляти, Що Турн їх може скиксовать; Уже заздалегiдь смутився, Iще нiчого, а скривився, Не лучше б бой сей перервать. 129 На сей час Ютурна - мавка В рутульських подоспiла строй; I там вертiлася як шавка, I всiх скуйовдила собой. Камерта вид на себе взявши, Тут всiх учила толковавши, Що сором Турна видавать; Стид всiм стоять згорнувши руки, Як згине Турн терпiти муки, Дать шиї в кандали ковать. 130 Все вiйсько сумно мурмотало, Сперва тихенько, послi в глас Гукнули разом: "Все пропало!" Щоб розмир перервать в той час. Ютурна фиглi їм робила, Шпаками кiбця затровила, I заєць вовка покусав. Такiї чуда небувалi Лаврентцi в добре толковали, Тулумнiй к битвi пiдтруняв. 131 I перший стрелив на троянцiв, Гиллипенка на смерть убив; А сей був родом iз аркадцiв, То землякiв на гнiв пiдвiв. Отак оп'ять зiрвали сiчу! Бiжать один другому встрiчу, Хто з шаблею, хто з палашем; Кричать, стрiляють, б'ють, рубають, Лежать, втiкають, доганяють; Все вмиг зробилось кулiшем. 132 Еней, правдивий чолов'яга, Побачивши такий нелад, Що вража, зрадивши, ватага Послать фригiйцiв дума в ад, Кричить: "Чи ви осатанiли? Адже ми розмир утвердили! Ми з Турном поб'ємось однi". Но вiдкiль стрiлка не взялася I спотиньга в стегно вп'ялася, I кров забризкала штани. 133 Еней од рани шкандибає В кровi iз строю в свiй намет; Його Асканiй проважає, Либонь i пiд руку ведеть. Уздрiв се Турн, возвеселився, Розприндився i розхрабрився I на троянцiв полетiв: То б'є, то пха або рубає, Iз трупiв бурти насипає, Хотьби варить на сто котлiв. 134 I перших Фiла, Тамариса На землю махом поваляв; Потiм Хлорея, Себариса, Мовби комашок, потоптав; Дарету, Главку, Ферсилогу Поранив руки, шию, ногу; Навiк калiками зробив. Побив багацько Турн заклятий, Не трохи потоптав зикратий, В кровi так, мов в багнi, бродив. 138 Коробилась душа Енея, Що Турн троянцiв так локшив; Стогнав жалчiше Прометея, Бо був од рани єлє жив. Я пид, цилюрик лазаретний, Був знахур в порошках нешпетний, Лiчить Енея приступав: По локтi руки засукає, За пояс поли затикає, Очками кирпу осiдлав. 136 I зараз приступивши к дiлу, Вiн шпеник в ранi розглядав; Прикладовав припарки к тiлу I шилом в ранi колупав. I шевську смолу прикладає, Но все те трохи помагає; Япид сердешний чує жаль! Обценьками питавсь, клiщами, Крючками, щипцями, зубами, Щоб вирвать проклятущу сталь. 137 Венери серце засвербiло Од жалю, що Еней стогнав; Пiдтикавшись - ану за дiло; I Купидончик не гуляв. Шатнулись, разних трав нарвали, Зцiлющої води примчали, Гарлемпських капель пiддали, I, все те вкупi сколотивши, Якiсь слова наговоривши, Енею рану полили. 138 Таке лiкарство чудотворне Боль рани зараз уняло, I стрiлки копiй це упорне Без працi винятись дало. Еней наш знова ободрився, Пальонки кубком пiдкрепився, В пайматчину одiгся бронь. Летить оп'ять врагiв локшити, Летить троянцiв ободрити, Роздуть в них храбрости огонь. 139 За ним фригiйськi воєводи, Що тьху, навзаводи летять; А вiйсько - в лотоках як води Ревуть, все дном наверх вертять. Еней лежачих не займає, Утiкачiв нiзащо має, А Турна повстрiчать бажа. Хитрить лукавая Ютурна, Яким би побитом їй Турна Спасти од смертного ножа. 140 На хитрости дiвчата здатнi, Коли їх серце защемить; I в ремеслi сiм так понятнi, Сам бiс їх не перемудрить. Ютурна з облака злетiла, Зiпхнула братня машталiра I стала коней поганять; Бо Турн ганяв тогдi на возi, Зикратий же лежав в обозi, Не в силах бiгать нi стоять. 141 Ютурна, кiньми управляя, Шаталась з Турном мiж полкiв, Як од хортiв лиса виляя, Спасала Турна од врагiв. То з ним наперед виїзжала, То вмиг в другий кiнець скакала, То не туда, де був Еней. Сей бачить хитрость тут непевну, Трусливость Турнову нiкчемну, Нап'явсь в погонь зо всiх гужей. 142 Пустивсь Еней слiдити Турна I дума з ока не спустить; Но мавка хитрая Ютурна I тут найшлася кулю злить. К тому ж Мессап, забiгши збоку, Зрадливо, зо всього наскоку, Пустив в Енея камiнець; Но сей, по щастю, ухилився I камiнцем не повредився, З султана ж тiлько збивсь кiнець. 143 Еней, таку уздрiвши зраду, Великим гнiвом розпаливсь; Гукнув на всю свою громаду I тихо Зевсу помоливсь. Всю рать свою вперед подвинув I разом на врагiв нахлинув, Велiв всiх сiкти та рубать. Пiшли латинцiв потрошити; Рутульцiв шпиговать, кришити Та ба! Як Турна б нам достать. 144 Тепер без сорома признаюсь, Що трудно битву описать; I як нi морщусь, нi стараюсь, Щоб гладко вiршi шкандовать, Та бачу по моєму виду, Що скомпоную панихиду. Зроблю лиш розпис iменам Убитих воїнiв на полi I згинувших тут по неволi Для примхи їх князькiв душам. 145 На сей баталиї пропали: Цетаг, Танаїс i Толон; Од рук Енеєвих лежали Порiзанi: Онит, Сукрон. Троянцiв Гiлла i Амiка Зiпхнула в пекло Турна пiка... Та де всiх поiменно знать? Там вороги всi так змiшались, Стiснились, що уже кусались, Руками ж нiльзя i махать. 146 Як ось i сердобольна мати Енею хукнула в кабак, Велiв, щоб штурмом город брати, Рутульських перебить собак. Столичний же Лаврент достати, Латину з Турном перцю дати; Бо цар в будинках нi гу-гу. Еней на старших галасає, Мерщiй до себе їх ззиває I мовить, ставши на бугру: 147 "Моєї мови не жахайтесь (Бо нею управля Зевес) I зараз з вiйськом одправляйтесь Брать город, де паршивий пес, Латин зрадливий п'є сивуху, А ми б'ємось зо всього духу. Iдiть палiть, рубайте всiх; Громадська ратуш, зборнi iзби Щоб наперед всього iзслизли, Амату ж зав'яжiте в мiх". 148 Сказав, i вiйсько загримiло, Як громом, разним оружжям; Построїлось i полетiло Простесенько к градським стiнам. Огнi через стiну шпурляли, До стiн драбини приставляли I хмари напустили стрiл. Еней, на город руки знявши, Латина в зрадi укорявши, Кричить: "Латин вина злих дiл". 149 Якиї в городi остались, Злякались од такой бiди, I голови їх збунтовались, Не знали утiкать куди. Однi тряслись, другi потiли, Ворота одчинять хотiли, Щоб в город напустить троян. Другi Латина визивали, На вал полiзти принуждали, Щоб сам спасав своїх мирян. 150 Амата, глянувши в вiконце, Уздрiла в городi пожар; Од диму, стрiл затьмилось сонце; Напав Амату сильний жар. Не бачивши ж рутульцiв, Турна, Вся кров скипiлася зашкурна, I вмиг царицю одур взяв. Здалося їй, що Турн убитий, Через неї стидом покритий, Навiк з рутульцями пропав. 151 їй жизнь зробилася немила, I осоружився ввесь свiт. Себе, олимпських кобенила; I видно iзо всiх примiт, Що глузд остатнiй потеряла; Бо царськеє обрання рвала, I в самiй смутнiй сiй порi, Очкур круг шиї обкрутивши, Кiнець за жердку зачепивши, Повiсилась на очкурi. 152 Амати смерть ся бусурманська Як до Лавинiї дойшла, То крикнула "уви!" з-письменська, По хатi гедзатись пiшла. Одежу всю цвiтну порвала, А чорну к церi прибирала, Мов галка нарядилась вмах; В маленьке зеркальце дивилась, Кривитись жалiбно училась I мило хлипати в сльозах. 153 Такая розiмчалась чутка В народi, в городi, в полках, Латин же, як старий плохутка, Устояв ледве на ногах. Тепер вiн берега пустився i так злиденно iскривився, Що став похожим на верзун. Амати смерть всiх сполошила, В тугу, в печаль всiх утопила, Од неї звомпив сам пан Турн. 154 Як тiлько Турн освiдомився, Що дав царицi смерть очкур, То так на всiх остервенився, Пiдстрелений мов дикий кнур. Бiжить, кричить, маха руками I грiзними велить словами Латинцям i рутульцям бой З енеївцями перервати. Якраз противнi супостати, Утихомирясь, стали в строй. 155 Еней од радости не стямивсь, Що Турн виходить битись з ним Оскалив зуб, на всiх оглянувсь I списом помахав своїм. Прямий, як сосна, величавий, Бувалий, здатний, тертий, жвавий, Такий, як був Н е ч е с а-князь; На нього всi баньки п'ялили, I сами вороги хвалили, Його любив всяк - не боявсь. 156 Як тiлько виступили к бою Завзята пара ватажкiв, То, зглянувшися мiж собою, Зубами всякий заскрипiв. Тут хвись! шабельки засвистiли, Цок-цок! - i iскри полетiли; Один другого полосять! Турн перший зацiдив Енея, Що з плеч упала i керея, Еней був поточивсь назад. 157 I вмиг, прочумавшись, з наскоком Еней на Турна напустив, Оддячивши йому сто з оком, I вражу шаблю перебив. Яким же побитом спастися? Трохи не лучше уплестися? Без шаблi нiльзя воювать. Так Турн зробив без дальней думки, Я к кажуть пiдобравши клунки, Ану! Чим тьху навтiки драть. 158 Бiжит пан Турн i репетує, I просить у своїх меча; Нiхто сердеги не ратує Од рук троянська силача! Як ось iще перерядилась Сестриця i пред ним явилась I в руку сунула палаш; Оп'ять шабельки заблищали, Оп'ять панцирi забряжчали, Оп'ять пан Турн оправивсь наш. 159 Тут Зевс не втерпiв, обiзвався, Юнонi з гнiвом так сказав: "Чи ум од тебе одцурався? Чи хочеш, щоб тобi я дав По панiстарiй блискавками? Бiда з злосливими бабами! Уже ж вiстимо всiм богам: Еней в Олимпi буде з нами Живитись тими ж пирогами, Якi кажу пекти я вам. 160 Безсмертного ж хто ма убити? Або хто може рану дать? Про що ж мазку мирянську лити? За Турна щиро так стоять? Ютурна на одну проказу, I певне по твому приказу, Палаш рутульцю пiддала. I поки ж будеш ти бiситься? На Трою i троянцiв злиться? Ти зла їм вдоволь задала". 161 Юнона в первий раз смирилась, Без крику к Зевсу рiч вела: "Прости, паноче! проступилась, Я, далебi, дурна була; Нехай Еней сiдла рутульця, Нехай спиха Латина з стульця, Нехай поселить тут свiй рiд. Но тiлько щоб латинське плем'я Удержало на вiчне врем'я Iмення, мову, вiру, вид". 162 "Iноси! сiлькiсь! як мовляла", - Юнонi Юпитер сказав. Богиня з радiщ танцювала, А Зевс метелицю свистав. I все на шальках розважали, Ютурну в воду одiслали, Щоб з братом Турном розлучить; Бо книжка Зевсова з судьбами, Не смертних писана руками, Так мусила установить. 163 Еней махає довгим списом, На Турна мiцно наступа, "Тепер, - кричить"---. пiдбитий бiсом, Тебе нiхто не захова. Хоть як вертись i одступайся, Хоть в вiщо хоч перекидайся, Хоть зайчиком, хоть вовком стань, Хоть в небо лiзь, ниряй хоть в воду, Я витягну тебе спiдсподу I розмiзчу погану дрянь". 164 Од сей бундючної Турн речi Безпечно усик закрутив I зжав свої широкi плечi, Енею глуздiвно сказав: "Я ставлю рiч твою в дурницю; Ти в руку не пiймав синицю, Не тебе, далебiг, боюсь. Олимпськi нами управляють, Вони на мене налягають, Пред ними тiлько я смирюсь". 165 Сказавши, круто повернувся I камень пудiв в п'ять пiдняв; Хоть з працi трохи i надувся; Бо бач, не тим вiн Турном став. Не та була в нiм жвавость, сила, Йому Юнона iзмiнила; Без богiв ж людська моч пустяк. Йому i камень iзмiняє, Енея геть не долiтає, I Турна взяв великий страх. 166 В таку щасливую годину Еней чимдуж спис розмахав I Турну, гадовому сину, На вiчний поминок послав; Гуде, свистить, несеться пiка, Як зверху за курчам шульпiка, Торох рутульця в лiвий бiк! Простягся Турн, як щогла, долi, Качається од гiркой болi, Клене олимпських єретик. 167 Латинцi од сього жахнулись, Рутульцi галас пiдняли, Троянцi глумно осмiхнулись, В Олимпi ж могорич пили. Турн тяжку боль одолiває, К Енею руки простягає I мову слезную рече: "Не жизни хочу я подарка; Твоя, Анхизович, припарка За Стикс мене поволоче. 168 Но єсть у мене батько рiдний, Старий i дуже ветхих сил; Без мене вiн хоть буде бiдний, Та свiт менi сей став не мил; Тебе о тiм я умоляю, Прошу, як козака, благаю, Коли менi смерть задаси, Одправ до батька труп дублений; Ти будеш за сiє спасений, На викуп же, що хоч, проси". 169 Еней од речi сей змя'гчився I меч пiнятий опустив; Трохи-трохи не прослезився I Турна ряст топтать пустив. Аж зирк - Палантова лядунка I золота на нiй карунка У Турна висить на плечi. Енея очi запалали, Уста од гнiву задрижали, Ввесь зашарiвсь, мов жар в печi. 170 I вмиг, вхопивши за чуприну, Шкереберть Турна повернув, Насiв колiном злу личину I басом громовим гукнув: "Так ти троянцям нам для смiха Глумиш з Паллантова доспiха I думку маєш буть живим? Паллант тебе тут убиває, Тебе вiн в пеклi дожидає, Iди к чортам дядькам своїм". 171 3 сим словом меч свiй устромляє В роззявлений рутульця рот I тричi в ранi повертає, Щоб бiльше не було хлопот. Душа рутульська полетiла До пекла, хоть i не хотiла, К пану Плутону на бенькет. Живе хто в свiтi необачно, Тому нiгде не буде смачно, А бiльш, коли i совiсть жметь. КОМЕНТАР ДО "ЕНЕЇДИ" IВАНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО ТА ЙОГО IСТОРIЯ Настiйну потребу в розгорнутому коментарi до першого твору нової української лiтератури розумiє кожний, хто читав "Енеїду". Ще в столiтнiй ювiлей першого видання "Енеїди" (1898) ставилося питання про створення коментаря, без якого уже тодi, коли принаймнi в домашньому побутi народу було чимало спiльного з добою Iвана Котляревського, багато що в "Енеїдi" залишалося неясним. Але нi в днi столiтнього ювiлею великого твору, нi в днi урочистого вiдкриття пам'ятника на могилi Котляревського в Полтавi (1903), нi пiзнiше далi добрих намiрiв справа не пiшла. У науковiй лiтературi iнколи навiть висловлювалася, а коли не висловлювалася, то мовчки сприймалася думка, що з'ясування побутово-етнографiчних реалiй в "Енеїдi" - дiло другорядне. Уже позаду 200-рiчний ювiлей з дня народження Котляревського, не за горами 200-рiччя першого видання "Енеїди", а у великiй бiблiографiї праць про поему маємо лише одну статтю, присвячену данiй темi, - "Побутова старовина в "Енеїдi" I. П. Котляревського" Миколи Сумцова, опублiковану ще у 1905 р. Судячи iз змiсту, тут iменитий український етнограф по пам'ятi, не звертаючись до друкованих джерел, пояснив кiлька десяткiв старожитностей i, ясна рiч, далеко не вичерпав визначеної у заголовку теми. Стаття показує, який прекрасний коментар до дивовижного творiння Котляревського мiг би укласти Сумцов i якої значної шкоди зазнала культура нашого народу, що нi вiн, нi хтось iнший з учених, ближчих до доби письменника, не взявся до такої працi. Вiдгукуючись на появу статтi Миколи Сумцова, лiтературознавець Михайло Мочульський писав: "...Наша наукова критика ще не зробила досi нiчого, щоб пояснити та зробити приступною для загалу ту цiкаву поему. Наша критика обертається лише в хибнiм колi утертих фаз, доторкається "Енеїди" зверха, й нiкому досi не забаглося пiрнути на її дно, щоб як слiд з'ясувати її..." Сумцов обiбрав собi цiкаву й живу тему: вiн мав подати в своїй статтi вислiди над побутовим боком "Енеїди"; на жаль, одначе шановний професор не дав нам того, чого слiд було сподiватися по нiм. Вiн лише торкнувся своєї теми, але не поглибив її, поставив багато питань, але не дав на них вiдповiдi. Тим-то стаття, хоч не без певних цiкавих вказiвок - мусить розчарувати". Присуд М. М. Мочульського, якщо сприймати його в iсторичнiй перспективi, видається надто суворим. I нинi значення працi М. Ф. Сумцова не зменшилося, а навпаки, зросло. Крiм того, вже на той час у працях П. Г. Житецького, I. М. Стешенка, I. Я. Франка, iнших авторiв можна було знайти значний матерiал для коментаря. Коли його додати до словничка чи примiток у кiнцi книги, без яких не обходилося, за поодинокими винятками, жодне видання "Енеїди", починаючи вiд першого, то це вже було солiдним фундаментом для коментаря. Значний внесок у справу створення коментаря зробили такi радянськi лiтературознавцi, як I. Я. Айзеншток, А. П. Шамрай, П. К. Волинський, Є. П. Кирилюк.[1] Одначе коментаря до "Енеїди" в сучасному значеннi цього слова ще не маємо. А час не стоїть, стрiмко змiнюється життя всього народу та окремих його верств. Що ж до села, то в його побутi тiльки за перiод пiсля Великої Вiтчизняної вiйни сталося бiльше змiн, нiж за кiлька столiть перед тим. Поколiння, дитинство i юнiсть якого пройшли в українському селi 30 - 40-х рокiв XX ст., знало i патрiархальну хату та дворище з вiдповiдними предметами домашнього й господарського вжитку, i домоткане полотно, i вiтряки, i водянi млини. Про коней та волiв, якi були основною тягловою силою в господарствi, й говорити не доводиться. А для повоєнних поколiнь все це - давнина, екзотика. "Енеїда" Iвана Котляревського - виняткове художнє явище. Хоч на великiй травестiї вiдбився, та й не мiг не вiдбитися, поступ суспiльно-лiтературної думки та поглядiв самого автора вподовж трьох десяткiв рокiв працi над нею, "Енеїда" становить собою напрочуд викiнчену, струнку цiлiсть, гармонiйну єднiсть змiсту та форми. Травестiя не може зовсiм вiдiрватися вiд сюжетної канви першотвору, одначе i в рамках даного жанру блискуче виявилися оригiнальнiсть, гнучкiсть i багатство композицiйних засобiв Iвана Котляревського. По старiй канвi вiн смiливо вимальовує новi узори, по-своєму компонує матерiал, коли це зумовлено художньою доцiльнiстю, самим духом вiдтворюваного життя, свiтоглядом українського народу тiєї доби. Вiзьмемо хрестоматiйне мiсце - картини пекла у третiй частинi поеми, в яких Котляревський далеко вiдступає вiд Вергiлiя. Грiшники розмiщенi в пеклi за певною системою, за величиною грiхiв. Разом з тим пекло вiдбиває лад та iєрархiю тогочасного суспiльства. Перелiк грiхiв, за якi карають людей у пеклi, їх градацiя залежно вiд суворостi кари - то власне кодекс моралi українського народу в дану iсторичну епоху. Цей кодекс виражений у поемi так глибоко й точно, поданий у такому сконденсованому й систематизованому виглядi, що у всiй нашiй лiтературнiй спадщинi минулого важко знайти подiбний твiр. Мав рацiю сучасник зачинателя нової української лiтератури етнограф I. Кулжинський, коли писав: "Борг справедливостi вимагає, щоб ми склали подяку пановi Котляревському за його "Енеїду". Ми певнi, що ся прекрасна пародiя [тiльки не пародiя, а травестiя - О. С.] дiйде до наступних поколiнь i нею будуть займатися так, як тепер займаються рунiчними написами або стародавнiми медалями, якi зберiг безпощадний час". "Енеїда" - енциклопедiя народного життя. Мало не кожна строфа поеми для тих, хто умiє ту енциклопедiю читати, може розгорнутися в цiлу наукову розвiдку про той чи iнший аспект сучасної I. Котляревському дiйсностi. Письменник завжди дотримувався живої правди життя, яка повнокровно струмує в кожному рядку поеми. Зрозумiти предмет, явище, подiю, iм'я, назване в поемi, - тiльки половина справи. Друга, не менш важлива, - з'ясувати, в якому контекстi твору, а разом з тим i реальної дiйсностi, iсторичної доби постає все, що складає змiст поеми. У нiй не те що строфи, - рядка, жодного слова немає, вжитого просто так, для зв'язку мiж епiзодами. Все працює, все несе смислове навантаження, кожне слово - там, де йому належить бути. I в усьому - виняткове знання буття українського народу, його психологiї, його характеру. При цьому будь-який коментар не може дати єдиного ключа, який допомагав би вiдкривати всi художнi секрети "Енеїди". В картинах пекла - одна художня iдея, в iнших, порiвняно простих епiзодах, - iнакша, теж пiдказана вiдтворюваним життям. Скажiмо, наїдки на численних обiдах троянцiв завжди називаються в такому порядку, в якому їх подавали на стiл. Iнший порядок - у перелiку наїдкiв праведникiв у раю. Це переважно дитячi ласощi. Спочатку залежно вiд їх популярностi названi покупнi ласощi, базарнi[2] ("Сластьони, коржики, стовпцi"; III, 118), потiм - доступнiшi дiтям, натуральнi - з городiв, садiв, поля, лiсу. Останнi названi в такому порядку, в якому протягом весни - лiта - осенi ними ласують дiти ("Часник, рогiз, паслiн, кислицi, Козельцi, терн, глiд, полуницi"; III, 118). Складнiший випадок: на бенкетi у Дiдони починають грати музики. Першим - iнструмент нижчої тональностi - бандура, за нею послiдовно вступають все голоснiшi - сопiлка, дудка, скрипка. Кожному iнструментовi, його мелодiї вiдведений рядок, звукова iнструментовка якого вiдбиває дану мелодiю. Наступний накладається на попереднiй, коли той уже подав голос. Подiбне спостерiгається в народнiй музицi. Або ще такий приклад. Бiля входу в пекло рiзнi людськi хвороби вишикуванi пiд командою смертi залежно вiд їхньої небезпеки, причинюваних людям втрат: вiд чуми, яка, скажiмо, у XVIII ст. бiльше скосила людей, нiж усi вiйни за цей час, до порiвняно з нею невинної бешихи (III, 45). Зображенi на щитi Енея персонажi українських народних казок розмiщенi й вiдповiдно названi залежно вiд їх популярностi - вiд Iвасика-Телесика до нинi зовсiм забутого, взятого з перекладних лицарських романiв Марципана (V, 45). Втiм не будемо попереджати коментар i далi множити приклади. Додамо тiльки, що навiть вiдсутнiсть у тому чи iншому життєвому ряду реалiї, персонажа, з сучасного погляду належного сюди, не випадковiсть i має своє iсторичне пояснення. Так, серед вишикуваних понад дорогою в пекло грiшникiв зустрiчаємо i "сiмейну групу" (III, 46). Тут дружини, свекрухи, мачухи, вiтчими, тестi, зятi, свояки, шурини, брати, зовицi, невiстки, ятровки - всi, хто мiг отруювати життя своїм рiдним. У довгiй шерензi вiдсутня тiльки та, якiй сучасний читач вiдвiв би перше мiсце з правого флангу, - теща. Це тому, що в патрiархальнiй сiм'ї (iншої сiм'ї Котляревський знати не мiг) мати невiстки, дружини не мала нiякого впливу, нiяких прав. Вона могла грати роль тiльки ангела-хранителя, жалiбницi й порадницi своєї дочки та її дiтей i саме такою виступає у народних пiснях минулого. Значення тещi в сiмейному укладi стало зростати пiзнiше, з посиленням емансипацiї жiнки та занепадом патрiархальних засад. Звичайно, Котляревський не перший вдався до побудови пiдказаних життєвою логiкою словесних рядiв. Вони притаманнi народнiй мовi, яку письменник зробив мовою лiтератури. Хоча б елементарне "хлiб-сiль", "борщ та каша" - в першому випадку цi поняття стоять в порядку їх важливостi для людини, в другому - за черговiстю споживання. Або вiзьмемо портрети i характеристики персонажiв у поемi. Тринадцять слiв i словосполучень використовує I. Котляревський для змалювання портрета "бабищi старої" Сiвiлли, шiстнадцять - опису зовнiшностi Харона (з них тiльки на сорочку - п'ять), вiсiмнадцять - для зображення дiвочої краси i доброї вдачi Лависi тощо. Вся поема тримається на словесних блоках, кожний з яких має свою особливу мiкроструктуру, свою внутрiшню єднiсть. Цi блоки - вишикуванi в ряд реалiї, люди, подiї. Ряди й ознаки, за якими вони будуються (послiдовнiсть: просторова, вiкова, iсторико-хронологiчна; iєрархiя: суспiльна, сiмейна, церковна, вiйськова, цехова i т. д.), такi ж численнi й рiзноманiтнi, як i в тогочасному реальному життi. В цьому надзвичайно цiнна прикмета реалiзму Котляревського i неминуще пiзнавальне значення його поеми. Укладач прагнув вiдбити це в коментарi. "Енеїда"[3] - також енциклопедiя культури смiху українського народу. Смiх за своєю природою протилежний однозначностi, сталостi, заданостi. Найбiльшi труднощi для укладача коментаря становить не так великий обсяг матерiалу, що потребує пояснення, як його бурлескно-iронiчна природа, невичерпно-винахiдливе, пiдступно-тонке комiчне обiгрування, несподiване змiшування дiйсностi й вигадки, високого й низького, серйозного й нiсенiтницi, нарештi, зумовлений жанром травестiї двоїстий характер зображуваного. Як у подвiйних, накладених одна на одну кольорових картинках, вiд непомiтної на око змiни ракурсу антична богиня перетворюється в старосвiтську українську молодицю, воїни Вергiлiя - в запорiзьких козакiв. У рядi випадкiв нелегко встановити реальну основу зображуваного. Так, стара нянька Амати - жiнки царя Латина, за аренду хутора, в якому "ставок був, гребля i садок", давала "чиншу до двора", тобто платила царевi податок. Повiдомляється, з чого складається той чинш: Ковбас десяткiв з три Латину, Лавинiї к Петру мандрик, Аматi в тиждень по алтину, Три хунти воску на ставник; Льняної пряжi три пiвмiтки, Серпанкiв вiсiм на намiтки I двiстi валяних гнотiв. (IV, 76) Розмiри чиншу тут комiчно обiгранi, зменшенi. Ковбаси й коржi на Петра - власне, не чинш, а подарунок, ралець, з яким прийнято було ходити в гостi. Алтин - дрiбна монета, вартiсть якої дорiвнювала трьом копiйкам. "Три хунти воску" - теж надзвичайно мала данина (1 фунт - 409,5 грама). Тiльки вiсiм серпанкiв та двiстi гнотiв - це вже щось схоже на чинш. Розмiри чиншу пiдсилюють комiзм заключних рядкiв строфи: Латин од няньки наживався, Зате ж за няньку i вступався, За няньку хоть на нiж готiв. (IV, 76) Певно можна судити лише про те, що чинш мав переважно натуральний характер. Подiбнi випадки в поемi непоодинокi. Iван Котляревський спирався на давнi традицiї українського письменства. Вiзьмемо твiр, близький за жанром до його поеми, - "Казання руське". Це пародiя на проповiдь православного попа, вперше опублiкована й розглянута в контекстi української лiтератури в книзi Леонiда Махновця "Сатира i гумор української прози XVI - XVIII ст." (1964). "Казання руське" написане в другiй половинi XVII ст., принаймнi за сто рокiв до першого видання "Енеїди" (найпiзнiше 1697) тогочасною українською розмовною мовою пiвнiчно-захiдного Полiсся якимось дяком-бакаляром. Мова частково ритмiзована в дусi народних приповiдок та вiршiв i, що в даному разi важливо, ряснiє структурами, близькими до словесних рядiв "Енеїди". Взята бiблiйна тема - сотворiння свiту Всевишнiм, до неї прилучена апокрифiчна iсторiя "побратання, покумання" Люципера та архангела Михайла. Наведемо уривок: "Перед початком, мої дiтоньки, свiта не било нiчого, Хоць запали - то би не тресло. Нiчого нiкому не далося анi видати, анi вiдати... Чи скажете ж ви мнє, мої дiтоньки, где на той час господь бог пробивав, що єв i пив i що теж робив, коли неба i землi не било? А правда мовчите, бо не знаєте, з чого господь бог сотворив? Наперед сотворив небо i землю. На небi сотворив ангели сребряниї, золотиї, мальованиї, з очима соколовими. Под небеси сотворив птакi - ворони, сороки, круки, кавки, вороб'ї i тетери. На землi сотворив свинi, корови, воли, медведi i вовчиська. Так же сотворив лисицi, горностаї, коти, мишi i iнше преутiшниє звєрата. I побудував їм господь рай, плотом моцним огородил i полатью єго подперл. Там же насєяв дубини, грабини, лєщини, ольшини. В огородах насєяв свокли, репи, редьки, морхви, пастернаку i iншого хвасту i дерева. I ходит собе господь, глядит, щоб якоє порося не вилєзло. Коли о[д]ним оком глянет на небо, аж ся небо засолопило, слонце уха спустило i звiсило..." Недарма Леонiд Махновець[4] вiдзначив, що "Казання руське" - "просто нова сторiнка в iсторiї давньої української лiтератури, її iдей i образiв, що примушує переглянути деякi усталенi погляди". Зокрема, це стосується думки про те, що пародiйно-травестiйна лiтература у нас досягає значного розвитку тiльки у XVIII ст., оскiльки "Казання руське", написане в XVII ст., - досконалий зразок такої лiтератури. У ньому тонко спародiйована проповiдь простодушного, неосвiченого православного попа. Одначе вiн сам дуже високої думки про свою освiченiсть i звертається до прихожан поблажливо-звисока ("Чи скажете ж ви мнє, мої дiтоньки, где на той час господь бог пробивав?.. А правда мовчите, бо не знаєте..."). Далi пiп плете (з ортодоксального церковного погляду) єресь, за яку його щонайменше треба було б позбавити духовного сану. Але як живо i правдиво вiдображено у проповiдi свiт, у якому живуть люди! В нiй створенi богом ангели - "сребряниї, золотиї, мальованиї", взятi, звичайно ж, з iкон та малювань на релiгiйнi теми, якi були перед очима попа i мирян тут же, в церквi. Спускаючись вiд ангелiв нижче й нижче, бог творить птиць, свiйських i диких тварин, лiс, городину - все, що оточувало полiщука, з чого вiн жив. У кожному з наведених рядкiв вгадується система, реалiя стоїть у ряду подiбних вiдповiдно до її мiсця у природi, в життi людини. У подальшiй апокрифiчнiй легендi про Люципера i архангела Михайла, як вони разом "робляли, пивали", а потiм побилися, - уже не статичнi ряди, а епiзод з динамiчним сюжетом. Цю динамiку несе в собi граматична побудова. Дiєслова "побратав, посватав, покумав" за формою - однорiднi, за змiстом - нi. В цьому криється гумористична сiль. Побратими, так само як i брати по кровi, у вiдносини сватiвства i кумiвства уже вступати не можуть. Очевидний для людей того часу алогiзм, який демонструє всю неприроднiсть союзу мiж нечистою силою i ангелом. Разом з тим i словесна гра, переведення оповiдi в невiдповiдний змiстовi епiчний план. Звичайна бiйка з п'яних очей - тимчасом у її змалюваннi поряд з побутовою грубо-зниженою лексикою прориваються елементи стилю пiсень та казок про подвиг героїв (подiбне бачимо в жартiвливiй народнiй пiснi "Ой що ж то за шум учинився"). Михайло "скочит з великим галасом до Люципера", той "Михайла хопит в щоку, аж ся поточив", i тут же Михайло "кинеться до оружя - до ножа, до чечуги, до мачуги, до меча, до бича, до самопалу, щоб бити Люципера непомалу", "то по руках, то по ногах, то по плечах. Посєк, порубав, покалєчив i к чорту на землю струтив". Звернiмо увагу, що властива народним казанням про героїв ритмiзована мова з'являється саме в описi бiйки-битви. Зазначимо також, що тут названо мало не всю ручну зброю тих часiв. Яскраво виявлений у "Казаннi руському" ще один елемент бурлескно-травестiйного стилю. Пародiйно знижений не тiльки найстарший ангел, а й сам бог. Могутнiй вседержитель, що творить свiт i все суще в ньому, - в ролi свинопаса. Названа професiя була малоповажаною в народi, "свинарем", "свинопасом" завжди глумливо-зневажливо називали нетямущу, нi до чого не здатну людину. Мало того, що бог фiгурує в ролi свинопаса ("I ходит собє господь, глядит, щоб якоє порося не вилєзло"), навiть навколишнiй свiт переломлюється в його свiдомостi по-свинарському ("Коли о[д)ним оком глянет на небо, аж ся небо засолопило, слонце уха спустило i звiсило"). Сонце в подобi каплоухої свинi! Сонце свинопаса! Гумористично-знижене зображення бога, iнших бiблiйно-євангельських персонажiв справедливо пов'язують з вивiльненням європейських народiв з-пiд гнiту релiгiйних догм, з iдеями Вiдродження, вiльнодумством i критицизмом передодня нових часiв. Все це так, але для з'ясування суттєвої прикмети гумору "Енеїди" Котляревського, гумору українського народу взагалi, дуже важливо наголосити ще й на iнший момент. У фольклорi висмiювання високого, святого - не завжди заперечення, повалення авторитету. Все суще неоднозначне, має рiзнi, в тому числi високi й комiчнi сторони[5]. Дану самоочевидну дiалектичну єднiсть протилежностей в теорiї визнавали i визнають нiбито всi, а на практицi її люто заперечували i заперечують ортодокси та фанатики всiх часiв. Висмiювання найвищих авторитетiв у "Енеїдi", "Казаннi руському" чи якомусь iншому лiтературному творi зумовлене i певним iсторичним етапом розвитку суспiльної свiдомостi, але воно також - у самiй природi народного гумору, народного характеру, сформованого не за одне i не за два столiття. Леся Українка, критикуючи основоположну засаду фанатикiв: "Нема правди й розуму, як тiльки в менi", протиставляла їй народну мудрiсть, втiлену в "гумористичнiй, сливе iронiчнiй приповiдцi запорiзькiй: "Нема в свiтi правди, як тiльки в боговi та в менi трошки...". При тому слово правда в даному контекстi розумiється широко, як моральний категоричний iмператив, воно включає в себе поняття авторитет, вiра ("вiра правдива"). У Запорiзькiй Сiчi найважливiший ритуал - обрання кошового отамана, суддi, писаря, iнших ватажкiв вiйськового товариства - включав у себе, крiм обов'язкових, не менше трьох разiв, вiдмов кандидатiв вiд пропонованої посади, вручення клейнодiв, присяги на вiрнiсть запорiзьким звичаям та iнших урочистостей, заключну церемонiю - новообранi схиляли голову в знак покори перед волею громади, i всi присутнi, до останнього козака-нетяги, всiляко висмiювали обраних, обкидали гряззю та смiттям: щоб не задирали носа, пам'ятали, що козацька громада вище кошового, вище всiєї старшини, разом узятої. В "Енеїдi" теж живе дух даного звичаю, закладеної в ньому iдеї. А тепер звернемося до творiв Iвана Вишенського, якi з'явилися на два столiття ранiше вiд "Енеїди". Вони пересипанi словами-синонiмами, словами-новотворами за народними та лiтературними зразками, довгим перелiком у риторично-пiднесеному ключi "тяжких i бремоносних" багатств, напоїв, наїдкiв, убранств, грiховних розваг вiдступникiв вiд божої правди, "утiкших вiд православної вiри єпископiв". Нестримне нагромадження близьких за змiстом i однотипних морфем - вельми характерна риса стилю Iвана Вишенського: "...Еще еси кровоєд, мясоєд, вiлоєд, скотоєд, звЬроєд, свиноєд, куроєд, гускоєд, птахоєд, сытоєд, сластноєд, маслоєд, пирогоєд; еще еси периноспал, мяккоспал, подушкоспал; еще еси тєлоугодник; еще еси тєлолюбител; еще еси кровопрагнител; еще еси перцолюбец, шафранолюбец, имберолюбец, кгвоздиколюбец, кминолюбец, цукролюбец й других бреден горко- й -сладколюбец; еще еси конфакттолюбец; еще еси чревобiсник; еще еси грєтановстек; еще еси грiтаноигрател; еще еси грiтаномудрец; еще еси детина; еще еси младенец; еще еси млекопий, - яко же ты хочеш бiду военника, бьючогося й боручогося, у цицки матернєє дома сидячи, розсудити?"[6]. Леонiд Махновець першим вiдзначив глибоку життєву основу "каталогiв" великого сатирика: "Надзвичайно цiкавим у цьому, здавалося б, довiльному нагромадженнi сатиричних неологiзмiв є те, що... неологiзми йдуть у строгому порядку. Дистанцiя вiд кровоїдства-м'ясоїдства, що розпочинається воловиною-волоїдством i закiнчується "сластноїдством" - пирогами, - це ж не що iнше, як чергування страв... на бенкетi... порядок їх поїдання. Пiсля того, як пан виступив у ролi пирогоїда, Вишенський висмiює його в iншому "амплуа": "еще еси периноспал, мяккоспал, подушкоспал". Набитих "гноєм снiдных" панiв, природно, одразу вганяло в сон"[7]. Ясна рiч, порядок у мовних конструкцiях Iвана Вишенського, Iвана Котляревського чи будь-якого iншого письменника - не закрiплений формулою порядок математичного ряду. В лiтературi, як i в iнших галузях мистецтва, немає i нiколи не буде несхитного детермiнiзму, раз назавжди знайденого ключа хай до одного письменника, чи навiть одного твору. Але вiрно схоплена загальна тенденцiя служить ефективним знаряддям фiлологiчного аналiзу. Сягнемо ще глибше, аж за чорний провал золотоординського лихолiття. "Слово о полку Iгоревiм"[8]. В яких тiльки аспектах воно не дослiджувалося! I все ж академiк Д. С. Лихачов слушно зазначив, що "рiзнi форми перерахунку в "Словi" потребують спецiального вивчення" i тут же подав цiкавi спостереження над звертанням київського князя Святослава до всiх руських князiв поiменно. Повне комплексне вивчення "Слова" в цьому аспектi - справа майбутнього. Ведучи мову про попередникiв Котляревського, ми весь час оглядаємося на "Енеїду", пояснюємо метод аналiзу лiтературного тексту, який у поєднаннi з iншими видається плодотворним i застосовується в коментарi. Незадовго до того, як лягли на папiр першi рядки твору Котляревського, нiмецький просвiтитель Лессiнг писав у трактатi "Лаокоон, або Про межi живопису та поезiї" (1766): "...Поезiя користується не просто окремими словами, а словами в певнiй послiдовностi. Тому, якщо самi тi слова ще й не є природними знаками, то цiла низка їх може набути сили природного знака, - власне, тодi, коли тi слова мають таку саму послiдовнiсть, як i речi, що їх вони означають. Це ще один поетичний засiб, якому нiколи не вiддавали належне"[9]. Котляревський слiдом за народною творчiстю, своїми лiтературними попередниками вiддав належне тому поетичному засобовi, розвинув його, збагатив, виявивши при цьому просто-таки безмежну винахiдливiсть, в чому читач коментаря до "Енеїди" не раз матиме нагоду переконатися. Увага до предметного свiту i його соковите живописання - прикметна риса перших зразкiв так званого раннього реалiзму, лiтератури народною мовою. В цьому планi з ближчих до "Енеїди" вершин в європейських лiтературах вкажемо на "Дон-Кiхота" Мiгеля Сервантеса та "Гаргантюа i Пантагрюеля" Франсуа Рабле. За складнiшими проблемами коментування "Енеїди" постають вiдносно простiшi. "Енеїда" мiстить сотнi й сотнi реалiй, виразiв, натякiв, маловiдомих або й зовсiм не зрозумiлих сучасному читачевi, їх треба пояснити, а для цього не обiйтися без вiдшукування в лiтературi всiх отих "пiярських граматик", "октоїхiв", "iсправникiв ваканцьових", "дульєтiв", "охвотiв", "гарлемпських капель", iнших атрибутiв давноминулого i забутого в деталях життя. Думку ж про те, що художня лiтература, захована в нiй духовнiсть, поезiя i гумор живе доти, поки залишається зрозумiлим наочне значення слова, нема потреби доводити. А приказки i прислiв'я, заснованi на грi слiв нiсенiтницi, фейєрверки фразеологiзмiв, щедрою рукою розсипанi по всiй поемi? Iван Франко в передмовi до "Галицько-руських народних приповiдок" зазначав: "Приповiдка як монета: поки в обiгу, кожний знає її цiну, а вийде з обiгу, то й робиться не раз просто загадкою, особливо, коли вона оперта на якiйсь грi слiв, або являється ремiнiсценцiєю якоїсь мандрiвної анекдоти, або якогось мiсцевого, давно забутого факту"[10]. "Енеїда" настiльки органiчно пов'язана з життям i культурою українського народу певного iсторичного перiоду, настiльки