багатий змiст стоїть за "смiховиною", що в коментарi без звертання до народної творчостi, етнографiї, iнших лiтературних творiв до i пiсля Котляревського не можна обiйтися. Фольклорнi твори беремо з джерел, якомога ближчих до часiв Котляревського, а тому авторитетнiших з наукового погляду. Пояснюємо в коментарi також побутовi реалiї, якi хоч i вiдомi зараз багатьом, особливо людям старшого вiку, але на наших очах зникають або зникли з ужитку: пiл, жердка, мичка, днище, витушка, жлукто, бровар, кушнiр, шаповал i т. iн. Читачевi мусимо нагадати, що освоєння коментаря вимагає певного рiвня пiдготовки, вiдчуття художнього слова i любовi до нього. У 1798 р. "Энеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским" вийшла у Петербурзi коштом Максима Парпури без вiдома i згоди автора. Були опублiкованi першi три частини поеми, в кiнцi - доданий адресований росiйському читачевi словник пiд заголовком "Собрание малороссийски слов, содержащихся в "Энеиде", й сверх того еще многих иных, издревле вошедших в малороссийское наречие с других языков или и коренных российских, но неупотребительных". Словник є початком коментаря до "Енеїди" i разом з тим помiтним явищем української лексикографiї кiнця XVIII ст. Обсяг чималий - 972 слова. Вiн став доброю основою для аналогiчних словникiв у всiх подальших виданнях "Енеїди". У другому виданнi "Енеїди" (1808), iнiцiаторами якого напевне були вже iншi люди (слова "Иждивением М. Парпуры" на титульнiй сторiнцi вiдсутнi), i заголовок словника, i сам словник передруковано без жодних змiн. Скопiйованi навiть явнi помилки (божовильный замiсть божевiльний, минiя замiсть манiя, чiпчиковать замiсть чимчикувать та iн.). Так само як i перше, це видання поеми було для Iвана Котляревського несподiванкою. Воно ще раз нагадало авторовi, яким нечуваним успiхом користується його твiр, яку роль вiн вiдiграв i ще може вiдiграти в лiтературi i його життi. Адже 1808 р. був переломним для письменника. З 1796 р. Iван Котляревський перебував на вiйськовiй службi. В сiчнi 1807 р. вiн був переведений у Псковський драгунський полк, дислокований у бiлоруському мiстi Лiда, а 23 сiчня 1808р. подав у вiдставку. З дуже обмеженими засобами для iснування, без зв'язкiв, капiтан у вiдставцi опиняється на роздорiжжi. Треба було знайти якесь мiсце на цивiльнiй службi. Його в рiднiй Полтавi довелося шукати в приймальнях столичних вельмож. Серед меценатiв, якi могли допомогти капiтановi у вiдставцi, був добре йому знайомий, багатий та впливовий Семен Михайлович Кочубей. Може, завдяки Кочубею, може, кому iншому Котляревський тiльки через два з половиною роки пiсля залишення вiйськової служби (за формулярним списком - 3 червня 1810 р.) нарештi був призначений наглядачем (завiдуючим) Полтавського дому виховання бiдних дворян. У цей неспокiйний та невлаштований перiод свого життя Котляревський заходився коло видання свого твору, додавши уже готову на той час четверту частину. Певне, фiнансував видання той же Семен Кочубей, бо на окремiй сторiнцi посвята: "С. М. К-ю усерднейше посвящает сочинитель". На титульнiй сторiнцi книжки читаємо: "Вергилиева Энеида на малороссийский язык переложенная И. Котляревским. Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий, Санктпетербург, в медицинской типографии. 1809 года". На окремiй сторiнцi "Уведомление" автора: "Энеида", на малороссийский язык переложенная, в 1798 й 1808 годах была напечатана без моего ведома й согласия. Она досталась господам издателям со многими ошибками й упущеннями, случившимися от переписки, й сверх того й издавшие многое в ней по-своєму переделали й почти испорченную випустили под моим именем. Я решился исправить и дополнить прежде напечатанные три части и, присоединив четвертую, издать все вместе. Благословенное принятие Энеиды от публики будет наградою трудов моих; и ежели она принесет удовольствие читателям, то я поспешу предложить и пятую часть". У кiнцi книжки доданий "Словарь малороссийских слов, содержащихся в Энеиде и сверх того еще многих иных в Малороссии употребительных, исправленный, умноженный и дополненный словами для четвертей части". Пiсля такого заголовка iде набраний без нiяких змiн i поправок текст "Словаря", публiкованого в попереднiх двох виданнях. Слiдом за ним вмiщено пiд окремим заголовком "Дополнение к малороссийскому словарю", укладене вже самим Iваном Котляревським. Тут подано 153 слова. Видно, що Котляревський уважно прочитав словник перших видавцiв. Крiм слiв з четвертої частини, вiн вмiстив у додатку ряд питомих українських слiв з першої - третьої частин поеми, не включених укладачем чи може укладачами у словник попереднiх видань. Не зрозумiло тiльки, чому Котляревський не виправив очевидних помилок у словнику. Це вiн зробить пiзнiше, готуючи десь через пiвтора десятка рокiв повне видання "Енеїди". Пiсля виходу у свiт власноручно пiдготовленого третього видання "Енеїди" та тривалих клопотiв з улаштуванням на цивiльнiй службi, Котляревський назавжди осiдає в рiднiй Полтавi i неспiшне завершує головну справу свого життя. П'ята частина "Енеїди" на кiнець 1821 р. уже була завершена. В листi вiд 21 грудня 1821 р. вiн писав М. I. Гнєдичу: "...Я как кончил ее, то перекрестился. Что же касается до 6-й, то будет чем полюбоваться". Невдовзi була завершена й остання, шоста частина. Росiйський лiтератор М. О. Мельгунов пiсля вiдвiдання у серпнi 1827 р. Котляревського писав М. П. Погодiну, що поема доведена автором до кiнця. Завершивши поему, письменник укладає "Словарь малороссийских слов, содержащихся в "Енеиде", с русским переводом". Сюди увiйшло 1547 слiв, бiльше, нiж до словника першого видання та "Дополнения" Котляревського до третього видання разом узятих. Адже додалися ще п'ята й шоста частини поеми, крiм того, введено новi слова з попереднiх частин. Укладаючи "Словарь", Котляревський взяв за основу словник до перших двох видань "Енеїди". Не раз вiн виправляв помилки своїх попередникiв, уточнював смислове значення слiв.[11] "Бур'ян" - замiсть "на пустырях репейник и другие большие травы - негодная трава". "Буханець" - замiсть "сытник пшеничный" - "булка". Проте бiльшiсть слiв перенесена Котляревським з першого словника без змiн. Але це не применшує ролi письменника як укладача i коментатора власного твору. Тимчасом лексикографи, належно оцiнюючи словник до першого видання "Енеїди" (1798), невиправдано обминають його остаточний варiант, власноручно переписаний i доповнений Котляревським. Про нього не згадується жодним словом нi в "Iсторiї української лексикографiї" П. Й. Горецького (1963), нi в оглядовiй працi - передмовi В. В. Нiмчука до "Словника української мови" П. Бiлецького-Носенка, виданого 1966 р. А безпiдставнiсть такої недооцiнки переконливо довiв Агапiй Шамрай на початку 50-х рокiв. "Скептицизм, - писав вiн, - власне нiчим не обгрунтований: до уваги брався один лише факт, а саме те, що повнiстю "Енеїда" вийшла в свiт пiсля смертi Котляревського. Нiяких iнших фактiв бiографiчного характеру, крiм цього, немає для виправдання такого скептицизму. З бiографiчних нарисiв про Котляревського ми дiзнаємося, що вiн до кiнця своїх днiв працював над "Енеїдою" i незадовго до смертi продав рукопис харкiв'яниновi О. А. Волохiнову, який i видав його у 1842 роцi... Немає, отже, рацiї сумнiватися в авторськiй редакцiї тексту (i словника - О. С.) видання 1842 р.".[12] Укладений Котляревським словник до повного видання "Енеїди" 1842 р. не раз передруковувався без змiн у наступних виданнях або служив основою для власних примiток того чи iншого укладача. Окремi данi для коментаря знаходимо в спадщинi земляка i сучасника автора "Енеїди" М. Гоголя. Поряд з українським фольклором, помiтний вплив на раннього Гоголя справив Котляревський. Ще навчаючись у Нiжинському лiцеї, вiн завiв записну книжку пiд заголовком "Книга всякой всячины, или Подручная знциклопедия" (почата 1826 р., поповнювалась до 1831 - 1832 рокiв). Серед раннiх записiв значне мiсце займають українськi лексикографiчнi та фольклорно-побутовi матерiали. Зокрема, "Лексикон малороссийский", для якого Гоголь брав матерiали з словника до "Енеїди", також словникiв, до даних до "Малороссийских песен" М. Максимовича (1827), до "Опыта собрания старинных малороссийских песен" М. Цертелєва (1819), "Грамматики малороссийского наречия" О. Павловського (1818). Деякi слова Гоголь, мабуть, брав безпосередньо з уст народу або з творiв сучасних йому українських авторiв. Зустрiчаємо тут також ряд виписок з першої - четвертої частин "Енеїди", деякi з них взятi епiграфами до кiлькох роздiлiв "Сорочинського ярмарку". В "Книгу всякой всячины", керуючись власними творчими планами, Гоголь з листiв чи розповiдей близьких людей внiс опис кiлькох українських iгор, страв, одягу, обрядiв. Тi з них, що згадуються в "Енеїдi", повнiстю або частково введенi в наш коментар, у кiлькох випадках з ними звiренi данi, взятi з iнших джерел. Словниками до "Енеїди", iншими нечисленними матерiалами зi спадщини Котляревського, записами Гоголя i вичерпуються безпосереднi матерiали до коментаря. Не так i мало з огляду на їх загальну кiлькiсть, однак зовсiм недостатньо у порiвняннi з масою мiсць, якi треба пояснювати сучасному читачевi. Пiсля першого повного видання 1842 р. "Енеїда" не видавалася двадцять рокiв. Iшла глуха доба миколаївської реакцiї. З розгромом Кирило-Мефодiївського товариства у березнi 1847 р. українське лiтературно-культурне життя завмирає майже зовсiм, аж до перiоду революцiйного пiднесення другої половини 50-х - початку 60-х рокiв. З кiнця 80-х рокiв минулого столiття кiлькiсть видань "Енеїди" починає швидко рости. Помiтним явищем стало видання "Твори Iвана Котляревського" (Київ, "Вiк", 1909). Сюди увiйшли: "Енеїда, на українську мову перелицьована", "Ода до князя Куракiна", "Наталка Полтавка", "Москаль-чарiвник". В "Енеїдi" пронумеровано строфи кожної частини окремо i в додатку "Од редакцiї. Бiблiографiчнi та бiографiчнi розвiдки" подано пояснення до тексту вiдповiдно до нумерацiї строф. У додатку "Од редакцiї" є посилання на "Українськi приказки, прислiв'я i таке iнше" Матвiя Номиса, "Труды зтнографическо-статистической зкспедиции в Западно-Русский край" Павла Чубинського, "Новi українськi пiснi про громадськi справи" Михайла Драгоманова, на твори Григорiя Сковороди, Iвана Нечуя-Левицького, Анатолiя Свидницького. Зi ста дев'яноста примiток до тексту поеми близько пiвтора десятка розгорнуто у коментар, указано на фольклорнi джерела та паралелi, на перегуки з давньою i новою українською лiтературою, на життєву основу призабутих побутових реалiй. У примiтцi до "тарабарщини" Сiвiлли, якою вiдкривається четверта частина ("Борщiв як три не поденькуєш") вказано на зразки такого жаргону в бурсацькому середовищi старих часiв та серед простолюду, наведенi вiдповiднi приклади зi статтi Iвана Нечуя-Левицького "Українськi гумористи та штукарi". В коментарi до макаронiчного бурсацького жаргону, на якому звертаються посли Енея до царя Латина ("Енеус ностер магнус панус"; IV, 46 - 47), наводиться аналогiчне мiсце з "Люборацьких" Анатолiя Свидницького. Також ширше пояснено рядки: "Гай, гай! ой, дей же його кату!" (I, 7); "...Загримотiла, Кобиляча мов голова" (II, 71); "I що то значить наш Статут" (III, 97) та iн. Як недолiки цього видання рецензенти справедливо вiдзначали малу кiлькiсть пояснених мiсць та довiльний їх вибiр i надто вже скупий характер коментаря. Однак мав значення сам пiдхiд до пояснення тексту. Тут зроблено виходи за межi твору, якi напрошувалися, почате коментування поеми на тлi епохи та українського лiтературного процесу. Але намiчена у виданнi дорога довгий час лишалася непротореною. Незабаром почалася перша свiтова вiйна, за нею - великi революцiйнi потрясiння та економiчнi розрухи, якi не сприяли розвитковi лiтературознавчої науки. У виданнях "Енеїди" уже радянської доби певний час не зустрiчаємо такого, яке б просунуло вперед справу з коментуванням, хоч потреба в ньому ставала все бiльш вiдчутною. Проте кiлькiсть видань "Енеїди" зростала, в примiтках та передмовах до них, окремих статтях та монографiях лiтературознавцiв хоч i в малiй кiлькостi, але спорадично нагромаджується матерiал для коментаря. Серед дослiдникiв, внесок яких у цю справу особливо помiтний, треба згадати Iеремiю Айзенштока (1900 - 1980). Вiн почав вивчати спадщину I. Котляревського ще у 20-х роках. У 1928 р. видав "Енеїду" iз змiстовною передмовою та примiтками. Протягом усього життя лiтературознавець вивчав творчiсть I. Котляревського та його добу. Останнiм словом I. Айзенштока про "Енеїду", певним пiдсумком його доробку на цiй нивi стала передмова та примiтки до видання творiв Iвана Котляревського росiйською мовою у великiй серiї "Библиотеки поэта" 1969 р. "Енеїда" тут публiкувалася в перекладi Вiри Потапової. Як i все, що вийшло з-пiд пера I. Айзенштока-лiтературознавця, передмова й примiтки позначенi високою фаховою культурою i нешаблоннiстю наукового мислення. Не втрачають свого значення висловленi ще у 20-х роках i розвинутi в його подальших працях спостереження над художнiми особливостями поеми, характером вiдображення в нiй людей i побуту, еволюцiєю стилю вiд яскраво вираженого бурлескно-травестiйного до переплетення цього стилю з усе вiдчутнiшими лiрично-сентиментальними та героїчними елементами в останнiх трьох частинах. У 1952 - 1953 роках вийшло "Повне зiбрання творiв Iвана Котляревського" у двох томах, пiдготовлене Агапiєм Шамраєм (1896 - 1952). Це видання стало подiєю, етапним явищем у всiй науцi про Котляревського. Перший том вiдкриває змiстовна стаття А. Шамрая "Проблема реалiзму в "Енеїдi" I. П. Котляревського", текст поеми заново пiдготовлений на належному науковому рiвнi того часу, поданi рiзночитання та варiанти всiх прижиттєвих видань поеми та спискiв 1796 й 1799 рокiв (пiдготовленi Михайлом Михайловичем Новицьким (1892 - 1964). Примiтки А. Шамрая до "Енеїди" уже своїм обсягом значно перевищували примiтки до всiх попереднiх та й наступних видань. Кiлька його примiток у заново вiдредагованому i доповненому виглядi увiйшло в наш коментар. Поряд з "Словарем" самого Iвана Котляревського, коментар Агапiя Шамрая став основою примiток до всiх наступних видань "Енеїди", в тому числi до "Повного зiбрання творiв I. П. Котляревського" 1969 р., виданого з нагоди 200-лiття з дня народження письменника (пiдготовка тексту i примiтки Бориса Деркача). У пропонованому коментарi укладач, спираючись на здобутки попередникiв, прагнув зробити дальший крок на цьому шляху, допомогти сучасному читачевi проникнути в глибини генiальної травестiї. Зовсiм не розхожою риторичною фiгурою, лише визнанням реального буде застереження, що наш коментар не вичерпує всього багатства "Енеїди" i може не в усьому задовольнити допитливого читача. Але маємо певнiсть, що коментар наблизить до нього далеку вiд нас епоху, а то й спонукає до самостiйних роздумiв у правильному i перспективному напрямi. СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ Вергiлiй - Вергiлiй П. Марон. Енеїда: В 12 кн. - К.: Днiпро, 1972. Даль - Даль В. Пословицы русского народа. - М., 1957. К. - взято з "Словаря малороссийских слов, содержащихся в "Энеиде", с русским переводом", доданого I. Котляревським до видань "Енеїди" 1809 i 1842 рокiв. К. с. - "Киевская старина". Маркевич - Маркевич Н. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. - К., 1860. Нар. - 3 народних уст. Номис - Українськi приказки, прислiв'я i таке iнше. (Спорудив М. Номис. - СПб, 1864). Франко. Приповiдки - Галицько-руськi народнi приповiдки: У 3 т. - Львiв, 1901 - 1910. Чубинський - Труды зтнографическо-статистической зкспедиции в Западно-русский край: В 7 т./ Под ред. П. П. Чубинского. - Спб., 1872 - 1879. ЧАСТИНА ПЕРША 1. Еней - один з героїв античного мiфу про Трою. Син Анхiза, царя мiста Дардана в Малiй Азiї, i богинi Венери. Пiсля зруйнування греками Трої поплив, виконуючи волю богiв, до Iталiї i пiсля ряду пригод, що склали змiст "Енеїди" римського поета Публiя Вергiлiя Марона, поклав початок Римськiй державi. Троя (або Iлiон) - стародавнє мiсто-держава в Малiй Азiї, в районi протоки Дарданелли. У кiнцi XIX ст. нiмецький археолог Генрiх Шлiман шляхом розкопок встановив мiсце, де стояла Троя. Оспiваний в "Iлiадi" Гомера похiд грекiв на Трою, здобуття i зруйнування ними мiста вiдбулися у XII ст. до н. е. Осмалених, як гиря, ланцiв - троянцi вискочили з палаючого рiдного мiста, тому - осмаленi. Гиря, гирявий - коротко острижений, взагалi: негарний, непоказний. Ланець - гультяй, розбишака. Лайливе слово, неодноразово зустрiчається в творах Iвана Котляревського. Походить вiд ландмiлiцiя (нiм. Diе Lапdmilitiа] - ландець - - ланець. Ландмiлiцiєю були названi сформованi за указом Петра I вiд 2 лютого 1713 р. вiйська з розмiщених на територiї України полкiв регулярної росiйської армiї i спецiально навербованих солдатiв для несення охоронної та сторожової служби (див.: Полное собрание законов Российской империи с 1649 г. - Спб., 1830. - Т. 5. - С. 13). Пiзнiше кiлькiсть ландмiлiцейських полкiв була збiльшена. В 1722 р. до ландмiлiцiї була зарахована деяка частина українського козацтва. В наступнi роки ландмiлiцiя не раз переформовувалась, в 1736 р. за поданням генерал-фельдмаршала Мiнiха була названа Українським мiлiцейським корпусом i мала в своєму складi двадцять кiнних полкiв. У 1762 р. iмператор Петро III наказав iменувати цей корпус просто Українським, i з того часу назва "ландмiлiцiя" офiцiйно перестала вживатися. В 1770 р. Український корпус був злитий з регулярною росiйською армiєю. Особливий податок, який платило населення України на утримання ландмiлiцiї, був скасований тiльки на початку XIX ст. 2. Юнона - в римськiй (Гера - в грецькiй) мiфологiї - дружина Юпiтера (Зевса), покровителька жiнок, покровителька шлюбiв. Пiд час Троянської вiйни була на боцi грекiв i переслiдувала троянцiв, залишилася їхнiм ворогом i пiсля падiння Трої. 3. Венера - в римськiй [Афродiта - в грецькiй) мiфологiї богиня краси i кохання, дочка Зевса. Одна з легенд про Венеру - її любовне захоплення троянцем Анхiзом, до якого богиня з'явилась на гору їда у виглядi пастушки i народила вiд нього сина Енея. Пiд час вiйни з греками допомагала троянцям. Парис - один з синiв троянського царя Прiама, дядько Енея з боку батька, призвiдець пагубної для його батькiвщини вiйни з греками. За античною мiфологiєю, до Париса з'явилися три богинi - Гера, Афiна, Афродiта (вiдповiдно у римлян - Юнона, Мiнерва i Венера) - й попросили бути суддею у суперечцi за яблуко, яке мусило дiстатися найвродливiшiй з них. Гера обiцяла вiддати йому у володiння велике царство - Азiю, Афiна обiцяла славу полководця, Афродiта - найпрекраснiшу жiнку на землi. Парис вiддав яблуко Афродiтi. При її сприяннi викрав у одного з грецьких царiв Менелая дружину - прекрасну Єлену, що й послужило приводом для Троянської вiйни. Путивочка - сорт невеликих круглих яблук. 4. Геба - дочка Юнони i Зевса, пiд час бенкетiв пiдносила олiмпiйцям напитки богiв - нектар i амброзiю. Гринджолята - зменшене вiд гринджоли - низькi й широкi сани з боками, що розширяються вiд передка. Також - маленькi дитячi санчата. Розкована гра неоднозначнiстю слова, часте вживання слiв, серйозний змiст яких мiстить в собi гумористичний заряд - суттєва прикмета стилю "Енеїди". Богиня на дитячих саночках! Павичка - коняка павиної мастi, також - зменшене вiд лава. У римлян пава - птах Юнони. Добрий знавець народного побуту, художник Василь Онисимович Корнiєнко в iлюстрацiї до "Енеїди" Котляревського (1909) витлумачив павичку буквально: запряжена в шлею пава, як лебiдь у вiдомiй байцi, летить у небесах поверх хмар, за нею на гринджолах - Юнона. В лiбретто до опери "Енеїда" Миколи Карповича Садовського сцена вiдвiдин Юноною бога вiтрiв Еола вiдкривається словами: "З верховини Олiмпу спускаються саночки, запряженi павичкою. В саночках сидить Юнона, убрана в старосвiтське убрання..." I далi: "Юнона сiдає знову на свої саночки i злiтає на Олiмп" (Лисенко М. Зiбр. творiв: У 20 т. - К., 1955. - Т. 7. - С. 44). Для оперної умовностi птах в упряжцi пасує. Одначе чому Юнона виїздить саме на санях, а не на якомусь колiсному екiпажi, як у перших двох виданнях поеми? Справа у тому, що в XVII - XVIII ст. i навiть пiзнiше сани широко застосовувалися не тiльки зимою, а й у лiтню пору, надто в болотистих i лiсистих мiсцевостях. До того ж, що в даному разi головне, їзда на санях вважалася бiльш почесною, нiж на колесах, тому знатнi особи, насамперед духовного сану, при парадних виїздах, безвiдносно до пори року, вiддавали перевагу саням (адже богиня Юнона їде до бога Еола). Кибалка - старовинний жiночий головний убiр у виглядi високої пов'язки на головi, з двома довгими кiнцями, якi спадали на спину. Носили тiльки замiжнi жiнки. Мичка - пучок приготовленого для пряжi волокна конопель або льону. Один кiнець насадженої на гребiнь мички звисав, мов коса, вниз, i з нього пряля сукала нитку. Тут: пасмо волосся, що вибивалося в молодицi з-пiд кибалки, або взагалi коса. З'являтися на людях з вiдкритою косою, чи навiть пасмом волосся, що виглядає з-пiд головного убора, замiжнiй жiнцi не годилося. Взяла спiдницю i шнурiвку - тобто спiдницю i керсет, старосвiтський жiночий убiр. Керсет не мав рукавiв, його одягали поверх вишиваної сорочки, стягували спереду при фiгурi шнурiвкою. Одягали тiльки разом з спiдницею. I спiдницю, i керсет шили по можливостi з кращих, яскравих тканин, прикрашених усами (див. коментар: I, 14), та iн. Еол - бог вiтрiв, жив на плавучому островi Еолiї. 5. Поставила тарiлку з хлiбом - коли молодиця йде в гостi, то, за звичаєм, вона дарує хазяїновi хлiбину, притому спечену у власнiй печi. 6. Суцiга - собачий син, розбишака, пройдисвiт. 7. Дей же його кату! - вигук, що означає подив з досадою. За значенням близький до: "Ти глянь! Така досада!" Iмена вiтрiв з античної мiфологiї: Борей - холодний пiвнiчний або пiвнiчно-схiдний вiтер. Нот - теплий пiвденний вiтер, тиховiй. Зефiр - захiдний весняний вiтер, який приносив дощi. Евр - схiдний або пiвденно-схiдний вiтер, який приносив засуху. 8. Трiстя - трясовина, грузьке болото. Iван Франко до записаної у рiдних Нагуєвичах примовки "Iди в трiстьи та в болото!" додав пояснення: "Трiстє тут у значеннi тростина, що росте на болотi" (Франко. Приповiдки. - Т. 3. - С. 225). Чвирк - залишок пiсля вторинної перегонки горiлки. 10. Пiвкопи - двадцять п'ять копiйок. Еней пообiцяв дати Нептуну хабара - пiвкопи. Для бога Нептуна (в "Енеїдi" боги - переодягнене вище панство, знать) та й для пана Енея пiвкопи - мала сума. Цим самим пiдкреслювалася скареднiсть i жадоба Нептуна до грошей. В другiй частинi поеми, влаштовуючи поминки по батьковi Анхiзовi, Еней кидає пiвкопи в дарунок простолюдиновi ("З кишенi вийнявши пiвкiпки, Шпурнув в народ дрiбних, як рiпки"). Отже, i згадана сума хабара боговi моря розрахована на комiчний ефект. А яка була реальна цiна грошей на Українi в другiй половинi XVIII ст.? Певне уявлення дають, примiром, збереженi в архiвах описи та оцiнка в грошах майна козакiв i селян Менської та Борзненської сотень Чернiгiвського полку, знищеного пожежами у 1766 р. Описiв чимало, цiни на ту саму рiч, будiвлю, тварину вказанi багато раз, причому в рiзних селах. Вони такi: хата рублена з сiнями i прикомiрком - вiд 10 до 25 крб., комора рублена - 3 крб., вiз пiд коней - 40 - 50 коп., плуг - 12 коп., вiдгодована свиня - 1 крб. 50 коп., вiвця - 50 коп., гуска - 10 коп., курка - 2 коп., кожух звичайний - 1 крб. 20 коп., смушева шапка - ЗО коп., чоботи - 20 - ЗО коп. (Див.: Сумцов Н. Ф. К истории цен в Малороссии /К. с. - 1887. - Т. 7. - Кн. 2. - С. 696 - 697). Звичайно, вказанi цiни порiвнювати з сучасними не можна. Iнша доба, iнша економiчна система, iншi вимiри. 11. Дряпiчка, дряпiжник - той, хто оббирає кого-небудь, здирник. Походить, певне, вiд слова драпач - шаповал, який очищає виготовлену шкiру вiд шерстi дротяною щiткою. 12. До ляса - польський iдiоматичний вислiв, що означає втечу. Свiтелка - невелика свiтлиця, парадна кiмната в хатi, будинку. 13. Шальовки, шалiвки - тонкi, неширокi дошки, якими оббивають (шалюють) стiни, стелю, дах. Означення сосновi - один iз зразкiв точної передачi Котляревським життєвої правди. Шальовки кращi - сосновi. Просякнутi живицею, вони порiвняно стiйкi проти гниття. Лемiшка - див. коментар: I, 27. 14. Дудка - див. коментар: I, 28. Очiпок - головний убiр замiжньої жiнки у формi шапочки, iнколи з подовжнiм розрiзом ззаду, який зашнуровують, стягуючи сховане пiд ним волосся. Венера, так само як i Юнона, одягла святковий убiр української молодицi, але вже iнший, вишуканiший, яскравiший, як подобає богинi краси й кохання, та ще й молодшiй за вiком вiд Юнони. Замiсть аскетичної кибалки, що лишає вiдкритим тiльки лице, у неї грезетовий, тобто парчевий, очiпок. Кунтуш з усами люстровий (люстрин - дорога шовкова тканина з глянцем; уси - нашивками iз золотої i срiбної тасьми). Кунтуш - верхнiй жiночий одяг. Мав одкиднi й розрiзнi рукава, так званi вильоти. Жiнки могли носити кунтуш i зовсiм без рукавiв. Вiн мав вилоги на грудях, у талiї щiльно стягувався гапликом без пояса. Ходить на ралець - по нарочитим [помiтнiших] праздникам ходить на поклон с подарками (К.). Венера хоча i йде до Зевса "на ралець", проте не бере з собою хлiба i не веде мови про подарунки, як це робила Юнона пiд час вiдвiдання Еола (I, 4). Ритуали пiд час вiдвiдання рiдного батька - не обов'язковi, а давати хабара - суперечить життєвiй правдi. Натомiсть вона бере батька слiзьми. 15. Зевес - у грецькiй мiфологiї (у римськiй - Юпiтер] бог грому i блискавки, найстарший мiж небожителями. В "Енеїдi" Котляревського iнколи фiгурує пiд iменем Йовиш, на польський лад. Сивуха - звичайна, невисокого гатунку горiлка, недостатньо очищена. Восьмуха - восьма частина кварти (близько 125 грамiв). Кварта - кухоль, десята частина вiдра (К.). У добу феодалiзму на Українi, навiть у кiнцi XVIII ст., пiсля ряду заходiв уряду Росiйської iмперiї по унiфiкацiї мiр i ваги, спостерiгається їх велика рiзноманiтнiсть. Iнодi просто неможливо перевести давню мiру на сучасну систему мiр. "...Не тiльки кожне мiсто i мiстечко, але навiть багато продавцiв мали свої особливi мiри. Так... для мiряння рiдини служили: вiдро, вiдерце, кварта, яких мiстилося в казенному державному вiдрi 24. Зустрiчається також мiряння куфами, барилами, носатками, але цi останнi були власне не мiрами, а посудиною тiльки приблизної величини, так, наприклад, куфа мiстила 18 - 40 вiдер" (Попытка к уравнению мер и веса в Малороссии XVIII в. /К. с. - 1889. - N 7. - С. 231). Iйон - бач. У свинки грати - Микола Гоголь так описує цю гру: "На утрамбованiй i твердiй землi стають у коло; кожний перед собою має ямку, в яку тикає кiнцем палицi. Посерединi кола трохи бiльша ямка, в яку той, що перебуває за колом, гонить теж палицею м'яч. Тi, хто стоять колом, намагаються не пустити м'яча в ямку посерединi. Але, вiдбиваючи його палицею, кожний повинен зараз же ткнути її на своє мiсце, бо той, хто пасе свиню (гонить м'яч), заволодiє мiсцем, ставлячи у вiльну ямку свою палицю, а хто гавив, - буде замiсть нього гонити м'яч" (Гоголь Н. В. Полн. собр. соч. - М., 1952. - Т. 9. - С. 512). 16. Згiдно з "Енеїдою" Вергiлiя, Енеєвi було призначено стати засновником мiста Рима i могутньої Римської держави, основоположником великої династiї правителiв. Як. вернеться пан хан до Криму - тобто, нiколи того не буде. Кримське ханство було лiквiдоване i приєднане до Росiйської iмперiї 8 квiтня 1783 р. Нар.: Як хан долiзе до Криму (Номис. - С. 109). 17. Я в правдi так твердий, як дуб - порiвняння бере початок у язичеськiй мiфологiї. У стародавнiх грекiв дуб - дерево Зевса, у римлян - Юпiтера. Вiдповiдно в язичникiв-слов'ян дуб пов'язаний з культом бога грози i блискавки - Перуна. 18. Дiдона - за античними легендами, фiнiкiйська царiвна, яка заснувала мiсто-державу Карфаген на африканському узбережжi Середземного моря. Мосць - величнiсть. Iди, небого - тут у значеннi: сердешна, бiдолаха. Понедiлкувати - поширений у давнi часи звичай постити в понедiлок. У цей день не виконували важкi роботи й такi, що вимагали тривалого часу, наприклад прядiння. Понедiлкували тiльки одруженi жiнки. Але вже на початку XX ст. вiдомий український етнограф Микола Сумцов констатував вiдмирання цього звичаю: "...Додержання посту в понедiлок... нинi мiсцями практикується старими жiнками з приурочуванням давнього звичаю до святого понедiлка" (Сумцов Н. Бытовая старина в "Энеиде" Й. П. Котляревского: Сб. Харьк. историко-филолог. о-ва. - Харьков, 1905. - Т. 16. - С. 155). 20. "Голе троянство" геть вибилося iз харчових запасiв. Вперше i востаннє за весь час їхнього мандрування Котляревський не називає наїдкiв, а говорить просто "чогось попоїли". 21. У цiй строфi подається характеристика Дiдони. Нi тут, нi далi Котляревський прямо не зображає i не називає її царицею. Перед нами - українська молодиця, вдова заможного пана середньої руки. Спосiб характеристики Дiдони, як i iнших персонажiв "Енеїди", - це перелiк рис, якостей, у даному разi тiльки позитивних, якi складають той характер. Перша оцiнка дещо побiжна: "розумна i моторна". Потiм, звернувши нашу увагу на Дiдону, оповiдач розгортає ширшу характеристику. Йде ряд означень: "трудяща", за ним - паралельне означення-синонiм у вищому ступенi: "дуже працьовита". Далi - ще позитивнi риси: "весела", "гарна". Як бачимо, змальовано народний iдеал молодицi. Найважливiша прикмета того iдеалу - працьовитiсть. З шести означень iдеалу жiнки працьовитостi вiдведено два, одне з них у вищому ступенi (єдиний у строфi прикметник вищого ступеня). Звернiмо увагу: на останньому мiсцi - "гарна". У щойно змальованих образах Венери i Юнони майже все зосереджено на зовнiшностi, уборах, а тут бачимо зовсiм iнше. Убори Дiдони будуть не менш уважно й любовно виписанi далi, тут же йдеться виключно про моральнi якостi, вдачу, життєвi обставини. Дуже багато буде важити для Дiдони прибуття троянцiв, надто великi надiї пов'язує цариця та її близькi з появою Енея. Перед потенцiальним женихом насамперед викладається найважливiше з народного погляду - якостi молодої вдови як людини i хазяйки. Далi в усiй поемi таку пильну увагу до моральних рис, особистої вдачi зустрiнемо тiльки один раз - при змалюваннi майбутньої дружини Енея Лависi, народного iдеалу дiвчини на виданнi. А тепер звернiмо увагу на означення "сановита", яке стоїть пiсля "веселої", "гарної", замикаючи перелiк достоїнств Дiдони. Справа в тому, що воно не зовсiм прикладається до українського народного iдеалу жiнки, взяте з iншого смислового ряду. В "Словнику української мови" зафiксовано два значення слова сановитий: 1) який має високий сан, чин; 2) показний, величний з вигляду. Тiльки тут, в одному з семи означень-похвал Дiдона наближається до царицi. Воно було б на мiсцi у ряду: "мудра" ("розумна" має бiльш практичний, житейський вiдтiнок), "могутня", "милостива" i т. iн. Чому ж слово "сановита" опинилося в чужому для нього лексичному оточеннi? Справа в тому, що перед нами - травестiя. Взяте з iншого (царського, великопанського) шару лексики, поняття в невластивому йому оточеннi створює певний комiчний ефект. Воно заховалося в самому кiнцi останнього рядка характеристики i ненав'язливе, ледве помiтно виглядає звiдти, мов краєчок царської мантiї з-пiд плахти молодицi. На iдеал української жiнки падає травестiйно-гумористичний вiдсвiт, весь вiн немов пройнятий любовно-iронiчним усмiхом автора. Наступне слово "бiдняжка" нiби маскує, а насправдi пiдсилює гумористичний мотив - сановита бiдняжка! 22. Звертаючись iз запитаннями до троянцiв, Дiдона перелiчує рiзнi види мандрiвок людей у давнi часи. Передовсiм згадано чумацькi валки на Дон та у Крим. Як вiдомо, основним товаром чумацького промислу в цi краї були сiль i риба. Потiм названо переселення з одного краю України в iнший ("виходцi-бурлаки"). На початку 90-х рокiв XVIII ст. частина запорожцiв частково сушею, частково морем переселилася на "подарованi" царицею Катериною II землi мiж рiчками Кубань i Єя, утворивши там Вiйсько чорноморське. Здогади, що Котляревський в мандрах троянцiв вiдбив i цей iсторичний епiзод, не мають реальних пiдстав. Нарештi - мандри на прощу до Києва, Почаєва та iнших мiсць паломництва. 23. Мана - привид, мiраж. Ману пускати - дурачити, морочити. Вирва - викуп, який бере на весiллi з нареченого брат молодої. У переносному значеннi також - хабар. В три вирви - дати вiдкупного в потрiйному розмiрi, синонiм до "втришия прогнати". 24. Постоли, також личаки - простонародне взуття з цiлого шматка шкiри без пришивної пiдошви, яке звичайно взували з онучами, прив'язуючи до нiг мотузками чи ремiнцями (волоками). Кожух - верхнiй чоловiчий одяг, звичайно з непокритої тканиною овечої шкури, хутром до середини, довгий, з великим комiром. Свита - простонародний верхнiй одяг з домотканого сукна. Пеня - напасть, бiда. 25. Тогдi Великдень був би нам! - до фразеологiзму "Великдень раз у рiк" Iван франко дає таке пояснення: "Се одно з найбiльших, а у нашого народа таки найбiльше свято" (Ф ранко. Приповiдки. - Т. 3. - С. 398). 26. Пiл - широкi, грубi дошки, покладенi в хатi мiж пiччю з того боку, де черiнь i припiчок, та протилежною стiною. Пiл служить лiжком i лавою. Ширина його - близько двох метрiв, щоб упоперек могла вiльно лягти доросла людина. I їли сiм'яну макуху - макуха - вижимки чи збой з конопляного сiм'я, вживали як десерт або легку закуску. 27. З полив'яних мисок - з мисок, покритих зсередини поливою, особливим склоподiбним сплавом. Свинячу голову до хрiну - ритуальна страва. У слов'ян-язичникiв дикий кабан (вепр) уважався священною твариною, його приносили в жертву богам, починали з нього, як ритуальної страви, трапезу. Потiм поряд з дикою або на змiну їй прийшла домашня свиня. Таке ж ритуальне значення мала страва з домашньої птицi, зокрема iндика. З вепром пов'язаний культ верховного бога Перуна, з домашньою птицею - культ життєдайної, плодоносної матерi-землi (див.: Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. - К., 1982. - С. 52 - 53). Спосiб приготування: "Свинячу голову очистити, вимити i поставити варитися; натерти хрiну, зажарити його з маслом, покласти туди борошна, розвести трiшки бульйоном, покласти сметани i закип'ятити з невеликою кiлькiстю солi; вийняти зварену голову, вiддiлити вiд неї нижню щелепу i подавати" (Маркевич. - С. 162). Локшину на перемiну - говорять ще "на перемiжку" - про легшi страви, якi подають мiж м'ясними. Локшина - "замiсити пшеничне тiсто на яйцях, розкачати в тонкий корж, нарiзати вузькими смужками i зварити у водi з маслом або на молоцi" (Маркевич. - С. 157). Кулiш - густа юшка з пшона. "Змити крупу або пшоно в горшку, залити водою i зварити з олiєю, коров'ячим маслом або свинячим салом" (Маркевич. - С. 153). Лемiшка - "пiджарити гречаної муки, розвести її солоним кип'ятком; скласти в горщик, поставити в пiч на одну годину; подавати з пiджареною на коров'ячому маслi або на олiї цибулею" (Маркевич. - С. 156). Зубцi - кутя з очищених зерен ячменю, зварена з потовченим i пересiяним на сито конопляним сiм'ям. Путря - "зварити кутю з ячменю; викласти її в ночовки, обсипати житнiм солодом, добре перемiшати, викласти в дiжечку, залити солодким квасом, поставити в тепле мiсце на добу" (Маркевич. - С. 157). Кваша - колись одна з популярнiших страв ("борщ, каша, третя кваша"). "Взяти житнього борошна, гречаного i солоду, висипати в дiжечку, розмiшати горячою водою (але не кип'ятком), дати пiвгодини або годину побродити; добре закип'ятити другу воду i розводити на смак, щоб було рiдше або густiше, хто як любить; поставити на печi на тепле, щоб прийняло кислоту, тодi варити в горшку i подавати" (Маркевич. - С. 156). В квашу також часто кладуть для смаку i гостроти сушенi грушi, сливи чи якiсь iншi фрукти. Шулики - порiзанi на невеликi кусочки пшеничнi коржi, залитi розведеним медом разом з м'ятим у макiтерцi маком. Наїдки тут i у всiх подальших картинах бенкетування троянцiв автор перелiчує в тiй послiдовностi, у якiй їх подавали на стiл. Звичайно, останнiми подавали солодкi страви, послiдовно: путря, кваша, шулики, причому кожна наступна страва була солодша за попередню. Хотiлося б звернути увагу на шанобливе ставлення в той час до їжi. Пiд час святкового бенкетування козаки могли кидати в грязь i топтати дорогi убори, сипати грiшми, але нiколи не могли собi дозволити зневажливого ставлення до хлiба, їжi взагалi. I обiдаючи пiсля тривалого морського походу, i бенкетуючи цiлими днями, троянцi все пiдбирають, "як на вечерi косарi" (IV, 29). Адже не годилося ставити на стiл чергову страву, коли в мисках ще залишалася попередня. Цiкаво, що Котляревський у "Енеїдi" жодного разу не згадує картоплi, хоч її за життя письменника почали культивувати на Українi. Досить швидко вона вийшла в число головних городнiх культур. У "Салдацькому патретi" (1833), перелiчуючи виставленi на ярмарку овочi, Квiтка-Основ'яненко називає i "картохлi, що вже швидко хлiб святий з свiту божого зженуть". 28. За панським столом, можливо, кожен гiсть мав кубок. Одначе за давньою народною традицiєю обносили i частували всiх гостей по кругу однiєю чаркою. В народних звичаях живе цiлий кодекс правил, хто i в якiй послiдовностi пiдносить гостям чарку, з кого починати частування. Мед, пиво, брагу, сирiвець - названi найдавнiшi вiдомi в нас напої. Перелiк по низхiднiй, вiд кращого до найдешевшого - сирiвцю, єдиного в цьому ряду безалкогольного напою. Калганка - горiлка, настояна на калганi (трава, корiнь якої вживається також у народнiй медицинi). Ялiвець (Juniperus) - рослина родини кипарисових, росте кущами, рiдше невеликими деревами. Вiн i зараз поширений на Українi. Використовується як декоративне дерево. Має гострий смолистий запах. Дим з ялiвця (плоди i стебла тлiють на гарячому вугiллi) має лiкувальнi властивостi. Горлиця - давнiй український танець. Танцюють парою: дiвчина ("горлиця") i парубок. Пiсня до танцю часто варiюється, iмпровiзується залежно вiд обставин. У пiснях такого типу тiльки перший куплет рiдко зазнає якихось змiн. Подаємо ближчий до Котляревського в часi запис пiснi, опублiкований у 80-х роках минулого столiття з примiткою: "Останнi два куплети виконував Семен Степанович Гулак-Артемовський", вiдомий український композитор i спiвак, автор опери "Запорожець за Дунаєм". Ой дiвчина-горлиця До козака горнеться; А козак, як орел, Як побачив, так i вмер. Умер батько - байдуже, Вмерла мати - байдуже, Умер милий, чорнобривий, Жаль менi його дуже. I за батька "отче наш", I за матiр "отче наш", За милого ж душу Танцювати мушу (Пiснi, думки i шумки руського народу на Подолiї, Українi i в Малоросiї. - К., 1885. - С. 128). Зуб - танок, який танцювали пiд сопiлку. Один з рiзновидiв сопiлки називається "зубiвка". Дудка, iнакше "дуда", "коза", "волинка" - музичний iнструмент, що складається з шкiряного мiха i вставлених у нього двох, iнколи трьох трубок. На однiй, як на сопiлцi, грають мелодiю, iншi дають фон, незмiнний тон (див. також коментар: I, 37). По балках - танцю чи пiснi пiд такою назвою виявити не вдалося. В перших двох виданнях "Енеїди", здiйснених без участi Котляревського,