и галера Повезе молитись I на службу християнську, На народ дивитись". - "Царю! - прорекла старенька. - Тi галернi муки Гiрко бачить, мов сама я Впала кату в руки". - "Та галера, панiматко, Зветься трiумфова: Наготовлена к трiумфу Славного героя. Не годилось би царицi На таке дивитись, Iдучи до церкви Богу Руському молитись". - "А кому ж воно годиться?" - "Бiдному народу, Що терпить од гайдамацтва Незчисленну шкоду, Да тому, хто настигає Хижакiв у полi, Розбиває-потопляє, Їх чайки на морi. Се йому хвала в народi, Що козак проклятий На галерi, мов у пеклi, Мусить погибати. Про сю славу нашi кобзи Дзвонять по базарах, Мов громи гримлять на небi У блискучих хмарах. Бо ще й досi в нас у Кафi Головешки тлiють 58, А в Синопi й Трапезонтi Попели бiлiють 59. I крiвцею над Босфором Червонiють мури, Що рiчками розливали Хижi гайдабури". - "Ми мстимось за кривди, царю, За ясир, пожари, Що Вкраїну розоряють Турки да татаре". - "Ваш закон велить не мститесь: Бо на небi Мститель; Коли ж неба вам не треба, То й прав розоритель. Наш закон велить нам правде Пiд мечем шукати: Поки правди не докажем, Поти воювати. Ви мститесь, а ми караєм Волею святою, Що дає нам царювати Сили правотою. А над нами i над вами Той самий Создатель, Всiх народiв цар верховний I законодатель. Коли Вiн за вас не мститься, Дак не вам би й мститись: Перед присудом небесним Лучче б вам смиритись. Греки, серби, i болгаре, I жиди, й вiрмене, I албанцi, й молдаване Хиляться пiд мене. А ви що? Ви з Сагайдашним 60 I на християнство Так по-вовчому рветеся, Як на мусульманство. I нема мiж вами правди Анi щастя-долi, Опрiч п'янства, да гультяйства, Та дурної волi. Ви мститесь, говориш, нене, - I повiк так буде?.. О запеклi, безсердечнi I безумнi люде! Не повiк вам плiндрувати Кафи та Синопи, Трапезонтом прославляти Козака в Європi. Мов той вiтер попiд небом Чорнi хмари гонить, Так про вашу марну славу Темна кобза дзвонить. Поти дикими полями Будете скитатись, Покiль козаки хижацтвом Будуть величатись, Вже бунчук царський у мене Має за ворiтьми: Двину з усiма башами, Як орел iз дiтьми. Рушимо в козацьку землю Пiд покровом Божим I кiнець паскудним вашим Подвигам положим!" Слухає старенька мати, I язик нiмiє; Кров палка у ветхих жилах Гусне, холодiє. Затрусились руки й ноги... "Не лякайсь, матусю, - Каже цар, - i не турбуйся За свою Марусю. Я не горе їй готую, Вiчну славу й шану, Що вона любов святую Принесла Осману; Що вона йому небесним Свiтом засвiтила, Його духа, мов на чистi Крила пiдхопила. Тим i хоче вiн здобути Вашу Україну, Що таку вродила дивну, Неземну людину". Iз ясних очей в царицi Iскрами сипнуло, I лице палким рум'янцем, Як огнем, спахнуло. Мов кинджал, вона в Османа Погляд затопила, До потужного султана Так заговорила: "I се, царю милостивий, Зветься в вас любов'ю, Щоб мої степи та ниви Позливати кров'ю; Щоб мiй рiдний край коханий Скрiзь повоювати, Попалити вбогi хати, I церкви, й палати?" - "Нi, сього не бiйсь вiд мене, Днiпрова Царице, Зоре осяйна, червона, Сонце бiлолице! Вирушу я так потужно, Що безумством буде Проти мене воювати... Схаменуться люде. I поникнуть головою Всi передо мною. Я на Кам'янець, на Київ Наступлю п'ятою. На Днiпрi-Славутi й Рос" Помурую башти, Щоб з Москви вам анi з Польщi Не було напасти. Обгородимо Вкраїну, Зробим Божим раєм, Вiру вiрою покинем I звичай звичаєм. I сей рай вiд супостата Буде ваш, султана, Рiдного по Бозi брата I слуги. Османа. Я тобi й ту оборону, Башти подарую, Мов на голову корону Пишну, дорогую. I блищатимеш ти з родом Над своїм народом, Як веселка мiж восходом Сонця i заходом. I не буде вже козацтво Бурею лiтати Та моє впокiйне царство Дерти-руйнувати. А засяде по левадах, По садах спiвочих, Беручи поживу з стада Та з волiв робочих. Не сумуй, моя лилiє, Про войну ворожу; Уповай на слово щире Та на милость Божу. А тепер iдiть, молiтесь Богу предкiв ваших, Да прихилить до нас душi Ненавидцiв наших!" I злегенька до Марусi Турчин уклонився, Приложив до серця руку, Стиха вiддалився. ДУМА ШОСТА Мати мов нiма стояла, Вельми дивувалась: Не таким вона султана Бачити лякалась: "I тебе вiн не займає I не обiймає?" - "Нi, матусю: коло мене Навiть не сiдає. Вiн царює, верховодить За моїм порогом: Тут постоїть, поговорить I вiдiйде з Богом. Їдьмо, мамо, помолiмось За сю тиху душу, Що й подумати про кривду Вiд її не мушу". - "О! Молiмося, дитино, Ще за двох до Бога... Коли ж серце се покине Мука да тривога?" I, схилившись на Марусю, Мати заридала... А чого Левко здобувся, Нiже не сказала. ПIСНЯ ШОСТА ДУМА ПЕРВА I "Чого ти, паньматусю, так зiтхнула, Мов радощi згадала молодiї Або в той край душею позирнула, Де зникли в нас надiї дорогiї? Чого очицi так позападали I голосочок твiй перемiнився? Чи пiдданки що бовтнули-сказали, Чи, може, сон страшний тобi приснився? Iз чим вiд мене ти, матусенько, таїшся?" - II "Моя ти зоре в туманi густому! Моя ти квiтко пишна на морозi, Гiрка сльозина в кубку золотому, Тиха надiє в праведному Бозi! Так, я лiта згадала молодiї I в край сумний душею позирнула, Де тлiють кiсточки його святiї, До нього б я i в пекло полинула... О, лучче б я про се не знала i не чула!" III "Про що ж ти чула, серденятко бiдне, Мiй дорогий, розколений кришталю, Моє ти щастє, несказанно бiдне, Гiрка потiхо i солодкий жалю! Про що дозналась? Вже ж ми в домовинi, I нi печалi нам, нi воздихання! Там, у земному раї на Вкраїнi, Про нас нi чутки, анi споминання! Не плач, матусенько, моя ти росо рання!" - IV "Про татуся я, доню, перечула..." - "О мамо!.." - "Так, нема його на свiтi... Нема вже сонця; хмара обгорнула Ввесь свiт. Пора й менi туди летiти". - "Умер?" - "Згорiв iз церквою святою... Сьогоднi Товстогуба я зустрiла... Пiймавсь i вiн татарам у неволю..." - I не скiнчила речi, обомлiла, I очi заплили холодною сльозою. V То не роса з очей, гiрка отрута, Мов та смола з проклятого анчару, Що нею жаль слiпий i помста люта Намазують кинджала яничару. Вже не тече сльоза, нi! Капле тихо, Як мертва кров холодна, почорнiла. Не дознає вiд неї пiльги лихо: Бо серце сукроватою 'бкипiло I в болiстях своїх зотлiло й занiмiло. VI Обнявшись, лiто плакало з зимою; Мiшалися гарячi з льодяними... Якою ж ти здавалася сумною, Царська палато, iз гостьми своїми! О, не про те великi будiвничi Твої цяцьки на мармурах тесали, Щоб у тобi вiд серця щирi речi Не винами - сльозами запивали, I "пам'ять вiчную" замiсть пiсень спiвали! VII "Сьогоднi я була на тiм базарi, Де кобзарi по-нашому спiвають... I бачила, як двох вели у парi... О, не питай, куди!.. Вони й не знають, Хто дивиться на них! На голiм тiлi Пошарпанi жупани. Бородатi Обидва, мов ченцi, i бiлi-бiлi, Як вiск: бо, видно, все сидiли в хатi З вiконечком малим, в хурдизi тiй проклятiй"... VIII "Матусю, хто ж то був?" - "Ох, Товстогубий!" "Мiй Боже! Дак се вiн i був?" - "Як чуєш... А другий... Другий був... Козак твiй любий... Що ж ти мовчиш? Чом дивом не дивуєш?.. Ой, Боже! Хилиться! Рятуйте! Пробi!" На крик страшний збiгаються туркенi, Грекинi, ляхiвки i, як особi Великiй, служать бiдолашнiй ненi, Сераля пишного невольницi мiзернi. ДУМА ДРУГА I Нездужає Хасеки-Хуррем, i султана Два рiзанцi безвусi сповiщають. Серальськi лiкарi iз Лехистана Книжки лiкарськi, суплячись, гортають. Iде султан, покинувши в диванi Башей та вiзирiв широкомовних, I до Марусиної почивальнi Шле наперед рабинь своїх безмовних, А сам стоїть сумний, хмурний, як у туманi. II Його не хоче бачити Маруся I лiкарiв до себе не пускає. Над нею молитви святi матуся Немовби вже над мертвою читає. Священик сербський править одходную. Вона лежить, як цвiт лелiї пишний, Косою скошений. Печаль нiмую Свiт ув очах виявлює огнистий Та вираз на лицi понуро-урочистий. III Велить Осман покликать Кантемира I, зачинившись, радиться з ним довго. На другий день галерою Заїра Пливе з Скутар 61 до Рогу Золотого 62. До мармурiв причалює барвистих... Iде переддвiрком... її стрiчає Новий баша у шатах позлотистих I на її питаннє об'являє, Що вже Абаз-баша десь iнде пробував. IV Донесено про нього падишаху, Що вiн очам царициним нелюбий, I зараз фiрманом його, тiмаху, Вiдставлено вiд осяйної служби: "Як з неба й грiм гримить, i сонце сяє, Так гнiв i милость в оцi у царицi. До неї вся вселенна притiкає, Мов караван в пустинi до криницi". Щасливить поглядом i поглядом карає". V Перед царициним блискучим лiжком Навколiшки Заїра припадає, Недужнiй щось на вухо шепче нишком... Рум'янець на лицi в царицi грає. Обнявши лiкарку, в уста цiлує, Зове матусю, плаче i смiється: "Вiн жив, - рече, - i вiще серце чує, Що жизнь його, як нитка, не порветься... О мамо, зiронько! Як любо серце б'ється!" - VI "Так, жив, i я не з тим явилась, Щоб тiльки вас про се оповiстити, Нi, в нас тепер страшна труса зробилась... Ви мусите велике щось вчинити, Велике i страшне, коли з неволi Своїх братiв вам любо рятувати, Коли вам любо, щоб у чистiм полi Вони могли, мов соколи, гуляти, По морю Чорному чайками знов лiтати". - VII "Заїре! - прорекла тогдi Маруся. - Нема нiчого так менi страшного, Щоб я сама i дорога матуся... Кажи, Заїро, просто... Я готова Скiкнути зараз на Мосток Мертвецький, I на гаку залiзному висiти, I мучитись, як Байда Вишневецький, I пси голоднi тiлом накормити, I в морi потопать, i на огнi горiти!" VIII Заїра по покою позирнула, Послухала з минуту пiд дверима, Вiд серця сумовитого зiтхнула, I стелю, й стiни обвела очима. "Чи пiп у вас сьогоднi був?" - спитала. "Був". - "Слухайте ж: при нiм нi слова! Щоб i крилом, i вiтром не торкала Сiєї речi перед ним розмова: Попiвський-бо язик всiм злам земним основа",- IХ "Заїро! Не клепли на Бога правди! - Марусина про се озвалась мати. - Стидись таке казати, щоб нам зради Найперш усього у попа шукати". - "О, не гнiвись на мне, паньматусю! Я не своє промовила вам слово; : Мiй муж звелiв остерегти Марусю, Царицю нашу вiд попа лихого: Бо вiн, - рече, - продасть i Господа самого. х Попи, - рече, - запродали Пророка, Того, що возсiяв iз Назарета Ще перше, нiж ясну звiзду Востока Аллах явив народу Магомета. I навiть козаки не довiряють Нi язику попiвському, нi оку: Нiколи ж бо попа не допускають В кошi до себе, мов джуму жорстоку, I молитви, - рече, - самi собi читають". - XI "Заїро, годi вже про чоловiка. Кажи про дiло. Не йому се знати: Бо вiн - невiра, розумом калiка". - "Калiка сей вас буде рятувати, I розуму в рятунку стiльки явить, Що возвеличить ваш народ нiкчемний I серед вас iм'я своє прославить Не тим, чим мотлох славиться корчемний, Безощадний палiй, кровоточитель темний". - ХII "Не розумiємо тебе, Заїро". - "Мiй муж iз Кочубеєм рiдне браттє. Ваш Кочубей Левко - брат Кантемира. Одно у них обличчє i завзяттє, Одна на свiт їх мати породила". Маруся дивиться на матiр... "Доню, - Промовила старенька, - се Заїра Говорить щиру правду. Ми з тобою Не знали, що Левкiв отець та був невiра. ХIII Його малим ухоплено в Нагаях, I за Порогами у християнствi Згодовано i в рицарських звичаях". - "Дак мiй Левко родивсь у мусульманствi?.. О, хто б не був отець його i мати, За кожну iскру жизнi дорогої I за одно словце його вiддати Готова я царськi мої палати I жизнi сотню лiт щасливої земної!" - XIV "Коли готова, то й вiддай, царице, Як оддала б i я за Кантемира! На небесах твiй дух возвеселиться", - Рече поважним голосом Заїра. "Готова, о, готова, сестро!.. Боже! Ти чуєш з неба... О Пречиста Мати! Нехай твоя свята рука поможе Менi Левка з неволi рятувати!" I, знявшись, почала солодкими ридати. XV "Моя царице! - каже їй Заїра. - Година дорога. Я сповiстити Про все негайно мушу Кантемира, Щоб дiло починав своє робити. Учора вiн просив, благав султана Подарувати жизнь йому Левкову, Та не вблагав запеклого Османа. Звелiв собi на блюдi козакову Прислати голову у баню мармурову. XVI Та не блiдiй, не зцiплюй рук, царице. Вiн пiйде в баню ще аж завтра вранцi, А ввечерi, як Геспер 63 загориться, На волi вже з Левком всi будуть бранцi. їх сорок душ самого отамання Сидить у Чорнiй баштi над водою, Ждучи свого страшенного карання. Попливемо туди удвох з тобою, I будеш ти сама Левковою судьбою". - XVII "Як се, Заїро? Я не розумiю". - "Ось як. Iсторiя се вже давняшня, Та розказати добре не зумiю. Розмова мужа iз царем вчорашня Йому вiдкрила на Османа очi: Що вiн у нього не гетьман великий, А парубок малий, пiдпарубочий. I ганьбою було б йому навiки - Про туркiв розливать кровi людської рiки. XVIII Не хоче бiльш Османовi служити, А ввiйде в мир i лад iз козаками I вкупi будуть москаля душити, Ляха й волоха бити й плiндрувати". - "Як! - прорекла на се старенька мати, - Сього вовiк не може бути-статись, Щоб нам на християн iз вами встати I вкупi у людськiй кровi купатись!.. То чим же нам тогдi, яким народом зватись?" - XIX "А станеться, - вiдказує Заїра, - Бо не дадуть ляхи самим вам знятись I без орди страшної Кантемира Од ворогiв своїх оборонятись". - "Марусю! Вибирай, моя дитино: Чи в Києвi царицею назватись I рiдну ущасливити країну, Чи од вiнця царського вiдказатись I християнськую прийняти тут кончину?" - XX "Я вибрала, матусю, ясна зоре! Не знаю, що з того братерства буде: Чи людям щастє, чи велике горе, Чи славитимуть, чи клястимуть люде Мого Левка i з ним невiру-брата: Я знаю тiльки те, що жизнь i волю Йому даю, обороню вiд ката, I вiн помститься за свою неволю, Про те ж не думаю, що станеться зо мною". - XXI "О серце пресвяте! - рече Заїра. - На диво Бог явив тебе народу... Не для одного, бачу, Кантемира Вiн дав таку в печалях осолоду. О сестро рiдна! Нi, ти не цариця: Ти, сестро, вища всiх цариць великих! Iм'я твоє на небесах святиться, I ангельськi тебе прославлять лики... Покинь сей грiшний мир, сумний, кривавий, дикий!" XXII I сльози добрi, перла многоцiннi, Живущою, зцiлющою водою Лились, природи дар святий, безцiнний, I обiймалася сестра з сестрою... "Покину, о, покину, як терновий Вiнок, i там, на небi, панотцевi Скажу: "Ти був премудр i свят у словi. Бери мене на ручки, i Отцевi Небесному хвались: "Ось мiй вiнець лавровий!" XXIII А ти, матусю, ти, мов голубиця, Мов дух святий, на небо вознесешся, I возсiяєш, i возвеселишся, I смiхом херувимським возсмiєшся: Бо породила душу чесну, чисту, Що не схотiла грiшно царювати... Побачу там я i Христа, й Пречисту I припаду їй до подолу шати: "Ти, Ти мене любить навчила i страдатиi" - XXIV "О раю! Де ти? Що ти? Як ти сяєш? - Промовила зтатарена русинка. - - Коли ти так цвiтами процвiтаєш, Як на землi любов'ю вiрна жiнка, - Воiстину ти диво невимовне, Ти - добростi Господньої пучина! I, як стебло кадила благовонне, До тебе лине ся свята людина... Се чисту дань дає Аллаховi Вкраїна". ПIСНЯ СЬОМА ДУМА ПЕРВА Дивна чутка по Стамбулу, Дивна вiсть лiтає: Падишах своїй царицi Берло довiряє! Берло, жизнi знак i смертi, Властi над вiйськами, Над галерами, скарбами, Землями й морями. I не море на Босфорi Вре та в берег плеще: Вiд тополi до тополi Чадра чадрi шепче... I не вiтер по дiбровах Чинарi гойдає: До чалми чалму розмова Тиха нахиляє. "Мабуть, вже кончина свiту, Що султан великий Догоджає без завiту Норовам русинки. Повелiла - i знак смертi, Жизнi, ба й потуги У руках блищить у неї, Турку для наруги. На колiна (о пророку!) Став перед блiдою, I назвав (о стид Востоку!) Дiвою святою. I своє наслiдне берло (О сини й унуки!), Мов жiноче веретено, їй подав у руки". ДУМА ДРУГА Вiє вiтер, повiває, Синє море грає; Золотом його з заходу Сонце заливає. Та нi золота на морi, Нi на небi сонця Не вбачає бiдний бранець Iз свого вiконця. Угорi над головою, Мов каганчик, сяє, Мутним свiтом кострубатi Мури обливає. Бо не дармо Чорною та башта зветься Чорно, темно, сумно, гiрко там живеться. О, яке ж воно й життє у домовинi! Серце ниє у неволi на чужинi; Думка вороном лiтає по Вкраїнi, Кряче-плаче, покланяється родинi, Та нема рятунку при лихiй годинi. Сорок їх сидить у баштi без одного, Що коня в степу сiдлали вороного, Не питаючись, не боячись нiкого, - Тих, що бурею на море налiтали, На лиман, мов стадо лебедiв, спадали, Кого стрiли, жакували-плiндрували, Супротивного у полi трупом клали, В Чорне море каменем нiмим метали. Не одну галеру на пожар пускали, Попелами берег не один вкривали, На невольницькi базари налiтали, Козакiв-братiв з неволi визволяли, По Вкраїнi рiднiй славою сiяли, Мов квiтки в городi, пишно процвiтали. * * * I понуро мовчать молодцi низовi чуприндири... Без одного сидить їх у баштi десяткiв чотири... Вже вiд нужи облазили в хирних обiрванцiв гирi, I в кулак, як мовляв той кобзар, з голоднечi трубили. ДУМА ТРЕТЯ У вiконечко їм милосердна рука подавала Трохи хлiба святого, а часом кришеник i сала. А про борщ в'язники, вже який в нiм i смак, забували, Сировцем да потапцями душу гiркую питали. Повпивались кайдани бiдахам i в ноги, i в руки; Дознають на приковi короткiм страшенної муки. На соломi гнилiй, мов той пес-волоцюга, лягають, Полягавши, сльозами один одного обливають, Україну простору та вольну, свiй рай, споминають: "Ой ти, краю, наш раю! Ти сяєш степами-полями, Повбиравши степи та поля, мов стрiчками, рiчками. Ой ти, Днiпре-Славуто, наш давнiй ти шляху козацький! Iзжили на тобi ми свiй вiк молодецький-юнацький. Нашi предки в твоїх водах чистих святих охрестились, А дiди у твоїх покаянних печерах молились, А батьки на тобi за козацькiї вольностi бились. Ой ти, Росе, пораднице наша! Ти, втiхо Росаво! Честе наша й поваго, велика козацькая славо! Ти, Суло наша, Сулице! Полем далеко гуляєш, Iз Ромна та в Черкаси з тугенького лука стрiляєш, Ненавидникiв наших лихих хоч не б'єш, то лякаєш. I ти, Ворскло, бабусенько люба; старенька, тихенька, Як щаслива дитина ясненька, як рай веселенька! I ти, Доне, наш брате, товаришу вiрний в недолi, Пристановище певне старої козацької водiї Воздихання та сльози гiркi ми до вас посилаєм, Як батькiв, матiрок, як сестриць-жалiбниць, вас вiтаєм: Ми щодня, щогодини й хвилини про вас пам'ятаєм. А ти, Мати козацька! Ти, Батьку козацький Великий! Процвiтайте мiж людьми хвалою вовiки i вiки, Щоб хилились до вас помiчницi Днiпровi, всi рiки, Посилаючи борошно вам i з бочками горiлки! Нам не їсти вже хлiба у вас, горiлок тих не пити, Споминаючи вас, тiльки плакати гiрко, тужити". * * * Так мовляли старi козаки, сiчовi козарлюги, Молодi ж пiдiймали гуртом плач невольницький другий; "Ой чого нам було в козаки сi охочi ходити! Чи не лучче б нам хлiб святий в полi на волi робити? Чи не лучче б нам волики, йдучи шляхом, поганяти, Поганяючи, спiвами степ або гай звеселяти? Сидимо, гинемо тут, нi будня, нi свята не знаєм, I про Бога, про образ його пресвятий забуваєм. Хоч би дав нам Господь увi снi святу церкву уздрiти I в диму тiм кадильному свiчку йому засвiтити, I забути, заснувши, сей смород страшенний, сю нужу, В головах ковтяхи, у ногах повсякденну калюжу. Нi, не сниться вам церква свята, образи з корогвами, I на сонечку дим золотий та пахущий клубками, I спiваннє спасенне церковне з попiвським читаннєм, I причастє велике, сумне i страшне з упованнєм. Сниться нам i вночi ланцюгiв та кайдан брязкотаннє, Мов пекельний той плач i страшенне зубiв скреготаннє. Сняться нам на залiзних гаках безконечнiї муки Та погибельний крик i жаданнє з душею розлуки. Завтра ти, наш гетьмане хоробрий, наш соколе, кажеш, Вiд меча беззаконного тут перед нами поляжеш. А ми будем щодня поодинцю над морем висiти, А зiрвемся з гака, пси нас будуть терзати да їсти. О, тяжким ми грiхом, миле браттє, в чомусь провинили, Чи не тим, що в кабак охотнiщ, нiж до церкви, ходили? Чи не тим, що попу на молебень шагом скуповали, А в шинку й таляра, мов шага, на медах пропивали? Чи не тим, що недiлi святої в походах не штили I по п'ятницях бубни, цимбали по ринках водили? Може, тим, що отця, матiр, сестер, братiв зневажали, Проти церкви шапок через пинду дурну не здiймали I святого хреста на себе мимоходом не клали? Може, й тим, що сусiд хлiба-солi й худоби збавляли Старих жен i сивеньких дiдiв в груди стрем'ям штовхали, Немовляток-дiтей серед гулицi кiньми топтали I з пiском чисту кров неповинну, мов з жарту, мiшали? Або й тим, либонь, браттє кохане, коли провинили, Що дiвчат молодих та вродливих до себе манили, Заманивши, в ясир та в гареми ордi продавали, Їх дiвоцькою кров'ю слiпих кобзарiв наповзли, По базарах пiд кобзи, пiд бубни й баси танцювали, Не горiлку, ту кров неповинну лили-проливали, В горiлчаних калюжах, в грязi гопака вибивали, Дорогi златоглави, саєти iз жарту каляли. За те Бог милосердний тепер нас в неволi карає, Вiд грiхiв нашу душу великих, тяжких очищає, Тихий рай безпечальний за муки страшнi вiдчиняє". ДУМА ЧЕТВЕРТА Обiзветься на се тихим гласом Левко: "Гей, панове! Ви - козацтво хоробре й палке, та, шкода, безголове. Вас попи та дяки напiдпитку малого навчають, А великого вчити й на путь наставлять забувають. Мене Бог сподобив без попа й без дяка просвiтитись I звичаїв козацьких без пляшки та чарки навчитись. Непитущого ви за гетьмана собi обiбрали, Через п'янство ж своє у неволю погибельну впали. То я ваших грiхiв на свiй пай не беру й не приймаю: Через ваше безбожництво славу лицарську теряю. Коли б ви горiлок у човнах од мене не таїли, По домiвках тепер би в добрi та в шанобi сидiли. Не так гiрко менi з молодими лiтами прощатись, Як в Петра Сагайдашного пентюхом з вами назватись. Вже нiхто з вас не вернеться в Сiч i на славну Вкраїну I не скаже: "За те Кочубей у неволi загинув, Що не кидав п'яниць iз чайок у безодню морськую: Через зраду гультяйську втеряв корогов золотую. I не кожен по стратi в обитель Господню полине: Вiдопхне беззаконника Бог, в преiсподню закине. Дак нехай вiн i в пеклi з'ясує, що в словi i дiлi Був я честен, статечен, i плями не маю на тiлi. Бо не знавсь iз жiноцтвом дурним; полюбивши ж Марусю, Шанував її матiр так, як би й рiдненьку матусю, - Шанував так, як Сiч: бо я роду мiж вами не маю... Кантемира ж невiру за брата собi не вважаю I не хочу з фурдиги й кайданiв один слобонитись: З вами славен я був, з вами буду i смертю дiлитись. Шанував я Марусину матiр, панове, святую, То й не зводив з ума, не туманив дочку молодую. Я нi разу, панове, й за рученьки з нею не взявся: Мов зорею ясною на небi з землi любовався. До криницi, панове, ходив я щоранку свiточком I втiкав потай миру вишневим садочком. Перечувши ж тепер, що вона вже велика цариця, Моє серце страшенно болить, а душа веселиться. Бо течуть iз царициних рук милосердiя рiки, I Господь її душу за се не оставить вовiки. Я й на небi її не бажаю за рученьки брати, I в уста благодатнi, зцiлющi святi цiлувати. Оддалiк там на неї любовно я буду дивитись I коханнєм її перед Господом жизнi хвалитись". ДУМА П'ЯТА По сiй мовi замки пудовi у дверей забряжчали, I засови у кунах залiзнi, важкi завищали. I двi поли широких дубових дверей розчинились, На порозi два янголи з неба в сiяннi з'явились. Бо сiяло у дверях, мов рай, по Босфору садами, Пречудовними баштами, золотом, склом, мармурами. Червонiло на заходi сонце... Маруся й Заїра, Ся голубка в любовi тиха, ся душа свiтлокрила, На козацьку бiду та на нужду страшенну дивились I, вжахнувшись, одна до 'днiєї плечем притулились. "Ой ви, бiднi невольники! Як се ви й живi зостались, Що в таку превелику бiду та в неволю попались? Я прийшла вам диханнє здорове та й очi вiддати, Божий свiт в благовоннiй красi й чистотi показати". - Так промовила, ронючи сльози, як жемчуг, Маруся. "О! Тепер я, - рече, - нi царiв, нi катiв не боюся". - "Хто ж єси ти, чудовна людино? Звiдкiль ти взялася, Що нам сонцем, i свiтом, i раєм небесним здалася?" "Я Маруся, - рече, - Богуславка, коли ви чували, Що татаре в ясир, у полон, у неволю забрали". Затрусились невольники бiднi з журби та з печалi I вiд туги тяжкої лицем до землi припадали. "О, бодай же, Марусю, ти щастя та долi не мала, Що ти нам царюваннє своє осяйне показала!" - "Нi, не лайте мене, земляки, не кленiть, не корiте, А за душу мою милосердного Бога молiте. Дарував менi цар цiле царство, та я не схотiла, У темницю до вас непорочними крильми летiла. Се у мене в руцi царське берло, дивiтесь, сiяє: Всiх людей пiд моє повелiннє воно нахиляє. Бо поїхав далеко на влови султан iз башами, I до ранку владичиця я над землею й морями. Трiумфову галеру тобi, мiй Левко, я дарую, Киндяки, златоглави, i утвар, i снасть дорогую. I невольникiв тих порозковуєш сам ти на морi, I звiрюку ляха зоставляю на всiй твоїй волi. У галеру червiнцiв я безлiч iз скарбу набрала, Поставами без мiри кармазину й сукон наклала, I габою турецькою добре звелiла прикрити, Щоб не вельми стамбульцям завидливi очi дражнити. Випливай, мiй лебедику, з вiтром попутним тихеньким, Уклонись там од мене всiм людям поклоном низеньким". I волшебним жезлом, царським берлом, Маруся махнула I кайдани залiзнi з Левка, мов солому, струснула. Вiд кайдан Кочубей, мов приснилось йому, слобонився. На Марусин вiн лик, мов на образ чудовий, дивився. "Духу мiй! - прорекла вона, зблiдлiй i зцiпивши руки. - Наступила хвилина гiркої земної розлуки... Знай, нiколи тебе, о! Нiколи я так не любила, Як у нуждi страшеннiй, в багнi та в кайданах уздрiла, Приступи, щоб у нас по Вкраїнi та слава постала, Що велика цариця в уста козака цiлувала!" Приступив та й упав на колiна, i серце замерло... Покотилось iз рук у Марусi Османове берло. "З твоїх уст я п'ю смерть, - прорекла вона, - добре се знаю, I кончину мою поцiлунком солодким вiтах". I закрилась полою своєї царської порфiри, I побiгла, покинувши берло в руках у Заїри. "О, спасибi ж тобi, похвало України велика, Що ти нас слобонила з сього бесурменського лиxa!" Козаки, стрепенувшись, як мурi ведмедi, казали I хрести величезнi на себе, ридаючи, клали. "Хоть потурчилась ти ради лакомства й панства, небого, Та пiсень по шинках, молитов по церквах буде много. Спасемо вiд грiхiв ми гуртом твою душу убогу, А до турчина знайдемо луччу, тверезу дорогу". Обiзветься Левко Кочубей, i гуде його голос, Мов той дзвiн великоднiй, i зв'яв у комишникiв волос. "О слiпе ви бурлацтво! Не вам її душу спасати: Її жде на небi Пречиста Iсусова Мати. Ось галера блищить золота перед нами: рушаймо. I Марусину славу iз роду та в рiд передаймо". ДУМА ШОСТА Дивна чутка по Стамбулу, Дивна вiсть лiтає: Кантемир галеру в море Сам випроводжає! Трiумфову проводжає Пинду правовiрних, I на нiй iз вiтром грає Корогов невiрних! I не хвиля на Босфорi Мармури змиває, Чадра чадру зустрiчає, За руки хапає. I не вiтер крутить хвилю, В кучерi звиває: До чалми чалма белькоче, Стиха промовляє: "Кiнець свiту наступає: Серце-бо жiноче Всiм Стамбулом повертав, Як само захоче. У руках в джавурiв клятих Шабельки блискають. На наругу нам з гармати, Пливучи, гримають. I несе їх вiтер буйний, Мов стрiлу по морю, I спiвають гайдабури Про козацьку волю. Нi, не нам, не туркам править Свiтом сим широким: Переважила русинка Нас умом глибоким". Як народиться мiж ними Цар її удачi, Наш Восток не раз гiркими На морi заплаче. Як народиться ж цариця З розумом Марусi, Не одна тогдi присниться Нам бiда й на сушi". ПIСНЯ ВОСЬМА ДУМА ПЕРВА I Горить лампада ярко, аж палає, Неугасима жертва, дар любовi, Що й турчиновi душу просвiщає. Дає високi мислi й козаковi... Се чисте серце так горить-сiяє У мороцi глибокiм iзувiрства, Що з Бога правди людям виробляє Чудовище ненавистi да звiрства. Ума й науки бич, корону суєвiрства. II Постила цiлий день старенька мати, Крижем перед Пречистою лежала, Щоб непорочну трисвяту вблагати, Немов якого турка-яничара, Послать її дочцi тиху кончину. "А на мене, стару, - рече, - всi муки, Що мали впасти на мою дитину, Перенеси - аж до душi розлуки... Нехай за доччину вину страшенно гину! III Нехай до Бога я, мов дим од жертви Кривавої, здiймусь i преблагого Умилосерджу, щоб сi костi мертвi Воскресли для блаженства неземного, I вкупi з ним, вовiки незабутим, I бiдною Марусею моєю В Твоїм чертозi святопресловутiм Жили й цвiли щасливою сiм'єю... О Боже! Не карай нас помстою твоєю! IV Се, може, нас бiда за те постигла, Що я дочку в коханнi покривала, її любов, мов немовля, пестила I рiдним сином бесурменця звала. Чи, може, я Тобi не догодила, Що i в недiлю дещицю робила, - Не кожну п'ятiнку постом постила, Не кожне свято приносами штила... Ой, чи не тим же я дочку мою згубила!" V I, впавши ниць, хрестом стара лежала, Стогнала стиха, мов уже кiнчилась, I, як листок осiннiй, трепетала: Бо їй Пречиста в омряцi з'явилась. Мережаний божник зробивсь престолом; Божниця темна зорями окрилась, I янголи, злетiвшись там собором, Спiвали, нiби архирейський крилас; А серед них якась людина засвiтилась. VI О Боже! Се ж сiяв небесним свiтом Той, хто явив їй образ Твiй пречистий. Як сонце праведне барвистим лiтом, Блищить на нiм одежа снiгом чистим. Возносить вiн молитву, мов кадило, I воздiянiє руку своєю творить... Ущухло все кругом i занiмiло: Бо Пресвята, мов стиха грiм, говорить: Тим, як листок, тремтить запостуване тiло. ДУМА ДРУГА I "Матусю, зiронько! - рече Маруся, До матерi припавши головою. - Чого ви тремтите? Я не боюся Тепер i пекла, й сатани самого". - "О доню!.. - I встає мов з мертвих мати. - Я бачила святе, предивне диво... Не маю слова, щоб оповiдати... Боюсь промовити що-небудь криво Про те, що прорекла Цариця милостива". - II "Яка цариця?" - "Пресвята, пречиста I поки свiту преблагословенна. Тепер уже в квiтках тропа терниста; Тепер блищить, мов рай, темниця темна. Я бачила й його в вiнцi святому, Кому нема в мене iменування, - Отця твойого у життi земному... Сподобивсь вiн на небi царствування. О доню! Вже нема печалi й воздихання". - III "I не повинно бути!" - Чий се голос? Чи з-пiд землi, чи з неба?.. Стуманiли Обидвi, i заворушився волос В обох на головi, i понiмiли... I незримою рукою Занавiс одкрилась; Мов зорею огняною Хата освiтилась. Сонечко, мов жар, горiло, Жеврiло над морем, Як надiя в серцi тихiм Над бездонним горем. Освiтило теплим свiтом Божники з богами, Що стояли пiд квiтками Та пiд рушниками. А Пречиста в ту хвилину Як жива стояла, I дитину, мов картину, На руках держала, - Вiрної любовi й жизнi Символ благодатнiй... Його й простий розумiє Серцем розум хатнiй. I в тiм свiтi теплiм, тихiм, Що мов з неба лився, Вiсник мира i утiхи Ангелом явився. Став i до Марусi руки Простирав, мов крила, I мовчав: сама за нього Постать говорила. I немовби їй молився, I немов журився: Бо до неї якось любо Стиха похилився... Се був той, хто дав їй берло Властi над вiйськами, Над галерами, скарбами, Землями й морями, - Берло, жизнi знак i смертi, Ключ, що вiдмикає Всi в'язницi i на волю В'язнiв випускає. I взяла той ключ Маруся, I поцiлувала, I з плачем царевi в ноги Мовчазна упала. Мовчазна, бо повна дяки За можбу велику, У неволi повертати Волю чоловiку... "Встань, свята, небесна дiво! - Прорече вiн тихо. - Встань, сердець великих диво, Чистих душ утiхо! Я у тебе сей знак властi I можби зоставлю, I себе, мов той преславний Аль-Рашид 64, прославлю. Положи його, кохана, У ногах в богинi, Що твiй розум осiяла, На чужiй чужинi. I нехай дива вiн творить, Тюрми вiдчиняє, Про мiй дух тобi говорить I напоминає". - "О грозо i каро миру! - П рорекла Маруся. - Я тобi сказати тиру Правду не боюся. Смерть мою я, царю, знала, Знала, що робила: Я його поцiлувала, Бо й люблю, й любила. I люблю, й любити буду Над усяку душу: Покiль серце б'ється в грудях, Перестать не мушу!" Осмiхнеться цар: "Кохана! Ти мене не знаєш, I к о з а ц ь к о ю султана Лютостю сповняєш. Тiльки помисли вiд мене У серцях закритi: Я все добре i мерзенне Знаю скрiзь по свiтi. Щирого й єхиду знаю, Друга й супостата I на всяку кривду маю I суддю, i ката. Се ж не кривду ти вчинила". О ти наш великий! Дай нам правдою Твоєю Дихати вовiки! Ти його тогдi любила, Як мене й не взрiла... За його любов ти царства Взяти не схотiла. Чи менi ж тебе карате, Ясноока зоре, Дiво, повна благодатi, Правди й честi море! Дай менi на тебе серцем Праведним дивитись, Образом твоїм небесним, Тiльки веселитись!" Ще царевi не дiймає Українка вiри, Думку думкою впиняє, Каже до невiри: "Я в галеру трiумфову Золота поклала I йому, мов ту полову, Все подарувала". - "Коли б ти в моєму домi Всi скарби забрала I на спомин козаковi їх подарувала; Коли б царство все забрала З землями, морями, I Стамбул попаювала Промiж козаками, А зо мною стала жити У мужичiй хатi, - Не схотiв би я й гледiти На царськi палати. Моя зоре, моя доле! Вiдай щиру правду: Ми держали з Кантемиром Таємничу раду, I звелiв я в таємничiй Радi Кантемиру, Щоб вiн, так як ти б хотiла, Обманив Заїру. Заслужив козак твiй смертi, Но його скарати Се було б найкраще в свiтi Серце розтерзати. Нi, Осман твоїм великим Саном не жартує: П о л о в и н у властi й сили Вiн тобi дарує. Ти чинила, що хотiла, Як верховна сила, I менi дарами тими Духа веселила". - "Знай же й ти, великий царю, Щиру й повну правду... Не прийми сього за зраду Нi в тяжку досаду: Коли б хто менi корони, I царськiї трони, I всi берла, i всi перла, I всi мiлiони, Мiлiони мiлiонiв Дав iз рук у руки, - Не взяла б я пiд умову З любленим розлуки. У гiркiй, мiзернiй долi З ним волiла б жити, Нiж на пишному престолi Над царми сидiти". - "Ой, мiй царю, ти правдивий! - Прорече тут мати. - Нехай свiтить Божа правда На твої палати! I нехай тебе наставить, Як у свiтi жити: Що любовi нi купити, Анi заслужити. Бо за грошi - всi розкошi, За труда - награда, А любов... Iз нею й жити, I вмирать одрада. Ся велика Божа тайна Цiлим свiтом править I турецького султана Рiвно з нами славить. Зрозумiй сю тайну, царю, Серця глибинею: Розлучися, не лицяйся З донею моєю. Нехай любить непорочна, Кого серце каже, З ким її рука Господня Без примусу в'яже!" - "Щира правда! Ти сердечна I розумна мати: Мова в тебе чоловiчна, Повна благодати. Знай же: волею моєю Править iнша воля. I з дочкою в нас твоєю Нероздiльна доля. В людськi душi ще за предкiв Два духа вселились I владиками сердець їх Тайними вчинились: Дух любовi i дух злоби, Правди i неправди, Дух прихильностi благої I дух ниций зради. Один хоче по всiх землях Свiтло засвiтити, Всi народи, нiби сiм'ї, Рiдними зробити. Другий хоче мраком ночi Божий свiт окрити, Послiпити людям очi, Душi показити. I бере дух злоби дикий \ Гору над любов'ю, I ввесь Божий свiт великий Заливає кров'ю. I воює, i руйнує Всюди духа правди, I нема людському серцю Мiж людьми вiдради. Я одну вiдраду маю, Що меча стискаю, , Свiт широкий озираю I за лжу караю. Сим мечем я покарати Хочу в Римi папу, Що криваву простягати Звик по свiту лапу. I найперш усього вдарю В передмур'є церкви, Баламутницi народiв, За живих i мертвих, - В передмур'є, де руками Русь ляховi служить" З єзуїтами ксьондзами Накладає-дружить. Ми чотири вже столицi Взяли в християнства, В ницого сього ублюдка Древнього поганства, Що своїм кощунством в Римi Вiрi в Бога шкодить I гарем в Єрусалимi Для прочан заводить *. Гроб замученого Бога 65 Кров'ю обливає, Чистоту його чертога Торгом оскверняє. А я п'яту завоюю, Як ляха зруйную, I тобi, царице люба, Київ подарую. Слухай же, моя надiє, Правди чисте око! Зазирни Осману в душу Розумом глибоко. Зваж обох нас духом щирим, Серцем дивом дивним: Вiд кого добра постане Бiльше нещасливим, - Тим, що в тьмi сидять i в сiнi Смертнiй погибають, Нi впокою на Вкраїнi, Нi пуття не мають. Я в твоїх руках престольну Цеху зоставляю: I тебе, царицю вольну, Чтить повелiваю. Вже одна в нас Роксоляна Розумом свiтила, Мого предка Солимана 66 Над усе любила. Полюби мене за душу, Що жадає правди: В тебе я шукати мушу Щирої поради. Я з усiх до тебе земель Буду посилати На поклон посли з їх почтом У твої палати. Розпитайте в них обидвi, Де якi звичаї, Де такi видали злиднi, Як у вашiм краї. Де таке видали п'янство, Дике грубiянство, Всегубительне козацпво, Люте гайдамацтво? Ти людей мiж ними знайдеш, Що свiт облiтали, Навкруги землi дорогу По морю верстали. Може, й iнше станеш мислить Про свою країну I не рай побачиш дома, А страшну руїну. Може, так як я, побачиш, Хто ваш край плiндрує I татарськими руками Рiк у рiк руйнує, Бо пiснями хижу здобич Славить-вихваляє, По старих новi нещастя В селах засiває. Ще ти по свiту, серденько, Оком не ширяла, У вiконечко маленьке З хати визирала. За вiконечком же свiту Крильми не злiтати, Мислями не перемiрять, В книгах не списати. Ще не вповнi сад розвився У твоїй оградi, I не все благоухає В пишнiм вертоградi. Пасучи щасливi очi, Будем лiта ждати, Як на сонечку закаплють З нарду аромати. А тим часом, о царице! Глянь на Україну, Спогадай свою останню В тiй землi годину. Побiч серця золотого, З розумом високим Ти не вдiяла б нiчого В тiм багнi глибокiм, Де одно одного топить, Одно 'дного давить, Собi славу з того робить, Чим себе безславить. Тут живеш ти в упокої, Панi повна дому, Не пiдвладна в нiм нiкому I менi самому. А щоб жити й не тужити По тiй Українi, Ти собi знаходиш пiльгу В щедрiй милостинi. Панiматко! Я й до тебе Рiч мою 'бертаю: Вас обох до дiл спасенних Добрих призиваю. Серце чисте, милостиве - Дар найкращий Бога: Найповнiша, найпростiша До небес дорога. Ти з Письма Святого знаєш, Що сини Адама Прийдуть од восток i запад В рай до Авраама 67 I возляжуть опочити На святому лонi, У якому б не родились Темному законi. Серце чисте, без лукавства - Дар найкращий Бога, До небесного нам царства