відтирати. День прогаласував над головою малого мов у сивому дурмані. І до самісінького вечора він не з'їв ані крихти. Лише пив і пив холодну воду з великого глека. Тому не дуже добре запам'ятав, як зникли зарості очерету і над тонесенькою смужкою берега постали гаї фінікових пальм. За пальмами, наче величезні плетені корзини, на клаптиках підвищеної суші ліпилися одна до одної очеретяні домівки річкових арабів. По залитих водою полях, які були за греблями, на нижчому рівні, ніж сама річка, ходили чорні, товсторогі буйволи. Така була вода нерухома, що в ній, мов у найкращім срібнім дзеркалі, все відбивалося без жодного порушення ліній, лише догори ногами. Сафіна й перша лодія стражників трохи приспустили вітрила, і судна зразу стишили хід, А третє судно приткнулося носом до греблі, якраз навпроти підвищеної дороги до селища. Швидко зібралися до сафіни озерні араби. І один збирач податків, що чомусь виявився на тюркській лодії, повів з поселянами розмову. Він підіймав руки до неба, розводив широко на боки, хапався за голову, бив себе кулаками в груди. Певно, то був добрий знавець цих людей з озерного краю, бо швидко скінчив свої казання, щось вийняв з-за пазухи і передав у руки шейхові. Хлопчина краєм ока побачив - шейх змахнув рукою, і добрі хлопці підхопили мари з лодії та перенесли на тонку смужку греблі. Матроси з лодії відштовхнулись від землі жердинами, і течія та бадьорий вітерець дозволили лодії наздогнати інших мандрівців. Тільки тонесенька смужечка землі піднімалась над плесом ріки - і зразу ж над водою виростали сотні, тисячі, сотні тисяч пальмових стовбурів. Вони підносили в склисте й розпечене бірюзове небо темно-зелені віяла пальмового листя. Русло зробило зворот, і лодії винесло в широченні, безкраї струмені Шатт-ель-Арабу - злитих вод правічних рік Тігру та Євфрату. І з хлопчикових очей назавжди зникли поселяни, що з марами над головами бігцем просувались по тонесенькій, мов волосинка, смужці греблі. І здавалось, що то ожили учні пророка Іси, і вільно собі ходять по водах. Безмежна ширина Шатт-ель-Арабу в ці весняні дні наповнилася безліччю вітрильників. Хоча всі вони були добре впаковані вантажем і осіли в каламутній воді, рухались вони швидко й поспішали наввипередки і вниз за течією, і вгору проти течії. А вітер весь час був низовий, з півдня. Надимав своєю вогкістю вітрила від правої руки. Та вправні капітани так ставили свої навкісні вітрила, що вони напружувались мов велетенські сірі воли і тягли свої лодії і вгору, і вниз. Алі вже на другий день призвичаївся до шаленого поспіху в роботі і встигав споглядати й безкраю річку, й далекі пальмові береги, і запам'ятовувати що було цікавого на тих вітрильниках, які вони зустрічали на своєму шляху. За день ходу до Басри, міста на воді, міста-брами до світу чужого, не арабського - міста, вимріяного для купців і мандрівців не менше, ніж для всіх правовірних Мекка та Медіна, капітан винайняв у прибережному селищі лоцмана. Цей підстаркуватий, але міцний широкоплечий чоловік став поруч із стерновим на демені і почав керувати рухом. Капітан підняв на ноги всіх матросів і порозставляв на потрібні місця. А лоцман-поводир усе приглядався до берегів, до острівців, порослих пальмами, і наказував стерновому: - Праворуч, праворуч! Тепер ліворуч. Прямо, прямо! Тримай он на ту поодиноку зламану пальму! - Задирав підборіддя і кричав капітанові: - Хід тихіше! А капітан верещав на матросів, що вчепились у линви снастей: - Підтягай, підтягай вітрило! Рею, рею розгортай на три кроки ліворуч!!! Матроси напружувались до набрякання жил на руках і шиях, щосили тягли линви й канати. І всі блоки та дерев'яні частини - щогли і реї - відповідали на їхні зусилля рипінням, скрипінням, глухим потріскуванням. Тепер дві лодії зі стражниками-тюрками слідували за сафіною, точно повторюючи всі зміни її курсу. Часом на широченному плесі, де, здавалося, й берегів не було видно, повз сафіну вгору пропливали одне за одним судна. Так близько, що здавалось - вони зараз зачепляться реями, заплутаються снастями. Малий Алі мав на якийсь час перепочинок від жаровні і приступив до лоцмана. Він вклонився і спитав, не стримавшись, як справжній ґречний багдадець: - О шейх! Чому, поясни мені, темному, чому річка така широка, як море, а судна ось-ось зіткнуться і потоплять одне одного? Невже тільки тут є достатня глибина? Старий мов тільки й чекав цього питання, наче кінь на ристалищі знаку сурми в день перегонів. Вій задер ще вище своє гостре, горбоносе обличчя, втягнув широкими ніздрями повітря і виголосив на одному диханні: - Це тому, допитлива дитино, що вже не одну сотню літ в нашому халіфаті не було порядку!.. Розпускай, розпускай вітрило! Тримай он на ту третю могилу! Як прибрала руйнівниця щастя і розлучниця людей нашого доброго і славного халіфа Гаруна ар-Рашида, відтоді наші халіфи занедбали діла віри й людського буття. Занедбали, відповідно, й устроїтелі та будівничі спорудження нових гребель і каналів. Забули звіздарі споглядати небо і обчислювати по зірках, яка й коли буде повінь. Мандейців-знавців 2 не питали про зірки, а часом їм, як чаклунам, вкорочували життя... Розвертай вітрило на крок праворуч! Тримай кермо на поодиноку пальму!.. А від повені та швидкості її настання залежить кількість намулу, що створить обмілини, запори та потаємні груди... Розвертай, розвертай вітрило праворуч на чотири крокуй Стій! Підтягай вітрило! Ти багдадець, цікава дитино, у вас там течія стрімкіша і русло сталіше. А нам тут, мені та іншим річковим поводирям, доводиться кожного разу обстежувати русло... Розгортай, розгортай на повну силу вітрило! Убога тепер ми країна, хоча халіф, надія правовірних, почав збирати все докупи. Ах, які колись були часи! Ти знаєш, адже я із старовинного басрійського роду. Ми жили тут ще до вас, до арабів... - О шейх! А хто ж ти - ти наче не перс і не іудей?! - здивувався хлопець. - Я мусульманин. Але кров'ю із старовинного роду мандейців. Я знаю їхню мову і книги, старі їхні мудреці навчили мене знанням зоряного неба, сонця, місяця. Та знання мої нікому не потрібні - люди стали ліниві розумом. І коли я щось їм сповіщав заздалегідь, вони це вважали чародійством. А чародієм бути небезпечно. Гей, капітане! Дай перепочинок твоїм хлопцям! До тих трьох могил дно рівне і глибоке!.. Добрі часи минули... Люди стали дрібні і безчесні. Немає великих людей! От за часів Гаруна ар-Рашида був справжній флот, справжнє військо! Тоді була справжня торгівля, справжнє будівництво! Треба було халіфу впорядкувати землі навколо Басри - купили, полонили, привезли і пригнали до Басри тисячі тисяч невільників. Звичайно, чорних, негрів, із країни зінджів 3. Що тут тоді було?! Солончаки, ропа і сіль на поверхні ґрунту! Тоді устроїтелі та будівничі поставили рабів-зінджів до праці. Вони колупали лопатами солонці, знімали шар за шаром, поки не з'являлась солодка земля. А мертву солону землю вони згрібали і насипали над своїми мертвими товаришами! Он бачиш - одна за одною три великі наче гори над водою - то все могили зінджів! Ніхто не знає, скільки їх сконало. От були часи - всі солончаки на фінікові гаї перетворили! Де є кращі фініки, ніж басрійські?! Капітане, став хлопців до вітрила! Ото я й кажу - був порядок. А тепер що? Капітане, вітрило на два кроки ліворуч. Керманичу! - Вперше широкоплечий чоловік підвищив голос на керманича. - Тримай стерно ледь-ледь праворуч! Тут лежить затонулий басрійський вітрильник. Капітане! Двох хлопців постав на носі - нехай жердинами мацають дно! Я, нащадок халдейських магів, учень знаменитих граматиків басрійських, я став поводирем оцих ночов з чужими лахами? Нікого тепер не цікавлять ні зоряні науки, ні чиста, досконала арабська мова. Всіх лише радує тепла балабушка в роті та оманливий блиск динарів! - Скажи, о шейх! Оті всі сугорби межи фініковими гаями, то все могили зінджів?!!' - То все могили зінджів-рабів!.. Керманичу8! Тримай стерно на той острівець, що ліворуч!.. Тут що пагорб - то могила зінджів... - О Аллах! - Вражений Алі звів вгору руки. - Скільки ж їх тут було?! Не менш, ніж пальм у гаях! - Більше! - сказав нащадок халдеїв, жителів прадавнього Вавілона.- Он яка була сила в державі - якщо вона могла виморити працею на свою потребу таку кількість рабів. Чим більше рабів - тим більша сила! - Де ж вони потім поділись, о преславний шейх? Куди вони поділись, як вивершили канали і греблі? Сконали всі до одного? - Якби! Це було б найкраще! З'явився в наших місцях мерзенний перс, справжній шайтан-спокусник, і намовив їх, сам же білий, повстати проти білих! - І вони повстали? І їх не повбивали? - Перш ніж їх повбивали, вони такого натворили... Вони похапали білих людей і зробили рабами. Отоді всі побачили, що правду казали великі книжники: "Не чекай добра від людини, голови якої торкнулася рука работоргівця!" І тоді всі побачили, що їхнє нутро гидке й рабське, яке може бути лише в чорного раба. Спочатку до цих злодіїв поназбігались білі голодранці, вся ворохобна наволоч. Вони тут воювали з військом халіфа, поки зрештою їхньому призвідцю не відірвали голову і не відправили до Багдада! А інших зінджів половину винищили, а половину загнали в пустелю за солончакові болота, далеко на захід. - І вони там померли від спраги? - В пустелі вони віднайшли таємний оазис і збудували там фортецю. І зараз там, кажуть люди, живуть. Тільки хто туди потрапляє, той уже не вертається. Всіх білих вони вбивають або холостять і перетворюють на рабів. А своїх, чорних, нікого звідтіля не випускають... Капітане! Небезпечне місце пройшли. Дай відпочинок хлопцям! Стерновий, тримай он на ту палю, що стирчить над острівцем!.. А імамом у них якийсь білий ворохобник. Помічник того клятого перса. Йому більше трьохсот років. І до всього він одноокий... - Триста років! - проговорив Алі, і від здивування йому очі полізли на лоба, а вуста лишились відкритими. Мандеєць поглянув на враженого хлопчика, посміхнувся і проказав далі: - Хоча один святий чоловік, родом із Бахрейну, оповідав мені, що їхні потаємні вивідувачі час від часу вистежують рудобородих, блакитнооких і дуже високих чоловіків. Крадуть їх, привозять і пропонують їм добровільно вийняти одне око. Якщо полонений згоджується, то його калічать, посвячують у таємниці їхньої віри і він стає їхнім таємним імамом. Якщо ж не згоджується, його вбивають. І виходить, що одноокий імам живе четверту сотню років і не вмирає. - О славний шейх! "А скажи мені, як же дістатись у ту фортецю, і щоб вони не вбили і не звалашили?! - Для чого тобі туди діставатись? - Я хочу дізнатись, чи справді їхній імам такий старий, чи все підроблене? - Хлопчику! Ти хіба для того полишив Багдад, щоб розгадувати таємниці та шахрайства людські? По твоєму обличчю я бачу, що тебе покликала в дорогу інша зоря - зоря мандрів. А де мандри, там завжди чудеса... і пригоди... Малий Алі затремтів від несподіванки і страху - тільки став цей мандеєць на сафіну, а вже знає все і про його задуми? А він же нікому слова не вимовив про свої мрії. І капітан, і кухар думають, що він з ними попливе назад до Багдада й буде весь час прислужувати біля жаровні. І всі інші так думають. - О шейх! Невже ти бачиш мої думки і мрії? - тремтячим голосом проказав хлопчина. - Бачу! Я багато чого бачу і знаю наперед... - Тоді скажи мені, о славний шейх, хто винен в смерті купця-сірійця? Кілька днів тому він сперечався із старим купцем і лаяв хашашінів. А вранці, коли всі прокинулись, він був... Стерновий схопив за вухо Алі і притяг до себе. - Що ти патякаєш, щеня?! - засичав він на хлопчика. - Кров була? - спитав мандеєць хлопчика, наче його й не мучив стерновий. - Засохлі бризки на дошках борта... над водою... - Стерновий! Обома руками тримай стерно і прав он-о на ті поодинокі тополі, що визирають з-за пальм. Стерновий зразу ж відпустив вухо хлопця. - Принеси стріли, що лежать межи паками льону. - То мої стріли! Тими стрілами озерні розбійники мене хотіли вбити. Я на щоглу заліз, щоб краще їх бачити, а вони по мені почали стріляти... - Принеси стріли... Стерновий! На півліктя ліворуч! - Алі побіг по стріли, але його прихопив кухар і посадовив чистити зубки часнику. Захрипів, наблизивши обсмалену бороду до самого лиця хлопчика: - Що ти там, собако, патякаєш цьому чаклуну?! Кажи! - Нічого, я...- перелякався Алі, та згадав слово самому собі - і задер підборіддя, як лоцман - мандеєць: - Я питав, чи знає він дорогу до оазису зінджів-ворохобників? -- Гляди мені! Ти, син...- кухар озирнувся на мандейця - і спокійніше скінчив: - ти, син гріха... Мандеєць тим часом щось пояснив стерновому, а тоді відійшов від нього і, легко перестрибнувши дві корчаги і паку пряжі, схилився над схованкою зі стрілами. Ось він вже стояв над жаровнею і уважно обдивлявся тонке і довге вістря кожної стріли. Потім спитав у хлопчика: - Скільки було стріл? Ти пам'ятаєш? - Сім! Тут лишилось шість... - Таким вістрям дуже легко вбити людину у вухо. Один тільки удар - і лише сіпне ногами. Крові ж... кілька крапель... А ти, - широкоплечий зиркнув на кухаря - син тітки капітана! Хлопця не упосліджуй! Я над ним бачу певну зірку. У нього незвична доля, а вам горе, якщо його скривдите. Так його зірка свідчить... Ти ж, малий, сам взнаєш, хто взяв твою стрілу. А взнаєш - тікай мерщій! З ними тобі твоя зоря не світить... Стріли візьми і нікому не віддавай. Мене знайдеш на каналі, де живе купець Бен Сахл. У нього найкращі троянди в Басрі... Я тебе чекаю, коли б ти не прийшов... І мандеєць поклав стріли біля малого, а сам знов перескочив через корчаги і паку з льоном та й став біля стернового. Алі побачив, що в кухаря від слів мандейця тремтить підборіддя. 5. У СЛАВНІМ МІСТІ БАСРІ До Басри, славної і багатої, галасливої і дивної, що здіймалася на берегах звивистих каналів високими стінами ханів і палаців, сторожовими вежами та маяками, багдадська сафіна прибула в той час, коли далеко за містом у морі починався відплив. Тоді багато каналів обсихало і перетворювалось на багнисті рови. Тому з корабля кинули у воду важкі кітвиці і зупинились у безпечному й глибокому місці русла. Зразу ж до сафіни підпливли два човни з митниками. Неподалік же спинилася ціла зграя човнів для перевозу людей і краму. Алі подивився, як митники, мов шакали, кинулись все обмацувати й до всього чіплятись на кораблі, і тихцем, тихцем порачкував за каюти Джафара, за паки з льоном. Роздягся, а корзинка й стріли давно були зготовані, і без жодного плюскоту спустився по линві кормової кітвиці у воду. Каламутна вода в Басрі була бридка на смак - і гірка, і солона, і смердюча, та тіло тримала добре. Перевернувшись голічерева, добро Алі тримав над водою і тільки підправляв своє стрімке плавання до міста - вода сама несла його. На судні він уважно прислухався до всіх балачок про Басру і знав, куди йому плисти, щоб зразу ж дістатися до корабельних причалів. Алі плив за виром води по опадаючих каналах Басри, і сміття коливалось навколо нього на поверхні справжнім килимом. Та Алі вся ця гидота зовсім не хвилювала, бо він поспішав до причалів, де гойдалися на глибині білобокі басрійські дхау 1, де прихились індійські гостроносі кораблі, куди припливали навіть широкі плоскодонні джонки 2 із найдальшої країни світу - Китаю. Хлопець поспішав на свій корабель, той, що повезе його в Індію. Та не все так сталося, як уявляв собі Аді. До Індії зараз ніхто не вирушав - ще не почалися літні мусони 3. Лише їх постійна сила може напнути гострокутні вітрила крутобоких дхау і перенести сапфіровою синню океану під стіни казкового малабарського міста Калікута . А там і слони, і дикі павичі, і тигри в джунглях, і самоцвіти в ріках!.. Та найгірше було те, що його й брати не хотіли на жоден корабель. Всім зразу впадало у вічі те, який він худий. Він доводив, що він міцний і витривалий, та ніхто й слухати його не хотів. От і випадало, що треба йому знайти той канал, де купець Сахл плекає в Басрі найкращі троянди. Та спочатку треба було попоїсти, бо від рання він нічого не брав у рота. Він купив у водоноші кухоль відразливої солонуватої води, про яку один книжник сказав, що вона схожа більше на рідке холерне лайно, аніж на справжню воду. Від цієї води хлопцеві аж закрутило в кишках. Та сушені фініки були наче медові коржі! Хоча кожного разу потім, все своє життя, коли клав до рота басрійського фініка, він завжди бачив перед собою масну пику Джафара з викривленими злістю слинявими варгами. Коли він доїдав останній фінік, внизу в каналі з-за рогу з'явився човен. Човняр стояв на кормі і довгою жердиною гнав човен по мілкій скаламученій воді. На носі сидів той самий мосульський прикажчик, тільки вже вдягнений у дороге святкове вбрання. - Агов, малий! - Мосулець спинив рухом човняра. - Що поробляєш? - Нічого. - Підеш до мене слугою? Алі лише мить подумав і згодився. "Поки усталиться літній мусон, треба ж десь перебути і щось їсти! Не буду ж біля мечеті просити!" Юний багдадець спустився в човен, а човняр зразу ж погнав свою посудину до базару. І там мосулець купив хлопцеві нову сорочку і штани, а також маленьку шапочку з хусткою. Потім вони ходили по їстівних рядах і купували індійські оливки, зерна фісташкові, шпичаки цукрової тростини, сірійські зимові яблука (по динару кожне!), лущений мигдаль, сушені дині з Шубаркана, Йєменський цукор у дерев'яній трубці. І ще всякі інші добрі наїдки - і смажену рибу, і волов'ячу печеню, і курячі смажені потрібки, і якісь морські дива. А на закінчення купили ще й глек рожевої води. Вони довго крутили в ровах басрійських каналів, поки зрештою човняр висадив їх біля дерев'яних складів. Вони пішли вперед, потім, коли мосулець озирнувся і побачив, що човняр відплив у сусідній канал, вони повернули назад і довго петляли вузькими хідниками, поки врешті-решт постали перед грубезними дверима. Старий будинок нависав гранчастим еркером6 над самісіньким хідником. Аж здавалось, що поодинокі перехожі зачепляться об нього своїми високими тюрбанами. Місце було якесь дивне - кілька крутих зворотів каналу, на протилежному боці глухі стіни складів із сандаловим та тиковим деревом. Павітер переносив через гнилий канал пасма запаху найтонших відтінків. А малому багдадцю аж серце завмирало від таких пахощів. Мосулець постукав якимсь секретним стуком у потріскані й забруднені дошки дверей. У відповідь не було чутно ані кроків, ані якогось руху. Та враз двері нечутно ніби запали всередину будинку. І вони вступили в прохолодну темряву. Тільки тоді хлопчина помітив у мороці жінку в глухому запиналі. - Господиня моя матінко... Нехай хлопець перевдягнеться. Жінка допомогла хлопцеві зняти важку корзину з голови і завела його в таку ж темну кімнату, як і ці сіни. Крізь ледь відхилене віконне запинало в кімнату вливалось світло. І його було досить, щоб малий побачив гору мідних глечиків і тазиків для омивання рук. У кутку мідні посудини піднімались аж до стелі. Малий від здивування зупинився, розглядаючи мідні скарби. - Роздягайся! - глухо промовила з-під запинала жінка. Та Алі наче заціпило - перевдягатись при жінці?! Ще з ним такого не було! - Давай швидше! Що ти там камешишся? - нетерпляче казав у сінях мосулець. Хлопець тремтячими руками стяг сорочку і штани, але коли нахилився до нового одягу на тахті, то побачив, що жінка стоїть впритул біля нього і уважно розглядається на його наготу. Аж запинало в неї відхилилось. Тільки яке в неї обличчя, він не второпав, бо йому від всього аж в очах пливло. Він зціпив зуби, як вдягав шапочку і закручував хустку: на сафіні його мацав, мов скотину, жирний Джафар, а тепер ця стара жаба його обдивляється, як жеребчика на торжищі! Жінка допомогла поставити корзину на голову хлопцеві, і вони рипучими сходами піднялись на третій поверх. Жінка на останніх сходинках прохопилася вперед і відкрила важкі різьблені двері. І зразу ж в очі вдарило золоте світло, що випливало крізь решітки вікон сонячними променями. А весь об'єм кімнати заполонив радісний стукіт барабана, тонкий голос очеретяної флейти і скиглення ребаба. В одному кутку сиділи троє музик, а під стіною, спершись на подушки, відпочивали двоє чоловіків у білих широких сорочках і темних плащах. Поки вони довго і пишно віталися з мосульцем, Алі розклав на скатертині пахучі смажені наїдки. Водночас він зауважив біля дверей начищений тазик і карбований глечик. Миттю подав тазик молодшому чоловікові і плюснув водою на його випещені, неробочі пальці. Хлопець відчув на собі погляд мосульця і озирнувся. Мосулець йому схвально підморгнув: "Правильно, що першому ти змиваєш руки оцьому молодому..." Поки сідали до трапези, поки смакували всякими наїдками, все грала музика. Алі ж сидів біля дверей напоготові з глеком та рушником. Він прислухався до кожного слова приявних. Хоча йому заважала музика, та він все ж уловлював зміст розмови - мосулець торгував на великі гроші прянощі у цих двох просто вбраних людей. Хлопець згадав розповіді бувалих багдадців про басрійських міняйл-скупердяїв, що десятками років носять один плащ та сандалії, змайстровані з одних латок, бо вже все від перших сандалів стерлося на порох. Ще помітив Алі пожадливість, з якою гості зжирали все, що було на скатертині. Нараз Алі почув скрип за дверима. Він кинувся до шпарки, але нікого там не побачив. Натис на двері, вислизнув на сходи - нікого! Він нечутно повернувся на своє місце. І зразу ж почув наче глухий скрип за стіною ліворуч, високо аж десь під стелею. Хлопець нахилився вперед, ніби розправляючи рушник, і глянув угору з-під руки - під самою стелею стіна осіла і утворилась тріщина. Крізь ту тріщину до кімнати зазирали блискучі чорні очі. Малий подумав, що то господиня підглядає за трапезою. Вирішив спіймати її на гарячому. Але спочатку треба було перевірити нижню кімнату. Малий знов нечутно спинився за дверима і, ступаючи навшпиньках, потиху спустився на перший, поверх. Музика перекривала легке рипіння сходів. Тому, певно, жінка й не почула кроків хлопця. Вона стояла біля відхиленої віконної завіси і розглядала стріли - корзинка зі старим дертим одягом стояла поруч. Алі підступив до хазяйки упритул. - Господине моя матінко! А хто сусіди цього чудового палацу? Жінка здригнулась і впустила стрілу. Обернулась, не закривши лиця. Воно було обличчям не зморщеної баби, а обличчям жінки років тридцяти п'яти. Стріла вп'ялась у долівку, і лишень її оперений хвіст дрібно затремтів. Алі ж від усього ніби в окріп опустили - виходить, він голий стояв не перед старою бабою, а перед жінкою?! - А ти давно служиш купцеві Абу Амару? - Господине моя матінко! Хто сусіди цього старого будинку? - Високий дім міняйла Рустема. Багач із багачів, але скупий, як усякий перс! Та Аллах його покарав - всі його жінки народжують одних дівчат! І рабині теж! - Вона ще більше відхилила запинало, і стало видно її воласту шию з товстими складками і набухлості повних грудей. Алі якось стало ніяково від голизни жіночого лиця й тіла, та він виду не подав, а проказав досить твердо: - Господине моя матінко! Згорни мій одяг і зав'яжи стріли, щоб не розсипались! - Алі крутнувся на п'ятах і за мить був біля дверей кімнати, де мосулець Амар пригощав басрійських купців. Алі ж сів під стіну і невтішно всміхнувся: "Певно, що не тільки перс Рустем скупердяй! А й чистокровні нащадки бедуїнів - кожний битий фальс щелепами затискають!" Тепер він сів так, щоб було йому видно шпарину під стелею. І зразу ж помітив, що до перших очей ще приєднались очі. Дві пари очей уважно дивились на Амара. Алі напружив з усих сил зір, намагаючись краще розгледіти ті потаємні цікаві очі. Тепер він роздивився, що це були таки жіночі очі, бо он в однієї видно, що вони підведені сурмою. Тут молодий купець похвалив Аллаха і підвівся з-за трапези. Та не встиг він розправити всі свої суглоби, як вже Алі з водою був біля нього і поливав йому на руки. Коли всі змили руки, Абу Амар повів купців униз, до виходу. Музики ж усе грали й грали, бо Абу Амар дав їм такий знак. Алі чекав, коли Абу Амар випровадить гостей. Тільки гості зникли за зворотом складів, мосулець обернувся і приклав палець до рота, малому показуючи, щоб він мовчав. Хлопець підняв очі вгору на еркер. Мосулець ствердно опустив повіки - жінка в еркері крізь решітку підслуховує розмову. Мосулець та Алі піднялися вгору, а музики ще грали. Абу Амар спинив рукою гру і показав на скатертину із залишками пригощення. Також кивнув головою на скатертину, обернувшись до Алі: - Я піду до нашої господині. Поїж, проведи музик і зайдеш до її помешкання. Абу Амар вийшов з кімнати, музики підхопились і, мов голодні пси, кинулись до залишків їжі. Хлопець знав, що в шпарину ще дивляться, спокійно підсів до скатертини і з-під дерев'яної порожньої обгортки Йєменського цукру витяг смужку сушеної шубарканської дині. А музики хапали недоїдки обома руками, запихували в рота, чавкали і плямкали, давилися, намагаючись проковтнути лакітки один поперед другого і більше другого! Алі багато чув про сушені дині, та й запах їхній вдихав на багдадськім Зеленім базарі. А зараз міг і покуштувати. Він смакував кожним шматочком дині, намагався запам'ятати смак - хто знає, коли доведеться ще раз скуштувати? А щоб не бути голодним, Алі взяв товсту пампушку. Взяв тихо і непомітно, щоб ні музики не уздріли, ні ті, таємні глядачі... Коліт зачинилися двері за пожадливими музиками, хлопець зайшов до кімнати зі складом мідного посуду. Двері були, певно, підмащені гусячим жиром, бо під рукою юного багдадця нечутно повернулись. Абу Амар сидів на циновці, перед ним були розкладені окремо рядком золоті динари. Мосулець тицькав пальцем у монету, а потім підіймав пальця вгору. - Приведи трьох дівчат! Це шість динарів. Бо ти їх винаймеш ще вдень. Три динари для співачки. Два динари для музики на аль-уті. Це динари на вино. Динар на квіти. П'ять динарів на солодощі. Це тобі динар за клопоти. Дівчат приведеш по одній. Одних через двір, других через двері, останніх з тієї вулиці. Ось тобі на човняра... Де ключ від великої кімнати? - Я не пам'ятаю... Кудись поділа... Вже зовсім стара... голова погано працює...- замурмотіла жінка, мацаючи себе по боках. - Ще раз забудеш щось потрібне мені - піду геть! - Мій господине, ласкавий і милостивий! Не гнівайся!.. Стара я, забуваю... Ось він - ключ...- І вона спітнілими пальцями подала мосульцю великий кований ключ. - Замок змащений? А тепер збирайся та йди! Ти вже тут? Молодець, що тихо ходиш. Та іншим разом сповіщай про свій прихід... Пішли нагору - постелиш мені - хочу трохи відпочити. А ти берись допомагати нашій господині. Коли вони піднялись на другий поверх, Алі знову збіг униз, подивився, чи не вийшла з комори господиня, і пострибав навшпиньках нагору. Спинив мосульця і показав йому, щоб нахилився. Пошепки, збиваючись, розповів про шпарку під стелею, і про господиню, і про міняйла Рустема. - Молодець! - прошепотів Абу Амар, прикладаючи пальця до вуст, розтягнутих у посмішці, а зуби в нього стислись, аж жовна на щелепах заграли. - Буває, що й гора приходить до Магомета... Підемо зараз у кімнату, то ти все роби так, ніби ми не знаємо про щілину. Все виконуй... Абу Амар замкнув двері важким ключем, а потім відкрив запинала з вікон і відхилив дерев'яні решітки. Сонце сповнило всю кімнату, заграло на штукових7 і гіпсових оздобах, заблищало на різьбленій деревині довгих скринь-тахтів попід стінами. Молодик відкрив віко одного тахта, і там виявилось різне вбрання. Він скинув із себе плащ, сорочку, штани і лишився геть нагим. Тільки на шиї важкий срібний ланцюг утримував маленький трикутний оберіг. Поворушив плечима - і м'язи заграли під шкірою, ніби напружені линви. - Подай мені оте мастило в малесенькім горщечку! - показав пальцем, і на мізинці запалав краплею крові перстень з лалом-самоцвітом. Хлопчик подав хазяїну мастило, і той почав поволі вмащувати себе пахучою мастю. Міцне, м'язисте тіло засвітилося, заблищало під променями післяобіднього золотавого сонця, наче відлите із світлої міді. Абу Амар повернув горщечок хлопцеві і наказав добре натерти спину. Тонкий запах жасминового цвіту лоскотав ніздрі хлопцеві, а під пальцями він відчував пружні, гарячі м'язи Абу Амара. Як вдягся Абу Амар, то на кришечку від горщечка відділив трохи масті і ніби запропонував, але хлопець відчув, що він наказує: - Натрись, якщо хочеш, і ти цим мастилом. Допомагає від водяних випарів і нічних комах. Алі здер із себе одіж, але відвернувся спиною до стіни, в якій була щілина. - Негоже повертатись спиною до старшого, тим пак якщо він того не просить...- з єхидною усмішкою зауважив Абу Амар. Алі просто спікся і від слів Абу Амара, і від того, що треба себе виставити перед невідомими соглядатаями. Алі тер в шкіру запашне мастило, та вже аромат його не радував, а думав він: "Для чого цей мосулець і мене голяка перед тими двома виставляє?! Для чого це йому потрібно?!!" Не знав, що через шпарку в дверях на нього ще й господиня будинку підглядає. Взагалі йому майже все було незрозуміле тут. "Чому такий величезний і добрий будинок порожній і потроху руйнується? Чому в тій кімнаті внизу ціла гора глечиків і тазів? Хто ця господиня? Вдова? Чи є в неї діти і родичі? Чи ще хтось живе в будинку?" - Постели мені отут на підлозі! - наказав Абу Амар і, коли малий все зробив, випустив його з кімнати і закрився на ключ. Малий, тільки коли клацнув замок, подумав, що це ж, певно, був будинок для пожильців, а не для родини. Бо хто в своїй хаті на кожні двері ставить замок? А замки були і в нижній схованці-кімнаті з міддю! Малий спустився вниз і виявив, що господиня ще нікуди не пішла. Тому довелося брати Алі корзину і йти за нею на базар. А що базар вже сьогодні кінчався, то вони за півціни накупили: фініків, мигдалю, халви, ізюму, левантійських 8 горіхів, солодких індійських стручків, йєменських сушених фіг, їстівної землі і ще всіляких пундиків з індійської та йєменської цукрової тростини, солодких медових коржиків та ще всього й всякого солодкого наїдку. Корзину малий не міг сам підняти, то вони вдвох із господинею тягли. З базару вони винайняли човна і через кілька каналів за хвилю дістались до веселого кварталу - Дар-ель-Кихабу9. Тут розпутниці гуляли по вузенькій вуличці цілими гуртами. І навіть були з відкритими лицями. Але у всіх обличчя буди наче личини - очі підведені, губи підмальовані, пальці рук вимазані хною, на щоках червоніли яблука рум'янів. Вони верещали, хихотіли, деякі навіть чіплялися до поодиноких матросів, що ще задовго до ночі залізли в це кубло гріха й розпусти, не витерпіли до темряви. Алі стало страшно від такої кількості відкритих облич, від жіночого лементу, якогось дикого, зовсім невеселого сміху, від споглядання жіночої голизни. Бо деякі повії стояли напівоголені на порогах своїх комірчин, інші визирали крізь вікна еркерів, підперши руками оголені груди, і закликали до себе сороміцькими словами чоловіків. Алі не раз і не два бачив жіноче голе тіло на рабському торжищі. І ще коли християнки часом купались погожого вечора в Тігрі. Одні були нещасні, бо над ними була неволя. Другі тримались гуртом і до них ніхто з чоловіків і не подумав би наблизитись. Ці ж кричали про себе найпотаємніше і торгували собою. Деякі розмальовані вітались з господинею будинку, хоча вона йшла в глухому покривалі. Видно, її тут добре знали. Одна з цих продажних гурій ° навіть переступила шлях. - Що, хазяйко всіх глечиків, привела свого синочка, щоб ми тут його позбавили недоторканості?! Ще й вирядила як на свято! І тобі, стара гієно, скупердяга ти чортова, не шкода на нього такі гроші витрачати? - Іди геть, лушпайко часнична, донька шакала! - огризнулась жінка. Худюща висока повія плюнула, та промахнулася, а господиня пішла швидше вперед. Виявилось, що вона здорова як мул. - Алі тільки тримався за ручку корзини, бо господиня будинку тягла її сама. Хтось із дівок дійшов до такого нахабства, що висмикнув із корзини кілька троянд. Та господиня не стала здіймати галасу - вона поспішала. Спинилася перед охайним триповерховим будиночком, завширшки на два вікна. Господиня відхилила запинало і постукала бронзовим фігурним кільцем у різьблені двері. І, не чекаючи, коди спитають, хто стукає, назвалася. - Це я, моя прекрасна господине! Стара Айша! Прийшла до тебе в нагальній справі. Відчини мені! З-за дверей почувся хрипкий дівочий голос: - Заходь, стара лисице! Двері відчинені. Господиня Айша втягла за собою в будинок і важку корзину, і хлопця, бо він вчепився обома руками в ручку, щоб корзина не впала. Всі стіни невеличкої кімнати прикрашали червоні вірменські килими, на підлозі прослалися золотаві хорасанські ліжники. Під стіною напівлежала, обпершись на шовкові подушки, маленька дівчина в яскравій сукні. Вона повернула широке, біле, все в ластовинні обличчя до гостей. - О квітка Басри найзапашніша! Я б ніколи не потурбувала тебе, якби не надзвичайна справа! Один чарівний красень, мій гість, а до всього великий любитель витонченої гри на аль-уті, влаштовує вечірку для знаменитих купців... Айша назвала старшого і молодшого. - Знаю їх, знаю! Два скупердяї! Старий ще й содоміт, а молодий від кожної спідниці шаленіє. Теж мені любителі музики! Твій теж такий? - Мій гість сказав: якщо ти не схочеш, то щоб ми вибачились і віддали тобі оці троянди! - Айша вийняла з корзини букет троянд і поклала на кипарисовий низенький столик. Маленька білолиця закрила очі і потягла повітря гостро вирізьбленими ніздрями невеличкого носика. Кілька разів вдихала з насолодою повітря. Потім мовчки підвелася і почала одягати на шию золоте намисто, на руки і на ноги - браслети. Зняла зі стіни аль-ут, накинула на голову покривало, але обличчя не закрила. Айша та Алі витягли корзину на вулицю. І тоді Айша спитала музику: - Кого б ти хотіла з дівчат - Фатіму чи персіянку Ніссо? - Бери Ніссо, якщо її ще ніхто не запросив! Айша покликала човняра, щоб він підігнав свою посудину до причалу і допоміг спустити вниз музику та корзину. Далі вона пішла до будинку, що еркерами нависав над вулицею і ледь не падав на протилежну будівлю. Звідти Айша вивела в зеленім покривалі струнку й високу дівчину. Вона так обпеленала себе покривалом по осиній талії, що здавалось, переломиться навпіл. Співачку Ніссо човняр узяв на руки і переніс з причалу в човен. Поки він її опускав, вона боляче вщипнула його за шию. Човняр наморщив лоба, стис щелепи. - Це тобі за те, що лапав мене! - єхидно посміхаючись, промовила персіянка і повела довжелезними віями своїх мигдалевих очей. Здоровань потер шию і, криво посміхнувшись, протяг руки до господині Айші, що поспішала до човна. - Ой боюсь, ой-ой! - гаряче шепотіла хазяйка будинку і аж затискала стегнами човняра. - Господине Айша! Не чіпляйся за мене, бо впадемо у воду! Але господиня наче заклякла. Зрештою куфаджі відірвав її від себе і посадив на дно човна. Дівчата вмостились на дні, малий скоцюрбився біля корзини. Десь за обрієм, за незліченними каналами й пальмовими гаями наставав приплив у морі, і вода в каналах Басри починала вирувати, розкриватись дзеркальними плесами, хлюпотіти каламутними хвилями об зелені ослизлі палі гребель та причалів. Вода каналів відбивала позолочені сонцем стіни будинків, гострі шпилі мінаретів, зелені й блакитні верхи мечетей, порожевіле, почервоніле вбрання незліченних юрмищ людей, що поспішали чи в домівку, чи до мечеті на вечірню молитву салят-аль-магріб. Чутно, як шелестять стрункі пальми своїм величезним листям, як плюскотить хвиля об дно човна, як булькає й лопотить вода межи палями причалу. Поки куфаджі притримував човен біля причалу, їх хитало з боку на бік, і жінки полохливо вчепилися в борти. Та ось човняр вперся щосили жердиною у дно і попхав човна. Зрушились зелені ослизлі палі причалу, попливло у лискучо-смоляній воді відбиття квітчастого одягу людської юрби, химерно зламались у струменях води перегорнуті вістря мінаретів і смарагдові верхи мечетей. Від руху човен перестав хитатись, йшов рівно, і тоді музика торкнулася худенькими пальцями струн. І вони зараз же відповіли голосним передзвоном. Дівчина підвела голову і кивнула підборіддям до стрункої персіянки. Та зволожила язиком пухлі вуста, повела плечима і почала співати з високої і протяжної ноти. О повен місяцю, повен місяцю! Не світи без потреби, Не витрачай свого світла дарма! Мені світять дукачі моєї любої! Музика перебирала маленькою рукою дзвінкі струни, схиливши кругловиде біле обличчя до коричневого опуклого боку аль-ута. Підвела очі, скинула брови, і зразу ж співачка струсила плечима, заляскала в долоні і в такт ляскоту повела приспів. О Фатімо, Фатімо, Фатімо, Зірка яскрава моя!.. Вони пропливали вузьким каналом під гомінкою вулицею з безліччю харчевень і шинків. На другій строфі пісні лемент натовпу якось порушився, стало чути лише окремі різкі голоси. Та коли співачка на мить замовкла, на хіднику вже було тихо і всі повернули голови до човна. Коли ж дві дівчини затягли приспів, хтось у юрбі не витримав і затяг з ними, плескаючи з усіх сил: О Фатімо, Фатімо, Фатімо, Зірка яскрава моя!.. Знов запала тиша, і над водою лунко неслися слова співачки та дзвін співучих струн аль-ута. Ніссо співала, що нехай виллють все вино в басрійські канали, бо закоханий хміліє від солонуватої басрійської води, якщо цю воду подала йому кохана. І коли співачка і музика затягли приспів, уся вулиця пританцьовувала, плескала в долоні і тягла приспів. Алі від переборів дзвінких струн, від переливів гучного й соковитого голосу Ніссо наче перехопило горло, наче солодкі сльози підкотили під горло. Тільки на мить майнула в голові хлопчика ляклива думка: "Чи не захворів я від цих випарів солоної води?" Але ще мить - і пісня, її мелодія та несамовитий приспів стерли всі страхи й думки і понесли його голосом співачки в далеке синє море разом з коханим красуні Фатіми. Кружляла пташка над вітрильником і сіла стомлено на вершок реї перепочити. Чи є ще сили у коханої не складати крил чекання і чи не спустилася вона на чужий корабель?! Чи є ще сили у коханої не скласти крил, чекати його повернення з далеких країв, чи не зморила ще втома крил її терпеливої любові?.. Матроси, вантажники і рибалки кричали з греблі, деякі навіть плакали, деякі, піднявши над головою руки, ляскали в долоні і пританцьовували... І човняр так підпав під чари пісні, що господині Айші довелося його смикнути добре за одяг. Тільки тоді він схаменувся і швидко направив човна в бічний канал. Музика повела іншу мелодію на аль-уті, а розпалена співачка, розкривши вуста, важко дихала, прихилила повіки, і її пальці, вмащені хною, рухались, ніби це вона торсала голосисті струни. До малого багдадця повернулась здатність щось думати, і він з жахом спитав себе, чи не хворий він? Адже його тіло схопила незвична млость і в голові був наче легкий туман. Човен сп