. А тоді, зі сріблом Кадарії, полишить він Абу Амара і зразу ж піде в порт і взнає, коли перший вітрильник-дхау виходить в Арабське море, щоб досягти за тим моря-океану, а за морем-океаном славного міста Калікута. І він тоді, нічого не сказавши Абу Амару, попливе назустріч своїй долі, щоб здійснити свої мрії і побачити чудеса далеких обріїв. Адже виходило з Абу Амаром погано. Алі не спитав на самім початку про платню за службу. А тепер він уже не міг про це спитати. Язик не повертався, та й було страшно. Бо в Абу Амара хоч скажені ночі, і біганина, і треба все встигнути, та все ж Алі постійно має наїдок. І якби не Абу Амар, то не знати, що б і робив він у Басрі. Здихав би з голоду. Бо як зібрались тут кораблі з усіх усюд, то ціни на їжу підскочили у кілька разів. І вода, смердюча й брудна, ну чисто з калюжі, та ще із солоністю морською, коштує не дешевше багдадського шербету! І отак-от, з невеселими думками про свою службу в Абу Амара та мріями про дирхеми Кадарії, Алі зрештою заснув. І зовсім не чув п'яного галасу, коли вночі вийшли гості від Абу Амара. Сам Абу Амар із п'яним музикою проводжали човна, стоячи на краю греблі, і довго розмовляли зі стражником, що мав охороняти богословів, кожного до його оселі. А потім піднялись удвох до покою Абу Амара, і Джарія знов підглядала за ними. Та юний багдадець всього цього не чув і не знав... Алі прокинувся ще до вранішньої молитви. Зазирнув до Айші. Вона стогнала уві сні. Тому розбудив її і дав води й дурманного лікарського зілля. Джарію не став будити, а поспішив нагору до кімнати Абу Амара. Двері були зачинені на ключ, і йому ніхто не відповів. Тоді хлопець зазирнув крізь дірку від сучка. . У сутінках, бо завіси зовсім були спущені на решітки, побачив - у кімнаті нікого немає. Подушки розкидані, скатертина з перевернутими чашами, баклажками і глечиками з-під вина, лушпинням і недоїдками не прибрана. Алі зняв ключі з пояса, та жоден з ключів не підійшов до замка кімнати Абу Амара. Тоді вирішив не витрачати марно часу, а поспішати до кварталу повій. Прихопив у дорогу жмені дві родзинок та трохи сушених смужок дині. За фалс перебрався до кварталу, де жили християни, а тоді вже по мостах високих та по низьких плавучих мостах дістався до широкого каналу, на другому березі якого були веселі кварталі повій з шинками, харчевнями, крамницями, де торгували вином та закусками. Знову за фалс він був на другому березі. О славна Басра! За все, за все тут треба заплатити хоч би фалс! Якщо всі квартали після вранішньої молитви вибухали всіма можливими звуками - галасували човнярі, продавці, дзвеніли її стукотіли молотками й молоточками ковалі, мідники та золотарі; вихваляли свої страви базарні кухарі; закликали подивитися всякі штучки й витребеньки базарні фіглярі - то в кварталі повій панувала тиша. Геть усі вікна завішені, а двері замкнені. Лише двоє сміттярів затертими пальмовими мітлами змітали бруд з хідників. Та ще двоє зігнутих водонош з величезними бурдюками на плечах стукали у двері шинків - пропонували наповнити за ніч спорожнілі глеки. Ще один водовоз куняв на демені пузатого човна, наповненого здоровенними корчагами та бурдюками, і час від часу торкався своїм зморшкуватим чолом зігнутих колін. Лише на кінці кварталу, біля рогу, де інша вуличка перетинала головну, були відчинені двері знайомого будиночку, і відтіля чувся легенький передзвін струн. Алі вмить упізнав мелодію "Фатіми", з якої й почалося його знайомство з цією малесенькою жінкою з кварталу повій. Аж у грудях млосно зробилося від срібного дзвону акордів... Усім вона відрізнялася від повій, але жила тут. Та спитати, чому вона тут, Алі не насмілювався. Адже мужчина не має права задавати чужій жінці питання. Він не пам'ятав такого, щоб хтось із чоловіків розмовляв з чужою жінкою. Хоча от довелось таки йти до неї, бо зовсім інша справа, якщо в людині тій є якась потреба. Алі, дійшовши до дверей, зупинився, невидимий за дверима, але й не підступав упритул до дверей, щоб не вийшло, що він підглядає та підслуховує. І чекав, поки Кадарія скінчить грати. Слухаючи срібний дзвін аль-ута, він забув про перстень, про свої невдалі розмови з капітаном, навіть про мандри. І про те, що служба в Абу Амара стає для нього образливою. Він поплив у тих прозорих звуках музики ніби та чайка, про яку два дні тому співала Ніссо. Він стояв, опустивши голову, і схаменувся тільки тоді, коли перед ним постала Кадарія без плаща, і очі не були в неї підфарбовані сурмою. Бліді щоки тепер відкрились у своєму справжньому вигляді - геть обсипані ластовинням, мов усе обличчя обліпили просяною лускою. Вуста не були яскраво-червоні, а здавались якогось темно-фіалкового кольору. А очі були стомлені, із припухлими повіками, як у хворої людини. Алі здригнувся від її голосу. - Ти прийшов від Абу Амара? Алі похитав головою. - А від кого? Чи таємниця? Алі озирнувся на всі боки, приклав пальця до вуст. - Тоді заходь до моєї оселі. Він переступив, через поріг. Присів під стіною, мовчки розмотав свою згустку, розв'язав вузлик на кінці хустки і видобув звідтіля іскристо-кривавий лал. Кадарія скрикнула. - Той самий?!! - Так, моя господине! - Як ти його видобув?!! Алі почув в її словах захват, і йому закортіло похвалитись. Бо питання було без жодного відтінку зневаги, геть не схоже на Абу Амарові слова й питання: "Так ти себе вважаєш мужчиною?! Вважаєш себе чоловіком?" І Алі розповів їй про смужку свинцю, знайдену в купі сміття на подвір'ї Айші, як раз на те місце, де вона, Кадарія, стояла. Як сам пірнув за свинцем та знайшов і свинець, і золотий перстень. - Правда? - просто проспівала зачудована Кадарія, і її щоки порожевіли. Алі видлубав з пояса нерівний свинцевий бублик. - Дай я тебе поцілую! - І воза обхопила його голову, притисла до себе і гучно поцілувала в обидві щоки. Обняла, притисла, і Алі відчув, які в неї під одягом маленькі і гострі груди. Враз рвучко Кадарія відтрутила від себе хлопчину і, лишивши його в хмарі тонкого дорогоцінного запаху камфори, схилилась до тахта, застеленого червоним вірменським килимом, найдорожчим на ті часи. Видобула з глибини невеличку черепахову коробочку. З самого закутка витягла перстень, зроблений із товстої смужки золота. А посередині смуги сидів темно-синій гранчастий камінь. Такого каменя хлопцеві не доводилось бачити. Хоча часом добрі сазанчики були йому ніби живою перепусткою до найдорожчого базару в Багдаді - там торгували дорогоцінним камінням, фарбами та благовонними. Здалеку бачив блакитний цейлонський сапфір, бачив бірюзу афганську та лазурит, яспис і онікс, агат і халцедон, двічі світили йому промені марійських 3 смарагдів, бачив, як променіла, наче золотий мед, купка бурштину з далеких країв русів. І не були для нього дивом купки густо-зеленого сінайського малахіту. О багдадські базари-суки! Чого там тільки не побачиш! Про що не довідаєшся! Про що тільки не придбаєш знання й розуміння! А синій камінь у персні світився незвично - несхоже на жоден з бачених там. Здавалося, що вій випромінює назовні світло стократ сильніше за те світло, що падає на нього із зовні. До всього камінь було відшліфовано не круглим горбочком, а його гострі природні грані підсилено ретельною і вправною шліфовкою. Кадарія взяла стиснену правицю Алі, розтисла його пальці і поклала на долоню перстень - не дуже великий, та ваговитий. Хлопчина нахилився до персня, і густе ємне проміння просто різало йому очі. І закріплено було камінь дивовижно - з трьох боків його тримали малесенькі золоті руки. Робота великої вправності - на кожному пальчику викарбувані всі суглоби і нігтики! Пройшла перша мить здивування й радості, і гірко стислося серце - згинула враз уся надія на дирхеми. А зі сріблом і спокійна, певна подорож до Калікута. Та попрохати срібло не посмів. Тут сталося ще гірше - він нараз відчув, що хоче володіти цим перснем і що зовсім не бажає повернути перстень Кадарії. Перстень своєю коштовністю лягав тягарем на його плечі, пов'язував його путами - було шкода віддати дивний скарб і попрохати замість нього жменьку дирхемів. І подорож до Індії віддалилася кудись за туманний гарячий обрій Басри на непевний час... Затис перстень-скарб, аж нігті побіліли, і порачкував до дверей. Все мовчки, тільки сопів від напруги. Вже стоячи на порозі, лицем до Кадарії, видобув із своєї пам'яті слова оповідачів-фіглярів на багдадських базарах. Такими словами у їхніх оповідках ніби говорили люди вельможні, багаті та освічені. - Хай на тебе впаде благословення Аллаха, моя господине... за цей царський дарунок!.. Бо моє здивування твоєю щедрістю дійшло межі можливого! Дякую і припадаю до твоїх ніг!!! І хай твоя царська щедрота буде тобі воздаватись тисячу тисяч разів добром і радістю!!! Хай на тебе впаде благословення Аллаха і захист його!!! Малий порачкував, а тоді повернувся і просто побіг по вулиці, ледь не штовхнувши двох сміттярів. Вони зчепилися над купою сміття і намагалися видерти один в одного уламок дирхема. Певно, його вночі загубив якийсь підпилий моряк... Взагалі, з кожним днем у Басрі життя ставало більш гучне, неспокійне. Бо прибували нові й нові кораблі по Шатт-аль-Арабу зі своїми товарами аж із верхів'їв Тігру та Євфрату. Всі заїзди-хани були забиті купцями, їхніми домочадцями та слугами матросами і корабельниками, торговцями та шейхами із сусідніх озерних та степових племен. Всі чекали й не могли дочекатись, коли ж почнеться літній вітер. Але щось не було чути ніякої звістки ні від рибалок, що виходили в море за рибою, ні від ловців перлин і збирачів коралів. Весь час вітри зненацька зривалися з різних частин світу, крутили над морем, рвались на різні боки, проносились шквалами та закручувались у небо чорними стовпами смерчів. Постійний же вітер, що в літні місяці дме в одному напрямку і несе крутобокі арабські вітрильники до берегів Індії, ніяк не починався. А басрійські завжди можна було пізнати серед інших кораблів по їхніх білих боках, бо тільки в Басрі вживали таке чисте біле вапно в суміші з акулячим жиром для обмазки дощок дхау. І от Алі прибіг до кінця кварталу. А Кадарія тим часом гралася перснем, крутила на всі боки, милуючись багряним промінням, що вогненними пучками виривалося із глибини кристалу. Музика визирнула з дверей, озирнулася на всі боки - чи не йде хто до її помешкання - і швидко зачинила двері. Тоді підскочила до вікна. З-під вікна, під рамою витягла невеличкого дерев'яного чіпа, встромила в дірочку перстень. Закрила згори чіпом і, послинивши пальця, замазала крейдою із стіни, щоб не було знаку. Алі спинився в кінці кварталу і сів на палі над водою. Алі махав рукою, та човнярі пропливали мимо - у всіх у них були пасажири. Хлопець озирнувся. Осторонь, де в дамбі вирубані сходинки й укладено акацієві дошки, припала вже знайома йому широкобока лодія, вся заставлена корчагами з водою і обложена попід бортами величезними бурдюками з водою. На демені сидів могутній мулат, розпустивши товстенні червоні губи і сопучи уві сні. А руки сторожко тримав на довгому шестові, яким він гальмував рух, щоб течією не відвело човен від причалу. Двоє його помічників, один, мабуть, молодший брат, такий же могутній мулат, і другий, певно курд, високий та стрункий, тягали корчаги з водою. Алі відвернувся від них і розкрив пальці. За ту мить, що перстень лежав відкритим, сонце впало на камінь. Сонячний промінь наче кудись глибоко-глибоко занурився, а тоді вибухнув назовні різким, яскравим світлом. . Синій промінь вдарив йому в очі. Хлопчик аж здригнувся від нестерпного блиску. І тоді вдіяв так само, як і з перснем-лалом - зав'язав у хустку. Сидів Алі і розмірковував, що ж далі робити. З грошей, що дав Абу Амар, у нього лишився якийсь мізер. А частку дирхема від законника і батьківський дирхем він волів нізащо не чіпати. Синій камінь не можна віддати Абу Амарові. Бо якщо Кадарія не винагородила хлопця грошима за таку безцінну послугу, то хто знає, як мосулець вчинить?!! Що скаже? А продати синій камінь неможливо! Хто повірить хлопцеві, що він цей перстень не вкрав, а йому подарували?! Таке трапляється лише в казках! У житті, тут, ось зараз, подібного не буває! Чудеса трапляються десь там, далеко за обрієм і не сьогодні! Траплялися давно, вчора. Або трапляться в далекому завтра. Це вже Алі зрозумів, бо всі чудеса, про які говорилося й кричалося в Багдаді, потім виявились або брехнею, або помилкою... А десь далеко чудеса таки трапляються! Це всі стверджували і ніхто не сумнівався, і всі вірили, і разом з усіма вірив Алі. Чудеса більше бувають страшні, а бувають і веселі. А чудо з перснем не має ніякої назви. І з ним зовсім не весело - воно лягло на хлопця мов камінна брила. Думав, але нічого не міг придумати. Може б, ця пожадлива Айша купила перстень потаємно? А може, і забрала б собі, нічого не давши? А що їй зробиш? Та головне - вона зараз хвора і ні до чого не здатна. Якби Рустем був удома, може, він купив би синій камінь?! Дати камінь комусь із капітанів, щоб вони його відвезли до Індії? А якщо вона перстень візьмуть, а самого продадуть піратам, щоб ніхто й не знав, хто їм цей камінь дав? Подібне чув на базарі, де збиралися торговці кіньми... Та й до капітанів у нього була велика пересторога - він добре запам'ятав їх зневагу, коли хотів найнятись на корабель. Вови всі кепкували з його худорлявості, наче це були не відважні мореплавці, а брудні кухарі з річкової сафіни. І раптом він вирішив - піти до Бен Сахла і в обмін на синій камінь подивитись на чудесну біло-червону троянду - справжнє диво Басри. За мідяки він купив собі найгірших, найсухіших фініків, і це була для нього добра їжа. В Багдаді він і такі рідко куштував. А пундики зі стола в Амара ще його не розбестили. Те, що віддасть синій камінь, його вже не бентежило. Лише б не взнав Абу Амар про лал. Та, певно, вже Абу Амар не цікавиться тими Ніссо і Кадарією. Можливо, коли мосудець знову з ними здибається, якщо таки здибається, то кораблі попливуть у море. І хтось із капітанів або купців візьме Алі в Індію. Він так сподівався цього, що був просто переконаний - його візьмуть! Йому усміхнеться доля! Хлопець проговорив до мулата: - Ви у той бік пливете? - Га? Що? Що таке? - стрепенувся спросоння мулат. Звів угору голову і, побачивши над собою хлопця, спитав: - Тобі води? Ми кухлями не продаємо! Лише міхами! - Я не про воду! Ви пливете он туди? - А тобі що? - А мені туди треба! - і показав рукою до Зеленого базару. - Пливемо туди! Але людей ми не возимо. - Я плачу фалс! Мені дуже треба! Мулат довго чухав потилицю, зрештою вирішив: -- Прийдуть мої хлопці - й тоді попливемо. Алі перебрався в широкий, товстопузий човен і примостивсь у щілину між бурдюками. Йому все ще хотілося їсти і він не зміг втриматись, щоб не витягти смужку сушеної дині. Але їсти одному в присутності іншої людини він не міг - Алі знав, яка то мука і образа, коди хтось їсть, а тебе не пригощає! Він витяг ще смужечку дині і подав мулатові. - Пригощайся, дядечку! - А ти щедрий! - І той простягнув коричневу вузлувату руку, наче вирізьблену із старого горіхового коріння, на яку наклали рибальську сітку, так випирались з-під шкіри судини. Алі ще витяг залишки родзинок, може, з півтори дюжини дрібних зморщених ягід. Розділив на долоні порівну. Одну частку схопив у пучку та в рота, а другу переклав у мозолясту долоню мулата. Повернулися носії-здоровані і поставили на місце порожні корчаги. Був час повного припливу, і тому молодий мулат з курдом схопилися за весла й вдарили ними по каламутно-зеленій воді. І човен бадьоро поспішив уперед, б'ючись із плюскотом крутими боками об дрібну хвилю. Ось і Зелений базар. Веслярі підігнали човна до насипу, а малий поліз у пояс, щоб віддати їм фалс. - Ні, ні, хлопче! - мулат закрутив сивою головою. - Спасибі тобі за пригощення. Ти хлопець добрий і без гонору! - А який гонор? - спитав Алі здивовано, вже тримаючись рукою за палю, щоб вилізти на греблю. - Хе! - виставив уперед підборіддя старший мулат. - Тут у Басрі люди жорстокі - кожен себе вважає вищим і кращим за іншого! Араб за перса; перс вважає себе вищим за індійця.... і таке інше... і взагалі... Тут кожен перед кожним пнеться. А нас, темношкірих, весь час упосліджують... Хоча були, були колись часи... Отож я й кажу - у Басрі люди злі й пихаті. - А ти, дядечку, хіба ти не з Басри? - Ми оманці зі славного міста Маската. - А чого ж ви опинилися в Басрі? - Так сталося. Колись зустрінемось - розповім. Ну, бувай здоров, бо нам час далі рушати. Треба цю воду продати та й поспішати по свіжу. Ти хіба не знаєш, що коли вода з відпливом у каналах спадає, тоді там, у Шатт-ель-Арабі, вода не така солона. І нам треба нею наповнити всі корчаги й бурдюки! - Він чомусь засміявся, повів мозолистою рукою над зморщеними, обпалими шкірами бурдюків. - У Басрі хліба ніхто не подарує! Може, тільки з радістю подадуть хлібець-закурі 4, коли потрапиш до в'язниці. Амінь! Алі, призвавши на водовозів усі можливі щедроти Аллаха, відштовхнув носа човна і видряпався на верх греблі. 11. ДІАМАНТ І ТРОЯНДА Алі поспішив через Зелений базар. А на базарі вирував людський натовп. З усіх боків до кварталу підпливали по трьох каналах усе нові й нові човни. Привозили всяку зелень, яку тільки можна зростити на острівних городах та в садах. Цибулю червону й білу, круглу й довгу, мов корінь солодкої тростини, капусту, часник зовсім молодий - і часник дозрілий, кожною головкою завбільшки з добрий кулак м'ясника, цілі снопи петрушки, кропу, оберемки темного бадилля духмяної кіндзи, невеличкі корзинки соковитих пахучих каперсів1, редьку й моркву у великих корзинах, огірки та ще всяку-всяку всячину. Ну й лакітки з пустелі - корзини білих круглих грибів. Бедуїни привезли їх до Шатт-ель-Арабу, а там у них гриби перекупили спритні зеленярі. Алі не міг затримуватись і доклав усіх сил і спритності, щоб пробитись через вируючий людський тлум. Коли виходив з базару, угледів - біля першого мосту сидить дервіш із каландарів2. Голова непокрита, виголена, вусів і бороди немає, брови вищипані. Шия у зморшках, мов черепахова. Перед ним стояла на дерев'яних плахах хідника чаша із шкаралущі кокосового горіха. І в ній кілька стертих фалсів. Алі проминув каландаря, але потім повернув і поклав йому в чашу останню смужку дині. Чоловік з голим видом уважно подивився на хлопця. І по цьому погляду Алі наче відчув - каландар знає його, пізнав його. Та сам хлопець не міг пригадати ніяк, чи він його вже бачив у Басрі, десь у юрмі, чи не бачив. Каландар розкрив сухі вуста. І безліч зморшок по куточках рота розправились і склались у якийсь дивовижний візерунок. - Благословення тобі Аллаха, хлопчику, за щедре подання! - І тобі благословення і щедрість Отверзаючого Браму! Та й побіг далі по мосту. Коли біг по горбатому мостові, що зводився над каналом наче дуга напнутого арбалета, відчув на собі погляд безбрового дервіша. І коли вже спускався вниз із мосту, обернувся й побачив, що каландар пильно дивиться йому услід. Від того Алі стало наче аж моторошно. Тільки, правда, на хвилю. Бо далі він уже біг вулицею кварталу, де торгували кізяками, вугіллям, деревом, хмизом, очеретом, сухим пальмовим листям - усяким паливом, одним словом. Наче повернувся в рідний Багдад. Далі продавали канати, линви, грубу пряжу, полотно для вітрил та всіляке моряцьке начиння. По другому мостові перебіг до кварталу, де жили перси-шиїти. А від кварталу персів через міст дістався до дільниці, де селилися не мусульмани. Він знав, що в самому кінці цього кварталу розташована садиба Бен Сахла. Трохи було дивно для Алі, чому цей іудей не поселився в своєму кварталі. Та хіба ж його спитаєш? Не личить та й не за звичаєм, щоб питати сину сміттяра про такі речі в торговця. Звичай не закон - його не можна обходити. Звичай визначає життя людини, і це обов'язок - слідувати звичаю. Лавка Бен Сахла теж була відчинена - тільки з вулиці. Розкриті і двері, і вузеньке вікно. А на підвіконні лише невеличкі глечички із соками. Зате всередині вся підлога лавки була заставлена запечатаними глечиками з вином. Господар сидів під стіною на широкому тахті і, низько схилившись над сувоєм, читав. Алі привітався і став перед порогом крамниці. - А, це ти?! Кмітливий слуга славного господина! Прийшов поділитися зо мною своїм прибутком? Бачу, ти хлопець чесний! - Мій господине, - сказав Алі і замовк, бо не доводилося йому мати справу з іудеями і не знав він, чи. належить йому іновірця величати господином? Чи не належить? Та й до всього він не пам'ятав, щоб при ньому хтось із дорослих розмовляв із багатими іудеями. А батько, коли ходив, платити за "житло", то ніколи не брав із собою сина... Тим пак, що багато на базарі всякого розповідали про іудеїв. Та й самому Алі багато хто з базарних іудеїв не подобався своїм виглядом і одягом. - Ні, мій господине!.. Прибуток у мене ніякий. Нема чим ділитись, - і Алі показав уламочок срібного дирхема. - Ай-ай-ай! - похитав головою Бей Сахл. - Ну скільки раз говорено й загадано законом - не псуйте, монету! Адже при рубанні монети якась крихта срібла впаде ва землю, і на зубилі лишиться! Величезні втрати, якщо подумати, скільки монет рубають і скільки губиться крихіток срібла! А якщо їх скласти докупи - яка втрата! Ти уявляєш? Срібло ж усе дорожчає і дорожчає... І, до речі, гіршає. І правителі, і прості люди псують монету... - Є до тебе, мій господине, велика таємниця! - О, це вже цікаво! - зразу ж стрепенувся огрядний бородань, примруживши ліве око і схиливши горбоносу голову до лівого плеча. - Ну-ну, розповідай, яка там у тебе таємниця! - Ні, мій господине! Я не розповідатиму, я тобі її покажу. Тільки не тут! 3 вулиці хтось може побачити... - Ну, заходь, до лавки, щоб ніхто не побачив з вулиці. - Але в лавці в тебе темно, мій господине! - То може, ти хочеш ще й до мого помешкання зайти? - з насмішкою спитав Бен Сахл. - Ні. До помешкання мені негоже вступати, - відповів йому щиро Алі. - А на подвір'я я можу зайти. Де вчора стіл стояв. - Ну добре! Побачимо, що в тебе за таємниця. І він провів хлопця межи глечиками з вином і поставив під стіною. Сам же швидко замкнув двері і закрив вікно. Стало в лавці зовсім чорно. Бен Сахл прошелестів шовковим халатом повз Алі і десь у глибині коридору відкрив завішані циновками двері. - Проходь! Тільки не нароби шкоди. Вони ступили на подвір'я, те саме, де вчора Бей Сахл продавав заможним гультяям вино і квіти. Стіл стояв трохи далі під муром, але якраз туди вже діставало сонце. Обернувся на всі боки, чи хтось не зирить на них з якоїсь шпаринки? Потім став так, щоб де було видно, якби хто підглядав у шпарку брами. Розв'язав хустку на кінчику і поклав на долоню Бен Сахла густо-синій іскристий камінь у золотій оправі. На камінь впало сонячне проміння, камінь зразу ж поглинув його і викинув через бокову грань, мов блискавку, густий синій промінь. Промінь вдарив їм обом в очі - і хлопцеві, і Бен Сах-лові. І Бен Сахл, досвідчений, битий і тертий торговець, не стримався - він був захоплений зненацька появою такого чуда! Розчепірив пальці правиці і заволав: - Ай-ай! Ай-ай! Це той камінь! Він почав крутити перстень на долоні, не забуваючи тепер, як і Алі, стати спиною до воріт. При кожному порухові камінь зсередини просто бив спалахами густих синіх променів. - Де ти його дістав? Чи може ти скажеш, що ти його знайшов у купі золи на хазяйському подвір'ї, чи між палями в щілині на причалі? Га? - Ні мій господине. Мені його подарувала Кадарія за те, що я витяг з каналу її перстень з лалом. - Присягаюсь здоров'ям, це все не так! Вода у нас брудна. Гидота, а не вода, справжнє холерне лайно! В морі - повірю! Тут ти не міг знайти! Тоді Алі видобув з пояса смужку крученого свинцю. - Я кинув у канал ось цей свинцевий перстень. І пірнув зразу в те місне. Намацав під водою і золотий, і свинцевий перстеньки. Ну й витяг їх! Знову Бен Сахл звів розчепірені пальці правиці над головою і вигукнув: - Ай-ай! Який кмітливий хлопець! Далі Алі розповів, як відніс лал музиці Кадарії, а вона в дарунок йому віддала синій камінь. Знов, утретє, Бен Сахл звів правицю і наче аж заголосив, таким сумним голосом він проговорив: - Ай-ай! - Що то значить - жінка! Покласти на хлопця те, що сама не в силах...- але урвав на .півслові свої причитання і почав знов милуватися грою каменя, перевертаючи його на долоні. - На, потримай! - віддав перстень Алі та, підхопивши поли халату, мов жінка поділ сукні, поспішив, до крамниці. З крамниці він прибіг, несучи тонкого скла чашу дамаської роботи. Чаша була по вінця налита водою. Бен Сахл обережно опустив у чашу перстень. І крізь воду, і крізь скло синій камінь світив, коли на нього падало сонце, все таким же ясним і пронизуючим синім променем. Бен Сахл порожевів, очі його блищали, на високому шишкуватому чолі виступили росою краплини поту. Він прицмокував, схиляв голову то на одне плече, то на друге, примружував то ліве око, то праве. - Скільки я чув про цей камінь, але вперше ним милуюся, тримаю в своїх руках! - виголосив зрештою. Обережно випив воду із склянки, віддихнувся і сказав: - Така чиста вода фалс коштує! І волохатими пальцями витяг з чаші перстень. - На! Забирай! - Але ж я вам його приніс! - Я його не можу купити... У мене у всьому домі! - Та тут, як Алі в Кадарії, цей досвідчений купець знітився на півслові. - Ні, я його не можу купити!.. - Тоді я хочу з тобою на нього замінятись. - На що? - вирячив очі Бен Сахл, і густі брови його полізли до чорної високої шапки. - На що?! -Я тобі віддам перстень. А ти, мій господине, дозволиш мені подивитись на біло-червону троянду!.. Бен Сахл стояв, кусав собі губи, і тоді їжачилась на підборідді густа борода із сивиною. Зібрав пучками пальців шкіру на лобі і отак довго мовчки стояв. - Ну добре. Пішли! - вицідив нарешті з себе торговець. - Троянду я тобі покажу, але перстень лишай при собі! - У мене немає більше нічого, чим би я міг заплатити. - Яка з тебе плата? На тебе скинули таку ношу... Пішли! Не можу гаяти часу - а раптом покупець прийде - збитки! Він пройшов назад з хлопчиною у темну лавку. А з лавки були двері в задній стіні у довгий коридор. Вони йшли, і Бен Сахл говорив: - Я йду з гостем, я йду з гостем! Алі знав, що в іудеїв жінки не закривають лиця і наче не ховаються при сторонніх мужчинах. Адже ввечері пишнокоса дівчина подавала їм квіти. Певно, донька його. Так вони пройшли довгим проходом і стали перед цегляною стіною. Тут уже було світло, бо згори в отвір стелі падало сонячне проміння. Бен Сахл покликав когось незрозумілою мовою. І була вона не схожа ні на іудейську, ні на перську мови, які він вряди-годи чув на базарах у Багдаді і тим пак у Басрі. З-за товстої цегляної стіни йому відповів старечий рипучий голос такою ж самою мовою. Тільки тоді Бен Сахл дістав ключа і відчинив вузесеньку хвіртку. І вони з напівтемряви переходу ступили під різке проміння сонця у чарівний смарагдовий садок. Стояли під самим муром дві низенькі пальми. У невеличкому басейні-хаузі був острівець, а з середини острівця стирчала мідна чапля і з її розкритого дзьоба тонкою цівкою плюскотіла на камінці вода. У самому хаузі порозпускали пелюстки фіолетові водяні лілії з темно-червоними серцевинами. На кущах квітучого жасмину у клітках стрибали чорні, з червоними дзьобами й ногами птахи і несамовито кричали арабською та перською мовами. Просто перед хлопцем, на другому боці піщаної стежки виростав трояндовий кущ. Невисокий, може, до грудей Алі. Троянда виростала з розпушеної чорної землі, що була навколо викладена блакитними полив'яними цеглинами. На кущі було, Алі вмить порахував, п'ять нерозпущених бутонів, а чотири квітки вже розгорнули свої пелюстки. Де пелюстки розгорнулися, то верх пелюсток був білого, майже до половини, кольору, а далі йшов багряно-кривавий колір. І таке було враження, що на багряну квітку згори наклеїли білу квітку. Алі затамував подих. Почув над собою голос Бен Сахла: - Можеш підступити ближче. Тільки не торкайся руками! Алі підступив до куща троянди. Справді - наче одна квітка, червона, зрізана бритвою, а на зріз наклеїли білу квітку! Та що найдивніше - не було ні рисочки, ні сліду між червоним і білим. Просто обривалося червоне, і зразу ж починалося біле. Хлопець злегка потяг носом повітря. Запах був слабенький і аж нітрохи не кращий за аромат придорожньої шипшини. - О мій щедрий господине і Хай ніколи не полишає тебе благословення Аллаха! Хай завжди в твоєму домі будуть здоров'я та гроші!11 Але, скажи мені, найдостославніший володарю квітки, чому у неї немає... майже немає запаху?! Бен Сахл здіймався над хлопцем, випнувши черево і склавши руки на ньому. Великими пальцями крутив один навколо одного. Він посміхався поблажливою, зверхньою посмішкою. - О нерозумний хлопчику! Слід тобі знати, що є речі, які радують людський ніс, а є речі, що радують людське око. Ніс можна швидко втомити радістю. А око ніколи не насичується тим, що бачить! І ніколи не насичується улесливими словами людське вухо. Як сказано в Писанні - "Та не насититься око баченим, та не насититься вухо слуханим". Амінь! І вже зовсім по-іншому, суворо: - Пішли! Не гаймо більше часу! Я не збираюсь втрачати покупців. Алі обернувся, поклонився двоколірній троянді і поспішив поперед Бен Сахла в ту малесеньку хвіртку. Краєм ока схопив, як уже вступав у отвір, що за пальмою в затінку стоїть дідусь-індієць, в чалмі і в білій спідниці. У руці тримав довгу бамбукову палицю з кривим ножичком на кінці,., ` Тією ж самою дорогою вони поверталися до лавки. Бен Сахл відчинив двері та вікно і визирнув на вулицю. Нікого ніде. Алі стояв посеред лавки і не рушав з місця. - Іди вже! Все! Досить! - Мій господине! Поясни мені, чому ти не бажаєш володіти цим перснем? Він дуже коштовний! Я це напевно знаю! У Багдаді я бував на базарі золотарів. І там бачив блакитні сапфіри з Цейлону. Покупці дивились крізь них на сонце. У них не така блакить і не такий гострий блиск. Це не сапфір. Це щось надзвичайне! Це чарівний камінь... - Ти майже вгадав, - повагом і без дратливості проговорив Бен Сахл, хоча за мить перед тим намагався швидше спекатись хлопчика. - Я тобі розповім! Тільки домовились - про те, що ти був у мене з ним, ніколи й нікому не говорити! Ти можеш присягтися? Так? Присягнись! - Присягаюсь іменем Аллаха милостивого, милосердного! Присягаюсь мовчати, хто б мене про тебе і про камінь не випитував! - Добре! - одказав Бен Сахл. - Бачу, що ти хлопець поважний. Отож слухай цю страшну історію. У одного купця була жінка. Вона й зараз ніби жива. І купець ніби десь ще проживає. Жінка ж, про яку мова, походила із султанського роду. Казали, що її бабка народилася від наложниці султана Му'ізз ад-діна Санд-жара3... Купцеві продали її десь у Кашгарі4. - А чому вона була продана купцеві?.. - Не знаю... Чи, може, вона втекла... Чи, може, як, не знаю... Таємниця для мене, і ніхто не знає. Потім цей купець повернувся до Басри. Накупив собі кілька добрих будинків, відкрив лавки, збудував кораблі і посилав своїх капітанів у різні краї. Було в нього багато наложниць і рабинь. Пройшов якийсь час - і ця, султанської крові, дружина народила йому доньку. Донька від самого початку, тільки стала говорити, зразу й заспівала. Вона могла з одного разу запам'ятати всю мелодію й проспівати її від початку до кінця! Навіть досвідчені гравці на аль-уті не могли так точно повторити мелодію, як вона. Для дівчинки батько замовляв у найкращих майстрів малесенькі інструменти, а найкращі вчителі музики приходили її навчати. А собою вона була мізерна ї зовсім непоказна. І от коли вона вже підросла і вибилась на дівчину, до її батька в гості прибув сам намісник Басри. Кажуть, що його так трактували в домі купця, ніби він був не намісником, а батьком халіфа! Щоб задобрити нашого намісника, щоб ублажити його, купець велів своїм наложницям і невільницям танцювати перед гостем з відкритими лицями!!! Та намісника це зовсім не задовольнило, і він побажав, щоб донька купця грала для нього на аль-уті. Почав тоді благати його купець: "О найдостойніший з найдостойних! Ти знаєш, як я тебе люблю і поважаю і впадаю перед тобою в порох, але - в ім'я Аллаха! - не побажай, щоб моя донька стала перед тобою з відкритим обличчям!" І вона грала за завісою на аль-уті і співала. Намісник заплакав, як почув її гру. А коли вона скінчила грати, то він сказав, що кращої гри він не чув і що за ним дарунок, достойний подібної музики... А потім він дійсно прислав дарунок... Оцей перстень, що ти його тримаєш!.. І як же хитро прислав - у футлярі три флейти зі слонової кістки, оздоблені золотими обручками. І, як обручка, на одну був цей перстень із синім каменем вдягнений, і коли вона роздивилась, що перстень із каменем, а не золотий обручик, посланець вже відбув... А через кілька днів прибув брат намісника до купця домовитись про весілля дівчини і намісника Басри. Вона б мала стати його четвертою дружиною. Купець плакав і дуже побивався з цього, бо не хотів віддавати свою доньку за намісника Басри. Намісник не лише років на двадцять п'ять старший за дівчину. Він брутальний і нестримний. У нього безліч наложниць і рабинь. Та ще й до всього у нього були завжди коханки - жінки тих купців та капітанів, що надовго забарились у своїх ділових мандрах. Отож плакала і жінка купця, в жилах якої текла султанська кров. Та, видно, шалу султанської крові їй не передали ні баба, ні мати, бо вона лише плакала. А от дівчина перейняла кров від предків. Коли їй сказали про посланця намісника, вона захотіла через завісу поговорити з братом еміра. Батько їй дозволив. Тільки вона попрохала, щоб ні батько, ні мати не були приявні при тій розмові. Дівчина вийшла до брата намісника і, стоячи за завісою, відмовилась від заміжжя. І ще щось додала ядуче та образливе про намісника. Про якусь його ваду, про яку знали лише близькі родичі. А вона ж лише один раз бачила його крізь шпарочку в завісі! Посланець вибіг із дому купця мов ошпарений і поскакав зі своїм почтом назад до палацу намісника. І ще до вечора того дня привіз гонець лист-наказ - переселитися доньці купця до кварталу повій. Може бути блудницею, може не бути, це її приватна справа, але жити повинна в кварталі повій! За одну ніч купець винайшов дуже гарне помешкання в кварталі повій і поселив туди свою непокірну доньку, правнучку султанської наложниці, з двома служницями-охороницями темношкірими. Ті дві з країни зінджів були з племені, де й жінки разом із чоловіками виступають на війну... Сам же купець намагався виїхати з Басри до Багдада. Тільки для цього йому потрібні гроші готівкою і паперові сакки на золото в Багдаді. А він же був компаньйоном скупердяги Рустема. Вони вдвох робили величезні, неймовірні гроші. І без того, щоб вилучити гроші із справи спільної або одержати сакк без підпису Рустема, не міг він і ворухнутись. Не вдалося йому своєчасно прибути до Багдада, підкупити візира і через нього добитися скасування жорстокого наказу проти дівчини. А спритний Рустем зрозумів, що свого приятеля можна обдерти до кісток!.. Довго розповідати, але кінець ось який: Рустем за безцінь придбав собі і його будинки, і палац. Потім найкращий будинок пограбованого друга продав новому своєму приятелеві. Той був великий знавець на фініках, але поганий купець. То Рустем його відправив як прикажчика чи молодшого компаньйона до Сірії налагоджувати склади для басрійських фініків. Щоб, значить, не віддавати басрійських фініків перекупцям, а самим з цього прибуток мати. Він поїхав, а в будинку поселив старшу сестру, вдову - Айшу. Ось тепер розумієш, чому Кадарія кинула перстень у канал?.. Тільки скажи мені - що вона хотіла від Айші за перстень? І на що Айша не згодилась? Тоді Алі оповів, що ніби Кадарія сказала Айші, що коли вона, Айша, протанцює голяка перед гостями, тоді одержить перстень. Бен Сахл пробурмотів собі щось у бороду і звів руки вгору, виголосивши: "Амінь!" - Вельмиласкавий мій господине, скажи мені і витлумач, що означають слова твої твоєї мови? - Я проказав слова нашої молитви. В молитві кожного ранку чоловік дякує богові перш за все, що він не створив його жінкою. Це Величезна мудрість, але ти ще цього не можеш зрозуміти. Слухай: ти чув про мудрого царя нашого Соломона? - А! Я чув про нього на базарі мідників! Він мав чарівний перстень і завдяки йому знав усі мови всіх тварин і птахів. - Перстень Соломона - дрібничка з усіх його чудес! Головним чудом була його неймовірна мудрість! Він сказав одну річ - і запам'ятай її на все життя: "Хто стереже свої вуста, той зберігає свою душу, хто ж свого рота невгамовно роззявляє, тому погибель!" Зрозумів? А тепер іди собі і не заважай моїй праці! Алі хотів віддати йому уламок дирхема, який вручив учора вчений муж, та Бен Сахл відтрутив його руку. - Не поспішай! Може, ця лусочка срібла врятує тобі життя! - А моєму життю ніщо не загрожує - ось віддам Кадарії перстень, і все буде в повному порядку, - впевнено проказав Алі. - Ти ще справді малий і недосвідчений! Нашому життю повсякчас щось загрожує! Наприклад, моєму життю сьогодні загрожував твій синій камінь. Він спокушав мене, але я його не взяв. Але я щасливий, що врешті-решт на нього подивився! Багато про нього чув. Він привезений одним капітаном із Індії. Його купив у капітана за всі свої гаразди один купець-шиїт. Хотів відвезти в Кербелу на могилу Аль-Хусейна 5. Та його закололи і заволоділи перснем. Злочинців через якийсь час схопили стражники. Вони всі належали до різних родів і не змогли домовитись і привласнити перстень. Тому віддали його намісникові. Через якийсь час загинули всі стражники по-дурному. Один впився і захлинувся власною блювотиною. Другий потонув у багні під час відпливу. Третій сонний упав з даху. А четвертого забив у конюшні його власний кінь! Після цього, певно, намісник шукав випадку, щоб комусь подарувати перстень. Купцям не міг, бо тільки вони йому дарували. Послати комусь із старшини ж Багдад боявся - а раптом у Місті Миру вже знають про нещасливий перстень? А рантом це трактуватимуть як чаклування, замах на їхнє життя? І він вирішив, щонайкраще віддати перстень за султанську правнучку. І знов, бачиш, синій камінь наробив лиха! Певно, Кадарія й вирішила іншим перснем, тим, що з лалом, перебити долю. Перша спроба - і Айша напівжива. А тут ти повертаєш лал. І тоді вона міняє лал на синій камінь. Це вже чари. І тепер вже ти в халепі. - Але це неправда! Я віддам їй діамант, і вона його забере. Вона нічого не хотіла мені заподіяти. Вона така, вона така... - Свята? - засміявся Бен Сахл. - Так! Вона як свята! Вона складає такі пісні, від яких плачеш, від яких серце твоє десь летить над водою. Он вона яка! - Хлопче! Ти ще не знаєш, який то страх - глибина жіночої душі! Глибша за всякий океан! До речі. Як ти назвав камінь - діамант? Чому ти вирішив, що це діамант? Він же синій! - Бо й перлини бувають чорні. А завжди вони рожеві! Значить, і діамант може бути синім. - Ай-ай! А ти метикуватий хлопець. Слухай, мені ось що на думку спало... Ти довго роздивлявся перстень з лалом? - Добре