ім пропонує їм чи відвезти на батьківщину, чи піти до нього на
корабель...
Так що ж тут страшного? Він же добрий і щедрий невимовно! Я ж знаю,
скільки динарів коштує сильний раб чорний, зіндж! Від нашого базару якраз
неподалік невільничий базар!
Не перебивай, хлопче, вчися чемності...
О шейх, вибач мені мою дурість і невитриманість! -- Алі схопив і
поцілував руку мандейцю.
Не треба й принижуватись. Так от слухай -- цей карлик за допомогою
своїх колишніх рабів нападає в країні зінджів на селища і захоплює в рабство
чорних людей. А потім їх продає за великі гроші. Він чорних рабів возить аж
у Китай! Капітан він вправний, море знає досконало, але душа його страшна.
Він примусив одних чорних полювати на інших чорних -- і все для свого
збагачення...
Там були, о шейх, вибачай за невитриманість, люди з коричневою шкірою,
і лиця в них не схожі на широконосі, широкогубі лиця зінджів-африканців.
О, то його найкращі воїни! Це залишки одного пастушого племені. В них у
саванні була посуха, і вони почали кочувати у більш вологі місця. Але їх там
зустріли з'єднані сили племен чорних. I в рішучій битві розбили наголову.
Хто був полонений, але більшість загинула. Нікому не вдалося втекти. Тоді
капітан викупив тих, хто ще лишився живий у неволі. Там вони страшно гинули.
Невідомо, правда, чому. Видно, просто від неволі. А на судні малого карлика
вони вже п'ять років плавають, і жоден не помер. Б'ються вони, як скажені...
Але їдять гидоту... навіть свіжу кров п'ють...
Вони кашу їли пшеничну з кров'ю... I тоді до мене підійшов один
соглядатай і почав кричати, щоб я з ними не сідав до гурту, бо мене
покарають.
А що було потім?
А потім капітан відпустив мене до оселі Абу Амара, щоб я забрав свої
речі і стріли. I коли я сів до човна з робітниками і ми відпливли від
острова, виявилось, що то не робітники, а переодягнені стражі. Вони мене
скрутили, замотали рота і запхали в корзину.
Мене привезли до фортеці, там принесли в башту і поставили перед рудим
чоловіком у зеленім каптані, а на капцях у нього золоті кульки нашиті... I
ще там був страж-тюрок, той, що напився в домі Айші. I ще був там негр-кат.
Почали вони мене мордувати...
Алі спинився, облизав пересохлі губи -- його почало лихоманити від
згадки про тортури. Мандеєць нічого не питав, не промовився жодним словом, а
уважно дивився на хлопця. Тільки налив з глека кислого верблюдячого молока в
чашу і подав хлопцеві.
Алі випив, віддихнувся і повів далі:
Вони мене почали мордувати, щоб я зізнався, чи я ходив посланцем музики
Кадарії до Бен Сахла, щоб продати йому перстень із лалом. Той перстень, що
їй подарував Абу Амар, коли в домі Айші була пиятика... Мені стало млосно
від мордування, і, коли я валявся на підлозі, той, у зеленім халаті, рудий,
говорив, що Бен Сахл послав комусь голуба із малюнком персня з лалом. А
його, рудого, соколи взяли того голуба... Я прийшов до тями, і вони мене
знов мордували і питали, чи малював Бен Сахл малюнок на тонкому
самаркандському папері...
I що ти їм відповів?
Я відповів так, як воно є -- що малюнок не Бен Сахла... Потім за мене
взялися страж і китаєць Чжан. Той питав, а Чжан все мені пульс мацав і
казав, чи можна мене мордувати, чи ні. Потім мене чимось Чжан напоїв, і мене
полишили в башті нагорі. Тільки скільки там часу я лежав, не знаю... Абу
Амар говорив, що він їде на полювання на три дні... Власне, не він говорив,
я не чув. А це мені сказала Джарія, що чула, як він говорив робітникам, що
ремонт робили в його помешканні... Ну, коли я прокинувся, то мене почали
мордувати жаровнею... Ага, ще перед тим, як мене почали пекти жаровнею, Чжан
давав якесь пійло, бридке, від нього аж язик задубів і губи здерев'яніли, і
мастив якимось мастилом рани під нігтями. Те мастило добере -- спочатку
заболіло, а тоді стало аж гаряче і всякий біль відійшов, тільки сильно
свербіло... Розпалили вони жаровню і поставили мені на живіт. Тільки вони
дурні -- треба було б їм кізяками палити, а вони поклали фінікові кісточки.
Жар дуже сильний, і людина від того болю зразу мліє. Я й зомлів і нічого їм
не встиг відповісти, навіть якби й хотів... А потім страж мене повів у
здоровенну башту, і на дні там здоровенна дірка. Він сказав, що скине мене
туди, якщо я не признаюсь, як усе було насправді. Я був змучений, більше не
міг боротись і розповів йому, як пірнав у каналі біля будинку Айші і знайшов
на дні перстень з лалом. Я віддав перстень Кадарії. Я думав, що вона мені за
нього дасть гроші, а вона тільки обняла й поцілувала, а... Ну а потім я
злякався, що Абу Амар мене приб'є за те, що я розповів катам про лал, а йому
нічого не сказав, хоч я його слуга. Я хотів поплисти на Корабельний острів,
та страж покликав човняра і наказав йому відвезти мене до будинку Айші. Але
це був перевдягнений міський страж. Я його добре запам'ятав з того вечора,
коли з Айшою їздив у Дар-ель-Кихаб наймати музик і дівок для Абу Амара. Він
забрав у мене торбу з динарами -- це мені страж дав, щоб я не базікав про
все. Потім він хотів мене забити. Тому я стрибнув у воду і поплив.
Він тебе не наздогнав на човні?!!
Коли я стрибнув, то використав течію і видерся на хідник... Ну а далі я
перебігав з кварталу в квартал, перепливав через вузенькі канали, поки не
дістався до складів деревини. Навпроти дому Айші. Тут він мене загнав нагору
на штаби стовбурів, і я згори на нього
скинув болонок. Забив йому ногу. Поки він шкандибав до човна, я
переплив канал і опинився в домі Айші. Коли я зачиняв двері, він кинув ножа
і колодкою вдарив мене по тімені. Але ніж у мене! --Алі висмикнув ножа з-за
пояса і покрутив у повітрі. Синювате лезо тьмяно зблиснуло.
Мандеєць пильно дивився на Алі, терпляче чекаючи продовження розповіді.
Коли я забіг до будинку, то хотів піти зразу до Абу Амара і все йому
розповісти. Але я почув у нього в кімнаті страшний галас, музику, пісні. Там
знову була веремія. Тому я став прислухатись і почув, що Абу Амар відсилає
геть Джарію і каже їй, що мене, значить (він сказав "мураху" -- тобто я
такий мізерний, як мураха!), вже скоро відпустять і я скоро тут буду... Тоді
я остаточно вирішив тікати. Взяв свій старий одяг, стріли і хотів вийти
через боковий вихід із садиби. Там на мене засів фальшивий куфаджі. I я
метнув з ліктів десяти стрілу в нього. Певно, попав у носа або в око. Бо він
гепнувся в човна і дико стогнав. Ну, а я
поплив з другого каналу, о шейх, до тебе!..
Хто знає, що ти був у садибі Айші, крім цього перевдягненого вбивці?
Ще знає Джарія... А більше ніхто! Я їй набрехав, що маю зустріти гостя
Абу Амара. I ще наказав їй випрати мою хустку для шапочки, бо ті шакали
вимочили її в сечі і вдягли на мене!.. О шейх! Як попередити Бен Сахла, що
йому загрожує небезпека від того рудобородого?! Він так хотів взнати, що
написано на звороті малюнка. Він, рудий, казав, що коли б він взнав, що там
написано, кому написано, і хто намалював перстень, то Бен Сахл був би в його
пазурах! I ніколи б не видерся!.. Скажи, о шейх, порадь мені, як мені
попередити про небезпеку Бен Сахла?
Заспокойся, хлопче! Бен Сахл уже попереджений. Йому вже допомогли.
Вчора до нього приходив китаєць Чжан. Тепер мені відомо, для чого він
приходив. Тепер поясню тобі ось що -- ти зробив малюнок персня з лалом, а
Бен Сахл на звороті написав листа своєму братові у Міср. I написано його
коптською мовою. Якої тут, у Басрі, ніхто із грамотіїв і не чув. Я тільки
дивуюсь волі Отверзагочого Браму і сліпоті митника, це я про рудобородого,
що вони не зрозуміли, що малював ти.
Я їм сказав, що я неписьменний, і вони повірили.
I я тобі вірю! Ти не знаєш грамоти. Але дивна людська сліпота і пиха --
вони не бачать у тобі здібностей, вони бачать у тобі лише місце, на яке тебе
поставили доля і народження!.. Отак їхня зарозумілість і стала твоїм
порятунком.
О шейх! Ти все знаєш! Скажи мені -- чого митник має ненависть на Бен
Сахла? Тому, що той - іудей?
Головне - не іудейство Бен Сахла. А його мільйони!
А скільки це? Я багато років чую, але не уявляю собі. Поясни...
Це тисяча тисяч... Ти колись бачив тисячу чогось?
Ні, не бачив!
А сотню?
Сотню бачив. Бачив одного разу, як сотню яєць купували слуги купця
Харуфа, і бачив, як сотню дирхемів боргу віддавав один купець другому.
Ну так мільйон -- то сотня сотень сотень.
Ва!!! -- Алі аж вдарив себе по губах.-- Так то із заздрості до його
мільйонів начальник митниці ненавидить Бен Сахла?!
Тут, бач історія дуже проста. Колись, давно-давно, ще юнаком, Бен Сахл
позичив у свого дядька сотню динарів і відплив до Індії. Там він займався
торгівлею і різними грошовими справами. I нажив кілька мільйонів монет. Він
повернувся в Басру і взяв собі за жінку вдову свого брата...
Ага! Значить, та красуня -- то не його донька,-- вихопився Алі.
Молодець, правильно міркуєш, але не перебивай! I от коли він прибув,
заплатив податки і зробив сильникам подарунки, всі були задоволені. Тільки
начальник порту і митниці чомусь образився. Чи замалий подарунок видався, чи
йому не так піднесли. Він-бо справжній Алід 4. I заповзявся він
на Бен Сахла. Уважно придивлявся до всіх його справ, а потім сповістив
халіфа та еміра, що Бен Сахл обдурює казну і владу, приховує прибутки, не
сплачує податків. Надіслали з Багдада стражів з гвардії халіфа і катібів з
податкового дивану. Та Бен Сахла сповістили певні люди про біду. I що він
тоді робить? Він роздає в борг свої гроші купцям, міняйлам, навіть
капітанам. Давав, наприклад, півтори тисячі динарів, а розписку брав на
тисячу. Значить, боржник мав повернути йому не півтори тисячі, а лише
тисячу! Збиток наче? Е ні! Бен Сахл все добре розрахував: і збитки при такій
напасті завжди будуть, та все ж за такі щедроти люди потім віддячать.
Звичайно, не всі. I найбільші боргові розписки він розіслав з поштовими
голубами своїм людям в Багдад, Мосул, Васіт та ще в різні місця. Удома ж
лишив розписки на дрібні суми. Цілу скриню тих розписок. I ще кілька
розписок від вельможних із Багдада й Басри. Серед них були імена і
військових, і катібів, і каді. Коли багдадці заарештували Бен Сахла, скриня
потрапила їм у руки. Тоді його посадовили у в'язницю. Та зразу не відправили
до Багдада. Почали розбиратись па місці. Все було б нічого. Та хтось із
катібів здогадався стягнути з басрійців гроші, що їм дав у борг Бен Сахл. Що
тут почалось! Збурились купці і ремісники! Бен Сахл добре розрахував --
"позичив" багато грошей річнякам. А вони ж завжди були найбільшими айярами
5, і завжди в них були найгостріші різаки в кулаках. Ну, з
ворохобниками емір швидко б управився за допомогою тюрків. Та от купці
почали забирати свій крам зі складів, вантажити на кораблі і відпливати в
Оман та в Хормуз. А басрійські купці позамикали лавки і ніде й нічого не
продавали. Тоді емір прикликав до себе начальника митниці і сказав йому
сплатити великого хабаря халіфовим слугам і випустити Бен Сахла. Начальник
митниці обурився, але емір у нас не дурень і сказав йому: "Відпустимо Бен
Сахла -- повергнуться купці й капітани. I настрижеш із них вдесятеро вовни,
ніж викуп за Бен Сахла!" Отак довелось рудобородому самому, за свої динари
викупити іудея з узилища! Всі думали, що після цього Бен Сахл або покине
Басру, або помститься митникові. Але він зробив зовсім незрозуміле. Купив
собі чимало землі з пальмами, збудував чудову садибу і відкрив винну лавку
просто в себе в домі. А за це заплатив чималі гроші. Кохає собі найкращі
троянди в халіфаті, торгує соками й винами і читає книжки. Кажуть, він
великий чародій -- знає всю їхню каббалу. Але я в це не вірю--не можна стати
чародієм, не знаючи зоряного неба. А зірки він знає погано...
Коли я прийшов до нього, він читав якусь товсту книгу!
До речі -- ти зробив йому якусь надзвичайну послугу. Переповів якусь
новину, звістку?
О шейх! Чому ти так говориш?
Тому, що Бен Сахл міняйлом був і міняйлом лишився, яку б він личину не
прибрав! А міняйло власній мамі задарма чаші води не подасть! Коли емір
захотів побачити троянду Бен Сахла, всі думали, що Бен Сахл злякається і
пустить його до своєї садиби. А він наказав жінчиній доньці зрізати найкращу
квітку і принести емірові! А тебе, сина сміттяра базарного, він проводить
через покої до свого едему?!! За малюнок персня міняйло не показав би тобі
чудесної квітки. Можна довідатись, що ти йому доброго зробив?
О шейх! Клянусь Отверзаючим Браму та ім'ям пророка, що я поклявся Бен
Сахлу, що ніколи і нікому не розкажу, клянусь Аллахом! -- що я йому показав,
і ніколи більше з ним не буду про це, показане, говорити, ані згадувати, ані
в гості до нього приходити.
Те, що ти йому показав, ти лишив у нього?
Ні, клянусь Аллахом! Він не взяв, він і хотів, і боявся... Але сильніше
боявся!
Мовчи і не підтверджуй, бо ти поклявся мовчати, але я тобі скажу, щоб
ти знав,-- ти йому показав або лал еміра Юсуфа 6, або синій
діамант. Про ці дві потаємні коштовності не затихає поголос. Лал еміра Юсуфа
з'явився ніби в Басрі тоді, коли я був менший за тебе. Загинув оманський
капітан, який ніби той лал привіз до Басри. Були зарізані два матроси з його
корабля в однім шинку. А потім отруїли і пограбували шинкаря того, у шинку
якого зарізано матросів... А синій діамант належав батькові Кадарії. I тим
каменем він хотів відкупитись від сватання еміра. Та емір персня не взяв. За
перснем дуже впадав Рустем. Він же шиїт і хотів відвезти перстень в Кербелю
на гробницю.
О шейх! А ти любиш коштовності?
Ні. Це, видно, в мене від моїх предків - мандейців. Ніяких прикрас не
повинен носити чоловік, ніяких коштовностей, ніякого срібла і золота, крім
грошей на потребу. Я ж ціную тільки знання, науки і дружбу. Все інше --
порох! I як не збирай докупи гаразди -- вітер часу розвіє все дощенту. I
ніхто й ніколи не скаже: було отут чи не було великого багатства.
О шейх! А який той лал еміра Юсуфа?
Звіздар посміхнувся до Алі і похитав головою.
Ще в часи слави і сильних халіфів з Оману приплив до нашого міста емір
Юсуф. Він хотів захопити Басру, та Аль-Баріді спалив увесь його флот. Тільки
сам емір Юсуф утік назад до Оману. А був у нього в скарбниці завжди із собою
лал завбільшки з долоню. Кажуть, що той лал своїм блиском просто сліпив
людям очі... А тепер слухай мене, хлопче. Ти потрапив у погану компанію. Ти
багато знаєш, багато бачив, і кожен хоче перетягти тебе на свій бік, хоче в
тебе випитати таємницю. Чи знищити, щоб ти не видав таємницю. Тобі треба
тікати, бо зрештою-решт хтось із тих, з ким ти знаєшся, заб'є тебе. Я
поговорив з тобою -- і мені стало все відомо, хоча ти й не порушив клятви.
Ти мовчи, мовчи, а я тобі скажу. Ти приніс Бен Сахлові синій діамант, але
він побоявся в тебе його купити. Він не дурень -- знав, що з часом тебе
прихоплять люди еміра чи митника, і ти викажеш, кому ти продав синій
діамант. I тоді вони з ним розправляться, як з перекупником краденого.
Я не крав! -- заволав Алі.
Мовчи! Ти у великій небезпеці -- ось-ось тебе можуть вбити! Навчись
мовчати і не виказувати словами відомі тобі справи. Тобі треба швидше тікати
з Басри. Але ніхто з руббанів не наважується вийти в море. Я тебе відвезу на
свій острівець з пальмами. Там ти побудеш, поки я домовлюся з якимось із
знайомих капітанів. А потім ти попливеш до Індії. Через років п'ять
повернешся -- і я тебе візьму в учні. Раніше не можна. Ти підростеш,
змініться твоє лице, тебе ніхто не впізнає, і тоді я зможу тобі передати
хоча б маленьку часточку своїх знань. Зараз спи. Після вранішньої молитви
виберемося з міста.
Звіздар поклав руку на голову хлопцеві. Алі зразу ж страшенно
захотілося спати. Він і заснув, навіть не доївши фініків, що їх перед ним з
топленим маслом у чаші поставив хазяїн.
Звіздар розбудив Алі пізно, коли вже давно відзвучала вранішня молитва.
В кімнаті на підлозі лежало кілька великих корзин.
Залазь он в ту корзину. В корзині тебе принесли на тортури, а я тебе в
корзині винесу на повну свободу. Але на волі бережись і пильнуй! Бо ти ще
малий і необачний. А в мене немає часу тебе вчити мудрості, бо тобі треба
тікати з Басри.
О шейх! Тільки одне скажи мені -- як називається моя зірка і де вона
знаходиться на небі?
Поки що тобі не треба знати її імені й місця на небі. Знай, що вона є і
весь час тебе охороняє. Залазь!
Алі взяв свої речі і заповз, рачкуючи, в корзину. Господар нахилився і
прихопив корзину з ним собі під правицю. В ліву руку вхопив порожню корзину
та й вийшов з кімнати.
Крізь щілини між лозинами Алі побачив великого човна і в ньому двох
човнярів. Молодші за лоцмана-звіздаря, але подібні до нього і рисами, і
одягом. "Певно, родичі, якщо не брати".
Спочатку господар кинув їм порожню корзину, і старший з двох вловив її.
Потім звіздар розмахнувся корзиною з хлопцем і кинув її слідом за
першою.
Алі не встиг і зойкнути, як корзину вже тримав човняр і обережно її
поклав на дно, на купу пальмового листя. Потім туди було кинуто ще кілька
корзин.
I човен поплив. Над головою Алі хтось співав незнайомою мовою, хоча
всякі слова в ній були: схожі і на іудейські, і на слова з говірок, якими
розмовляли в навколишніх селах Багдада.
Важко було лежати в корзині зіщулившись, але найважче було терпіти
комарині жала. Вони обпікали все тіло хлопця. I за якийсь час вся шкіра
горіла вогнем, пекло її перцем від комариних пухирів. Алі йорзав, терся
лицем і спиною об плетені стіни. Та нічого не допомагало. Тільки хтось
сердито стукнув по корзині два рази, ніби попереджуючи про небезпеку.
Через комарині тортури Алі так і не зміг зрозуміти, скільки часу вони
пливли. Та що давно полишили Басру -- це напевно. Стало тихо, тобто не тихо,
а не було чутно вуличного ґвалту, особливо сильного у портовій Басрі.
Десь високо вгорі кричали чайки, гуркали голуби у кронах пальм і
безупинно шуміли широким листям фінікові пальми. Потім наче почувся рипучий
звук дерев'яного колеса і гуркотіння важких млинових жорен 8.
Потім і ці звуки занурились у одноманітне хлюпотіння хвиль.
Човен з розгону вискочив на прибережну траву. Алі боляче притиснуло
лобом до вербових лозин. Корзину легко підняв лоцман-звіздар - Алі вже почав
розрізняти його руку. I так само, як у своїй садибі в місті, поніс під
пахвою по берегу. Крізь лозу Алі бачив лише зелень, зелень і зелень, та всю
освітлену дивним золотавим сонцем. Тінь впала зразу, і навколо запанувала
темрява. Корзину опустили на землю, і звіздар стиха проказав:
Тихо сиди й не висовуйся, не потикайся, поки не почнуть голуби на
ночівлю моститись на отій пальмі. Ти, правда, не бачиш, але почуєш, як вони
туркотять. Вогонь не розводь. Їжу тобі заготовано в другій корзині. Все за
один раз не їж, але й від пацюків та їжаків стережи. Я повернуся на острів
за день чи за два, коли домовлюся з чимось із капітанів про тебе. Мастило
від комарів у корзині!
Алі лежав у корзині й мовчав, а шкіра його горіла від сверблячки, пекло
спину в побитих місцях, сіпало в напівзагоєних ранах під нігтями.
Звіздар ще двічі заходив до хижі і приносив корзини. Затим вийшов,
зачинивши за собою плетені з лози двері. Стихли кроки, І зразу ж усе навколо
сповнилось безупинним дзюркотінням цикад.
Дзижчали комарі, але, видно, вже сил у хлопця не стало, чи далися
взнаки все тортури і пригоди останніх днів, бо він і незчувся, як заснув.
Прокинувся від далекого-далекого заклику до вечірньої молитви.
Ледь ворушачи задубілими руками, зціпивши зуби від гострого болю в
м'язах, Алі відхилив кришку з корзини і почав потиху вилазити. А коли виліз
на добре вимазану глиною підлогу, то в золотавих сутінках побачив, що ніби
опинився у величезній плетеній корзині. Хижа для збирачів фініків була
сплетена з товстих і довгих лозин. У середині хижі міг на повен зріст стати
дорослий чоловік. Алі спочатку було важко стояти -- штрикало в боки, кололо
в п'яти, тягло всі м'язи. Тому він сів на приємно прохолодну підлогу і почав
розтирати своє тіло, щоб хоч трохи розігнати біль. Рухливість до нього
повернулася досить швидко, і він зразу ж кинувся до корзини. Та не по їжу, а
по мастило від комарів і зброю.
Скинув з себе лахи і втирав, втирав запашне й охолоджуюче шкіру
мастило. Крізь щілини між лозинами прохоплювались оранжеві промені
передзахідного сонця. Алі підповз до дверей і почав їх потихеньку відчиняти.
Сонце сідало за пальмові гаї на островах, за стіну очерету, за
непролазні зарості осоки, що довгими стінами піднімалися над обмілинами. В
каналах на всі боки були протоки з темною водою і острови з пальмовими
гаями, і на всіх островах стояли такі, як і звіздареві, плетені халабуди для
сторожів та збирачів фініків. На видовженому трикутному острівці
лоцмана-звіздаря зарості були лише в найвужчому місці. Й Алі, прихопивши з
собою наїдок та стріли, потиху, пригинаючись, просто стелячись над землею,
направився туди.
Час від часу, через кожних кроків десять, Алі спинявся, поволі
підводився і обдивлявся на всі боки, прислухався, навіть принюхувався.
Звідкілясь з-за пальмових гаїв, з півдня, нісся далекий жіночий спів,
калатання бубона. Проте було то, певно, так далеко і за густими посадками
дерев, що ніяких людей Алі не побачив.
3 півночі, з легеньким повітрям, наче напливав запах диму від вогнища.
А з заходу, з золотого небокраю, від сліпучого західного сонця, крізь
чорні силуети розкішних пальмових опахал наче просочувалося далеке
гуркотіння плавучих млинів.
Тут, на кінці острівка, росли найвищі пальми і кілька старезних -
престарезних верб, що мочили своє плакуче віття у темній воді. Пара диких
голубів туркотіли у верхівці найнижчої пальми, і ще попискувало якесь
птаство в заростях очерету й галасувало перед ночівлею в кронах велетенських
тополь на недалекому острові.
Нараз Алі в тому пташиному перегукові та співі почув швидке і рівне
плюскотіння весел. Він спочатку хотів сховатися в купи осоки та трави, але
зрозумів, що не побачить тоді човна. I хлопець миттю подряпався на вербу, що
обмивала своє тонке віття в протоці. Коли вже був на половині висоти і
взявся рукою за довгу й товсту гілку, щоб залізти на неї, як з гілки
відділилася смуга кори і піднялась сторчма. Алі з жахом побачив перед собою
скляні очі змії, її світло-жовте лускате черево.
Алі в другій руці, правиці, якраз тримав свої стріли. I він від страху
миттю викинув руку із стрілами вперед. Удар вістрями прийшовся змії в голову
і в черево. Вона відкинулась назад і, розпустивши кільця свого хвоста,
полетіла вниз, у темне плесо води.
Тепер Алі підіймався вгору обережніше. Ось він нарешті на самісінькому
вершку -- вище не можна: затонкі гілки, та й звідтіля вже буде видно самого
Алі. Він уважно обдивився всі найближчі гілки і на всяк випадок поторкався
їх вістрями стріл -- чи це кора, чи, може, змійка причаїлась?
Сонце закочувалось за чорні ряди пальм, і з кожною миттю ставало
темніше й темніше.
Та все ж хлопець добре роздивився чорного човна з трьома чоловіками в
ньому. Двоє гребли, а третій сидів на демені і мав би правити, але тільки
тримав весло - правилку.
18. ТАЄМНЕ ЗБІГОВИСЬКО
Перший весляр -- то був справжній куфаджі. Другий вдягнений як базарний
носій, а загрібав за всіма правилами, як і перший куфаджі.
Зате третій був у бедуїнськім коричневім плащі й в платі, а обличчя мав
закутане аж до самого носа. Та в останніх променях світла Алі впізнав його
очі -- це був Абу Амар. Човен якраз пропливав під вербами лоцманового
острівця. Абу Амар підвів голову і подивився вгору, туди, звідкіля впала
змія.
Він спитав у другого весляра, що мав на собі лише короткі штани та
персидську широкополу куртку:
Хто може зігнати змію з дерева?
Хижий птах, тхір і дикий кіт. А що?
Не люблю, коли перед мене з дерева падають змії.
Які змії, брате? -- здивовано спитав перший човняр.
Он з тієї верби у воду тільки-но впала змія.
О брате! Ти справді посланець імама -- ти все бачиш і все чуєш!
Не базікай. Над водою далеко чути!
-- Слухаю та підкоряюся
Човен уже вилітав із протоки. Та Алі більше не було ніякої потреби
сумніватись -- то в бедуїнськім одязі його господар Абу Амар. Алі притисся
до гілок і закляк. Перші хвилі йому було жахно, що раптом Абу Амар поверне
човна до острівця, і тоді вони його заб'ють.
Алі не сумнівався, що за втечу Абу Амар має скарати його на горло.
Та зрештою цікавість переважила -- хотілось знати, куди ж попливе Амар
розважатись -- туди, звідкіля чувся бубон і жіночі співи, чи в яке інше
місце,
Хлопець обережно звівся, щоб краще роздивитись, що робиться в каналі.
Всі шмати землі й зелень злилися в суцільні чорні плями, але вода ще блищала
оранжевими плесами, мовби начищена мідь.
На світлому тлі далекого каналу човен повернув ліворуч і злився з
силуетом плавучого млина. Алі тільки тепер добре роздивився, що недалеко від
того каналу, ще далі вниз за течією, застигли на блискучих протоках чорні
хатки плавучих млинів.
За млинами, вдалині, на тлі згасаючого неба тонесенькими стрілами
здіймалися вгору, до бляклих зірок, сторожові вежі. Алі аж головою похитав
-- вони були, певно, разів у чотири вищі за найвищу пальму.
От би з такої вежі подивитись на всі протоки, на всі пальмові сади, на
всі альтанки й вілли басрійських багатіїв! Можна було б, певно, побачити
водночас і Басру, і Убуллу!
Хлопець сидів на вербі, не знав, що робити, але перш, ніж якась певна
думка прийшла йому в голову, нагадав про себе шлунок голодним смоктанням і
болем.
Алі надійно примостив стріли в розвилці гілок і поліз по фініки за
пазуху...
Алі не викинув жодної фінікової кісточки, а сховав у відкасаного
рукава.
Висів яскравий місяць на синім небі, іскрилися зірки по всій неосяжній
небесній бані. Від пальм, від дерев упали чорно вугільні тіні на росяну
траву, на глинисту коричневу землю.
Он там, на сході, в літній своїй оселі якийсь багач наказав запалити
багаття. Крізь тріскотіння й сюрчання незлічених комах, крізь писк і крики
нічного птаства виразно чулися співи, свист сопілки і калатання бубона. А
гуркоту млинових жорен не стало чути. I враз Алі захотілося побачити, що там
діється, на тому млині. Хлопець обережно спустився вниз, роздягся і відчув,
що на нього впали комарі та мушва, наче покривалом накрили. Забиваються йому
у вуха, у ніздрі. Спробував дістати дно ногами -- та ба, дна не було! А
стіна каналу, слизька, глиниста, круто йшла кудись вниз. Течії особливої не
було, і тому спробував допірнути до дна. Він все спускався й спускався вниз.
Правиця ковзала по глинистій стіні каналу, дна все ще не було. Алі стало
страшно, і він повернувся назад, до поверхні, так і не досягши дна. Коли
випірнув, довго віддихувався, і не стільки від утоми, як від страху перед
тим, що збирався зробити -- поплисти до млина і вивідати, що там діє Абу
Амар, Він прив'язав ножа на мотузок оберега, що метелявся у нього на шиї.
Коли Алі плив, він усе думав -- який же глибокий тут канал. Певно, і морські
вітрильники-дхау тут пропливли б. Тільки хто ж їх через таке вузьке місце
проведе? Хоча такий чоловік, як цей звіздар, певно, може провести. Тільки
для чого тут таким велетенським кораблям плавати? Все одно в самому місті,
навіть на Корабельному острові, такі судна не зможуть розвернутися.
Течія почала відчуватись -- плавець зрозумів: там внизу в морі починає
місяць своє чародійство. I відтягує воду кудись у море-океан -- подалі від
берегів.
Ось у кінці протоки й халабуда темна, наче гора. То плавучий млин. Наче
каплиця ченців-християн -- дах двосхилий, а стоїть на двох човнах. Човни
припнуті до чотирьох стовпів. Точнісінько збоку від хатки височить
здоровенне дерев'яне колесо.
Колесо нерухоме, чути, як плюскотить вода об лопаті, об круті боки
міцних, добре спрацьованих човнів. Двері млина зачинені, але в щілини
підлоги проникають промені світла, дзеркаляться червоними змійками в
чорнильних струменях, ніби вода горить. А біля дверей припнуто два човни,
один з них той, на якому приплив Абу Амар. Човни труться один об одного і об
основу млина.
Алі вже підплив до човнів, і в ту ж мить з рипінням відчинилися двері і
в темряву вибухнуло яскраве світло. В сяйві світильника постав весляр у
коротких штанях. В спину йому хтось проказав:
- Присиль добре човни, щоб вони не гупали весь час. Та дивись...
Що говорили далі, Алі вже не чув, бо він миттєво занурився, хоча йому
так хотілося взнати!..
Випірнув точнісінько під човном, на якому кріпилась будова млина.
Говорили просто над його головою, питали в того, хто стояв зовні і
припасовував човна, щоб не було зайвого гуркоту:
Що ти вигадуєш?.. Де ти бачив голову людини?
Ти помилився після яскравого світла, То, певно, пацюк плив...
Потім рипнули двері, і знов усе залила темрява.
Зате тепер краще було видно шпарки в підлозі млина, крізь які
пробивалося світло.
Алі вчепився за дерево, підтягся й виліз на одну палю, що з'єднувала
човни. Місце було пречудове--хто б не зазирав згори, він би не побачив
хлопця. А той, хто заглядав би з води із човна, теж би не побачив Алі, бо
його прикривали б лопаті колеса.
I для споглядання тут була найкраща шпарина. Досить широка і сторчова.
Алі прилип до шпарини.
Абу Амар сидів до нього спиною. Якийсь невідомий старий у чалмі - теж
спиною до Алі.
Між старим і Абу Амаром стояла здоровенна амфора. Алі зразу пізнав її
-- це ж та знаменита мосульська олія, що пролилась на сафіні! 3 боку від Абу
Амара, боком до хлопця, застиг весляр у благім вбранні базарного носія.
Ще далі, ніби трохи осторонь, скулиніг закляк переший гребець, лице
його було замотане вільним кінцем чалми, і з-під тканини визирала чорна
борода, цупка, мов кінський хвіст. А чалма була насунута на самісінькі
брови, на очі, так що не було зрозуміло, чи є в цієї людини брови, чи немає
Він сидів і щось робив з дивним глеком, який мав отвори по боках, мов
курильниця для благовоння.
Обличчям до Алі сиділи три юнаки.
Такого зосередженого, просвітленого виразу облич Алі не бачив ні в
кого. Може, тільки старі шейхи в мечетях мали такі обличчя, коли піднімались
на мінбар 1, щоб виголосити казання. Над присутніми висів яскравий
світильник. Дуже дивний -- обруч, а в обручі на рухомих підвісах лампа з
тягарем унизу. Коли млин похитувався на хвилях, тоді обруч нахилявся, а
лампа лишалась висіти, як і раніше.
Алі тоді ще не знав, що то китайська корабельна лампа, яка саме й
пристосована до хитавиці на морі.
Крізь щілину потягло гострим, солодкуватим запахом.
Алі подумки скрикнув: "О Аллах! Вони палять хашиш!"
Абу Амар подав юнакам високі перські шапки із сірої повсті.
Хлопці зняли свої пов'язки і шапки з голови і вдягли високі ковпаки.
Абу Амар виголосив бесмелу , і в ту ж мить, ніби по слову крилатого
Джабраїла, дірчастий глечик вибухнув клубом білого, молочного диму. Той, з
чорною фальшивою бородою, почав робити ракати 3 над глеком. Так
змахував рукавами своєї сорочки, щоб дим плинув на молодиків. У молодиків
пороздималися ніздрі, засіпались куточки вуст, але погляд у них не зробився
здурілим, як ото минулої ночі був у доньки й жінки Рустема Скупердяя.
Абу Амар звівся, закатав рукав якомога вище, проговорив швидко, склав
свої пальці і занурив їх у амфору.
Витяг один за одним три ножі.
Ножі з широким вигнутим лезом і тонкою колодкою з чорного буйволячого
рогу. Такі ножі носять за поясом або за халявами чобіт купці з Хорасану чи
погоничі верблюдів із Гіляну4 і називають їх по-тюркському --
клич. А лезо в кожного різака переливалося своїм, не схожим на інші,
сталевим сіро-синім візерунком-мереживом. "Та це ж знаменита дамаська криця!
-- потроху чадіючи від солодкуватого диму, подумки скрикнув Алі.-- На
звичайні перські, гілянські ножі витрачати такий скарб, як індійську
крицю-вуц5! О Аллах!"
Дим усе сильніше витягувало крізь щілину назовні. Проте Алі не
відчував, щоб від нього божеволів. Лише починало трохи тиснути в скронях, як
і від кізякового чаду. Та ще накочувалася слина, і він намагався спльовувати
потиху, аби не почули в середині млина. I ще до всього почало страшенно
драти в горлі і крутити в носі.
Абу Амар випустив один за одним три ножі, і всі вони повпивалися
вістрями у вимиті дошки підлоги.
Абу Амар звів руки вгору і проказав:
Мене, свого голуба надіслав імам -- та покріпить його Аллах! -- щоб я
сказав вам, браття, слово його! Дякувати Аллахові, я прибув сюди і говорю
вам, браття, слово імама, та оборонить його Аллах та поб'є його ворогів!
Кажу вам -- час настав по всіх землях розпалювати його смолоскипи -- хай-бо
Аллах засвітить їх вогнем безжальним і нищівним! Та хай во славу Аллаха
кожен із нас вчинить подвиг! Наш імам -- та хай Аллах покріпить його! --
знає про вас все і тому тепер, після всіх випробувань, дає вам ножі.
Восславимо ж Аллаха всевидючого та всюдисущого та всі імена його!!!
I всі вони підняли руки догори і одним подихом прорекли:
Аллах акбар 6! Аллах акбар! Аллах акбар!!!
I троє молодих простерлися плазом.
Тоді наче залізним голосом, аж малому мороз по спині пішов, Амар
виголосив:
Пастух нашого імама -- та покріпить Аллах його! -- дай вірним псам їхні
ікла!
I той чоловік, що чаклував над глеком із гашишем, по черзі ставив на
шию кожному свою репану п'яту і стромляв у руку ножа дамаської криці.
Тепер, дивлячись зі щілини, знизу вгору, Алі впізнав і його -- це був
той безбровий і безбородий каландар-похлібник з мосту біля Зеленого базару.
Абу Амар почав напруженим, жорстоким голосом проказувати:
Слава Аллаху всевишньому і милосердному! Та славиться ім'я його!
Сподобав він Абу Аббаса із славного міста, превеликого міста Шама
7, почути голос Отверзаючого Браму. Він кинув свого господаря і
його майстерню, бо там його упосліджували, а він був найкращим майстром! I
Аллах провів його потаємними стежками в славні гори Ельбуру до Орлиного
Гнізда. I став він перед Нашим Батьком -- та посилить його Отверзаючий
Браму! -- і попросив ласки. Безмірна доброта Нашого Імама, Нашого Тата --
хай Аллах дарує йому радість! Нагородив він коваля і поставив кувати зброю
для вірних псів, славних соколів і сірих вовків!!! Ножі Абу Аббаса
пробивають кольчугу гранадських майстрів, обладунок ромеїв і панцирі
хрестоносців франків! Бо Аллах -- хай славиться ім'я його! -- дав розуміння
і кров для гартування леза! Не вітром у полі, не олією в глеку, не сечею
рудого хлопчика гартовані ваші ікла сталеві! Коли криця розпеклася до блиску
червоного сонця в пустелі, тоді коваль Абу Аббас охолодив її до кольору
роменського пурпуру! I привели тоді з волі імама -- та дарує йому Аллах
перемогу та поб'є його ворогів! -- найдорожчого і наймогутнішого
раба-зінджа! I потнули його Абу Аббас і його учні розпеченими лезами!
Занурили коваль і його хлопці в тіло зінджа розпечені леза 8!
Аллах акбар!!! -- закричали вкляклі хлопці і скинули вгору руки зі
зброєю, а тоді завили не своїми голосами: -- Та буде благословення, та буде
благословення, та буде благословення Аллаха з Нашим Батьком!!!
Абу Амар підвів кожного з них на ноги. I тільки він поставив
останнього, як вдарив у барабан старий мельник. А той, той що в одязі
вантажника, заграв у довжелезну очеретяну сопілку. Від пронизливого її
свисту аж захотілося хлопцеві затулити вуха. Та він не міг цього вдіяти з
двох причин: дуже хотілося все побачити, і не міг відпустити руку від дощок,
бо впав би у воду,
Абу Амар заводив танець -- ступав ногою перед другою ногою два кроки, а
руки широко розставив і тільки час від часу кидав їх униз. Він
перекручувався навколо себе і знов ступав два кроки лівою праворуч, потім
обертався навколо і знов два кроки правою ногою ліворуч.
Нараз Абу Амар вдарив у долоні і, задерши вгору горбоносе карбоване
лице, заволав щосили:
Аллах акбар! Аллах акбар!! Аллах акбар!!!
Троє ново посвячених завили слідом за ним.
Бід того виття аж полум'я в світильнику заколивалось, замиготіло.
I зразу ж мірошник-барабанщик зробив непомітний рух рукою. Хоч Алі й
захопили музика і все дійство, проте він пильно стежив за всіма проявами і
помітив дію мірошника. Після того, як мірошник торкнувся ліктем важеля,
загуркотіли жорна, зарипіли дерев'яні колеса на приводному валу. А млинове
колесо почало свій невпинний рух. Певно, давно цей млин не працював і його
погано доглядали, бо деякі плиці розкололися, а то й повідлітали. Тому вода
з колеса то лилася водоспадом у канал, то розсіювалася снопом бризок на всі
боки. I тоді густим дощем важких крапель обливало прихованого свідка. Та
малий не зрушувався, навіть не здригався. Його заворожило, зачарувало
вертіння трьох посвячених юнаків і Абу Амара.
Він, Абу Амар, був у точнісінько такому ковпаку, як і хлопці.
Гуркотіли жорна.
Рипіли зубчаті колеса.
То швидше, то повільніше ляпали плиці об воду. Через нерівні проміжки
часу ринули зливою тонкі потоки цівок крізь щілини велетенського дерев'яного
колеса.
Один із присутніх схилився до дірчастого глечика і крізь тоненьку
очеретину піддував туди повітря.
Барабанщик і сопілкар усе прискорювали ритм мелодії.
I від мелодії, від її дикого ритму, від безупинних повторів малий Алі
почав відчувати, що він наче скаженіє, наче все його тіло просочує, проймає
лють і жадоба бою.
Та зовсім голови він все ж не втрачав і все запам'ятовував.
Ось яке було диво.
Ті троє крутилися кожен на своєму місці і ні на п'ядь не сходили
кудись. Очі широко розкриті, нерухомі, блискучі. Наче й не дивляться, наче й
не бачать!
Та тільки Абу Амар міняв обертання від правої руки, вони -- як поєднані
з ним ланцюгом, мов були з ним нанизані на один шпичак -- теж починали
зворотний рух.
I вони не спинялись, не збивалися навіть на чверть удару в ритмі.
А барабанщик бив і бив у дзвінке дно барабана, і рук його не було видно
-- тільки щось мерехтіло, мов крила нічного, вечірнього метелика.
I ніхто з танцюристів не дивився один на одного чи на інших. I наче не
бачив нікого й нічого. I ось той, з фальшивою бородою, розкрив рота і
заквилив:
Аллах акбар! Аллах акбар Аллах акбар!!!
I всі приявні закричали-заспівали:
Аллах акбар!
Більше ніхто не спинявся, і кричали всі без упину, незліченно
повторюючи: "Аллах акбар!"
Десь унизу за течією, де солодка вода впливала в солону й важку,
починалося велике відливання моря, як і попередив лоцман-звіздар. Вода в
протоках і каналах, нерухома і пропахла болотом, солодка й легка згори і
важка й гірко-солона в глибині, завирувала, ринула на південь до моря.
Велетенське колесо млина шалено закрутилось, раз по раз зливаючи на
малого втікача цілі водоспади. Всередині млина, здавалось, порожні жорна
ось-ось розваляться від тертя між собою. I тоді той з фальшивою бородою,
пританцьовуючи, крутячись навколо себе, обертаючись як дзиґа, мовби підплив
до короба. I ось у нього в руках важенний лантух.
Сипле він щось із лантуха в короб.
Свистить сопілкар -- щоки надимає, як не трісне, чоло потом зросилося.
Кожна крапля -- як горошина. Голені скроні розривають набряклі судини. Очі в
нього налились кров'ю. Він таки справді нічого не бачить.
Барабанщик закотив очі під лоба, голову задер, і з розкритої його
пельки летить верескливий зойк: "Аллах акбар!"
Вода навально плинула до моря.
Стугоніли струмені під масними, гнутими боками човнів - бусій.
Плюскотіла й вирувала вода навколо стовпів, що до них було припнуто
млина.
В череві млина все крутилося, все оберталося. Клубочились, плавали
пасма сизого диму.
Крутились, загвинчувались дзиґою молоді в ковпаках.
Крутився Абу Амар, розпу