ати по троє до здоровенних весел і працювати без упину три години веслами. А їхня зміна мала відпочивати, спати ці три години, аби потім замінити веслярів. Команда здивовано зашепотіла. Переморгувались один з одним, стенали плечима, але вголос матроси нічого не висловили. Горбоносий розлютився від цього шемрання, засвистів щосили у свій срібний сюрчок і, вихопивши з-за пояса криву джамбію, загорлав несамовито: Нас обдуриш! Ці чортові злодюжки, болотні шакали, продали нам крадених коней. За нами женуться! I ніхто з вас, навіть зіндж-нурець -- і той не виправдається, якщо потрапить у лабети митника і його стражів! Всі ми зависнемо на хрестах! I басрійські чайки повидзьобують наші очі! Ви що, схотіли перед очі Аллаха, хай святиться його ім'я, в день Страшного суду постати сліпими?!! Клянуся розлученням і всіма клятвами -- нам не буде ніякої пощади, якщо ми попадемось! Бо в це діло замішані сам емір Басри і його митник!!! А зараз ставайте одні до весел, другі підкріпляйтеся наїдком і лягайте спати. Він сам став до стерна, а стерновому наказав відпочивати. Алі потихеньку, в повній темряві, обійшов коней, злегка догладжуючи їх говорячи лагідні слова. Всі тварини були теплі, живі, жодна не шарпалась, не хропіла, не пускала слини й слизу з храпу. Та Алі відчував, що вже дійшов час їх напоїти. Тому й видерся нагору. Капітан якраз закріпив румпель линвою до бортів, а сам стояв під щоглою і щось обраховував по зірках. Наставнику! --- сказав так Алі, як чув він поважне звертання матросів до капітана.-- Му'алліме! Коні вичищені і не дрочаться, але вони перегрілись. Треба їм дати води... Сам пити хочеш? Ні, пити я не хочу. Диви який витривалий!... А мені дуже хочеться. Та май на увазі -- води в нас обмаль... Ти сам щоб ні краплі не брав! Коли дозволиш, тоді й питиму, о му'алліме! Оце розмова! -- Капітан потихеньку свиснув у срібний сюрчок. І зразу ж біля нього опинився йєменець, вищий за капітана зростом, міцніший, але такий же горбоносий і лупатий. Руббан проговорив йому щось на вухо, і той відповів: "Добре!" Йєменець і Алі спустилися в трюм. Алі ніс запалений ліхтар, а йєменець, крекчучи і важко видихаючи, тягнув на плечах здоровенний бурдюк. У дерев'яну миску йєменець з бурдюка відміряв воду. Вони на кожного коня дали по дві чаші. Корабель хитало і гойдало з боку на бік. Алі подобалася хитавиця. Від неї аж млосно ставало в грудях. Він зовсім не розумів, як люди можуть через неї блювати до повного змертвіння. Та виконувати таку делікатну працю, як напування коней та ще в темному, претісному трюмі, було нелегко. Однак через якийсь час біг корабля, плюскотіння за дерев'яною обшивкою стишилось, і судно злегка гойдало з боку на бік. Корабель поволі просувався вперед. Чувся тупіт ніг веслярів по дошках. Раз, два, три, чотири, п'ять! Вперед заносять весла для загрібання! Гуп! Спинились! Занурили весла! Потягли назад. Раз! Два-а! Три-и! Чотири-и! П'ять! Назад повільніше -- вода не дає! Потім знов уперед... I ще наче шепіт, наче тихий дзвін струни -- то вгорі, в снастях починав свою гру вітер. I от капітан засвистів і загорлав різні накази. Забігали над головами, загуркотіли по дошках моряки. Тоді родич руббана кинув Алі одного внизу при конях. I ліхтар, і бурдюк порожній полишив у трюмі. Алі видерся тільки до ляди і, витнувши голову над дошками, ловив усе, що міг зловити поглядом. Руббан стоїть на носі, вчепившись у форштевень, і з усіх сил кричить, що робити. Світить майже повен місяць. От коли буде друга чверть на підході, тоді й почнеться відмінний вітер -- мусон. А зараз тільки жах смерті спроможний гнати в море на зелену воду вітрильники. Чого тільки не може статися, коли кінчаються одні вітри, а інші ще не наступили? Вся команда, тягнучи за линви - хаблі, з великою напругою бігла навколо щогли, щоб обернути навкісну рею з вітрилом з лівого борту на правий. Спочатку це було зроблено з першою реєю, потім з другого. Тільки після цього команда спинилась і, повисши на линвах, почала підтягати реї вгору. Зморщені, зів'ялі вітрила почали розправлятись, надиматись, туго випинатися вперед. Руббан був справжнім ловцем вітру. Вмів ловити нетривкі струмені, а зловивши -- тримати. Цей нічний вітер над Персидською затокою мав би бути свіжим, полегшуючим. Та ба! Він повіяв із Аравійської пустелі гарячим подихом -- туманний вітер, насичений не вологою, а пустельним пилком. I поступово сяючий місяць та іскристі зорі почали блякнути. Руббан встиг вивірити місце корабля за зірками і стоянкою місяця. Тоді зазирнув у воду, наче в цій темряві, в глибоких хвилях з якимось смарагдовим блиском на гребенях, ніби світились світлячки, міг щось побачити. Він принюхувався до вітру, роздуваючи гостро вирізані ніздрі свого горбатого, мов дзьоб папуги, носа. Підіймав руки, міряв пальцем відстані в зірках. I, вдоволений, промовив до команди: -- Можете всі спати. Спіть! I вся команда цього разу, ані ті, що не могли заснути, чекаючи на веслування, ані ті, що встигли підновити мозолі на долонях, не промовили й слова. Ніхто не розмовляв, ніхто не базікав. Усі кинулися на свої місця на палубі в затишку під паками з різним начинням. I в одну мить поснули. Стерновий виспався і, сотворивши молитву-прохання, взявся за довжелезний румпель, і тільки тоді капітан полишив стерно. Поволі, стомлено підступив до ляди в палубі і наказав хлопцеві: Спускайся вниз, що надивишся на море!-- та й поліз по драбині до Алі. Сказав своєму родичеві, що знов був у трюмі: Іди на гору і лягай біля ляди. Нікого не пропускай до коней. Зараз повартуй уважно -- я поговорю з хлопцем. Руббан перевісив на один із кілків ліхтар під скляним ковпаком, як на отих велетенських сторожових вежах-щоглах, що стриміли в сипучих пісках та на острівцях Шатт-ель-Арабу, показуючи морякам прохід. Разом з Алі потиху, обережно протисся між кіньми і почав оглядати кожного, починаючи від першого. Обмацав, огладив, перебрав шовковисту фарбовану гриву, обдивився уважно копита. А корабель наче дихав і ворушив рипучими ребрами-шпангоутами. Отакої! Товар я взяв дивний, небачений. Коні справні. Але чим тим доведеш, що вони крадені? Де тавро? Дай мені, руббане, поташу, або натру з олією, і я тобі виявлю ті місця, де були поставлені клейма. Де було поставлено тавро еміра, то воно зовсім не збігається з тим тавром, що стоїть тепер на крупах коней, Ну добре, ти кмітливий хлопчик! Але, зрештою, не це головне. Все сходиться -- я тобі вірю. Тільки тепер все залежить від тебе. Ти мені повинен допомогти...-- Руббан наблизив до нього обличчя, прикрив рота долонями. Зашепотів на вухо Алі: Той чоловік з моєї команди, який мене підбив на це діло, або сам помилявся, або був другом тих крадіїв -- тих, що мені коней збули,-- або ж він друг митника. От у чому справа. I як це взнати? -- спитав Алі. Тихше! -- засичав крізь зуби руббан.-- Це мені ти допоможеш зробити. Я зніму сторожу біля ляди. I в якусь із ночей цей спробує проникнути туди. Якщо проникне, то повинен скоїти лихо з кіньми, значить, він куплений начальником митників Басри. Але якщо туди ніхто не полізе і не нашкодить, то цей чоловік -- друг конокрадів і проти мене нічого не мав, просто він намагався позбутися хоч частини здобичі, яка стала путами на ногах самих крадіїв. Я тепер розумію, вони сиділи на островах з цими кіньми і не могли нікуди податися, бо були обложені з усіх боків. Якщо ж цей від еміра, то він, не виконавши того, щоб схопити мене з кіньми і стратити, спробує завдати шкоди коням. Але ж, руббане! Якщо ти даси йому залізти, то він може їх отруїти. Може з них кров вицідити, може їх заговорити. Заговорювати він не вміє. Якби умів, то зачаклував би, щоб потрапити мені з усіма кіньми до лабети митника. Та бачиш -- цього не сталось. Як би він міг отруїти? Він не отруїть. У мене є проти нього одна хитрість. А проколоти всіх коней він зразу не зможе. Якщо ти мені допоможеш, я його вловлю, можеш бути певний!.. Він виліз нагору. А біля ляди, що вела з палуби до коней, поставив свого небожа. Корабель мчав на південний схід -- і за всіма розрахунками мав уже досягти персидського берега. Однак він його не досягав. Капітан на кораблі не попускав вузду. Все було, як під час бойового походу. По три години спали одні гребці, другі в цей час працювали. Капітан сам готував їжу на величезній жаровні і сам роздавав воду, кожного разу міняючи бурдюки, щоб напоїти всіх,-- не виливав воду до кінця, а давав з бурдюка спочатку людям, а потім зразу ж наказував напоїти коней. Іли двічі на день -- після вранішньої молитви і зразу після заходу сонця. Алі зовсім збився з ніг, пораючись біля коней. Він попрохав замість чаші казанок і з того казанка поїв коней, годував їх колобками з товченого ячменю, змішаного з фініками, сушеними абрикосами. Збирав кінський кізяк і, змочивши сечею, яка стікала під заболи, ліпив колобки на паливо і сушив на палубі. Вітер не провівав трюм, і від важкого дихання коней, від випару їхньої сечі, від запаху кізяків голова в Алі паморочилась, і він раз по раз біг до ляди, щоб хапонути свіжого повітря. А потім знов товкся в солодкуватому смороді й теплій задусі плавучої конюшні. На якийсь уже день несамовитої гонитви по зелених хвилях, у постійних ловах змінних повівів вітру, коні від задухи й застою почали хворіти. В кількох з ніздрів поплив слиз, погано тхнуло із пащеки, з'явилися попрілості в деяких під лямками. Алі наполовину, ба ні, навіть більше половини згодував заспокоюючого зілля тваринам. Тому коли руббан в черговий раз спустився і спитав, чи ніхто не підкрадався до коней, він не витримав. О му'алліме,-- зашепотів Алі капітану.-- Коні починають хворіти. Їм не вистачає повітря, вільного дихання. Так-так, син сестри мені сказав. Ось що, позавтра вітер сталий вхопимо, якщо Аллах від нас не відверне лице своє! Хай славиться його ім'я! I тоді я зніму з варти небожа і дам відпочинок веслярам. Ти зрозумів мене? Зрозумів. Тоді той полізе сюди до коней, як усі спатимуть вночі... ...і як тільки ми його зловимо, одразу ж знімемо дошки над кіньми -- нехай дихають досхочу! I тобі тоді теж буде полегкість -- дам слов'янина-раба на підмогу. Му'алліме! А чого ти мені не дав його зразу? Його присутність злякала б ворога. А тебе він не боятиметься. До речі -- не вилазь вночі нагору і десь заховайся так, щоб він тебе зразу не знайшов і не задавив... Через день напруги і каторжної праці всіх матросів корабель досяг тих широт, як мовив руббан, де можна зловити справжній вітер. I всім морякам було дано на ніч перепочинок. Того вечора, крім рису та сушеної акули, руббан пригостив усіх найсолодшими басрійськими фініками, дав по чашечці доброго оманського вина, як сам мовив -- із старих запасів. На ніч спустили великі вітрила і тільки на першу щоглу підняли невеличке нічне вітрило. Алі заліз у самий ніс корабля і там змайстрував собі сідало, прив'язав линви між кінцями шпангоутів і всередині наклав кілька пальмових циновок. Ото була радість -- сидиш собі на циновках, а корабель з хвилі на хвилю переповзає і тебе водночас гойдає на саморобній гойдалці. Крізь щілини в палубнім настилі, до якого рукою можна дістати, раз по раз почали зблискувати зірки. Алі готувався до бою -- оголив лезо ножа, а поруч повстромляв у циновку стріли, щоб були напохваті. Він завмирав, затамовував дихання при кожнім незвичнім рипінні чи стукові. Стискав древко стріли, аж долоні потом зливало. Нахилявся вперед на своїм сідалі, ледь не падав. Вдивлявся, аж в очах різало і все пливло в темряві наче якимись плямами. Дарма -- нікого і нічого! Та ще якийсь божевільний огир внизу все жував на собі ремені. Як Алі протягував до нього ногу і починав злегка огладжувати п'ятою по вухах та гриві -- перепинявся, однак плямкав губами. От такий був навіжений огир... Під ранок напруга зморила Алі, і він задрімав. I перестав гладити ногою "свого" аргамака. I зразу почулося гризіння дерева. Алі прокинувся в якомусь жахливому маренні -- все тіло боліло і мліло від сидіння. I знову заснув, як тільки заспокоїв жереба. І так весь час до вранішньої молитви салят-аль-фаджр. Як засвітилось рожевим небо над важкими смарагдовими хвилями, то капітан-руббан гуняво заволав, закликаючи правовірних до молитви. Алі стояв на молитві і проказував фатіху, а самому було заздрісно, що зінджі-нурці, не підняті капітаном, спатимуть до того часу, поки їх припечуть безжальні промені сонця. Гріх таке правовірному мусульманину думати. Та він за глупу ніч так стомився, що ледь достояв молитву. Друга ніч і третя були ще більш задушними й глупими. Після третьої ночі Алі вже ледь волочив ноги -- так йому не вистачало перепочинку. Щоправда, вдень він тричі зміг поспати -- просто перестав прибирати кізяки за кіньми та ліпити з них колобки. А щоб цього не помітили, взяв старі, трохи їх підмочив у жижі й поліз на палубу покласти під сонце. Він рівненько розкладав кізяки під лівим фальшбортом, а повіки напливали йому на очі, мов важкі глиняні завіси. Його хитало, та щоб цього не помітили ті, що лагодили снасті на рибу, він як старий моряк, ще сильніше розхитувався при ході. I він перехопив погляд, коли перечепився і ледь не впав у ляду до коней. Тільки на блискавичну мить відкрились очі смаглявого, губатого, як зіндж, оманця і ніби сказали Алі: "Ну от-- ти доспів, дозрів, хлопче! По тебе сьогодні прийдуть"! Після полуденної молитви руббан спустився вниз і промовив: Кінчається твоє випробування. Нема лазутчика в моїй команді. Дарма я тебе мучив. Зараз покличу раба-слов'янина та інших хлопців і розберемо частину палубного пастилу. Скінчились твої муки! Тихше, о руббане! Лишимо палубу недоторканою тільки на цю ніч... Щось помітив? -- тихо спитав руббан. Кілька разів протягом дня Алі встиг переспати по якійсь годині. I під ніч був бадьорий та рухливий як і три ночі перед тим. Він весь тремтів від передчуття кривавої пригоди, що мала статися цієї ночі. 3 одного стрибка він видерся на свою гойдалку. Як і перших три ночі, він напружено прислухався до кожного незвичного стуку-рипу й шерхоту. Бо звичні звуки дерев'яного велетня-вітрильника уже знав -- рипіння брусів, скрип дерев'яних коліщат у блоках для підйому реїв, клацання мідних казанів у паках. Він чекав, як зариплять щаблі драбини, як буде тихо спускатися до тугому, як тихо вдарять п'яти, якщо ворог стрибне з верхньої палуби крізь ляду. Як зариплять під його обережними кроками планки пайолів. Тоді занепокояться коні. Вони обов'язково занепокояться, бо звикли лише до ходи й запаху Алі та небожа руббана. Навіть коли спускався в це плавуче стійло руббан, коні дрочились. I от коли занепокояться скакуни -- Алі зготується до удару. Спочатку потне ворога стрілами, а тоді правицею метне ножа. Він уже сьогодні вдень пробував це робити із заплющеними очима, на звук. I нічого, виходило. Була вже північ, і руббан проквилив над його головного нічну молитву -- салят-аль-лейль. Потім його впевнені чіткі кроки пролунали над головою Алі по дзвінких промаслених дошках палуби. Алі підвів голову. Крізь щілину йому підморгнула блакитна зірка, І здалося, що промені від неї проникають сюди в трюм такі самі, як випромінював синій діамант тоді, в подвір'ї іудея Бен Сахла. Він посміхнувся зірці і сказав собі подумки: "Яка дурниця, що камінь проклятий і тому накликає біду! Він просто занадто дорогий і його легко сховати! Правду говорив старий! Але де ж моя зірка? Хто мені, крім мандейця, скаже? В кого спитати?! Та ні! Це гріх і глупота -- в когось питати про свою зірку! Тільки такий звіздар і мудрець непомильно може показати мені мою зірку! Та й зрештою, чого мучитись -- узнавати, де вона?! Головне, що вона в мене є! Якби її не було наді мною і вона мене не охороняла, то вже б я скільки разів загинув? На щоглі від цих стріл -- це раз! У башті від тортур -- два! Від ножа фальшивого куфаджі -- три! I на острові від ножа Абу Амара -- чотири! I в таріді конокрадів -- п'ять! I тут на мене хтось чатує! Це шість. Але я його сам заб'ю, як шакала! Ну та вже сьогодні він якщо й прийде, то пізніше. Бо зараз капітан ще не спить. Ось він вимірює й читає свою морську книгу -- он видно відблиски ліхтаря. Поки він не ляже спати, можу трохи перепочити. Коли ж вкладеться -- тоді треба пильнувати. А поки що можна трохи перепочити..." I він простяг ногу до вередливого скакуна й погладив його пальцями поміж вухами. Кінь, граючись і ніби дякуючи, прихопив теплими м'якими губами його за литку. Алі забрав ногу і згорнувся на своїй гойдалці. Розмірено підіймався і опадав вітрильник на пружних хвилях. Через рівні проміжки часу плюскалася вода під носом невтомного трудівника-корабля. Розмірено рипіли всі дерев'яні з'єднання, які тільки могли рипіти. Розмірено гойдало хлопцеве сідало під самісінькою палубою. Тихо порскали й зрідка потупували скакуни. Алі відчув, як норовистий підвів морду, схопив його за ногу і щосили потяг до себе. А бодай!..-- скрикнув і захлинувся Алі, бо чиясь здоровенна долоня закрила йому рота. Хлопець, обісівши від страху, змахнув рукою, шукаючи стрілу. Аж ось стріла у нього в руці, і він тне нею туди вниз, куди його тягнуть. Його стискають такі могутні руки, що зараз ще мить -- і розчавлять, як горобине яйце! Він б'є стрілою швидко-швидко, тільки хекання у відповідь. В останніх корчах намацує ножа і лівицею кидає навмання. I зразу ж корабель наче здригнувся від шаленого кінського гоготіння. Алі випустили, і він полетів кудись униз, під ноги якійсь людині. Потім його штурхонули щосили, і він покотився далі в темряву. Зрозумів, що врятований -- він потрапив у прохід межи кіньми. I поспішив швидше до ляди. Навіть не звівся на ноги, а щодуху біг навкарачки. А за спиною чулися глухі удари копитом і передсмертні зойки людини. Коні збудились, заіржали. Нагорі загукали люди. Першими до ляди підскочили руббан і чотири здоровенних зінджі. Алі вже висунув голову над лядою. До нього нахилися руббан. Хто? Ти впізнав? Не знаю. Його навіжений затовк. Він і слова не вимовив. Думаю, що йому кі-кі-нець! -- загикувався Алі. Спускайся вниз! -- наказав руббан.-- Проведеш хлопців, нехай вони заберуть. На палубі вже засвітили три лампи під скляними ковпаками. Алі було страшно. Він не хотів спускатись униз. Лізь і веди хлопців! -- жорстоко наказав руббан. Дай мені лампу...-- заговорив Алі, відтягуючи час спуску вниз. Капітан кивнув головою першому зінджу, і той мимо Алі стрибнув, наче величезний чорний котяра, в отвір ляди, за ним ще двоє. Вони зняли зі щаблів Алі і поставили його на пайоли. Четвертий зіндж обережно спустився по щаблях, тримаючи над головою лампу. Алі спробував пройти із зінджами до потерпілого, та сполохані коні гоготіли, рвалися на прив'язі, роздирали собі вудилами губи. Тоді Алі наказав зінджам стояти на місці, а сам, узявши лампу і торбу з зіллям, рушив вузьким проходом, весь час пригинаючись під линвами від лямок. Він огладжував коней і говорив їм всілякі ласкаві слова. Та чим ближче підступав до навіженого коня, тим моторошніше йому ставало, і ноги наче облипали глиною. Алі покликав огиря, і той на його голос заіржав, ніби пожалівся. Кінь обернувся в тіснім закутку і зовсім закрив те, що валялось в нього під копитами. Шлея, на якій кінь зависав передніми ногами була обірвана, і він при кожному коливанні корабля переступав по мокрих, наче чорних від крові решітках. Алі витяг із торби зілля і пхнув коневі в губи. Кінь схопив і з насолодою розжував зілля, заковтав. Наче за порухом палички чародія, огир заспокоївся і почав гратись із подертим рукавом джубби Алі. Тепер хлопець перехилився під ганаш коня і зазирнув на того, кого мав поцілити ножем цієї ночі. Від того що він побачив, йому стало холодно і піт залив усе його тіло. Втисшись у закуток самого носа, вхопившись намертво могутніми руками за дерев'яний брус, напівлежав- напівсидів матрос-оманець. Ноги в нього були виламані, вивернуті, мішанина м'яса, крові, з якої стирчали кістки. 3-під спини в нього теж спливала кров. Він заворушив губами, й Алі довелося нахилитись, щоб почути й розібрати. Гад заговорений... Мало тобі цього людоїда, ти ще й стріли отруїв?.. Проклинаю тебе... і заклинаю коней... бути свідками моєї погибелі. Будь ти...-- він щось зашепотів, видно прокляття, а потім хотів плюнути на Алі. Та кривава слина зависла в нього на губах. Потім він напружився і сказав зовсім виразно: Хусейн тебе дістане!.. Після того він ще щось шемрав, шепотів, пускав криваву слину по товстих варгах. Обісілий кінь заспокоївся зовсім, та й інші коні теж притихли. I тоді зінджі обережно пройшли поміж тваринами і забрали нагору потрощеного оманця. Один із зінджі, найстарший віком, порався коло нього. Намагався чімсь напоїти конаючого. Та зілля виливалося назад, розпливалося по широченних м'язистих грудях. Руббан нахилився над спотвореним моряком, щоб вловити хоч якесь слово. Та даремно. Скоро й дихання його припинилось. Тоді руббан спустився вниз, ніби подивитися на навіженого коня. Та він тільки спитав, тихо-тихо, Алі: Що він сказав? Сказав, що йому допомагав якийсь Хусейн, і ні слова більше. Ти нічого не чув, нічого не второпав, що він мимрив. Оберігайся, бо твоє життя ще в небезпеці. Стережись до полуденної молитви. Сиди тихо. Я хочу нагору... Мені тут задушно. Я нічого не бачу. Переполошився? Я лишу лампу. Дивись, не чіпай її -- пожежу на морі не загасиш, живцем підсмажимось!.. -- Руббан добре приладнав на основі щогли лампу. Не бійся. Я зараз усіх поставлю до весел і вітрил. Сюди ніхто не залізе... "А чого ж ти сказав, щоб я оберігався? Га?!" -- хотів крикнути Алі руббану в спину. Та не наважився, а поспішив зразу до лютого коня, хоч зілля зробило його лагідним і тихим. Алі ледь не заплакав з розпачу -- якщо тепер хтось кинеться до хлопця -- такий кінь йому не захисник! У темряві, що ледь проривалася червоним світлом корабельної лампи, відшукав свої стріли. Ту, якою колов оманця, а значить, з отруйним наконечником, він знайшов скривавленою і з геть почавленим древком та оперенням. Тепер обережно з цими стрілами -- слова померлого були, без сумніву, щирою правдою. Бо тільки в ненависті люди говорять щиру правду, пригадав він слова базарного цирульника Ахмеда. I без сумніву -- то була отрута деревної змії із саду мандейця. Наконечник розчавленої стріли отруйний. Та чи потрапила отрута на інші стріли?! Алі відділив отруйний наконечник від почавленого древка і приладнав до цілої стріли. Вийшла чудова стріла-вилка. 3 пересторогою, обережно засунув Алі стріли у саморобний сагайдак. Він повзав у коней під копитами і шукав свого ножа. Та ніяк не міг знайти. Тоді підвівся і обдивився обісілого коня, обмацав його і знайшов різану рану. Це він його ножем ударив, коли пожбурив ножа в напасника. Тому кінь і загоготів так шалено! "Так, будемо міркувати! -- сказав собі Алі й уявив, як ніж чиркає коня в корінь вуха і далі летить униз, навкіс.-- Отак буде падати ніж, отут він вдариться об брус і відскочить сюди Алі став навколішки, обережно опустив руку під край пайолу -- і його пальці торкнулися в бридкій жижі гострого леза. Коли ж Алі витяг ніж і обдивився його, він із здивуванням побачив, що це не його ніж. Тоді Алі заходився знов шукати свого ножа. I віднайшов його в щілині між двома брусами. Тепер мав аж два справжніх ножі! Він крутив їх і ловив на їхні булатні леза червоне світло лампи, милувався грою муарового візерунка. I тут відчув, що хтось дивиться на нього. Він підвів очі від ножів і побачив, що з-за другої щогли на нього кидається чоловік із лицем, замотаним до самісіньких очей платом. Хлопець пригнувся і прослизнув під черевом коней. Коли той, з платом на обличчі, побачив, що хлопець сховався за лютого коня, він зразу ж метнувся до драбини, підтягся на руках і зник у темряві на палубі. Коли на крик Алі прибігли зінджі й небіж руббана, він їм збрехав, що йому з'явився привид людського скелета, із черепом, загорнутим у бедуїнський плат білого кольору, Зінджі і небіж руббана вислухали його поблажливо, для заспокоєння хлопця позаглядали в темні закутки і, незлостиво сміючись, піднялися на палубу. Алі знову повернувся до свого коня-рятівника, загнуздав його і, роздумуючи, що йде проти інтересу, користі руббана -- понадрізав майже до кінця шлеї, на яких напівсидів шалений огир. Сам же юний мандрівник заліз подалі до форштевню під настил палуби. I тут, зовсім непомітний у глибокій тіні, став чекати на ще одного, як йому гадалося, свого вбивцю. Як йому не було страшно, як не лихоманило від хвилювання та очікування біди, він небавом зігрівся в своїй видуреній джуббі, і його почало хилити на сон. Засинав швидко, але думка його крутилася навколо ціни про цю джуббу -- таку чудову і пишну кілька днів тому і геть тепер роздерту, пошматовану й перекаляну кров'ю та кінською гижею. Скоцюрбившись геть у колобок, затисши в кожній руці по різаку, він спав важким сном, який скоріш був гнітючим і жахливим маренням, аніж відпочинком. 21. ЧАКЛУН Від страшних, кривавих снів його звільнили голосні удари барабана. Алі розклепив очі і побачив, що крізь щілину палубного настилу і крізь ляду згори в трюм вливається блакитне світло підступаючого дня. Алі виповз із схованки і, розправляючись біля свого рятівника, застогнав від болю -- все тіло, кожен суглоб, кожна кісточка, кожен м'яз пронизував біль. Не випускаючи ножів, почапав повз коней. Тварини призивно іржали до Алі, деякі навіть тяглися до нього теплими мордами. Час уже було порати й напувати коней. Та дрібний стукіт барабана був такий незвичний і тривожний, що Алі не затримався біля тварин, а поспішив нагору. Він узяв надщербленого ножа в зуби і, допомагаючи собі лівою рукою, обережно поліз по драбині. Витнув голову із ляди обережно-обережно і ось що побачив. Корабель іде на південний схід, бо рожевостей край неба на дві п'яді з лівої руки, Іде корабель лише під нічним малим вітрилом. Вся команда, крім капітана і його старшого небожа, сидить на баці ' попід обома бортами. Всі скулиніг. Навіть білоголовий, як борошном припорошений, слов'янин-раб. Посередині між ними крутиться дивний коричневошкірий чоловік у довгій дорогій спідниці. На голові в нього гостроверха козяча шапка. Лице помальоване червоними і білими смугами. Він стукотить дрібно й лунко в довгий барабан і маленькими кроками ходить навколо плетеної із трави корзини. Нараз спиняється. Ударяє три рази в барабан щосили і схиляється до корзини. Відкидає кришку і звідтіля хапає щось кругле. Піднімає над головою високо, і всі бачать, що це людський череп. Зойк виривається з могутніх грудей зінджів-веслярів. Араби затамували подих, заціпеніли. Раб-слов'янин здивовано піднімає брови і прикриває долонею очі -- бо з глазниць мертвої голови вириваються яскраві промені світла. Це триває якусь мить, але всі, хто сидить під правим бортом, зненацька захоплені цим незвичним і зловісним видовищем. Коричневошкірий швидко опускає мертву голову і кладе на верх барабана. Зразу ж після того над морем спалахнули промені сонця, забарвили рожевим вітрило, щогли і спину коричневошкірому. Та на сонце ніхто не звернув уваги, бо всі ще були приголомшені видовищем чародійського черепа. А коркчневошкірий вже вів хрипким голосом: -- Це голова мого тата... Його сила була незмірна і вміння незбагненне. Тому чаклуни з усіх сусідніх племен ненавиділи його і намагалися звести. Зрештою це їм вдалося завдяки отруті. I вони з'їли мозок мого тата. Але це їм не допомогло. Бо моя мама втекла на острови і там мене зростила. I я закляв на ворогів батька. Всі його вбивці померли в муках. Проти мене повстали всі їхні родичі, і я полишив свою землю. Та завдяки магії я віднайшов голову свого тата, і тепер вона мені допомагає. I сьогодні я побачив, що тато мені допомагає. Я взнаю, хто замислив погане проти нашого му'алліма, нашого годувальника... Ви бачили, як помер оманець? Невже ще хтось хоче так сконати? Скажіть мені. Я ще раз запитую -- хто замислив і діяв проти капітана, проти команди, проти корабля, проти коней? Присягаюсь оцим черепом, щира відповідь буде викупом ворохобнику. Волосина з нього не впаде. Та матроси в заціпенінні мовчали. Жоден не порушився, не посунувся, не зайорзав на палубі. Тоді чаклун поклав череп у корзину, зняв з плеча перев'язь барабана, поклав на палубу волохату козячу шапку, зняв із себе довгу спідницю, браслети з рук і з ніг, зняв ладунку з шиї і все склав до ніг. Просто біля щоки Алі пройшли ноги в пальмових сандалях. Над самісінькою головою хлопця пройшли руббан і його небіж. Той зігнувся навпіл і пер на собі здоровенний бурдюк води. Ось вони перед голим. Капітан вийняв з-за пояса порцелянову широку чашу. Підставив під носик бурдюка небожеві. Заплюскотіла вода. Коли чаша наповнилась, капітан почав поволі її пити, високо задерши і голову, і чашу, щоб усі бачили, що він не виливає воду за пазуху. Голий сказав команді: Нехай ніхто не думає про отруту. Ніхто не думає про отруту! Не думайте про отруту!!! -- I клацнув пальцями.-- Дай, о руббане, чашу води коняреві,-- показав великим пальцем на ляду.-- Його мучить спрага і сумнів. Алі сховав ножі за пазуху, виліз і підбіг по чашу води. Вода була не дуже смачна -- відгонила шкірою, зате холодна. Тепер, мій руббане, злий мені на руки, щоб усі бачили, що в мене на руках немає отрути. Алі з розпачем дивився, як під тонкою цівкою чаклун миє руки. В нього заходилося серце від плюскоту води по палубних дошках. Тепер ви всі не думайте про отруту, а будете пити зо мною з однієї чаші по одному ковтку. Почали! Небіж капітана налив у чашу води і дав надпити ковток голому. Затим голий покликав слов'янина. Той випив ковток і пішов назад на своє місце, крекчучи та розтираючи стегна. Після слов'янина інші моряки теж мовчки підходили до ворожбита і пили по ковтку води. Коли останній сів на своє місце голий сказав: Тепер питимуть вдруге зо мною ті, кому я скажу. А ви ніхто не думайте про отруту. Сонце вже височіло над обрієм, може, пальців на п'ять. Час би й молитись. Коричневошкірий стояв спиною до сонця, пильно дивився в очі кожному, кого він підкликав, надпивав з чаші, давав випити чашу до кінця. Серед викликаних був і раб-слов'янин. Лице в нього було похмуре, і він мружив блакитні урочливі 2 очі. Алі побачив, що чаклун, коли зробив ковток, то вмочив кінець своєї бороди в чашу. I хлопець подумав: "А чи інші це побачили?" Потім так само -- ковток чаклун, два-три ковтки пили всі -- оманці-веслярі, один зіндж-нурець і один йєменець -- далекий родич руббана. Першого схопило слов'янина. Він рвучко звівся на хиткі ноги і, зігнутий навпіл, перехилився через фальшборт. Його швидко вивернуло і зразу ж відпустило. Він витер рясний піт з чола і опустився навпочіпки під бортом. Другим почало вивертати негра. Коли він облегшився, то просто впав на палубу -- ноги його вже не тримали. Він тільки важко дихав і крутив витріщеними білками очей, мов приголомшений віл на бойні. Руббанового родича схопило корчі, і він ледь доповз до борта, щоб не загидити палубу. Голий чародія підійшов до кожного з них по черзі і, вказуючи пальцем, проказав: Ти,-- це він слов'янинові,-- крав воду, бо тебе весь час мучить спрага. Не пий багато, а краще їж солоне акуляче м'ясо. Легше буде. Ти,-- це він зінджу-нурцєві,-- обдурив нашого руббана, коли він тобі дав гроші на молоду білу повію. I ти їх пропив, а на рештки переспав із старою негритянкою. Ти-- до родича руббана-- обдурював нашого годувальника, коли ходив на базар. Торгувався довго, купував дешево, а різницю клав собі в пояс. Руббане! Ти їх вибачаєш? Такі гріхи можна вибачити... Але скажи мені, віща людино, що ці приховують? Три оманці сиділи скулиніг і мовчали. Але їх трусило, просто підкидало на місці. Особливо було погано одному -- наймолодшому: корчі крутили його тілом, наче в нього починався припадок падучої. 3 усіх трьох піт чурів ручаями і капав на сухі й вибілені дошки палуби. Наймолодший хотів щось сказати, вуста його ворушились, але слів не було чути. Тоді чаклун віддав чашу руббану, а сам схилився до підозрюваного. Що ти говориш? Це він -- чаклун показав на старшого оманця -- підговорив тебе погубити коней?.. А ти просиш води?.. Просиш не вбивати? А тебе ніхто не вбиває. Тебе вбиває твій злочин... Ну добре, ти мені не віриш. Дивіться всі -- я п'ю воду, потім зіндж п'є воду, потім ти, але тобі вона не допоможе, поки не звільнишся від брехні... I дійсно, після кількох ковтків моряк-зіндж ожив, почав рівно дихати, утер мокре чоло, і більше в нього не трусилися ні руки, ні ноги. Молодий оманець пожадливо випив до кінця, висмоктав воду -- і за кілька хвилин почав кричати, хапатись за живіт, роздирати на собі одяг, шкребти шкіру щосили, і на дошки з глибоких подряпин напливала кров. Во-ди-и! Води-и-и! -- волав він скажено. Води! -- захрипів середульший. Ти хочеш сказати правду? Води! Води! Води! Вод-ди-и-ии! В-ввод-ди!!! -- завивав молодший. Старший раптом наче хихикнув і почав щосили битись лицем об дошки. Кров бризкала на всі боки. Алі чув, як від удару об брус тріснули зуби. Дивись, дивись...-- говорив чаклун до молодшого оманця,-- він буде довго-довго мучитись, поки сконає... А ти ще довше конатимеш! -- А тоді звернувся до руббана: Му'алліме! Вони зараз мучатимуться, та вони злочинці... Інші не винні -- вони вільні і для праці, і для молитви... І, ніби вибачаючись, він схилився перед капітаном. А капітан, трохи постоявши мовчки, підняв руки вгору й проспівав заклик. Усі мусульмани звелись і посмішили на чисту корму, щоб сотворити вранішній намаз. Капітан став лицем у напрямку Мекки -- він-бо був справжнім знавцем зоряних шляхів і знав непомильно всі напрямки до всіх славних міст. Правовірні почали творити за капітаном ранішню молитву салят-аль-фаджр, то підносячи руки до блакитного неба, то припадаючи лицем до палубного настилу. Алі молився для вигляду, а сам повсякчас, коли вклякав, зиркав з-під руки, що робиться з приреченими. Старший втисся головою в кут між бортом і бушпритом і тільки човгав скарлюченими стопами по гладеньких дошках. Середульший дряпав собі горло і пускав слину на подерту сорочку. Молодший лежав на боці і щосили стискав руками черство, а ноги його сіпались, ніби він збирався танцювати. Білоголовий слов'янин з якоюсь сумною посмішкою споглядав на муки підозрюваних. Чаклуна і корзини з черепом його батька не було, наче він випарився, чи й взагалі був оманою, марою. А зінджі молилися. I той зіндж, що на шкоду собі обдурив руббана, теж молився, може, ще ревніше, ніж завжди. Тільки правовірні скінчили молитву, як заволав молодший оманець. Я скажу... всю правду... правду... правду... Тільки дайте хорошої... чистої... води...-- Та зразу й затих. Капітан стояв непорушно, а чаклун знову звідкілясь виник. Він то ставав навколішки і прикладався вухом до вуст оманця, то піднімався і шепотів щось на вухо руббанові. Лице руббана поступово темніло, наливалося кров'ю. Він важко дихав і почав то витягувати чингал-джамбію з піхов, то зі стуком вганяти назад. Він так стискав держак зброї, що йому аж побіліли нігті. Коли ж отруєний оманець замовк, руббан скинув руку вгору і заволав не своїм голосом: О Аллах! Закликаю тебе в свідки -- я не хотів і не хочу крові цих ворохобників. Але вони хотіли моєї смерті і смерті моїх матросів. Вони хотіли наших мук і нашої смерті, дорогі мої браття-моряки! Вони прагли нашого добра. I це не найбільший їхній злочин. Славний наш султан Салах ад-Дін -- та буде йому і його воїнам благословення та покріплення Аллаха! -- вибив триклятих псів-хрестоносців із славного міста Єршалаїма. I від цього дня почалася перемога жовтого прапора правовірного султана. А чому він переміг, браття мої?! Тому, що віддав себе джихаду душею і тілом! Хай благословить та покріпить його Аллах! I ще тому, що він відновив віру, тому, що він знищив ісмаїлітську єресь і всіх даї3 цього зловредного вчення! Це ж бо вони сіють розбрат, колотнечу і змови серед правовірних. Адже то лжехаліфи Фатіміди сприяли хрестоносним кораблям здобути порти Палестини. А це тому -- знайте, о браття! -- що вони не тільки лжеродичі пророка -- хай славиться його ім'я! -- вони ще й лже-араби. Бо вони за кров'ю -- потаємні іудеї... Ось вони й продавали арабські землі залізним псам! I оці три шакали! -- Руббап тицьнув пальцем в скорчених оманців.-- Вони теж фальшиві, як фатімідський чорний дирхем -- срібло тільки згори для блиску, а все мідь... Коли ми допомагаємо славному султану Салах ад-Діну своїм умінням і торговельним прибутком, вони змовились із цим павуком-митником, щоб я купив крадених коней. А він, павук, потім би віддав коней їхньому хазяїну -- еміру Басри. I я б завис на хресті. А ви, мої любі браття, пішли б у кайданах. А мій улюблений корабель, мій стрімкий птах пішов би у володіння цих єретиків!.. Мій корабель!!! Руббан замовк і схилив голову на плече, мов прислухався до власних, слів. А тоді заволав шалено, і судини напнулись вузлами на його волячій шиї: Мій корабель цим шакалам?!! А моїх моряків-соколів у пута! Присягаюсь розлученням, я цих двох заб'ю без пролиття крові! Облийте їх і загорніть у старе вітрило, повісьте на реї. Н'кумбі, напої їх зіллям, щоб вони були при тямі. А цього постав на ноги. Руббан разів три глибоко вдихнув і видихнув. Це наче його заспокоїло, і він заходився за допомогою хрестовини з тонких паличок вимірювати висоту сонця відносно обрію. Того що, робили із злочинцями, він наче не бачив і не чув. Та тільки-но двох фальшивих османців підтягли на реї, руббан закликав: Немає бога, крім Аллаха, і Мухаммед пророк його! Це головне! Хто покріплює віру і захищає життя та майно правовірних, той істинний мусульманин. Все ж інше -- ворохобництво та єресь! Хто серед правовірних засіває різні погляди й суперечки, той хоче пожати нашу погибель. А тому кожному ворохобнику, кожному потаємному змовнику -- смерть! Смерть ворохобникам!..-- закричали всі на кораблі. Кричав і молодий відступник-ісмаїліт, і захоплений загальним шалом Алі. Капітан наказав чаклуну: Дай йому палицю, нехай він перший ударить своїх да'ї. Алі широко відкритими очима витріщився на молодого оманця -- кілька хвилин тому він конав і ледь шепотів свої зізнання коричневошкірому чаклуну. А тепер він на перший же порух правиці руббана схопив червоний мангровий ' кийок і щосили вдарив по запеленутому у вітрило да'ї. Інші теж похапали з палуби кийки, що їх цілий оберемок приніс небіж руббана, та й заходилися молотити по пов'язаних змовниках. Так сталося, що осторонь розправи лишились тільки Алі та раб-слов'янин. А ти чому не б'єш цих шакалів?! Га?! Я у тебе раб... Моя віра інша і закон теж не такий... як ваш... Раб працює на господаря... Та раб не захищає його... I раб не співає і не грає господареві... Ти господар моєї спини і руки... але не віри та звичаїв... Он як?!--здивувався капітан і рукою показав, щоб припинили лупасити лазутчиків.-- Якщо я тобі дам свободу, тоді ти їх заб'єш? Свобода така -- я хочу -- б'ю... а не хочу -- не б'ю... Якщо так, то йди вниз і доглядай за кіньми! -- А тоді до небожа: -- Ти видай йому бурдюк води для коней. А потім уже до всіх: Славлю