бою ще не дійшло, нема чого похвалятися, хто буде в переможцях.
Зрозумів?
Зрозуміти тебе важко, але я зрозумів.
Ну і добре! Був би ти свідком, хто краще п'є, і в кого голова ясніша
залишається.
Тут і без свідків все ясно... Треба тільки очі мати.
Ти, малий,-- чаклун посварив пальцем,-- не посміхайся. Я почаклую,
взнаю, де ти руббану не все сказав, і ти скажеш! -- Очі його знову стали
нормальні,
і між бровами прорізалася глибока зморшка. Слов'янин приклав палець до
вуст, мов говорячи: "Не сперечайся з ним! Я йому влаштую чаклування!"
А нагорі тим часом усе повторювали й повторювали кожен рядок "Фатіми"
до безконечності.
Хтось свистів у бамбукову флейту, гугнявив на дудці. Багато людей
ляскали в долоні. I високий голос усе повторював у різній тональності: "О
Фатімо, Фатімо, ясна зірка моя!"
У трюмі ж у присутності Алі чаклун припався до вина і марно змагався із
слов'янином у пиятиці. Коли чаклун упав набік, слов'янин-раб підвівся,
навіть не похитнувшись. Тільки в череві в нього забулькало вино. Папуга, що
був задрімав на плечі господаря, спросоння викрикнув: "Га-га-га!"
Ти сиди тут і стережи чаклуна, аби він ще чого не вкоїв. Я ж піду до
руббана просити кавуна. Можу так вкрасти, так узяти -- кавун моя здобич од
пацюків. Та я хороший... Піду своє попрошу...
Він рівною ходою пройшов до драбини й швидко виліз на палубу.
Алі втратив усякий страх перед чаклуном -- якщо людина п'є і падає з
ніг від хмелю -- значить, вона теж має слабину!
Он скільки доклав зусиль чаклун, щоб викрити й зробити безсилими та
безборонними і оманців, і слов'янина, і негра, і йєменця! А тепер сам приліз
на запах вина до слов'янина, мов шолудивий собака на сморід падла! Ні,
недарма в слов'янина блакитні очі! Правду казали ворожбити на базарах, що
блакитні очі -- урочливі!
На палубі все повторювали слова і наспів мелодії, а слов'янин уже
повернувся до трюму.
На перев'язі через плече в нього висів той барабан, на якому того
жахливого ранку грав чаклун.
Очі слов'янина іскрилися шаленим блакитним вогнем, коли він швидко
витяг із низу барабана щось округле, мов кавун, в темно-вишневі парчевій
пелені.
Зірвав парчу -- і на Алі воззрилася чорними зіницями кістяна голова. Та
самісінька, що того жахного ранку світила золотими променями. Слов'янин
простяг череп хлопцеві.
Ні, ні !!! Що ти?!! -- затрусився з переляку хлопець.-- А якщо він
прокинеться?!!
Зараз я перевірю, як він спить!.. -- I слов'янин потягся до саморобного
хлопцевого сагайдака по стрілу.
Не руш!!! -- засичав Алі.-- Одна з них отруєна!
Яка отрута?
Зміїна.
Слов'янин з відтягнутою рукою завмер. Подивився на череп, який тримав у
лівиці, глянув на хлопця і виголосив:
Я не братиму стрілу, а ти дослідиш черепок, де в ньому є золотий
промінь...
А звідки ти знаєш, що мені це цікаво?
Дивився у твої очі -- вони тоді черепок пильнували. Чорну людину не
бійся -- я його як коня стриножу.
I слов'янин, поклавши череп поруч із чашею вина, витяг із закутка
залізні тюркські пута і поборкав чаклуну обидві руки і праву ногу.
Алі обдивився череп з усіх боків і побачив на потилилиці рівно
пропиляну щілинку.
Це його зацікавило, тож він так і незчувся, як забув про жах перед
мертвою кісткою, і взяв череп до рук. Направив зіниці до неба, а сам
зазирнув у щілину. I перед очима в нього заколивалось, засвітилося золотаве
марево.
Тоді Алі швидко перевернув череп догори і подивився на дірку, до якої
кріпляться шийні хребці. Дірку щільно затуляв чіп із слонової кістки.
Хлопець витяг чіп, зазирнув усередину черепа та побачив, що кістка із
середини рівнесенько визолочена твореним золотом.
"Ов-ва! Ось звідкіля золоті блискавки-промені! Сонце пройшло крізь
щілину в потилиці, відбилося від золоченої кістки, як промінь від люстерка,
і вилетіло довгим променем крізь зіниці!.."
Всяке диво має свою хитрість,-- виголосив слов'яни і видудлив чашу з
вином.
Затим загорнув череп у парчу, встромив згорток у вільний отвір довгого
барабану і виліз нагору.
Алі чекав, що станеться щось страшне, бо все ж вони порушили чужу
таємницю.
Проте нічого не сталося. Слов'янин повернувся і зняв пута з чаклуна.
Дав один кінець пут Алі.
-- Тягни до себе! -- наказав хлопцеві.
Алі потяг щосили і впав навзнак -- бо одна лапка була розігнута. А
хлопець цього не помітив.
Інший раз пильнувати треба! Я одягнув на чаклуна пута -- ти страху не
мав і черепок подивився! Твоє здоров'я! -- Слов'янин підніс у бік Алі чашу і
з великим задоволенням поволі вицідив її до дна.-- Я не маю пожадливості на
це вино -- чаклуна частував! Він воду жалів... Собака! Шакал!
Чаклун звівся на ліктях і замурмотів щось, сів з великим зусиллям і
обхопив голову обома руками. А слов'янин нарізав кавун, і вони вдвох із Алі
досхочу ласували.
I папугу слов'янин не забував. Коли папуга брав лакітки кігтистою лапою
і підносив до кривого дзьоба, цегельно-червоне обличчя раба розпливалось у
ніжній посмішці.
Чаклун же відповз у затінок від вітрила й так і сидів, припавши спиною
до низького фальшборту, розкидавши на всі боки руки й ноги. Голову він
задер, очі заплющив і важко дихав роззявленим ротом. А піт рясно, мов краплі
дощу, повиступав на його тілі.
Вся команда, навіть керманич, підспівували оманцю-відступнику, який
високим чистим голосом вів "Фатуму". Хлопець не став слухати його завивання
й придихання, а спустився вниз до трюму.
Чому смуток у тебе на чолі?
Мою пісню вивчив шакал-оманець, і всі йому тепер підсовують.
Не шакал -- скорпіон він! Стережися його завжди!
Це я знаю! У нього душа людолова!
Нічого, ти меткий, обкрутиш його! -- I слов'янин обвів палець навколо
пальця.
Папуга, ніби схвалюючи й підтримуючи господаря, загорлав:
Го-го-го! Га-га-га!
Вгорі ж над палубою, над снастями і над зеленими хвилями линула бадьоро
щемлива пісня про Фатіму...
24. ШАЛЕНИЙ ВИХОР
Тепер на кораблі щодень лунали співи і повсякчас гуркотів барабан до
стрімкого йєменського танцю. Один раз навіть сам руббан став до кола і
протанцював увесь танець, потрясаючи в повітрі блакитним лезом джамбії.
Мусон рівномірно надимав промаслені сірі вітрила і гнав корабель
однаково бадьоро і вдень, і вночі.
Тільки плюскотіла та пінилася важка смарагдова вода під крутим
форштевнем.
Кожен день ловили безліч дорад і розкошували свіжою рибою.
Власне, крім капітана-руббана, стернового, Алі та слов'янина-раба, всі
відпочивали й розважались як могли -- танцювали, співали, грали в кості. А
якщо й ловили рибу, то тільки до того часу, поки вона брала наживку. Якщо ж
доводилося почекати, потерпіти, то зразу й облишали снасть.
Алі та слов'янин-раб крутилися весь час біля коней -- їм обом було
видно, що коні починають підупадати. Не так уже пожадливо поїдали фініки та
цукрову тростину, перебирали тонкими губами товчену пшеницю, наче вишукуючи
якісь тільки їм відомі зернини.
Руббан слідкував за місяцем, сонцем і зірками. А стерновий пильно
доглядав за поворотами стерна та зрівнював шлях судна з тим курсом, який
проклав руббан.
Слов'янин збирав по всьому трюму кінські волосини із гриви та хвоста і
сплітав із них тонку, преміцну й слизьку линву.
Одного вечора на першу щоглу, власне, не на щоглу, а на вершок реї
опустилася чайка, така малесенька, може, трохи більша за сорокопуда, і хвіст
у неї довгий і роздвоєний, мовби хвіст ластівки.
Слов'янин подивитися на птаху, похитав головою, щось муркочучи собі в
пухнасту золотаву бороду.
Здивувало Алі, що того дня десь після обіду всі лежали покотом на
палубі. I ніхто з любителів співу не міг прохрипіти й однієї ноти. Дехто
навіть спустився в трюм до коней, хоча не всім морякам був до вподоби
кінський дух. А проте тут було прохолодніше. Ніби від бортів, що омивалися
водою. У слов'янина від поту залипалася борода, біле волосся, геть вигоріле
під сонцем, тепер потемніло і звисало на лице мокрими жмутами, прилипало до
чола.
Коні були зовсім хворі -- ледь з'їли по жмені фініків і навіть воду
пили без охоти.
I хвилі якось уповільнювалися. Збивались із ритму.
Раніше вони йшли, як лави кіннотників до бою, а сьогодні то набігали
одна на одну, то просвіти між ними ставали довші.
Все мерехтіло, палало нестерпним блиском, різало очі до сліз. Ніби всі
кольори, крім тьмяної блакиті неба, зелені води ближніх хвиль та лазуриту
обрію, зникли. I по всьому срібний дзеркальний блиск. I коли Алі дивився на
палубу, на чорношкірих зінджів, то їхні тіла йому здавалися не чорно-синіми,
як завжди, а ніби посірілими.
Так-сяк проковтнувши вечерю і сотворивши молитву, хто був правовірний,
повкладалися спати. Дехто примостився, щоб його краще обвівав вітерець, на
кормі. Капітан був геть змоклий від поту.
Я знаю спеку в Червоному морі,-- сказав капітан,-- коли з пустелі
летить розпечений піщаний пил. Але такої, яка геть тебе розварює, мов
тюркську локшину, ще не зустрічав!
Менш за всіх у цій задусі страждали тільки двоє: стерновий та Алі.
Хлопець дивувався, чому так виходить. Адже зінджі були звичні до сонця, тому
вони й чорні. Та він, бач, краще них переносив спеку, був рухливий
настільки, що це помітили навіть зінджі й щось невдоволено забуркотіли собі
під носа.
А йому було байдуже, і він поліз вгору по птаху, яка примостилася на
вершку щогли.
Птаха не ворушилась, поки Алі підповзав до неї, дзьоба тримала
роззявленого, і блискуче чорне око пильно стежило за наближенням небезпеки.
Пурхнула вона на іншу рею тільки тоді, коли Алі ледь не торкнувся білого
шовковистого пір'ячка.
Слов'янин виглядав знизу із трюму і проказав, ще спрокволіше, ніж
завжди:
Птаха щось нам віщує... Коли б не передрікала вона бурю... Це віща
птаха... Ти не чіпай її... Краще іди вниз, будемо розливати коням...
Він ще щось говорив, проте Алі зрозумів, що слов'янин боїться якоїсь
біди, несподіванки і тому хоче переконатися, що коні доглянуті і прив'язані
на своїх линвах - повороззях, щоб за якоїсь пригоди вони не обірвались, не
побились і не потовкли одне одного.
Капітан, сидячи в затінку під вітрилом, витяг інструменти із скриньки.
I, розклавши біля ніг свою потаємну карту, щось на ній виміряв рогачиком.
Він виходив на світло, міряв хрещатими паличками сонце і знову залазив у
тінь, аби ще раз міряти щось та креслити на сірому шматі паперу.
I коли капітан прокладав шлях на папері, який потім належало пробігти
кораблю по хвилях моря-океану, тоді всі мали триматися віддалік. Не
підходили ближче ніж за десять кроків, ніхто не кликав капітана.
Тим часом день пройшов, і сонце спустилося просто ліворуч за кормою,
таке страшно червоне, криваве, як розпечене буває воно в пустелі в
найжаркіший місяць азар.
Усі були такі пригнічені жахливою спекотою, що не звернули ніякої уваги
на те, що, як тільки впало смеркання на вітрильник, то зразу пташка, дрібно
перебираючи лапками, боком почала спускатися по реї. I коли вже зовсім стало
темно, вона перескочила з реї на кормову каюту де спав капітан і його родичі
-- наффатіни-вогнеметники.
Алі теж важко дихалося внизу, у темряві цієї плавучої конюшні. Він
хотів лягти спати нагорі. Та слов'янин сказав йому:
Дивись, як птаха відчуває ті голоси, що є у вітрі, яких не чути людині.
Вона, певно, слухає бурю. Візьми птаху сюди.
Але ж вона не дається себе взяти!
-- Зараз вона нікуди не подінеться.
Алі потихеньку підкрався до неї і прихопив її. I чув тонкими пальцями,
як б'ється її серце в нього в долонях.
А слов'янин, сказавши, що в нього болить голова, стискав і торсав
пальцями скроні, розтирав щосили долонями свої випуклі надбрівні дуги.
Навіть папуга сьогодні був якийсь розкуйовджений, ніби мокрий, і весь чає
роззявляв здоровенного дзьоба -- показував товстого круглого язика.
От Алі зняв цю маленьку пташку, схопив її, і вона не пручалася сильно,
не билась, лише кілька разів ущипнула його гострим дзьобиком за пальці і
потім завмерла.
Алі хотів спати нагорі. Та слов'янин покликав його вниз.
Щось мені коні не подобаються. Будемо спати біля коней. Не дай бог щось
трапиться, я один не впораюсь. А інші хіба тямлять у конях? От дивно у вас
-- коні ваші найкращі в світі, а багато ваших людей у них зовсім тями не
йме. Навіть вояки.
А у тебе як, слов'янине? Хіба не так?
У нас знаєш як -- воїн вміє і пішки битись, і на коні верхи, і
човном-лодією правити.
Якщо ти такий вправний, як і всі ваші, чому ж ти в полоні?!
Лице слов'янина стало похмурим, але не злим, він огладив злиплі мокрі
вуса та бороду й поволі проказав:
Тому що наш воїн -- найкращий. А князі й воєводи лише про свого власну
шкуру пам'ятають. I ненавидять одне одного і заздрять. А до всього, як
згадати, загублять вони край. Ну, а коні все ж до тебе більше звикли...
Певно, те зілля, що ти їм давав... Може, воно приворотне?
Та ні! -- не погодився Алі,-- Це зілля просто дурманне. Ним і людей
обпоюють. Щоб убити або пограбувати. Я знаю цей запах. На базарі чув одного
разу такий, коли це зілля один аптекар продавав якомусь злодюжці потаємно. А
той свого товариша, гравця в кості, обікрав.
Алі спустився вниз: і справді коні були не такі. Вони якось уривчасто
дихали. По всій їхній шкірі проходило тремтіння. Слов'янин знову притис себе
за скроні, заплющив очі.
Їй-богу, не можу! Треба хоч трохи вина випити.
Проліз між коней в закут і дістав рештки свого вина. Зробив два
довгих-предовгих ковтки. Потім заткнув чіпом глечик.
От чує моє серце, не знаю що... але туга на серці.
Капітан після довгих вагань наказав своєму небожеві кинути поплавок на
линвочці.
Дивно. Добре дме вітер. Але ми сьогодні йдемо повільніше, ніж учора. Це
мені дивно, бо ніякої супротивної течії я не помічаю...
Му'аллім ще раз по камалю, від самого початку, перевірив дороговказні
зорі. Але знов усе співпадало з книгою, якою він керувався. Зрештою він
витер піт із чола, за вухами і вимучено протяг:
Ні, треба лягти перепочити, бо голова як не лусне...
Він загасив лампу, накривши гнота малим бронзовим наперстком, а згори
ще й скло поставив, та подався до себе в каюту...
А ущерблений місяць, удень ще позначений на тьмяному небі, тепер, не
дивлячись на свою горбатість і малі розміри, освітлював море з якоюсь дивною
гостротою. Раптом угорі на палубі почулися шалені удари барабана. Це була
тривога, що спадала сюди вниз, і на малого, і на слов'янина-раба, і на
коней, і на обох птахів.
Почулися крики розпачу, відчаю, несамовитого страху. А барабан все не
вщухав і не вщухав. Та за якийсь час той барабанний бій заглушили
відчайдушні зойки й крики неймовірного жаху багатьох людей.
Загорлав, як божевільний, папуга. Запищала птаха, яку Алі тримав на
грудях, прикривши полою джубби. Алі вискочив і, не випускаючи чомусь птаху,
метнувся межи коней до драбини, видерся на палубу. I не міг нічого ані
второпати, ані зрозуміти, -- чи зараз ніч, чи день. Бо геть усе осявалося,
променилося срібно-блакитним сяйвом.
Біля капітанської каюти чаклун щосили бив у барабан. А матроси
повернулись у той бік, звідкіля вдень віяв вітер. I Алі за ними повернув
голову і відчув, як холодом обпікає йому руки й груди, як ніби свинець
наливається в ноги, а спину проймає пекучим жаром. Те, що він побачив, не
вкладалося ні в яке розуміння того, що подібне може бути. Було видно, може,
за фарсах 3, як з моря виростає стовп хмар, ніби вирує дим під
казаном під час тюркського свята. Під світлом місяця здавалися димові хмари
то срібними, то смарагдовими. I вони вирували, ставали стіною, вгору все
більше розросталися, розросталися. Ось уже цей вихор хмар підіймався,
заливав півнеба і дугою вигинався. У неймовірній височині сягав зірок. Тоді
всі впали долілиць і читали один одному молитву смерті. Тут заволав
капітап-му'аллім не своїм голосом і прихопив за руки очманілого чаклуна, що
бив і бив у барабан:
Згортайте вітрила! Спускайте реї! Закривайте дірку в палубі!
Проте більшість продовжувала класти ракати та пискливими голосами
співати молитву.
Тільки небіж му'алліма, чаклун і стерновий кинулися до снастей. Та
начиння їм корилося погано. Велетенська рея з вітрилом почала швидко
посуватися вниз. Вони не змогли її затримати, і при падінні вона зачепила
одного матроса. Він лежав на палубі непритомний від удару.
Інші так само продовжували молитись. Му'аллім, його родичі і слов'янин
відтягли покаліченого набік і заходилися кріпити рею на палубі,
припасовувати тугими линвами із складними вузлами. А мулат-дидбан сидів у
своєму воронячому гнізді й щосили волав. Тоді муаллім засвистів у срібний
сюрчок, і дидбан на мить замовк.
Спускайся швидше!
Не можу-у-у, му-у-у'аллім-ме! Р-у-уки-и-и і ногии-и відняло-о-о!
I дидбан знову заходився вищати, як наврочена баба на базарі.
Тоді капітан знов засюрчав і крикнув матросу, щоб він міцно
прив'язався!..
Алі не бачив, що мулат-дидбан там робить на горі.
А ти спускайся швидше до коней! -- Капітан рвучко обернувся до Алі.
I він знову з помічниками продовжував спускати рею другої щогли...
Му'аллім кричав слов'янинові, хоча навколо панувала тиша і вони стояли
поруч. Тільки здалеку від велетенської хмарної труби долинало грізне
стугоніння, наче якийсь велетень-джин торсав небесну баню. Навколо корабля
хвилі перестали плюскотіти. I вітер африканський, що так безвідмовно гнав
усі ці щасливі дні вітрильник, опав. Настав повний штиль.
Що робити?! Ми впустимо рею на цих слимаків та візьмемо гріх на душу! I
тоді зовсім корабель лишиться без команди! -- волав на всю горлянку капітан.
Му'алліме, дозволь мені їх підняти! -- загорлав слов'янин. I, не
чекаючи згоди капітана, хапав матросів, ставив на ноги і хрипів кожному в
лице:-- Баба! Шакал! А папуга в нього з-за пазухи висунув голову і теж
несамовито верещав: "Го-го-го! Га-га-га!" Від слов'янинового втручання дехто
й сам підвівся і став до снастей. Почали з капітаном і його родичами
заводити рею на інший бік і спускати на палубу.
Деякі продовжували без упину творити ракати, хоча вже й слів молитви не
вимовляли, а з їхніх вуст зривались лише зойки, хрипи й прокляття нечистим
силам моря і неба...
Тоді слов'янин заходився і останніх хапати, зводити на ноги, а декому й
урізав по обличчю.
Алі здивувався, як він підіймав здоровенних хлопців. Вони ж були на
вигляд набагато сильніші й важчі за нього. Отак піднявши всю команду за
допомогою слов'янина, капітан спустив і другу рею. Наказав якомога швидше
все в'язати на палубі. Згадуючи потім цю ніч, Алі міг не вагаючись сказати,
що було видно, як удень. Тільки світло було не денне, тепле й життєдайне, а
пронизливо-блакитне, мертве. Чи воно випромінювалось від неймовірної хмарної
завіси, що виростала з океану десь на обрії і піднімалось до зеніту небесної
бані і там розпускалось, мов пальмова верхівка? Чи кидало на корабель, на
хвилі океану, віддзеркалене тисячократ блакитне сяйво ущербленого місяця?
Цього вже він не міг збагнути.
Алі стояв посередині палуби біля спущеної першої реї. I тільки зараз
побачив, що в руках у нього лежить принишкла пташина і навіть не збирається
тікати. Коли побачив, що з нею, злякався. Змило потом від страху. Почало
трясти, мов у пропасниці. Ступаючи тремтячими ногами до драбини, кинув собі
пташину за пазуху і миттю скотився вниз. Коні принишклі й водночас напружено
насторожені. Алі вийняв пташку з-за пазухи і посадовив у затишне місце на
брус. Птаха завмерла і не ворушилася. Здавалось, вона так само, як і коні,
прислухається до грізного гуркоту, що все ближче підступав до корабля.
Ось усе почало тремтіти. Грізне стугоніння, глухе, глибоке. Воно наче
йшло зсередини, із глибини моря. Воно просочувало наче і дошки, і снасті, й
тіло. Тепер Алі відчув -- не страх тіпає його. Гуло повітря. Гули хвилі, які
раптом почали здійматися горами.
Гуло, рипіло й стогнало все тіло корабля.
В гудіння починали домішуватись громи. Одна за одною спалахували
блискавки. Алі поклав руки на шкіру коней і відчув з обох боків, що коні теж
тремтіли, як і він сам. Але гудіння йшло і з повітря, і з води. Раптом воно
почало відходити кудись, пронеслося, ніби хвиля, перекотилося через
корабель. I пішло далі, далі.
Та грім гахкав безперервно. Гуркіт розривав, розламував небо вже просто
над головою, проникав у воду, проймав усе дерев'яне шите тіло корабля.
Висвітлювали блискавки гостріше й чіткіше, ніж сонце у полудень місяця
хазірана4! I тоді ставало видно всіх коней. Навіть жилки на їхніх
шиях набряклі. Несамовито вирячені обісіли очі. Роздерті в шаленому гоготі
пащі, вишкірені блискучі гострі зуби. Та не було чути гоготіння, не було
чути ніякого Іржання. Все забивав безперервний гуркіт грому, настільки
сильний, що Алі здалося, ніби хтось йому встромив у вуха гострі нігті і
ось-ось протне їх до мозку. I вже за якусь мить Алі був оглушений.
Здавалось, раз і назавжди.
У пекельних спалахах громової ночі побачив, як над діркою в палубі
розтягують буйволячу шкіру. Він, власне, не знав, що це буйволяча шкіра,
просто моряки затягували отвір якимось цупким запиналом. Вони прив'язували
його. Бачив, як нагорі в отворі моряки схилилися з линвами в руках, чіпляють
петлі на стовпчики. В капітана з голови злетіла чалма. Тепер при кожному
спалаху блискавки було видно кучеряві, наполовину сиві коси, які на тімені
тугим вузлом стискував широкий срібний обруч. Рвучко схилявся і метеляв
своїми мокрими патлами слов'янин. Нахилявся і затягував щосили петлі
могутніми руками чаклун. А підстаркуватий, мовчазний стерновий допомагав їм.
I за якусь мить, так здалося Алі, було закрито шкірою буйвола розібране
місце палуби. По драбині спустився раб-слов'янин, він щосили тягнув линву
вниз, а за нею шмат шкіри, навіть зубами вчепився, і ув'язав її до основи
щогли, за опорні бруси.
Зразу стало важче дихати. А при останньому спалаху блискавки Алі
побачив, як тремтить в закутку птаха. А ще помітив, що слов'янин запхав
свого папугу за пазуху. I від шиї за пазуху тягнеться шворка, на якій
слов'янин тримав свого улюбленця. А папуга настовбурчив пір'я, роззявляв
кривого дзьоба і, певно, щось верещав. Що -- Алі не чув. Бо все для нього
замовкло, коли лупонув той, перший, вибух грому. Все для нього опустилося в
тишу. Коли Алі побачив, що крізь ляду спускається вниз слов'янин і тягне за
собою линви, щоб в'язати волячу шкіру на ляду й закрити трюм від зливи і
морської води, то одночасно опустив на товстім мотузі клітку. I коли знову
блиснуло й усе засвітилося сліпучою блакиттю, то він побачив, що це клітка з
голубами. "Ага! -- подумки сказав він собі.-- Капітан боїться, що вітер
нагорі все розламає, навіть його каюту, і віднесе в море цих поштових
голубів з того пограбованого індійського вітрильника!"
В шаленому вихорі корабель закрутило, кидало з боку на бік,
підхоплювало і кидало днищем об хвилі. Основа, корпус і все начиння рипіло,
тріщало, стогнало. Клітка з голубами зірвалася з балки, вдарилася об
поперечину і розлетілася на тріски. Голуби випурхнули і металися в темряві,
чіпляючи час від часу Алі крилами.
Весь дикий гуркіт, свист і тріск ще доповнювався якимось дрижанням.
Воно йшло ніби із середини,-- наче з води, мовби з дна океану-моря, із
глибини. Таке бувало на кінських ристалищах під Багдадом на ярмарку.
Вершників ще не видно, а тільки хмарка куряви над обрієм. Та якщо прикласти
голову де землі, то земля вже стугоніла від кінського чвалу. Отакий чвал,
отаке стугоніння зараз долинало в корабель і з глибин води. Тільки в сотні
разів сильніше, ніж на кінських перегонах.
Алі позакладало вуха, і він тілом відчував неймовірне тремтіння усього
корабля й води за дерев'яними стінами.
Нараз йому повідкладало вуха, мов хто відняв би від його вух могутні
долоні, що перед тим стискали голову.
I він аж присів -- так йому вдарило у вуха дике гоготіння вітру. Таке,
що свистіло у всіх снастях, співало кожною щілинкою, завивало кожною діркою.
Проникало в трюм, мов дудіння у величезну сопілку. Тонкі струмені вітру
проривалися крізь палубу до трюму і наче батогом вдаряли по живому.
Тепер Алі чув, як несамовитим голосом, схожим на голос божевільного,
кричав папуга, зрештою видершись з-за пазухи слов'янина.
Вітер за якісь миті розвіяв, провітрив увесь трюм. Надув його свіжим,
вогким повітрям. Вивіяв, висмоктав задушливий дух кінської сечі, солодкого
поту і кізяків.
I в трюмі запахло йодистою морською водою.
Алі відчув, що все повітря ніби насичиш якимось туманом, ніби в повітрі
завис прохолодний водяний пил. Хлопець облизав губи і відчув, що вони геть
солоні.
По тому, як тремтіли борти корабля, в'язані й шиті з кількох шарів
справжнього тикового дерева, дощок, Алі відчув, що корабель починає мчати,
летіти все швидше й швидше.
То вгору рвався, то вниз опускався ніс корабля.
I Алі то падав назад, на коней, спиною, то зависав над кінськими
спинами, над слов'янином та його горластим папугою. Зрозумів -- вітер
переносив корабель через величезні хвилі...
Що там робилося нагорі, чи хтось там був ще на палубі живий? Чи вже
всіх позносило вітром у воду?
Потім корабель почало крутити і кидати з боку на бік.
Нараз вітер наче підняв корабель над хвилями. I корабель ніби завис у
повітрі. Затим почав падати, падати. Довго-предовго.
Алі відчув, як у грудях зробилася порожнеча, і серце наче збирається
вискочити через горло.
Неймовірне падіння у чорний колодязь, нарешті скінчилось. I корабель,
носом і днищем, з такою силою врізався у воду, що Алі в очах застрибали
зелені кружала від удару в п'яти. Та руки просто відривало від тулуба, бо
він схопився за линви, чимось било по ногах, по череву, по спині чимось
сікло, мов батожжям. Поруч нього, десь наче в череві коня, булькало і
вирувало, ніби зашипіло в казані. Іржання якогось другого коня перебивалося
дзюрчанням рідини. В трюмі поплив солодко-кислий сморід блювотини.
Та його зразу ж прогнало протягом.
Кричав слов'янин:
Конає третій кінь! Лізь до нього!
Підійди ти! Я не пролізу звідсіля. Там лямки пообривало...
Слов'янин щось ще йому закричав, та в цей час з такою силою гупнуло, що
Алі здалось, ніби його вдарили долонями щосили по вухах. Крізь щілини
блимнуло червоним.
Засмерділо смаленим лоєм, ядучою сіркою. Знов почувся тріск, і щось
завалилося на палубу.
Алі здогадався, що то зламалась щогла. I зразу ж гухнуло громом над
самим рабом-слов'янином.
Крізь щілини тонкими голками полетіли червоні промені. В їх примарному
світлі Алі встиг вздріти -- слов'янин осідає біля основи щогли.
Тепер Алі знов заклало вуха, та ще й стисло скроні болем від ядучого
смороду, що всмоктало вітром у трюм.
Потім палуба затрусилася від ударів. То згори вдарив дощ, і не
струмені, і не градини величезні, а ринули суцільні потоки води. Ніби падав
з неба неосяжний водоспад.
Вода вдарила по вітрильнику, по палубі, і аж відчув Алі, як вона
притисла судно до хвиль.
Замість iаленого вітру крізь найменші щілини в палубі тепер вривалися
гострі цівки води.
Наче корабель спинився, захитався на місці. Тільки хвилі то піднімали
його на дику височину, то спускали в якусь безконечну яму.
Все тремтіло, гул від наближення всеохоплюючого чвалу, мовби тисячі
тисяч тисячів скакунів мчали по хвилях.
Від того вода і все насичувалось тим неймовірним відчуттям зрушення,
здвигу, двигтіння.
Ось двигтіння підкорило собі і корабель, впало на нього згори. Воно вже
не наближалось, воно було тут. Алі відчув, як у нього не вистачає дихання.
Як забиває йому все всередині. Як відкриваються самі собою вуста.
Він намагався вдихнути, набрати повні легені повітря. Але повітря не
заходило в дихалки, стояло перед його вустами стіною. Здавалось, невидима
сила витягла з нього нутрощі.
Щось сталося з кораблем. Корабель трусонуло, як тоді, коли вдарила
блискавка. Алі відчув, ніби щось луснуло, щось тріснуло над його головою.
Боляче цвьохнула по плечах і по тімені линва. Він подивився вгору -- якась
неймовірна, невидима сила вже наполовину вирвала, висмоктала з дірки над
трюмом і над лядою волов'ячі шкури, так ретельно припасовані руббаном і його
хлопцями.
I волов'ячі шкіри кудись летять. За шкірами пурхнула клітка, голуби і
чаєчка. Все вгору й угору, до самих зірок, зникають з його очей.
Коли корабель припинив свій біг і його почало просто колисати на
велетенських хвилях, він навіть не крутився, а тихо собі дрейфував за
хвилями.
Бо, здавалося, постійний і невпевнений мусон перестав віяти. I над
Арабським морем запанував штиль.
Алі відчув не слабість, а дивне полегшення і наче якесь просвітлення,
прояснення в голові. Змучене, зболіле тіло з кожною миттю почало
наповнюватись все більшою й більшою бадьорістю.
Крізь звільнені отвори в трюм падало навкісне проміння ясного місяця. I
Алі зауважив, що кут тіні зовсім не зманився від тої миті, коли йому
довелося спуститись до коней. А в темряві трюму під час бурі йому здавалось,
ніби вже давно минула ніч і надходить світанок. Тільки раніше місяць була з
правого борту. А тепер він світив від лівого. Значить, корабель розвернуло
кормою по курсу.
Алі тільки тепер усвідомив, що стоїть по коліна у воді й на воді
коливається всяке сміття, дерев'яне начиння та кавуни.
Алі покликав слов'янина. У відповідь з-за основи зламаної щогли почувся
його стогін.
Затинаючись, боячись впасти у брудну воду, Алі пробрався повз наляканих
коней до слов'янина. Раб по шию лежав у смердючій воді. А папуга, мокрий,
страшний, як п'яне видіння, сидів у нього на голові. Алі з усіх сил почав
торсати слов'янина за плече боячись, що вода ось-ось заллє рота слов'янину.
Той застогнав і роздер повіки. Почав поволі підійматись.
Це ти, хлопчику? Що трапилося зі мною?
У щоглу потрапила блискавка!..
Раптом папуга стріпонув мокрими, брудними крилами, забризкавши лице
хлопцеві.
Тю на тебе, ібліс! -- злостиво лайнувся хлопець.
Почувши його слона, папуга ще раз стріпонув обмоклим пір'ям і закричав
якесь слово мовою раба. Те слово, як чарівна паличка, подіяло на
приголомшеного слов'янина. Він, набравши повні груди повітря, вмить піднявся
на повен зріст. З нього чуріла брудна вода. На горі почулось якесь
камишіння, і в проймі ляди з'явилося потворне обличчя. Все геть обсмалене.
Зі жмаками обгорілого волосся. Без однієї брови, друга стирчала наперед. Ця
носата бридка подоба, з носом кривим, ніби дзьоб папуги, прохрипіло голосом
му'алліма:
Ви тут живі?
Алі спитав у цієї потвори, більше схожої на якогось пекельного ібліса,
аніж на їхнього капітана:
Поклянись Аллахом, що ти людина, а не ібліс!
Обсмалена голова роздратовано крикнула голосом му'алліма:
Присягаюсь розлученням і тим, що відпущу своїх рабів, що це я! Шайтани
б забрали твою дурну голову!
Ні, ти скажи бесмелу! -- вів своє Алі, все ще не вірячи, що оця потвора
-- їхній руббан.
Ну добре,-- згодився зрештою руббан,-- дурню божий...-- I проказав
спокійним голосом бесмелу,-- Що там у вас?
Слов'янин сильно вдарився... і, здається, напився гижі...
А ти?
Мені просто страшно було... Дуже. I ще -- я один раз літав над кіньми.
Отоді, коли корабель закрутило і потягло вгору... Ну, ще біда, му'алліме,..
Двоє коней наче б мали сконати -- блювали. I вода прибуває. Бо згори
налилося. Спочатку було мені по коліна, а тепер, бач, і слов'янину вище
колін.
Вилазьте нагору!
На палубі хто сидів безтямно, хто лежав, а кілька чоловік молилися, не
дотримуючись, як за законом, чистоти місця. Одні з цих людей, а вони були
араби, були геть чорні від кіптяви, всі обсмалені і в жахливому лахмітті,
Зінджі здоровенні, довготелесі, а їхні чорні лискучі тіла були замазані
білим гіпсом та вапном. По обличчях спливали білі патьоки. Густе кучеряве
волосся злиплось у якісь білі оладки.
Алі не зміг стриматись і зареготав на все горло.
Від щогли залишився тільки стовп заввишки із самого Алі. Уламок щогли,
без гнізда, метелявся на линвах з правого борту у воді. Там же звисала на
линвах рея з вітрилом від індійського патамару 5.
Від каюти з правого борту стирчали лише дві поламані й обгорілі стіни.
Перед же весь був розметаний і обгорілий. I палуба обгоріла, немов її хто
випалював велетенським розпеченим лощилом.
Чого, дурню, регочеш?! -- загрозливо захрипів руббан.
Та наперед вийшов слов'янин.
Бо смішно дивитися -- зінджі всі білі. Твої родичі всі -- чорні як
зінджі. Ти сам схожий на птаха -- махаєш руками і кричиш.
Руббан від такого зухвальства остовпів. Потім обмацав своє обличчя,
оглядівся і почав реготати, як тільки-но реготав Алі. Інші теж почали
реготати. Нареготавшись досхочу, руббан засюрчав у срібний сюрчок.
Дякую всевишнього і милосердного за порятунок! I ви дякуйте!.. А потім
всі ми вславимо його ім'я сотню разів!!! Тепер слухайте мої команди!
Стерновий і наффатіни -- витягти рею з вітрилом!!! Зінджі -- готуйте замазку
для щілин! Конярі -- до коней! Всі інші -- по відра в корму! Налаштуйте
відра і вичерпуйте воду з трюму! А я визначу нашу стоянку! Аллах нам
допоможе! Аллах акбар! -- заволав він, як бойовий клич.
I його обідрана, обсмалена команда -- і мусульмани, і зінджі-погани, і
від несподіванки навіть слов'янин -- в загальному пориві закричали тричі:
Аллах акбар! Аллах акбар!! Аллах акбар!!!
I кожен кинувся виконувати свого частку роботи. Руббан же недовго
вимірював зірки й місяць. Після перевірки лоції він заходився впорядкуванням
свого побитого вітрильника. Здавалося, що він одночасно кричав свої накази і
біля стерна, і біля поламаної щогли, і на носі, де зінджі запалили вогонь у
жаровні.
Зрештою руббан спустився до трюму. Тут він не кричав. Підняв над
головою якимсь чудом уцілілий світильник і оглянув свій дорогоцінний крам.
Коли побачив двох завислих, нерухомих коней з оскаленими пащеками, то не
втримався, заплакав.
Так само, як несподівано він заплакав, так само раптово перестав. I
щосили закликав найсильніших зінджів, щоб вони швидше витягли нагору
загиблих коней.
Треба коней викинути в море! -- рубонув повітря долонею слов'янин.
Що ти, що ти?!! Бог з тобою! Якщо ми їх викинемо в море, по сліду зразу
ж припливуть акули! Хто тоді зможе заліпити щілини мастикою?!! Скільки відер
вичерпали, а води не стало менше! Хіба не бачиш?!
Руббан кивнув на ланцюг матросів, що передавали з трюму нагору вщерть
повні шкіряні відра.
Нам довго йти до берега? -- насупився слов'янин.
На що руббан поманив його пальцем до себе і прошепотів у вухо:
Ми на відстані доби від берега... Якщо зможемо підняти вітрило і
наставити кермо... Ти тут потрібен більше. Ти тесляр -- іди допомагай
стерновому. А ти, малий, візьми світильник! Та обережно, обережно!!! Не
влаштуй пожежу! I спробуй обдивись усіх коней! Чи нема де яких ран!..
Алі почав обходити, обдивлятись і обмацувати коней. А поруч, поперек
трюму, стояли матроси.
Розмірено хекаючи, плюскаючи шкіряними відрами, загрібали пружними
бамбуковими вінцями і подавали нагору в отвір ляди. Нагорі з усіх сил
довбали теслом, цюкали сокирою, били молотом. Хекали й кричали, витягаючи
рею. I от Алі відчув по напруженому тупотінню, що зрештою направили вітрило
і починають рею підтягувати вгору на вцілілу щоглу. Кричав руббан слова
якоїсь незвичної єменської пісні. Йому ж підтягали хрипкі, напружені голоси
і в кінці кожного куплета волали: "Айя-ай-я-ай-я!!"
Коли Алі дійшов, зрештою, до свого рятівника, то вгорі почулись радісні
вигуки, хтось засміявся. Алі витнув голову над палубою і побачив, що вогке
вітрило поволі розгортається і надимається. Рея під великим вагарем
вигнулася дугою, ніби напнутий лук.
Тільки корабель рушив з місця, як всі дружно заходилися витягати
зламану щоглу, щоб вона не волочилась за кораблем і не гальмувала його рух.
Коли залишки щогли витягли на палубу, руббан уважно обдивився дерево і
наказав, знявши з нього снасті, викинути назад -- весь болонок був у
глибоких повздовжніх тріщинах.
А де дидбан? Змило в океан?!
Та його ж разом із гніздом схопило і понесло вгору! Тільки віра в
Аллаха, милостивого й милосердного, врятувала мене від божевілля, коли я
побачив, як мій дидбан вознісся вгору до небес...
А вже після цього блискавка вдарила в щоглу?
Блискавка?! -- болісно скривив обличчя руббан.-- Вітер! Вітер зламав
щоглу, і вона впала на комірчину з вогнеметними припасами. I все вибухнуло.
Нас усіх
поглушило. Коли прийшли до тями -- бачимо, нема пораненого хлопця. I ще
трьох немає... Викинуло їх у воду...
А чаклун?
Лежить на нижній палубі на кормі. Вдарило його по голові. Шкода, бо
пора хлопців на весла ставити. I тепер немає барабанщика.
О му'алліме! Хіба ти не пам'ятаєш? Я вмію вибивати на барабані!
Ну й хвалько ж ти! Все ти можеш, все ти вмієш!..
Я не хвалюсь! Мене барабанщиком взяв шейх зінджів, Малюк! Призначив і
платню -- дирхем на добу! Он як!
Так ти і в нього був?!
Був! Тільки він мені не встиг гроші сплатити, бо мене стражі митника
схопили...
Ну, знаєш!.. -- розвів руками руббан.-- Побачимо, зрештою, чи ти
брехун, чи ні. Мерщій нагрівай барабан!
А зінджі - нурці розвели на корабельній жаровні добрий вогонь і варили
мастику з воску, смоли, кашалотового жиру й крейди, щоб заліплювати щілини в
днищі корабля.
25. ПТАХИ ЛЕТЯТЬ ДО БЕРЕГА
Алі підійшов до них з чаклунським барабаном.
Зінджі подивились на Алі занепокоєно, і двоє з них відсунулись від
жаровні, даючи йому місце примостити барабан біля тепла.
За спиною Алі горлав руббан -- керував підняттям палих коней на палубу.
Грюкав на кормі теслом слов'янин.
Вітер тихо подзвонював у снастях єдиної вцілілої щогли.
Місяць, щербатий і блискучий, мов срібний уламок тертого дирхема, падав
за обрій.
На сході яскраво світилася зірка п'ятниці, блискуча Зухра . Сузір'я
змістилися навколо Високопоставленої2, схилялись до обрію, інші
підводили свої зірчасті голови, хребти, крила й лапи.
Алі одним оком пильнував за шкірою барабана, щоб не перегрілась і не
тріснула, а сам усе поглядав і поглядав на зірки, намагався запам'ятати, як
вони стоять над шляхом корабля по морю. Одне він уже помітив, це було
очевидно,-- вчора вони йшли на південний схід, навіть більше на південь, а
сьогодні повернули і йдуть на схід. Просто на ранкову зорю Зухру.
Коней підняли нагору і потягли на старому вітрилі на корму -- щоб хоч
трохи змістити вагу з носа на корму. I гребців руббан поставив поближче до
корми, аби ще трохи підняти носа.
Здоровенних весел залишилося на вітрильнику п'ять. Але як руббан не
розміщав веслярів при всіх веслах, рівної сили загрібання з обох бортів не
було, тому руббан заспокоївся й поставив лише чотири весла -- і по чотири
чоловіки до кожного.
Алі підняв била і на пронизливий свист руббана щосили вдарив по
нагрітому дну барабана. Бив так, як йому пояснював страшний шейх-людолов --
Малюк.
Найсильніші хлопці занесли вперед чотири весла і під рахунок,
відміряний барабаном Алі, протягли їх у чорно-смарагдовій воді.
I зразу ж під лопатями запалали блакитні вогні, закрутилися зелені
спіралі холодного сяйва. Капітан постояв, прислухаючись, чи не зіб'ється де
Алі, і, наче невдоволено, поспішив на розвалену корму, спустився через ляду
до трюму. І вже за хвилю поспішав повз Алі із згортком, від якого
розпливався аромат того зілля, яким Абу Амар збадьорювався після шаленої
нічної пиятики. Алі щосили потяг носом і, не збиваючись з ритму, голосно
проказав, щоб руббан чув:
Зілля з Мохи!
Не з Мохи, а з Йемену,-- спинився руббан і гостро виговорив: -- Це
найкраще зілля для бадьорості "бінт аль-Йаман", Розрада багатіїв. Але зараз