моїм нурцям потрібніше! Вони врятують мій вітрильник. Без них ми підемо під
воду.
I руббан просто пробіг на бак до нурців. Невдовзі, хоча повівав добрий
постійний вітер, над вітрильником розплився незрівнянний аромат зілля,
вживаного лише багатіями і званого де "бон", де "кахва", де "бінт аль-Йаман"
(тобто "донька Йємєну").
Алі несхибно бив у барабан і подумки промовляв собі: "Руббан не жаліє
для зінджів-нурців моханського зілля! Значить, справи наші кепські! Хто буде
ділитись із своїми рабами й наймитами дорогоцінним напоєм, якщо він не
потребує захисту від смертельної небезпеки? Ніхто не буде ділитися!!!"
А руббан вже знов поспішав на корму допомагати слов'янину та своїм
наффатінам загорнути в старі вітрила палих коней, щоб їх не так швидко
розклало сонце, коли воно зійде. Тепер смерділо бітумом, бо здохлих коней
вони розквачували бітумом, щоб хоч трохи запобігти швидкому гниттю.
Алі бив у барабан і думав: "Боже! Що то значить корабель! Скільки ж у
ньому одному може вміститися всього! I люди, і коні, і їжа, і зброя, і всяке
начиння вогнеметне, і вода, і запаси вугілля. I скільки ще всякої дрібної
всячини!"
Алі так хотілось озирнутися назад, подивитись, що там діється на носі.
Та він боявся збитись з ритму і тому не повертав голову, тільки очима косив
і бачив, як швидко починають блякнути зорі, як невпинно світлішає над
хвилями.
Дніло.
Заволав руббан заклик до вранішньої молитви. I ревно били віруючі
поклони, дякуючи і славлячи Аллаха, що дав їм дожити цієї страшної ночі до
своєї щасливої зорі. Алі теж молився, проказуючи за всіма слова молитви. А
думка його билася над питанням -- чи мулата-дидбана забрали ангели смерті чи
дияволи-ібліси? Чи, може просто такий над ним вихор закрутився, що поніс
дидбана вгору, як восени на багдадськім торжищі соломину зносить у небо
миттєвий вихор?! I чи це можна вважати чудом? Бо ж і його, Алі, якась сила
підняла на хвилю над кіньми і він завис униз головою, а ноги к тулуб
легенько потягло вгору до ляди? Це було за одну тисячну мить до того, як
вихор висмоктав з дірок волов'ячу шкіру. I зразу ж та сила відпустила Алі,
його тулуб опустився плавко й ноги занурились у теплу воду.
Коли зійшло сонце, нурці - зінджі позіскакували у воду, пірнали під
корпус корабля і заліплювали густою мастикою щілини.
Невпинно гребли веслярі, Алі несхибно вибивав їм ритм. Весь час
вичерпували воду з трюму шкіряними відрами. Проте води не ставало менше.
Руббан відпочинку не давав нікому -- ні собі, ні зінджам, ні своїм
родичам, ні іншим морякам. Він тільки міняв їх місцями кожні три години -- а
це вираховував за сонцем напрочуд точно. Тих, хто гребли, ставив вичерпувати
воду, тих, хто пірнав -- ставив розігрівати мастику. Тих, хто вичерпував
воду -- надсилав плавати на прив'язі біля корабля зі списами і слідкувати,
чи не з'явиться де акула. Ті ж, що готували мастику, спускались під воду і
вже самі своєю мастикою затикали щілини.
Руббан весь час перебував у русі -- тільки тоді спинявся, коли звіряв
за сонцем місце корабля серед безмежних зелених вод моря-океану. Алі все бив
і бив у барабан, і гуркіт розносився над усім кораблем. Алі не спинявся ні
на хвилю, ні на мить, бо гребці біля вальків заступали місце по одному, і
тому рух не припинявся вже яку годину.
Алі взагалі не відчував втоми від свого діла, просто йому здавалось, що
не він своїми ударами примушує барабан гуркотіти, а барабан своїм гуркотом
шарпає то вгору, то вниз його руки з калаталами.
Тіні скоротились, побігли назад і сховались до своїх володарів.
Сонце стало рівно в зеніті.
Руббан біля пенька -- уламка щогли виміряв щось по сонцю, креслив
вугіллям па чистій вискобленій дощечці, заміряв відстані на малюнку
циркулем. 3 полудня спекота настала така ж, як і вчора. По кораблю з корми
вітер починав гнати задушливий сморід. Навіть ядучий запах бітумного
мастила, яким проквачили старі вітрила, не перебивав задухи.
Алі паморочилась голова, його стало нудити. Стало важко дихати. Піт
зачурів по скронях, по лобі.
Він задер голову, щоб краще продихнути. I з жахом побачив, що високо,
високо в небі кружляють шуліки. Малесенькі, неймовірно малесенькі. Та він
добре знав їх лет -- над смітником за багдадськими бойнями отак вони плавали
по колу у височині від сходу до заходу сонця. Алі не витримав І заволав з
жахом:
О му'алліме! Є звістка!
Він кричав, а руки його гатили щосили в барабан і він ані на мить не
збився з ритму.
На крик хлопця руббан вискочив з ляди і в одну мить підбіг до хлопця.
Не галасуй! Що за звістка?!!
О му'алліме! П'ять шулік кружляють угорі. Он подивись -- на п'ядь від
сонця на захід!
Тихше! Мовчи! -- зашепотів суворо руббан.-- Не привертай увагу хлопців!
Вони все одно не побачать, у них не такий зір, як у тебе!.. Але всі
показяться, а до берега ще далеко! Найменше це п'ять трьохгодинних переходів
при повному вітрилі. Ми ж потроху осідаємо,
втрачаємо хід. Іди проспись у кормовім трюмі -- там не так смердить --
вітер сюди все зносить. I мовчи! Я наказую! Не спокушай людей. Завтра
вранці, якщо Аллах допоможе, будемо в Калікуті... Гей, хлопці!!! -- заволав
капітан до веслярів.-- Заспіваймо нашу йєменську корабельну!
Руббан перехопив калатала в Алі і заспівав високим-превисоким голосом
пісню, під яку єменські матроси тягнуть линви, переносять вантажі і гребуть,
заходячи у вузькі затоки.
Коли Алі заліз у кормовий затишок, йому назустріч підвівся чаклун з
насупленим, похмурим обличчям. Почервонілі очі зиркнули на Алі недобре, та
він нічого не сказав і мовчки виліз на смердючу палубу.
Засинаючи під паками з якимось начинням, Алі почув, що в ритм веселої
пісні, стукіт барабана ще додався пронизливо-гунявий свист сопілки.
"Значить, чаклун приходить до тями..." -- подумав Алі і заснув.
Поки він спав, йому нічого не снилось.
Сонце сідало, коли Алі прокинувся. А прокинувся він, бо запахло
чудесним запахом моханського бадьорого зілля.
Алі прокинувся і миттю сів.
Поруч стояв руббан, виймав із паки зерна і сипав їх у мідний невеличкий
казанок.
О му'алліме! Я готовий барабанити. Втома минула!
От і гаразд! Іди допомагай слов'янину чистити коней! Завтра вже нам їх
продавати... Якщо Аллах допоможе! А про шулік мовчи! Що б не помітив, що б
не побачив, спочатку скажи мені і тільки тихо. Це мій наказ!
Добре, о му'алліме!
Алі прожогом кинувся повз смердючі велетенські паки з кінським стервом,
проскочив повз чаклуна барабанщика, прослизнув під руками водоносів, що з
одноманітністю колеса-норії3 виливали з трюму воду за борт.
У сутінках трюму, зігнувшись навпіл, бродив по коліна у воді слов'янин.
Що шукаєш? -- спитав у нього Алі.-- Що згубив?
Дірка загубилась! Десь тут є дірка. Її треба знайти. Інакше смерть.
Дірки немає! Скрізь щілини! Зінджі ніяк не можуть усі шви заліпити між
дошками.
Є таємна тріщина! Зінджі не теслярі! Вони вправні нурці. А треба знайти
таємну щілину... Вона десь коло щогли. Трохи збоку. Я не можу так пірнати,
як зінджі. Якби міг -- знайшов би щілину. Вона праворуч кореня щогли!
Ти добре знаєш?
Я дерево знаю краще всіх вас! Мій дід башти з дерева рубав, удвічі вищі
вашої щогли!
Тоді я знайду -- я пірнаю добре!
Алі, не роздумуючи ні хвилі, забувши про наказ руббана, роздягся.
Обгорнув срамоту замизканим поясом і лишив на шиї ножа у саморобних піхвах.
Слов'янин не встиг йому нічого й сказати, як Алі вже видерся на палубу
і з розгону перестрибнув через борт.
Ноги рівною струною -- руки вгору -- і зайшов у зелені теплі хвилі мов
стріла -- без плюскоту, без бризок -- тільки бульбашки, лоскочучи йому лице,
понеслися від його ніг угору. Він відкрив очі. Вода защипала, та сльози
змили палення в повіках, і він побачив, як повз нього поволі сунеться опукле
черево вітрильника.
Та що це -- нагорі корабель як корабель, а тут все в якихось кущах
водоростей, що ганчірками звисають з дощок. Ось видно законопачені мастикою
шви між дошками. Добра робота зінджів! Нічого не скажеш. Алі вхопився
кінцями пальців за дошку і, колючи об щось долоні, почав по вузлах канатів,
якими були шиті дошки, по дошках, мов по щаблях драбини, спускатися вниз до
самого центру днища. Він перевернувся вгору черевом, догори ногами, і
ліз-ліз по крутому череву вітрильника. Чого тільки не було на вибілених
жирним мастилом-фарбою дошках. Водорості, ракушки з гостріши
лезами-скойками, якісь водорості, мов надбиті горобині яйця, звідкіля
визирали якісь вусики. Межи жмутками водоростей шмигали прозорі рачки з
предовгими очицями-стеблами, то визирали, то кудись ховалися краби з
ворсистими ногами-веслами.
Алі відчував, що повітря йому поки що вистачає. Та примірився, де ж він
знаходиться, і зрозумів, що скоріш ближче до стерна, аніж до щогли.
Алі добувся до киля і, хапаючись за нього обома руками й ногами, почав
посуватися до форштевня. Тепер він обмацував кожний виступ і не поспішав.
Він і не думав випливати на поверхню, коли пальці лівиці провалились у
довгу і тонку щілину. Хитра була щілина -- навкісна. На стику дощок
тонесенька -- тільки на товщину худющих пальців Алі. Обережно провів по всій
довжині щілини -- добрих ліктів два з половиною. Тепер час нагору -- дихання
вже не вистачає...
Перша думка майнула блискавкою -- випірнути зразу. Та згадав -- а якщо
під весла потрапить?!
Алі поспішив по килю до корми, щоб не потрапити під весла.
Ось у зеленім склистім коливанні темна дошка стерна. Алі відпустив руки
від киля, щосили відштовхнувся ногами від черева корабля і поспішив на
поверхню. Випірнув далеко за кормою.
Який же гарний був корабель звідсіля з води, знизу! Зруйнованих
кормових кают не видно, пенька щогли теж. Смугасто помальована корма, біле
вітрило,-- все золотилося під променями опадаючого золотого сонця і
відбивалось примхливими золотими й червоно- вохристими плямами на хвилях.
Алі помилувався досхочу кораблем, віддихався і почав наздоганяти
вітрильник. Він поплив швидко і легко, бо ж вода сама викидала його,
підштовхувала до руху! Це не каламутна вода правічного Тігру і не багниста
гижа протоків Шатт-ель-Арабу, що тягне тебе на дно!
Проте корабель не наближався до нього.
Тоді він ще зробив ривок! Плив швидко, не дивлячись уже на корабель, а
опустивши лице у воду і щосили працюючи руками й ногами. Коли ж, за його
розрахунками, він мав би вже подолати половину відстані до корабля і підвів
голову, то побачив, що корабель ледь - ледь наблизився до нього. Тоді Алі ще
піддав швидкості і через якийсь час знов підняв голову, щоб подивитись, чи
наздоганяє від дхау? Дхау, золотосяйний, розправивши гостре крило - вітрило,
схилившись на один бік на звороті, міняючи курс, віддалявся від хлопця.
Жах перехопив дихання плавця. Він рвонувся якомога швидше з води,
змахнув руками і закричав. Та замість крику лише щось пропискотів. I ледь не
захлинувся, занурюючись у хвилі після підскоку.
Випірнув і, не маючи ніякої надії наздогнати вітрильник, сам не знаючи
чому, все ж поспішив за судном.
Він плив і плив, рівно, розмірено рухаючи руками й ногами. I не
відривав погляду від золотого вітрила. Корабель все віддалявся і віддалявся.
3 часом Алі став його бачити тільки тоді, коли хвиля підносила його на
своєму гребені.
Ось раптом корабель пропав за гребенем передньої хвилі.
Алі продовжував плисти в тому напрямку, в якому зник корабель.
Він не піднімав очей від води, тільки дивився на свої руки.
Ось унизу в глибині якісь рибки пройшли темними стрілами. Алі не став
далі дивитись у глибину темряви. Він перевернувся на спину і поплив
голічерева. Над ним було дивне синє небо без жодної хмарки, і у височині
десь там, вгорі, вгорі пропливали поперек тому напрямку, що корабель, мчали
по небу п'ять червоних, вогняних хрестиків -- розпластаних у вільному леті
чайок. "Не може цього бути! Дурниця! Це омана! До повної темряви не більше,
ні, не більше години! Чайка денна птаха! Вона за годину -- за півтори до
заходу сонця спускається у гнізда! Це мені все ввижається -- тоді тут до
берега не більше години лету чайки! Значить, якби поплисти за чайками, то
тоді й без корабля я б приплив десь після півночі до землі. Може, спробувати
поплисти? А раптом біля берега акули?!"
Алі від жаху здригнувся, перевернувся і подививсь уперед. Побачив, що
корабель до нього значно наблизився. I на кораблі спущено вітрило.
Тут хлопця підняло на гребінь хвилі і йому від щастя аж запаморочилось
у голові, залило гарячим груди. Переборюючи вітер і хвилі, до нього хтось
плив, та ще й тягнув за собою надутий повітрям міх.
На кормі з'юрмилися люди.
Коли плавець наблизився, то Алі із здивуванням і острахом побачив, що
надутого міха тягне оманець -- ісмаїліт-відступник. Алі стишив рухи. Та
оманець закричав щосили, бачачи вагання Алі;
Поспішай, поспішай! Нас чекають! Обох, обох!!!
З допомогою оманця Алі швидко подолав відстань до вітрильника, який хоч
і спустив вітрило, і без весел, а все ж дрейфував під напруженими струменями
пів-денно-західного мусону.
На кормі не було нікого з матросів і зінджів-нурців. Вони зараз всі з
шаленим завзяттям вичерпували воду з трюму. Тільки руббан, чаклун, слов'янин
та стерновий допомогли вилізти з води врятованому хлопцю і
відступнику-ісмаіліту.
Через плече в слов'янина був перекинутий лук і за поясом ззаду стирчали
запхнуті стріли.
Алі вмить скумекав -- це слов'янин узяв зброю, щоб пристрелити оманця,
коли щось трапиться з Алі.
Руббан вхопив за плечі знесиленого хлопця і щосили трусонув, так що Алі
аж щоку прикусив до крові.
Відповідай!-- волав він.-- Що там знайшов?!! Раб каже-- ти пірнув, щоб
віднайти головну тріщину!! Знайшов?!! -- ревів капітан.
Від правого боку киля, коло дошки, вузька і вглиб розширяється
навкіс...
Довжина?!!
Два з половиною моїх лікті.
Можеш ще впірнути і віднайти?
Можу... Нехай зінджі готують мичку й мастику. Я зараз віддихаюсь.
Алі сів на палубу і закрив очі. Так він сидів кілька хвилин. Тим часом
руббан розлюченим, громовим голосом віддавав команди. I коли хлопець
віддихався трохи та звівся на ноги, все було готове до лагодження. А вітрило
вже розпустили. I корабель, щоправда без весел, знов рушив своїм курсом.
Алі перев'язали по попереку тонкою і преміцною джутовою линвою, й він
разом із зінджами-нурцями стрибнув за борт.
Скільки часу минуло, а під водою вже наставали сутінки -- чорний морок
підступав з глибини майже під самісіньке днище вітрильника. Зінджі тепер,
власне, й без Алі віднайшли потаємну щілину. А хлопець їм просто був
потрібен для ствердження, що це саме та щілина. Бо в глибину з них жоден не
міг занурити свою руку -- такі в Алі були худющі й тонюсінькі пальці. Зінджі
подали хлопцеві мичку джутову, просичену акулячим жиром, і хлопець заштовхав
її в найвужчі місця щілини. Потім йому подали ще й тонку ковбаску мастики.
Та дихання в нього не вистачило, і він випірнув на поверхню. А
нурці-ремонтники не спиняючись заштовхували в тонку й підступну щілину
мастику і джутову мичку.
Ще кілька разів пірнав з ними й Алі. Він їм не допомагав, а просто
дивився, як вони працюють. Тепер він не боявся, що відстане від корабля, і
плавав вільно під всім днищем вітрильника. Коли він вискакував на поверхню,
то чув шум вітру і плюскіт води, яку з трюму виливали матроси, булькотіння
розрізуваної форштевнем склистої води.
Тільки спустилося сонце, як у воді вмить настала ніч.
I зінджі-нурці скінчили роботу вже в повній темряві. Вони, виявляється,
ще знайшли дві скриті щілини, про які й Алі, і слов'янин не здогадувались.
Змучених, їх витягли на палубу і вони сіли на кормі -- тільки тут можна було
спокійно сидіти, бо сморід стерва проти вітру не розповсюджувався. Та не
дивлячись на смердючу задуху, що панувала над усім кораблем, з трюму
подавали й подавали відра з водою і розмірено, мов глеки норії, виплескували
назад у хвилі.
Всі мовчали. Алі загорнувся у свою замизкану джуббу і ніяк не міг
зігрітись -- та він був по-справжньому щасливий. Хоч і смоктало від голоду в
шлунку і знов повертався хвилями той жах, коли побачив, що корабель
віддаляться від нього.
Капітан вимірював першу зірку, що запалилась над ще вишневим обрієм,
коли з трюму радісно загорлали.
Він поспішив у трюм, і всі почули тепер і його радісний і хрипкий крик:
Слава Аллаху! Слава. Аллаху! Аллах акбар!!!
Нурці і Алі, забувши про втому, про сморід, побігли до отвору. А
звідтіля вже до половини виліз руббан.
О мої брати Славте Аллаха милостивого і милосердного!!! Води в трюмі
тепер лише по кісточки і прибуває вона по краплині.
Руббане! Кидай у море коні -- від задухи людям дихати немає чим.
Руббан уже виліз на повен зріст.
Щось ти голос почав часто подавати! -- суворо прохрипів він
слов'янину.-- Раб ти, і твоя справа виконувати накази руббана. А не повчати
свого господаря! Зрозумів?
Слов'янин похмуро кивнув головою і мовчки присів, притулившись
широченною спиною до обгорілого й тріснутого борту, Алі примостився біля
нього -- так було тепліше.
А руббан уже разом з матросами розпаковував загорнених коней, щоб
відрізати їхні хвости.
Сморід пішов такий, що кілька матросів не витримало і підбігло до
борту.
Слов'янин притулив рукав до обличчя, Алі теж.
Такий пожадливий! -- з презирством і обуренням проговорив, давлячись
від нудоти, слов'янин.
Так за хвости в Калікуті раджа платить, як і за живого коня! Величезні
гроші.
Гидота! На стерві золото збирати! Тьху! Чому, коли
кінь впав, хвоста не відрізав?! -- обурювався раб.
Як ти не розумієш?! -- говорив Алі.-- Тоді могла б кров попасти за
борт, і припливли 6 акули. Тоді нурцям кінець! I усім нам!
Коли зрештою хвости відтяли, то палих коней викинули за борт. Загорнуте
у старі вітрила стерво не потонуло, і вітер довго доносив на корабель
солодкий сморід.
I хоч команда хиталася від утоми, всі заходилися вимивати, вишкрябувати
забруднені дошки на палубі.
Розпалили жаровню на носі і готували у казанах рис.
Руббан щедро виділив для матросів в'яленого акулячого м'яса та фініків
і наказав поїсти всі кавуни. I щоб ніхто не лишив жодного насіннячка, ні
шкоринки. Все зібрати з корми.
Сам же він наказав старшому небожеві розпалити вугілля в маленькій
жаровні і підсмажити й потовкти зерна "бона".
Слов'янин підвівся, щоб приєднатися до матросів, але руббан стримав
його.
Сиди! Зараз вип'ємо "бона". Нам усім,-- він обвів рукою своїх
небожів-наффатінів, чаклуна, стернового, Алі й оманця-відступника,--
сьогодні ніч не можна спати. Сиди, відпочивай, поки "бон" зготую!
I руббан заходився заміряти зірки і щось креслити вугіллям по дошці,
зазирати до своєї потаємної навігаційної книги...
Оранжеве світло маленького світильника іскрилося крізь скляну трубку.
Воно вирізьблювало, обмальовувало золотими рисами його скоцюрблену постать
над книгою...
...Гарячий як вогонь, запашний, з якимось домішком дурманного аромату,
"бон" варив і роздавав сам руббан. Пили з малесеньких глиняних кухликів,
таких маленьких, що на долоні Алі, певно, два таких стало б.
Слов'янин кривився, морщив носа, але випив дві порції, від третьої
відмовився.
Хлопцеві вдруге небіж руббана не подав чашечку, хоча Алі так ще
хотілося гарячої, гіркої рідини! Наскільки цей напій смачний за вино! А
пахне як! Алі сидів і заздрісно споглядав, як чаклун цідить уже третій
кухоль, а руббан аж четвертий. Проте руббан четвертого не випив до кінця, а
віддав небожеві. Потім тихо промовив:
Зараз кожний на своє місце. Перевірте своє начиння, всі речі, зброю!
Підкріпіться фініками, не заощаджуйте! Коли почуєте мій свисток -- зразу на
корму!
Другий небіж - наффатін підсунув по палубі корзину з найкращими
в'яленими басрійськими фініками.
Кожен брав, скільки міг.
Слов'янин жмень п'ять кинув собі за пазуху. I спустився він не зразу, а
пішов на бак і взяв у моряків аж два кавуни. На нього невдоволено зиркнули,
але ніхто ні слова не посмів промовити.
В трюмі слов'янин запалив світильник і підвісив до основи щогли. А тоді
вже видобув із круглої корзини свого співтрапезника -- зеленого папугу.
Папуга, звільнившись із своєї темної в'язниці, стріпонув обскубаними крилами
і закричав своє "Го-го-го! Га-га-га!", а тоді іще якесь нерозбірливе слово
слов'янина.
Слов'янин розчулився і цмокнув папугу в його зелену скуйовджену
голівку. I зразу ж розколов кавун та найсмачніші кусник подав папузі на
кінці ножа.
Алі взяв половину кавуна і поліз до "свого" румака. Скакун не менше
папуги зрадів кавунові, та сказати про це не міг, а тільки хапав губами Алі
за пошматовану джуббу і тихо іржав. Проте Алі не було часу з ним гратися --
руббан недарма сказав наладнати зброю і начиння.
Він запалив лампу, якимось дивом уцілілу в нічному пеклі, й почав
перебирати свої гаразди.
Крізь похропування і рідке тупотіння коней Алі почув, що слов'янин ніби
гострить щось на оселці. Він прослизнув через вузенький прохід і визирнув
з-за коня. Той сидів скулиніг і, примостивши на коліні оселку, ретельно
направляв лезо сокири.
Алі був вражений не тим, що слов'янин направляє сокиру, а тим, що
насадив її на предовгий держак. Слов'янин побачив здивування Алі і,
підхопивши сокиру за топорище, помахав нею. I лезо сокири по всій довжині
вістря віддзеркалило червоний вогонь лампи.
Сокира у моєму краї -- і зброя, і начиння. Ворога б'ємо сокирою,
ведмедя, човни довбаємо, дерево рубаємо, дошки тешемо!
Слов'янин посміхнувся і викинув руку вперед. I сокира, крутонувшись
кілька разів, із дзвоном вп'ялась у щоглу.
Алі захоплено захитав головою, а слов'янин підняв палець угору, мовби
говорячи: "Отак і треба -- без похибки бити".
Що він здатен зробити сокирою, раб показав на початку другої
трьохгодинки після півночі.
Руббан тихо свиснув у срібний сюрчок, і зразу ж усі, кого він
попередив, примчали на корму.
Всі ж інші спали мертвим сном і не знали, що замислив руббан.
На кораблі не мигав жоден вогник, усі світильники були загашені.
Блакитне світло місяця падало на зосереджені обличчя тих, хто примчав на
поклик.
Обличчя руббана було в чорному затінку. Алі не бачив, як розкрилися
його вуста, і не бачив, на кого він дивився, коли почав свою промову:
Мої хлопці! До цього дня лише оцей худющий проноза називав мене
му'аллімом. Для всіх інших я був або руббан, або шейх! Тепер усі можуть
сказати, що я му'аллім. Принюхайтеся добре до вітру -- ви почуєте, що він
несе аромат зеленого лісу, солодкої води. Принюхайтесь добре! Станьте лівою
рукою до Високопоставленої і ловіть запах берега! Хто чує?
Алі принюхався і першим вигукнув:
О му'алліме! Пахне... наче... наранджем!..
О Аллах! Цей вискочка мене в саван спеленає! Дивіться ж, правовірні! --
Руббан підійшов до борту, потягнув за якусь линвочку і витяг з-за борту
роздвоєну гілку наранджу з трьома недозрілими плодами.
Всі в один голос вигукнули:
Аллах акбар!
Тихше, хлопці мої! Інші нехай ще сплять! Тепер запам'ятайте -- ми
вітрильник не затримували, нічого з нього не брали! Тим, хто був на
вітрильнику,-- вкоротити під корінь бороди, лишити довгі вуса. В кого були
довгі патли -- втяти найкоротше. Хто був у сорочках -- зняти сорочки!
Змінити все! Тобі, слов'янине, зараз чаклун пофарбує хною бороду й волосся.
I ти вдягнеш арабську сорочку...
Не буду вдягати сорочку! Я не був і не буду бабою!
Дурень! Мені або треба тебе втопити, щоб нас не признали по тобі, або
змінити тобі всю личину! Ти це зрозумів?!! Якщо ми без перепон ступимо на
землю, я, клянусь дев'яносто дев'ятьма іменами Аллаха, відпущу тебе на волю.
Прикликаю всіх присутніх і Аллаха у свідки -- я дотримаю слова! -- ледь не
лускав від люті руббан.
Слов'янин довго-довго мовчав, при цьому рука його мертво лежала на
сокирі, зрештою він проказав:
Що маю робити?
Зараз тобі чаклун пофарбує і вкоротить волосся, а потім ти розрубаєш
рею на шмати, розколеш на смуги і зробиш із них жердини. I все це до
світанку! Іди вниз, Н'кумбі, міняй личину слов'янинові. Ми ж спускаємо рею.
Ти, малий поспішай до коней!
Рею обережно, гальмуючи через кожну сажень її рух, спустили на правий
борт. Бо під лівим бортом, у затишку спали хлопці. Судно дало крен на правий
борт, і поволі вітер відносив його до невидимого берега. Всі кинулися до реї
і почали відтинати ножами кріплення вітрила, шматувати вітрило на довгі
смуги. Як не намагалися діяти обережно, проте знявся добрий гармидер.
А матроси спали.
Ось із трюму вилізли дві дивні постаті -- обидві майже голі, тільки в
однієї на голові гостроконечна козяча шапка, а в другої вся голова загорнута
якоюсь брудною ганчіркою.
Алі зрозумів, що той другий -- слов'янин.
Слов'янин підійшов до реї, змахнув руками -- і під світлом місяця
півколом зблисла і впала вигострена сокира. Від удару вистояне дерево
загуло, як барабан.
I зразу ж чаклун засвистів у дудку.
Хтось із моряків прокинувся, підвів голову, подивився безтямними очима,
та, не побачивши вогню пожежі, не почувши вигуків, галасу, а лише розмірене
цюкання по реї та гугняве свистіння сопілки, знов безжурно захропів.
Співай "Фатіму"! -- наказав стиха руббан оманцеві. I той завів стиха
"Фатіму".
Хтось другий підняв голову і спросоння забурчав заздрісно:
Де в нього сили є ще виспівувати, у чортового перевертня? Га?!--I так
само, як і перший мулат-матрос, впустив голову на руку й закляк у глибокім
сні. А завинутий у запинало слов'янин кришив сокирою рею. А дерево ж було
вистояне, в'язке й щільне, як добрий буйволячий ріг! Одинак, коли на сході
над обрієм заблищала яскрава вранішня зоря -- він уже розколював,
розщеплював клином останній відтинок реї. Всі інші жердини ті, хто не спав,
і навіть сам руббан, обстругували своїми ножами.
I вся палуба шелестіла від стружок.
Ось слов'янин втер піт з чола і покликав руббана:
Му'алліме! Я чув запах іншої води. Водорость.
Присягаюсь Аллахом, хай інші засвідчать -- слов'янин не раб! Тепер
очистіть палубу, розбудіть хлопців-- підступає час молитви.
Все зрушилося на вітрильнику, всі кинулися прибирати, чистити палубу.
Тільки Алі не втримався -- прослизнув на носа вітрильника і почав
принюхуватись до легкого вітерцю. Нічний легенький павітер доносив з темряви
зовсім інші запахи, ніж усі минулі дні. Наче пахло солодким ламаним стеблом,
наче домішувались якісь струмені прілої зелені, часом пропливав тонкий запах
пересушених, перегорілих трав.
Алі стояв обличчям до сходу, але очі заплющив, а голову задер і все
втягував і втягував через роздуті ніздрі струмені розплилих, нетривких,
змінних пахощів.
Алі все ще стояв із заплющеними очима, коли почув, як руббан виспівує
заклик до молитви.
Алі розклепив повіки і зиркнув на вранішню блискучу зірку Зухру -- вона
загасала в рожевій смузі над чорним обрієм.
Алі повернувся спиною до зірки і став вибирати місце для молитви.
Корабель, при одній щоглі, з побитими кормовими каютами і зі
скособоченим стерном, при одній кітвиці, ніби застиг. I так стояв, поки його
команда, повернувшись лицем до Мекки4, а спиною до вранішньої
зорі, ревно молилась.
А до сонця, що сходило, повернулися слов'янин, негри та чаклун. Кожен
молився своєму богу. Та молитва у всіх була одна -- щоб скоріше ступити на
тверду землю!
Скінчилась молитва. I викотилося з-за обрію малинове сонце.
Вітер від невидимого берега посилився.
Він тепер приносив такі сильні запахи медових квітів і зелені, що вже
всі чули запах казкової індійської землі.
Хлопці!!! Слухай мене! На весла!!! Нам допоможе приплив!!!
Чаклун ударив у барабан, відступник-оманець задудів у гугняву дудку.
Вдарили по зеленій воді лопаті весел, і запінилася навколо них золота
піна. Алі почала бити лихоманка. Він уже не знав, чи то він чує запахи
казкових лісів Індії, чи йому здається. Алі помацав своє чоло -- воно було
холодне зовсім і ледь вогке. Його трусила пропасниця нетерпіння, хотілося
побачити райську землю! Щоб старші не помітили його хвилювання, він то
спускався вниз до коней, вкотре перевіряв їхнє начиння, то вилазив на палубу
і обходив її, ніби був володарем корабля. Кожен зосереджено робив своє діло,
тому ніхто спочатку не помітив хворобливого неспокою Алі.
Тільки загорнутий у жахливо поплямоване запинало слов'янин на хвилю
підняв голову від своїх дзвінких жердин:
Мучить тебе чекання?! Тоді лізь на щоглу, пильнуй, чи є берег... Легше
стане!
Алі послухав слов'янина і, як наполоханий кіт, видерся на вершок
вцілілої першої щогли.
Сонце сліпило йому очі -- він побачив перед собою блискучу воду і
блакитне небо над нею.
Сонце відірвалося від обрію, почало зменшуватись і підносилось уже на
повну величину свого диска. I тут Алі побачив, як від темного моря наче
відділяється ще темніша смуга й поволі гострішає її нерівний верх.
Ось прорізалися гострі злами темної, майже чорної стіни. Просто по
курсу судна наче виростало чи то звищення, чи то пагорб з крутими краями. А
обабіч розкривалися гострі верхи, припущені якоюсь рослинністю. Сонце
зсунулося праворуч і ще піднеслось угору. Алі розрізняв тепер на пагорбах
дерева, наче маленькі горошинки.
О правовірні! -- заволав він.-- Бачу землю!
Що саме бачиш? -- заревів знизу руббан.
Ліворуч круті верхи гір, праворуч круті верхи гір!
Посередині наче пагорб з крутими схилами і геть порослий великими
деревами!
I руббан закричав:
Аллах та помилує всіх, хто взиває: "Аллах великий!"
I відповіли йому нестямними від радості, одностайними, потрійними
криками:
Аллах акбар!!! Аллах акбар!!! Аллах акбар!!!
I обіймали один одного, вітали і плакали від радості й щастя.
26. ЧУДЕСА В КАЛІКУТІ
Алі примостився на вершку щогли наче та пташка, що спустилася на
вітрильник перед ураганом.
Попереду над блакиттю іскристого простору -- тонка біла смуга берега,
смарагдово-сині далекі пагорби і ще далеко-далі сині, лазуритові верхи гір.
Позаду набігав невпинними рядами хвиль, наближався припливом безмежний,
неосяжний, синій, аж чорний на обрії, океан.
А над океанським обрієм зависли сліпучо-білі смуги хмар. Ті хмари ані
зростали, ані зменшувались.
Внизу на кораблі діялось щось незвичне.
Руббан метушився межи своїх матросів. Кожного приставляв до якогось
діла.
Та спочатку він виніс корзини із залишками наранджів, фініками та
акулячим м'ясом. Всі хапали і жерли, хто скільки міг.
Алі тільки краєм ока позирнув на метушню і знову вп'явся очима в
індійський берег. Слов'янин охриплим голосом кликав Алі, щоб той спустився і
взяв нарандж. Та хлопець тільки махнув рукою: "Не заважай!"
Корабель поволі підносило на хвилях припливу до славного міста
Калікута.
В одному місці на білій смузі берега Алі вгледів мовби велику купу
світлих цеглин. До всього в одному місці наче підносились арбалетні стріли.
"Та це ж мінарети кварталу Дар-ель-Араб!" I зовсім поруч ніби розривався
білий пісок. I щось там блищало. "Та це ж гирло річки!"
О му'алліме! -- спитав Алі, не споглядаючи вниз.-- А в Калікуті річка
є?
Та му'аллім не відповів йому.
3 великим зусиллям хлопець опустив очі.
I від здивування ледь не полетів униз.
На лівому борті зінджі - нурці черпали шкіряними відрами воду і
виливали вниз, у трюм.
Наффатіни, родичі руббана, відсікали гострими теслами останні перев'язі
на палубних дошках. Інші моряки тягали ці дошки і складали у кормовий трюм.
На кормі руббан керував дивним ділом -- його матроси тягали з-за борту
морську воду і заливали її в здоровенний бурдюк, у той, що забрали з
індійського вітрильника.
I ще була дивина -- у трюмі, тепер вже й не трюмі, бо над ним не було
палубного настилу, людина з темнорудим коротким волоссям і бородою
зв'язувала коней звичайними линвами. Помочі ж обрізала під корінь гострим
лезом сокири.
А внизу під самісінькою щоглою, чаклун закінчував голити брови оманцю -
відступнику. Все інше волосся з голови оманця було вже зголене. Його череп
блищав блідою синюватою шкірою.
3 гучним плюскотом скинули моряки за корму бурдюк, повний води.
А руббан уже керував спаленням па жаровнях одягу тих моряків, що напали
на індійський вітрильник. Туди ж покидали шкоринки з наранджів, кісточки
фініків, корзини індійські та штани й сорочку слов'янина. Сам руббан усе те
покропив нафтою із довгогорлого глечика.
I чорний стовп ядучого, масного диму піднісся високо вгору, вигинаючись
дугою до берега.
Коні тривожно гоготіли в залитому водою трюмі.
Алі не відривав очей від берега.
Він побачив -- наче три маленьких плавунці відірвалися від гирла річки.
Руббан тепер почув Алі і відчайдушно засвистів у свій довгий срібний
сюрчок.
Всі миттю завмерли, прислухаючись до його хрипкого крику.
Слухайте уважно і запам'ятовуйте кожне моє слово! Нас підхопило ще біля
Бахрейнських островів піщаним вітром пустелі і понесло без зупинки в океані!
Запам'ятали? Коней я купив в Убуллі у курдів! Чотирьох чоловік змило
хвилями! Один полетів на небо! Щоглу зламала блискавка! За весь час ми
нікого не бачили на морі! I ні в кого не брали й фінікової кісточки! Якщо
хтось із вас прохопиться хоч словом -- здохне як шолудивий пес! I наранджі,
і фініки були заговорені... А тепер на весла! Нас зустрічають митники!!!
Алі хотів йому крикнути про голубів та папугу, та роздумав. Зрештою, не
він їх забирав.
Лопаті весел розірвали воду і посунули корабель уперед, до смарагдових
пагорбів і синіх гір!
Коли каріби наблизились, руббан скомандував зінджам по-справжньому
виливати воду з трюму.
Фарбований слов'янин, уздрівши коричневі тіла гребців на карібах, поліз
до схованки по глечик. Покалатав біля вуха, видер чіп і з насолодою вицідив
залишки вина. Помилувався глеком і сунув глек під воду.
Забулькотіла вода в глеку, вибухаючи великими пухирями повітря на
поверхні. Слов'янин тоді запхав глек у корзину і викинув з лівого борту.
Ісмаїліт-перевертень перетворився на мандрівного каландаря. У вереті, з
патерицею і кокосовою шкаралупою на поясі. А голена голова була так
досконало вмащена якимось темним мастилом, що здавалось, ніби вона давно вже
засмагла...
Коли стражі з першого човна полізли на корабель, руббан заволав не
своїм голосом.
О посланці Аллаха!!! О наші рятівники!!!
I кинувся обіймати майже голого, та при зброї, стража.
Мов по команді, інші моряки, ревучи не своїми голосами славу Аллаху,
полізли обіймати чорновидих, патлатих вояків.
Алі не злізав зі щогли.
Ґвалт здійнявся неймовірний.
I папуга на плечі фарбованого слов'янина кричав незрозумілі слова:
"Курвин син!"
Матроси так вчепились у гостей, що ті не могли зрушити з місця.
На другому, найбільшому човні підвівся огрядний чоловік у персидськім
каптані, при поцяцькованій самоцвітами шаблі.
Він закричав, намагаючись спинити весь цей лемент на кораблі.
Та руббан, який краєм ока слідкував за ним, тільки підсилив
славословлення Аллаху. I всі матроси вчинили на взірець свого ватажка.
I тоді достойник у коштовних одежах наказав підлеглим підігнати каріб
до крутобокого вітрильника. Четверо пахолків підсадили його на плечах, інші
з корабля обережно підняли на кормову палубу,
Руббан відштовхнув оголеного воїна і кинувся з розпростертими руками до
сильника. А той виставив уперед руки, ніби боявся забруднитись об руббана.
Як?!! -- заревів йєменський мореплавець, вирячаючи очі.-- Ти не хочеш
обнятись із мусульманином, онуком жінки з племені пророка, та хай буде з ним
і його родиною поспішення Аллаха?!! О часи, о люті часи, коли правовірні не
радіють один одному! О люди! Будьте свідками моєї печалі! Нас мчали вітри
смерті через усі протоки! Ми втратили двох найкращих скакунів, яких колись
знали степи Харрану ! Ми загубили в хвилях чотирьох найвправніших моряків!
Нашого дидбана вхопили джини і потягли кудись за хмари!
О горе, правовірні, горе нам!!!
Руббан розвів руки і впав крижем на палубу.
Побачивши таке, раїс порту й митниці наказав своїм слугам відступити.
Затим підступив до руббана і, не нахиляючись, почав говорити. Алі не все
дібрав, що мовив раїс, але зрозумів, що руббан допустився неймовірної
помилки -- обняв людину низької касти -- "джаті" -- і тим самим осквернився,
став нечистим.
Руббан прудко звівся і без усякого вже лицедійства, але гостро і суворо
сказав:
Він мусульманин! А мусульмани, крім єретиків, усі рівні! Бо вони всі
раби Аллаха, милостивого і милосердного!
Руббане! Ти знаєш шаріат, та не забувай про адат 2! Він
мусульманин, але з низької касти! Тут Індія, руббане! А зараз мої люди
перепишуть твій достаток і твоїх людей, і тоді я дозволю вітрильнику зайти в
порт.
Алі чув як руббан скригнув зубами, але схилив голову і промовив:
О раїсе! Слухаю і підкоряюсь! На вухах і на очах! За твої щедроти дарую
тобі коня! Егей! Горобець, покажи золотогривого раїсу!
I тут Алі заволав зі щогли, граючи дурника -- дуже сподобалось йому
лицедійство руббана:
О му'алліме! Жах проймає мене -- ми маємо потонути! Мені снився сон, що
корабель потоне біля берега разом з кіньми!.. Ми вже потопаємо. Мені зверху
видно, що вода в трюмі прибуває!
Він що у вас -- віщун? -- занепокоївся раїс.
На жаль, часом буває... Сновида... Я б його не взяв, так за ним гнались
одні... Він напророчив, що вони понесуть збитки і їх обдурять...-- скрушно
хитаючи головою, промовив руббан.
Знаєш що, руббане! Пливіть у гирло і садовіть на мілину корабель...
I спішно наказав пахолкам спустити себе в каріб. Його веслярі занурили
гостроконечні лопаті весел у прозору воду і повели каріби попереду
вітрильника.
Зінджі заходилися знов вичерпувати воду.
Веслярі так гребли, як не старались ще під час усієї шаленої подорожі.
Аж димок блакитними хвостиками почав схоплюватися з-під дерев'яних кочетів.
Алі сидів на щоглі до тієї миті, коли корабель проповз у гирло річки і
ліг своїм понівеченим днищем ва біле піщане дно.
Алі скотився вниз по линвах, ледь не спаливши собі долоні та підошви
ніг -- так поспішав на тверду землю!
Не менше за нього поспішали й митники. Тільки з берега на корабель. 3
каламами й книгами податків, ніби зі знаряддями тортур, кинулись вони на
беззахисний корабель. Всюди пхали свого носа, зазирали у всі шпарки. I все
щось писали та писали. Нікого не пускали з корабля. На березі стояли
списоносці, а на воді в карібах лучники.
Раїс у своїй білій чалмі підносився над усіма. Його паланкін тримали
здоровенні чорні раби, а один ефіоп незворушно простер над ним прездорову
парасолю.
Уздрівши таку халепу, хлопець знов видерся на щоглу. Внизу галас, то
сперечались митники й моряки. Охрипло горлав руббан. Іржали коні, щось
лементував папуга на плечі слов'янина.
Та Алі не став тим перейматись -- він був на індійський землі!
I він споглядав із своєї височини портові причали, велетенські будови
складів. А он у морі, трохи віддаль від гирла кілька величезних тупоносих
багатощоглових кораблів . На височенних деменах тих велетів свіжий вітер
тріпав шовкові жовті стяги. А на стягах, мов павуки каракурти, розповзались
чорні написи.
Вітер з моря на хвилю притишився, і від портових будівель понесло
тонкими пахощами терпкої гвоздики, п'янкого аромату цинамонової кори і ніби
якимось солодким вином, гіркуватим дурманом і запашною солодкуватою олією.
За складами піднімалися стіни мусульманського кварталу. Над мурами
височіли округлі бані мечетей і стриміли стрункі мінарети.
Далі підносились зелені верхів'я велетенських дерев, знов стіни
кварталів, а за ними -- низькі будівлі, криті тростиною та пальмовим листям.
I скрізь із рожево-вохристого каменю, немов велетенс