ькі тістечка, що продавали в християнських монастирях, підносилися високі храми індусів. I скрізь, де тільки між будівлями, мурами й деревами було трохи вільного простору, виднілись юрмища темношкірих, майже голих людей. I на причалах теж з'юрмився чималий тлум людей. Геть усі майже голі, коричневошкірі. I ні в кого, на відміну від арабів-моряків і стражів митниці, ніякої зброї -- навіть ножа за поясом. Краєм ока Алі спостеріг, як враз над пальмовим дахом довжелезної будівлі з'явився темношкірий патлатий чоловік з якимось гаком чи топірцем в руках. I він, о диво, поплив злегка похитуючись, над дахом будівлі. За ним ще з'явилися з-за дерев люди з подібними гачкуватими палицями в руках і теж почали рухатись на рівні пальмового даху. Та ніхто в їхній бік і не зиркнув. Алі аж рота роззявив від несподіваного видовища. Та ще мить -- усе стало зрозуміло. 3-за рогу будівлі виступив слон з погоничем на горбку. За першим ще слони із погоничами. Всі тварини тягли в хоботах здоровенні в'язанки довгих вохристих жердин. Як тільки тварини вийшли на берег, то зразу ж, керовані погоничами, почали складати у купу в'язанки жердин. Алі аж у роті пересохло від хвилювання -- ось-ось вони, поруч зовсім, чудесні індійські слони! Серце калатало, хотілося кричати від радості й захвату -- не тому, що він побачив такого велетенського звіра, а тому що цей велетень такий зграбний і слухняний! Алі не витримав і заволав у захопленні від цього чудесного творіння Аллаха: "Аллах акбар!!! Аллах акбар!" А слони, склавши свій вантаж, спускались до річки. Коли вони зайшли у воду і почали купатись, поливаючи себе з хоботів водою, Алі геть збожеволів від захвату. Він тільки викрикував, наче дервіш на зікрі: "О Аллах, о Аллах, о Аллах!!!" Один із митників почав кликати Алі щоб вчинити йому допит під присягою, як і всім мусульманам з корабля. Та Алі навіть не позирнув униз. Спека різала людям тіла, забивала дихання, витискала з усіх пор хворобливий липкий піт. Руббан не витримав ї закричав до раїса митниці: О достойний і ласкавий! Припини цю тортуру! Ще півгодини -- і коні почнуть падати! Кінь не може стояти без руху під таким сонцем... Заклинаю Аллах, будь милосердним і справедливим!.. Раїс у відповідь не став кричати. Тільки розвів руками, мов говорячи: "Я нічого не можу вдіяти... Закон є закон!" Руббан уже без всякого лицедійства схопився за голову і заволав у розпачі: О Аллах! Милостивий і милосердний! За що ти караєш мене так тяжко?!! О Аллах! Взиваю до твого милосердя!!! I тут захропів наврочений кінь. Кінь бився у корчах, на тонких губах у нього зависла піна. I майже водночас на кормі пролунав зойк і з глухим стогоном упав один митник. Та стогін змовк після дзвінкого удару його голови об дошки. Він тільки мовчки, як риба, жував повітря, а з носа в нього цівками лилась кров. Всі з жахом відскочили від нього. В одну мить не лишилось на кормовій палубі й одного митника, Руббан миттю отямився і засвистів у сюрчок. Наказав хлопцям на линвах витягати коней із трюму. Одностайно, не вагаючись і миті, всі кинулись до праці. Навіть Алі поспішив із свого "сідала". І не жаліючи себе, надриваючи собі жили, моряки витягали коней на линвах нагору і опускали на рінь. А коні нікуди не кидались, не вихали, не скаженіли, а зразу ж простували до води. Тут слов'янин не витримав і закричав руббанові, що не можна давати коням води досхочу, а треба їх негайно поставити в затінок. I, не чекаючи ніяких наказів, заходився відганяти коней від води і в'язати в тіні навісу біля складу. Ще не всіх коней переправили на берег, як руббан допустився помилки. Але він і не міг вчинити інакше, бо був правовірним мусульманином. Він наказав зінджам-ідолоклонникам винести на берег покійника і вимити від крові палубу. Тільки-но вони виконали наказ руббана, як зразу ж митники видерлися на корабель і почали свій розбій. I тепер виходило, що команда вивантажувала коней, а митники виносили з корабля на берег до митниці все, що тільки можна було потягти з корабля. Навіть палубні дошки! Потім усю команду загнали в довгий і напівтемний сарай митниці. I там у кожного мусульманина під присягою випитували ім'я кожного, хто його батьки, звідкіля він, який його достаток, що відбувалось під час плавання. Одночасно інші митники порпалися в купі матроських речей і корабельного начиння. Потім, після такої пригоди, матроси багатьох своїх речей так і не віднайшли. Приступили митники і до Алі, щоб під присягою допитати його. I почали вже, схопили вже, щоб потягти в окрему комірчину для допитів. Та матроси на чолі з керманичем підскочили до митників і видерли Алі з їхніх рук. Митники кричали, що Алі дорослий і має відповідати, як і всі. А керманич і матроси кричали, що без каді це питання не має права ніхто вирішувати на власний розсуд . Хто зна, чим би скінчилася суперечка, якби не почувся бій барабанів та завивання труб, галас величезного людського тлуму. Прибув сам раджа Калікута подивитися на перший корабель цього року. Власне, не корабель, а коней. Цей візит звільнив Алі та корабельну команду від подальших знущань. Їх усіх випустили з митниці, і вони вишикувались разом із руббаном біля коней. Раджа в золотому паланкіні поплив до них через юрмище своїх танцівниць, барабанщиків, воїнів і рабів. Попереду котився тлумач, загорнутий у білу спідницю. За паланкіном раджі горою сунув розцяцькований слон. Його довгі ікла були подовжені гострими сталевими лезами. Хоботом він тримав нагайку-трійчатку із сталевих ланцюжків. На кінці кожного ланцюга висіла гранчаста сталева куля. На чубкові в слона ніхто не сидів і ніхто не виступав поруч нього, Алі зрозумів: цей слон у яскравій шовковій попоні --страж самого раджі. Носії паланкіна, велетні-зінджі спинилися навпроти коней. Застиг за палашем раджі слон-охоронець. Алі вразило коричневе вусате обличчя раджі. Незворушне, наче вирізьблене з каменю. Очі велетенські, чорні, мов з полірованого гагату, ледь вирлаті. Та не було ніякого виразу в них, коли раджа оглядав кожного коня окремо. А виводив перед його очі скакунів фарбований слов'янин. Наврочений кінь шарпонувся і пішов боком до раджі. Слов'янин завис на линві, тягнучи коня назад. Та велетенський слон миттю відступив набік з-за паланкіну і замахнувся сталевим нагаєм на коня. Кінь злякано захропів і порачкував назад, тягнучи за собою по піску не менш переляканого слов'янина. Це Алі побачив по тому, як від лиця слов'янина відлила кров, і воно стало сіро-брудним. Коли раджа споглядав останнього коня, навіть місцеві стражники і митники ледь стояли на ногах, так їх припекло люте сонце. I вітерець з океану не приносив полегшення він був вогкий і пекучий, тільки пахнув йодом, гнилими водоростями. Нарешті раджа розтулив вуста і тонким голосом сповістив, що коні ці припали йому до смаку і він забирає їх. Зразу ж із почту раджі вибіг кругленький чоловічок і подав руббану важкенький мішечок із золотом. Руббан простягнув цьому чоловікові два кінських хвости. Це ті коні, що їх поглинуло море за сто фарсахів від Калікута... Ти що, руббане, невдоволений щедрістю раджі?! -- спитав чоловічок, зловісно всміхаючись у тарганячі велетенські вуса. Я всім вдоволений і щасливий! Але кому я маю продати ці хвости? Чоловічок сказав щось тлумачеві, той сказав раджі. Вперше і востаннє посмішка ледь скривила точені вуста раджі. Він щось швидко проговорив. Тлумач сказав ці ж слова товстенькому, і той уже переказав руббану: Найсвітліший повелитель ласкаво дозволяє раїсу митниці купити цих прекрасних скакунів. Ти вдоволений? О наймудріший, найщедріший і найсвітліший повелителю, немає межі моїй радості від твоїх щедрот! Але я прошу про велику ласку! Мій корабель втратив щоглу і човен. Я прошу дозволу самому в лісі вибрати і зрубати дерева! Дуже прошу твоєї ласки! Тлумач переклав прохання руббана. Раджа зробив знак рукою, що він зрозумів прохання. Довго тривала мовчанка. Всі умлівали, лише раджа був незворушний. Нарешті він розкрив вуста: Тільки п'ять чоловік можуть піти в ліс. Дерево рубайте самі, а притягнуть його мої слони! -- переклав тлумач і показав пальцями, що треба впасти навколішки й дякувати. Так руббан і зробив, а за ним і вся команда. I зразу ж чорношкірі раби повернули паланкін, і раджа, ніби визолочена статуя, поплив над натовпом. А за ним слон-охоронець зі сталевим нагаєм, щоб ніхто близько не підступав. Потім посунули барабанщики і танцівниці, вигинаючись, викручуючись у стрімкому танці. Далі загупали піші списоносці й лучники. А за воїнами по чотири конюхи-ефіопи повели кожного коня. Тільки наврочений кінь не давався. Падав, вибрикував. I одним ударом копита розкроїв стегно конюху-африканцю. Тоді до руббана, що висипав на плат монети і почав рахувати їх, підбіг вусатий товстун: Ти можеш щось вдіяти із цим скаженим конем? Ось ці двоє можуть з ним упоратись! -- I руббан однією рукою показав на фарбованого слов'янина, а другою на Алі. Товстун кинувся до слов'янина, що посадовив собі знов на плече папугу і розмовляв з ним. Папуга все повторював те саме "Курвин син!" Алі хотів спитати, що це значить, та все щось заважало. Слов'янин показав на Алі: Він кращий, ніж я! Він довше був біля того коня. -- Нічого, підете удвох! -- вирішив товстун. I блискавично, мигнути вони не встигли, як біля Алі стало двоє воїнів із шаблями наголо, а біля слов'янина аж шестеро. Хлопець і слов'янин поспішили до коня -- не посперечаєшся! Алі не мав ніяких лакіток для коня. Не було й часу щось вигадати. Отож він, з гарячки, витяг недожований добрий шмат акулячого м'яса -- єдине, що встиг вихопити в митників з-під рук. Підступав до навроченого коня, простягаючи шмат солоної риби. А кінь йому назустріч, Вхопив солону рибу і з насолодою почав гризти. Поки Алі огладжував тварину, слов'янин вихопив в одного з конюхів вуздечку і накинув на коня. Тільки спочатку не вставив вудило, звичайно. Отак вони вдвох повели через усе місто норовистого коня. Барабани били не дуже голосно, дудки тихо свистіли -- певно, щоб не сполохати коней. Через те було добро чути дзвін срібних бубонців на ногах і на руках танцівниць. Через весь Калікут разом з раджею, усіма його слонами й воїнами, сановниками, тлумачами та казначеями, музиками й танцівницями пройшли Алі та фарбований слов'янин. Через усі його майдани, з'єднані вулицями та кварталами різних вір, мов і ремесел. Куди не подивить -- все тут було неймовірне й цікаве. Ось корови. Ніби якісь сновиди, облізлі, мишасті й полові, горбаті й ребристі, схожі на скелети й привиди, намагалися вони зайти до храму, чи потягти щось з лавки зеленяра. На товстенних гілках неймовірно великих дерев довгохвості, чорноморді мавпи здіймали страшенний ґвалт. На самісіньких вершках галасували зелені папуги, точнісінько такі, як папуга слов'янина. Всі вулиці, опріч того місця, де відбувався прохід почту раджі,-- все було заповнено тлумами людей. I тут Алі побачив зовсім голих чоловіків. Вони або куняли в затінку, або сиділи на пекучому сонці й дивились перед собою безтямними очима, ворушачи вустами, мовби читаючи якусь молитву. Срібний дзвін наповнював вулиці, де мідники й золотарі карбували, кували й лили вибагливі й дорогоцінні прикраси. Тонкі, гострі й сильні запахи від тих всіх спецій, овочів, плодів та коренів, що лежали й висіли в лавках, чарували, паморочили голову хлопцеві. I в той же час із різних завулків напливав хвилями сморід від нечистот, бруду й сміття, На одних городянах були білосніжні запинала, на других лише зотліле смердюче шмаття. Алі побачив і могутніх оголених стражників, і напівзасохлі людські живі кістяки. Ці недобитки тягли поїдені хворобами руки до тих, хто був здоровіший і щасливіший за них. Та Алі не помітив за весь похід жодного руху, щоб хтось щось простягнув тим, хто благав про поміч. Були у місті й багатющі паланкіни. Звичайно, не такі великі й поцяцьковані, як у раджі. Алі роздивлявся, та все ж боявся сильно крутити головою. Схоплював тільки те, що траплялось просто перед очі. Ось два пси на сходах храму завелися за якусь шкоринку. Догризають один одного, харчать в останніх судомах. А полова корова, не корова -- скелет ребристий, розбороняє їх рогами, намагається розкидати у різні боки. Он лежить, висохлий, немов мертвяк, зовсім голий старець. Підклавши під голову кулак, ворушить вустами і краєм ока споглядає грифів, що спустилися на вершок храму. Ось, стрункіші за найгнучкішу тростину, виступають майже оголені темношкірі дівчата. На руках, на шиї яскраві прикраси із якогось насіння. Обличчя в них красивіші, ніж у красуні співачки Ніссо. А несуть вони на голові корзини з перепаленими шматами вапна. Сонце блищить на їх темних, мов старовинна бронза, тілах, грає на сторчливих персах, що при кожному кроці пружно підскакують. Ось нужденний сміттяр, як і його батько Хасан, на сходах рожевостінного храму порпається -- підбирає в корзину сміття, змітає пісок. Он знову темношкірі, майже голі, з ледве обгорнутими стегнами, жінки й дівчата несуть на головах корзини із шматами битих коралів та вапняку. Коли вони поспішали разом з усіма конярами-ефіопами за раджею, папуга на плечі слов'янина почав невдоволено щось кричати. I зразу ж один могутній вояк-зіндж швидким, блискавичним рухом вхопив птаха і відступив кудись набік. Слов'янин тільки прохрипів щось запаленими вустами. Нарешті перебігли майже через великий майдан і підступили до рожевостінної фортеці. Зразу за мурами підносився, тягнувся просто в темно-синє небо величезніший білокам'яний палац. А поруч -- не менш пишний храм з червоного каменю. У брамі між двома баштами стояли незлічені стражі. I ще сиділо кілька десятків писарів-кадібів та рахівників. Вони рахували тих, хто заходив з раджею до замку. Коли Алі й слов'янин наблизилися до рахівників, ті щось голосно закричали. Зразу ж підскочили здоровенні могутні стражники-індуси. Лише в коротеньких обгортках-спідницях, зате при шаблях наголо. Зупинили Алі та слов'янина -- мовляв, не дозволяється чужинцям заходити до фортеці раджі. I зразу ж, як з-під землі, об'явився товстун і з ним чи не дюжина м'язистих стражів. Вони перехопили навроченого коня від Алі й слов'янина і потягли, майже понесли його на подвір'я фортеці. Наче джин з бутля, виник чорний велетень і подав слов'янину його розкуйовдженого зеленого папугу. Папуга кусав дзьобом пальці чорному стражу і кричав своє. Алі хотів спитати в слов'янина, що він кричить, та тут наблизились два слони з музиками, і Алі про все забув. Картаті, візерунчасті покривала на слонах були оздоблені золототканими шнурами й торочками. Налобники слонів іскрилися золотом, сріблом і всіма барвами веселки від незліченних самоцвітів. Алі й слов'янин стояли за спинами стражів, притиснуті до мурів, поки заповзав у двір велетенський виїзд раджі. Коли ж увесь почет з барабанним калатанням, завиванням сурм і дудок, дзвоном срібних бубонців на ногах незліченних танцівниць влився до фортеці, тоді стулки воріт з рипінням замкнулися. Тільки червона курява густим димом знеслася від землі, закривши людей майже по груди. Стражники розступилися, й Алі та слов'янин змогли вільно віддихатись. I вони пішли назад до порту через усе місто. Ішли двоє мандрівців незнаним містом, і ніхто до них не заговорив. Лише папуга порушував мовчанку і белькотів щось своє. Та зараз в Алі пропав настрій спитати, що воно значить. Бо якось незручно їм обом -- і дорослому, і малому -- почувалося серед цих людей. Їх обох вразило ось що: люди, що йшли їм назустріч, побачивши чужинців, відступали з їхнього шляху, ніби страхаючись торкнутись іновірців тілом чи одягом. I так чинили не лише добре вбрані, вгодовані перехожі, а й бідні, зовсім нужденні люди. Слухай, хлопче! Тут є дивна річ. Ми їм більше страху даєм, ніж прокажені! Ти це розумієш?! Ми для них бридкіші прокажених! Ми -- як нечистота для них. Ти розумієш?! I Алі згодився, бо так воно й виходило. Дивись -- продовжував збуджений слов'янин. -- Ці індуси ходять загорнуті в довгі тканини! Їхня віра не вміє шити ні штани, ні сорочки! Алі ж іще більше вразило, що брудна за шаріатом тварина, собака, вільно гуляє на сходах храму, в храмі. I Алі вирішив подивитись, зазирнути до храму, Слухай, слов'янине! Давай зазирнемо до храму. А в них дозвіл є чужинцям? Не знаю. Але ж дивись -- мавпи заходять, корови гидять, собаки забігають... Вони неквапно піднялися по запльованих, засмічених якимось лушпинням сходах. I тільки-но зібралися пройти між колонами, як вмить їх обступив натовп убогих, обдертих, брудних, але при повному здоров'ї, патлатих, майже голих молодиків, Вони розмахували кулаками, насідали, відштовхували, тіснили зі сходів від дверей храму хлопця і слов'янина. Алі та слов'янин рачкували перед розлюченими, роз'юшеними, напівголими чи то жебраками, чи то злодюгами. Бо жоден з них не мав натруджених рук -- це Алі відразу зауважив. Юрба гнала Алі й слов'янина до брами кварталу. I зразу ж, тільки-но Алі зі слов'янином переступили браму кварталу, юрба, мов за командою, замовкла. Лють збіговиська вмить ущухла. Всі повернули і, не розмовляючи один з одним, спокійно пішли в затишок храму, щоб розлягтися і сидіти безтямно, без всякого руху і чекати, коли жерці з храму винесуть їм залишки від пуджі6. Хлопець і дорослий поспішали вулицею, тремтячи від напруги, від страху, що зараз оці всі люди схаменуться й кинуться на них, як тільки-но ті, біля храму. I коли вони зрештою вийшли з кварталів і попрямували пустирем до порту, під першим же великим деревом слов'янин сів навпочіпки і, втираючи рясний піт з лиця рукавом довгополої арабської сорочки, голосно розреготався. Сміявся довго, відчайдушно, аж сльози йому потекли з очей. Він аж корчився. Алі перелякано витріщився на слов'янина, бо йому здалось, що той від пекучого сонця і від переляку збожеволів. Слов'янин, помітивши вираз його обличчя, махав рукою, мовляв, він не може говорити від сміху. I щоб Алі не переймався,-- він, слов'янин, не збожеволів,-- пояснить. Отож, пересміявшись, він охрипло сказав хлопцеві: Я думав, що інший квартал почне нас бити. Які тут люди, такі самі люди у моїй країні -- Русі! Поки загроза їхнім халупам і храмам, вони зразу кидаються на непроханих зайд. Тільки відігнали від свого порога, їм усе байдуже: і куди пішов далі їх ворог, і що буде іншим халупам робити. Точнісінько як індуси, точнісінько наші князі і наші бояри. Значить, усі люди в однаковій глупоті є скрізь! Алі це було нецікаво і не зовсім зрозуміло. Він ще ніяк не міг відійти від переляку і спитав у слов'янина: Слухай! Ти воїн, ти дорослий муж! А тобі не було страшно, коли на нас кинулись ці храмові гієни? Слов'янин спохмурнів, кілька разів обтер обличчя, і рукав геть став темний від поту. Він стомлено видихнув повітря і сказав: Ще й як було страшно! Всю утробу ніби хто рукою схопив і стиснув! Добре! Пішли! Він, крекчучи, чого Алі ні разу ще від нього не чув, підвівся, і вони почимчикували до порту. А там уже на них чекала нова пригода. Бо відколи Алі ступив на дерев'яні хідники Басри, від того часу всякі дурні та небезпечні пригоди не полишали його, а тільки безперервною ліниво намотувались, накручувались одна на одну у велетенський клубок. 27. РОЗПОВІДЬ ПОДОРОЖНЬОГО В одинадцяту ніч місяця рамадану, під час великого посту, до високої двоповерхової оселі, схожої на сторожову вежу, підступив стрункий худорлявий молодик. Одяг на ньому був йєменський -- довга спідниця-фута, міцна, хоч і потерта, безрукавка - садрія, на ногах зовсім нові сандалії-хаза. Через плече в нього висіла вовняна плетена торба, яку носять йєменські горяни, а за широким шкіряним поясом стирчав держак чингалу-джамбії. Голова обгорнута платом так, що було прикрито майже половину обличчя. На плечі з-під плата спадали дві коси, які носять моряки-йєменці. Ішов він трохи розгойдуючись -- так ходять люди, що довго пробули на кораблі в морі. I водночас кроки його були зовсім безшумні як у мисливця, що вистежує сторожкого звіра. Странній підступив під двері оселі і, проказавши привітання, тихо покликав: О шейх! Чи дозволиш ступити до твоєї оселі? I голос із даху проказав: Зачекай хвилину, подорожній! Зірки не можуть чекати. За якийсь час почулося рипіння сходів у будові, потім двері зовсім без всякого звуку відхилились всередину, і на порозі став господар зі світильником над головою. Він мовчки показав рукою нічному гостю проходити до оселі. I тільки коли засунув на міцний засув двері, оберігався і схвильовано проказав: О Аллах! Зрештою я дочекався тебе! -- Так, о шейх! Це я повернувся до твоєї оселі! Сивий, згорблений, але ще досить міцний чоловік поставив на голий тахт світильник і обійняв молодика. Він тричі поцілував його в скроні, а той поцілував йому руку. Потім господар запросив його до трапези. I сам полив на руки своєму гостеві. Подав кухоль чистої прохолодної води з великого спітнілого глека. Коли прибулий вгамував свою спрагу, приступили вони до трапези. Та гість їв без усякої охоти, тільки ще двічі пожадливо пив воду. Тебе мучать спрага, мій юний друже? О шейх! Мене мучить не та спрага! Мене мучить спрага розповісти про свої пригоди достойній людині,-- ти ясновидющий і ти це, о мій шейх, добре відаєш. Відаю, мій друже! I тому не будемо відволікатись від справи довгими балачками. Розкажи мені краще, як тобі мандрувалося всі ці роки. Чи побачив ти всі ті дива, які хотів побачити? Чи здійснилась твоя мрія? О мій шейх! Я побував скрізь, де буцімто бувають чудеса, про які розповідали бувальці на багдадських базарах! -- Мандрівець випив ще води і, вславивши Аллаха та призвавши благословення на пророка Мухаммеда та весь його рід, почав оповідь. Розповів швидко, довго не розмусолюючи про свої пригоди в Шатт-ель-Арабі і на кораблі в морі-океані. Закінчив такими словами: Це все було тут, у світі арабів, мусульман. I головне тут було диво, що я живий вислизнув із лабет своїх одновірців і одноплемінників. Це було найдивніше. I от я опинився в Індії... Коли відвели разом зі слов'янином коня до палацу раджі і повернулись до гавані, то знов потрапили в халепу. Раїс митниці разом з каді та мухтасібом звинувачували руббана, що той уникне сплати закяту. Але руббан був метким чоловіком. Він встиг через відступника-оманця підкупити каді. I каді так розсудив, щоб за дарованого раїсові коня руббан віддав монети. А раїс щоб сплатив руббанові за хвости подохлих коней. А з тих грошей щоб руббан заплатив закят. Та і тут руббан вчинив по-своєму. Він заплатив з раїсових грошей платню своїм хлопцям. I найбільші гроші дав неграм-поганам та фарбованому слов'янину. Так що трохи грошей за хвости дохлих коней лишилось у нашої команди! У всякому разі, після цього ні каді, ні мухтасіб не чіплялись до руббана і його хлопців. Та по обличчю раїса я відчув, що добра не буде нашій команді. Вирішив тікати в місто, у квартали, де раїс не має всієї сили. А щоб жити в місті, потрібні гроші. Я сказав слов'янину: Слов'янине, ти найдобріша людина! Дай мені в борг або просто подаруй трохи монет! У мене немає надії, що руббан візьме мене в ліс. А я хочу піти в джунглі і побачити білого слона. Я можу піти в джунглі лише таємно. Щоб це вчинити, мені треба покрутитись у місті і все вивідати, де найлегше проскочити. А в місті за все треба платити... Слов'янин довго думав, а потім віддав мені свої десять динарів, а собі лишив три динари. Потім він сказав руббанові, що піде зо мною в місто на торжище. I відвів мене в місто, щоб ніхто з раїсових людей мене не зачепив. Дав мені великодушно, щедро свої динари, але ще дорожчий він мені зробив дарунок -- віддав маленьку йєменську сокиру без держака. Та ще дорожча була його порада: Слухай, хлопець! Хочеш жити в лісі -- дивися, що їсть звір: свиня, ведмідь, білка, куріпка, голуб. Ще тут в Індії є кращий звір-провідник -- мавпа, звір, дуже подібний до людини. Він пішов до кварталу, де жили погоничі слонів. Бо спочатку погоничі не збиралися виступати до лісу. Їхні брахмани 2 не дозволяли цього. Казали, що зорі несприятливі для походу в пущу по корабельне дерево. Водночас ті ж самі брахмани кожного дня відправляли на прощу з міста цілі юрби людей. А треба сказати, що з кожним днем спека ставала все лютішою. О шейх! Не знаю, чи ти бачив щось подібне в обжитому заселеному місці! 3 дерев падали зомлілі від спеки папуги, ворони й кажани! Лежали конаючі люди на майданах і вулицях. Листя скручувалось і опадало з дерев, перетворювалось на землі на ядучий порох! Наш корабель тепер тільки кормою торкався води -- навколо вже був пісок. Водночас хвилі океану і вітер із заходу почали викидати до берега по два -- по три вітрильники щодня. Кораблі важко сиділи у воді -- були вщент завантажені чорними рабами, горами слонових бивнів, штабами африканського сиродутного заліза та калитами із африканським золотом!!! І зразу ж ціна на золото впала. Те, що раніше можна було купити за один динар, тепер доводилось купувати за два-три динари. Але й досі не прибув жоден корабель з кіньми. I від того раїс особливо лютував і роз'ятрював у собі злість проти руббана. У той же час прийшли з лісу в місто дикі люди. Принесли вони всіляке цілюще коріння і мед у луб'яних коробах. Я ще не міг до пуття усвідомити усіх їхніх звичаїв, що кожен має спілкуватися тільки з тими, до кого він по стану подібний. Але я змикитив сказати портовим п'явкам-митникам, що мій батько в Багдаді продає те, що гублять інші. Отож я підійшов на торжищі до тих диких людей та й почав їм на мигах пояснювати, що я хочу піти з ними в ліс і подивитись на білого слона. Вони наче не зрозуміли. Тоді я пішов і купив чудову іграшку з білої глини -- справжнього білого слоника! О шейх, не дивись на мене з осудом! Я не став, як індуси, поклонятись слонові! Це не був образ бога-слона, лише звичайна дитяча іграшка! О, які я бачив чудові фігури, зроблені індійськими майстрами! Повір мені -- у наших землях нічого подібного немає!.. Знов я їм усе пояснив на мигах, вони зрозуміли. Та показали мені, що не можуть мене взяти, бо стражники схоплять усіх нас, а мені відітнуть голову! Вони показали мені на стражів і на моє горло... Тоді, на прощання, я пригостив їх фініками, а вони мене медом. Засмучений, я пішов дивитись на інші всякі дива торжища. Раптом мене потяг за рукав міцної статури торговець із касти шетті 3. Він приходив до нашого корабля і продавав морякам різні речі й наїдки. Шетті-торговець шепотів мені в затінку старого баньяну: Тобі не личить з ними їсти і пити! Ти хоч і чужинець, а так би як з касти шетті, тільки вашої, арабської. Спілкуванням з ними ти оскверняєшся!.. Слухай, дай мені динар, і я тобі дам дорогоцінну пораду. Вона варта двох динарів. Але ти ще зовсім малий, і тому я збавлю ціну своїй чудовій пораді, ніяких сил від лютої спеки. Бо спека не спадала тепер і вночі. I океан з припливом не допомагав. Навіть гірше -- з-за океану, із заходу вітер ніс пекучу спеку і жовто-сірий претонкий пил. Просто як пилок з квітучих верб! У жовтавій світанковій імлі, переступаючи через тіла людей і дохлих птахів, ми вийшли з міста... Широким битим шляхом і попереду, і позаду нас до гір і пагорбів посувались юрми і окремі прочани. Вони йшли очиститись у священних водоймах6, умилостивити своїх індійських богів, щоб вони дали воду всьому живому. Я зауважив, що їхні жерці-брахмани відсилали на прощу людей вбогих, слабих тілом чи духом, старих і безрідних. Лише кілька разів я бачив серед подорожніх таких здорових, як отих попихачів біля храму, що ледь не потовкли нас із слов'янином. Ми пройшли два майже покинуті людьми села, і вже дорога почала підійматися вгору. Просто при дорозі росли тут великі дерева. Листя на них теж зів'яло, покрутилось і почало облітати, розсипаючись на порох по червоній порепаній землі. Отут із шетті ми надибали на жінку з дітьми. Певно, вона вже довго сиділа під деревом, бо на її білому вбранні і на чорних косах поначіплялися засохлі покручені листочки. Одна дитина в неї лежала на руках, а двоє виповзли просто на шлях. Жінка була висохла, мов живий скелет. I діти її повсихали. Вони лише щось белькотіли, вже не людські слова, а мов скавуління тварини, і протягували благально рученята. Серце моє стислося від жаху, і я пожалів дітлахів, спинився. А шетті тільки зиркнув, що я чиню, і незворушно покрокував далі. Я дав дітям по фініку і витяг баклагу з водою, щоб напоїти їх. Але жінка закричала лютим голосом, як би орлиця заклекотіла, і вирвала в своїх дітей фініки з рота і кинула їх у порох на шлях. А коли я простягнув їй баклагу, вона відштовхнула її, де тільки сила в неї взялася. Вибила в мене з руки баклагу. Баклага вдарилась об камінь і розлетілася на череп'я! Розбризкалась на дорожній пил дорогоцінна вода, яка в ті дні була дорожча за всяке золото!.. I тоді шетті все ж спинився і покликав мене. Бо я остовпів і не міг іти далі. Закричав я йому: "Вона божевільна! Треба забрати в неї хоча б одного хлопчика! Може, хоч він виживе! Вона ж їх заморить до кінця!" А шетті крикнув мені: "Даю тобі безкоштовну, проте найдорожчу пораду: не пхайся в чужі справи! Ти своєю їжею оскверняєш її та її дітей! Ходімо швидше -- не чини зла!.." Я ще хвилину постояв, намагаючись щось второпати, і до мене дійшло -- вона воліє закону своєї віри! Значить, вона свідомо вбиває своїх дітей? Значить, їй дорожчий закон її віри, ніж життя її дітей?! Я злякався цієї благочестивої вбивці і побіг за шетті. Це тому вона така потворна в своїх діях, що не мусульманської віри... Якби вона була нашої віри, з нею б не сталося подібного страху! Тільки той, хто визнає Аллаха, той уникне всякого жаху!.. О шейх! Не можу рівнятися твоїм знанням і мудрості, але слухай, що я взнав, коли повернувся із джунглів у Калікут. Коли кінчилось те калікутське пекло і почалися зливи, напали напасті на мусульман, що проживали в місті і порту! Кожен другий, а може й більше, чоловік, що ходив на молитву до мечетей і робив там омовіння, помер від страшних виразок по всьому тілі!.. Значить, вони порушували закони віри! От їх і покарав Аллах! О шейх! Присягаюся тобі, померли найбільші законники та богобоязні люди!.. О мій шейх, о мій му'алліме! Я прийшов розповісти тобі, що було, і прошу тебе, о мій шейх, не будемо сперечатись про події! Я хочу лише розповісти правду... Ми розпрощалися на перевалі невисокої лісистої гори, і більше я ніколи не бачив того шетті. Я повернув праворуч і вступив у нетрі. Перш за все відшукав добре деревце і вирізав собі довгий держак для єменського топірця. Тепер я мав не лише ножа, а й добру замашну зброю. Іти я не поспішав -- намагався все роздивитися, запам'ятати дорогу, щоб вернутись до берега... Див у нетрях було на кожному кроці більше, ніж на всіх базарах Багдада, Басри і Калікута! О мій шейх! Ночей всього рамадану не вистачить, щоб розповісти про скарби й дива індійського лісу! Тому оповім лише головне. Страшною була перша ніч у хащах. Я заліз на товсте дерево, може, ліктів заввишки на десять, і скоцюрбився між двома гілками товстими -- одна згори, друга -- знизу, я на ній лежав, Думав, що засну. Ні! Першої ночі не спав і миті -- такий жах мене проймав. Тільки впала чорна темрява на нетрі, як зразу почався страшний галас. Якісь нічні птахи божевільно кричали відразливими голосами. Нявчали, шипіли, гавкали та скавуліли на землі невідомі мені істоти. I що було дивним -- у чорному мороці ночі засвітилися тисячі тисяч вогників! Одні вогники весь час рухались, то, певно, комахи. Інші були нерухомі і випромінювали бліде синє, зелене або блакитне сяйво! А потім вранці, коли ледь заповз із дерева, то роздивився -- нерухомі світлячки виявилися грибами і трухлявими рештками дерев... Я корзину прив'язав на гілках. I тепер чув, як її шкребли, гризли якісь чи щурі, чи миші, чи, може, тхори. Та тільки тоді я по-справжньому злякався, як побачив під деревом два зелених палаючих ока. Я не чув, як цей звір підійшов і сів під деревом. Я не мав і не маю того слуху, що в Джарії, але нюх у мене кращий, ніж у будь-кого з людей, яких я зустрічав. Пахло великим котом. У задусі гарячої ночі мені здавалось, що я чую ще гарячіше дихання невидимого звіра. У мене лишилося дві стріли... Яка з них ще несла в собі і чи несла отруту, я не знав... Не вірилось мені, щоб від краплі зміїної отрути можна було однією стрілою тричі принести смерть! Вранці я не побачив ніяких знаків на землі від лап звіра. Проте сумніву не було: він чатував мене. Бо коли з'явилися зелені палаючі очі, на моєму дереві замовкли на вершку якісь дві нічні птахи і від корзини повтікали невидимі звірята. Після такої ночі я йшов лісом наче п'яний. А спека хоч і була в хащах під деревами не така, як у місті, проте і тут люте сонце нищило зелень і звірів. То тут, то там я трапляв на висохлих жаб і ящірок, дохлих кажанів-криланів, папуг і голубів. Деякі були ще цілі -- інші об'їдені хижаками та всякими комахами. Дерева теж страждали від спеки -- обпадало листя, осипались недозрілі плоди. Біля велетенської смоківниці я потрапив у халепу. Задивився на цілу зграю мавп, що галасували на гіллі та обривали зів'ялі плоди. Вони надкушували ягоди і кожну другу з плюванням і вереском викидали геть. Від їхнього борсання з гілок дощем сипались і дозрілі, і зів'ялі фіги. Від смоківниці навколо розпливався винний дух забродилих, закислих ягід. До речі, я ще бачив після ніде такого врожаю на смоківницях. Вирішив скористатися прикладом мавп і поласувати фігами. Проте коли я підійшов і потягся руками до низьких стиглих ягід, то ззаду по корзині нанесли такий удар, що я перекинувся через голову. Линви корзини, слава Аллаху, не тріснули. Та з неї все в одну мить вилетіло на всі боки. 3 порожньою корзиною і топірцем у руках я миттю скочив на ноги і обернувся до напасника. А то був волохатий чорний ведмідь. Він на мене не звернув більше ніякої уваги, а заходився гризти в'ялену рибу. Гриз і випльовував. Поки я отямився, він пережував мені половину риби. Я не міг довго думати: ще хвилю -- і він дожує моє добро і завершить моєю головою. Швидко висмикнув руки з петель корзини. Обіруч вхопив топірець, підступив збоку і щосили потнув звіра в голову. Він упав на черево і обхопив пробиту голову своїми страшними пазуристими лабетами. Так їх стис, що не можна було з них видерти топірець, Тому довелося кінчити його хашашінським ножем. Як велить шаріат, я порізав йому жили на шиї і облупив його. I що дивно, я його білував, а з пащеки в нього смерділо вином, як від монаха-п'яниці. Не встиг я позбирати своє начиння і скласти в корзину, як уже над галявиною закружляли шуліки та грифи. От мені б такий зір! Коли далі пішов з галявини і озирнувся, то в кущах помітив гостроносі полохливі морди шакалів. Думаю, що поки піднявся на наступну гору, то від ведмедя лишився тільки кістяк. Найбільше клопоту було з пазурами -- довелось їх по одному обрубувати сокирою. Ще два дні після нападу п'яного ведмедя я простував через гори на схід. I кожної ночі навколо мене ходили хижаки, кожної ночі на мене чатувала смерть. I я не міг спати. Відсипався вдень, при світлі сонця, де-небудь під скелею, серед товстих гілок. Посплю годину-другу і знов іду. Важко було -- так хотілося спати! Дійшов я до маленького джерела, що витікало зі скелі і падало вниз у ковбаню. Її береги були витоптані слідами всіляких тварин і птахів. Тут я відчув, що далі йти не можу -- падав від сну! Впаду, засну і загризуть мене якісь гієни чи ведмеді! Видерся на виступ скелі просто врівень з цівкою джерельця. Тільки мавпи тут мене дістануть чи шуліки! Напився досхочу і ліг на виступі спати. Спав майже до вечора. Прокинувся -- бо сонце спустилося над верхами дерев і вдарило мені в очі. Поглянув униз і просто зомлів -- під скелею стояло кілька зовсім чорних, довговолосих, мускулястих лучників. Луки у всіх напнуті. Добре, що не ціляться ще! Я підвівся поволі і руки звів догори, пальці розчепірив -- мовляв, без зброї. Один сивоволосий показує рукою: "Спускайся вниз". Довелося спуститись. За корзиною і топірцем вони самі полізли. Повели мене кудись через зарості бамбука звіриною стежкою. А страшно йти через зарості бамбука -- висохлі стовбури і листя аж дзвенять! Невеликий вітер їх розгойдує, а вони стукотять одне об одного колінчастими стовбурами, наче мерці кістками барабанять! Привела в їхнє стійбище -- великий грот під скелями. I страшно мені, і дивно -- бо всі голі -- і діти, і жінки, і чоловіки. Ну хіба то одяг: смужечка лубу спереду і ззаду? Але що найдивніше -- чорні, майже як зінджі, а волосся довге, хвилясте і носи або звичайні, або довгі. Та найбільше здивування було від появи двох старих голих мисливців -- та це ж мої калікутські знайомі! Посміхаються, тиснуть мені плечі, запрошують до вогнища. Яке то було щастя, що вони куріпок смажили! Дуже боявся, що доведеться щось нечисте їсти! По трапезі питають на мигах, куди я йду. Я відповідаю, на мигах, звичайно, що йду подивитись на білого слона. Вони показують: "Приєднуйся до нас, ми теж туди йдемо!" Зрадів дуже, що разом з ними піду. I похвалив себе, що підібрав все своє начиння, навіть попсоване п'яним ведмедем. Витяг ракушки з корзини і поклав перед їхнім старшим. Вони мені на замін меду цілу коробину. Показую: "Не міняю! Вам дарую!" Зраділи вони, а особливо жінки й дівчата. Все миттю розподілили між собою і почали прикраси майструвати. Тієї ночі я спав спокійно. Та лише настала північ, прокинувся і не спав, може, одну трьохгодинки, як на кораблі. Щось сталося зі мого під ту жахливу індійську спеку -- опівночі я прокидаюсь і довго не сплю. I по сьогоднішній день. Не дужі зручно. Проте можу без особливої напруги споглядати зорі. О мій шейх, не думай, що я гну кирпу перед тобою, але ті шляхи, якими ходив чи плавав, знаю по зорям, по сонцю і по місяцю. I коли споглядаю зорі, згадую завжди тебе, о му'алліме! Давно в мене така думка виникла, може, рік на шостий мандрів -- побачу всі дива, що хотів, повернусь у Багдад, розповім правду людям на своїй вулиці і на своєму кутку. А тоді смиренно спущусь у достославну Басру до шейха і стану його учнем. Бо він--той чоловік, що за неправильні знання не знущатиметься, виправить, а новим знанням навчить! Але повернімося до моїх пригод у нетрях. З отим маленьким плем'ям мисливців ми пішли трохи на північний схід. Спекота не вщухала. Вони боялися пожежі бамбукових заростей. I тому йшли навпростець, через важкі гірські переходи. Коли подолали найвищу гору і почали спускатися, то виявилось, що далеко внизу, в долині у висихаючому озері комашаться кілька тисяч людей. Мені дуже кортіло подивитись, що там таке. Та й молодим мисливцям праглося побачити той людський мурашник. Старші порадилися і дозволили нам під проводом і при повному послуху моєму калікутському знайомому спуститись униз, дивитись на все до вечора. Увечері ми мали наздогнати плем'я на потаємній стежці. Спустилися найкрутішим схилом, щоб у разі небезпеки нас не могли наздогнати чи схопити. Коли я добре все роздивився, що робиться внизу,-- я здригнувся від жаху. Ким я був десять років тому -- хлопчиськом. Але й тоді зрозумів, що всі вони смертники! Самовбивці! Озерце лежало на дні ніби глибокого казана між крутими гора