як саме треба сушити й зберігати ту кору. Мене здивувало таке знання тонкощів, і я затримав його для бесіди. Він розповів мені, як опинився в такій скруті. Виявляється, він перед тим багато років мандрував по всіх усюдах і споглядав усілякі чудеса заморських країв. Та зрештою домівка нагадала про себе великим сумом, і він поспішив до рідного міста. I от там, у п'ятницю, зібрались усі люди у великім домі. Він прийшов туди і привітав їх усіх, і нагадав їм, хто він такий. Бо ніхто не впізнав його. Ніхто з приявних ані зрадів, ані здивувався його появі. Бо на той час його батька не було вже в місті, а інші нічим, крім власних гараздів, не цікавились. Тоді він почав оповідати про справжні дива різних країв. Тільки він розповідав не так, як розповідають бувальці та прогнози про різні далекі чудеса, а так, як воно насправді є. I виходило, що всі дива зовсім не такі великі, не такі страшні й не такі неймовірні, як про них розповідають інші. Над ним почали кепкувати, що він, найубогіший син свого батька, волоцюга й бурлака, хоче брехнею зажити собі слави найправдивішого оповідача. Тоді він образився, що як же це так -- він стільки років витратив, щоб побачити й дослідити, пересвідчитись, у чому справді диво, а де вигадка, а йому не вірять?! Хтось із заможних і старших візьми й скажи: "Ти б краще ці роки витратив на добування засобів до життя. Тоді б капшуки з динарами та сакки поважних лихварів свідчили б про твою правдивість більше, аніж папір від верховного каді!" Тоді інші, менш поважні, й собі почали кепкувати з мандрівця, що ніде за морями він не бував, а засмаг, мов зіндж, у пісках з бедуїнами, пасучи їхні кози та переганяючи верблюдиць. А тепер цей зарозумілий невдаха і жебрак хоче зажити слави собі, розводячи нікчемні теревені. Наш мандрівець почав сперечатись, і дійшло до лайки. А тоді вже й вийшло, що ніби він порушує спокій людей, ображає старших та поважних. Довелося йому покинути дім осміяним та упослідженим. 3 горя він пішов у шинок і там, впившись, почав знову спростовувати байки про різні дива. Одні йому вірили, інші називали брехуном. Почалася сварка, а там і бійка. Справа відбувалась пізнього часу -- на галас зразу ж налетіли стражники. Бійців похапали і кинули в узилища. Проте нашому мандрівцю пощастило -- він утік і сховався в християнському кварталі. Коли пристрасті вщухли, він вийшов із схованки. Та куди б він не поткнувся, скрізь уже пішов про нього поголос, ніби він навмисне збурює серед людей суперечку і свари, щоб стражі хапали людей і правили з них викуп. Його ж ніби стражі не беруть, дають йому змогу кожного разу втекти. Про це йому сказав один з його друзів дитинства, колись хлопчик-музика в шинку, а тепер сам хазяїн шинку. Така звістка геть приголомшила нашого мандрівця. Він не віднайшов навіть сили у собі втекти з міста. I пішов тинятися по різних вертепах. Небавом пропив і програв усі свої невеликі гаразди, що зміг зібрати а далеких краях. На вино грошей вже не було, і став він жувати оладки з банджем 4. Потім дійшов до такого непотребу, що разом з персами-сміттярами забивав собі тяму димом паленого хашишу і дурману. От з отакого вертепу, убогішого за який не можна собі навіть уявити, його викрали розбійники. Вони рядились під погонщиків верблюдів і нападали по глухих стежках на перехожих і грабували їх. А місцями їхніх таємних становищ були руїни старовинних фортець у степу і в пустелі. Завезли вони його в таку руїну, почали мордувати і вимагати, щоб він виказав їм схованку знаменитого лала еміра Юсуфа. Бо вони сплутали його з якимось злодієм з іншого племені. А ті злодії ніби загарбали десь в якогось купця лал еміра Юсуфа. Спочатку вони лиш палили при ньому в курильниці кульки хашишу та не давали нюхати. I то були найстрашніші муки, бо він останні місяці тільки в хашиші і знаходив радість, втіху і спокій. Потім вони його били сировицею, колошматили тростинами по п'ятах. Та їжу давали, а часом і води напитись. Він зрозумів, що не вбивали вони його тому, що чекали якогось свого соглядатая, який достеменно ніби знав, що це він, наш мандрівець, разом з друзяками загарбав славнозвісний лал еміра Юсуфа. Мені так оповідав наш мандрівець: "Під вечір прискакав на верблюді молодий розбійник і сказав, що шейх уже в місті, та його мучить лихоманка, проте завтра вранці він вирушить до гнізда. Тут я зрозумів, що цей шейх пересвідчиться в помилці своїх друзів-грабіжників. А тоді мене чекає смерть і лише смерть. Я достеменно знав, що подібні душогуби до свого гурту таких, як я, не беруть, а випадкових свідків безжально нищать. Довелося мені взяти страшний гріх на душу, але тільки в такий спосіб я міг вирватися із обіймів костомахи..." Скільки я не питав, у чому ж согрішив мій новий приятель, він так і не пояснив мені, і взагалі просив про той випадок у руїні більше не розпитувати... Але на тому, що він утік з покинутої фортеці, його біди не скінчились. Поклавши надію на Аллаха та на своє везіння, він пустив навпростець верблюдицю. Просто безводним степом. Верблюдиця пішла й пішла. Тільки не по прямій, а дотримуючись якоїсь потаємної і геть невидимої стежини. На тій стежці, невидимій для людини і добре розпізнаваній твариною, навіть траплялися ковбаньки із рештками води і густим буянням пустельних швидкоцвітів. Де є зелень, завжди будуть і коники, і птахи. Мій новий друг казав, що поки він переходив через безлюдний степ, то з неймовірною швидкістю відновив свої сили. І, що головне, з його душі вивіялися і слабкість, і зневіра. Повернулось у сотні разів посилене бажання жити і довести недовірливим невігласам свою правду про дива. I хоч як прикро йому було визнати силу слів одного із своїх насмішників, але тепер вік зрозумів -- потрібні гроші і докази, речові свідоцтва далеких мандрів, Поки він усе це усвідомлював, верблюдиця принесла його в селище на межі степу. I що тут за лихо його чекало!.. Він з'явився в стійбищі, коли там не було чоловіків -- вони погнали худобу до нового пасовища. Коли наш втікач розпитував у жінок шлях далі до води, одна з них довго придивлялась до верблюдиці. А потім, відійшовши подалі, покликала верблюдицю якимось ласкавим ім'ям. Верблюдиця стрепенулась, здибилась і, скинувши верхівця, помчала до жінки. Всі ж інші, навіть дітлахи, похапавши хто що втрапив, зачали товкти нашого втікача-невдаху. Вони б добили його до смерті, та добре, що хтось із чоловіків повернувся. Ледь вдалося видерти нещасного з рук роз'юшеного бабства. Але був наш мандрівець так побитий, що, може, тижнів два лежав і ніяк не міг оклигати. Тоді ж, коли зміг самостійно ходити, зібралися старійшини селища на чолі з шейхом і довго та прискіпливо випитували про всі обставини його появи в їхніх краях. Він їм правдиво розповів про свої мандри, тільки змовчав, що розбійники мордували його через лал еміра Юсуфа. Тим селюком він пояснив, що вони, тобто розбійники, схопили його, бо сплутали з багатим купцем і хотіли з нього видобути листа на викуп. Його господарі довго радились і ніяк не могли дійти згоди, що з ним робити. Бо вони і вірили йому, і не вірили,-- він-бо так добре правив верблюдицею, казали жінки, ніби ті злодії, які покрали позаминулого року їхню худобу. Та все ж вони не стали тримати його і відпустили. Йому ж було скрутно і важко, як ніколи в житті. Він пускався в довгу й непевну дорогу, один, хворий і вбогий. Коли він відійшов досить далеко від осель, то побачив, що при тій стежці, якою він прямує, стоїть жінка з чорною козою. Вона стала на стежці, і він спинився. Жінка сказала: "Ти ані розбійник, ані купець. Ти справжній моряк. I вони вчинили зло. Вони порушили всі закони гостинності й допомоги потерпілому. Аллах покарає ще їх! Але ти не май на них зла у серці -- їм важко живеться. Їх грабують розбійники, збирачі податків і купці. На їхніх землях влаштовують лови вельможні воїни. От і зачерствіли їхні серця, позакладало їм вуха до чужих зойків і плачу. Ти ж, моряк, потерпи, ще потерпи, і знов тобі засвітить твоя зоря... Потерпи, і все само собою сотвориться..." -- "Хто ти, жінко?! -- заволав мій новий друг.-- Звідки твоя мудрість і знання речей?!" Жінка відхилила запинало, і він побачив обличчя старої мулатки. "Мій батько -- зіндж-моряк із Бахрейну. Був він ловцем перлин... Та доля закинула мене аж сюди, в ці солоні степи... Немає часу все розповідати... Та й хіба горем поділишся? Ти ж краще інших знаєш, моряк... Поки ти в лихоманці горів, я часто заходила до тієї оселі... Ти мариш і говориш, говориш різні моряцькі слова... А я потиху плачу, бо то наче моє дитинство стало поряд мене і говорить, і сміється, і співає!.." -- "Матінко! --- закричав мій безталанний друг.-- Чого ж ти їм не сказала?!" -- "Дидбане! Хто ж бере до уваги свідоцтво жінки, та ще й не білої?.. Краще візьми від мене дарунок -- це єдине, що я за всі роки набула отут. А без цього ти пропадеш! Ти занадто слабий і можеш не подужати дороги. А шлях у тебе довгий, поки ти знов побачиш зелені хвилі моря-океану. I стара вклала йому в руки мотузок, на якому тягла чорну козу. Мого нового друга та щедрість і доброта убогої старої жінки так вразили, що він упав навколішки і, плачучи, поцілував перед нею землю... Він мені потім говорив: "Як повів я чорну козу, то вся моя злість, вся лють на тих людей кудись розвіялись. I таке бажання жити і творити добрі діла мене охопили, що де й сили взялися на далеку дорогу!.. Отак, попасаючи козу та харчуючись її молоком і ще чим Аллах дасть, я дійшов до ріки і зміг спуститися до моря..," Мій новий друг не один раз оповідав мені про стару мулатку, бо він і досі вважає, що щедрішої людини не зустрічав, Хоча були достойники, які осипали його дорогоцінними подарунками, але в тих була сила, і гаразди, і родичі, і друзі, і слуги. Мулатка ж була одна серед чужих людей. Він розповідав: "Мені дуже сумно, що я не зможу ніколи нічим їй віддячити. Єдине мене втішає, що вона знала -- я ніколи її не забуду!.. Бо в неї справді добра душа... А ти знаєш, що часом доброта дає таке просвітлення розуму, до якого не дійде і найдосконаліший у своїх пошуках вчений муж..." Одного разу він розповів мені про такий випадок, коли він теж трохи наблизився до справжньої доброти і співчуття іншій людині. Ось що він оповів: "Я тоді був ще зовсім зелений. Найнявся на корабель, що йшов із пекельного Адена в Софалу. В аденських купців-посередників наш руббан і нахуда 5 закупили китайську блакитну порцеляну, камфору, яскраві шовкові тканини. На кораблі була команда більша, ніж на інших вітрильниках,-- аж 55 чоловік разом із руббаном і нахудою. Хоча я тоді не досяг повної сили в м'язах та не опанував морського вміння, мене не взяли в команду на платню аль-хіласі, а призначили платню аль-бахрі6-- адже я був чистокровний білий. На вітрильнику я з усіма швидко подружився. Бо запалу і спритності в мене вистачало на кількох, і я ніколи нікому з команди, починаючи від теслі і кінчаючи мулатами-хіласі, що виконували найважчу і найнебезпечнішу працю на судні, не відмовляв у помочі чи якійсь послузі... Корабель був швидкохідний, вітри попутні й рівні, і насолоджуючись щоночі спогляданням променистих зірок, я й незчувся, як ми кинули кітвиці під африканським берегом. Наші господарі -- руббан та нахуда, захопивши подарунки, пішли з гратуляцією до тамтешнього чорного царя. Царю їхні дари сподобались, і він їм дав своїх рабів, щоб вони перенесли наші товари на їхнє торжище. Я дуже хотів піти на торжище, але руббан наказав мені бути невідлучно на кораблі. А мені так хотілося подивитись на тих зінджів, що приносять із глибини материка велетенські слонові бивні та золотий пісок! Не минув ще час полуденної молитви, як ми побачили, що до корабля по білій ріні суне здоровіша валка голих зінджів. Я їх нарахував аж сто п'ятдесят сім! Дівчата, молоді хлопці й жінки з дітлахами. Всі геть голі та в путах і колодках. Зате охоронці, а тих було до біса, я не рахував, усі в яскравих сідницях, чудових плащах, з доброю залізного зброєю. Списи, довгоклюгі сокири, метальні ножі і довженні чингали. Раби-носії тягли здоровенні глеки з водою та якісь паки з циновок. Я потім довідався, що то нахуда здогадався закупити для невільників африканську їжу... I не принесли жодного слонового бивня і найменшого капшука із золотим піском. Моє розчарування було велике, бо я мріяв побачити купу золотого піску та гори слонової кістки, походити по селищу чорних поган. Казали, що вони дуже вправні ковалі і великі чародії... Та нахуда і руббан були дуже вдоволені, навіть руки потирали від радості, що взяли хороших рабів. Наш боцман-танділ був на кораблі водночас і лікарем. Цей похмурий здоровило тицьнув на мене пальцем і сповістив руббанові, що бере мене в помічники. Отак і вийшло, що замість мандрівки по Золотій Сомалі я був припнутий до смердючої палуби з невільниками... Та головне те, що нахуда підбурював руббана швидше відпливати. Він хотів встигнути до зміни вітрів обміняти великі залишки товарів на африканське золото і слонову кістку. Ми відпливли на південь, і все було добре цілих два дні. Пливли ми під одним вітрилом, бо при меншій швидкості легше виконувати маневр і не наскочити на скелі та відмілини, дуже небезпечні в цих місцях. На третій ранок не було сильного вітру, але раптом по всьому морю закипіли величезні хвилі. В їхньому бігові не було ніякого ладу. Море кипіло, наче велетенський казан з окропом. В одну мить ми втратили човен-каріб і стерно. Шалена круговерть корабля у хвилях при ясному небі повідбивала у всіх всякий глузд і вони лише молились. Тільки ми удвох з танділом, як могли, доглядали за зінджами - невільниками. I завдяки нашим турботам ніхто з них не загинув. А корабель з шаленою швидкістю мчало по морю і занесло за всі можливі південні межі. Корабель засів на мілині під самим африканським узбережжям, де ніби починалися володіння племен антропофагів... Певно, наші невільники теж зрозуміли, в яких краях опинились, і підняли ґвалт. Я, щиро кажучи, особливого страху не відчував від того, що мене занесло в таку далеч. А що з усіма робилося! Один одному читали похоронні молитви і прощалися назавжди. Мене ж просто тіпало від цікавості--які ж то зінджі-антропофаги?.. Довго їх не довелось чекати. Тільки-но спала вода і вщухли хвилі, як із мангрових заростей до нас помчали десятки довгих човнів з незліченними воїнами. Всі на кораблі вклякли в молитві -- ніхто навіть і не подумав про зброю. Всі просто чекали, коли їх потягнуть до багаття, щоб засмажити! Та ці сотні воїнів і не збиралися нічого поганого нам робити. Вони спинили човни під самим кораблем і чекали, коли прибуде їхній молодий цар. Ось він з'явився на великім оздобленім човні. Росту високого, ставний, широкоплечий і зовсім молодий -- певно, йому було років вісімнадцять-дев'ятнадцять. На ньому був дорогий широкий плащ і безліч золотих прикрас на руках, шиї й на ногах. Він один видерся на палубу корабля і в свій спосіб привітав руббана і нахуду, показуючи їм, що радий зустрічі з ними і хоче торгувати. Йому показали товари, і вони його втішили надзвичайно. Він дав команду своїм воїнам, і зразу ж на корабель привезли свіжої води, горщики з чудовим медом, горіхи та ще всякі смачні плоди їхнього краю... Від тієї години ми жили як у раю. Всіх ваших рабів вони переправили на берег і посадили у пальмових куренях. Товари теж вони привезли на берег. Нахуда і його родичі торгували. А руббан з найвправнішими хіласі за допомогою рабів чорного царя ремонтував наше ушкоджене судно. Я ж разом з танділом-боцманом та кількома воїнами-бахрі був при невільниках. Невільники мене не так остерігались, як інших правовірних, і показували мені з жахом, що ці зінджі нас усіх пере ріжуть і засмажать. Наші раби втрачали спокій і тяму, коли до куренів підходили озброєні місцеві жителі. Найбільший жах у них викликав, звісно, чорний цар. Якось він прийшов і був у дуже доброму настрої. Я набрався хоробрості і насмілився підійти до нього. На мигах показав йому, що примандрував сюди, щоб побачити велетенських слонів і подивитись, як саме добувають золото. Він дуже здивувався моїй сміливості і на мигах пообіцяв мені, що обов'язково візьме з собою в ліс і все покаже. I от такий день настав -- власне, не день, а ранній ранок. Його супроводжували охоронці й мисливці. Ми дуже швидко пройшли поле з посівами проса, ще швидше -- висохле болото, де зінджі-ковалі викопували руду і плавили залізо. Потім ми проминули дуже високі пагорби і вступили на хвилясту рівнину. На рівнині зростали височенні трави і низькі колючі чагарники, а поперек рівнини протяглися ланцюгом високі дерева -- там протікала неглибока річка з піщаним дном. Тут мисливці чорного царя розділилися на маленькі загони і пішли добувати малих і дуже вертких антилоп. Тільки-но від нас пішли останні охоронці, він зразу ж почав бігти до високих дерев крізь високу траву. Я за ним. Невдовзі ми дісталися до піщаного броду, і він заходився набирати в калебасу7 пісок і промивати, промивати, випліскуючи розбовток бруду і липкого піску назад у річку. Нарешті на денці калебаси лишилося трохи темного піску, серед якого трьома жовтими зірочками засяяли малесенькі золотники. Моєму захвату не було меж. Але чорний цар викинув назад до річки золотники і добре промив калебасу. Він поставив мене перед собою і показав, щоб я мовчав і нікому з правовірних не видав свого знання про золотий пісок. Я присягнувся Аллахом. Та його це не задовольнило. I він повів мене до самотньої купи велетенських дерев. Коли ми вступили в холодок під велетенські дерева, я раптом побачив посередині того маленького гаю кам'яну браму. Вона була поставлена із брусів м'якого вапняку. Та не це головне! Головне, що в камені були видовбані заглибини, і в кожній з них стирчав людський череп. Чорний цар показав, щоб я стати навколішки перед брамою і поклявся землею і небом, що мовчатиму про золотоносну річку. Відступати не було куди, я підкорився поганським звичаям і поклявся небом і землею. Цар був дуже вдоволений моєю поведінкою. То я наважився його спитати, звичайно, на мигах, чи то не голови тих, кого він і його люди з'їли? Цар засміявся і показав, що мені не загрожує стати смачною печенею. Він показав на сонце, що ми вже добре затримались. I ми поспішили трюхою назад до мисливського табору. На півдорозі наш біг спинило лев'яче рикання. Мій цар застиг і направив спис просто перед себе на жовтий висохлий кущ. Я ж нічого не бачив. Він, цар, два списи встромив перед собою в землю, а третій подав мені назад. Я взяв списа. Але тут лев вистрибнув з-за куща і почав, припадаючи до землі, наближатись. Мене так пройняв неймовірний жах від левиного виду, що стопи мої приросли до землі. Коліна й руки трусилися з такою силою, що я впустив списа на землю. Від удару списа об землю лев стріпонувся і стрибнув до мене. Я не міг рухатись і бачив, мов у страшному сні, як ніби поволі лев відштовхується від землі і летить просто на мене. Враз груди лева протикає спис і лев падає до моїх ніг. Але зразу ж зводиться на задні і піднімає передні пазуристі лабети, щоб роздерти мене. Та зразу ж другий спис протинає йому горлянку. Лев знову падає і з такою силою б'ється в корчах, що аж земля стугонить. Тут мене чорний цар відкинув від лева, може, ліктів на десять. Коли я підвівся, він уже протинав третім списом лев'яче серце... Потім переможець пересвідчився, що лев справді мертвий, повиривав з нього списи, виправив п'ятою довгі гострі наконечники, і ми знов повернули до річечки. Я допоміг царю-зінджу помити зброю... Коли ж ми добігали до мисливського табору, мій рятівник спинив мене і показав на ледь помітку стежку, мовляв, іди нею, і ти потрапиш до своїх. Я вклонився йому просто в ноги, дякуючи за порятунок від вірної смерті. А він засміявся і показав, що не треба так боятись левів, бо людина найстрашніший звір... Коли я біг серед чагарів до нашого табору, то озирався кілька разів і бачив, як з усіх кінців злітаються грифи... Боцман-танділ дуже мене лаяв і ледь не побив. Пообіцяв, якщо я ще раз кудись повіюсь, сказати про це руббанові й нахуді. Хоч він і пригрозив мені, я все ж виривався кілька разів у місто зінджів. Приглядався там до їхнього життя, до праці кричників-залізоробів і ковалів, ткачів і різьбярів по дереву та слоновій кістці. I мушу сказати, що зінджі аж ніяк не дурніші від інших племен, які мені довелось і до того побачити, і після того... А моїм господарям торгувалося фортунно, і вони всі свої товари до останньої ганчірки та скалки порцеляни обміняли на чудові слонові бивні, бруси кричного заліза та капшуки із золотим африканським піском... Настав час відпливати. Чорний цар надіслав на корабель великий запас в'яленого м'яса, різних лісових найсмачніших плодів, меду та доброї джерельної води. I все задарма! Край той був багатющій, справді Золота Софала! I молодий цар зінджів робив дарунки з царською щедрістю. У нього можна було б повчитися більшості наших правовірних, які вважають себе щедрими і гостинними хазяями! Корабель, давно відремонтований, оновлений, повністю завантажений дорогоцінними набутками і невільниками. Перед відплиттям влаштували банкет для чорного царя. Мене танділ відіслав під час банкету на нижню палубу до зінджів-невільників. Поки я там займався з дітьми, нагорі зчинився галас, наче була якась веремія. Затим страшні крики конаючих людей, і на нижню палубу потягло смаленим м'ясом, паленою сіркою і нафтою. Я кинувся нагору, та біля ляди на верхню палубу мене перепинив один із покручів-хіласі і наказав вернути назад. Був він при повній зброї і в шкірянім панцирі. Спочатку я думав, що то зінджі-антропофаги підступно напали на бенкетуючих. А виявилось усе навпаки -- і руббанові, і нахуді дуже сподобалися золоті обручки царя і золототканий плащ. Та й сам би він був найкращим товаром на невільничім базарі в Адені. Вони й намовили боцмана - танділа підпоїти царя і його охоронців вином з домішкою чистого аль-кахуля 8 та різного зілля. А коли на допомогу задурманеному царю поспішили його підлеглі, наффатіни їх попалили з вогнеметів. Отоді вперше в житті зі мною стався такий приступ смутку, що я ледь не помер. Я пролежав кілька днів без усякого руху і не міг нічого їсти, а тільки пив воду. Коли я почав потроху оклигувати і допомагати танділові-знахареві, то часто проходив повз чорного царя. Намагався мигнути йому, подати хоч якийсь знак, що я не з його ворогами. Він же зневажливо відвертався, наче б і не знав мене ніколи. Це особливо пригнічувало мене. I все ж я поклав собі визволити свого рятівника. Дуже важко було проникнути вночі на нижню палубу. По-перше, вартові. По-друге, інші невільники-зінджі, що ненавиділи чорного царя і всі його племена. I по-третє, я не міг звільнити його охоронців. Бо вони б вчинили різанину на кораблі. Й довелося б мені до кінця днів моїх жити в Золотій Софалі. Я зрозумів, що тільки завдяки зіллю зможу визволити чорного царя. Але ж як дістати потрібне зілля в танділа? Та допоміг випадок-- почалась у кількох невільників страшна сверблячка на шкірі. Він, танділ, пояснив мені, як зробити розчин проти хвороби, і послав узяти порошок. Я здогадався, який з порошків сонний, і взяв його навмисне, ніби переплутав з потрібним зіллям. Узяв щедро, і добру частину сховав у вбрання. Коли танділ побачив, що я розбовтую, він ледь мене не прибив, бо я зіпсував стільки чудового індійського зілля. Він сам вилив мій розчин і приготував новий. Але тепер я мав добре зілля. Все останнє було простіше. Трохи зілля дидбану у медовий напій, зілля до пальмового вина охоронцям-бахрі, зайву чару аль-кахуля у чашу боцману-танділу. I добрячу добавку зілля в лимонне пійло, яке час від часу танділ давав невільникам, щоб вони не хворіли. Я дав спочатку нашим першим рабам пійло, а потім перейшов до зінджів-антропофагів. I в останню чергу підійшов до царя. Йому ж налив на саме денце, але він і того не випив, відвернувся... Опівночі, як усі добре поснули, я спустився і розв'язав сировиці на дерев'яних колодках, у які був приборканий чорний цар. Я покликав його за собою, але він не хотів іти -- почав торсати своїх поснулих воїнів. Та нічого не допомагало. Тоді я взяв його пута і обережно поліз нагору, він за мною. Я допоміг йому спуститись у човен-каріб, що волочився за нашим кораблем на прив'язі. Туди ж я йому передав воду і їстівні припаси з його ж дарунків. Подав і зброю. Він почав показувати, щоб я спускався до човна. Я відмовився. Тоді він мені показав, що мене замордують на кораблі. Щоб він не переконував мене і не наражався на викриття, я відсік линву човна-каріба. I за якийсь час човен розчинився у темряві. Більше я його ніколи не бачив... Вранці мене схопили воїни-бахрі за наказом руббана. Почали страхати різними тортурами, якщо не признаюсь, що допоміг втекти царю зінджів. Я мовчав. Тоді вони почали вимагати від мене присяги на Корані. Я ж виявив силу духу і сказав, що присягнуся лише в присутності каді й сторонніх свідків. А зараз, що б зі мною не робили, не збираюся давати клятву. Вони все погрожували, погрожували і, потримавши добу в ретязях, звільнили... А при розрахунку в Адені мені не сплатили й битого фалса. Та я добре відплатив руббанові і нахуді. Скрізь хвалився, з якими удачливими нахудою і руббаном я плавав, як їм шалено поталанило із золотом у країні зінджів-антропофагів. Я разів у десять перевищував їхні запаси золотого піску. Звичайно, знайшлися відвідувачі, які передали мої похвальби правителю Адена. Правитель вирішив арештувати їх за приховування свого багатства від податку. Щоб він цього не вчинив, руббан і нахуда змушені були і йому, і його чиновникам викласти великі хабарі... Ну, а про чорного царя ніхто із матросів і купців певного не казав. Тільки через кілька років мені розповіли, що жоден з кораблів, які попливли в ту частину Золотої Софали, не повернулися більше в рідні краї... Мені здається, що він повернувся додому і тепер був безжальний до всіх правовірних -- чи були вони добрі люди, чи страшні негідники..." Отаку історію розповів мені мій новий друг. Він ще дуже багато розповідав усяких історій, але вони не такі повчальні, як ця. Тому не буду переказувати їх в одному листі, щоб не стомлювати тебе... Зараз же, після трьох років наших із ним мандрів у пошуках засобів до прожиття ми зібрали добрий врожай. Як кажуть лихварі, на наших срібних вівцях наросла золота вовна. Хоча ти сам розумієш, що ми з ним правовірні і жодного дирхема не давали під відсотки в лихву 9. А справи зараз у нас такі, що ми тимчасово розділились. Я чекаю купців з Калікута, що пливуть до Ханфу. Хочу дістати деякі цілющі рослини із південних китайських земель. Особливо хочу закупити зілля-діхроа, що так вдало вживають китайці проти болотної пропасниці та сильного жару при лихоманці. Думаю ще дістати зерна цього чагарника і спробую посадити поруч із деревцями бона в землі моїх предків. Мій же друг чекає тих купців, що звідсіля попливуть на південь Суматри. Там він думає купити товарів і поплисти в Золоту Софалу. Божевільна вигадка, але я не можу відмовити його від цієї мандрівки. Мене охоплює жах, як подумаю, що він попливе за тисячі фарсахів на здвоєному тубільному човні! Проте він доводить мені, що тубільці з Суматри аж ніяк не гірші мореплавці за правовірних, а може, навіть, кращі... Я йому перечити не можу, бо справді я плавав менше його. Хоче він потрапити в Золоту Софалу, в заборонні землі, з корабля жовтошкірих і зустрітися там із своїм приятелем-- чорношкірим царем. Для чого це йому потрібно, достеменно не знаю, але думаю, що хоче він дістати щось незвичайного в краю зінджів. Жах мене проймає, коли подумаю, що може там із ним трапитись!.. Та він рішуче наполягає на своєму. Навіть призначив мені зустріч у краю моїх родичів, через два роки. Я уповаю на Милостивого і Милосердного, Отверзаючого Браму, що він дасть нам радість і щастя зустрітися в моїй землі і випити по чарочці бінт-аль-Йаману, досхочу пожувати соковитих пагонів кату10 і провести в дружній бесіді не одну зоряну ніч..." На цьому чітке арабське письмо переривалося й далі йшли латинські літери і всякі знаки місяця, сонця, зірок. I все було написано дуже рідко, просто кожна літера була наче окремо викреслена якоюсь червоно цегельною фарбою, а сонце, місяць і зірки були сині, зелені й золотаві. 29. КНИГА МАНДРІВ Лоцман довго перебирав стоси рукописів і книжок, поки, зрештою, доволі наковтався ядучого паперового пилу та видобув нагору потрібний словник. За допомогою словника, а де й просто по пам'яті, почав розшифровувати запис. Слова виходили арабські, але зміст їх був зрозумілий лише лоцманові, бо вони означали висоту зірок і стоянок місяця. Коли старий зробив обчислення, то зрозумів, що лист написано не в одному з портів Суматри, а на африканському березі, десь північніше Канбали1. Затим лоцман почав складати місяці й роки, щоб взнати, коли чекати Алі в Басру. Виходило -- через рік, а якщо затримається -- то пізніше, через півтора роки. Розшифрувавши знаки, спалив на жаровні всі розрахунки, щоб ніхто не здогадався, що він знає, звідкіля Алі відправив потаємного листа. Мандеєць сидів, грів пальці над жаровнею і міркував, чи варто відривати латинську частину і обпалити її на вогні? Тоді ніхто не взнає, де насправді був Алі, коли складав дивовижного листа. Та вирішив, що не треба. Бо ж раптом наскочать хашашіни і вимагатимуть, щоб сказав, що було в спаленій частині?.. Ще почнуть катувати... А при цілому папері йому, найкращому звіздареві Басри, буде легше збити з пантелику хашашінів... Він ретельно згорнув листа, вклав до бамбукового футляра, а футляр сховав межи книжками та інструментами. Наступного дня його винайняли сусіди - купці, щоб він провів по Шатт-ель-Арабу сафіну з вантажем сандалового дерева та мангрової найкращої жердини і кори з Аль-Кумру2. А там далі по Євфрату вгору і по каналах до землі Харранської. Повернення додому не принесло йому радості -- він зразу кинувся до схованки і не побачив там бамбукового футляра з листом. Усе інше лишилось недоторканим. "Значить, днями навідаються до мене в гості хашашіни",-- вирішив мандеєць. I справді, небавом до нього завітали пізно ввечері купці, що збиралися мандрувати до Китаю морським шляхом. Усі в темних бедуїнських плащах, вільним кінцем чалми прикривали лице. Першим у будинку відкрив лице найстарший літами, і лоцман пізнав у ньому одного купця з Шама. Цей був правдивим купцем і його добре знали купці та руббани з басрійського порту. Він уже кілька разів відбував далекі подорожі, а в благословенну Мекку подорожував аж три рази. Після всіх належних вітань сірійський купець почав вибачатись: -- О, достославний шейх! Окраса всієї вченої Басри, кладезь мудрості, скарбниця знань! Вибачай нас, просторікуватих, що ми прийшли так пізно! Але бувальці казали нам в хані, що це єдиний час, коли тебе можна напевно застати вдома, бо щоночі ти спостерігаєш небо! Вибач, вибач нас, достославний муж!.. Запрошуючи їх до господи і далі на дах, мандеєць думав, що цей, напевно, не з хашашинського кубла гадючого. А от інші? Піди розберись, хто купець, а хто бойовик- хашашін? Адже все виглядає зовсім правдиво -- до мусону лишився цілий місяць, і купцям потрібна порада і допомога справжнього фахівця. Вони принесли із собою і пригощання, і вино. Знов вибачався купець-сірієць. -- О шейх! Вибачай, тисячу раз вибачай, що прийшли без пахолків і самі розстеляємо скатертину. Ти найкраще знаєш, бо ти найстаріший і наймудріший із нас, що таке пахолки. Все вони підглядають, все підслуховують, і від них не можна сховати таємницю. Їх завжди можна підкупити і взнати, що говорив хазяїн. Лоцман розломив з ними перший шмат хліба і зразу ж підвівся, щоб повернутись до своїх вимірів, приказуючи: -- Аллах милостив і вибачить мені, як вибачили ви, мої вельмишановні найдорожчі гості, але зорі і місяць невпинно обертаються, а мене Аллах милостивий і милосердний покликав споглядати його небесне творіння щоночі... Так говорив звіздар-лоцман і справді вимірював, де знаходиться та чи інша зірка. А сам думав: "Наймолодший -- хашашін. Чому? А тому, що дуже красивий, лагідної поведінки. Та ще й здоровенним глеком вина опікується!" Страви були такі свіжі, пахучі й смачні, що лоцман, проходячи повз скатертину, часом нахилявся і брав шматочок чого-небудь. Світив повен місяць. I обличчя двох він дуже добре бачив, ще двоє були в затінку, а обличчя ще одного було навпіл перерізане тінню. Лоцман спостеріг, що лише навпіл освітлений сирієць із Шама здивований його поведінкою, тобто порушенням усіх правил ґречності та цими, ніби дуже терміновими, вимірами. Не дивувалися двоє -- молодий виночерпій і зрілий муж, червонобородий купець, із північних областей Іраку. Значить, вони напевне хашашіни. Тепер залишалось питання, чи четвертий теж хашашін, чи випадкова людина, як і чоловік із Шама. "Довго не доведеться мучитись таємницею,-- сказав собі мандеєць.-- Якщо четвертий вп'ється і засне, значить, він справжній купець". Та непевність для лоцмана скінчилася значно раніше. Скінчивши виміри, він, не попереджаючи нікого, запалив нафтову лампу від жаровні, яка стояла в кутку, в глибокім глинянім ящику. Сирієць і четвертий купець зраділи, а останні троє зразу ж забажали вниз до помешкання, мовляв, вони не звикли до насичених болотними випарами басрійських вітрів. Спустились вниз, пили там вино, і тепер почалася розмова про замовлення мандейцеві. О шейх! Ти окраса Басри, і тебе знають по обох річках 3 до тих вершин, куди заходять великі сафіни. I хоч ти багато років плаваєш лише по солодкій воді, тобі добре відомі й далекі дороги морем-океаном. Щоб не тільки покладатись на того руббана, який нас вестиме по зірках і сонцю, ми, твої нікчемні гості, хотіли б мати розписаний дороговказ з усіма стоянками зірок, сонця, місяця, відмінами вітрів та всіма прикметами вод, приток, скель і рифів аж до самого Ганджоу. Достославний мандрівцю! Не перевищуй мою славу як лоцмана, це негоже... Прохання ваше, мої дорогі гості, я зможу виконати тільки при одній умові -- якщо тиждень спостерігатиму сонце і небо. Після тих спостережень я зможу дати найбезпечніший дороговказ. Чи треба вам плисти по відкритих зелених водах, чи по білій прибережній воді4... О славний наш шейх! Ми наперед вдячні тобі за твої турботи! I вони, повір мені, будуть щедро винагороджені! Але є питання -- який дороговказ буде коштувати дорожче? Ціна однакова, бо і там, і там треба багато писати, креслити й звіряти з написами інших мореходів та своїми помітками. Значить, ти, о наш незрівнянний звіздарю, окраса вчених мужів, приймаєш наше прохання? Приймаю, славні мої гості, безстрашні мандрівники! Як і годиться, вдарили по руках, і на тому мова про дороговказ скінчилася. Почалась пиятика. До всього, один із купців, середній за віком, виявився добрим музикою. I старий аль-ут звіздаря, настроєний, підтягнутий, сповнив кімнату легкою й веселою мелодією. Грав "купець" неголосно, так що, певно, і на вулиці не чули. Вино розливав молодий красень і все виголошував здравиці на честь господаря і сірійського купця. Минуло небагато часу, як сірієць і четвертий гість вже спали міцним сном. Лоцман зробив вигляд, що він сам захмелів і не помічає глибокого сну двох гостей. Він потягся за глеком вина, але молодик відставив глек подалі від мандейця і відтрутив його рукою. Ти прийшов у мій дім! Ти мені міг бути за внука, а ти не даєш випити якогось розбавленого пійла? Га?! Де повага до старших?! Де повага до моїх знань?! Ви сміття, байстрюки з вашими родоводами! Мої предки тут були до вас ще з часів Адама! Геть з мого дому! О шейх! Не виявляй поспішності й гнівливості. Вислухай нас. Ми з багдадської служби славного халіфа Ан-Насіра5, хай Аллах покріпить його та поб'є його ворогів... Справа одна дуже тонка і до кінця не з'ясована. Ще досі не всі ворохобники, що готували заколот, вловлені та виявлені. От ми й прибули тебе про дещо запитати... То не можна було без всякої машкари, без комедії до мене прийти і про все розпитати?! Поки ворохобники не виявлені, ми могли б своєю появою їх налякати. А вони десь поруч... Шановні кадіби нашого славного халіфа Ан-Насіра, та покріпить Аллах його і весь його славний рід! Але я ніколи ні з ким не знався з ворохобників, дурних айярів! I завжди шанувався перед халіфом на землі та Аллахом на небесах! Найстарший замовк, а заговорив гравець на аль-уті: - Шейх! Ти не безгрішний, і ти це добре знаєш! Ти час від часу потаємно прибуваєш в харранські землі і саме на ваші свята, де ви, мерзенні й затяті язичники, поклоняєтесь зіркам і місяцю. А хіба не ти майже третину своїх заробітків віддаєш мандейським громадам у Васіті, Убуллі та Аль-Ахвазі? Ти також заступався не один раз за своїх таємних одновірців перед еміром Басри! -- Я служу людям. Тим людям, що звертаються до мене в питаннях зоряного неба. Аллах, милостивий і милосердний, над усіма розкрив лазурит неба і для всіх засвітив діаманти зірок... А чи є серед тих, хто приходять до мене, ворохобники, чи айяри, чи змовники, чи таємні іудеї та нісрані, я не можу знати. Я не дивлюся в душу людям. Очі мої повсякчас звернені до неба! Чародійством я не займаюсь, гороскопів також не складаю. Я шаную засади віри і добре знаю, що волю Аллаха взнати в людській душі неможливо. Чому ж тоді ти, звіздарю, попередив, що коли хто-небудь кривдитиме одного отрока, на того впадуть всякі халепи та біди? I чому тоді це попередження підтвердилося вповні?! Часом, але надзвичайно рідко, і таке буває -- в зірках відкривається воля Аллаха. Але повторюю, таке трапляється дуже рідко! А от погода, вітри, затемнення сонця й місяця, зорепади й комети -- ті всі явища Аллах дозволяє бачити тим, хто повсякчас вивчає знаки й попередження всевишнього. Гравець на аль-уті розкрив рота, аби що сказати злого лоцманові, та його перебив виночерпій. I зразу стало зрозуміло, що цей молодий красень -- їх да'ї. -- Балачки й виправдовування нашому славному Ан-Насіру, хай Аллах покріпить його, не потрібні. Ти краще витлумач, як ти розумієш ось ці знаки зоряного неба.-- I тицьнув у руки старому аркуш, списаний по-арабськи та з точнісінько такими позначками, які вже були у потаємному листі з латинською абеткою. Лоцман підсунувся ближче до світильника, підправив гніт і заходився уважно читати письмена. Було дві помилки в позначках широт та у висоті зірок над обрієм. Можливо, ці дві помилки -- пастка для нього. I він вирішив вияснити ці помилки, щоб якось себе забезпечити. Пояснив фальшивим кадібам Ан-Насіра, де помилки. -- Це все має вагу чи для вас, звіздарів, чи для руббанів. Ти скажи, можна взнати по цих позначках, звідкіля було відправлено цього листа?! Мандеєць потер скроні, рукою прикрив очі, мовчав. -- Ні, точно не можна встановити. Не визначені інші прикмети, не дано опису прибережних вод і ознак, не сказано про відмінні вітри! А по широті цим місцем могла бути і Софала, міг бути і Цейлон, і Суматра, і Малайський півострів. Отут міг бути відправник цього листа... Знову старший за віком хашашін почав прискіпуватись до лоцмана: -- Ти не хочеш нічого певного нам сказати, бо уникаєш відповідальності за свої вчинки! Так ми тобі скажемо -- кілька років тому ти приймав у себе одного пронозу, коли той з ворохобними замислами мандрував із Йемену до Багдада. Ти знов будеш викручуватись і скажеш, що в місяць рамадан до тебе не приходив странній? Мандеєць підвів обидві руки до неба, ніби гово