рячи: "Що я можу сказати? Ви краще за мене все знаєте!" Знов почалося! Слухай, старий, цей шакал має з'явитись у Басрі. Як тільки ти взнаєш, що він прибув або прибуває в Басру, зразу сповісти нас!.. Я такими справами ніколи не займався. Навряд чи зможу вам допомогти. Нічого, навчишся і зможеш! Хто не хоче вчитись, того ми лікуємо від лінощів! -- I молодик витяг із пояса дамаської роботи чингал.-- Ось цим лезом прочищаємо вуха, щоб краще слухав! Слухай, старий, і запам'ятовуй -- зайдеш на Зелений базар до харчевні Абу Сабаха. Там скажеш, що мандрівник повернувся. I все... Мандеєць довго сидів нерухомо, мовчав. Нарешті процідив крізь вуса: -- Що поробиш?.. Доведеться сповістити. Але скажіть, ради Аллаха, що такого наробив цей йєменець? Виночерпій розреготався вголос і зі стуком загнав чингал у піхви. Старий єретику, годі придурюватись! Ти й сам добре знаєш, і знаєш, що ми знаємо, що це твій старий друг Алі, син старого сміттяра Хасана. Правовірні! -- заволав лоцман.-- Та як ви можете мені приписувати дружбу з людиною, яку я бачив не більше трьох разів за своє життя?! Старий, ти або чаклун, або новий шейх Сінан 6. I тобі видніше, як можна дружити і покривати людину, з якою бачився всього три рази в житті. Мир твоєму дому... але пам'ятай, краще нас не дурити... Коли ці троє, забравши скатертину з рештками наїдків і глек, полишали вдосвіта оселю, старий плюнув їм услід і кинув три кісточки від об'їдених сушених слив. А тоді ще й проказав старою мовою своїх пращурів закляття проти них. Цілий тиждень звіздар займався вивіренням старих зоряних таблиць, спостереженням сонця, місяця та зірок у глибині небесної бані і обчисленням градусів усіх зворотів майбутнього шляху купців. Він по кілька разів звіряв свої записи із записами звіздарів минулого та славних мореплавців. Зрештою прийшов сірієць із Шама, і старий лоцман, виводячи останні літери, виголосив: -- Аллах велик і милостив, і відкрив мені, нікчемному, ось таке. Південно-західний мусон буде найпевніший за всі останні десять років. Проте зворотній шлях із Китаю вийде небезпечний, бо погода в тих частинах Машріку цього сезону буде дуже непевна, нестала... А тепер, дорогий гостю, слухай. Це я склав лише чернетку. Тут багато виправлень, бруду. Почекай ще тиждень, поки я перепишу набіло, а ти якраз підготуєшся і все владнаєш з грошима, товарами і кораблем... Шамський купець згодився, на тому вони й попрощалися. А мандеєць пішов до міста купити доброго самаркандського паперу. По виході з книжної лавки лоцмана ледь не збив з ніг хлопчина-мулат. Він тицьнув старому в руку якусь тонку цидулочку і, навіть не вибачившись, побіг далі. Вдома мандеєць розгорнув папірець. На папері чиясь тверда рука тонким каламом викреслила падучу зорю, харчевню Абу Сабаха і сліди людських ніг, що ведуть до харчевні. По чітких рисах малюнка зрозумів: рука Алі. А до всього, він радить сам піти до Абу Сабаха і сповістити про знак від Алі. Хоча в харчевні Абу Сабаха збиралися лише шиїти, сам господар зразу ж з'явився перед лоцманом, тільки той переступив поріг. О достославний шейх! Радий тебе бачити в моїй убогій харчевні! Наставнику всіх наших звіздарів, чого бажає твоя душа відвідати з моєї кухні? Пампушок з буйволячим кисляком, господарю! Яке щастя, що тільки-но зняли з вогню мої найкращі пампушки! Егей, джаріє, для нашого славного гостя пампушки! Та швидше! Абу Сабах сам злив на руки мандейцеві і подав рушника. Мандеєць їв поволі, подовгу розжовуючи кожен шматочок пампушки, з насолодою сьорбав буйволячий кисляк. Абу Сабах, високий, довготелесий, аж йорзав на місці, так йому натерпілося почути щось від лоцмана. --- Знаєш, хазяїне, коли люди доживають до моїх років, то часто з ними починають траплятися дивні речі. Вони бачать дивні сни, їм чуються часом дивні голоси. А іноді вони одержують дивні послання... Наприклад, мене сьогодні попередили... -- Хто попередив?! Ти запам'ятав?! -- Мене сьогодні попередили, що до Басри прибуває один чоловік. А я вже багато років його не бачив... Навіть сумніваюся, щоб я його впізнав, коли він приїде... А тут якраз треба потурбуватися про свої пальми на острові... домовитись із поселянами, щоб вони все упорядкували перед великою повінню. А повінь цього року почнеться в кінці місяця ніссана і принесе людям багато лиха. Треба поїхати на два-три дні до своєї садиби на острові... Після вранішньої молитви наступного дня, так-сяк поснідавши, лоцман відв'язав свого човна від палі біля дверей будинку. I бадьорі струмені відпливу потягли його по міліючих каналах через галасливе місто. Він тільки спинився біля крамниці з папером, потім біля крамниці з усілякими приладами з дерева, потім біля крамниці, де продавали мідні та залізні прилади, а також замки, потім -- біля лавки зеленяра. I всім сповістив, що нарешті вибрався оглянути свій острівець. Також він спинився перед тим ханом, де проживав купець із Шама. I передав його слузі, щоб попередив купця -- лоцман обов'язково зробить обіцяне, і зробить своєчасно... Не встиг мандеєць домовитися з наймитами-поселянами про очищення свого острівця від сміття та про огляд і обробку пальм, як на гостроносім, чорнім і лискучім човні прибув чорний, як воронове крило, слуга-зіндж із сусіднього острова. Вклонився, привітав за правилами ґречності звіздаря і від імені господарів острівної вілли запросив на першу весняну вечірку... Сусіди були хоч дуже багаті, проте не родовиті. Та добрі й гостинні. Особливо ж полюбляли вони збирати в себе всяких казкарів, співаків-бедуїнів, лицедіїв, просто дотепних людей. Взагалі вчений-звіздар (здається, таки останній у Басрі, бо про молодих не було ніякої чутки) не дуже часто гостював у цих торговців деревиною. Та сьогодні наче щось його підштовхнуло під бік і сказало: "Іди! Розважся серед них, хоча вони й не рівня тобі. Ти так стомився за зиму..." Негр хотів відвезти мандейця на блискучім човні, та лоцман сів на демено свого човна і не повільніше за негра-велетня погнав до сусідньої вілли. На острові купців десятків зо два поселян займалися пальмами та землею, а з чепурного літнього будинку вилітали срібні передзвони аль-утових струн на схлипуючи удари бубона. Тільки-но лоцман переступив поріг великої вітальні, одразу в кутку, біля святкової скатертини, побачив голомозого, хирявого, без жодної волосини на черепі й обличчі дервіша-каландаря. В гострих засмаглих рисах дервіша з недовірою, з острахом, але змушений був признати невтомного мореплавця Алі. Господар зробив значуще лице і зашепотів на вухо лоцманові, так що половина гостей усе чула: -- О шейх! Цього дервіша ми підібрали в Маскаті. Дуже просився в Басру, каже, що бував навіть у полоні в латинян, у їхнім морськім місті Венеції. Теж уся на каналах... А от Басри не бачив! Ну як було не взяти?.. Як завжди у багатих домах, весела вечірка з солодкого прирощення поступово перейшла до галасливої веремії з пишномовними здравицями, шаленою музикою, танцями, співами й надмірним вживанням вина виноградного і пальмового. Лоцман трохи таки перебрав, але з усіх сил стримувався, щоб не заговорити з Алі-каландарем. Так хотілося почути його голос, бо дивився на дервіша і не йнялося віри, що Алі може прибрати подібну личину. Адже виходило, що він тепер сам став схожий на хашашінів у здатності міняти личину і з'являтись у несподіваних місцях. Сам же фальшивий каландар мовчав. Коли ж, нарешті, вечірка перетворилась у відверту пиятику, а всі гості поводили себе на краще, ніж моряки в християнськім найдешевшім лупанарії, Алі-каландар опинився поруч мандейця і прошепотів; -- О шейх! Чекатиму після вранішньої молитви у старому хашашінському млині. Знарядись туди ніби для риболовлі... I мандеєць зразу пішов до великої гостьової кімнати для гостей та й завалився ніби спати. А господарям пояснивши свою втому похилим віком та слабістю від вистояного вина. Після вранішньої молитви мандеєць не лишився трапезувати з господарями, а поплив до знайомих поселян позичити риболовні снасті. З часу першої подорожі Алі в цьому місці Шатт-ель-Арабу багато хороших каналів замулило, протоки позаростали очеретом-касабом, цілі острови розмило водою. I прекрасні фінікові пальми або впали в каламутні води або засохли від оголення коренів. Старий млин, потаємне пристанищем хашашінів, опинився на відмілині. Трударі з ближніх поселень були люди набожні і на чуже майно руки не підіймали. То млин сяк-так, а стояв і не розвалювався, хоча на ньому вже кілька років нікого не бачили й не чули. Протока біля млина заросла густим та височенним очеретом. Тільки-но мандеєць закинув снасть у яму, де могли бути соми-кармути, стіна очерету розійшлася, і на чисту воду вислизнув Алі-каландар в оплетенім і вимащенім у бітум човні. Мовчки показав лівицею старому, куди треба направляти човна. I небавом вони опинились у затишку під товстенними стеблинами очерету на малесенькому плесі чистої води. Вийшли з човнів на хиткий зелений берег, обнялись і стояли мовчки кілька хвилин. По щоках обох бувальців котилися рясні сльози. Нарешті, схлипнувши, першим озвався мандеєць: -- Мій друже! Попереджаю тебе і заклинаю ім'ям милостивого і милосердного -- вони знову чатують на тебе!... О мій шейх! Я все знаю і підготувався цього разу до зустрічі з ними. Та цидулка була від мене. Ти все добре зрозумів і вдало сповістив Абу Сабаха. Але не в тому справа, не для того прагнув я цієї зустрічі, щоб говорити про цих скажених псів, мисливців за людськими черепами! Не хочу говорити про слуг смерті, хоч вони весь час чатують на мене! Часом здається мені, що вони ось-ось мене прихоплять... I мандеєць подумки сказав собі таке: "Вони за ним полюють тому, що він знає, де знаходиться синій діамант. Та я не повинен і знаку йому дати, що знаю про це чи здогадуюсь. А особливо їм, бо ці різники ще схоплять мене, якщо він не відкриє таємниці схованки чи таємниці володаря цього діаманта!" Після перших привітань і пересторог Алі витяг зі свого просмоленого бітумом човна скатертину, зав'язану важким пакунком. Розстелив на хиткому болотному березі, і очам лоцмана відкрилися різні дорогі наїдки -- халва, грудки шербету, сірійські зимові яблука, левантинські гранати, сушені смужки дині, їстівна земля, індійські сушені фіги та ізюм з далекого Мерва. -- О шейх! Пригощайся! Ці пундики не милостиня, а заробіток. Ті вискочки, твої сусіди, мої боржники. Завдяки моїй пораді вони чистого прибутку загребли не менше десяти тисяч дирхемів!.. Та ну їх!.. Випиймо з тобою, о му'алліме, з цього глека найчистішої води! Адже у Басрі чиста вода солодша за вино і бажаніша за любовне побачення! I вони задовольнили спрагу і вгамували голод, а тоді Алі почав розмову: -- О мій шейх, о мій учителю! Сьогодні в мене велике свято, за розкошами більше, ніж кінець рамадану! Бо я можу насолоджуватися найпрекраснішим, що є на цім світі,-- бесідою з людиною яка розуміє тебе! О мій му'алліме, я часто згадував свого бідного батька, але ще частіше згадував тебе! Яке це щастя -- бачити й слухати людину, про яку думав роками! Але, мій шейх, словами всього не перекажеш. А касиди7 я складати не вмію. Співаю тільки морські пісні під барабан. Мій лист, я знаю, ти одержав. Його писав один портовий катіб із Канбали. 3 листа ти довідався, як стара мулатка-бахрані подарувала мені свою єдину козу. Після того вздовж ріки я дістався до болотного краю. А там ішов від племені до племені вздовж узбережжя на південь, поки зовсім не оклигав. На узбережжі я найнявся на сафіну з ловцями перлин. Сезон був щасливий. Ми втратили лише двох нурців від уколів отруйних риб. Я теж пірнав, і щастя повернулося до мене. В одній скойці знайшов не дуже велику перлину, але надзвичайної чистоти. Я пішов на хитрість і приховав її. Завдяки цьому зміг заплатити нахуді, корабель якого йшов до Індії. На гроші за перлину зміг купити в Калікуті різних товарів, привезених з Адена -- червоних коралів, зливки міді, дві паки сап'яну, глеки з фарбою циноброю, а також сокотранське алое, та різного індійського зілля. Знов піднявся на корабель з командою хормузських персів і поплив до Гуанджоу. Я добре запам'ятав слова тієї падлюки в мечеті про бідність і безрідність. I я кинувся добувати засоби до існування й примножувати їх. У Китаї я пробув більше року. Надивився там усіляких дивин і багато чому навчився. Особливо поводженню з горючими засобами -- селітрою, нафтою та порохом... Усе в Китаї було б добре, бо люди там навдивовижу ґречні, працелюбні й ощадливі. Але китайські кадіби багаточисленні і в'їдливі, мов кровососні п'явки! Все вони роблять, щоб іноземець продав свої товари найдешевше. Та кадіби скрізь однакові. Одним дав хабаря грошима, інших обдарував індійським зіллям, третім підніс корали. За це мені дозволили винайняти джонку і плисти вгору по річці та продавати свої товари... Жив я в Китаї дуже щасливо, тільки багато гараздів пішло на хабарі й дарунки... 3 Китаю повернувся на кораблі суматранських мусульман. Завдяки їхній допомозі зміг вивезти аж чотири порохових ракети у бамбукових стовбурах! Якби ти знав, яких грошей мені коштували ці ракети! На Малакку ми прибули зарання, і там я зміг пересісти на арабський вітрильник. Минулого сезону вони боялися ураганів і чекали змінного вітру майже рік. У протоці між Малаккою та Суматрою напали на корабель пірати-баркі. Отут стали в пригоді мої знання, здобуті в Китаї. Нас наздоганяли. Перший їхній корабель був уже на відстані пострілу з арбалета. Я швидко поставив жолоб із тикових дощок на кораблі і по ньому запустив ракету. На жаль, вона навіть не долетіла до піратів... Відстань зменшувалась. Небавом їхні стріли почнуть знімати наших людей! А я ніяк не міг запустити другу ракету. I почав чингалом розколупувати хвіст ракети, бо думав, що від вологи порох у запалі затвердів. Та вогонь якось збоку, повз запал проник усередину. Порох миттю рвонув і підкинув ракету вгору. А мені спалило тюрбан, волосся на черепі і всю бороду, обпекло плечі. Одяг мій зайнявся, я катався по палубі й ніяк не міг згасити вогонь! Ракета (я сам не бачив, бо від болю і диму просто осліп) понеслася вгору, перекрутилася кілька разів у повітрі й впала просто на піратський корабель! Лупонула, наче грім, закрила все димом, ще й засипала вогненними скалками другий корабель. Обидва пірати запалали, наче святкові смолоскипи! Інші кинулись їх рятувати. Як ми тікали далі, я не пам'ятаю. Бо впав без тями. Але від чого це було -- від того, що наковтався порохового диму, чи від болю, їй-богу, не знаю!.. Бо, щоб ти знав, о мій шейх, після тортур у портовій касбі8 я став витримувати дуже сильний біль. Траплялося. що могутні воїни і борці втрачали свідомість від болю, а я тримався. Однак недарма кажуть, що за всяке надбання треба платити повну ціну. Спочатку, ще юнаком, відчув, що не хочу спати вночі, а на сон починає хилити десь у кінці другої денної трьохгодинки, і потім ще раз, коли сонце опадає до вечірньої молитви. Це було і незручно, і небезпечно, бо коли мене тягло на сон, не міг мене врятувати ні відвар зміїної трави, ні чампська тигрова масть. Та варто було мені поспати двічі на добу хоча б по годині, весь останній час я був бадьорий і при силі! Але, як кажуть у цих нісрані, "I що було потаємним, стане явним!" Так і мені відкралася таємниця, чому в мене таке зрушення в голові, що я не можу спати, як усі люди. Все стало зрозумілим після зустрічі з лікарем Чжаном. I де б ти думав, о шейх, ми з ним здибались? У Китаї? Гай-гай! У славній африканській стороні, в багатющому краї зінджів -- Канбалі!.. Трапилось, що його покликали до хворого, а назад він повертався один, без слуг, берегом до міста. Чогось йому заманулося пройтися пішки берегом моря-океану. Я ж у той час був на узбережжі, бо взнав, що туди винесло кита-кашалота. Допомагав рибалкам-зінджам, бо їм було потрібне сало, амбра та спермацет. Мені ж хотілося знайти в китовім череві дзьоби велетенських кальмарів, як доказ того, що я бачив боротьбу велетенського кальмара із китом-кашалотом ще в мою першу подорож із Адена до Канбали. Гроші на той час я вже зібрав добрі, а скриня з різними дивинами була повна майже до верха. Рибалки-зінджі поспішали з роботою, бо під шаленим сонцем з кожною хвилиною мертвий велетень псувався все більше й більше, а вони ще й половини багатства із нього не здерли. Тому вони й не помітили, як я полишив роботу і побіг за Чжаном. Наздогнав його в найзручнішім для мене місці -- берег повертав і навколо зводилися піщані пагорби. Тричі гукнув Джанові, щоб він спинився. Та він продовжував свою ходу. Він упізнав мене, хоч я був уже дорослим, бородатим мужем, бувалим моряком. Тоді я перегнав його і переступив йому шлях. Тільки побувавши в Китаї, я зрозумів, який він уже старий, цей лікар! Не знаю чому, а дивлячись на посіріле обличчя Чжана, свого страшного ката, я згадав свого підсліпуватого батька. I в мене зникло всяке бажання порахуватися з ним за тортури. Я тільки спитав його: -- Страшно побачити свою смерть, старий? Він перевів дух і тихо відповів: -- Поки живий і при тямі, завжди страшно! А мені от не страшно! Мене тільки лють проймає, коли я зустрічаюсь із смертю! Лють теж від страху... На кожного страх діє по-різному. Як і кохання. Один ллє сльози, інший викрадає кохану. А обидва кохають... Ну та що ми, Алі, стоїмо тут серед пісків? Ми почали розмову, значить, ти мене зараз не позбавиш життя. я піду додому й приготую добре прирощення. Я тобі розповім, як мене знайти, і ти приходь, коли вщухне спека і повіє прохолодний вітерець. Я відкрию тобі всі загадки. А я знаю: вони тебе мучили всі ці роки! Е ні! -- сказав я.-- Мене скільки разів намагались отруїти. Пішли назад до риби-кашалота, я заберу свого частку здобичі... А поки ми прийдемо до риби-кашалота, ти мені все розкажеш. Згода? -- Важко ходити мені... Знову такий шмат шляху повторювати... Я тебе почекаю тут. Я розлютився від його скиглення і оголив свій ніж-сікач -- добре ним і кокоси розрубувати, і ворожі панцирі протинати. -- Добре бачу, який ти старий. Знаю, що тобі важко, але поки що не вірю тобі. I якщо моя підозра посилиться, я не втримаюсь і розрахуюся з тобою за всі тортури. Він повернув і поволі пішов зі мною до риби-кита. Я за два кроки осторонь. Він недовго мовчав і відповів на мою погрозу таке: I зробив би дурницю. Бо тоді у портовій касбі я врятував тобі життя. Ти спитаєш, як же я тобі врятував життя, якщо мордував тебе у варварський спосіб? А справа в тому, що я непомітно проколов тобі праву й ліву руки біля ліктів, і ти втратив здатність розмовляти. Бо ще трохи, і ти б усе виклав їм, як воно було насправді. I про те, як перстень з лалом ти намалював, і як синій діамант носив Бен Сахлу... О китаєць! Дивуюся твоїй прозорливості і знанням. Ще зустрічав тільки одну людину, яка б могла так все розслідувати і доходити розумом до всякої таємниці. Він знаєш, що відповів? -- Ще одна-дві невдачі, і ти станеш третім після мене і твого му'алліма. Але ти не тільки розгадуватимеш таємниці, а й сам плестимеш загадки. Отож слухай, які були мої дії для твого порятунку і порятунку Бен Сахла водночас. Я надіслав по вино свого слугу, бо ніби він розбив глек з котрабульським І0, а я саме запросив до себе друзів. Я знав, що мій слуга доносить на мене. Він сам у цьому признався. Та вони не знали, що я його вилікував від слабості, яка псує чоловікам усе життя. I він знав, що поки мені служитиме, я завжди допоможу йому своїм мистецтвом, і він без страху ходитиме до дівчат з Дар-ель-Кихабу. Я ж написав Бен Сахлу листа індійською мовою. Сповістив, що зробив усе, і хлопець не зможе нічого їм сказати про малюнок персня. Він, певно, спочатку злякався мого листа, як раїсової пастки. Та швидко отямився і вирішив ризикнути -- передав мені п'ять золотих оздоб. Бен Сахл мудра голова -- добре розрахував, що золотом я ні з ким не поділюся. По тих золотих прикрасах виходило таке -- Бен Сахл просить мовчати і зберегти життя хлопцеві. Та якби я не одержав цього золота, все одно вирішив тебе врятувати. Тому й обез'язичив голками па цілу добу. Потім я тебе обпоїв зіллям найскладнішого приготування. Потім, через кілька років, від моїх голок і від зілля в тебе змінилося відчуття болю. I сну. Можу тобі навіть сказати-- ти ночами майже не спиш. Але вдень сон тебе незборимо долає, хоч на годину. I ти не можеш цьому анітрохи противитись. Тобі навіть не допомагає ваш напій "бон". Чи, може, я хоч у чомусь помилився? Я розумію, що я тобі перевернув усе догори ногами. Перемінив тобі ніч на день! Та в мене не було іншого засобу! Ти сам добре пригадай -- чи не з казковою швидкістю заросли в тебе рани під нігтями? Чи не за день чи два перестала боліти твоя пошматована спина?.. Але все ж тюрок чимось тебе залякав і зламав твоє мовчання. I тоді ти йому видав одну якусь таємницю. Як тільки він вирвав у тебе таємницю, то зразу ж вирішив тебе позбутись. Надіслав за тобою одного зі своїх різників. Одначе тобі вдалося вислизнути із лабет того вовкодава і ти навіть поранив його стрілою. Мені довелося лікувати його. Можеш пишатися -- ти потрапив йому точнісінько межи бровами. Маю надію, що й зараз у тебе рука несхибна та око зірке, як і раніше... Що я міг сказати? Він усе оповів, як воно було зі мною в Басрі, і що потім коїлось зі мною в мандрах. Тоді мені закортіло спитати (бо не збираюсь, о шейх, критись перед тобою -- мені хотілося теж зажити якоїсь слави серед людей, чимось їх вразити): О лікарю! А чи всі ці роки ти про мене хоч щось чув? Чув. Хоча не можу сказати, що називали твоє ім'я і місто твоє. Але мені здалося -- до подібних вчинків ти найбільш здатний... Які ж ті вчинки? Два яйця птаха Рух майже цілі з Аль-Кумру ти дістав. I напевно, що це ти допоміг втекти з корабля полоненому царю зінджів!.. От який був цей лікар Чжан!.. Ми прийшли до кита-риби. Того дня фортуна посміхалася мені: серед пошматованих смердючих нутрощів я знайшов добрячий шмат амбри. А трохи згодом два здоровенних дзьоби від велетенських кальмарів!.. Потім я прийшов до нього. Та їжі його не схотів, ми просто розмовляли. I я побачив у його житлі серед стосу паперів і книг туго перев'язану колоду карт. Я зразу ж навчився в Китаї цієї гри. Китайці говорили мені, що якби я більше вправлявся у картах, то міг би жити лише з самої картярської гри. -- Старий, давай зіграємо? -- запропонував йому, звертаючись до нього без всякої ґречності та поваги... Він згодився, і ми сіли грати. Спочатку гра не йшла ні в мене, ані в нього. Він, видно, добряче забув усе за стільки років, а я крім гри пильно стерігся, щоб він не дав мені понюхати якогось порошку чи не вколов голкою або кличем. До того ж дійти, щоб обшукати його, я не міг. Та й взагалі намагався бути від китайця на такій відстані, щоб його рука не досягла мене. Потім гра пішла краще, і він двічі виграв у мене. Це знов-таки за рахунок того, що я все пильнував за його рухами, а не запам'ятовував карти. Приймаючи карту, я ущипливо йому зауважив: -- Ти добрий картяр, старий. Але скільки ж років ти боявся зустрічатись із своїми, що так занедбав своє мистецтво! Чжан не образився, сумно захитав головою: Ти стаєш третім у мене на очах. Отак, як зараз ти мене стережешся, так усі роки після втечі з батьківщини я стерігся і всіх своїх земляків, і тих, хто там довго жив і знав нашу мову й звичаї. Ти натякаєш, старий, що й мені доведеться все життя блукати вдалині від рідного краю? О ні, моряче!.. Ти повернешся, і якщо одні тебе шукатимуть, інші тебе сховають. Мене ж ніхто не сховає. А мій фах зразу ж видасть мене у руки влади. Я найкращий з лікарів, хто зараз займається голками, але нічого іншого я не вмію робити. Лікарі, особливо такі, як ти, шалено заробляють. Повернися додому, купи собі будиночок і тихо живи на заощадження. Хіба тобі багато треба? -- О мореплавцю! У західних землях я за багато років розледащів. Звик смачно їсти, звик до слуг і доброго житла, вбрання хорошого... Та й гараздів ніяких не назбирав -- багато моїх скарбів поглинуло море під час переїздів, багато припливло до загребущих лап раїсів та катібів... Але не в цьому справа... Не можна мені живому повертатись на батьківщину... А хто згодиться і за яку плату перевезти мої кістки в рідну землю?.. Старий! Не хочу твоєї близької смерті, але я б це міг вчинити! Ти? А ти міг би! Проте вся біда в тому, що ти Падуча Зоря Морів! Ти не можеш сидіти тут, у Канбалі, й чекати, поки я помру. Ти повинен мандрувати. Подорож -- усе в твоїм житті. Тебе ваблять ночі та зірки. Та що даремне базікати: ти --Падуча Зоря Морів!.. Але... але на всяк випадок я тобі розповім, де треба поховати мої кістки. Пам'ятай: перевезти кістки можна тільки тоді, коли згниє плоть. Я про все подбаю -- про ящик і про обгортку для моїх кісток. А все інше полагоджу з місцевими купцями-іудеями. А ти купцям покажеш оцей нефритовий перстень... Бачиш, він якраз підходить тобі на мізинець лівиці. Тільки попереджаю тебе: все треба буде зробити дуже обачно, потаємно та обережно! Бо навіть мій рід, якщо взнає, що ти привіз мої кістки, віддасть їх владі. Тому я мушу розповісти тобі про себе. Почну з самого малечку. Мій дід і батько торгували городиною і зіллям. Серед наших постійних покупців було кілька лікарів. Я змалку крутився в лавці й допомагав старшим. I уважно приглядався й прислухався до лікарів. Вони це помітили і почали вмовляти діда та батька віддати мене в науку до них. Дітей у нашій сім'ї багато, статки невеликі, і мене віддали в науку до лікаря. Повір мені, мореплавцю, я був найкращим учнем, якого будь-коли мали всі мої вчителі! Добре казали наші предки: "Кожен приходить до вчителя зі своєю чашею". Не напружуючись, я випитував у старших усе про хвороби, про ліки й різні інші засоби. I що дивно -- лікарі ділилися зі мною своїми скарбами! А ти ж знаєш, як кожен фахівець намагається свої знання зберегти в таємниці! І все, що вони чи пояснювали, чи оповідали, чи я випадково чув, усе так добре запам'ятовувалося мені, що я й зараз можу повторити слово в слово чи відновити рецепт! Аж самому не віриться! Років за шість я випередив свого вчителя в голковколюванні. А що не цурався гострого скальпеля та різного зілля, то став першим серед лікарів нашого міста. Про мене пішла велика слава, і мене запросив на службу сам правитель міста. Він страждав нападами страшних болів у шлунку. А мені пощастило з першого разу миттю вгамувати його страждання. В нього ці напади траплялись при зміні води або при великому хвилюванні. Тому він скрізь возив мене із собою і запаси води з власного колодязя. Те, що він мене скрізь тягав, відривало від хворих. А справжній лікар не може вдосконалюватися без хворих. I тоді мені прийшла одна думка -- чому б мені, як і лікарям минувшини, не вправлятися на злочинцях, засуджених до страти? При нагоді я виклав свої міркування правителеві, і він охоче дозволив мені робити досліди на смертниках. Тепер я мав папір від нього до начальників охорони, щоб вони мені допомагали, якщо я попрошу, і щоб мовчали про мої досліди над злочинцями. Я користався грамотою без всяких обмежень, і скажу тобі -- з великим натхненням і без упину. Я міг голками за один день зламати найсильнішого бійця. А міг і найжалюгіднішого в'язня за якийсь час, не міняючи йому ані питва, ані їжі, хоч на кілька годин, а повернути до людської подоби!.. Шпигуни все доповіли правителю, і він вирішив сам подивитися на мої дослідження. Моє вміння і надзвичайна вправність дуже йому сподобались. Тепер він став брати мене на допити небезпечних злочинців та бунтівників. Змовників та бійців таємних братств ми допитували втрьох -- правитель, його охоронець (він же водночас і писар) і я... Мене смертельно боялися не лише в'язні. Боялися до жаху й охоронці! Бо саме вони знищували тих, на кому я вдосконалював своє мистецтво. Я випробовував на злочинцях усе -- і отрути, і протиотрути, ліки і різне дурманне зілля. Робив і операції, і розтини. Вдосконалював форми голок для різних проколювань. I все-все найретельнішим чином записував. I от коли я був у найвищому розквіті своїх сил і вміння, сталася біда. Як і всякий чиновник, мій покровитель втратив пильність, а разом з пильністю всі свої достатки, силу і владу! Як на горе, новим правителем поставили родича одного з підозрюваних у змові. Я ж особливо намагався його зламати, щоб одержати відомості про інших змовників. Відчував -- буде біда, якщо він після всього лишиться живий і зможе говорити! Але правитель чогось замудрував і наказав мені зробити все, щоб цей в'язень лишився живий. Через отаку дурість зрушились усі мої мрії, перевернулось усе моє життя. Правителю нічого. Він трохи погаласував перед стратою і замовк. Тепер наш колишній в'язень став справляти малу нужду в його розпиляний череп. А от мені через дурість мого покровителя життя прослалось постійною дорогою втечі і небезпеки!.. Зрештою, так, як і тобі... Тільки ти перед хорошими людьми ні в чому не винний... Моє ж ім'я й досі викликає в людей мого краю жах, огиду і ненависть. Поки був при владі мій покровитель, всі ці шпигуни, чиновники, монахи, охоронці й кати ніби поніміли. Та коли його скинули, скільки вони приписали мені злочинів і звірств! На добру тисячу лікарів-бузувірів вистачило б моїх діянь. По всій країні пішов про мене розголос... От яку історію розпорів Чжан. Потім він ретельно витлумачив мені, як відвезти його прах на батьківщину. Тоді ми пішли в портову харчевню, ласували там африканськими рибами та плодами, пили пальмове вино і всю ніч грали в карти. I він обіграв мене, від того він аж сяяв. Ось його слова: "Мореплавцю! Ще в мене є трохи часу і сил. А ти можеш знову вирушати в подорож. Краще за все пливи до малабарських країв. Там зараз міжусобиці, війни. Я тобі допоможу дістати доброго софальського заліза та золотого піску з Мошони. Це в Індії зараз найкращий товар для збагачення". Він справді влаштував мені і доброго заліза, і трохи золотого піску. Ще й дав превеликий запас найкращих ліків від болів у голові та шлунку, а також усілякого дурманного зілля та отрут для їжі, питва і зброї. I як ті ліки мені й людям на кораблі допомогли, ти б знав, о му'алліме! Ні, я думаю, такого лікаря, як Чжан, найближчим часом не буде! Він тримав у голові не менше, ніж ти зірок, різних ліків, трав, отрут і точок, куди треба колоти голки. Його порошками я врятував багатьох на кораблі, бо напала на моряків якась пошесть. Певно, через їжу. Коли я з ними прощався в Індії, всі вони плакали і благословляли мене. А руббан і нахуда повернули мені плату за проїзд і за харч... Я дуже вдячний Чжанові за поміч. I весь час його згадую, особливо як мені щастить когось підтримати при хворобі зіллям уже мого виготовлення. Ще рік тому я через індусів-руббанів дізнавався, чи не помер він. Рік тому був ще живий. I хоча гріх його страшний і неспокутний, проте я не бажаю йому смерті. Ще встигне поплисти до Китаю... В Індії я надзвичайно вдало продавав залізо, а золото утаїв від митників. За золотий пісок таємно купив три лали найчастішої води і невимовного червоного кольору. А щоб мене не схопили з ними при обшуку, заклеїв їх у бороду пташиним клеєм. Але амбру не став продавати, і за неї довелося заплатити велике мито, і закят з мене здерли завищений. Я сидів і чекав доброї нагоди й сталого вітру, як трапилась одна історія. Молодий хормузський купець, син араба та персіянки, потрапив до в'язниці. Чи справді так було, чи на нього наклепали, але його звинуватили, ніби він своїм кораблем перевозив зброю ворогові раджі. Корабель його загарбали, всі товари розпродали на свою користь. I ще з нього вимагали сплати великих грошей. А в той же час від певних людей надійшла звістка із Хормузу, що в нього народився син-первісток, а породілля померла. Раїс не хотів його випустити без викупу, а двоюрідний брат купця не міг зібрати таких грошей. I я через каді зробив заманат11. Віддав свою амбру і всі товари. Собі ж лишив тільки лали в бороді та скриню з дивинами. Я віддав за хормузця всі набутки, бо якось із ним зустрічався в харчевні і трохи бесідував. I присягаюсь Аллахом -- не було в ньому такої зажерливості, як у інших купців, тієї пожадливості, що трусить людину, мов лихоманка! Я почекав до того часу, коли купець вийшов із узилища і відплив з братом до Хормузу. А потім і собі потяг із міста. Бо відчув я, що каді виказав раїсу порту та раджі, хто зробив заманат. Я хитро вийшов з міста -- за невелику платню рибалки-парії перенесли в свій човен мою скриню, загорнуту в сітку. Я вдяг дхоті і разом з ними вийшов у море, ніби по рибу. Вони відвезли мене південніше, може, на добрих десять фарсахів. Там у місцевих шетті-лихварів я винайняв вантажного буйвола і відправився на південь. У найпівденнішому індійському порту Камбеї я за один лал прикупив в аденських купців трохи коралів, паку сап'яну, шерстяних чорних плащів й поплив через протоку на Цейлон. На Цейлоні я почав учитись арабському письму і читанню, о мій шейх, о му'алліме! Виявилось, що моє рідне письмо, письмо нашого великого пророка -- хай Аллах благословить його і весь його рід! -- страшенно складне й плутане. Я вчився, вчився, прикладаючи всі сили! Але за рік я мало зрушив з місця! Я думав, що мене погано вчив перший книжник. Перейшов до другого. Але знову було те ж саме. Вдруге в житті мене охопив відчай. Я зрозумів -- пройдуть роки, поки я навчуся нашому письму. А мені ж треба добувати засоби до життя!.. Удруге в своєму житті я пішов до шинку випити. В шинку-харчевні я зіткнувся лице в лице з піратом-баркі 12 Рашидом ібн Хасаном. Цього лицаря з Аллеманії 13 звали Рихард, а його батька Гансом. Коли він потрапив у полон до славних витязів Салах-ад-Діна і перейшов незабаром у нову віру, то в такий спосіб перемінив собі ім'я. Але й при новій вірі він лишався таким же кровожерним вовком, як і тоді, коли полював за нашими одновірцями. Тільки тепер він став полювати на поганські кораблі. Команду собі підібрав пекельну -- всі як один головорізи і грабіжники. Однак раджа і портовий раїс цього не хотіли помічати, бо він щедріше за всіх робив їм дарунки. Баркі-перевертень підсів до мене і, замовивши собі й мені найкращого маскатського вина, сказав, що знає, чого в мене поганий настрій. Бо я міняю вчителів, але не можу навчитись писати й читати. Ми добряче випили, і білобородий лиходій почав обіцяти, що за тиждень навчить мене письму. А чиє письмо -- значення не має. Бо, мовляв, ти ж не збираєшся Коран переписувати, а тобі чи комусь із твоїх треба ретельного дороговказу за лоцією списати. Подумав-подумав я і після третьої, а може, й четвертої чаші вина згодився... Не минуло й тижня, як я міг написати геть усі латинські літери. Коли за кілька днів я оволодів складами та почав писати слова, я зрозумів -- можу писати свою книгу мандрів, про всі заморські дива, які бачив на власні очі. Так і зробив. Потаємно, при найбільшій обережності я почав писати чужими літерами наші слова. О шейх! Я не пізнав радощів сімейного життя, мені не довелося пережити радощів потаємного кохання. Та карбуючи наші слова чужими літерами, о шейх, я відчував неймовірне щастя! На своїй довгій скрині я розкладав усе причандалля для письма та малювання. Тільки занурював калам у чорнило -- починався банкет моєї душі. Я наче злітав на крилах чудесного птаха над усіма брудними буднями і кривавою мішаниною людських чвар! І писав правду про ті чудеса, що тільки сам бачив! Після описання кожного дива я найтоншими рисами робив малюнок. I тут записував, якого місяця там був, де на небі стояли які зірки, які вітри і куди віяли. Тільки ці записи я вже робив своїми умовними значками, щоб ніхто їх не зрозумів. Моя радісна праця тривала більше ніж півроку. Вже й китайські купці відпливли додому, вже випали й страшні мусонні зливи. Я скінчив опис останнього дива і тепер розфарбовував малюнки. Не дивись, о му'алліме, на мене з таким жахом і осудом! Я питав багатьох богословів про малюнки і про гріх від них. I всі вони посилались на хадиси та інших богословів. Але жоден не прочитав заборони з самого Корану! I потім, у багатьох купців, нахуд та руббанів я бачив книги з астрономії та астрології, медицини та механіки. Більшість книг мала хороші малюнки. А їхні господарі, на відміну від мене, були араби зі славними куньями та чудесною освітою! Аллах милостивий і милосердний знає, що я не єретик, а хочу знати правду і розповісти людям правду. I володію лише тими засобами, які по своїй убогості та місцю під сонцем сам придбав! Баркі Ібн Хасан за час мого списування кілька разів виходив у море і ніби повертався з порожніми руками. Так казали в гавані. Тільки я не вірив. Раптом він запросив мене в один із ханів і за чашею вина сказав мені таке. Ось його слова: Ти весь час писав тільки свою лоцію. Так? Виходить -- я тобі допоміг своєю наукою? Так, руббане! Молю за тебе Аллаха милостивого і милосердного! Дякую тобі красно за велику допомогу! Будь ласка! -- щиро посміхнувся Ібн Хасан.-- Завжди радий тобі зробити корисне. Але в мене виникла через несприятливі обставини потреба у невеликій допомозі від тебе... А що то за невелика поміч?.. Мені треба, щоб ти провів мій корабель у Південну Софалу. В ті місця, від яких недалеко до їхньої країни золота -- Мошони. О руббане! Дійсно невелика послуга в порівнянні з тією, яку ти мені зробив! Тільки шлях туди далекий і дуже небезпечний, і торгівля там непевна. Тому я спочатку попливу хоча б у Малакку -- спродам свої товари, куплю там китайських товарів, а тоді з радістю поведу твій корабель просто в Софалу. Як кажуть, я весь на вухах і на очах! Він довго і мовчки пронизливо дивився на мене своїми урочливими блакитними баньками. Та я не боявся ні його, ні його вірних псів! У мене завжди з собою була малайська трубка із стрілою і аж два добрих ножі в одязі! I тоді вирішив миттю, як при грі в карти, викласти несподівану карту для свого супротивника: -- Маленьку послугу з Софалою до людоїдів я тобі влаштую задарма. Але за подорож, яку я не відбуду в Малакку, ти даси мені із тих, що взяв на минулому тижні, три паки китайського шовку і паку порцеляни. Та не це головне, Ібн Хасане! По-перше, не думай мене забити чи отруїти -- книга списана твоїм письмом, але всі дороговкази -- де, як і куди повертати -- списані значками, що я сам вигадав!.. А тортурами мене не змусиш і слова вимовити! Я вийняв з футляра три голки -- одною проколов щоку, другою зап'ястя, а третю загнав під ніготь. Рашид Ібн Хасан вирячився на мене, і його чоло зросив дрібний, мов макове зерня, рясний піт. -- I останнє, попереджаю тебе: не пхайся за мною в Країну Людоїдів. Я важу не лише головою -- якщо щось не так -- мене можуть і засмажити! А все через пожадливість одних падлюк, що їм було мало золота, так вони ще й попхали в рабство їхніх хлопців... -- Бачу, ти справді випустив на волю царя зінджів... Я стільки в Адені та Аль-Ходейді, та в Маскаті і Сірафі наслухався про того негідника, що випустив царя зінджів на волю. А це, виявляється,-- ти, і ось уже півроку живемо поруч... Ми вдарили по руках і поклялись Аллахом та ім'ям нашого пророка, хай буде благословен весь його святий рід та його ім'я, що шануватимемо справи один одного. Подорож до Канбали була легка і безтурботна. За весь час переходу я змайстрував до човна-каріба невелику щоглу та приладнав до неї бамбукову рею з вітрильцем. А от