галас і вогні на баріджі мені не подобались. Я боявся і боюсь
вогню на кораблі. А дикий галас заважав мені зосередитись і підготуватися до
зустрічі з зінджами.
Я вів корабель, і тому зробив зауваження про дим від вогнища вдень та
відкритий вогонь уночі. А його дуже далеко видно.
Ібн Хасан засміявся.
-- Чого ти боїшся! Я не знаю судна з кращим ходом, ніж моє! Якщо багато
кораблів за нами поженуться -- ми втечемо. Якщо два-три -- ми їх подолаємо.
Нехай хлопці будуть в силі, нехай танцюють і співають!
I корабель чадів димами від жаровень удень і вночі, і велетенський
барабан гуркотів так, що здавалось -- перелякає навіть китів-кашалотів та
всіх акул!
Від Канбали, не кидаючи кітвиці біля її берегів, а тільки пізнавши її
вночі по величезній кількості вогнів, ми повернули і обережно пішли на
південь уздовж берега. Досягши широти вершини славного острова Аль-Кумру, я
попрохав Ібн Хасана спинитися недалеко від берега, щоб добре підготувати і
перевірити все начиння і поповнити запаси води. I, головне, підготувати
матросів до випробувань.
Скликав усю команду до одного, як лише ми закріпились кітвицями на дні.
I пояснив їм усім -- від нахуди Ібн Хасана та руббана-парса до
дидбана-мулата і зінджа-нурця -- все, що сам знав і пережив у цих водах, і
те, що взнав від бувалих людей.
Правовірні і язичники! -- сказав їм. Воістину свідчу: діла Аллаха
величні й незбагнені! Ось, наприклад, острів Аль-Кумр. Він зовсім недалеко
від Африки. Та добутися до нього легше від Суматри чи Яви, долаючи тисячі
фарсахів зеленого моря-океану, аніж через непевну протоку з її бурхливими
течіями та протитечіями!..
Вітри й місяць у своїй чверті були точнісінько такі, як під час
ганебної подорожі тих шакалів.1 I я ризикнув провести корабель
шляхом ближчим до Аль-Кумру, ніж до Африки. А там, долаючи бурхливі
підступні води протоки, просто повернути на захід.
-- Друзі мої мореплавці! Ми підпливли до місця, до невидимої брами в
країну Софалу -- країну золота і канібалів. Тут диявольська частина світу, і
Аллах відступає в цих краях від нас. I дає нам змогу довести своє моряцьке
вміння і мужність! Закликаю всіх вас сотворити салят-аль-хаджа, щоб
виповнились усі наші надії!!!
I ще вночі, за всіма правилами вирахувавши киблу Мекки благословенної,
представ на молитві і був усім правовірним на кораблі імамом 14!
Після того ми почали свій шлях до бажаних золотих берегів. Тут
відкрилося, що Ібн Хасан таки обдурив мене. Тільки ми зрушили з місця, на
обрії з'явились і виросли чотири вітрильники -- чотири стрункі і хижі
баріджі! Ось чому на його кораблі день ї ніч гуркотів велетенський барабан
та в жаровнях спалювали димне дерево, а не вугіль!
Та я вирахував, коли настане моя черга зробити хід у нашій з ним грі...
Лиш досягли половини широти Аль-Кумру, я наказав міняти напрям. I всі
руббани, підставивши праві борти барідж вітру, поміняли реї на лівий бік.
Тут течія перла із шаленою силою на північ, а вітер щосили стугонів від
північного сходу. Хвилі були височенні, нерівні, котилися рваними рядами. I
раптом між хвилями утворювалися жахливі ями. О му'алліме! Коли баріджа
починала летіти по схилу хвилі в таку яму, стискався шлунок від жаху,
мертвіло серце і холод пронизував мозок!
Через трьохгодинку цього шаленого шляху одна із барідж на наших очах
почала летіти вниз по схилу велетенської хвилі. Що було далі, ми не бачили,
бо ми теж покотилися униз. А коли течія і вітер винесли нас на спокійнішу
воду, за нами пливли лише три баріджі!.
Нарешті я впізнав потрібну мені дорогу на воді -- трохи світліша смуга
і менші хвилі там зривались.
Ібн Хасане! Давай мій товар і спускай на воду каріб!
Ну що ж, прощавай!..
I не встигли на баріджах отямитись дидбани, як вітер помчав мій каріб
по вершинах хвиль. Я ж закріпив рею нерухомо і заходився ще догрібати
веслами.
Баріджі не могли мене наздогнати, бо вони глибоко сиділи у воді, і хоч
їхні вітрила тягли на південний захід, течія затримувала швидкий біг. Коли
сховався від них за обрій, я зразу ж змінив свій шлях. А відомо -- човни на
хвилях шляху не лишають...
Був приплив, і довелося, може, добрих два фарсахи проплисти в мангрових
заростях, поки дістався по-справжньому до твердого берега.
Миттю з'явились озброєні зінджі. Серед них багато молодих дівчат з
луками і стрілами. Я сказав їм кілька слів їхнього мовою, ті, що запам'ятав.
Вони були вкрай здивовані.
Я показав їм, щоб вони забрали собі весь крам, крім скрині, і повели
мене до їхнього царя Н'бого... Вони всі витріщили очі, кинулися до човна і
розподілили, кому що нести. I зразу ж поспішили вглиб материка. Та хіба я
міг з ними, найкращими бігунами в світі, змагатись? Побачивши, що відстаю,
мене оточили дівчата і почали штрикати стрілами!.. Довелося бігти без
віддиху. Тому на головнім майдані селища я не втримався на ногах, гепнувся в
порох. Поруч носії поклали мої товари і шкіряну скриню. Нарешті віддихався і
підвив очі. Наді мною стояв Н'бого -- сивий велет із пошматованим бородатим
лицем. Споглядав мене із хижим спокоєм. Нарешті отворив спотворені вуста і
препоганою арабською мовою проказав:
Чужинцю! Як у тебе вистачило духу дістатись сюди?!
Царю! Одного разу ти врятував мене від лева. А тепер я прийшов, щоб ти
допоміг мені. Я привіз Китайський шовк і трохи порцеляни. Мені потрібен
золотий пісок. Не заради пожадливості, а щоб посоромити моїх недругів.
Як, це ти?! Але ж на тобі смерть моїх хлопців-стражів! Бо це ти підпоїв
їх сонним зіллям!
Я, царю! Я дуже боявся, що вони виріжуть усіх, а мене заберуть до вас
назавжди! Але то було давно, а зараз, о царю! Десь тут біля узбережжя
пливуть людолови на чотирьох добрих кораблях! Я плив на одному з них...
Н'бого порухом лівиці відіслав усіх подалі.
-- Ще раз скажи мені -- це ти?
-- Я, царю! Намалювати камені з черепами?
-- Малюй!
I я вістрям ножа намалював святилище в гаю.
Царю! Вони збираються по золото в країну Мошона!
Ти продаси мені їх за золотий пісок?
О Н'бого! -- Я впав навколішки.-- Дай мені стільки золота, скільки
варті мої товари! I ні піщинки більше!
Я кинувся до паки із шовком, розв'язав вузол і розкрив першу й другу
обгортку... Те, що я побачив, кинуло мене в порох без всякого дихання!.. Цей
перевертень в паку з-під чудового шовку поскладав пошматовані, закривавлені
халати китайських купців, куртки матросів і солдатів! Я сів на землю і
заридав -- усе для мене скінчилось! Видовбають раби царя Н'бого залізними
теслами дірку у вапняковій брилі і поставлять туди мій безокий черепок!...
Н'бого схилився наді мною і торкнувся мого плеча.
-- Мореплавцю! Тебе обдурили купці, як і мене колись! Зав'яжи свою
паку, щоб ніхто з моїх людей не бачив. Сам сиди тут. Потім тебе проведуть до
мене.
Я вмить ожив тілом і просвітлів душею.
А цар Н'бого разом із старійшинами відійшли в інший кінець майдану.
Вони предовго радились, а потім загуркотів барабан, і до Н'бого за наказами
підходили командири загонів. Як тільки цар кінчав напучування, вони зразу
кидались бігти до своїх воїнів. I з усіх боків почали гуркотіти барабани
війни.
Той гуркіт враз усе змінив -- з міста почали виходити люди. Скарб жінки
несли на голові, а малих дітей за спиною, більших вели за руки. Тихо, без
галасу, як ото йдуть поле колупати червону пісну землю. З багатьох дворів
потягло димом і різним зіллям. Особливо наче гірчавим молоком молочаю. Я все
зрозумів умить --варили свіжу отруту!
Потім прийшла за мною дві оголені красуні і відвели в один з куренів
царя.
Цар Н'бого пригостив мене доброю печенею і пальмовим вином, а по
трапезі пояснив:
-- Ти своєчасно приніс звістку про грабіжників. Але час непевний, а на
тобі кров моїх воїнів... Тому, щоб не було у людей спокуси, я дам тобі
охорону, носіїв і стільки золота, ніби твої товари були справжніми. Ти їх
лишиш на моїм подвір'ї. Поки вони в мене, ніхто не зачепить їх і пальцем...
Але не спокушай долю і поспішай!.. Я пробув у важкій роботі з матросами аж
чотири роки на одному кораблі... I знаю тепер достеменно -- все треба робити
своєчасно... Зараз тобі треба поспішати!..
I ще до вечірньої зорі я знову був у дорозі. Його люди провели мене до
земель сусіднього племені. А там я сплатив трохи золота, і мене повели далі.
Так я йшов два місяці без упину. Коли ж мені ставало зовсім непереливки,
носії тягли мене, поклавши на мою скриню.
На прибережне торжище, де зустрічалися зінджі погани та
зінджі-мусульмани, араби-купці та купці-яванці, я ледь дочвалав власними
ногами, а скриню мою несли четверо рабів, яких я купив в останнім племені.
Коли здибався з правовірними, то зразу ж при свідках відпустив усіх
чотирьох на волю. Думаю, о шейх, що нема потреби тобі пояснювати, чому я так
вчинив... Проте їм не було куди подітися. Вони й попросились зо мною в
Аравію. Та по дорозі руббан і нахуда наші щось передумали і повезли свої
товари замість Джідди з Аден. Отут я й припустився помилки, що зразу ж не
пересів на інший вітрильник та й не поспішив до Хормузу. Частину своїх
дивин, що були в моїй скрині, я вигідно продав і заходився описувати свою
останню подорож по африканських лісах та степах. Я втратив пильність і,
замість того щоб тримати відпущеників при собі як охоронців, відпустив їх до
порту працювати носіями. Не те, що я пожадливий. Думав: нехай потруться
серед людей, швидше навчаться мови, буде їм легше потім.
Отож я забув про тих гієн, що колись полонили Н'бого. Я зрідка бував у
порту, там зустрів кількох знайомих по мандрах по Китаю та на Суматру. А
родичі тих підлюк, а вони були ще учнями на кораблі, коли я відпустив
Н'бого, по розмовах у порту і по моїх зустрічах уяснили собі, що я і є той
хлопець Алі, друг Н'бого. Почалося за мною полювання. Їхні посіпаки навіть
підглядали за мною крізь дірочку в гіпсовій стелі. I, вивідавши, що я пишу
книжку з малюнками та, найголовніше, не нашим письмом... Мене схопили, коли
навколо зовсім не було людей. Притягли до раїса аденського порту, а потім
відвели до каді та богословів. Як доказ моєї вини виставили книгу мандрів.
Усі вони намагалися прочитати і хоч трохи зрозуміти. Та справжніх книжників
і тлумачів серед них не було! Почали мене звинувачувати в найтяжчих гріхах
-- ніби я єретик. Ба більше -- безбожник! Не дотримуюсь Корану і хадисів!
Навіть гірше -- ніби я відступник і потай перейшов до християнства! За це
вже мені могла бути вірна смерть!
Але інші звинуватили мене у чародійстві, ворожбі, дружбі з
африканськими чаклунами-людоїдами, що я напускав порчу на людей, хвороби і
заговорював вітер! Як доказ притягли перед каді мою шкіряну скриню з усіма
заморськими штуками. Ще мене звинуватили в несплаті закяту за моє майно і
несплаті мита за ввіз до Адену чотирьох рабів-зінджів. Хоч я клявся всіма
присягами, вони не повірили, що я відпустив чорних на волю. Моїх
відпущеників схопили люди раїса. У раїса їх за безцінь купили мої вороги й
продали нещасних кудись на індійський корабель. Скарби моєї скрині частково
продали, а частково знищили... Гасаб 15, чистий гасаб!!! А я
чекав уже страти! Власне, вироку, бо без Салах-ад-Дінового родича-еміра
схвалення жодна страта не відбувалася!
Я чекав у глибокім підземеллі.
Раптом охоронці сполошились. Їхні голоси стали запобігливі, улесливі. 3
мене зняли пута і повели до лазні під охороною, й мили у лазні чотири гарні,
як сон, невільниці. Вони вмащували благовоннями моє зболіле тіло. I я
заплакав, бо згадав про свого бідного тата Хасана, якому так потрібна була
хороша жінка!.. Та ще я знав -- мене відмивають і вмащують не від співчуття
до моїх мук!
На мене накинули після лазні довге чорне покривало, щоб я не запам'ятав
дороги, і повели якимись вулицями.
Потім через безліч кімнат провели до невеличкого потаємного помешкання,
де сидів сам катіб аденського султана. Катіб був чоловік рослий, а лице мав
драглисте. Хоча борода починалась у нього зразу від очей, проте була якась
рідка й кущами. Він саме розглядав малюнки в моїй книзі, і мовчки показав
мені сідати. Охоронці нас полишили наодинці.
Випитував він усе ґречно й спокійно. Про те, звідки я, якого роду, як
став матросом. Не перебивав і не намагався зловити на якихось недоречностях
чи брехні.
Мандрівцю! -- нарешті виголосив він.-- Справа твоя дуже заплутана.
Проти тебе страшні звинувачення. Всі твої діла слід уважно й справедливо
дослідити. А для цього потрібен час і твоя щирість. Коли в мене буде час,
тоді буду з тобою займатися розслідуванням. А поки що живи тут. Тільки
пам'ятай -- ніяких розмов про свої мандри і справи зі слугами чи охороною.
Хоч одне слово їм ляпнеш -- відправишся до в'язниці!
Тікати не раджу. Ти не знаєш людей, які віддали тебе в руки сторожі.
Вони тебе таємно замордують, бо хто ж тобі вибачить царя зінджів --
софальських людоїдів?..
О господине! Я не зможу все добре пригадати, бо найголовніші діла
викарбувані в мене на бамбуковій палиці. Умовними знаками на ній є те, чого
я й у книгу не написав!
На третій день палиця віднайшлась. Хоч за мною стежили, я відкрив свою
дудку, витяг потрібне зілля і стріли-голки з отрутою. А щоб охоронці нічого
не зрозуміли, я по кілька годин крутив палицею, як китайці-фіглярі на базарі
в Гуанджоу...
Нарешті через кілька днів, коли я від'ївся і відіспався, прийшов катіб.
Тепер уже все питав по книзі. Хто мене навчив християнській абетці, де я
вчився і в кого нашій грамоті, хто може підтвердити мої заняття. Слухав він
уважно, по кілька разів перепитував, Просив деякі місця досконально із
подробицями пояснити. I весь час цікавився, де жінки хтиві, а де байдужі, де
зрадливі, а де вірні, де найкрасивіші, де як одягаються.
Спочатку в мене була думка дурити його по дороговказах зірок, місяця та
сонця. Але зразу ж блискавкою зринула інша думка: у неволі так ласкаво з
тобою ще ніколи не поводились. Це страшно! Будь певен, книги тобі більше не
бачити!.. Тільки б вирватися звідсіля на зелені хвилі, під ясні зорі!
I я виказав йому всі стоянки місяця й сонця та заходи й сходи зірок по
всіх своїх шляхах... окрім володінь Н'бого...
Мій же господар усе випитував мене про Софалу, з якої я виніс золото.
Тільки не про золото питав, а про людські звичаї, зброю, знову про жінок та
їх прикраси...
Тієї ночі нам принесли їжу дві служниці. Ми їли, а вони звеселяли нас
співом та грою на бубоні. Та куди їм до Ніссо!
Раптом прибіг слуга і щось зашепотів катібу на вухо. Той спохмурнів і,
крекчучи, звівся на рівні. Дівки підхопилися теж.
-- А ви куди? Султан вас іще не кличе! Розважайте мандрівця хоч до
ранку, поки я не повернуся від султана...
Пішов він, та вухо моє, як я не прислухався, не вловило, щоб хазяїн зі
слугами полишив свою розкішну оселю.
Знову мені пастку влаштовано. I я знав, яку! Тому заковтав того
африканського зілля і вирішив чекати, що ж почнуть робити підговорені
служниці. А вони запалили ще другий світильник і почали по черзі танцювати.
Нарешті сказали, що їм важко дихати і поспускали свої сорочки до пояса,
підперезавшись рукавами, щоб сорочки зовсім не злетіли з них.
Але куди їм до Рустемового жіноцтва!
Вони ж, хизуючись одна перед одною, геть розібралися. Тоді я підвівся,
щоб загасити світильники. Але обидві злякано схопили мене за руки.
-- Не треба, не треба! Без світильників буде нецікаво! -- в один голос
завищали вони і ствердили своїми криками, що катіб підглядає за нами.
Мене ж охопила шалена лють, як і тоді, коли я побачив "подарунок"
Рашида ібн Хасана! Тільки в Софалі мною опанувала лють і відчай, а цього
разу я знав, що переграю найсильнішого бугая! I справа не тільки в
африканському зіллі. Я в катіба відіспався, від'ївся і пив добру воду!..
Під ранок, слава Аллаху, я приморився, та й дія зілля почала слабшати.
I я зміг хоч годину поспати. А ці з кімнати просто виповзли, підтримуючи
одна одну та хапаючись за стіни.
Наступної ночі з'явився катіб зі страшенно вимученим обличчям, В його
погляді я вловив острах і повагу.
-- Мій повелителю і спасителю! Мені треба з тобою поговорити
віч-на-віч. Без очей чужих і зайвих вух...
Він кивнув головою, і ми піднялися потаємними сходами на дах палацу.
Я запропонував йому за свободу весь запас африканського зілля. Тільки
нехай він поклянеться на Корані. Коли він виконав клятву за всіма правилами
шаріату, я сказав йому, що зіллям позакладені всі бамбукові палиці в остові
моєї шкіряної скрині. Він знає, в кого скриня. Нехай принесуть скриню, а я
на його очах вийму з трубок порошок.
Так і було зроблено.
Але щоб йому не сваритися з каді та богословами, мене відправили назад
до в'язниці.
Потім зібралися судді на чолі з головним каді Адена. Книгу спалили в
мене на очах, а попіл примусили з'їсти.
Тростинами били майже до смерті і відпустили. Іти я не міг. Доповзти до
першої вбогої халупи мені допомогла одна з вуличних музик. Вона мене й
доглянула, поки я видужав.
Потім я потяг до Маската на благенькій дерев'янці без палуби. I та
музика помандрувала зі мною. Знову я став старцем. 3 усіх моїх багатств у
мене лишилася тільки бамбукова "дудка" із запасом стріл-голок і отрутою.
Падуча Зоря Морів і вулична дівка!.. Ще до мого покарання їй наговорила
всяких чудес про мене звідниця, а звідниця про мої "подвиги" довідалася від
наложниць катіба. От вона з чужих побрехеньок і мала мене за вершину
мужських можливостей... Не знаю, чим би все скінчилось... Певно, посварились
би та розбіглись... Тільки її вбили. Вже в Сірафі мене хотіли сплячого
захопити хашашіни, а вона мене стерегла. Вона одному виколола око, а другому
проткнула груди. А їй встромили ножа в спину, просто в серце. Навіть не
скрикнула і сконала.
А хашашін, що без ока лишився, впустив свій гілянський ніж. Так я мав
доказ, що вони знову натрапили на мій слід. Але тепер у мене є поміч... Та
про друзів нічого тобі не розповім, щоб у тих не було спокуси тебе мордувати
і випитувати про моїх друзів... А тепер, прошу тебе, щоб вони не могли тебе
звинуватити у змові зі мною, візьми, випий цього зілля. У тебе за якийсь час
почнеться лихоманка, схожа на болотну пропасницю. Нехай тобою опікуються
сусіди-купці. Слуги їхні всім розпатякають, що ти важко хворів, ледь не
помер... Може, навіть хтось із шакалів навідається, щоб перевірити, чи
справді ти хворий... Мій вчителю, мій му'алліме! Вибач мені, що я знов
об'явився перед тобою і знов через мене навідалися до тебе ці скажені пси...
Алі схилив свою лискучу голову і цілував руки старого звіздаря.
-- Алі! --жахнувся старий.-- Ти плачеш?!!
-- О му'алліме! Як же мені не плакати, коли вони стільки років не
полишають мене в спокої? Як же мені не плакати, коли я не зміг перейняти
твоєї науки?! Як мені не плакати, коли людям зовсім не потрібні мої правдиві
слова про заморські дива?! Як же мені не плакати, коли своєю появою в місті
я загрожую моєму му'алліму, моєму взірцеві?! Як мені не плакати, коли мене
весь час дурять?! Моя музика розповіла, що коли я пояснював катібові свого
книгу, два його сини за запиналом списували всі слова про шлях до
Софали...-- Алі заскреготів зубами і впав крижем на плавучий острів. Тіло
його били корчі, і він рвав пальцями осоку, ламав очеретини.
Враз Алі підвівся і омив лице.
-- Мій му'алліме! Помолимося, щоб удача не полишала мене. Бо я почав
стомлюватись. Будь моїм імамом!
I старий предстояв на молитві імамом перед Алі.
Потім Алі витяг трьох добрих сомів на кукані й прив'язав їх до
лоцманового човна. Старий випив зілля і зразу ж поліз у човен.
-- О шейх! Поспішай, щоб тебе не почало лихоманити далеко від оселі...
Й Алі виштовхнув мандейцевого човна на чисте плесо протоки.
На півдорозі до купецької вілли лоцмана почала тіпати лихоманка. I
рибалки-сусіди, що теж поверталися з риболовлі, пригнали човна до купецької
оселі з "хворим" лоцманом.
Ще до вечора на віллу прибув Ібн Юсуф, страшенно постарілий,
розжирілий. На його завжди червоні від вина та читання очі напливали сльози
-- чи то від безсилля допомогти своєму старому другові-співрозмовнику, чи то
просто від слабості, пияцтва та старості.
Того ж вечора, коли замовкло квиління муедзинів, і вузька скибка місяця
заколивалась у струменях припливної хвилі, до оселі мандейця швидко приплив
човен, Один човняр-куфаджі, другий перс-моряк -- у червоних шароварах,
шкіряній куртці з мідними наклепками; повстяна шапка обгорнута тюрбаном,
довгий вільний кінець тюрбана закривав бородате обличчя майже до очей.
Він розплатився з куфаджі срібною пайсою 16 і легко видерся
на хідник. У лівій руці тримав маленького єменського топірця на предовгім
бамбуковім держаку. Дивно тримав -- кулак на рівні підборіддя, й пальці
затиснуті під самим топірцем. Правиця вільна, зігнута трохи і пальці ледь
розчепірені.
Озирнувся на всі боки, постояв, поки куфаджі відпливе, і в кілька
легких стрибків був біля дверей лоцманового будинку. Легенько постукав
дверним кільцем у дошки, трохи відхиливши тюрбан від уст, прошепотів:
-- Му'алліме! Відчини мандрівникові.
I зразу ж відступив на два кроки попід стіною.
За дверима мовчали.
Тоді він кінцем дивного предовгого топорища поторсав кільце.
В будинку щось зашаруділо. Двері тихо відчинились на ширину людського
тіла. Але перс-моряк завмер під стіною і не заходив. Нарешті двері тихо
рипнули і розчинилися ширше. В отвір визирнув бородатий чоловік у білім
вбранні, дуже схожий на мандейця.
Зразу ж почулося легке "хух!", ніби хто різко видихнув повітря,
округливши губи.
-- О-оо-о-о! -- тихо опадаючи, застогнав бородатий і став рачки на
порозі. Він не рухався, стоячи коліньми в сінях, а руками на вулиці.
Хтось пробував його затягти досередини, та бородатий щосили вчепився в
поріг. Тоді якийсь чоловік вискочив на вулицю і почав відривати руки
бородатого від порога...
Знову почулось легке і водночас різке "хух!". Другий чоловік різко
випростався і схопився обома руками за шию.
-- Що там? Чого вовтузишся? Тягни його сюди! -- люто сичав хтось в
глибині сіней.
Перс-моряк швидко підступив до дверей і, приклавши до вуст кінець
бамбукового топорища, щосили дмухнув.
Різке "хух!" злилося із стогоном і лайкою.
В той же час неподалік за будинками, на розі каналу, спинився човен, і
з нього вийшов стрункий молодик у чорнім плащі. Плат добре закривав лице,
тільки очі були відкриті.
Він, як і перс-моряк, обдивився на всі боки. Потім тихо свиснув, як
нічна птаха, і йому відповів з-під паркану такий самий писк. Трохи згодом
звівся на ноги убогий дервіш-каландар.
Молодик і дервіш зблизилися, пошепотіли про щось, і далі молодик
продовжив свій шлях до лоцманового дому-вежі. Тільки взявся за кільце на
дверях, як вони відчинились, і молодик переступив через поріг. У ту ж мить
на нього накинули сітку-вахаб і затопили кулаком в лице. Удар прийшовся по
носі, і в тиші було чутно, як хруснула носова кістка. Невідомий захитався,
застогнав і прихилився до стіни, намагаючись підняти поборкані сіткою руки.
Чути було, не дивлячись на важке дихання кількох людей, як швидко крапле
кров. Він вовтузився, намагаючись звільнити руки, і щось белькотів,
захлинаючись власною кров'ю. Поки він не встиг вивільнитись, моряк обкрутив
його линвою по руках та ногах, затягнув на шиї зашморг і прохрипів
приглушеним голосом:
-- Рипатимешся -- сам себе вдавиш! А писнеш -- я вдавлю. Покрути руками
-- чуєш, як затягує петля горлянку?!
У двері умовно пошкрябалися, і моряк відчинив. Спочатку в дім вступило
двоє чоловіків, і один з них підняв над головою скляний корабельний ліхтар.
Певно, до того тримав його під полою чорного широкого плаща.
Потім з вулиці штовхнули в дім каландаря-дервіша. За ним теж зайшли два
чоловіки, як і перші, у чорних плащах бедуїнських...
Підтягли гнота і при світлі добре обдивились.
На підлозі під стіною валялися двоє незнайомих і важко стогнали. Трохи
далі, біля порогу в кімнату, скоцюрбився господар харчевні Абу Сабах. Він
стис пальцями шмати подертої сорочки і важко дихав. 3 грудей у нього
стирчала маленька стрілка-голка, не більша вказівного пальця. Замість
оперення на кінці мала обкрутну із бавовняної вати.
В того, хто спочатку виглядав подібним до мандейця, така ж стрілка
стирчала із щоки. В третього з міцної воластої шиї визирав лише уламок такої
самої стрілки...
В підставного мандейця відвалилася біла борода, і він виявився
рудобородим купцем, що недавно в мандейця грав на аль-уті.
Перс-моряк крізь запинало прохрипів:
-- Поки вони здуріли від болю, в'яжіть їх! А каландаря дайте мені!
Моряк обшукав дервіша по всьому тілу,
-- Дивіться -- ось як треба ножі ховати!
I витяг з-під дерги дервіша два довгих і гострих, як бритва, кличі.
Пов'язаних перетягли в кімнату і посадовили, притуливши до стіни.
В молодика все ще напливала кров з носа.
Моряк поправив кінець тюрбана, підступив до побитого і надавив йому на
шиї, потім на потилиці.
-- Тепер перестане... Тільки скажи -- хто з них зарізав мою Зухру? Оцей
кривий одноокий каландар? Може, ці купці? Абу Сабах не міг -- у нього
торгівля на місці... Так хто зарізав Зухру? Мовчите? Я вас усіх потоплю.
Пов'яжу ноги, а на шию глеки з водою. Хлопці, закоркуйте глеки!
Двоє притягли глеки з водою і позатикали їх дерев'яними чопами, а до
горла швидко приладнали тонкі мотузки.
Моряк нахилився і рвонув у рудобородого стрілу з рани, потім в другого
і в третього.
-- Не бійтеся, шакали! Ви подуріли не від отрути, а від пекучого
мастила! Це для страху, щоб вам дух забило і голос відняло... Я проти
Шейх-уль-Джебала нічого не маю... Якщо ваш імам хоче одержати діамант -- ви
йому сьогодні ж і понесете. Я проведу вас до схованки і ви самі витягнете
перстень з діамантом... Передайте всім вашим да'ї і вашому імаму,
благословення Аллаха на нього, що я ніде й ніколи не збираюся змагатись із
вашими людьми. Хоча став сильнішим, ніж будь-коли! Я вивчив чародійство й
отрути на Аль-Кумрі, в Софалі Людоїдів і в мисливців на Малацці. Щоб ви
пересвідчились, зараз я взнаю, хто з вас, шакалів, хотів обдурити імама і
привласнити собі перстень, коли я під тортурами викажу його схованку...
Перс-матрос налив у миску води, насипав зілля з однієї бамбукової
палички, потім з другої, розколотив пальцем і сам відпив кілька ковтків.
Підходив і давав пити кожному по два ковтки. У дервіша клацали зуби об
миску. А на Абу Сабаха після першого ковтка напала гикавка, і він усе
відригував повітря і ніяк не міг віддихатись. По другому разу моряк випив
ковток і напоїв поборканих хашашінів. Останніми пили зілля дервіш і Абу
Сабах.
I обох за якийсь час почали ламати корчі, вони задихались від болю, а
вражені стрілами, навпаки, почали відходити.
-- Дивись, голубе імама! Ганьба на вашу голову: двоє ваших спокусилися
зазіхнути на те, чого прагне ваш імам!.. Ти сам потім вирішиш, що з ними
вчинити. Але повернімось на попереднє: хто зарізав мою Зухру?! Ви пролили
кров -- я вимагаю викуп за кров! Ще раз питаю -- хто зарізав мою Зухру?..
Значить, тоді ти, голубе імама, заплатиш мені. Бо ти тут і сьогодні -- руки
імама! Плата така, як у Китаї; хочеш -- звалашу тим ножем, що в тебе на
спині під лахами схований? А хочеш, око вийму?.. Тим ножем, що до литки
прив'язаний?.. Вибирай!..
Моряк почав закасувати рукава сорочки. Четверо його друзів стояли за
ним, оголивши довгі бухарські кличі, і пильнували за кожним порухом і
поглядом поборканих.
Молодика била лихоманка -- тепер не кров капала на підлогу, а рясний
піт чурів по його обличчю і крапав на долівку. Він стукотів зубами, як
дервіш, і гикав, як тільки-но Абу Сабах!
Моряк знову заходився з водою та зіллям.
I, приставивши до шиї Абу Сабаха й дервіша лезо, змусив випити. Обоє
небавом почали куняти, позіхати, а там і набік завалилися й засопіли в
міцному сні.
-- Ну, ти, наймолодший брат Абу Амара, нарешті вирішив? -- тихо й
ласкаво спитав моряк у молодого хашашіна.
Той щось белькотів, але слів не можна було розібрати.
-- Ага! Бачиш тепер, що я не дурніший за тебе, голубка імама, і за
ваших да'ї? Ваші фідаї не бояться смерті і тортур. Та каліка без ока
примітний дуже. I для Шейх-уль-Джебала ти без вартості. А без єства для тебе
немає сенсу в житті! Тому ти й затрусився, як шакал, а мав себе за
пантеру!.. Я відмовляюсь від викупу крові. Але тільки при одній умові --
ніхто з вас не пробуватиме мене вбити. Якщо ви мене заб'єте -- всі помрете,
здохнете, сконаєте від того африканського зілля, що випили. Не будете гнати
за мною більше -- все гаразд буде. А тепер ще слухайте. Це сміття лишаю тут,
щоб воно нам не заважало. Зараз же попливемо на двох човнах до схованки. На
берег вийде лише брат Абу Амара, а інші тихо сидітимуть. Ви свідки, що я
видаю схованку діаманта. Потім ми сядемо в одного човна, а ви -- в іншого.
Ви попливете до харчевні Абу Сабаха, ми -- назад до мандейця. Вранці, не
раніше, прийдете за вашими шакалами. Хто посунеться раніше -- тому
стріла-голка з отрутою. А тепер ходімо. Минула північна сторожа...
Моряк надяг двом петлі від глеків на шию, а глеки подав у руки. Тоді
розв'язав ноги.
У "голубка" імама спочатку забрав обидва ножі і витяг ще й третього з
рукава сорочки. Після того розв'язав пута, зняв петлю з шиї та стягнув тонку
рибальську сітку...
Місяць піднісся над нічною Басрою високо вгору, але тиша не панувала
над містом. 3 портових харчевень линули співи, музика, лайка та крики.
Якийсь тесля-дивак серед ночі дзвенів сокирою, кришачи окоренок на палубі
стрункої баріджі. Хропли та іржали коні, призначені на вивіз до Індії. За
М'ясним базаром, наче скажені, кричали півні, намагаючись випередити один
одного.
Деревні склади були на тому ж місці, що й багато років тому.
I мовчазний будинок-палац Айші так само схиляв своє вухо-еркєр над
каналом, немов прислуховувався до всього: шемрання павітру, кроків людей та
плюскоту весел.
Зате колишня Рустемова садиба звелася з-за височенного тину ще однією
будовою -- триповерховою вежею-будинком. Майже як мандейців дім, тільки
вищий і дуже дорогий. 3 другого поверху нової будівлі линули веселі співи,
схлипування бубону та гугнявий свист зурни 17.
У дворі, за високим, тепер з цегли, муром, палали багаття. Щось там
смажили й варили. Чулися голоси багатьох людей, повискували собаки.
Моряк проговорив з-під запинала до "голубка" імама:
-- Це добре! Он бачиш, скільки човнів припнуто? А скільки куфаджі
чекають?
Вони проминули веселу садибу, розвернулись за три квартали й підпливли
тихо і спокійно до чорного ходу в садибі Айші.
Моряк і молодий хашашін видерлися на хідник. Один з людей моряка
засвітив ліхтар і видерся за ними.
Чоловік з ліхтарем нахилився до хвіртки, хашашін і моряк присіли
навпочіпки:
-- Дивись! -- попередив моряк і почав кличем розколупувати бруд, що
понабивався між болонками індійського дерева.-- Ось сучок! Бачиш? Тягни до
себе!
Хашашін тремтячими пальцями почав виколупувати сучок з лунки. Та щось
справа не йшла. Тоді моряк відтрутив його, підколупнув сучок вістрям клича,
і сучок вилетів з дірки.
-- У тебе довгі пальці! Витягай перстень!
Та в хашашіна сіпались руки. Моряк легким порухом втопив вказівного
пальця у деревину і за мить підняв руку: Від світла ліхтаря діамант вдарив
блакитними стрілами променів.
Руку! -- наказав моряк і, вхопивши хашашіна, щосили проштовхнув його
великий палець у перстень.
Га?!--в нестямі вигукнув "голубок". --Це він?!!
Він! Бери свої ножі й біжи до своїх. Тільки в харчевню. Та швидко!
Молодик схопив у кожен кулак по різаку і за кілька стрибків був біля
своїх.
Він поперерізав мотузки від глечиків і пута на ногах своїх старших
помічників. Вони не говорили ні слова. Похапали кожен по веслу і почали
загрібати до великого каналу.
Моряки наче не поспішали відпливати.
Тільки-но човен з хашашінами подолав майже весь квартал, як з-за
звороту від Рустемового дворища вискочило два човни зі стражниками.
Чаділи яскраві нафтові смолоскипи. Грізний окрик з першого човна:
-- Стояти! Іменем халіфа!
Та перс-моряк кинувся до хвіртки, вставив ключ у замок і почав його
відмикати.
Його приятелі, пригнувшись, кинулися до човна. I в перса-моряка і в
його друзів полетіли співучі стріли.
Ліхтар упав на хідник, і вогонь розлився по дерев'яних колодах.
Хашашіни ще бачили, як стріла потрапила в спину матроса-перса, й він
завалився навзнак, відкинувши руку із затиснутим здоровенним ключем.
Стражники вже вискочили на вулицю і бігли до пораненого:
-- Обережно! Це чаклун! -- волав їхній раїс.
I зразу ж моряк підвівся і в обох його кулаках заблищали довгі леза.
Та передній страж вдарив його булавою в голову. Темна кров залила
обличчя, моряк захитався, зробив кілька хитких кроків. 3 голови в нього
злетіла шапка з тюрбаном. I всі побачили, що це дервіш-каландар, а зовсім не
перс-моряк!
Смертельно поранений вхопився руками за лице, спробував бігти, але
зрушився з хідника у воду.
Тим часом нафта з ліхтаря підповзла до дерев'яного паркана Айші.
Кілька стражників кинулись гасити вогонь, інші пострибали в човн.
Більший човен погнав за втікачами.
Другий крутнувся на місці, і люди з нього жердинами намагалися намацати
тіло у воді.
Це було останнє, що могли бачити хашашіни, бо ще кілька гребків веслами
-- і вони вискочили в провулок великого каналу. Так само зник з їхніх очей
човен з чотирма друзями загиблого перса-каландаря.
Четверо гребли щосили, аж пінилась вода за човном.
А стріли сипалися на них одна за одною. Кілька вже вп'ялося в демено.
Якийсь час хашашіни ще чули крики, лайку. Та скоро інші звуки наповнили
простір навколо них -- іржали коні в конюшні шиїтського хана. I піяли другі
півні басрійської ночі початку місяця азара.
I з далекого Дар-ель-Кихабу надтріснутий високий голос співачки щемливо
виводив:
-- О Фатімо, Фатімо, Фатімо! Ти ясная зоре моя!
Наступного ранку раїс порту приймав звіти своїх нічних соглядатаїв.
Першим у потаємну келію моряцького хану приплентався русявобородий
казкар. Славився метким словом і великою вправністю у підлабузництві. Та
раїсу доповів просто:
Мій господине! Був у бека. Гілянці, туркмени та кумани повпивались.
Перси пообжирались. Крамоли не було. Після півночі якісь невідомі хотіли
підпалити бекову сусідку -- стару Айшу. Та стражники погнались за
злочинцями. Одного підстрілили. I він потонув. Чи
наздогнали стражники інших, не знаю. Я прибув, коли на місці підпалу
стояли тільки слуги та раби бека. Сам бачив обгоріле дерево і уламки
стріл...
Ти не приніс їх мені?
-- Мій господине, я граматик. Я запам'ятовую і підбираю загублені
слова...
-- Добре! Іди!
Оповідач, прикриваючи рота рукою, щоб не дихати винним духом прослизнув
у потаємні двері. Другим приліз сухоногий каліка:
О мій найясніший повелителю! Мій батько...
Встань і не виспівуй! Ти не муедзин!.. Що чув, що бачив?!
-- Що до заходу сонця Абу Сабах полишив свою харчевню і поплив кудись.
Після полуночі, може, перед другими півнями, до його харчевні підплив човен.
В човні лежав він. Чи мертвий, чи смертельно поранений-- не знаю. Ніч, сам
розумієш. Той, хто привіз, був у плащі і обличчя геть загорнуте платом. Він
зайшов до оселі, а Абу Сабаха накрив якогось дергою. Хтось у домі заголосив,
та швидко крик урвався. Потім з дому вийшло двоє з пакунками, сіли в човна і
відпливли в бік Зеленого базару...
Іди. Пильнуй весь день за домівкою Абу Сабаха.
Я весь на очах і на вухах, мій батьку! -- Стрункий каліка зігнувся, ні,
склався навпіл і, прихопивши милиці, вправно виповз із келії.
Третьою прийшла повія з Дар-ель-Кихабу.
Мій господине! Сьогодні вночі стражники вбили каландаря Ахмеда Кривого,
коли застукали його біля садиби Айші. Мені розповіла Навар, вона танцювала
сьогодні в бека...
Звідки вона знає? Сама бачила?
Їй Айша сказала. Айша сказала, що вона підглядала в щілину за тими, які
щось шукали біля її паркану. Коли їх побачила сторожа, вони кинулись бігти і
впустили ліхтар з нафтою. Ледь не підпалили Айшу!
-- Підеш сьогодні до Айші і все випитаєш...
Повія схилила голову в темнім запиналі і випливла через потаємні двері
на вулицю.
Потім раїс ляснув у долоні, і в кімнату вступив стрункий юнак з каламом
та зошитом у руках.
Я слухаю, мій господине!
Писати не треба. Запам'ятай. Проберись до садиби Айші і подивись, чи не
лежать там уламки стріл. Всі позбирай, принеси мені. Зайди до Абу Сабаха і
взнай, що там робиться. I найголовніше -- взнай, хто сьогодні з касби був на
нічній сторожі. Зрозумів, для чого?
Так, господине. Я все чув... Я ще піду до текіє 18
каландарів. Спитаю Ахмеда Кривого...
Молодець! Іди!
I раїс вдоволено посміхнувся, що має такого здібного помічника-катіба.
Того ж вечора в іншім хані в потаємній комірчині раїсу порту доповідали
денні соглядатаї. Першим був водонос-зіндж Рафі.
--О емір мого еміра! Коли я брав воду у мулатів з сафіни, вони сказали,
що бачили Абу Сабаха і ще двох із ним юнаків у човні. Всі вони були із
запиналами на лицях...
Як же твої мулати їх пізнали?!
По арбалетах, мій еміре! Вони колись з Абу Сабахом їздили полювати...
Вони, Абу Сабах і його люди, когось підсиджували. Не на птахів були стріли.
А потім?
Ті, Абу Сабах і його люди, не зачепили мулатів і кудись попливли в
протоку в очерети...
Другим доповідав слуга міняйла:
-- Мій повелителю! Поспішаю і вибачаюсь! Одна звістка -- приходив син
Абу Сабаха. Дуже стурбований. I щось ніс під пахвою, під сорочкою. Коли
виходив від міняйла, розмахував обома руками і був веселий...
Помічник різника з Баранячого базару сповістив:
-- Сьогодні рибалки виймали верші на сомів біля Пальмового острова і
витягли утопленика. Голий, одягу ніякого. Лице все об'їдене крабами. Але
видно, що каландар, бо голомозий. Вони відвезли до текіє каландарів. Ті
сказали, що, певно, Ахмад Кривий, і зразу поховали його.
Після них прийшов юний катіб раїса.
Господине -- доповідаю! Жодна з чат нічної сторожі не стріляла сьогодні
вночі в грабіжників чи підпалювачів! Ось я підібрав стріли. Стріла не
басрійської роботи! Я носив уламки до лучників. Не признали. Кажуть, десь із
перського берега. Каландаря поховали під вечір. Айша як не своя --
присягається Аллахом, що той, кого вбили, колись був, ще юнаком, у неї
пожильцем. Каже, що років десять тому він приходив до неї, але так само
раптово зник, як і з'явився. Каже, що впізнала його по голосу. Каже, що це
якийсь Алі... В Абу Сабаха харчевня заперта. Лишилися тільки слуги. Де
хазяїн, ніхто не знає. А молодший син сьогодні з жінками по обіді поплив на
карібі до Васіту... I... головне. Сьогодні вранці відплив до Убулли один
хормузський вітрильник. Усі матроси -- перси та бахрані 19.
Привозив сюди кокоси та сандал. Полишив порт, так і не спродавши навіть
половини товару.
Хто дозволив відплиття?
Вони, нахуда і руббан, показали твій дозвіл з твоєю печаткою і підписом
начальнику загорожі при маяках.
Хабар взяв?
Тисячу дирхемів у пайсах. Мені віддав половину. Для тебе.
-- Візьми собі п'яту частку і мовчи, сину моєї сестри. Більше
розслідувати не треба. Будемо подалі від цих людожерів. Дивись: все
сходиться. Тут якісь рахунки між шиїтськими та ісмаїлітськими да'ї. Абу
Сабах чоловік Шейх-уль-Джєбала, без сумніву, а весь час виставляється, як
верховод шиїтів. I раптом він зникає, а його родина тікає. I після сутички
фальшивих стражників і якихось невідомих, серед яких один, чи каландар, чи
не каландар, потопає, знімається купець-перс і, не розпродавши товари,
поспішає із Бас