i тратить у цiй боротьбi Руська земля! Де вже тут узятися добротi в серцi? * * * П'ять днiв мчав Ждан до Новгорода-Сiверського, зупиняючись лише для того, щоб погодувати коней. За пазухою - лист вiд Святослава, а в душi - страх перед зустрiччю з Iгорем. Що скаже князь? Як розцiнить його втечу з-пiд Глiбова? Його роль Святославового посланця? Виїздив з Києва неохоче: розхворiлася i лежала в жару Любава. Прощаючись, прошепотiла пошерхлими губами: - Ти ж повернешся, Жданку? Повертайся, бо зосталася я одна на свiтi, як билина в полi... Нiкого тепер у мене немає... На її очах виступили сльози. Ждановi перехопило вiд жалю подих. - Я пiду до князя вiдпрошуся... Хтось iнший поїде... Але Славута, що чув цю розмову, суворо застерiг: - Куди? Князi не люблять, коли не виконують їхнiх повелiнь! їдь, хлопче, i не гайся! А за Любаву не бiйся: молода - видужає. Та й доглянемо ми її тут гуртом... I ось вiн, забрьоханий, змучений важкою дорогою, залишивши коней бiля конов'язi, простує до хоромiв князя Iгоря. А назустрiч Янь. Шапка, як завжди, аж на потилицi, з-пiд неї вибився тугий жмут русявих кучерiв, на рум'яному обличчi здивовано-радiсна усмiшка, а руки розкинутi для обiймiв. - Ждане! Ти звiдки? Ми думали, тебе й на свiтi вже немає!.. Ждан дав себе обняти, але Яневої радостi не подiлив. Турбувала майбутня зустрiч з Iгорем. - Я до князя... - Так вiдразу? Чи вiн тебе жде? - Маю для нього листа з Києва. - Чоловiче! Ти вже i в Києвi встиг побувати! А ми ж тiльки позавчора повернулися з походу... Дивися, який прудкий! - Янь покрутив головою, а потiм додав: - Вiд кого листи? Вiд Святослава? Знаємо, що старий пише! Не дуже, мабуть, його писанина сподобається нашому князевi... Але йди. Iгор сидiв у хороминi. Не ждав такого гостя i тому здивовано втупив очi в свого воскреслого конюшого. - Ти живий? Де тебе носило? Ми перевернули весь Глiбiв - не знайшли... Де був? Кажи! Я залишився в дорозi без запасного коня! - Я був у Києвi, княже. - У Києвi? Та як ти смiв? Як туди потрапив? I чого? - Я рятував свою наречену... - Ждан похилив голову, чекаючи вибуху князiвського гнiву. Але Iгор мовчав. Пiдбадьорений цим, Ждан розповiв усе, як було, - i про Любаву та її дiдуся, i про напад на їхню хатину сiверських воїв, i про вбивство старого та поранення дiвчини. А потiм додав: - Де було подiти Любаву? Взяти з собою? Не витримала б довгої дороги до Новгорода-Сiверського... Залишити в розореному Глiбовi? На кого? Адже там однi трупи та головешки... Тодi я надумав вiдвезти її в Київ, до Самуїла... А вiн повiв її до Славути. - Ти бачив Славуту? Як там старий? - Дужий-здоровий... Згадував про тебе, княже. Iгореве обличчя на мить просвiтлiло. - Добрим словом чи лихим? Ждан зам'явся. - Та... I добрим... i лихим. - За вiщо ж лихим? - За Глiбiв, княже... - За Глiбiв... Гм... Це ти розпатякав? - Карай чи милуй - я, княже... Мусив розповiсти... Однак чутки дiйшли б до нього... То я вже хоч правду... Як було... Iгор посуворiшав. В очах спалахнув холодний вогонь. - I князь Святослав знає? - Знає, княже... I не тiльки знає, а навiть прислав тобi листа. Ждан вийняв з-за пазухи тугий сувiй пергаменту. Iгор поспiшно зiрвав воскову печатку, вп'явся очима в розмашисте великокнязiвське послання. I чим далi читав, тим ставав похмурiший. Потiм пожбурив послання на стiл, вибухнув лайкою: - Прокляття! Вiн називає мене вiдступником, погубителем землi Руської. Нiби я не князь, а холоп! Нiби вiн святий, а я грiшник!.. А хто ж вiдiбрав у нас Чернiгiв? Хто упродовж кiлькох рокiв пiднiмав меча на великого князя київського Рюрика Ростиславовича, аж поки не змусив його подiлитися владою? Хто розпалював мiжусобицi мiж руськими князями - я чи вiн? I вiн смiє пiсля всього того тикати менi в очi, що я вiдступник! Прокляття! - Потiм йому в голову прийшла якась нова думка, бо вiн раптом дивно глянув на Ждана i схопив його за груди, струснув щосили: - Це ти, холопе, обмовив мене перед Святославом? Ти розтеревенив йому про Глiбiв! Та ще й посмiв привезти сюди цього неправедного листа, мовби не мiг здогадатися, що тебе тут жде! Чи, може, сподiвався, що Святославове заступництво захистить? Ти - смерд, холоп, раб! Я витягнув тебе з грязюки, а ти менi так вiддячив? - Княже, що ти говориш! - вигукнув ошелешений Ждан. - Як би я смiв обмовляти тебе! I для чого? Хiба знищення Глiбова можна приховати? Хiба князь Святослав не дiзнався б про це вiд когось iншого? I чого б я мав вiддячувати тобi злом за добро? Та Iгор уже й слухати його не хотiв - так розпалився. - Люди! Вiзьмiть цього негiдника та в поруб[34] його! В пута залiзнi! - гукнув щосили. Вбiгло двоє гриднiв, що чатували за дверима. Мов цербери, накинулись на юнака, заломили руки, потягли надвiр. Не встиг Ждан i оком змигнути, як його вштовхнули в темний сирий льох пiд валом, припнули за ногу цепом до стiни i швиргонули на купу струхлявiлої, цвiлої соломи. Грюкнули дверi, заскреготiв засув - i в пiдземеллi запанувала тиша. Глухо i холодно, як у могилi! Ось i трапилося те, чого вiн боявся, коли їхав сюди. Незважаючи нi на що - нi на правдиву розповiдь, нi на посилання на Славуту, нi на заступництво князя Святослава, - Iгор проявив запальнiсть, нестримнiсть i розправився з ним, як з ворогом. Що ж тепер буде? Чого ждати в майбутньому? Невже пiсля стiлькох пригод i небезпек зустрiне вiн свiй кiнець у цiй смердючiй ямi? Невже гнитиме тут заживо, поки й не сконає? Нi, не сподiвався вiн на таке, коли тiкав з половецької неволi... Крiзь вузеньке - шириною в долоню - вiконце в погрiб пробивався жмут сiрого свiтла, вихоплював на протилежнiй стiнi чорне, змокрiле дерево, покрите плiснявою. I цей жмутик денного свiтла, що нагадував про волю, про широкий, безмежний бiлий снiг, що зник для нього, можливо, назавжди, завдав йому ще бiльшого душевного болю. Ждан скоцюрбився на холоднiй, ослизлiй соломi. До горла йому пiдступив гiркий клубок, на очах виступили сльози, а плечi самi, мимо його волi, затряслися в ледь здержуваному глухому стогонi-риданнi. I тут несподiвано в темному кутку брязнули кайдани, зашурхотiла солома i хтось невидимий, але живий, торкнувшись його плеча, промовив басовитим простудженим голосом: - Не плач, отроче! Сльозами горю не поможеш... Ждан аж кинувся. Перестав плакати, рукавом витер мокре лице, соромлячись своєї хвилинної слабостi. Побрязкуючи ланцюгом, незнайомець вийшов з кутка на свiтло. Це був ширококостий, але схудлий чолов'яга у старiй смердiвськiй свитi. Густа, закошлачена борода, буйна розпатлана чуприна, в якiй стирчали гострi житнi остюки, i пронизливi палаючi очi пiд низькими кострубатими бровами надавали йому схожостi з нечистою силою - домовиком чи лiсовиком, вiдьмаком чи водяним... Ждановi стало лячно. - Ти хто? Той глухо закашлявся, затрясся всiм тiлом, а вiддихавшись, вiдповiв: - Хто я?.. Смерд єсмь князiвський... Будило... Коваль з Путивська... Що над Десною... Чував? - Чував... За вiщо ж тебе сюди запроторено? - Хе-хе! За вiщо... За вiру нашу прабатькiвську... За те, що поклонявся не богу-отцю, богу-сину i богу-духу святому, а сонцю i небу, вiтру i грому, гаям i лiсам, водам i пущам. За те, що не давав десятини поповi на церкву, а таємно носив требу в лiс або в поле нашим богам i богиням i там поклонявся їм i молився їм... А хтось пiдгледiв i донiс поповi Маркелу. А той, поклавши на мене зло, донiс єпископовi Саватiю. А Саватiй, гречин хитрий i пiдступний, наказав чорноризцям схопити мене, забити в кайдани i кинути в князiвський поруб... - То князь Iгор знає про це? - Я просидiв тут цiлу зиму, але князя не видiв. - То треба сказати йому! - Сказати! Авжеж! Тут скажеш! Кому? Цим стiнам? Чи, може, вiдчинять перед тобою дверi, вiзьмуть за руку та й поведуть прямiсiнько до самого князя в хороми?.. Нi, братику, князь, мабуть, заодно з єпископом. А той гречин не одного внука Дажбогового згноїв у ямi або спалив на вогнищi... I мене жде така доля... - А втекти звiдси... - Втекти!.. Я вже обмацав кожну ланку ланцюга - не перервеш! Не такi ковалi його кували... Обдивився кожну шпаринку в стiнах - не пролiзеш... Хоч головою тут бийся - нiчого не придумаєш! - Що ж робити? - Вiрити! Вiрити нашим прадавнiм богам... Вони допоможуть!.. Всьому на свiтi рано чи пiзно наступає кiнець - i зимi, i лiту, i життю, i славi, i багатству, i стражданням. Тож i нашому лиховi колись має бути край! Вдарить Перун блискавицею в князiвський хором, спопелить його - i ми вийдемо з цього проклятого пiдземелля пiд ясне промiння сонця... Станемо вiльними людьми... А не вдарить Перун - налетить чорним смерчем Стри-бог, закрутить, завертить над Iгоревим градом, зруйнує хороми, розметає вали, i ми теж вийдемо звiдси до живих людей... А не вийдемо, тодi Марена приголубить нас своєю важкою рукою i заснемо ми на вiки вiчнi, а душi нашi переселяться в iнших людей, чи в звiра якого, чи в деревину зелену... - Отже, кiнець може бути рiзний... - Так, може бути рiзний... Та страждання нашi скiнчаться... Тож вiр, i тобi легше буде на серцi. А сльозами горю не поможеш... Будило забряжчав ланцюгом, обняв Ждана за плечi. Юнаковi стало вiд тих мiцних обiймiв теплiше, вiд горла вiдкотився гiрко-солоний клубок, а на душi посвiтлiшало, нiби в похмуре пiдземелля раптом заглянув сонячний промiнь надiї... Спiльне горе було подiлене навпiл, i вiн вiдчув, що в нього скотилася з душi половина тягаря. * * * Любава металася в гарячцi на широкому дерев'яному лiжку в просторiй хороминi боярина Славути, їй здавалося, що з темних куткiв, куди не досягало свiтло вiд лампадки й свiчок, вилiтають, мов чорнi круки, дзьобатi марища-страховища i пазуристими лапами хапають її за руки, за ноги, за коси i тягнуть кудись у безвiсть. Дихала важко, уривчасто. Лице її зблiдло, видовжилося, губи запеклися, покрилися смагою, а в прекрасних чорних очах зачаїлася смертельна туга. Бiля неї сидiло троє: Славута, його кухарка та Самуїл. Всi були похмурi, стривоженi. В той час, коли рана почала гоїтися, дiвчину спiткало нове лихо: заболiло раптом у грудях, запекло вогнем, її всю охопив жар, i горить вона в ньому ось уже який день. А сю нiч їй стало зовсiм зле: почала задихатися, кидатися в лiяску, не знаходячи нi на хвилинку спокою. Спеченi вуста безперервно шепотiли: - Жданку, пити! Жданку, де ж ти? Пити, пити!.. Хлопчина-служник внiс гаряче питво, i Текля напоїла її з чашки вiдваром липового цвiту, малини та ромашки, а Славута натер лоєм груди та спину i приклав припарки з квасного житнього тiста, замiшаного на гiрчицi, меду, рiпаковiй олiї та настоях якихось тiльки йому вiдомих корiнцiв та трав. Самуїл безперервно мiняв їй на лобi тонкий рушник, змочений у холоднiй водi, i той рушник миттю висихав, ставав теплий, аж гарячий. Закутавши дiвчину вовняною ковдрою, Славута помив у жбанi руки, вiдiйшов у дальнiй куток хоромини i стомлено опустився на стiлець. Самуїл присiв бiля нього. - Ну, що? - запитав одними губами. - Погано, - зiтхнув боярин. - Якщо до ранку не полегшає, то треба кликати попа... Бiдна дiвчина! Така молода, гарна - i... Славута провiв долонею по очах, мовби зiгнав з них невидимi сльози. Йому й справдi було шкода цього молодого життя, що, не встигнувши рбзквiтнути, ось-ось мало зiв'янути. Скiльки пам'ятає себе, вiн гостро вiдчував чужий бiль i чуже горе. Коли був приставлений князем Всеволодом до княжича Святослава, то швидко прив'язався до нього, полюбив, як брата, i його прикрощi, хвороби та невдачi сприймав, як свої власнi. Коли, бувало, княжича за пустування карали паском, вiн пiдставляв пiд пасок свою руку або брав його вину на себе. А коли на стайнi лупцювали за яку-небудь провину холопа, то теж кидався на його захист, хоча йому за це не раз перепадало. Пiзнiше вiн навчився виходжувати пiд час хвороб своїх дiтей i князiвських, в походах не тiльки пiдбадьорював воїнiв пiснями та оповiдями про колишнi походи i перемоги, а й лiкував хворих, перев'язував поранених, складав потрощенi кiстки, вправляв вивихи, а коли була потреба, пускав кров... I нiколи не робив рiзницi мiж князем i смердом, мiж боярином i закупом. Для нього всi вони були людьми i, коли ставив кого на ноги, почував себе щасливим. Не поставив на ноги лише двох своїх найдорожчих, найрiднiших - жону i єдиного сина. Жона Євпракса згорiла десять лiт тому вiд такої ж гарячки, вiд якої тане Любава. А сина, двадцятип'ятилiтнього витязя, привезли роком пiзнiше на носилках, мiж кiньми, з-пiд Лубна, що над Сулою, з половецькою стрiлою у грудях... Два тижнi боровся тодi Славута за його життя, всi свої знахарськi знання приклав, усi мазi та вiдвари використав, закликав усiх лiкарiв, що славилися в окрузi умiнням лiкувати, - i гречинiв, i венецiйцiв, i нiмцiв, i iудеїв, i своїх. Нiчого не допомогло. Нiхто не врятував йому сина. Згас, мов свiчка воскова, залишивши по собi в батьковому серцi невигойну рану... Три дочки - вiдрiзанi скиби. Повиходили замiж - випурхнули з гнiзда. I все далеко - одна в Галич, друга у Вщиж, третя аж у полiський Турiв. Залишився старий боярин-гусляр, знахар i характерник сиротою-одинаком, читав книги, вiв свiй власний лiтопис, вiдводив душу пiснями на князiвських пирах, кохався в соколиних ловах, а ще - роздаровував доброту свого серця людям, якi потребували i цiєї доброти i допомоги. Останнiм часом це були Ждан i Любава. Уподобав молодят, як рiдних. - Невже помре? - зiтхнув Самуїл. - Всi ми смертнi. - Бiдний Ждан! Вiн, здається, щиро покохав цю дiвчину... - Чомусь вiн довго не повертається. Хоч би нiчого лихого не трапилося з хлопцем. - Я вже його жду не дiждуся, - хитнув головою Самуїл. - Валка готова. Трохи пiдсохне - i будемо вирушати в Половеччину, а його все нема i нема... А вiн менi потрiбен - знає мову, звичаї, дорогу. Та й смiливий нiвроку! - Яким шляхом поїдеш? - Як завжди - Залозним... Правим берегом Днiпра до Заруба, там на той бiк, до Переяслава, а звiдти - до гирла Сули... - А назад? - Як бог дасть... Правда, князь хоче, щоб я його ждав на Ворсклi бiля Переволоки... - Якi знайомi шляхи-дороги! - з гiркотою в голосi вигукнув Славута. - Скiльки ними ходжено-їжджено! Чи й ще доведеться? - Доведеться, вую, - втiшив старого Самуїл. Але той знизав плечима. - Хтозна, хтозна... Уже почав вiдчувати тягар лiт за плечима. - Ще не кожен молодик має таку мiцну руку i таке гостре око, як у тебе, вую. На льоту птиць б'єш! Славута хотiв на це щось вiдповiсти, та не встиг. До нього пiдiйшла Текля i шепнула: - Боярине, Любавi стало гiрше. Руки й ноги похололи... Що робити? Дiвчина дихала нерiвно, важко. Очей не розплющувала. Лежала на пухких подушках, вкутана ковдрою, непорушно, мов мертва, i тiльки тонкi бiлi пальцi шарили на грудях, нiби хотiли вирвати з них той бiль, що пiк її вогнем. Нiс загострився, пiд очима залягли темнi тiнi. - Несiть гарячої води й гiрчицi! Та швидше! - гукнув Славута. Служник принiс дерев'янi ночви з гарячою водою. Текля подала глечик з меленою гiрчицею та довгого ополоника. Славута зачерпнув жменю гiрчицi, висипав, розколотив ополоником. Рукою попробував, чи не занадто гаряча вода, i пiсля цього, поставивши ночви на лiжко, опустив у них похололi Любавинi ноги. - Давайте окропу! Добавлятимемо, щоб вода не вихолола! Йому пiдсунули стiлець, поблизу примостили бронзовий казан з паруючим окропом. Вiн зачерпував кухликом i потроху доливав... Поволi плинув час. Змiнили в пiдсвiчнику одну свiчку, потiм другу. Нiхто не порушував гнiтючої тишi, що залягла в хороминi, не вимовив жодного слова. Ждали чуда. Всi хотiли, щоб воно звершилося, щоб болiсть вiдступила i дiвчина розплющила очi. Безперервно дзюркотiла вода з кухлика, мерехтiв, потрiскуючи, огарок свiчки, вiв у кутку свою нескiнченну пiсню цвiркун, а Славута не вiдходив вiд лiжка. Проспiвали третi пiвнi. Скоро свiтатиме. Незабаром наступить погожий весняний ранок. Що ж принесе вiн у цю тривожну господу? Радiсть? Чи горе? Любава легенько зiтхнула, довгi вiї здригнулися. Славута поклав їй на чоло свою гарячу руку i раптом вiдчув, як воно зволожується прохолодним потом. Вiн повернув голову до Самуїла i Теклi, до хлопця-служки, i в його оцi блиснула радiсна сльоза. - Житиме! Хай поб'є мене Перун - житиме! - прошепотiв щасливо. - Смерть вiдступає... Вiдступає... * * * Ярило зборов зиму. Навiть у глухе пiдземелля дихнув теплим леготом, заглянув жовто-зеленими котиками вербицi у вузьке вiконечко порубу. Сонце пiдбивалося все вище й вище. В небi прокурликали журавлi, прокричали гуси, теплий дух землi, змiшаний iз бентежними пахощами весняного зела та клейкої бростi, п'янив груди. Ждан цiлими днями не вiдходив вiд вiконця. Дивився на невеликий косинчик двору i уявляв широкий, безмежний свiт - повiнь на Деснi, зеленi бори i темнi, ще безлистi гаї на видноколi, вузькi смужки озимини на полях, темнi провалля ярiв, бездонну голубiнь неба. Як хотiлося йому туди - на волю! Дихнути п'янким повiтрям весни, босонiж промчатися по теплiй зеленiй бережинi, пiдставити обличчя i руки золотому промiнню Дажбога... Та ланцюг дозволяв дотягнутися тiльки до вiконця. I то добре. Стояти так годину i другу, дивитися й дивитися на волю! Аж поки не затремтять вiд утоми ноги та не зарябiє в очах вiд яскравих кольорiв дня. Одного разу - це було опiвднi - ось так стояв вiн бiля вiконця i дивився зi своєї темницi на бiлий свiт. I раптом побачив княгиню Ярославну. В барвистому весняному одязi, в жовтих чобiтках, у бiлiй хутрянiй шапочцi, прудко збiгла вона з дощаного ганку i зупинилася якраз посерединi видимої з пiдземелля смужки двору, когось пiджидаючи. Пiдкоряючись якомусь незрозумiлому поривовi, що охопив його зовсiм несподiвано, Ждан припав до вiконця i щосили загукав: - Княгине! Княгине Ярославно! Ярославна здригнулася. Голос iз-пiд землi злякав її. Ждан ще раз, уже тихше, погукав: - Я тут, княгине, в пiдземеллi! В порубi! Княгиня з острахом наблизилася до вiконця. Нахилившись, запитала: - Ти хто? - Я княжий конюший - Ждан. Порятуй мене, княгине! Я нi в чому не винен перед князем. Заступися за мене! Випусти звiдси! Або вислухай мене! Ярославна нiчого не вiдповiла на це i на якийсь час зникла з-перед Жданових очей. Але незабаром загуркотiв засув, скрипнули заржавiлi завiси, i дверi розчинилися. У супроводi гридня княгиня вступила до порубу. Довго призвичаювалася до напiвтемряви, особливо непроглядної пiсля яскравого свiтла сонячного дня, потiм спитала: - Хто мене кликав? - Я, княгине, - виступив наперед Ждан, здригаючись вiд холоду. - А то хто? - Ярославна показала в темний куток, де поблискувала пара палаючих очей. - То смерд Будило... За давнiх богiв страждає тут... За треби їм... - Жахливо, - прошепотiла княгиня i повернулася до гридня: - Поклич князя! Хай прийде сюди! Коли гридень вийшов, наказала: - Розповiдай, за вiщо тебе посаджено. Тiльки щиру правду! - Княгине! - зойкнув Ждан. - Яка тут може бути лжа! Моя єдина надiя - то правда... Сподiваюся, вона розчулить твоє серце, i ти заступишся за мене перед князем. I почав розповiдати. I не помiтив нi вiн, нi Ярославна, як у поруб тихо вступив князь Iгор i зупинився у дверях. Лише Будило хотiв уклякнути на колiна, та князь приклав палець до рота - мовчи! Ждан хвилювався, розповiдав нескладно, уривчасто - i про половецьку неволю, i про зустрiч iз Кончаком, i про Самуїла, i про Любаву, i про Славуту та великого князя київського, i про князя Iгоря, якому служив самовiддано i служив би ще вiрнiше, аби лише князь того забажав... Та найчастiше вiн згадував Любаву i той день, коли вирвав її з пазурiв смертi i повiз до Києва, бо лише там мав надiю врятувати її. Ярославну вразила ця розповiдь, на очах у неї виступили сльози. Вона тихо запитала: - Ти так сильно кохаєш ту дiвчину? - Кохаю, княгине... Хiба це вина моя? - Нi, я нi в чому тебе не звинувачую, бо розумiю, що це таке - кохання... Менi здається, що я зробила б так само, коли б мiй ладо потрапив у становище, подiбне Любавиному. Вiрю, що й вiн рятував би мене, незважаючи нi на що... Я проситиму князя, щоб вiн випустив тебе з цього жахливого пiдземелля... - I мене, княгине, - простягнув до Ярославни руки Будило. - Бо не вчинив я нiкому зла: не вбив, не вкрав, не посягнув на честь... Всього й вини моєї, що до душi менi живi боги - сонце, вiтер, води, лiси, зеленi поля, а не мертвi, намальованi людською рукою на стiнi чи на шматку липової дошки... Заступися, княгине, перед князем, i я, всiма богами клянусь, слугуватиму тобi i твоєму князевi, довiку буду вiрний душею i тiлом. Вiн намагався дотягнутися до княгинi, щоб поцiлувати її руку чи одяг, але не змiг, бо не пускав важкий заржавiлий ланцюг, що глухо гримкотiв при кожному його руховi. - Хто ж тебе посадив сюди? - спитала Ярославна. - Чи знає про тебе князь Iгор? - Схопили мене чорноризцi з наказу єпископа, кинули до порубу i припнули на цеп з вiдома тисяцького, а князь Iгор, я думаю, i не вiдає про те... - I за тебе, чоловiче, замовлю слово. - Не треба, княгине, - раптом виступив на середину порубу князь Iгор. - Я все чув... - Тим краще, ладоньку... То ти випустиш цих людей? Щоб не болiло моє серце вiд думки, що за кiлька крокiв вiд мене, пiд помостом моєї хоромини, зазнають тяжких мук оцi безвиннi, - сказала Ярославна, не виявляючи здивування з того, що князь пiдслухав їхню розмову. - В iм'я богiв наших, нинiшнiх i колишнiх... - Цього старого, Будила, я вiдпущу зразу, - вiдповiв князь, окидаючи поглядом кiстляву, закошлачену постать смерда. - Я справдi нiчого про нього не знав i вилаю Рагуїла за самоправство... А Ждана посадив я, i посадив не за те, що вiн порятував кохану вiд смертi, а за довгого язика, за те, що залишив вiйсько, не попередивши про це князя, що обмовив мене перед Святославом... Ждановi хотiлося крикнути, що не обмовляв вiн, що розповiв Святославовi тiльки те, що сам бачив на власнi очi, але пiд застережливим поглядом княгинi зцiпив зуби i не промовив жодного слова. Ярославна ж пригорнулася до Iгоря i тихо, довiрливо, мов розповiдала якусь таємницю, зашепотiла: - Княже, я не вбачаю у вчинках твого конюшого зради чи якогось лихого намiру супроти тебе. Врештi, мав же вiн якось пояснити Святославовi, коли, де i ким була поранена Любава. Та й справдi: тайна - не втайна! Про Глiбiв чутка i так миттю рознеслася по всiх князiвствах - як Iгор покарав Володимира. I покарав справедливо - за те, що той перший напав на твої землi. I якщо Святослав справедливий, то мусить обвинуватити передусiм Володимира... Тож при чому тут конюший твiй? Яка його провина? Що поїхав, не попередивши тебе? Що розповiв Святославовi про Глiбiв? Але подумай: хiба, коли б я була поранена, ти не мчав би зi мною, нiкого не спитавшись, туди, де мене могли б порятувати? Чи вигадував би бозна-що про мiсце та обставини мого поранення? Нi, мабуть, i ти, ладоньку мiй, вчинив би так, як i твiй конюший... Тож вiдпусти його! Заради справедливостi! Заради сироти Любави та її кохання з цим хлопцем! Прошу тебе, ладоньку мiй! Вона дивилася на князя знизу вгору, i в її ясних очах, освiтлених скупим промiнчиком свiтла, що пробивалося в похмуре пiдземелля крiзь вузьке вiконечко, блищали сльози. У твердому, суворому Iгоревому обличчi щось здригнулося, воно пом'якшало, розпогодилося, стало аж нiби вродливiшим, добрiшим... - Хiба можна тобi вiдмовити, Ярославно? Ти маєш добре серце, спроможне не тiльки вiдчиняти вутлi дверцята цього порубу, а й пробити мури кам'яниць, розтопити лiд зачерствiлих у боях та походах князiвських сердець... Я вiдпускаю їх обох! Нехай iдуть!.. I будь спокiйна: вiднинi цей поруб пустуватиме, щоб ти не тривожила себе думкою, що поблизу твоєї хоромини страждають люди... Для злочинцiв я знайду iнше мiсце! - I вiн гукнув до гриднiв: - Розкуйте цих людей! Вiднинi вони вiльнi i можуть iти, куди хочуть! А цьому отроковi вiддайте його коня i зброю... Жданове серце забухкало, задвигтiло, мало не вирвалося з грудей. Вiн вiльний! Ще сьогоднi, не гаючись нi хвилини, вiн вирушить до Києва, де на нього жде Любава! Яке щастя! Яка радiсть! Дихнути повiтрям свободи, глянути на золоте коло сонця, на зеленi руна полiв, на голубе небо, на свiтлi води рiк та озер, сiсти на коня i помчати з вiтром навперейми куди хочеш - хiба це не найбiльше щастя? Його не оцiнить тiльки той, хто не сидiв на цепу у сирiй темнiй ямi, хто не скнiв вiд думки, що навiки похований у нiй, хто втратив останню надiю... Йому на радощах хотiлося цiлувати княгинi руки, вiн ладен був простити князевi його несправедливiсть, але з пересохлого горла виривалися лише два слова: - Дякую, княгине! Дякую, княже! Дякую, княгине! Дякую, княже!.. Зате Будило висловив свої почуття щирiше. Вiн дотягнувся до Iгоревої руки i, шкарубкими пальцями погладивши парчевий князiвський рукав, прорiк: - Княже, соколе наш придеснянський! Щоб твоїй княгинi, нашiй рятiвницi, жура не затьмарила ясного чола, щоб її очi не пойнялися гiркими сльозами, я в скрутну хвилину своїми грудьми заступлю тебе! Я прикличу всiх моїх богiв на допомогу, всiх моїх пращурiв i прапращурiв, щоб виручили тебе з бiди великої у годину смертельну, люту! Тiльки поклич, княже, сонце наше ясне! Тiльки гукни! Вiн раптом випростався, мало не досягнувши головою стелi, високий, дужий, кудлатий, щасливими очима крiзь сльози поглянув на Ярославну, що з неприхованим подивом слухала його проникливi слова, сильно рвонув ланцюг, аж вiн забряжчав, задзвонив, загув, i крикнув радiсно на гриднiв: - Та швидше ж збивайте, хлопцi, з мене цi залiзяки, хай би були щезли, бо нетерпеливиться менi вийти з цiєї ями та вклонитися i Яриловi, i Стрибоговi, i полям, i лiсам, i кущам, i всьому свiтовi широкому!.. Швидше збивайте, щоб не вмер я вiд радостi великої у цiй ямi!.. I вiн знову так сильно рвонув за ланцюг, що той громом вiдлунився пiд вологою стелею затхлого пiдземелля... РОЗДIЛ ШОСТИЙ До Києва Ждан прибув дуже вчасно: наступного ранку Самуїл з валкою вирушав у Половецьку землю. - Ждане, тебе сам бог посилає менi! - вигукнув купець, розставляючи руки для обiймiв. - Де ти пропадав? Нам же в дорогу пора! Та й Любава побивається за тобою... Ходiмо хутчiй до неї! Бо змучилася дiвчина зовсiм. Як ти поїхав, заслабла, так що ледве вiдхаючили гуртом, а тепер за тобою сохне... I чим ти її причарував? Здається, звичайний собi парубок... Почувши про тяжку хворобу Любави, Ждан заспiшив. - Ходiмо швидше, дядьку Самуїле! Ходiмо! Боярин Славута зрадiв хлопцевi, як рiдному. Цi двоє молодят останнiм часом повiльно, але мiцно ввiйшли в його серце i зайняли в ньому досить помiтне мiсце. Вiн вiдчинив дверi до Любавиної хоромини, пропустив Ждана вперед. Любава сидiла бiля вiкна i вишивала. Та як вона змiнилася! Змарнiла, схудла, пiд очима - темнi тiнi, плечi загострилися, а тонкi кистi рук проти яскравого весняного сонця аж свiтилися. - Любаво! - гукнув Ждан з порога. - Жданку! Дiвчина схопилася iз стiльчика i захиталася. Ноги ще погано слухалися її. Ждан пiдтримав, посадив на лiжко, сам сiв поряд i теплою рукою пригладив дiвочi коси. Дивився на неї з любов'ю i жалiстю, вiдчуваючи, що бачить перед собою найдорожчу в свiтi iстоту, без якої i свiт бiлий був би йому не милий. Славута i Самуїл переглянулися i причинили дверi, даючи молодятам змогу побути на самотi. - Я думала, ти забув про мене, - сказала з легким докором у голосi дiвчина. - А менi було так важко, що й не знала, чи живу, чи вмираю. Вже й попа ладилися покликати, щоб соборував... - Бiдненька моя! Я рвався до тебе, та не мiг приїхати. - Ждан не хотiв розповiдати про свої митарства, щоб не хвилювати дiвчину. - Душа моя нiби вiдчувала, що тобi важко. Я кожного дня i кожної ночi думав про тебе, люба моя... I знову думатиму, бо завтра вiд'їжджаю з Самуїлом у Половеччину... - Знову вiд'їжджаєш, - Любавин голос здригнувся, темнi очi зволожилися. - Але за мiсяць чи за два я повернуся i вже назавжди буду з тобою. Ми поберемося i поїдемо до мене на Сейм, у Вербiвку. Збудуємо там хатку i вже нiколи не розлучатимемося. Любава пригорнулася до нього, схилила юнаковi на груди голiвку. Але очi її були пойнятi смутком. - Не скоро ми поберемося, Жданку, - сказала сумно. - Чому? - Як же можна? Ще й двох мiсяцiв не минуло, як убили мого дiдуся... Має рiк минути - тодi хiба... А ранiше - нi... - Я ждатиму скiльки треба... Та все одно ми будемо разом... От тiльки з'їжджу в Половеччину... Вони ще довго шепотiлися, мрiючи про своє наступне спiльне життя. I здавалося воно їм, як здається всiм молодим, i нескiнченно довгим, i таємничим, i привабливим. Ну й, звичайно ж, хотiлося, щоб було воно щасливим... їх уже не хвилювали пережитi небезпеки, хвороби, пригоди, бо всi їхнi помисли були в майбутньому, у тому далекому прийдешньому часовi, який манить молоду людину своєю таємничiстю. Крiзь вiкно до хоромини непомiтно вкралися синi сутiнки, i тiльки тодi Ждан спохватився. Наступає вечiр, а йому ж iще збиратися в далеку дорогу! Вiн востаннє обняв дiвчину, попрощався, обiцяючи якнайскорiше повернутися, i рушив до дверей... * * * Залозний шлях починався в Києвi i колись з'єднував його з Тмутараканню, а пiсля захоплення її половцями - з Половецькою землею. Правим берегом вiн тягнувся до Заруба, де подорожнi переправлялися бродом через Днiпро, i прямував на пiвденний схiд уже лiвим, низинним берегом, густо порослим очеретами, вiльшняком i найбiльше - лозою. Тому й прозвали його Залозним тобто шляхом за лозами. Через притоки Днiпра - Сулу, Псел i Ворсклу виводив вiн у Половецьку землю, що починалася на схiд вiд Днiпра по рiчцi Орелi, або Углу, як називали її нашi предки - давнi русичi. Шлях був нелегкий, небезпечний. Нерiдко по ньому гасали половецькi орди. А в весняний час, коли в рiках пiднiмалася вода i затоплювала броди, доводилося споруджувати громiздкi плоти. Це забирало багато сил i часу. Самуїлова купецька валка щасливо подолала цей шлях i в серединi травня стала табором над Орiллю. Вози поставили в коло - для захисту вiд несподiваного нападу. - Даю два днi вiдпочинку, - сказав Самуїл. - А потiм поїдемо далi - до Кончака на Тор... Розкладайте багаття, варiть кулiш, коней потриножте i пустiть на попас... Молодi київськi кметi, що вмiли в однаковiй мiрi й бiля коней ходити, i з лука стрiляти, i мечем орудувати, миттю кинулися виконувати цей наказ, бо за довгу дорогу стомилися i тепер наперед тiшилися дводенним вiдпочинком. Попоївши, простелили тут же, на березi, проти сонечка, попони та свитки i повкладалися спати. Лише один Ждан залишився на чатах: вилiз на стару вербу, зручно вмостився в розлогiй розкаряцi i уважно роззирнувся на всi боки. Ген-ген на видноколi, в тiй сторонi, де сходить сонце, стоїть Голубий лiс, що тягнеться аж до рiчки Самари. Здалеку вiн справдi здається голубим. З пiвночi, заходу i пiвдня розкинулися безмежнi степи, вкритi буйними весняними травами: ковилою, буркуном, будяками. А посеред них - Орiль. Виблискує проти сонця срiблястими плесами, шумить очеретами, поволi котить свої тихi води до гомiнкого Днiпра. Всюди тихо, анi душi. Однак тривога не полишає Ждана. Чужа земля! Половецька! Скiльки люду з Русi - з Києва, Переяслава, Чернiгова, Путивля - поглинула вона! Скiльки слiз тут виплакано темними ночами, скiльки кровi пролито i нелюдських мук зазнано! Десь тут i вiн поневiрявся, десь тут, у глибинi степу, а може, й зовсiм недалеко, i досi знемагають у неволi мати й сестриця! А скiльки їх, безвiсних жiнок, дiвчат, чоловiкiв, дiдiв i дiтей, розкидано злою волею половчина по безмежному просторi мiж Дунаєм i Днiпром, мiж Днiпром i Доном, мiж Доном i Волгою, а в iнший бiк, на пiвдень, - аж до Тмутараканi, аж до Обезiв! I не злiчити! Вiн добре пам'ятає, що в кожному половецькому родi полоненикiв було стiльки ж, скiльки i самих половцiв, а пiсля розбiйницьких нападiв на Русь - i бiльше. I кожен з тих нещасних мрiяв про визволення, про повернення на рiдну землю. Та рiдко кому щастило в цьому... Потiм Ждановi думки шугнули в Київ, у хоромину доброго благодiйника Славути, де залишилася Любава. Як вона там? Видужала? Чи знову хворiє? А якщо видужала, то чим займається? Що поробляє? Вiн задумався i не зразу помiтив, як iз Голубого лiсу виїхав загiн вершникiв i попрямував до табору. А коли помiтив, то враз скотився з дерева i почав будити сплячих: - Вставайте! Вставайте! Гей, Самуїле, половцi наближаються! Табiр миттю ожив, заворушився. Люди стривожено загули, вхопилися за зброю. Самуїл вискочив на воза, глянув на вершникiв, що наближалися, пiдняв руки. - Спокiйно, хлопцi! Спокiйно! Не для того ми їхали сюди, щоб воювати зi степовиками, а для того, щоб торгувати з ними. Тому зброю держiть напоготовi, а в дiло не пускайте! Зав'яжемо переговори! Половцi зупинилися на пригiрку. - Хто ви? I куди путь держите? - спитав старший. - Я купець Самуїл з Києва i держу путь на Тор, до стiйбища хана Кончака. - Що везете? - Жiночi прикраси iз золота, срiбла, янтарю, скла, а також полотна, мед, вiск, взуття, одяг, ножi, блюда... Все, що вам потрiбно. - Гм, i справдi все це нам потрiбно... А чому саме до Кончака, а не до Коб'яка, примiром? - У мене тамга вiд Кончака. - Покажи! - Половець пiд'їхав ближче. - Гм, справжня... I все ж таки ти поїдеш не до Кончака, а в стiйбище Коб'яка! - Але ж... Хто ти такий, що наказуєш менi? - Я хан Алак! - випростався той гордовито в сiдлi. - I ти не в землi урусiв, а в Половецькiй землi! I мусиш слухатися! Поїдеш до хана Коб'яка, а там - як уже вiн скаже... Довелося пiдкоритися. Переправившись бродом через Орiль, валка того ж дня прибула в кочовище Коб'яка. I Самуїл, i Ждан вiдразу помiтили, що мiж юртами зеленiла трава, яку ще не встигла витоптати людська нога, ще не видно куп смiття, як це буває, коли орда стоїть на одному мiсцi довгий час, i стежки до рiчки не вичовганi до блиску, а ледь намiченi в травi. Це могло означати лише одно: половцi отаборилися тут зовсiм недавно. Отже, прибули десь з пiвдня, з пониззя Днiпра? Яка ж причина того? Адже пашi для коней i худоби зараз усюди вдосталь... Валка зупинилася недалеко вiд рiчки, її вiдразу оточила галаслива юрба. Десятки рук простягнулися до возiв, до коней, до попон, якими були накритi товари. Воїнам хана Алака, який супроводив валку з Орелi, довелося пустити в хiд нагайки, щоб вiдiгнати занадто цiкавих. - Не покрадуть? - затурбувався Самуїл, вiдбираючи подарунки для Коб'яка. - Немає пiдстав хвилюватися, - вiдповiв Алак. - Мої люди стерегтимуть... Ходiмо! Вiн повiв Самуїла i Ждана до ханської юрти, що вiдрiзнялася вiд iнших розмiром i кольором, - вона була не темно-сiра, а бiла. Коло неї, на високiй тичцi, розвiвався пiд вiтром довгий кiнський хвiст-бунчук, а поряд з ним, на другiй тичцi, майорiла золотиста корогва iз зображенням змiя-дракона з трьома головами. Трохи далi вишикувалися в ряд меншi юрти - для ханських жон та дiтей, а ще далi - для обслуги. Бiля входу стояли сторожовi. Один з них, вклонившись Алаковi, вiдкинув полог. У юртi було прохолодно. Крiзь вiдкритий верх вривася жмут яскравого свiтла, що вихоплював з напiвтемряви барвистi килими на стiнах та на долiвцi. Прямо проти входу, пiд протилежною стiною, на торi[35], сидiв хан Коб'як, сухорлявий чоловiк середнiх лiт, з вузькими чорними очима пiд важкими верхнiми повiками, у червоному чепкенi, пiдперезаному зеленим шерстяним поясом. Голова його i борода були голенi, а чорнi вуса, мов п'явки, пiдковою охоплювали мiцно стулений рот. По праву i по лiву руку вiд нього пiвколом сидiли менш значнi, пiдлеглi йому хани. Перед ними на великих бронзових мисках лежали недоїдки тушкованої баранини, а в дерев'яних тостаганах та ковшиках каламутився недопитий кумис. - Великий хане, я з роз'їздом натрапив на тому боцi Орелi на уруського купця Самуїла з валкою товару, - вклонившись, сказав Алак. - Вiн мав намiр їхати на Тор до Кончака, але я завернув його сюди. - Ти добре зробив, Алаку. Гадаю, купець Самуїл не пошкодує, що завiтав до нас, бо i нам, як i Кончаку, потрiбнi i жiночi прикраси, i зброя, i одяг. А наше золото i срiбло нiчим не вiдрiзняється вiд Кончакового. - I Коб'як широким жестом показав на цупкi подушки. - Сiдай, Алаку! Сiдайте, уруси, будете бажаними гiстьми! - Вiн плеснув у долонi i, поки гостi всiдалися, наказав охоронцю: - Хай ще принесуть м'яса та кумису! - А коли той вийшов, глянув у вiчi Самуїловi: - Я слухаю тебе, урусе! Самуїловi не вперше зустрiчатися з ханами та беями половецькими, знав їхню пожадливiсть, хiть до подарункiв. Тому й розпочав з цього. Ждан розв'язав торбу, i Самуїл дiстав звiдти шмат сукна, кiлька разкiв янтарного намиста для ханських жон, гарно оздоблений нiж у шкiряному чохлi, передав це все по колу. Хани захоплено цмокали язиками. - Ой-бой, якi гарнi подарунки! Ой-бой! Коб'яковi очi забiгали, радiсно i жадiбно заблищали. - Бею Самуїле, ти дуже добре зробив, що завернув у мiй стан. До Кончака ще встигнеш. А тим часом поїдеш по моїх стiйбищах, i, я певен, твої вози скоро стануть легкими, а кишенi наповняться половецьким золотом та срiблом. Ти i вiд мене одержиш тамгу на вiльну торгiвлю у моїх володiннях. Смiливо можеш їхати, куди тобi забажається, - нiхто тебе i пальцем не зачепить! - Дякую, хане, - вклонився Самуїл, пiдводячись. Але Коб'як спинив його. - Зачекай, Самуїле. Зараз принесуть кумис - вип'єш за моє здоров'я... Окрiм того, хочу поговорити з тобою. - Прошу, хане. Запитуй - я вiдповiм на всi твої запитання. Коб'як наморщив лоба, а вузькi, гострi, мов списи, очицi пронизали купця наскрiзь. - Скажи менi, Самуїле, що робиться в землi урусiв, - чи й там зима була така люта, як у нас? Чи був падiж скоту? - Зима була люта, але скот уцiлiв, бо тримаємо його не в полi, а в хлiвах, i годуємо сiном та зерном, заготовленим улiтку. Коб'як похитав головою. - Пай-пай! У вас, урусiв, багато скоту... Це добре! Ми радi, що сусiди такi багатi... Ми теж зберегли свiй скот, хоча зима була люта... А скажи менi, Самуїле, чи не було в землi урусiв мору, пошестi якої? Чи живi-здоровi князi Рюрик та Святослав? Як ведеться князевi переяславському Володимиру? Чи добре почуває себе Ярослав, князь чернiгiвський? А наш родич - князь Iгор? Як йому ведеться? Питаю про нього, бо його бабуся - то ж половецька князiвна! О! Пай-пай! I диво менi, що вiн поклав гнiв на родичiв своїх, на своякiв i погромив цiєї весни хана Туглiя... Ця розмова насторожила Самуїла, i вiдповiдав вiн обережно: - Я рiдко бачу князiв київських. Хiба що на вулицi, коли вони їдуть куди-небудь... А переяславського та чернiгiвського i в очi не бачив. Однак не чув, щоб хто з них захворiв чи помер. Всi живi й здоровi... А про князя Iгоря i зовсiм нiчого сказати, бо далеко його земля Сiверська... - Пай-пай, а скажи менi, урусе, яка весна була у вашiй землi? Чи багато снiгу було i чи й досi повiнь держиться на рiках? Мабуть, нелегко тобi було добиратися сюди? Броди ще не обмiлiли? Самуїл внутрiшньо здригнувся. Так ось якi намiри виношує Коб'як! -Вичiкує слушного часу, щоб напасти на Русь! I здоров'я князiв, i як перезимувала худоба, i броди на рiках - все це його цiкавить тому, що хоче знати, коли розпочати похiд i яка здобич там чекає на нього! I хто i з якими силами може виступити проти степовикiв . Не подаючи вигляду, що проник у таємнi задуми хана, Самуїл спокiйно вiдповiв: - Рiки у нас i влiтку повноводi, а зараз всi вийшли з берегiв. Я не знайшов жодного броду. Переправлялися на плотах. Тому й добиралися в Половецьку землю цiлий мiсяць. А звичайно ж тут ходу два тижнi. - А може, вода вже спала? - Не думаю. Ворскла розлилася, як море. А на нiй ми були всього три-чотири днi тому... - Ойє, ойє, дякую тобi,